Невидимець (збірник)

– Певна річ, – сказав містер Бантинг, діставши окуляри і протираючи їх; він почувався ніяково, оскільки в голові в нього майже не залишилося грецької, якою можна було б похвастатися. – Так… це грецька, понад усякий сумнів, і вона може дещо роз’яснити.

– Я знайду вам місце.

– Ліпше я спершу прогляну всі томи, – сказав містер Бантинг, досі протираючи окуляри. – Спочатку потрібно отримати загальне враження, Касе, і тільки потому можна починати шукати ключі.

Він кашлянув, обережно вдягнув окуляри, знову кашлянув – і щиро побажав, аби трапилося щось, що запобігло б неминучому викриттю. Потім він неквапливо взяв записник, котрий йому передав Кас. А далі справді щось трапилось.

Нагло відчинилися двері.

Обидва чоловіки здригнулися, озирнулись – і полегшено зітхнули, побачивши рябе обличчя під фетровим циліндром.

– Це шинок? – запитало обличчя і здивовано зупинилось.

– Ні,– в один голос відповіли обидва чоловіки.

– На тому боці, чоловіче, – сказав містер Бантинг.

– І будь ласка, зачиніть двері,– гукнув містер Кас дратівливо.

– Добре, – промовив незваний гість, як здалось, набагато тихішим голосом – і на диво не таким хрипким, яким було поставлене перше запитання.

– І справді добре, – сказав незваний гість першим голосом. – З дороги! – і він зник, зачинивши по собі двері.

– Здається, моряк, – зауважив містер Бантинг. – Вони кумедні хлопці. «З дороги!» І справді. Морський термін, певно, котрий означає, що йому потрібно вийти з кімнати, я так гадаю.

– Мабуть, ви маєте рацію, – кивнув Кас. – Нерви у мене сьогодні цілком розхитані. Я аж підстрибнув, коли двері отак відчинились.

Містер Бантинг посміхнувся, ніби сам він не підстрибнув.

– А зараз, – сказав він, зітхнувши, – назад до записників.

Тільки-но він це сказав, хтось зневажливо пирхнув.

– Незаперечною є одна річ, – мовив Бантинг, присунувши свій стілець до стільця Каса. – За останні дні в Айпінгу, понад усякий сумнів, трапилися дуже дивні речі… дуже дивні. І я, певна річ, не вірю в цю безглузду історію про невидимість…

– Це неймовірно, – сказав Кас, – неймовірно. Але факт залишається фактом… Я впевнений, що бачив його рукав…

– Ви точно впевнені, що бачили? Візьмімо, наприклад, дзеркало… галюцинації виникають дуже легко. Якщо вам коли-небудь траплявся вправний фокусник…

– Не буду вас знову переконувати, – сказав Кас. – Ми вже все з’ясували, Бантингу. А зараз ліпше повернімося до цих трьох нотатників… Ага! Ось тут дещо, здається, написане грецькою мовою! Це безперечно грецькі літери.

Він тицьнув на середину сторінки. Містер Бантинг злегка почервонів і схилився нижче над щоденником – вочевидь, окуляри мало допомагали. Несподівано він відчув на потилиці щось дуже дивне. Він спробував підвести голову – і наразився на стійкий опір. Відчувався дивний тиск, ніби важка міцна рука здушила йому шию, і Бантинг несамохіть нахилився підборіддям до самого столу.

– Не ворушіться, нікчеми, – прошепотів Голос, – або я розтрощу вам обом голови!

Містер Бантинг поглянув на обличчя Каса, яке опинилося зовсім близько від його власного, і побачив налякане віддзеркалення свого болісного подиву.

– Вибачте, що тримаю вас отак грубо, – сказав Голос, – але інакше не можна… І коли це ви навчилися пхати носа в нотатки дослідника? – запитав Голос, і два підборіддя одночасно вдарились об стіл, а два ряди зубів клацнули. – І коли це ви навчилися вдиратись у приватну кімнату людини, що зазнала лиха? – і удар повторився. – Куди вони поділи мій одяг?.. Послухайте, – сказав Голос. – Вікна замкнені, і я вийняв ключ із дверей. Я дужий чоловік, ще й невидимий, а крім того, у мене зручна коцюба. Без найменшого сумніву, я б міг вас обох убити і цілком легко втекти, коли б тільки цього захотів… ви це усвідомлюєте? Дуже добре. Якщо я вас відпущу, ви пообіцяєте не утнути дурниць, а натомість робити те, що я вам скажу?

Священик і лікар поглянули один на одного, і лікар скривився.

– Так, – сказав містер Бантинг, і лікар повторив за ним. Після цього тиск на шиї послабився, і лікар зі священиком випростались, обидва дуже червоні з обличчя, й почали розминати шиї.

– Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, – сказав Невидимець. – Коцюба, як бачите, тут… Коли я ввійшов до кімнати, – вів далі Невидимець, по черзі піднісши коцюбу до кінчика носа обох гостей, – то не очікував когось тут зустріти; зате очікував знайти, окрім своїх записників, свій одяг. І де він? Ні… не вставайте. Я бачу, його тут немає. Розумієте, якщо вдень достатньо тепло для того, щоб бігати голим, то вночі вже досить прохолодно. І тому мені потрібен одяг… і деякі інші речі; а ще мені потрібні ці три записники.

Розділ ХІІ

Невидимець втрачає самовладання

Саме на цьому етапі розповідь змушена знову перерватися з певної неприємної причини, що незабаром проясниться. Поки у вітальні відбувались усі ці події та поки містер Гакстер спостерігав, як містер Марвел навпроти воріт курить люльку, неподалік були ще й містер Гол і Тедді Генфрі, які у стані дивного збентеження обговорювали тему номер один в Айпінгу.

Несподівано з-за дверей вітальні долинув сильний глухий звук, пронизливий крик, а потім… тиша.

– Ге-ей! – покликав Тедді Генфрі.

– Ге-ей! – гукнув містер Гол з-за стійки буфету.

До містера Гол зазвичай усе доходило повільно, але напевне.

– Там щось не так, – сказав він і, обійшовши стійку, попрямував до дверей вітальні.

Вони двоє наблизилися до дверей із напруженими обличчями та пильністю в очах.

– Щось не так, – мовив Гол, і Генфрі кивнув на згоду. Подув неприємного хімічного аромату огорнув їх, і почулася тиха розмова, дуже швидка і приглушена.

– У вас там усе гаразд? – запитав Гол, легенько постукавши.

Тиха розмова раптово обірвалась, однак тиша була недовгою – її скоро порушили: спочатку зачувся шепіт, а потім пролунав пронизливий крик: «Ні! Ні, ти не посмієш!» Далі – різкий рух, хтось перекинув стілець, почулася коротка боротьба. І знову тиша.

– Що за чортівня? – вигукнув Генфрі sotto voce.[5]

– У вас там усе гаразд? – перепитав містер Гол суворішим тоном.

Священика на диво уривчасто відповів:

– Усе цілком гаразд. Будь ласка, не заважайте.

– Дивно, – сказав містер Генфрі.

– Дивно, – підтвердив містер Гол.

– Каже: «Не заважайте», – мовив Генфрі.

– Я чув, – відгукнувся Гол.

– Хтось чхає,– сказав Генфрі.

Вони продовжували дослухатися. Розмова була квапливою і приглушеною. «Я не можу, – говорив містер Бантинг, підвищуючи голос. – Я вам кажу, пане, я цього не зроблю».

– Що це таке? – запитав Генфрі.

– Каже, що він цього не зробить, – мовив Гол. – Це він нам – чи кому?

«Ганебно!» – долинув голос містера Бантинга з кімнати.

– «Ганебно», – повторив містер Генфрі.– Прозвучало… досить чітко.

– А зараз хто говорить? – запитав Генфрі.

– Здається, містер Кас, – сказав Гол. – Ви щось можете розібрати?

Тиша. Звуки в кімнаті стали невиразними і тривожними.

– Звук, ніби хтось відкинув скатертину, – сказав Гол.

У буфеті з’явилася місіс Гол. Гол жестами показав їй, що слід мовчати, і покликав до себе. В місіс Гол це викликало властивий жінці опір.

– Що ви там підслуховуєте, Голе? – запитала вона. – Тобі більше нема чого робити, та ще й у такий метушливий день?

Гол жестами й мімікою намагався описати ситуацію, як у німому шоу, але місіс Гол була вперта. Вона ще підвищила голос. Отож Гол і Генфрі, занепавши духом, навшпиньках повернулись у буфет, жестами намагаючись усе пояснити.

Спочатку вона відмовлялась вірити у те, що їм удалося підслухати. Потім наполягла, щоб Гол помовчав, доки Генфрі розповість їй свою версію. Вона була схильна вважати всю справу нісенітницею… Можливо, у вітальні просто пересували меблі!

– Я чув, як він казав «ганебно»; оце я точно чув, – промовив Гол.

– І я чув, місіс Гол, – сказав Генфрі.

– Так чи інак… – почала місіс Гол.

– Тс-с-с! – приклав палець до вуст містер Тедді Генфрі.– Чуєте, вікно?

– Яке ще вікно? – запитала місіс Гол.

– У вітальні,– сказав Генфрі.

Всі уважно дослухалися. Застиглий погляд місіс Гол, спрямований просто себе, бачив і водночас не бачив блискучу овальну шибку готельних дверей, за ними – дорогу, білу і людну, і фасад крамниці Гакстера, що облуплювався на червневому сонці. Раптово двері крамниці відчинились, і вийшов сам Гакстер із широко розплющеними від хвилювання очима. Він завзято жестикулював.

– Гей! – вигукнув Гакстер. – Злодюго, стій! – і він побіг навскіс до воріт на подвір’я і зник з очей.

У ту ж таки мить з вітальні долинув галас і такий звук, ніби зачинили вікно.

Гол, Генфрі й усі, хто був у буфеті, стрімголов хлинули на вулицю. Вони побачили, як хтось шмигнув за ріг у напрямку дороги і як містер Гакстер виконав складний стрибок у повітрі, приземлившись на землю долілиць. Люди на вулиці були вражені; хтось одразу підбіг до нього.

Містер Гакстер лежав непритомний. Генфрі зупинився, щоб це з’ясувати, але Гол і два помічники з буфету одразу кинулися за ріг, щось незв’язно вигукуючи, і встигли побачити, як містер Марвел зник за рогом церковної стіни. Вони дійшли неймовірного висновку: це був Невидимець, котрий зненацька став видимим, – і побігли вузькою дорогою навздогін за ним. Але не встиг Гол подолати і десятьох ярдів, як голосно зойкнув від подиву і стрімголов відлетів убік, учепившись в одного з помічників і поваливши його на землю. Це було схоже на атаку на футбольному полі. Другий помічник обернувся, витріщився і, збагнувши, що Гол просто спіткнувся, продовжив переслідування – але за мить йому, як і Гакстеру, підставили підніжку. А далі, щойно перший помічник звівся на ноги, він отримав збоку такий стусан, що звалив би і буйвола.

Тільки-но він знову упав, з пагорбів, де відбувалося святкування, хлинули люди й незабаром оточили всіх учасників переслідування. Першим з’явився власник кокосового стрільбища, дужий чоловік у блакитному светрі. Він здивувався, побачивши стежку порожньою – за винятком трьох чоловіків, яких мов розкидало по землі. А потім із його власною ногою щось трапилось – і він гепнувся долілиць і відкотився убік, підбивши під коліна і свого брата, і приятеля, які стрімголов бігли за ним. А за цих двох перечепились і решта занадто квапливих пішоходів, миттю попадали навколішки, повалилися на землю й почали лаятися.

…Тепер, коли Гол, Генфрі й помічники вибігли з будинку, місіс Гол, навчена роками досвіду, залишилась у буфеті біля каси. Зненацька двері вітальні відчинились, і з’явився містер Кас та, не глянувши на неї, одразу збіг сходами вниз і помчав за ріг будівлі.

– Тримайте його! – закричав він. – Не дайте йому викинути отой пакунок.

Про існування Марвела він нічого не знав, оскільки Невидимець передав тому записники і пакунок на подвір’ї. Обличчя в містера Каса було сердите і рішуче, але в його вбранні чогось бракувало – воно було схоже на простору білу туніку, що могла б не викликати подиву хіба що в Греції.

– Тримайте його! – галасував він. – У нього мої штани! І весь одяг священика!

– Зараз він у мене дістане! – закричав він до Генфрі, проминаючи розпростертого Бакстера. Він повернув за ріг – і приєднався до загальної веремії, де його відразу збили з ніг, і він упав у непристойній незграбній позі. Хтось, утікаючи, сильно наступив йому на палець. Він зарепетував, насилу звівся на ноги, але тут його знову збили на землю – і він приземлився на всі чотири. Він збагнув, що його втягли не в переслідування, а в безладну втечу. Всі бігли назад до містечка. Він звівся знову – і хтось жорстоко вдарив його у вухо. І він, похитуючись, негайно вирушив назад у готель «Карета й коні», на своєму шляху перестрибнувши через покинутого Гакстера, котрий намагався сісти.

Піднімаючись сходами готелю, він почув позаду несподіваний гнівний оклик, що різко виділявся на фоні загального галасу, і дзвінкий ляпас по щоці. Він упізнав голос Невидимця, а інтонація була такою, ніби його раптово розлютили болісним стусаном.

За хвилину містер Кас уже був у вітальні.

– Бантингу, він повертається! – вигукнув він, вбігаючи всередину. – Бережіться!

Містер Бантинг стояв біля вікна, зайнятий спробою загорнутися у килим і «Західно-Суррейську газету».

– Хто повертається? – запитав він так перелякано, що його костюм мало не розпався.

– Невидимець, – відповів Кас і кинувся до вікна. – Краще забираймося звідси! Він б’ється, як божевільний! Як божевільний!

За мить він уже був на подвір’ї.

– Боже милосердний! – вигукнув містер Бантинг, вагаючись між двома страшними альтернативами. В коридорі готелю він почув звуки жахливої боротьби і ухвалив рішення. Він виліз у вікно, нашвидку поправив свій костюм і кинувся тікати геть із містечка так швидко, наскільки це дозволяли його короткі товсті ноги.

Від моменту, коли Невидимець скрикнув од гніву, а містер Бантинг здійснив свою незабутню втечу з містечка, неможливо дати послідовний звіт про події в Айпінгу. Можливо, початковим наміром Невидимця було просто прикривати відступ Марвела з одягом і записниками. Але його гумор, котрий ніколи не бував гарним, здалося, зовсім спаскудився після якогось випадкового штурхана, й одразу потому Невидимець почав усе трощити й нищити заради простого задоволення заподіяти шкоду.

Тільки уявіть повну вулицю людей, що кудись біжать, і грюкання дверей, і бійки за місце у схованці. Уявіть метушню, на дорозі якої раптом постали дошки старого Флетчера, що насилу тримали рівновагу, спираючись на два стільці… це призвело до катастрофічних результатів. Уявіть налякану пару, яку закрутила страшна веремія… Та зрештою безлад і гармидер минувся, і вулиця Айпінга з усіма своїми прикрасами та прапорами знову стала безлюдною, за винятком досі лютого Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, перекинутих полотняних ширм і цілого розсипу солодощів. Зусібіч було чути, як зачинають віконниці та штовхають засуви, і єдине, що нагадувало про присутність людей, – випадковий погляд спідлоба в кутку віконної шибки.

Побивши всі вікна в «Кареті й конях», Невидимець трохи розважився, а потім просунув вуличний ліхтар у вікно вітальні місіс Грибл. І, здається, саме він перерізав телеграфний дріт, що вів до Адердіна, – перерізав якраз навпроти будиночка Гіґінсів. А після цього, як дозволяла його своєрідна особливість, він повністю зник із людських очей, і більше в Айпінгу його не чули, не бачили і не відчували. Він зник назавжди.

Та тільки за дві години дехто ризикнув вийти на спустошену вулицю Айпінга.

Розділ ХІІІ

Містер Марвел обговорює свою відставку

Коли почали насуватися сутінки і мешканці Айпінга уже наважувалися боязко визирнути надвір, щоб глянути на уламки свята, невисокий кремезний чоловік у потертому циліндрі у напівтемряві, що огорнула букові ліси, важко простував у напрямі до Бремблгерста. Він ніс три записники, перев’язані декоративною еластичною мотузкою, та пакунок, загорнений у блакитну скатертину. Його червонувате обличчя виказувало переляк і втому; він, здавалося, кудись страшенно поспішає. Його супроводжував голос, але це був не його власний голос, і як перше, чоловік раз у раз здригався від дотику невидимих рук.

– Якщо ви зробите ще хоч один промах, – казав Голос, – якщо ви тільки спробуєте ще хоч раз помилитись…

– Господи! – вигукнув містер Марвел. – У мене плечі й так уже всі в синцях.

– Чесне слово, – мовив Голос, – я вас уб’ю.

– Я не збирався втікати, – сказав Марвел, мало не плачучи. – Присягаюсь, я не хотів. Я просто не знав, куди слід повертати! Як у дідька я міг здогадатися про той клятий поворот? Зі мною і так жорстоко повелись…

– А якщо не порозумнішаєте, буде ще гірше, – сказав Голос, і містер Марвел різко замовк. Він надув щоки, і в його погляді зринув відчай.

– Це й так погано, що я дозволив цим міщукам дізнатися про мій секрет, та бракувало тільки, щоб ви зникли з моїми записниками! Декому пощастило, що вони спромоглись утекти! І що ми маємо тепер… Раніше ніхто не знав, що я невидимий! І що мені тепер робити?

– А мені що робити? – запитав Марвел sotto voce.

– Я про це й кажу. Тепер про це ще й у газетах напишуть! І всі мене шукатимуть; відтепер усі будуть насторожі…– Голос вибухнув бурхливою лайкою і замовк.

Містер Марвел іще більше впав у розпач, і його кроки сповільнились.

– Покваптеся! – звелів Голос.

Поміж червонуватими плямами обличчя містера Марвела набуло сіруватого відтінку.

– Не впустіть записників, бовдуре, – мовив Голос, швидко наздоганяючи свого співрозмовника. – Справа в тому, – вів далі Голос, – що я повинен скористатись вами… Знаряддя з вас жалюгідне, але я мушу.

– Я мізерне знаряддя, – мовив Марвел.

– Так, – погодився Голос.

– Я найгірше знаряддя з усіх можливих, – сказав Марвел. – Я не сильний, – промовив він після прикрої тиші.– Зовсім не сильний, – повторив він.

– Ні?

– І серце у мене слабке. Тепер це неважливо… я, звісно, виплутався… але чесне слово! Я мало не впав.

– Ну?

– Мені бракує нервів і снаги зробити те, що ви наказуєте.

– Я заохочуватиму вас.

– Краще не треба. Я не хочу зіпсувати ваші плани… бо можу – просто через переляк чи безталанність.

– Для вас краще, щоб цього не трапилося, – сказав Голос тихо, але з притиском.

– Ліпше б мені не жити, – зронив Марвел. – Це несправедливо, – додав він, – ви повинні погодитися, що… Мені здається, я маю право…

– Вперед! – наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і деякий час вони знову йшли в тиші.

– Це страшенно важко, – мовив містер Марвел.

Але це було безрезультатно. Тоді він спробував змінити підхід.

– І що я з цього маю? – знову почав він тоном нестерпної образи.

– О! Замовкніть! – вигукнув Голос несподівано різко. – Я добре про вас подбаю. Ви тільки робіть те, що вам велять. Ви впораєтеся. Так, ви бовдур, але у вас вийде…

– Я вам кажу, пане, я не пасую для цього. Я кажу з усією повагою до вас, але…

– Якщо ви не замовкнете, я знову викручу вам зап’ясток, – сказав Невидимець. – Я маю подумати.

Незабаром поміж дерев з’явились видовжені промені світла, і в сутінках невиразно вималювалася квадратна вежа церкви.

– Я триматиму руку у вас на плечі,– сказав Голос, – поки ми перетинатимемо містечко. Весь час ідіть прямо, і ні яких безглуздих учинків. Інакше вам буде гірше.

– Я знаю, – зітхнув містер Марвел, – добре знаю.

І нещасний чоловік у старому циліндрі попрямував вуличкою невеликого містечка зі своєю ношею і згодом зник у темряві, залишивши позаду освітлені вікна.

Розділ XIV

Біля Порт-Стоу

О десятій годині наступного ранку містер Марвел був і досі непоголений, брудний і весь у бруді після довгої подорожі. Він сидів на лавиці у дворі невеликого заїжджого двору на околиці Порт-Стоу і, прилаштувавши біля себе записник, заклав руки в кишені; на вигляд він був дуже стомлений, знервований і почувався ніяково, і час від часу надував щоки. Записники, що лежали біля нього, були перев’язані мотузкою. Пакунок він залишив у сосновому бору, по той бік Бремблгерсту, згідно зі зміненими планами Невидимця. Містер Марвел сидів на лавиці, і хоч його й ніхто не помічав, його тривога не минала і була близькою до гарячки. Він нервово щось бурмотів і постійно сував руки по своїх численних кишенях.

Він просидів майже годину, коли якийсь літній моряк з газетою в руці вийшов із готелю і присів біля нього.

– Гарний сьогодні день, – сказав моряк.

Містер Марвел побіжно на нього глянув, і в його очах майнуло щось дуже схоже на переляк.

– Дуже, – промовив він.

– Саме підходяща погода для цієї пори року, – сказав моряк тоном, що не допускає заперечень.

– Цілком, – сказав містер Марвел.

Примітки

1

Див. Євангеліє від Матея, 25. – Прим. ред. (тут і далі).

2

Ягідне вино, котре вживають як приправу до напоїв.

3

Прихильник течії у християнстві, яка відстоювала одного Бога замість Святої Трійці.

4

Голос і… (лат.).

5

Упівголоса (лат.).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.