00:00:00:06

У стосунків є харктерна властивість – ставати звичкою. Звички бувають шкідливими чи корисними, як от обливання крижаною водою. Але поганих зажди більше. І тримаються вони міцніше. Маскуються під невід'ємну частину особистості. Виводяться психотерапевтом: 25 баксів за годину (по дружбі).

Тим часом справи з моїм малим дедалі більш ускладнювалися. Мені ця конструкція «Кройб – я – Дафліш» здавалася цілком природною: черпати юність із одного чоловіка і живити нею іншого. І навпаки: черпати харизму і потужність, а іншого годувати своїм досвідом. Але таке переставляння саморобної клепсидри малому Дафлішеві явно не подобалося.

Моє життя перевернулося на 180 градусів – це був вибух, темрява скінчилася, цикл чергової ініціації пройдено. Ініціацій у житті ще буде безліч, але кожна з них мусить завершуватися, відкривати тебе зовнішньому й внутрішньому світові. Я жива і наповнена. Я, здається, знаю, кого я чекала двадцять років. І хто чекав двадцять років мене.

Але малий, він страждає. І я страждаю через це. Не так страждаю, як дратуюся. Йому стає страшно, і він хоче піти геть. Відчиняє двері і наштовхується на стіну.

– Замурувала…

– Сам себе замурував.

Так ніби це я змушую його ходити, сидіти, залишатися. Він боїться мене. Страшенно боїться.

Інколи мені здається, що він кардинально відрізняється від інших підлітків. Коли нам добре, я не відчуваю між нами ні інтелектуальної, ні вікової різниці. Хіба що різницю в об'єктивному досвіді. Він розумний, творчий, пробивний, самостійний. (Звучить, як шлюбне оголошення?) Гаразд, ось мінуси: неорганізований, безвідповідальний, інфантильний. Істеричний.

– Я не можу так, не можу! Скажи, що там у тебе сталося!! Що це за двадцять років, про які ти весь час говориш? Мені ще нема двадцяти років…

Навіщо це вам? Може, для того, щоби ви легше збагнули всю подальшу історію?

Що ж, поки ви чекаєте на продовження, – звичайно, із вмонтованими туди флешбеками, – розповім паралельно про один сантехнічний момент. Тут уже ніякого трешу, один лише гедонізм. Моя велетенська кругла ванна стоїть посеред подіуму, що сягає рівня її бортів. У ванну з усіх її боків крізь трубки булькочуть бульбашки. Це наводить на ідеї? Гадаю, навіть будь-яку статечну господиню наводить і заводить. Хоч у дамських журналах про таке й не пишуть. Але точно мають на увазі. Колективне підсвідоме жіноцтва – то страшенна сила. Фактично – СС. У кожній хоч як емансипованій і зайнятій кар'єрою телеведучій, топ-ме-неджерці рекламної агенції, політичній аналітичці чи мажоритарній акціонерці трубопрокатного заводу живе бодай малий тельбух домашньості, маленькі хатні приємності хоч-не-хоч, а шпортаються об нас і підбивають на дію.

Так от, і я взяла та й завела собі звичку лежати в цій купелі, повній аж під стелю піною для чутливої, курва, шкіри, читати Андруховича чи Павича в кайфовому перекладі, відтак відкладати книжку подалі і накривати рушником, потім закидати ноги на подіум і підставлятися якомога щільніше під концентрований потік тих рухливих бульбашок. Орґазм приходить несподівано швидко. Як ви гадаєте – я кінчаю від української мови?…

00:00:00:07

Я довго ходжу поміж м'ясних рядів Житнього ринку. Дивлюся на всі ці відрізані хвости, вирізані язики, печінки, нирки, ребра, смужки сала з кров'ю, смужки м'яса з салом, плями крові на оббитих бляхою прилавках. Масні пальці продавщиць перемацують скривавлене м'ясце, язик мертвої корови лягає на шальки, на язику фломастером хтось написав латинське S чи наше Г, корові то вже байдуже.

Я ходжу поміж м'ясних рядів ринку. Я не вегетаріанка. Я привчаю себе не ригати від того, що бачу. Привчаю свій організм, щоб його не нудило, щоб я могла дати відсіч будь-якому мудилові…

Я хочу в наступному фільмі знімати м'ясо, багато м'яса, на ньому лежатимуть товсті голі жіночі тіла, їх обмацуватимуть криваві пальці. Ну, це так – буде зовсім короткий момент, але щоби знудило в кінотеатрі геть усіх, крім мене.

Я прилаштовуюся за якоюсь жіночкою років тридцяти семи, у вузьких чорних джинсах і шкірянці. Вона пробує сир, я хухаю їй на вухо. Сир їй не подобається. Я його не пробую. Іду за нею далі. Сир у наступної бабці їй подобається.

– Хороший сир? – пильно вдивляюся їй в очі я.

– О, то дайте й дитині попробувати! – каже сусідня до сирної бабця.

Дитина пробує сир. Сир жирний. Прізвище бабки – Упир. Це на її ліцензії зазначено. Ліцензія упиря. Ліцензія упиря з правом продажу сиру.

Жіночка купує сир і йде собі. Не зав'язуйте, каже, я його зразу з'їм. Упир погоджується і не зав'язує.

– І мені такий же шматок, – кажу я.

– О, а я думала, то мама з доцьою, – каже Упир.

А ні, а ні, а ні, – думаю я. Тут-то я вам і не попалася. Ось вам мої аж сім гривень, Упир. Всіляких вам, Упир, благ і торгово-трудового дня вам харошого. Пасіба.

00:00:00:08

Щось мій фільм зовсім не просувається. Ні в зуб ногою, ні в грудь копитом. От уже і МОЛОДІСТЬ майже пройшла. В сенсі фестиваль «Молодість». Хоча гості його – не такі вже й молоді. Взяти хоча би Жерара Жуньо, якого він там року народження? 51-го? А на дівок місцевих он як іще хвацько позирає… Назвав мене, скатіна, odieuse et pretentieuse [22]. Щоправда, відразу ж обачно додав, що якраз це і є, можливо, добре. Ні, це дійсно добре, уточнила я. А, ну так, він, цей найбагатший французький актор-колобок, що обскакав Жерарця Депардье за бабловими показниками, сказав це, після того, як я, прикинувшись франкомовною журналісткою з Києва (ну, люблю підіймати престиж нашої преси, гуманістка я – що не ясно?), спитала: чи не мріє він знятися в наступному фільмі Тріші Торнберґ?

Сам же чувак виявився явно непретензійним: – Уявляєте, якось на церемонії вручення «Оскара» я пішов у туалет, а там… там зі мною поряд… пісяв сам Клінт Іствуд!!! Я сиділа й думала собі, як би я сама реагувала, посцявши в сусідній пісуар із Фон Трієром чи Кі-Дуком. Швидше за все, просто порівняла б розміри наших членів, хоча навряд би я пішла до чоловічого туалету, якби до жіночого не було черги. Жінки засідають по вбиральнях куди довше і це бентежить чоловіків. Хтось із них, пам'ятаю, сказав був: «Міняють прокладки, але ж не можуть абсолютно всі жінки мати місячні одночасно і так день у день?»

Жерар же тим часом відповідав на якесь моє інше запитання, що його я й не помітила, коли встигла поставити. А може, він сам собі його принагідно вигадав чи мав заготовку. Жерар же жевжик, хоча, напевно, й не веде свого ЖеЖе.

– От усі на світі плюються на Америку, – провадив він далі. – А якщо подивитися, всі ж ми щодня споживаємо американське і навіть не помічаємо того! Усі ці гамбургери, ай-поди, чипси, кока-кола, інша масна їжа – і що? – Мсьє Жуньо промовисто тицьнув пальцем у мій бік, і я панічно почала рахувати свої гіпотетичні жирові складки, ой мама… – Ваше взуття, наприклад! – зойкнув низенький (метр шістдесят максимум) інквізитор.

Падлюче світло виставлено так, що моя нога у біло-червоному адідасі-суперстар академічно манячить по самому центру картинки. Черевичок безсовісно похваляється олд-скульним брендовим значком, а з-під нього взагалі не в тему глипає салатова шкарпетка із принцесами. Дитячий відділ Шанхайського універмагу.

– Мої капці, наприклад, зроблено в Китаї, – спокійно кажу я.

До того ж, як мене пізніше роздупляє Дафліш, adidas – то взагалі древня німецька контора. Два брата-акробата з сусідніх сіл колись собі взяли й придумали ті самі злощасні Puma та Adidas, що тепер на них усі гонять, всі їх носять, докоряючи режимам Південно-Східної Азії за антигуманні умови дитячої праці на тамтешніх заводах. Фе! Я ненавиджу глобалізацію, але люблю саме цю олд-скульну модель кросівок. Йой.

Отак змістовно, замість кіна, з'їхали ми з цим продюсером-актором-режисером на наші капці. Я нахвалювала його кеди (щось типу «конверсів» – шість доларів у Джакарті, 10 у Шанхаї), він мої кросівки. Я рідко вірю французам. А цей ще, як на гріх, навіть на загальному їх тлі видався надто кон'юнктурним і забитим стереотипами. Ну чого варте бодай таке:

– О, ну як можна говорити про тенденції Європейського кінематографа? Як можна порівнювати мої комедії з фільмами Фон Трієра? Бо…

(«І його член із членом Фон Дафліша!» – люблю зненацька подумати про приємні речі).

– … хіба можна порівнювати вас із якоюсь іншою дівчиною на вулиці? Вас, із вашою французькою…

(«…із НЕЮ – я уявила собі стереотипну українську кралю: довге світле волосся, довгі світлі ноги, довгі світлі (темні?) нігті, довгі підбори, довга стопа – ну, як ті модельки, що повсякчас вшивалися – «Я-ні-ма-гу-жить-бєз-тібя» – спершу за мною, відтак за моїм чоловіком, земля йому пухом, ех, даремно він поперся був зі мною у скелясті гори, перед тим мене рознервувавши… – так от, із НЕЮ, з її потенційними міньєтотворчи-ми здібностями? Благо, у французькій на позначення язика і мови є одне й те саме слово – LANGUE, тож вуйко собі раду дасть.)

Таке от, таке от, от таке… Мефістофель Кройб, що про нього з цієї розповіді наказано все викидати чи публікувати лише після смерті його теперішньої інкарнації, тим часом переможно крокував кудись Європою та Штатами. Показував свої фільми й театральні постановки, розгрібав табуни студенток, що кидалися йому в ноги, в штани, а найглибше в кишені, зустрічав дружину і трьох дітей, водив їх на свої прем'єри й демонстрував їм нові експонати свого зоопарку (пітон, ігуана, студентка Жанна), переміщався своїми помешканнями і відміняв тисячі «важливих зустрічей», намагався не ображати журналістів і, знову ж таки, студенток, напивався з українськими письменниками в оплачених місцевими урядами креативних екзилях, ображав журналістів і посилав студенток, роздягався, лягав у ліжко, бачив сни, забував їх, снідав, починав наступний день. І, попри те все, не забував писати мені листи. Скупі, як чоловіки-міліонери. Зате по кілька разів на день.

Мене тим часом мучило кохання, комплекс власної некрасивості, відчуття власної засекреченої охуєнності і Дафліш. Малий раз по раз погрожував зламати мою електронну поштову скриньку, допитувався зі сльозами: «Ти спала з ним? Ти спала?!» і просто вряди-годи влаштовував різноманітні дізнання й скандали. Мене це починало втомлювати. Він їв мій час і нерви, не кажучи навіть: «Дякую, було дуже смачно». Може, не було? Кройб також їв мій час. Але зовсім по-іншому: вишукано маніпулюючи фамільним сріблом у просторі антикварних тарілок. Антикварних, бо я вже, було, й забула, коли востаннє почувала те, що у 18 років традиційно маркується лейблом «кохання». Кройб не здогадувався про це, хоча я й писала йому все прямим текстом. Він також писав мені про це «все». Щось типу: «Я вже й не чекав від життя приходу когось такого, як ти», а я й сама не сподівалася аж такого приходу. Стосовно себе я добре знала, що природний підрив лібідо значно сильніший за будь-який натуральний чи хімічний наркотик, а от щодо Кройба в мене виникало питання: що це все насправді для нього означає? Звичайна обережність – не ворог самозакоханій уродці.

Коли любиш когось більше, ніж іншого (а повний баланс зберігати таки важко), страждання менш рейтингового кандидата в рахунок не йдуть. Так велика знижка на холодильник перебиває дрібну переплату за зубну пасту. Холодильник «Кройб». Зубна паста «Дафліш». Сильний захист від карієсу, слабка допомога від сердечного каменю.

Які би дисконтні картки не роздавали по місцевих супермаркетах самотності, Дафліш страждав. Дафліш дико ненавидів. Дафліш, в принципі, добре трахався і хотів, щоби Кройб просто назавжди зник з мого життя. Чи бодай з лиця землі. Helas! [23]Дафліш був занадто слабким ангелом, щоби вбити страшнючого всепереможного Мефісто.

Дафлішу було вісімнадцять, а Кройбу набагато-багато більше, і кожен прожитий рік наповнював його силою і зграбністю. Молоде вино vs старе віскі.

Дафліша з Мефістофелем просто не можна порівнювати. І давайте на цьому зупинимось.

00:00:00:09

Такі, як вона, грають дратівливих, але добрих жінок у всіх підряд фільмах. Добропорядних дружин зі своїми «малєнькімі слабастямі» і по-справжньому розхитаними нервами. Тільки глядач про це і сам здогадується лише через подратування. Такі, як вона, все життя – все своє фільмове життя – роблять дрібні капості головній героїні, сильній і красивій. І трохи, відповідно, злій, але не більше, ніж будь-яка інша нормальна людина. А в кінці з'ясовується, що та, добра і бліда, насправді була хвора на рак і тепер мусить неодмінно померти. Баби ревуть. Включно з головною героїнею.

Як би там не було, вона часто навідувалася до мене в ванну. Не те щоби якось цілком натуралістично з'являлася у дзеркалі, мов дівчинка на дереві у «Virgin suicides», ні. Вона просто ніби дмухала сама собою чи щось нею дмухало через усю мою ванну. А ванна у мене, як я вже казала, велетенська. Гм. Цікаво, для чого вона мені взагалі? Я не люблю таких персонажів. Я не люблю почувати власну провину перед чиїмись дружинами, церковною громадою, уявними спільнотами маленьких задрипаних містечок. Я взагалі мало що люблю, якщо розібратися. Я себе дуже люблю. Та й то не завжди. Нанні Моретті [24] бодай називали кінченим нарцисом, а як називатимуть мене?…

Нарцис – невинна й повноцінна істота. Єдине що – незахищена у своїй відкритості й щирому замилуванні собою. Хіба це так бридко – милуватися собою? Чому, власне, іншим це традиційно стає поперек горла? Ми-лу-ва-ти-ся. Я от заздрю людям, котрі вміють це чесно робити. В мене не так. У мене спрацьовує хворобливий синдром запалення нервових жилок через будь-яку вилиту в мій бік гидоту. І навпаки, я геть ніяк не реагую на ешелони добрих слів, підбадьорювань, похвал, запевнень у правильності моїх кроків. Звідки, скажіть мені, в такої мари ростуть ноги? Чи не з совєцької школи, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з уроків катехизму при монастирі, де головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ? Чи не з родинного кола, де мені, з огляду на середньостатистичні здібності сусідських дітей, як кожному, хто вирізнявся, головною чеснотою насаджували СКРОМНІСТЬ?

Скромність, скромність, скромність. Насправді, офіґенна штука. Тільки от де її взяти? Якщо вона у мене колись і з'явиться, то якась трансцендентна… Знову ж таки, пробачте, не подібна до скромності в її повсякденному трактуванні. Скажімо, мені доволі легко повірити у власну нікчемність і незначущість на тлі безмежжя Всесвіту. Тоді можна запросто посміхатися й спокійно доводити кожну справу до кінця, не переймаючись жоднісінькими її можливими плодами. А отримавши в результаті чи то гівно, чи тріумф, сприймати їх зовсім однаково. Себто рівноцінно. Як дим і вітер. Так писав Кіплінґ. Кіплінґ мав рацію. Слава методисту, що вніс його «IF» [25] до програми. Слава урокам літератури, якими б вони не були. І дай мені, Боже, полюбити нас справжньою любов'ю.

00:00:00:10

SiuhayuzarazLoFi Travmf, takuprekrasnumuzyku, і provemoyeоко plachevianemozhlyvosti, alivespokiynodyvytsya (bonanyohodyvlyatsyalyudy) proteyakvsemozhnaprypynyty, viauzsyohovteky\ty.

chyvartozhyty, shobyprodovzhuvatybutyposerednykomprekrasnoho?

chyhaykrashevononaydesobiinshyhpodXserednykiv, kotrymne tak vazhko

davatymetsyaNEMOZHLYVIST.

takadurb\nasytuaziya: kupaperspektyvі odnya-edynanemozhlyvist. polyusy.

tyazhinnya do…?

pity z zhyttya z kupoyu perspektyv і Nemozhlyvistyu, pity do neyi… tak?

proshavay, lyubove moya. Y

Y – умовне позначення для «Ya Tebe Kohayu». Таке я пишу Кройбові. Пишу й відправляю, нічого не виправляючи. Невиправна відправка. Я прощаюся з ним, прощаюся з Дафлішем. Давно час. Мене дістало все. Я не бачу сенсу продовжувати. Я? Не бачу?…

Ми зі Стоґнєвіч, моєю давно вже ліпшою й такою ж, як я, ненормальною, подругою, йдемо гратися. Весела забавка на трьох: я, вона і вікінг. «Вікінг» – це російський пістолет. Калібр 38. Все так як треба, бо граємо ми в російську рулетку.

– Мені пофіґ, – каже Стоґнєвіч.

– Мені теж, – каже Торнберґ. Ой, це я так кажу.

Вікінг мовчить. Його черга триндіти ще не підійшла.

– Я вже пробувала, – знизує плечима моя подруга.

– І шо? – типу байдуже питаю я, але насправді мені цікаво.

Ну, і страшно трохи – що там.

– І нічо'. Ми з братом на морозі були. Так само, як у дитинстві стрибали під воду, побачивши, як із дна стирчать колоди. Розбивали собі бошки і всьо. А яка різниця? Наш друг індіанець – він зараз резерваціями шляється, а так у Харкові раніше жив у нас – так він книгу написав «Жизнь как експєрімєнт над сабой». Пише мені іноді, питає, що новенького я вже спробувала.

– Мгм… Виживемо – я тобі всю наркоту свою з дому віддам, – довірливо обіцяю я.

– Виживемо – напишемо йому про спробу № 2. Невже ж я таке гівно, що мене нічо' не візьме?

– Ага.

– Що ага? А раптом повезе разок?!

– Повезе, думаю…

Вона заряджає ту єдину канонічну кулю. Я тупо жую м'ятну жувачку і думаю про Маркеса, що у прощальному листі радив насолоджуватися смаком шоколадного морозива. Морозива мені не хочеться. Але й морозу по шкірі чомусь немає. Страх ніби зазирнув у гості – як сусід позичити дрель – і вшився. Дрелить когось іншого. А мені реально похуй. Чому всі так упевнені у власному безсмерті?

– Хто перший? – питає Стоґнєвіч.

– Ледіс фьорст, – я чомусь вибираю в неї з рота сигарету і затягуюся.

– Там не гашиш, – попереджає вона.

– А то я не знаю, – віддаю їй цигарку й беру дурнуватого вікінга.

– Як ти думаєш, з нього знімуть відбитки пальців, якщо комусь із нас таки підфортить? – питаю я.

– А понт? Все одно на мене всьо повішають, – каже вона.

– Ну окі-докі, – зітхаю я. Стискую пістолет. Холодний. Твердий. Не сексуальний. Про що я думаю? Пес його знає. Напевно, ні про що. Просто беру і натискаю. Єдине, що врізається в очі – ліхтар і цятки здохлих мух на ньому. Осічка. Я не люблю Росію, російська рулетка не любить мене.

– Тепер я, – Стоґнєвіч реально нетерпляче вихоплює в мене з руки пістолет і прикладає собі до скроні. Потім, подумавши, запихає в рота.

– Бррр, – кажу я. – Ано те нада?

– Так тебе і нада, куряча памада!!! – власне, вона то каже з дулом у роті, тому мені лишається здогадуватися про зміст хіба що за ритмікою фрази. Стоґнєвіч тисне на курок. Акєла прамахнулся і цього разу. Життя, кажись, триває?

– Ну шо? – Стоґнєвіч явно розчарована. – По другому кружку?

Тут уже я думаю. Думаю, що на мій лист уже точно мусила прийти відповідь. Щось цілком нейтральне, типу там: