Невидимець (збірник)

Герберт Дж. Веллс

Невидимець. Машина часу

Невидимець

Гротескний роман

Розділ І

Приїзд незнайомця

Незнайомець приїхав у лютому, одного холодного вітряного дня, коли здійнявся останній у році снігопад. Чоловік ішов із залізничної станції Бремблгерст, несучи маленьку чорну валізу. Він був закутаний з ніг до голови, і криси його м’якого фетрового капелюха затуляли кожен дюйм його обличчя, крім блискучого кінчика носа; сніг білою гривою лягав йому на плечі та груди. Похитуючись, він зайшов – радше мертвий, ніж живий, – у заїжджий двір «Карета і коні» й кинув на підлогу свою валізу.

– Вогню! – загукав він. – Заради Бога! Кімнату і вогню!

Потупавши і струсивши з себе сніг, він рушив слідом за місіс Гол у вітальню, щоб вирішити всі питання. Після цього жбурнув декілька соверенів на стіл і попрямував до своєї готельної кімнати.

Місіс Гол розпалила коминок і, залишивши незнайомця на самоті, пішла власноруч готувати йому обід. Гість, що зупинявся в Айпінгу в зимовий час, був нечуваною удачею, тим паче гість, що не торгується. Отож вона твердо вирішила показати, що вона гідна такої щасливої нагоди. Тільки-но бекон посмажився, а Міллі, її млява помічниця, трохи пожвавилася після пари влучних зауважень, господиня понесла скатертину, тарілки й чарки у вітальню і почала з особливим шиком розставляти їх. Незважаючи на жваве полум’я, вона була здивована, побачивши свого відвідувача досі в капелюсі й пальті. Він стояв до неї спиною, задивившись у вікно на сніг, що падав надворі. Руки в рукавичках він заклав за спину і здавався заглибленим у роздуми. Господиня помітила, що розталий сніг з плечей і досі крапає на килим.

– Пане, можна я заберу ваш капелюх і пальто, – запитала вона, – і гарненько висушу їх на кухні?

– Ні,– відповів він, не обертаючись.

Вона не була впевнена, що розчула його, і збиралася повторити запитання.

Незнайомець обернув голову і поглянув на неї через плече.

– Нехай краще воно буде на мені,– чітко сказав він, і вона помітила на ньому великі блакитні окуляри, затулені з боків, а понад коміром пальта – густі бакенбарди, що цілком приховували щоки й обличчя.

– Гаразд, пане, – сказала вона. – Як волієте. Незабаром у кімнаті стане тепліше.

Він нічого не відповів і відвернувся, і місіс Гол, відчуваючи недоречність дальшої розмови, залишила швиденько все необхідне на столі та шмигнула геть із кімнати. Коли вона повернулася, незнайомець досі стояв на тому самому місті, як статуя: спина згорблена, комір піднятий, промоклі криси капелюха звисають донизу, повністю приховуючи обличчя й вуха. Виклавши на стіл яйця з беконом, вона радше крикнула, ніж сказала:

– Обід подано, пане.

– Дякую, – миттю озвався він, але не поворухнувся, аж доки за нею не зачинилися двері. Покружлявши навколо, він нетерпляче підійшов до столу.

Зайшовши до кухні, місіс Гол почула стукіт, що повторювався з регулярними інтервалами. «Стук, стук, стук» – знову і знову чутно було дзвін ложки, якою калатали в мисці.

– Що за дівчисько! – вигукнула вона. – Ну ось, а я й забула про неї. Яка ж вона повільна!

А тоді, сама закінчивши змішувати гірчицю, сказала Міллі декілька колючих слів про її неквапність. Місіс Гол приготувала шинку і яйця, накрила на стіл і зробила все що потрібно, в той час як Міллі (ото ще допомога!) не спромоглась упоратись і з гірчицею. А новий гість збирається залишитися на ніч! Потім господиня наповнила гірчичницю, величаво поклала її на чорно-золоту чайну тацю і понесла до вітальні.

Злегка штовхнувши двері, вона відразу ввійшла. Її відвідувач заметушився, і вона помітила, як під столом зник якийсь білий предмет. Здалось, ніби гість підбирає щось із підлоги. Поставивши гірчичницю на стіл, господиня помітила, що пальто і капелюх лежать на стільці перед коминком, а пара мокрих черевиків загрожують іржею сталевим коминковим ґраткам. Це налаштувало її рішуче.

– Здається, тепер я можу забрати одяг і висушити, – сказала вона суворо й безвідмовно.

– Капелюх залиште, – промовив відвідувач глухо, і вона, обернувшись, побачила, що він підвів голову і сидить, дивлячись на неї.

Якусь мить вона стояла, витріщаючись на нього, занадто здивована, аби здобутися на слово.

Білою тканиною – це була серветка, яку він приніс із собою, – він затуляв нижню частину обличчя, отож рот і щелепи були цілковито приховані, що й було причиною його глухого голосу. Але не це перелякало місіс Гол. А те, що все його чоло над блакитними окулярами затуляла біла пов’язка, а інша пов’язка красувалася на вухах, не залишаючи й клаптика відкритого обличчя, за винятком хіба рожевого гострого носа. То й був ясний, рожевий і блискучий, як і раніше. Гість був одягнений у темно-коричневий вельветовий жакет із високим чорним лляним комірцем на шиї. Густе чорне волосся, що вибивалося з-під поперечних пов’язок і між ними, було геть розкуйовджене, і це надавало йому дивакуватого вигляду. Закутану й перев’язану голову жінка аж ніяк не сподівалась побачити, і тому деякий час не могла поворухнутись.

Чоловік не забрав серветки, а й далі затулявся нею одягненою в коричневу рукавичку рукою, роздивляючись місіс Гол своїми непроникними блакитними окулярами.

– Капелюх залиште, – дуже чітко повторив він крізь білу тканину.

Після отриманого шоку нерви господині почали оживати. І вона знову поклала капелюх на стілець біля коминка.

– Я не знала, пане, – почала вона, – що…– і збентежено зупинилась.

– Дякую, – сухо відповів він, кинувши швидкий погляд на двері та знову перевівши очі на неї.

– Я негайно все висушу, пане, – сказала вона, виносячи з кімнати одяг. Виходячи, вона ще раз побіжно глянула на його білу забинтовану голову і блакитні окуляри; серветку він і досі тримав перед обличчям.

Зачинивши по собі двері, вона поїжилася, на обличчі неї було написано подив і збентеження.

– Я ніколи… – прошепотіла вона. – Ну годі!

До кухні вона пройшла досить спокійно і була надто замислена, аби запитати у Міллі, щo та наплутала на цей раз.

Відвідувач сидів і дослухався до її стихаючих кроків. Визирнувши у вікно, він відняв від обличчя серветку і повернувся до їжі. З’їв шматок, подивився підозріло у вікно, потім узяв іще шматок, підвівся з серветкою в руці, перетнув кімнату й потягнув жалюзі донизу, щоб затемнити нижню частину вікна. Від цього в кімнаті запали сутінки. Покінчивши з цим, він зі спокійним серцем повернувся до столу і свого обіду.

– То й бідолаха потрапив у аварію, чи пережив операцію абощо, – бурмотіла місіс Гол. – Як мене схвилювали оті всі пов’язки!

Вона підклала вугілля в піч, відчинила раму для сушіння білизни і розстелила на ній пальто мандрівника.

– А окуляри! Якось дивно він дивився, не як звичайна людина, а ніби крізь водолазну маску!..– вона повісила на вішак шарф. – І весь час тримав оту хустку біля рота. Навіть розмовляв крізь неї!.. Можливо, рот у нього також ушкоджений…

Раптом вона обернулась, ніби щось пригадавши.

– Боже! – вигукнула вона, відхилившись від теми. – Міллі! Невже ти ще не приготувала картоплю?

Коли місіс Гол пішла прибрати зі столу, то остаточно утвердилась у думці, що рот незнайомця понівечений чи спотворений у результаті нещасного випадку, якого, на її думку, він зазнав, оскільки гість тримав розкурену люльку, та за весь час, поки вона була в кімнаті, не опустив шовкового шарфу, обмотаного навколо нижньої частини обличчя, щоб прикласти до губ мундштук. І це не через забудькуватість, тому що місіс Гол бачила, як він позирав на тліючий тютюн. Сівши у кутку спиною до вікна, незнайомець, пообідавши і зігрівшись, нарешті заговорив не так агресивно і стисло, ніж досі. Полум’я, відбиваючись від його великих окулярів, надавало їм червонуватого відтінку і живості, якої до цього їм бракувало.

– Я залишив невеликий багаж, – сказав гість, – на станції Бремблгерст…

І запитав, чи не міг би хтось доправити його сюди. Вислухавши пояснення господині, він, виявляючи вдячність, уклонився своєю перев’язаною головою досить увічливо.

– Завтра? – перепитав він. – Швидшої доставки немає?

І дуже засмутився, коли вона відповіла:

– Ні.

– Ви точно в цьому впевнені? Можливо, знайшлась би якась людина, що з’їздила б на станцію з візком?

Місіс Гол охоче відповідала на його запитання, сподіваючись розвинути бодай подобу бесіди.

– За містом дорога крута, пане, – пояснила вона на його запитання про багаж, а потім, хапаючись за можливість, сказала: – Якось, понад рік тому, там перекинувся екіпаж. Загинули джентльмен з кучером. Нещасні випадки трапляються вмить, авжеж, пане?

Але втримати увагу відвідувача було не так легко.

– Так, трапляються, – промовив він крізь шарф, спокійно дивлячись на неї своїми непроникними окулярами.

– А потім потрібно чимало часу, щоб усе знову стало на свої місця, чи не так?.. Якось син моєї сестри, Том, порізав руку косою, спіткнувшись об неї у полі, і чесне слово, пане, три місяці він ходив із перев’язаною рукою. В це важко повірити. Після цього я жахаюся самого вигляду коси.

– Я цілком вас розумію, – сказав відвідувач.

– Одного разу він навіть злякався, що доведеться робити операцію… у такому поганому стані він був, пане.

Відвідувач раптово засміявся, і здалось, він намагається придушити сміх і потамувати його в собі.

– Справді? – зронив він.

– Так, пане. І нічого смішного я тут не бачу, особливо для тих, кому доводилося його доглядати. От хоч би й мені, тому що в сестри і так було достатньо клопотів з малечею. Потрібно було весь час то зав’язувати, то розв’язувати йому руку. Отож, насмілюсь я сказати, пане…

– Ви б не принесли мені сірників? – запитав раптово приїжджий. – У мене люлька гасне.

Місіс Гол нагло замовкла. Очевидно, що після всього, що вона йому розповіла, з його боку це було грубо – так її уривати. На мить вона аж роззявила рота, але потім згадала про два соверени. Отож вона пішла по сірники.

– Дякую, – коротко кинув він, коли вона поклала їх на стіл, і знову обернувся до вікна, задивившись у шибку. Все це загалом бентежило. Зрозуміло, що він був чутливим до теми про операції та перев’язки. Зрештою господиня так і не насмілилася нічого сказати. Однак така різкість роздратувала її, і Міллі того дня велося несолодко.

Відвідувач не виходив з вітальні до четвертої години, навіть не намагаючись вибачитися за те, що завадив господині висловитися. Весь той час у кімнаті майже постійно панувала тиша; здавалося, він просто сидів у темряві, яка повільно насувалася, курив при світлі коминка… можливо, дрімав.

Раз чи двічі допитливий слухач міг почути, як він підкидає вугілля, а потім хвилин зо п’ять чулося, як він ходить кімнатою. Здавалось, ніби він розмовляє сам із собою. Потім він знову сів, і долинуло рипіння крісла.

Розділ ІІ

Перші враження містера Тедді Генфрі

О четвертій годині, коли було вже досить темно і місіс Гол набиралася сміливості, щоб зайти до кімнати свого гостя і запитати його, чи не бажає він чаю, Тедді Генфрі, годинникар, зайшов у буфет.

– Місіс Гол, – сказав він, – що за жахлива погода для тонких черевиків!

Надворі ще густіше падав сніг.

Місіс Гол погодилась і помітила, що портфель при ньому.

– Якщо вже ви тут, містере Тедді,– сказала вона, – я була б дуже рада, якби ви подивились отой старий годинник у вітальні. Він ходить і б’є добре, але годинна стрілка весь час указує на шосту.

Підвівши його до дверей у вітальні, вона злегка постукала і ввійшла.

Відчинивши двері, вона побачила, що її відвідувач сидить у кріслі перед коминком і, здавалося, дрімає, схиливши забинтовану голову набік. Єдиним джерелом світла в кімнаті був червоний жар від полум’я (від чого очі гостя світились, як сигнальні вогні на залізниці, але обличчя залишалось у тіні) та останнє сіреньке денне світло, що просочувалось у кімнату крізь відчинені двері. Коли господиня запалила лампу на буфеті, все почервоніло, потемніло й стало геть невиразним, бо лампа сліпила очі. Але на мить господині здалося, що чоловік, на якого вона дивилась, має величезний широко розтулений рот… широкий і неймовірний рот, що проковтнув цілу нижню частину його обличчя. Це було миттєве відчуття: перев’язана білим голова, потворні витріщені очі – і це величезне позіхання. Потім чоловік заворушився, підвівся в кріслі й підніс до обличчя руку. Місіс Гол ширше розчахнула двері, щоб у кімнаті стало ясніше, – так вона краще бачила гостя. Він досі затуляв обличчя шарфом, як перед цим серветкою. І вона вирішила, що тіні її обманули.

– Ви не проти, пане, якщо цей чоловік перевірить годинник? – запитала вона, поборовши миттєвий шок.

– Перевірить годинник? – сказав гість, сонно роззираючись і промовляючи з-під руки, а потім, прогнавши дрімоту, додав: – Звісна річ.

Місіс Гол вийшла по лампу, і він також підвівся і потягнувся. Коли стало світліше, містер Тедді Генфрі опинився віч-на-віч із забинтованою людиною. Він був, за його власними словами, «приголомшений».

– Доброго дня, – сказав незнайомець, роздивляючись його, як пізніше розповів містер Генфрі, «як омар», – такими живими видавалися темні окуляри.

– Сподіваюсь, я вас не потурбував, – сказав містер Генфрі.

– Ну що ви, ні,– відповів незнайомець. – Хоч я й розумію, – мовив він, обернувшись до місіс Гол, – що ця кімната призначалася тільки для мого особистого користування.

– Я подумала, пане, – сказала місіс Гол, – ви захочете, щоб годинник…

– Звісно, – сказав незнайомець, – неодмінно… але, як правило, я люблю бути на самоті, щоб мене не турбували… Але я справді радий, що годинник відремонтують, – сказав він, побачивши певне вагання у поведінці містера Генфрі.– Дуже радий.

Містер Генфрі збирався вибачитись і відсмикнути руку, але ці слова заспокоїли його. Незнайомець відвернувся од коминка і заклав руки за спину.

– Коли годинник буде полагоджений, я б хотів трохи чаю. Але не раніше, – сказав він.

Місіс Гол саме збиралася вийти з кімнати, цього разу вона не хотіла заводити розмов, оскільки не бажала, щоб її знову різко обірвали, та ще й перед містером Генфрі,– коли її гість запитав, чи домовилась вона про доставку його багажу зі станції Бремблгерст. Вона відповіла, що поштар уже про це знає і завтра посильний привезе речі.

– Ви впевнені, що раніше ніяк не вийде? – перепитав він.

– Упевнена, – з відвертою байдужістю відповіла місіс Гол.

– Здається, потрібно було одразу пояснити, хто я такий, але я був занадто стомлений і сильно змерз, – додав він. – Я дослідник.

– Та невже, – сказала вражена місіс Гол.

– І мої інструменти і пристрої – саме в багажі.

– О так, це справді дуже важливі речі,– мовила місіс Гол.

– Тому, гадаю, зрозуміло, чому я так цим стурбований.

– Певна річ, пане.

– Причиною мого приїзду в Айпінг, – вів далі він із притиском, – було… бажання самотності. Я не хочу, щоб мене турбували, коли я працюю. І крім цього, нещасний випадок…

– Я так і подумала, – сказала місіс Гол упівголоса.

– …вимагає певної ізольованості. Мої очі… вони дуже слабкі… іноді так болять, що це змушує мене годинами сидіти в темряві. Я замикаю двері. Інколи… час від часу. Не завжди, певна річ. У такі хвилини навіть незначне порушення спокою, прихід незнайомця стають джерелом нестерпного роздратування для мене… Сподіваюсь, ви правильно зрозумієте мене.

– Звісно, пане, – сказала місіс Гол. – І якщо я насмілюся запитати…

– Ось і все, що я хотів сказати, – спокійно мовив незнайомець. Місіс Гол приберегла своє запитання і співчуття до кращої нагоди.

Коли місіс Гол вийшла з кімнати, він залишився стояти перед коминком, спостерігаючи, як містер Генфрі лагодить годинник. Містер Генфрі не тільки зняв стрілки з годинника і циферблат, а й вилучив механізм; він намагався працювати якомога тихіше і скромніше. Він працював біля лампи, і з-під зеленкуватого абажура лилося яскраве світло на його руки, а також на годинник і на механізм, залишаючи в тіні решту кімнати. Коли він підводив очі, перед очима в нього плавали кольорові плями. Містер Генфрі сам по собі був дуже допитливою особою, саме тому він відсунув від себе годинниковий механізм (цілком недоречний учинок) з метою затриматися довше і, можливо, поринути в бесіду з незнайомцем. Але незнайомець стояв мовчазний і нерухомий. Він був настільки безмовний, що це почало діяти Генфрі на нерви. Він почувався самотнім у кімнаті, й коли підвів очі, все здалось йому сірим і невиразним в імлі зеленуватих плям, що плавали перед ним, – особливо ота забинтована голова, що задивилася на годинникаря блакитним склом замість очей. Від цього Генфрі стало настільки моторошно, що якусь мить двоє чоловіків тупо витріщались один на одного. Потім Генфрі знову опустив очі. Як ніяково! Хтось інший, можливо, щось і сказав би. Чи не зауважити б йому, що погода занадто холодна як на цю пору року?..

Він підвів очі, ніби підбираючи ціль для вступного пострілу.

– Погода… – розпочав він.

– Чому ви не закінчуєте і не йдете? – запитав незнайомець. Видно було, що він ледве стримує гнів. – Усе, що вам потрібно було зробити, – це закріпити годинникову стрілку на своїй осі. А ви тут теревените!

– Так, пане… ще хвилину. Я не помітив… – і містер Генфрі закінчив і подався геть.

Він вийшов надзвичайно роздратований. «Чорт забирай! – вилаявся про себе містер Генфрі, ледве дибаючи по талому снігу. – Іноді ж потрібно лагодити годинник. Ви тільки погляньте, не може людина на нього й подивитися?.. Просто жах!»

А потім додав: «Очевидячки, ні. Такий весь забинтований і завинутий, ніби його розшукує поліція».

На розі Глісону він побачив Гола, котрий нещодавно одружився з господинею готелю «Карета і коні», де зупинився незнайомець. Зараз він їхав у Айпінг, звідки возив людей на станцію Сидербридж, отож Тедді зустрів його саме на зворотній дорозі. Судячи з його їзди, Гол, вочевидь, на деякий час зупинявся в Сидербриджі. Проїжджаючи мимо, він гукнув:

– Привіт, Тедді!

– Знаєш, у тебе вдома чудернацький гість, – сказав Тедді.

Гол дружелюбно зупинився.

– Щось сталося? – запитав він.

– У «Кареті й конях» дуже дивний клієнт зупинився, – мовив Тедді.– Хай Бог милує!

І він у яскравих тонах розповів Голу про його дивакуватого гостя.

– Виглядає, ніби він замаскований, уявляєш? Якби людина зупинялась у мене, я б хотів побачити її обличчя, – сказав Генфрі.– Але жінки такі довірливі… особливо коли це стосується іноземців. Він винаймає у вас кімнати, навіть не назвавши свого імені, Голе.

– Та невже? – мовив Гол, який не відзначався кмітливістю.

– Так, – сказав Тедді.– Заплатив за тиждень наперед. І тому, хай ким він є, тепер ти не зможеш позбутись його швидше, ніж за тиждень. І в нього великий багаж, що прибуде завтра, принаймні так він каже. Будемо сподіватися, що в коробках виявиться не каміння, Голе.

Потім він розповів Голу, як його тітку в Гастингсі ошукав якийсь незнайомець із порожніми валізами. Загалом він залишив Гола в роздумах і підозрах.

– Поїхали, старенька, – звелів Гол коняці.– Здається, доведеться дещо вирішити.

А Тедді продовжував свій шлях зі значним полегшенням.

Але замість усе вирішити, Гол, повернувшись додому, ще й отримав прочухана від дружини за те, що так багато часу згаяв у Сидербриджі, й на його тихі розпитування вона відповідала кусюче, вказуючи на їхню недоречність. Але зерно підозри, котре посіяв Тедді, проросло в голові у містера Гола, незважаючи на відмову дружини що-небудь розповідати.

– Ти нічого в цьому не тямиш, – сказав містер Гол, твердо вирішивши за найближчої можливої нагоди з’ясувати якнайбільше про особистість свого гостя. І потому як незнайомець пішов спати о пів на десяту, містер Гол рішуче ввійшов у вітальню і суворо почав роздивлятися меблі своєї дружини – просто для того, щоб показати, що тут господар він, а не приїжджий. Потім він став старанно, майже зневажливо, перевіряти математичні розрахунки, котрі відвідувач мав необережність залишити. Перш ніж піти спати, він наказав місіс Гол ретельно оглянути незнайомців багаж, який доставлять наступного дня.

– Ти б ліпше переймався власними справами, Голе, – відтяла місіс Гол, – а я займатимуся своїми.

Вона ще більше огризалась, тому що незнайомець, понад усякий сумнів, був і справді дивним як на відвідувача, і вона й сама не була в ньому впевнена. Вночі вона прокинулася: їй наснились здоровезні, як ріпи, білі голови, що сунули за нею на довжелезних шиях і з величезними чорними очима. Але вона була розсудливою жінкою, отож подолала свої страхи, перевернулася на другий бік і знову заснула.

Розділ ІІІ

Тисяча і одна пляшка

Був двадцять дев’ятий день лютого, початок відлиги, коли дивна особа нізвідки з’явилася в Айпінгу. Наступного дня, коли навкруги танув сніг, прибув і багаж… і дуже незвичним виявився цей багаж. Там і справді було декілька дорожніх скринь, що знадобляться будь-якій розумній людині, але крім цього, була там і коробка з книжками й записниками – великими, товстими томиками, декотрі з яких були списані нерозбірливим почерком, – і сотня інших скринь, коробок і сумок, що вміщували предмети, обв’язані соломою. Проте Голу здалося, що в соломі були самі скляні пляшки. Незнайомець, одягнений у пальто, капелюх і рукавиці, нетерпляче вийшов назустріч візку Фіренсайда, поки Гол із ним базікав, готуючись занести речі в будинок. Він вийшов, навіть не помітивши собаки Фіренсайда, котрий неуважливо обнюхував Голові ноги.

– Заносьте коробки всередину, – звелів гість, – я і так досить довго на них чекав.

І, спустившись до візка, він узяв найменшу скриню, маючи намір віднести її до хати. Однак, тільки-но його побачив собака Фіренсайда, то одразу ж дико загарчав і настовбурчив шерсть, і коли гість кинувся до сходів, собака нерішуче підстрибнув – кинувся просто йому на руку.

– Фу! – заволав Гол, відскакуючи від собаки, оскільки в таких ситуаціях він не був героєм, а Фіренсайд закричав:

– Лежати! – і вхопився за батіг.

А далі вони побачили, як собака, почувши хльоскання батога, розціпив зуби й відпустив руку, відстрибнув убік – і вчепився незнайомцю в ногу, миттю подерши штани. Нарешті Фіренсайд уперіщив собаку тонким кінцем батога, і той, заскавучавши від переляку, відстрибнув і забився під колеса візка. Вся ця веремія не тривала й півхвилини. Ніхто не говорив – усі кричали. Незнайомець швидко глянув на свою подерту рукавичку і на ногу, хотів нахилитися до ноги, але передумав, розвернувся і хутко рушив до готелю. Чути було, як він стрімголов летить коридором і піднімається дерев’яними сходами до спальні.

– От тварюка! – сердито промовив Фіренсайд, злізаючи з візка з батогом у руці, поки собака спостерігав за ним з-за колеса. – Ходи сюди! – гукнув Фіренсайд. – А то начувайся!..

Гол стояв, роззявивши рота.

– Собака його покусав, – нарешті мовив Гол. – Я краще піду і подивлюсь, як він там, – і він побіг за незнайомцем.

У коридорі він зустрів місіс Гол. – Собака візника вкусив незнайомця, – кинув він.

Й одразу пішов сходами нагору. Двері в кімнату гостя не були замкненені, отож він легенько постукав і без жодних церемоній зайшов усередину, бо від природи був схильний до співчуття.

Жалюзі були опущені, і тому в кімнаті панувала темрява. У Гола перед очима майнуло щось дивне, і здалось, ніби йому махає рука без кисті. Обличчя з трьома невизначеними цятками на білому тлі нагадувало квіти братків. Потім Гола сильно вдарили в груди, виштовхнувши геть, і двері грюкнули йому в обличчя і замкнулись. Усе трапилося так швидко, що в нього навіть не було часу збагнути, що ж сталося. Мигтіння незрозумілих тіней, удар і поштовх. Гол стояв на маленькому темному сходовому майданчику, дивуючись, що ж він насправді тільки-но побачив.

За декілька хвилин він повернувся до невеликого гурту людей, що зібрались у дворі біля готелю. Там був Фіренсайд, який уже вдруге розповідав свою історію; там була місіс Гол, котра заявляла, що собака не має права кусати її гостей; був там і Гакстер, торговець, із сотнею запитань; і Сенді Веджерс, неупереджений коваль; усі вони, окрім жінок і дітей, безглуздо торочили: «Хай би спробував мене вкусити»; «Не можна тримати таких собак»; «А чому ж він його вкусив?» тощо, тощо.

Містер Гол дивився на них зі сходів і все чув. Усе, що сталось нагорі, вже не здавалося йому таким неймовірним. Крім того, у нього був надто обмежений словниковий запас, щоб він міг висловити свої емоції.

– Він каже, що йому нічого не потрібно, – відповів Гол на запитання своєї дружини. – Нумо краще занесімо його багаж до хати.

– Йому ліпше одразу припекти рану, – сказав містер Гакстер, – особливо якщо там і так уже запалення.

– А я б застрелила собаку, – сказала жінка з натовпу.

Зненацька собака знову загарчав.

– Заносьте багаж, – крикнув із дверей розлючений голос: на порозі стояв закутаний незнайомець із піднятим коміром і опущеними крисами капелюха. – Що швидше ви занесете все це всередину, то ліпше мені стане.

Хтось із вуличних зівак помітив, що він переодягнув штани і рукавиці.

– Ви не поранилися, пане? – запитав Фіренсайд. – Мені дуже прикро, що так сталось…

– Анітрохи, – відповів незнайомець. – Шкіра не прокушена. Покваптеся з моїм багажем.

А тоді, як запевняє містер Гол, він вилаявся.

Першу скриню за вказівками гостя занесли у вітальню, і незнайомець із незвичайним запалом кинувся до неї. Він почав розпаковувати її, розкидаючи солому, зовсім не дбаючи про килим місіс Гол. Він виймав з цієї скрині пляшки: маленькі товстенькі пляшки з якимось порошком усередині, маленькі тоненькі пляшки, наповнені білою й кольоровою рідиною, вигнуті блакитні пляшки з етикеткою «Отрута», округлі пляшки з тонкими шийками, великі скляні білі й зелені пляшки, пляшки зі скляними пробками і матовими ярликами, пляшки з тоненькими пробками, пляшки з великими пробками, винні пляшки, пляшки для прованської олії,– незнайомець складав їх рядком на комод, на коминок, на стіл під вікном, на підлогу, на книжкову полицю… всюди. Аптека у Бремблгерсті не могла би похвалитись і половиною таких пляшечок. Це було справжнє видовище. Одна по одній скрині вивергали пляшки, аж доки всі шість не спорожніли, а стіл весь укрився соломою; крім пляшок, у скринях було ще декілька пробірок і старанно спаковані терези.

Тільки-но всі валізи були розпаковані, незнайомець підійшов до вікна і почав працювати, анітрохи не переймаючись тим, що все довкола в соломі, що коминок згас, коробка з книжками досі на подвір’ї, а його речі й решта багажу нагорі.

Коли місіс Гол принесла йому обід, він уже настільки заглибився в роботу, виливаючи маленькі краплини з пляшок у пробірки, що нічого не чув, аж поки вона не винесла більшу частину соломи і не гримнула тацю на стіл – гучніше, ніж зазвичай, бо побачила, в якому стані підлога. Тільки тоді він трохи повернув голову – і знову відвернувся. Але вона встигла помітити, що він зняв окуляри; вони лежали біля нього на столі, і їй здалося, що його очні западини незвичайно порожні. Чоловік знову одягнув окуляри, обернувся і поглянув на неї. Вона збиралася поскаржитися з приводу соломи на підлозі, але він її випередив.

– Я б не хотів, щоб ви заходили, не постукавши, – сказав він з надзвичайним роздратуванням – досить характерним для нього.

– Я постукала, але, мабуть…

– Можливо, ви й постукали. Але в моїх дослідженнях… дуже термінових і необхідних дослідженнях… найменше втручання, рипіння дверей… я мушу вас попросити…

– Неодмінно, пане. Ви можете будь-коли зачинитись, якщо потрібно.

– Дуже гарна ідея, – сказав незнайомець.

– Ця солома, якщо я насмілюся зауважити, пане…

– Не треба. Якщо солома вас непокоїть, запишіть її в рахунок, – і він буркнув щось, схоже на лайку.

Він був такий дивний у ту мить, такий агресивний і запальний, із пляшкою в одній руці та пробіркою в другій, що місіс Гол почувалася цілковито збентеженою. Але вона була непохитною жінкою.

– Я б хотіла знати, пане, що, у вашому розумінні…

– Шилінг… запишіть один шилінг. Цього, гадаю, достатньо?

– Нехай і так, – мовила вона, розстеляючи на столі скатертину, – звісно, якщо ви задоволені…

Він відвернувся до неї спиною.

Весь пообідній час він працював за замкненими дверима і, як заявляє місіс Гол, майже весь час у тиші. Але один раз вона почула якийсь поштовх і дзвін пляшок, ніби щось вдарилось об стіл, і розбиті пляшки з гуркотом полетіли додолу. Потому в кімнаті почулися швидкі кроки. Побоюючись, що «щось трапилось», вона підійшла до дверей і дослухалася.

– Не можу більше! – скаженів незнайомець. – Не можу! Триста тисяч, чотириста тисяч! Величезна кількість! Усе брехня! Так може тривати все життя!.. Терпіння!.. Дійсно, терпіння! Дурень! Дурень!

З буфету долинув якийсь шум, здається, хтось увійшов, і місіс Гол дуже неохоче попрямувала туди, не дослухавши продовження монологу. Коли вона повернулась, у кімнаті знову панувала тиша, за винятком слабкого порипування стільця та дзенькоту пляшки час від часу. Все минулось, і незнайомець продовжував свою роботу.

Коли вона принесла йому чай, то побачила розбите скло у кутку кімнати, під дзеркалом, і золотисту пляму, котру він, вочевидь, намагався недбало затерти. Це враз привернуло її увагу.

– Запишіть це в рахунок, – несподівано промовив гість. – І заради Бога, не турбуйте мене! Якщо є якісь збитки, просто записуйте їх у рахунок, – і він продовжив робити позначки в переліку і записувати щось у зошит, що лежав перед ним.

* * *

– Я скажу тобі дещо, – таємниче сказав Фіренсайд. Пообідній час уже давно минув, і вони сиділи в невеличкому буфеті.

– Ну? – запитав Тедді Генфрі.

– Цей хлопець, про якого ти кажеш, той, кого вкусив мій собака… Коротше кажучи, він темношкірий. Принаймні його ноги. Я це побачив крізь дірки, коли в нього були подерті штани і рукавиця. От, наприклад, ти, напевно, очікував би побачити щось рожевувате, чи не так? А там такого нічого не було. Одна чорнота. Я кажу тобі, він чорний, як мій капелюх.

– О Господи! – вигукнув Генфрі.– Ну і підозріла ця справа. Але чому ж тоді й нього ніс рожевий, як намальований?

– Твоя правда, – сказав Фіренсайд. – Я помітив. І ось що я думаю. То й чоловік – рябий кінь, Тедді. Місцями білий, місцями чорний, весь у плямах. І йому соромно через це. Він щось на зразок гібриду. Масті, замість змішатися, пішли плямами. Я чув про такі речі. На конях таке практикують, усі про це знають.

Розділ ІV

Розмова містера Каса з Незнайомцем

Я розповів про обставини приїзду незнайомця в Айпінг у всіх подробицях для того, щоб читач міг уявити, наскільки незвичною і цікавою для всіх була його поява. Але за винятком двох дивних пригод, що трапилися під час гулянь, улаштованих айпінзьким клубом, обставини незнайомцевого перебування можна описати у двох словах. Відбулось іще декілька сутичок з місіс Гол із приводу хатнього порядку, але у кожному випадку, аж до кінця квітня, коли почали з’являтись перші ознаки фінансової скрути, він ладнав усе в простий і перевірений спосіб: додатковою оплатою. Голу він не подобався, і подеколи Гол наважувався заговорити про те, що час його позбутись; але свою нелюбов він виявляв, головним чином, показною мовчанкою чи просто уникав відвідувача.

– Зачекай до літа, – мудро зауважувала місіс Гол, – коли почнуть приїжджати артисти. Тоді й поміркуємо. Хоч він і поводиться іноді пихато, але рахунки сплачує завжди вчасно, а наразі для нас це найважливіше.

Незнайомець не ходив до церви, і для нього не було різниці між святою неділею та буднім днем – навіть одягу він не міняв. Він працював, на думку місіс Гол, якось нерегулярно. У деякі дні він спускався у вітальню рано і весь час працював. А в інші дні прокидався пізно, довго ходив кімнатою, годинами перебуваючи в роздратованому стані, курив, спав у кріслі біля коминка. За межами містечка він ні з ким не спілкувався. Настрій у нього був мінливий, але найчастіше гість поводився, як постійно роздратована людина, й раз чи двічі він ламав предмети, рвав і нищив речі, судомно трощив усе у вибухах несамовитої люті. Він, здавалось, хворів на хронічне роздратування найвищого ступеня. В ньому міцно вкоренилася звичка впівголоса розмовляти з собою, але хоч місіс Гол і підслуховувала сумлінно, вона нічого не могла зрозуміти.

Вдень він рідко виходив з дому, зате в сутінки міг непомітно вийти, закутавшись у своє пальто, незважаючи на те, холодно було надворі чи тепло. Він обирав найвідлюдніші стежки або доріжки, затемнені деревами чи оточені насипом. Його великі окуляри і страшне перев’язане обличчя під крисами капелюха стали неприємною несподіванкою для одного чи двох робітників, що вночі повертались додому. І Тедді Генфрі, що одного вечора вивалювався з шинку «Червоний мундир» о пів на десяту, ганебно злякався схожої на голий череп голови незнайомця (він гуляв із капелюхом у руці), яку побачив у світлі несподівано відчинених дверей готелю. Якщо з настанням ночі гість натрапляв на очі дітям, то їм потім снилася нечисть, і було незрозуміло, хто кому не подобався більше, однак, понад усякий сумнів, з обох боків була палка неприязнь.

Особа з такою дивовижною зовнішністю і поведінкою не могла не стати предметом постійних обговорень у такому містечку, як Айпінг. Загальна думка стосовно роду занять незнайомця не була однозначною. Місіс Гол була досить чутливою до цієї теми. Коли її щось запитували, вона дуже обережно відповідала, що її постоялець – «дослідник-експериментатор», несміливо вимовляючи ці слова по складах, ніби боячись затнутися. Коли її запитували, що експериментального у його дослідженнях, вона зверхньо відповідала, що освічені люди самі знають, а далі просто пояснювала, що він «досліджує речі». Вона також казала, що з її відвідувачем стався нещасний випадок, котрий тимчасово знебарвив його обличчя й руки, а через емоційну вдачу він болісно сприймає людську цікавість.

Але існувала й інша думка, котра значною мірою розважала для жителів: нібито прибулець – кримінальний злочинець, що намагається втекти від правосуддя, а постійно кутається він, щоб сховатися від ока поліції. Це була ідея містера Тедді Генфрі. Проте бодай одного значущого злочину у другій половині лютого не траплялося. Ця ідея була детально розроблена в уяві містера Гулда, тимчасового вчителя у місцевій школі, й полягала вона в тому, що незнайомець – ніхто як перебраний анархіст, що готує вибухові речовини, і Гулд твердо вирішив узятись до детективної діяльності, певна річ, наскільки це дозволить час. Загалом це проявлялось у тому, що при кожній зустрічі з незнайомцем він дуже пильно на нього дивився, або ж розпитував про ньоГолюдей, які ніколи того чоловіка в очі не бачили. Однак Гулду нічого не вдалося з’ясувати.

Прибічником іншого погляду був містер Фіренсайд, котрий погоджувався з ідеєю про рябого коня або щось таке.

Що ж до Сайласа Дургана, наприклад, то чули, як він нібито заявляв: «Якби незнайомець вирішив показувати себе на ярмарках, він би миттєво розбагатів». І, як аматор-богослов, він порівнював незнайомця з людиною з одним талантом[1]. Крім того, існувала інша точка зору, прихильники якої вважали незнайомця нешкідливим божевільним. Цей погляд мав чимало прибічників, оскільки багато що пояснював.

Окрім прибічників цих головних поглядів, були й такі мешканці містечка, які вагались або не мали певності. Жителі графства Суссекс майже не забобонні, і тільки після подій, що трапились на початку квітня, в містечку вперше пошепки заговорили про надприродні сили. Однак навіть у той час про це йшлося тільки серед жінок.

Загалом, хай що жителі Айпінга думали про приїжджого, всі зійшлись в одному: його недолюблювали. Його дратівливість, яку могли б зрозуміти мешканці великого міста, що займаються розумовою працею, була занадто дивною для населення спокійного Суссексу. Несамовита жестикуляція заскочувала людей зненацька; а прогулянки в сутінках, під час яких незнайомець стрімголов нісся безшумними вулицями! А як він нелюдяно обривав будь-які спроби порозмовляти з ним… А його бажання постійно перебувати в напівтемряві, що змушувало його зачиняти двері, опускати жалюзі, гасити свічки й лампи… Хто б зміг таке витримати? Коли він проходив вулицею, люди обминали його, а за його спиною юні жартівники піднімали коміри, насували на очі капелюхи і нервово крокували йому вслід, імітуючи його таємничу манеру. В той час була популярною пісня під назвою «Бабай». Міс Стетчел заспівала її на шкільному концерті (щоб допомогти закупити лампи для церкви), і після цього щоразу, як мешканці містечка збиралися разом і з’являвся незнайомець, вони насвистували цю мелодію. А дітлахи, які гуляли пізно ввечері, боязко кричали йому вслід: «Бабай!» – і щодуху втікали.

Кас, місцевий лікар-терапевт, згорав від цікавості. Бинти збуджували його професійний інтерес, а розповідь про тисячу і одну пляшку викликала заздрість. Майже весь квітень і травень він домагався можливості порозмовляти з незнайомцем, і нарешті, після Трійці, уже не витримав і використав як привід підписний лист на підтримку місцевої медсестри. Він був здивований, коли з’ясував, що навіть містер Гол не знає імені свого пожильця.

– Він називав ім’я, – мовила місіс Гол (це твердження було цілковитою вигадкою),– але я його не розчула.

Вона теж гадала, що не знати імені гостя – надто вже дивно.

Кас відчинив двері вітальні й увійшов. Звідти почулась не цілком виразна лайка.

– Пробачте за вторгнення, – почав Кас – і двері зачинились, позбавивши місіс Гол можливості почути розмову.

Наступні десять хвилин вона чула шепіт, потім здивований вигук, тупіт ніг, гуркіт перекинутого стільця, регіт, швидкі кроки до дверей – і з’явився смертельно блідий Кас, який невидющим поглядом озирався через плече. Він залишив двері до вітальні розчахнутими і, так і не глянувши на місіс Гол, перетнув передпокій і спустився сходами вниз, а тоді долинули його квапливі кроки по дорозі. Капелюх він ніс у руці. Місіс Гол стояла на порозі, дивлячись на відчинені двері вітальні. Потім долинув тихий сміх незнайомця, а згодом і його кроки. З того місця, де вона стояла, вона не могла розгледіти його обличчя. Двері вітальні грюкнули, і в будинку знову стало тихо.

А Кас пішов просто в містечко, щоб зустрітися з Бантингом, священиком.

– Я збожеволів? – раптово почав розмову Кас, зайшовши в невеликий убогий кабінет. – Я схожий на психічно хворого?

– Та що ж трапилося? – запитав священик, поклавши черепашку замість прес-пап’є на чисті аркуші для наступної проповіді.

– То й чоловік у готелі…

– Ну?

– Дайте мені щось випити, – вимовив Кас і сів.

Заспокоївши нерви чаркою дешевого хересу (єдиного напою, що був у наявності у доброго священика), він розповів про свою бесіду з незнайомцем.

– Я ступив у вітальню, – говорив він, важко дихаючи, – і попросив підписатись на підтримку медсестри. Коли я ввійшов, той заховав руки в кишені і, згорбившись, сів у крісло. Пирхнув носом. Я сказав, що чув, ніби він цікавиться наукою. Він відповів: «Так». Знову пирхнув. Пирхав весь час; вочевидь, нещодавно застудився. І не дивно – отак закутуватись! Я продовжив розповідати про медичну сестру і весь час роздивлявся кімнату. Пляшки… хімікати… повсюди. Терези, пробірки на підставках, і запах… вечірнього первоцвіту. Чи підписався він? Сказав, що поміркує. Потім я запитав його рішуче, чи займається він дослідницькою діяльністю. Він відповів: «Так». «Тривале дослідження?» Він вибухнув: «Занадто тривале!» Я сказав: «Ох…» – і залунали образи. То й чоловік був і до того сердитий, а від мого запитання він просто скипів від обурення. Виявляється, йому виписали рецепт, дуже цінний рецепт… «Рецепт? – запитав я. – На ліки?» «Чорт забирай! Що ти винюхуєш?» Я вибачився. Він зневажливо пирхнув і кашлянув. Потім провадив: він тільки раз прочитав рецепт – п’ять інгредієнтів, поклав аркуш на стіл і відвернувся. З вікна дмухнув вітер і підхопив папірець. То й із шелестом злетів. Чоловік пояснив, що працював тоді в кімнаті з відкритим коминком… І тут побачив блимання: рецепт загорівся і майнув угору. Він кинувся за папірцем, але той устиг шмигнути в димар… От! І саме в цю мить, щоб проілюструвати оповідь, він підняв руку.

– Ну?

– А руки нема… тільки порожній рукав. О Боже! Я подумав: оце так каліцтво! В нього дерев’яна рука, і він її просто зняв. Потім я подумав, щось тут не так. Що за чортівня тримає отой рукав, якщо всередині нічого немає? Я вам кажу, всередині не було нічого. Аж до суглоба не було нічого. Я бачив аж до ліктя, і видно було, що проріз у тканині світиться наскрізь… «Боже милосердний!» – вигукнув я. І тут він зупинився. Пильно поглянув на мене своїми чорними окулярами, потім зиркнув у рукав…

– Ну?

– От і все. Далі він не промовив і слова, тільки люто подивився – і швидко запхав рукав назад у кишеню. «На чому я зупинився? – запитав він. – Здається, на тому, що рецепт загорівся?» І він кашлянув. «Як, у біса, ви можете рухати порожнім рукавом?» – запитав я. «Порожнім рукавом?» «Так, – сказав я, – порожнім рукавом…» «Порожнім? Ви упевнені?» – він одразу ж устав. Я також підвівся. Він зробив три дуже повільні кроки, наблизившись до мене мало не впритул. Злісно пирхнув. Я не відступив, і нехай мене повісять, якщо отієї забинтованої макітри й отих окулярів – коли вони повільно до тебе наближаються – не достатньо, аби позбавити духу будь-кого… «Ви сказали, що рукав порожній?» – перепитав він. «Певна річ», – сказав я. Він на мене витріщився. Потім знову, дуже повільно, витягнув з кишені свій рукав і простягнув до мене, ніби знову мені показуючи. Він робив це дуже, дуже повільно. Я поглянув на руку. Здалося, це тривало вічність. «Ну… – мовив я, відкашлявшись, – він порожній». Потрібно було щось сказати. Мені вже ставало страшно. Я міг зазирнути всередину порожнього рукава. Він простягнув руку до мене, повільно, повільно… ось так… аж доки манжет опинився за шість дюймів від мого обличчя. Дивна річ бачити, як порожній рукав отак до тебе наближається! А потім…

– Ну?

– Щось… на дотик схоже на вказівний і великий пальці… ущипнуло мене за ніс.

Бантинг засміявся.

– Але ж там нічого не було! – вигукнув Кас, і його голос зірвався на крик на слові «було». – Звісно, вам зараз смішно, але кажу вам, я був такий переляканий, що вдарив по його манжету, розвернувся і вибіг геть із кімнати. Я залишив його…

Кас затнувся. Понад усякий сумнів, його паніка була щирою. Він безпорадно обернувся і взяв другу чарку чудового хересу.

– Коли я вдарив по його манжету, – знову заговорив Кас, – я відчув, ніби вдарив по справжній руці. Але руки не було! Не було й тіні руки!

Містер Бантинг замислився. Підозріло поглянув на Каса.

– Це найдивовижніша історія з усіх, що я чув, – сказав він. Він і справді на вигляд був дуже мудрим і поважним. – Це справді,– додав містер Бантинг розсудливо, – найдивовижніша історія.

Розділ V

Крадіжка в будинку священика

Факти про крадіжку в будинку священика дійшли до нас, головним чином, через самого священика та його дружину. Це трапилось у понеділок після Трійці, в день, коли в Айпінгу місцевий клуб проводить щорічні святкування. Місіс Бантинг прокинулась раптово в тиші, коли ще й не розвидніло, і їй здалось, ніби двері спальні відчинились і зачинились. Спочатку вона не одразу збудила чоловіка, а сіла в ліжку і почала дослухатись. І виразно почула, як хтось ходить будинком – прямує з сусідньої кімнати коридором до сходів. Тільки-но вона в цьому переконалась, то якомога тихіше розбудила преподобного містера Бантинга. Він не вмикав світла, а, одягнувши на ніс окуляри, а на себе – халат дружини і кімнатні пантофлі, вийшов на сходовий майданчик і дослyхався. Було доволі чітко чути, як хтось на нижньому поверсі шукає щось у столі в кабінеті. Потім долинуло гучне чхання. Містер Бантинг повернувся в спальню і, озброївшись коцюбою, якомога тихіше спустився сходами. Місіс Бантинг стала нагорі сходів.

Була приблизно четверта ранку, і темрява ночі вже розсіювалася. У передпокої виднілося слабке мерехтіння, але дверний отвір у кабінет видавався неприступно чорним. Ніщо не порушувало тиші, окрім слабкого порипування сходів під ногами містера Бантинга і легких рухів у кабінеті. Потім щось тріснуло, відчинилася шухляда, і почулось шарудіння паперів. Далі лайка, і в кабінеті запалили сірник, від чого простір наповнився жовтавим світлом. Містер Бантинг був уже в передпокої і крізь щілину у дверях міг розгледіти письмовий стіл, висунуту шухляду і свічку, запалену на столі. Але він не зміг побачити грабіжника. Отак він стояв у передпокої, не вирішивши, як йому діяти далі, а місіс Бантинг із білим від страху й настороженим обличчям повільно сповзала сходами, щоб приєднатись до чоловіка. Тільки одна річ підтримувала відвагу містера Бантинга – це переконання, що грабіжником є мешканець містечка.

Вони почули дзвін монет і зрозуміли, що грабіжник знайшов їхні запаси золота, що загалом складали два фунти півсоверенами і десять шилінгів. Цей звук додав містеру Бантингу хоробрості для раптової дії. Міцно стиснувши в руках коцюбу, він рушив у кімнату. Місіс Бантинг ішла назирці.

– Здавайся! – несамовито заволав містер Бантинг – і раптом здивовано зупинився. Кімната виявилась цілком порожньою.

Однак подружжя було переконане, що в ту ж таки мить у кімнаті хтось заворушився. Мабуть, зо півхвилини вони стояли, витріщивши очі, а потім місіс Бантинг перетнула кімнату і зазирнула за щит перед коминком, поки містер Бантинг пильно роздивлявся під столом. Потім місіс Бантинг відслонила жалюзі на вікнах, а містер Бантинг оглянув димар і понишпорив у трубі коцюбою. Після цього місіс Бантинг старанно дослідила кошик до сміття, а містер Бантинг зняв покришку з відра до вугілля. А тоді вони зупинились і здивовано поглянули одне на одного.

– Я міг би заприсягтися… – сказав містер Бантинг. – Свічка! Хто запалив свічку?

– Шухляда! – мовила місіс Бантинг. – І гроші зникли!

І вона спішно попрямувала до вхідних дверей.

– Нічого дивнішого я в житті не бачив…

У коридорі почулось голосне чхання. Вони помчали туди – та одразу потому грюкнули двері кухні.

– Принеси свічку, – звелів містер Бантинг і рушив першим. Вони обоє почули грюк засувів, замкнених нашвидку.

Відчинивши двері в кухню, священик через кімнатку, де мили начиння, угледів, що задні двері щойно відчинились і в темряві показалося слабке світло ранкової зорі. Він був упевнений, що крізь ті двері ніхто і ніщо не виходило. Двері відчинились, постояли відкриті якусь мить, а потім з грюкотом зачинились. Через це свічка, котру місіс Бантинг несла з кабінету, замерехтіла і яскраво спалахнула. З хвилину чи трохи більше вони нарешті ввійшли на кухню.

Там нікого не було. Вони знову замкнули чорний хід, старанно оглянули кухню, буфетну й посудомийню і нарешті спустились у підвал. У цілому будинку не було ні душі.

Денне світло застало священика з дружиною в чудернацькому вбранні: вони так і сиділи на нижньому поверсі свого будинку при непотрібному вже світлі догораючої свічки і дивувалися, що ж це могло бути.

Розділ VI

Божевільні меблі

В понеділок зранку по Трійці, на Духів день, коли Міллі ще спала, містер і місіс Гол прокинулись і, одягнувшись, безшумно спустились у пивницю. Там у них були деякі особисті справи, що стосувалися міцності пива. Тільки опинившись у пивниці, місіс Гол згадала, що забула взяти пляшку сассапарелі[2] з сусідньої кімнати. Оскільки вона була експертом і головним знавцем пивної справи, то нагору по пляшку піднявся Гол.

На сходовому майданчику він здивовано побачив, що двері до кімнати незнайомця прочинені. Гол зайшов у свою кімнату і взяв потрібну пляшку.

Але, повертаючись із пляшкою в руках, помітив, що засуви на парадних дверях відсунені, а двері просто на замку. Осяяний раптовою ідеєю, він одразу зв’язав це з кімнатою незнайомця нагорі та з припущеннями містера Тедді Генфрі. Він чітко пам’ятав, як напередодні ввечері місіс Гол засунула всі засуви, оскільки він сам тримав свічку. Згадавши це, він здивовано повернувся і з пляшкою в руках знову пішов нагору. Зупинившись перед кімнатою незнайомця, він постукав у двері. Відповіді не було. Він постукав іще раз; потім широко розчахнув двері й увійшов.

Усе було, як він і очікував. І ліжко, і кімната виявилися порожніми. Навіть не дуже кмітливому Голу здалось дуже дивним те, що у спальні на стільці й на бильцях ліжка розкиданий одяг і бинти: на той час це був єдиний одяг гостя, який бачив містер Гол. Великий капелюх з опущеними крисами безтурботно висів на стійці ліжка.

Роздивляючись кімнату, Гол почув голос дружини, що долинав із глибин пивниці – квапливе нанизування складів на високих нотах і запитальна інтонація в кінці кожного слова, котрими мешканець західного Суссексу звик виказувати надзвичайне нетерпіння.

– Джордже! То як, ти знайшов?

Почувши ці слова, Гол обернувся і поспішив до неї.

– Дженні,– мовив він, спускаючись у пивницю, – те, що каже Генфрі, правда. Його нема в кімнаті. А парадні двері не на засувах.

Спершу місіс Гол не зрозуміла, а згодом, збагнувши все як слід, твердо вирішила побачити порожню кімнату на власні очі. Гол, досі з пляшкою в руках, пішов першим.

– Його в кімнаті нема, – сказав він, – а одяг його там. І що він робить без одягу? Дуже дивно, як на мене.

Як з’ясувалося пізніше, коли вони піднялися сходами з пивниці, їм почулося, що парадні двері відчинились і зачинились; проте, побачивши, що двері зачинені й ніде нікого немає, ніхто нічого не сказав. Місіс Гол випередила в коридорі свого чоловіка і перша побігла сходами нагору. Долинуло, як хтось чхнув на сходах. Гол, котрий ішов за шість кроків позаду, подумав, що це вона чхнула. А вона, йдучи попереду, була впевнена, що чхнув Гол. Увійшовши в кімнату, вона почала її роздивлятися.

– І справді, дуже дивно! – мовила вона.

І тут, їй здалося, за плечем у неї почулося дихання, але, обернувшись, вона з подивом угледіла Гола щонайменше за десять кроків від себе, на верхній сходинці. Однак за мить він уже був біля неї. Нахилившись, вона заходилася обмацувати подушку, а потім і одяг.

– Все холодне, – сказала вона. – Він вийшов із дому щонайменше годину тому.

Тільки-но вона промовила це, трапилась дуже незвична річ. Постільна білизна сама зібгалася, зненацька стрибнула вгору і перескочила через бильце ліжка. Враження було таке, ніби чиясь рука схопила її посередині й відкинула вбік. Одразу потому капелюх незнайомця зістрибнув з ніжки ліжка, покружляв по колу в повітрі й полетів просто в обличчя місіс Гол. Згодом так само прилетіла губка з умивальника; після цього стілець, безтурботно жбурнувши убік пальто і брюки незнайомця й сухо розсміявшись голосом, напрочуд схожим на голос незнайомця, обернувся своїми чотирма ніжками в бік місіс Гол, ніби націлившись на неї, і напав на неї. Скрикнувши, вона відвернулась, а ніжки стільця обережно, але міцно вперлись їй у спину і виштовхали її разом із Голом з кімнати. Двері щосили грюкнули і замкнулись. На мить здалося, що двері й ліжко виконують тріумфальний танок, але потім усе швидко затихло.

Опинившись у коридорі, місіс Гол ледве не знепритомніла на руках у чоловіка. Містеру Голу і Міллі, котра прокинулись од криків і веремії, знадобилося чимало зусиль, аби знести місіс Гол на нижній поверх і використати звичний у таких випадках тонізуючий засіб.

– Це духи, – сказала місіс Гол. – Я знаю, це духи. Я читала про таке в газетах. Столи і стільці стрибають, танцюють…

– Ще одну краплину, Дженні,– сказав Гол. – Це тебе заспокоїть.

– Замкни двері й не впускай його, – сказала місіс Гол. – Не дозволь йому повернутися. Як я не здогадалася!.. Забинтована голова, величезні окуляри, і до церкви ніколи в неділю не ходить. І всі оті пляшки… забагато, як на одну особу. Він вселив у меблі духів… Мої старенькі меблі! На тому стільці любила сидіти моя бідолашна люба матуся, коли я ще була маленькою дівчинкою. І тільки подумати, що тепер стілець міг повстати проти мене!

– Випий іще трохи, Дженні,– сказав Гол. – У тебе геть розладналися нерви.

Наступного дня о п’ятій ранку, коли було вже досить ясно, містер і місіс Гол відправили Міллі збудити містера Сенді Веджерса, коваля. Їй доручили передати вітання і сказати, що меблі на верхньому поверсі поводяться дуже дивно. Чи не зміг би містер Веджерс зайти ненадовго?.. Коваль був дуже спритною і винахідливою людиною. Отож він поставився до справи вельми серйозно.

– Не сумніваюся, що це чари, – сказав містер Сенді Веджерс. – Такому, як отой, тільки ратиць бракує.

До Голів він прийшов дуже стурбований. Вони хотіли провести його нагору до кімнати, але він, здалося, не хотів квапитись. Він спершу вирішив порозмовляти в коридорі. Тим часом з’явився підмайстер Гакстера й заходився відчиняти віконниці тютюнової крамниці. Йому запропонували приєднатись до обговорення. І, певна річ, сам містер Гакстер за декілька хвилин також приєднався. Англосаксонський дух парламентаризму проявився і тут: балачок було багато, проте жодних рішучих дій.

– Спершу розгляньмо факти, – наполягав містер Сенді Веджерс. – Потрібно впевнитися, що з нашого боку буде правильно виламати двері в кімнату. Замкнені двері завжди можна виламати, але якщо вони вже виламані, то вдруге це зробити не вдасться.

Зненацька – дивина! – двері кімнати на другому поверсі добровільно відчинились, і тільки-но присутні здивовано підвели погляди, як угледіли закутану фігуру незнайомця, що спускається сходами. Своїми величезними скляними очима він дивився ще чорнішим і ще байдужішим поглядом, ніж зазвичай.

Він зійшов униз непохитно і повільно, не відриваючи очей від присутніх; перетнувши коридор, він зупинився.

– Дивіться! – мовив він, і всі поглянули в тому напрямі, куди вказував його обтягнутий рукавичкою палець. Біля дверей пивниці вони побачили пляшку сассапарелі. А незнайомець тим часом увійшов до вітальні й несподівано швидко та злісно грюкнув дверима їм в обличчя. Доки не стих останній відголос грюкання, ніхто не промовив ні слова. Потім присутні витріщились одне на одного.

– Ну, це вже занадто! – сказав містер Веджерс. – Я б на вашому місті пішов туди й запитав його, як нам це розуміти. Я б вимагав пояснень.

Минув деякий час, поки чоловіка домовласниці вдалось на це вмовити. Нарешті він постукав, відчинив двері й ледве встиг вимовити:

– Перепрошую…

– Ідіть до дідька! – закричав страшним голосом незнайомець. – І зачиніть по собі двері!

Отак коротка бесіда закінчилася.

Розділ VII

Викриття незнайомця

Незнайомець увійшов у невелику вітальню «Карети й коней» приблизно о пів на шосту ранку і залишався там десь до обіду; жалюзі були опущені, двері зачинені, і після відсічі, яку він дав Голові, ніхто не ризикував туди й поткнутися.

Весь цей час він нічого не їв. Тричі він дзвонив, втретє вже оскаженіло і безперервно, але ніхто йому не відповідав.

– Нехай він зі своїм «Ідіть до дідька» сам туди йде! – казала місіс Гол. Незабаром дійшли непевні чутки про крадіжку зі зломом у будинку священика, і не зіставити ці два факти було неможливо. Гол разом із Веджерсом пішов по містера Шаклфорта, суддю, щоб отримати його пораду. Ніхто не насмілювався піднятись нагору. Ніхто не знав, чим займається незнайомець. Час від часу він шумно крокував кімнатою, двічі чулися вибухи лайки, він дер папір і несамовито бив пляшки.

Невелика групка переляканих, але допитливих людей збільшувалась. Місіс Гакстер також прийшла; якісь веселі юнаки у блискучих чорних жакетах і чудернацьких паперових краватках – це ж бо був Духів день – приєднались до натовпу з бентежними запитаннями. Юний Арчі Гаркер відзначився тим, що зайшов у двір і спробував крадькома зазирнути крізь віконні жалюзі. Нічого він не побачив, проте всім дав привід для припущення, ніби йому це вдалося, і решта молоді Айпінга одразу до нього приєдналася. Понеділок після Трійці був неймовірно гарний, на головній вулиці містечка стояла рядком дюжина кіосків, імпровізований тир, а на траві біля кузні зупинилися три жовто-коричневі фургони, і якісь люди в яскравих костюмах виставляли кокосові горіхи для жбурляння. Чоловіки були одягнені у блакитні светри, жінки – у білі фартухи і модні капелюхи з важкими перами. Воджер із «Пурпурової лілії» і містер Джегерс, швець, який на додачу продавав старі велосипеди, натягували упоперек вулиці мотузку з державним прапором Об’єднаного Королівства й королівськими гербами (які залишились від святкування першого ювілею королеви Вікторії).

А в будинку, у штучній темряві вітальні, в яку проникав тільки один тоненький сонячний промінь, незнайомець, як ми можемо припускати, голодний і страшний, закутаний у незручний і занадто теплий одяг, дивився крізь свої темні окуляри на папір, щось обмірковуючи, або бряжчав своїми маленькими брудними пляшками, а іноді люто лаявся на хлопчаків, що галасували за шибкою. В кутку біля коминка лежали уламки півдюжини розбитих пляшок, і повітря псував ядучий запах хлору. Ось і все, що ми знаємо про те, щo можна було почути, а згодом і побачити в кімнаті.

Опівдні незнайомець зненацька прочинив двері вітальні й витріщився на трьох чи чотирьох людей у буфеті.

– Місіс Гол! – покликав він. Хтось неохоче пішов по місіс Гол.

За декілька хвилин господиня з’явилася, трохи задихана, але вельми сердита через те, що її покликали. Гола досі не було. Обміркувавши ситуацію, вона ввійшла, тримаючи в руках маленьку тацю з неоплаченим рахунком.

– Ви хочете оплатити свій рахунок, пане? – запитала вона.

– Чому мені не принесли сніданок? Чому ви не приготували мені їжу і не відповідали на мій дзвінок? Чи ви гадаєте, що я і без їжі можу жити?

– А чому ви не оплатили мій рахунок? – запитала місіс Гол. – Ось що я хочу знати.

– Три дні тому я вам сказав, що чекаю на грошовий переказ.

– А я вам сказала два дні тому, що не збираюся чекати ніяких переказів. І нема чого обурюватися через сніданок, якщо вже п’ять днів рахунки не оплачені.

Незнайомець коротко, але палко вилаявся.

– Ге й там, спокійніше! – почулося з буфету.

– І я була б вам дуже вдячна, пане, якби свої лайки ви тримали при собі,– сказала місіс Гол.

Незнайомець іще більше, ніж зазвичай, нагадував сердиту водолазну маску. В буфеті всі відчули, що місіс Гол має над нам перевагу. Це засвідчили і його наступні слова.

– Послухайте, добра пані…– почав він.

– Ніяка я вам не добра пані,– огризнулась місіс Гол.

– Як я вже вам сказав, грошовий переказ ще не надійшов…

– Ото ще переказ! – відтяла місіс Гол.

– Однак у мене в кишені…

– Три дні тому ви мені сказали, що у вас нема нічого, крім соверена сріблом.

– Що ж, я ще дещо знайшов…

– Нічого собі! – почулося з буфету.

– Вельми цікаво, де це ви знайшли гроші,– сказала місіс Гол.

Здавалося, це роздратувало незнайомця. Він тупнув ногою.

– Що ви маєте на увазі? – запитав він.

– Тільки те, що мені цікаво, де ви знайшли гроші,– сказала місіс Гол. – І перш ніж я дам вам рахунки, принесу вам сніданок абощо, ви повинні мені пояснити дещо, чого я не розумію і ніхто не розуміє, але всі дуже хочуть зрозуміти. Я хочу знати, що ви зробили з моїм стільцем нагорі, я хочу знати, як так трапилося, що кімната ваша була порожня, а потім ви там знову з’явились. Усі, хто зупиняється в цьому будинку, заходять через двері… таке правило в моєму домі, якого ви, до речі, не дотримались, і я хочу знати, як усе-таки ви тоді ввійшли. Ще я хочу знати…

Несподівано незнайомець стиснув руки в рукавичках і підняв їх над головою, вигукнувши «Стоп!» так несамовито, що відразу примусив господиню замовкнути.

– Ви не розумієте, – вигукнув він, – хто я такий і що я роблю. Я вам покажу. О Господи! Я покажу вам.

Тоді він приклав долоню до обличчя – і раптово відсмикнув. Центр його обличчя перетворився на чорну западину.

– Ось, – сказав він і, підійшовши до місіс Гол, щось їй вручив, і вона, витріщаючись на його обличчя, з яким відбулася дивна метаморфоза, автоматично це взяла. Та коли вона побачила, щo це було, то голосно зойкнула, випустила з рук і приголомшено відступила вбік. А ніс – це був ніс незнайомця! рожевий і блискучий! – покотився по долівці.

Далі незнайомець зняв свої окуляри, і всі в буфеті роззявили роти. Він зняв капелюх і несамовитим рухом зірвав бакенбарди і бинти. Якусь мить ніхто не вірив своїм очам. Буфетом прокотилося страшне передчуття.

– Боже милосердний! – вигукнув хтось.

Нарешті гість здер усі бинти.

Страшнішого ніхто в житті не бачив. Місіс Гол стояла, роззявивши рота, а потім, охоплена жахом, заверещала й кинулася до дверей. Люди заворушилися. Вони були готові до шрамів, різних фізичних вад, до реального жаху, а тут – нічого! Бинти та штучне волосся літали з коридору в буфет і назад, незграбно стрибаючи, щоб не зачепити людей. Люди помчали сходами вниз, наштовхуючись одне на одного. Що ж до чоловіка, який залишився в кімнаті, викрикуючи незв’язні пояснення, то аж до коміра пальта це була кремезна жестикулюючи постать, але вище нього… суцільна порожнеча, нічого видимого!

Мешканці містечка почули крики й верески і, визирнувши на вулицю, побачили, що з готелю «Карета і коні» несамовито вискакують люди. Вони бачили, як раптом упала місіс Гол, а містера Тедді Генфрі підстрибнув, щоб не спіткнутись об неї, а потім почулися страшні крики Міллі, котра, зачувши метушню, вийшла з кухні – й натрапила на безголового незнайомця. Галас дедалі більше поширювався.

Відразу всі з вулиці: продавець солодощів, власник кокосового стрільбища і його помічник, власник гойдалок, дітвора, сільські денді, чепурні дівчата, старші люди в смокінгах і цигани у фартухах, – почали збігатись до готелю, і в надзвичайно короткий проміжок часу натовп виріс, мабуть, до сорока людей, які кричали, розпитували, вигукували і радили, згуртувавшись перед закладом місіс Гол. Усім кортіло виговоритися водночас, і в результаті здійнявся страшенний гамір. Невеликий гурт опікувався місіс Гол, підтримуючи її, знесилену, під руки. Відбувалась нарада, де обговорювали неймовірне свідчення одного горлатого очевидця. «Ну і страховище!» – «Що ж він робив?» – «Чи не поранив він бідолашне дівчисько?» – «Впевнена, що він бігав там із ножем». – «Я вам кажу, голови нема. Вище плечей – суцільна порожнеча!» – «Нісенітниця! Це все якась чаклунська хитрість». – «Він зняв усі свої бинти…»

Намагаючись зазирнути у відчинені двері, натовп сформувався в атакуючий клин, і найвідчайдушніша його верхівка розташувалась найближче до готелю. «…Якусь мить він стояв, почувся крик дівчини, і він обернувся. Я побачив, як змахнула її спідниця, а він пішов за нею. Не минуло й десяти секунд, як він повернувся з ножем в одній руці та хлібиною в другій; стояв так, ніби пильно на щось дивиться. Це було щойно. Потім вийшов крізь оті двері. Я вам кажу, голови в нього взагалі не було…»

Позаду почулось якесь заворушення, і промовець зупинився, щоб відійти трохи осторонь і дати дорогу невеликій процесії, яка цілеспрямовано марширувала до будинку; першим ішов містер Гол, розчервонілий і сповнений рішучості. За ним слідував містер Боббі Джеферс, місцевий полісмен, а далі насторожений містер Веджерс. Вони прийшли, озброєні ордером на арешт незнайомця.

Люди викрикували суперечливу інформацію про останні події.

– З головою чи без голови, а я повинен його заарештувати, і я це зроблю, – сказав Джеферс.

Містер Гол, піднявшись сходами, попрямував відразу до дверей вітальні й рішуче їх відчинив.

– Полісмене, – сказав він, – виконуйте свій обов’язок.

Джеферс увійшов усередину. За ним Гол, останнім – Веджерс. У тьмяному світлі кімнати вони побачили повернену до них передом безголову фігуру з надкушеним окрайцем хліба в одній руці та шматком сиру в другій.

– Це він! – тицьнув Гол.

– Що за чортівня? – почувся сердитий і докірливий голос понад коміром постаті.

– Ви – страшенно підозрілий клієнт, пане, – сказав містер Джеферс. – Але з головою ви чи без, в ордері сказано «заарештувати», а обов’язок мій священний…

– Назад! – крикнула постать, відсахуючись.

Гість випустив із рук хліб і сир, але містер Гол устиг прибрати зі столу ніж, поки той не потрапив у чужі руки. І тут у повітрі з’явилась ліва рукавичка незнайомця і ляснула Джеферса по обличчю. Та вже наступної миті Джеферс, обірвавши на півслові свою промову про ордер, схопив чоловіка за безрукий зап’ясток і вчепився в невидиме горло. Незнайомець ударив полісмена ногою по гомілці; Джеферс зойкнув, але й далі його тримав. Гол штовхнув по столу ніж, щоб передати його таким чином Веджерсу, котрий діяв у цьому наступі, так би мовити, як воротар, й миттю ступив уперед, коли Джеферс і незнайомець наблизились до нього, похитуючись і штовхаючи один одного. На їхньому шляху стояв стілець, і тільки-но вони наразились на нього, той із тріском полетів убік, а вони обидва впали.

– Хапай його за ноги, – процідив Джеферс крізь зуби.

Містер Гол, намагаючись діяти за інструкціями, отримав вагомий удар під ребра й на якусь мить вийшов із гри, а містер Веджерс, побачивши, що безголовий незнайомець опинився згори та притиснув Джеферса за плечі до землі, відступив до дверей із ножем в руці й зіткнувся там із містером Гакстером і візником із Сидербриджа, які прибули рятувати закон і порядок. То ї ж таки миті з комода на підлогу полетіли три чи чотири пляшки, і в кімнаті розплився гострий ущипливий запах.

– Я здамся! – закричав незнайомець, хоч і повалив Джеферса, і в наступну мить засапано звівся на ноги – дивна фігура, безголова і безрука, оскільки він тепер зняв уже і праву рукавичку, і ліву. – Все одно нічого не вийде, – мовив він задихано.

Це була найдивніша річ у світі – чути, як той голос долинає, ніби з порожнечі, але жителі Суссексу, мабуть, найбезпристрасніші люди на планеті. Джеферс також підвівся і вийняв пару наручників. Але раптом зупинився і кудись утупився.

– Ви погляньте! – вигукнув Джеферс, починаючи усвідомлювати недоладність усієї справи. – Чорт! Мабуть, мені не вдасться ними скористатись…

А тим часом незнайомець провів рукою вздовж жилета – і сталося диво: ґудзики, на які вказував його порожній рукав, розстібнулись. Потім гість зронив щось про свою гомілку і нахилився до неї. Здавалося, він намацує свої черевики і шкарпетки.

– Та це ж узагалі не людина, – несподівано сказав Гакстер. – Це просто порожній одяг. Дивіться! Можна навіть під комір і підкладку зазирнути. Я навіть можу просунути туди руку…

Він простягнув руку – і наче щось намацав у повітрі, бо миттю відсмикнув її з пронизливим вереском.

– Не пхай мені пальця в око, – люто дорікнув нереальний голос. – Насправді я весь тут… голова, руки, ноги і все інше, але так трапилося, що я невидимий. Це страшенно дратує, але я є. І це не дає права кожному неотесаному міщуку з Айпінга тицяти в мене!

Тепер увесь його одяг був розстебнутий і вільно звисав на невидимому тулубі, а незнайомець стояв руки в боки.

В кімнату ввійшло ще кількоро людей, і вільного місця вже майже не було.

– Невидимий, еге ж? – сказав Гакстер, ігноруючи лайку незнайомця. – Хто-небудь таке бачив?

– Можливо, це дивно, але це не злочин. І хто дав право полісмену отак на мене кидатись?

– О! Тут зовсім інша справа, – сказав Джеферс. – Понад усякий сумнів, вас нелегко побачити при такому світлі, але в мене є ордер на ваш арешт, і тут ніяких помилок. Цей ордер стосується не вашої невидимості, а… крадіжки зі зломом. Хтось увірвався в один будинок і забрав усі гроші.

– Ну?

– І всі обставини вказують на…

– Дурниці! – заперечив Невидимець.

– Сподіваюсь, ви маєте рацію, пане; але я отримав наказ.

– Що ж, – сказав незнайомець, – я піду з вами. Я піду. Але жодних наручників.

– Це проста формальність, – мовив Джеферс.

– Жодних наручників, – повторив умову незнайомець.

– Перепрошую, але я мушу це зробити, – сказав Джеферс.

Раптово незнайомець сів, і не встигли присутні збагнути, що діється, кімнатні туфлі, шкарпетки та штани опинилися під столом. Потім гість знову підвівся і відкинув убік пальто.

– Гей, ану припини це, – сказав Джеферс, несподівано втямивши, що коїться. Він ухопив жилет; Невидимець пручався, сорочка висковзнула з жилета, і той, уже порожній, повис у Джеферса у руці.

– Тримайте його! – заволав Джеферс. – Коли він усе з себе познімає…

– Тримайте його! – загукали всі й кинулися за білою сорочкою – єдиною видимою річчю незнайомця.

Рукав сорочки затопив Голу в обличчя, змусивши зупинити атаку і відштовхнувши назад, просто на старого Тутсома, церковного сторожа. За мить сорочка полізла вгору, наче людина намагається стягнути її через голову. Джеферс ухопив її, але цим тільки допоміг зняти; хтось просто з повітря ударив його в обличчя, і його ціпок полетів геть, а потім Тедді Генфрі жорстоко вдарили по голові.

– Стережіться! – кричали всі, навмання захищаючись і завдаючи удари в порожнечу. – Тримайте його! Зачиніть двері! Не дайте йому втекти! Я щось упіймав! Ось він!

Усі вони зчинили неймовірний галас. На них зусібіч посипалися удари, а Сенді Веджерс, котрий першим отямився від страшного стусана в ніс, відчинив двері й очолив відступ. Решта блискавично кинулися за ним, і на мить у дверях зчинилася тиснява. Удари й далі сипалися. Фіпсу, унітаристу[3], зламали передній зуб, а Генфрі пошкодили хрящ на вусі. Джеферса вдарили в щелепу, і він, обертаючись, зачепився за щось невидиме, що у рукопашній постало поміж ним і Гакстером і завадило їм протиснутись у двері. Він відчув м’язисті груди – та за мить увесь натовп збуджених бійців викотився у переповнений передпокій.

– Я спіймав його! – закричав Джеферс задихано і рушив, спотикаючись, повз людей, багряний з обличчя та з набряклими венами, борючись зі своїм невидимим супротивником.

Люди розступалися ліворуч і праворуч, а незвичайна колотнеча швидко прямувала до парадних дверей і, звиваючись, долала півдюжини сходинок, що вели з готелю. Джеферс кричав задушеним голосом, досі міцно тримаючи Невидимця й енергійно махаючи коліном… Та раптом захитався і важко впав головою на гравій. Тільки після цього його пальці розслабилися.

Було чути збуджені крики «Тримайте його!» і «Невидимий!» тощо. Один юнак – цілком випадковий перехожий, імені якого так і ніхто й не дізнався, – відразу кинувся всередину, щось упіймав, потім відпустив – і впав на розпростерте тіло полісмена. На дорозі заверещала якась жінка, запевняючи: щось її штовхнуло; собака, якого, певно, копнули ногою, заскавучав і побіг на подвір’я до Гакстера. Аж тут стало ясно, що Невидимець більше не продирається крізь натовп. Деякий час люди стояли вражені, жестикулювали, а далі почалась паніка, яка розвіялася по містечку, як порив вітру розганяє сухе листя.

Тільки Джеферс нерухомо лежав горілиць на порозі готелю, підігнувши коліна.

Розділ VIII

В дорозі

Восьмий розділ надзвичайно короткий і розповідається в ньому про Гібонса, місцевого натураліста-любителя. Лежачи на широких відкритих пагорбах, де на кілька миль навкруги, як йому здавалося, не було ні душі, він крізь дрімоту почув неподалік звук, схожий на людський кашель і чхання, а потім люту лайку; але, поглянувши в тому напрямі, не побачив нічого. Проте факт, що він чує голос, був незаперечним. Голос і далі лаявся з такою винахідливістю і розмаїттям, які характерні тільки для освіченої людини. Лайка наблизилася – то була кульмінація, та згодом почала віддалятись і глухнути десь у далечині, як Гібонсу здалось, у напрямі Адердіна. Потім вона перейшла в судомне чхання і нарешті припинилася. Гібонс нічого не чув про ранкові пригоди, але явище, яке він спостерігав, було настільки вражаючим і тривожним, що його філософський спокій випарувався; він спішно підвівся і чимшвидше почав спускатися крутими стежками геть із пагорба, щоб повернутись до містечка.

Розділ IX

Містер Томас Марвел

Містер Марвел був людиною з великим жвавим обличчям, з циліндричним носом, з жадібним, великим і живим ротом і зі щетинистою бородою, що надавала йому певної ексцентричності. Він був схильний до повноти, і це тільки підкреслювали його короткі кінцівки. Він носив фетровий циліндр, а той факт, що в критичних місцях свого костюму він використовував шворки та шнурки замість ґудзиків, яскраво свідчив про те, що він і досі парубкує.

Звісивши ноги у рів, містер Томас Марвел сидів при дорозі, яка вела в Адердін, десь за півтори милі від Айпінга. На ногах він не мав нічого, окрім драних шкарпеток; пальці на ногах він мав широкі й настовбурчені, як вуха пильного собаки. Неквапливо – він усе робив повільно – він приміряв пару черевиків, роздивляючись її. Це були дуже міцні черевики, такі йому давно вже не траплялися, проте завеликі на нього; ті ж, котрі він носив, за сухої погоди були вельми зручні, але на вологу погоду мали занадто тонку підошву. Містер Томас Марвел терпіти не міг просторих черевиків, але волога дратувала його не менше. Раніше він ніколи не замислювався, що саме йому не подобається більше, але день був гарний, а йому більше не було чого робити. Отож він виклав чотири черевики рівним рядком на доріжку і розглядав їх. І коли він побачив їх отак серед трави і весняних реп’яхів, йому зненацька спало на думку, що обидві пари надзвичайно потворні на вигляд… Тож голос позаду його взагалі не перелякав.

– Так чи інак, це просто черевики, – сказав Голос.

– Так… ці черевики мені пожертвували, – озвався містер Томас Марвел, похиливши голову і невдоволено їх роздивляючись, – я навіть не можу вирішити, яка з цих пар у цілому благословенному всесвіті потворніша.

– Гм, – сказав Голос.

– Я носив і гірші… а бувало, взагалі без черевиків ходив. Але жодні не були такими потворними… перепрошую за грубість. Багато днів уже я випрошував черевики. Мої мені набридли. Звісно, вони досить міцні. Але я звик багато подорожувати і мені набридло весь час дивитись на одні й ті самі черевики. І, повірте, у цілій благословенній околиці для мене не знайшлося жодних черевиків, окрім цих. Погляньте на них! А загалом у цій місцевості черевики роблять гарні. Це якесь моє випадкове невезіння. Свої черевики я дістав саме тут – років десять тому, а може, й більше. І після всього так до мене тут поставитися…

– Це жахлива місцевість, – сказав Голос. – І люди тут свині.

– Ви так гадаєте? – вигукнув містер Томас Марвел. – О Боже! Але ж черевики! Тут їх шиють.

Він обернув голову праворуч, аби поглянути на черевики свого співрозмовника і порівняти їх, – і ось! Де ж тут можуть бути черевики його співрозмовника, якщо тут і ніг його немає!.. Містер Томас Марвел випромінював величезний подив.

– А де ж ви? – запитав він через плече, ставши на всі чотири. Він побачив голу місцевість з порожніми пагорбами, і тільки вітер гойдав віддалені кущі зеленого дроку.

– Чи я п’яний? – промовив містер Марвел. – У мене було видіння? Я балакав сам до себе? Що…

– Не лякайтеся, – сказав Голос.

– Годі жартів зі мною, – відтяв містер Томас Марвел, швидко зводячись на рівні ноги. – Де ж ви? Налякаєшся тут, авжеж!

– Не лякайтеся, – повторив Голос.

– Зараз ви самі злякаєтесь, дурнику, – сказав містер Томас Марвел. – Де ж ви? Я хочу на вас поглянути…

По паузі містер Томас Марвел запитав:

– Можливо, ви поховані?

Відповіді не було. Містер Томас Марвел стояв босоногий і вражений, куртка майже сповзла з плечей.

Десь на віддалі почувся свист.

– Що ж, годі пустощів, – сказав містер Томас Марвел.

Пагорб навсібіч був безлюдний; дорога з її мілкими канавами і білими придорожніми стовпами простягалась рівною і безлюдною смугою на північ і південь, і за винятком чайки вгорі, блакитне небо було також чистим.

– Слово честі,– мовив містер Томас Марвел, натягаючи знову куртку на плечі.– Це все через пияцтво! Я мав би здогадатися.

– Це не через пияцтво, – сказав Голос. – Тільки не лякайтесь.

– Ох! – вигукнув містер Марвел і побілів. – Це через пияцтво! – тихо повторили його губи. Він і далі витріщався, повільно обертаючись. – Я міг би заприсягтися, що чув голос, – прошепотів він.

– Звісно, ви його чули.

– Ну ось, знову, – зронив містер Марвел, заплющивши очі і трагічним жестом ухопившись за голову. Несподівано хтось узяв його за комір і сильно струснув, після чого йому взагалі було важко отямитись.

– Не будьте дурнем, – сказав Голос.

– Здається, я з’їхав з глузду, – промовив містер Марвел. – Це недобре. Це все через те, що я так турбувався через оті кляті черевики. Або я з’їхав з глузду, або це все духи.

– Ні те, ні те, – сказав Голос. – Слухайте!

– Бовдур, – знову бовкнув містер Марвел.

– Одну хвилину, – сказав Голос проникливо, намагаючись тримати себе в руках.

– Ну? – запитав містер Томас Марвел, з подивом відчувши, ніби чийсь палець штовхнув його в груди.

– Ви гадаєте, що я – просто виплід вашої уяви? Просто виплід уяви?

– А чим іще ви можете бути? – запитав містер Томас Марвел, чухаючи потилицю.

– Пречудово, – сказав із полегшенням Голос. – Тоді я почну кидати у вас камінці, аж поки ви не зміните свою думку.

– Але ж де ви?

Голос не відповів. У повітрі почулося дзижчання – і камінь ледве не поцілив містера Марвела в плече. Містер Марвел, обернувшись, побачив, як щось підняло камінь у повітря; пролетівши заплутаний шлях, той на мить завис біля містера Марвела, а потім швидко й непомітно впав йому біля ніг. Марвел був занадто вражений, щоб ухилитись від удару. Камінь зрикошетив од босої ноги і полетів у канаву. Містер Томас Марвел відстрибнув на крок і голосно зойкнув. Потім він кинувся бігти, перечепився через невидиму перешкоду і, перекинувшись через голову, приземлився навприсядки.

– А тепер, – сказав Голос, коли третій камінь злетів угору і повис у повітрі над волоцюгою, – я й далі виплід уяви?

Містер Марвел спробував звестися на ноги, але його знову штовхнули на землю. Приблизно хвилину він спокійно лежав.

– Якщо ви і далі відбиватиметеся, – сказав Голос, – я жбурну камінь вам у голову.

– Чудово… – зронив містер Томас Марвел, підвівшись і потираючи поранений палець на нозі, і зафіксував погляд на третьому снаряді.– Я не розумію цього. Камінці самі себе жбурляють, розмовляють. Досить. Щезніть. Я більше не можу.

Третій камінь упав.

– Усе дуже просто, – сказав Голос. – Я – невидимий.

– Такого я ще не чув, – озвався містер Марвел, важко дихаючи від болю. – Де ви ховаєтесь – і як вам це вдається, – я не розумію. Ваша взяла.

– Та все просто, – мовив Голос. – Я – невидимий. Ось що я хочу, щоб ви зрозуміли.

– Будь-хто може це зрозуміти. Не потрібно бути таким нервовим і нетерплячим, містере. А тепер скажіть мені, як ви так ховаєтесь?

– Я – невидимий. Це головне. І я хочу, щоб ви зрозуміли, що…

– Скажіть хоч, де ви? – перебив містер Марвел.

– Тут! За шість ярдів од вас.

– Та ну, годі! Я ж не сліпий. Ви ще скажіть, що ви з повітря. Я не якийсь там неосвічений волоцюга…

– Так, я… з повітря. Ви дивитесь крізь мене.

– Що! Й у вас усередині нема нічого? Vox et[4]… і ще що?.. бурмотіння. І це все?

– Я звичайна людина… яка має тіло, мусить їсти й пити, потребує і одягу також… Але я невидимий. Бачите? Невидимий. Усе дуже просто. Невидимий.

– Що, насправді?

– Так, насправді.

– Дайте мені свою руку, – сказав Марвел, – звісно, якщо ви справжній. Так я зможу бодай щось відчути… Ой! Навіщо ж так сильно стискати! Я аж підстрибнув!

Пальцями вільної руки він помацав долоню, що охопила його зап’ясток, потім боязко піднявся по руці, поплескав м’язисті груди і дослідив бородате обличчя. На виду в нього був написаний безмежний подив.

– Це просто приголомшливо! – сказав він. – Це навіть краще, ніж бійка півнів! Дивовижно!.. Я навіть можу побачити крізь вас кролика, що за півмилі звідси! А вас анітрохи не видно… окрім…

Він старанно дослідив порожній простір.

– Ви раптом не їли хліба з сиром? – запитав він, тримаючи невидиму руку.

– Ви маєте рацію, і мій організм іще не повністю засвоїв їжу.

– Ага! – мовив містер Марвел. – Усе-таки ви – щось на зразок привиду.

– Певна річ, і це все не настільки дивно, як ви вважаєте.

– Для моєї скромної особи це досить дивно, – сказав містер Томас Марвел. – Як вам це вдалося? Як ви це зробили?

– Це занадто довга історія. І крім того…

– Послухайте, чесно кажучи, мені важко збагнути всю цю справу… – мовив містер Марвел.

– Зараз просто хочу сказати, що мені потрібна допомога. Обставини спонукають мене… я натрапив на вас несподівано. Я блукав, оскаженівши від гніву, голий і безсилий. Я навіть міг убити. Але я побачив вас…

– О Господи! – сказав містер Марвел.

– Я був позаду вас… вагався, чи варто мені наближатись, уже пішов далі…

Вираз обличчя містера Марвела був дуже промовистий.

– …а тоді зупинився. «Чи не такий він самий вигнанець, як і я? – подумав я. – Це саме та людина, яка мені потрібна». Отож я повернувся і підійшов до вас… до вас. І…

– О Господи! – повторив містер Марвел. – Я вже весь схвильований. Чи можу я запитати… Як це – бути отаким? І яка саме допомога вам потрібна?.. Невидимий!

– Я хочу, щоб ви допомогли мені дістати одяг… і притулок… а потім усе інше. В мене вже давно цього не було. Якщо ви цього не зробите… о ні! Адже ви зробите… ви повинні.

– Послухайте, – сказав містер Марвел. – Я занадто вражений. Не чіпайте мене. Зачекайте, не поспішайте так. Мені потрібно заспокоїтись. І ви ледве не розбили мені палець. Це все так безглуздо. Безлюдні пагорби, чисте небо. Й, окрім лона природи, нічого видимого на декілька миль. І раптом чути голос. Голос із небес! І каміння! І кулак… О Боже!

– Зосередься, – сказав Голос, – оскільки вам потрібно здійснити справу, яку я для вас визначив.

Містер Марвел роздув щоки і витріщив очі.

– Я обрав вас, – сказав Голос. – Ви єдиний, окрім пари бовдурів у містечку, хто знає, що існує така річ, як невидима людина. Ви повинні стати моїм помічником. Допоможіть мені… і я робитиму для вас неймовірні речі. Невидима людина – велика сила.

Він затнувся на мить і гучно чхнув.

– Але якщо ви мене зрадите, – мовив він, – якщо не зможете зробити так, як я вам скажу…

Він зробив паузу і щосили поплескав містера Марвела по плечу. Тільки-но він його торкнувся, містер Марвел заскавучав від жаху.

– Я не хочу вас зраджувати, – сказав він, обережно відійшовши вбік, подалі від пальців Невидимця. – Навіть не думайте про таке. Все, що я хочу зробити, це допомогти вам… просто скажіть, що мені потрібно зробити. (О Боже!) Я зроблю все, що ви забажаєте.

Розділ Х

Візит містера Марвела в Айпінг

Після першого нападу паніки мешканці Айпінга почали сперечатися. Несподівано з’явився скептицизм, досить нервовий скептицизм, котрий майже не мав підстав, але все-таки це був скептицизм. Адже набагато простіше не вірити в Невидимця; а тих, хто дійсно бачив, як він розчинився в повітрі, або хто відчув силу його руки, можна було перерахувати на пальцях двох рук. І серед цих очевидців тепер бракувало містера Веджерса, котрий неприступно усамітнився за засувами та ґратами власного будинку. А Джеферс і далі лежав непритомний у вітальні «Карети й коней».

Дивні й визначні ідеї, що виходять за межі нашого знання, часто мають менший вплив на людей, ніж незначні, однак реаль ні міркування. Айпінг веселився, скрізь майоріли прапори, і всі були одягнені по-святковому. Ще місяць тому всі з нетерпінням чекали Духова дня – понеділка по Трійці. По обіді навіть ті, хто вірив у Невидимця, невпевнено продовжили свої маленькі розваги, припускаючи, що він повністю зник; скептики сприймали все просто як жарт. Отож і скептики, і ті, хто в Невидимця вірив, увесь день чудово розважалися.

На луці Гейсмена весело проводили час: у наметі місіс Бантинг з іншими жінками готували чай, а надворі школярі недільної школи змагалися з бігу та грали в ігри під галасливим керівництвом священика, міс Кас і міс Секбат. Понад усякий сумнів, відчувалась легка тривога, але більшість людей вміли її приховувати, хай які мали сумніви. На зелених схилах натягнули канат, по якому можна було стрімголов злетіти вниз на мішок із сіном, що подобалося підліткам не менше, ніж гойдалки та жбурляння кокосів. Тут було і місце для гуляння, і приставлений до невеликої каруселі паровий оргaн, що наповнював повітря пікантним ароматом олії, так само як і пікантною музикою. Члени місцевого клубу, котрі зранку ходили до церкви, виблискували рожевими й зеленими значками, а деякі веселуни навіть прикрасили свої капелюхи блискучими стрічками. Старого Флетчера, який дотримувався суворих поглядів на традиції святкування, можна було побачити крізь кущі жасмину попід вікном або крізь відчинені двері (як вам зручніше було дивитись) – він граційно балансував на дошці, що стояла на двох стільцях, і білив стелю у вітальні.

Близько четвертої в містечко ввійшов незнайомець, що прямував від пагорбів. Він був приземкуватим і огрядним, у неймовірно потертому капелюсі. Коли він з’явився, можна було помітити, що він страшенно засапався. Його щоки поперемінно опадали і надувалися, він важко зітхав. Рябе обличчя виказувало занепокоєння, а ентузіазм мав присмак невдоволення. За церквою він повернув за ріг і попрямував до «Карети й коней». Одним із тих, хто його запам’ятав, був старий Флетчер, котрий був настільки приголомшений дивним, тривожним виразом у нього на обличчі, що, роздивляючись незнайомця, дозволив вапняному розчину затекти собі в рукав куртки.

Власник кокосового стрільбища бачив, як цей незнайомець балакав сам до себе, і містер Гакстер зауважив те саме. Чоловік зупинився на порозі заїжджого двору і, за словами містера Гакстера, витерпів сувору внутрішню боротьбу, перш ніж змусити себе ввійти в будинок. Зрештою він піднявся сходами, і містер Гакстер побачив, як він звернув ліворуч і відчинив двері вітальні. Містер Гакстер почув у кімнаті та в буфеті голоси, які запевняли, що чоловік помилився:

– Ця кімната не здається! – крикнув Гол, і незнайомець, незграбно зачинивши вхідні двері, пішов у буфет.

За п’ять хвилин він знову показався, задоволено витираючи рукою губи, що до певної міри вразило містера Гакстера. Якусь мить незнайомець стояв, роздивляючись його, а потім містер Гакстер помітив, як він крадькома пішов до воріт, що вели у двір, – і тут відчинилося вікно у вітальні. Трохи повагавшись, незнайомець притулився до одного зі стовпів, вийняв коротку глиняну люльку і приготувався натовкти її тютюном. Поки він це робив, у нього тремтіли пальці. Він незграбно підпалив люльку і, склавши руки, спокійно курив, вдаючи, ніби йому все байдуже, чому аж ніяк не відповідали меткі погляди, котрі він час від часу кидав у двір.

За всім цим містер Гакстер спостерігав крізь вікно крамниці з-поза тютюнових жерстянок, і незвичність поведінки чоловіка спонукала його продовжувати свої спостереження.

Незабаром незнайомець різко випростався і запхав люльку в кишеню. Потім він зник десь на подвір’ї. Відразу після цього містер Гакстер, збагнувши, що він є свідком дрібної крадіжки, перестрибнув через шинквас і вибіг на дорогу, щоб перехопити злодія. Тільки-но він це зробив, знову з’явився містер Марвел у перекошеному капелюсі, з великим пакунком, загорненим у блакитну скатертину, в одній руці, і трьома записниками (як стало відомо пізніше, перев’язаними підтяжками священика) в другій. Щойно він побачив Гакстера, як уражено зойкнув і, різко повернувши ліворуч, кинувся навтьоки.

– Злодюго, стій! – заволав Гакстер і метнувся за ним. Порив містера Гакстера був палким, але коротким. Він угледів, як чоловік просто перед його носом жваво побіг за ріг церкви, а далі вгору на пагорби. А на другому боці вулиці він побачив святкові прапори й торжества, і тільки одна людина чи двоє здивовано озирнулись. Він знову закричав: «Стій!» Та заледве пробіг десять кроків, як щось незбагненне вхопило його за гомілку, і він більше не біг, а полетів у повітрі. Раптом перед очима він побачив землю. Здалося, весь світ перетворився на мільйон круглих світлових цяток, і подальші події його більше не цікавили.

Розділ ХІ

«Карета і коні»

Для того, аби ясно зрозуміти, що все-таки сталось у готелі, необхідно пригадати момент, коли містер Марвел уперше з’явився перед вікном містера Гакстера.

Саме в ту мить містер Кас і містер Бантинг були у вітальні. Вони серйозно розслідували ранкові події і з дозволу містера Гола обстежували пожитки Невидимця. Джеферс частково оклигав після свого падіння і, на пораду своїх співчутливих друзів, пішов додому. Місіс Гол винесла розкиданий одяг незнайомця і прибрала в кімнаті. На столі під вікном, де незнайомець звик працювати, Кас одразу знайшов три великі нотатники з написом «Щоденник».

– Щоденник! – вигукнув Кас, поклавши всі три записники на стіл. – Принаймні тепер ми бодай щось дізнаємося.

Священик стояв, опершись руками на стіл.

– Щоденник, – повторив Кас і, сідаючи, підпер третій том двома іншими і розгорнув його. – Гм… на першій сторінці ніякої назви. От халепа!.. шифр. І цифри.

Священик обійшов стіл і зазирнув йому через плече.

З розчарованим обличчям Кас перегортав сторінки.

– Боже мій! Це суцільний шифр, Бантингу.

– І ніяких діаграм? – запитав містер Бантинг. – І жодних ілюстрацій, котрі бодай щось би прояснили…

– Погляньте самі,– сказав містер Кас. – Якісь математичні розрахунки, і щось написано російською чи якоюсь іншою мовою (якщо судити з літер), а ось і грецька. Ну, з грецькою, гадаю, у вас проблем не буде…

– Певна річ, – сказав містер Бантинг, діставши окуляри і протираючи їх; він почувався ніяково, оскільки в голові в нього майже не залишилося грецької, якою можна було б похвастатися. – Так… це грецька, понад усякий сумнів, і вона може дещо роз’яснити.

– Я знайду вам місце.

– Ліпше я спершу прогляну всі томи, – сказав містер Бантинг, досі протираючи окуляри. – Спочатку потрібно отримати загальне враження, Касе, і тільки потому можна починати шукати ключі.

Він кашлянув, обережно вдягнув окуляри, знову кашлянув – і щиро побажав, аби трапилося щось, що запобігло б неминучому викриттю. Потім він неквапливо взяв записник, котрий йому передав Кас. А далі справді щось трапилось.

Нагло відчинилися двері.

Обидва чоловіки здригнулися, озирнулись – і полегшено зітхнули, побачивши рябе обличчя під фетровим циліндром.

– Це шинок? – запитало обличчя і здивовано зупинилось.

– Ні,– в один голос відповіли обидва чоловіки.

– На тому боці, чоловіче, – сказав містер Бантинг.

– І будь ласка, зачиніть двері,– гукнув містер Кас дратівливо.

– Добре, – промовив незваний гість, як здалось, набагато тихішим голосом – і на диво не таким хрипким, яким було поставлене перше запитання.

– І справді добре, – сказав незваний гість першим голосом. – З дороги! – і він зник, зачинивши по собі двері.

– Здається, моряк, – зауважив містер Бантинг. – Вони кумедні хлопці. «З дороги!» І справді. Морський термін, певно, котрий означає, що йому потрібно вийти з кімнати, я так гадаю.

– Мабуть, ви маєте рацію, – кивнув Кас. – Нерви у мене сьогодні цілком розхитані. Я аж підстрибнув, коли двері отак відчинились.

Містер Бантинг посміхнувся, ніби сам він не підстрибнув.

– А зараз, – сказав він, зітхнувши, – назад до записників.

Тільки-но він це сказав, хтось зневажливо пирхнув.

– Незаперечною є одна річ, – мовив Бантинг, присунувши свій стілець до стільця Каса. – За останні дні в Айпінгу, понад усякий сумнів, трапилися дуже дивні речі… дуже дивні. І я, певна річ, не вірю в цю безглузду історію про невидимість…

– Це неймовірно, – сказав Кас, – неймовірно. Але факт залишається фактом… Я впевнений, що бачив його рукав…

– Ви точно впевнені, що бачили? Візьмімо, наприклад, дзеркало… галюцинації виникають дуже легко. Якщо вам коли-небудь траплявся вправний фокусник…

– Не буду вас знову переконувати, – сказав Кас. – Ми вже все з’ясували, Бантингу. А зараз ліпше повернімося до цих трьох нотатників… Ага! Ось тут дещо, здається, написане грецькою мовою! Це безперечно грецькі літери.

Він тицьнув на середину сторінки. Містер Бантинг злегка почервонів і схилився нижче над щоденником – вочевидь, окуляри мало допомагали. Несподівано він відчув на потилиці щось дуже дивне. Він спробував підвести голову – і наразився на стійкий опір. Відчувався дивний тиск, ніби важка міцна рука здушила йому шию, і Бантинг несамохіть нахилився підборіддям до самого столу.

– Не ворушіться, нікчеми, – прошепотів Голос, – або я розтрощу вам обом голови!

Містер Бантинг поглянув на обличчя Каса, яке опинилося зовсім близько від його власного, і побачив налякане віддзеркалення свого болісного подиву.

– Вибачте, що тримаю вас отак грубо, – сказав Голос, – але інакше не можна… І коли це ви навчилися пхати носа в нотатки дослідника? – запитав Голос, і два підборіддя одночасно вдарились об стіл, а два ряди зубів клацнули. – І коли це ви навчилися вдиратись у приватну кімнату людини, що зазнала лиха? – і удар повторився. – Куди вони поділи мій одяг?.. Послухайте, – сказав Голос. – Вікна замкнені, і я вийняв ключ із дверей. Я дужий чоловік, ще й невидимий, а крім того, у мене зручна коцюба. Без найменшого сумніву, я б міг вас обох убити і цілком легко втекти, коли б тільки цього захотів… ви це усвідомлюєте? Дуже добре. Якщо я вас відпущу, ви пообіцяєте не утнути дурниць, а натомість робити те, що я вам скажу?

Священик і лікар поглянули один на одного, і лікар скривився.

– Так, – сказав містер Бантинг, і лікар повторив за ним. Після цього тиск на шиї послабився, і лікар зі священиком випростались, обидва дуже червоні з обличчя, й почали розминати шиї.

– Будь ласка, залишайтеся на своїх місцях, – сказав Невидимець. – Коцюба, як бачите, тут… Коли я ввійшов до кімнати, – вів далі Невидимець, по черзі піднісши коцюбу до кінчика носа обох гостей, – то не очікував когось тут зустріти; зате очікував знайти, окрім своїх записників, свій одяг. І де він? Ні… не вставайте. Я бачу, його тут немає. Розумієте, якщо вдень достатньо тепло для того, щоб бігати голим, то вночі вже досить прохолодно. І тому мені потрібен одяг… і деякі інші речі; а ще мені потрібні ці три записники.

Розділ ХІІ

Невидимець втрачає самовладання

Саме на цьому етапі розповідь змушена знову перерватися з певної неприємної причини, що незабаром проясниться. Поки у вітальні відбувались усі ці події та поки містер Гакстер спостерігав, як містер Марвел навпроти воріт курить люльку, неподалік були ще й містер Гол і Тедді Генфрі, які у стані дивного збентеження обговорювали тему номер один в Айпінгу.

Несподівано з-за дверей вітальні долинув сильний глухий звук, пронизливий крик, а потім… тиша.

– Ге-ей! – покликав Тедді Генфрі.

– Ге-ей! – гукнув містер Гол з-за стійки буфету.

До містера Гол зазвичай усе доходило повільно, але напевне.

– Там щось не так, – сказав він і, обійшовши стійку, попрямував до дверей вітальні.

Вони двоє наблизилися до дверей із напруженими обличчями та пильністю в очах.

– Щось не так, – мовив Гол, і Генфрі кивнув на згоду. Подув неприємного хімічного аромату огорнув їх, і почулася тиха розмова, дуже швидка і приглушена.

– У вас там усе гаразд? – запитав Гол, легенько постукавши.

Тиха розмова раптово обірвалась, однак тиша була недовгою – її скоро порушили: спочатку зачувся шепіт, а потім пролунав пронизливий крик: «Ні! Ні, ти не посмієш!» Далі – різкий рух, хтось перекинув стілець, почулася коротка боротьба. І знову тиша.

– Що за чортівня? – вигукнув Генфрі sotto voce.[5]

– У вас там усе гаразд? – перепитав містер Гол суворішим тоном.

Священика на диво уривчасто відповів:

– Усе цілком гаразд. Будь ласка, не заважайте.

– Дивно, – сказав містер Генфрі.

– Дивно, – підтвердив містер Гол.

– Каже: «Не заважайте», – мовив Генфрі.

– Я чув, – відгукнувся Гол.

– Хтось чхає,– сказав Генфрі.

Вони продовжували дослухатися. Розмова була квапливою і приглушеною. «Я не можу, – говорив містер Бантинг, підвищуючи голос. – Я вам кажу, пане, я цього не зроблю».

– Що це таке? – запитав Генфрі.

– Каже, що він цього не зробить, – мовив Гол. – Це він нам – чи кому?

«Ганебно!» – долинув голос містера Бантинга з кімнати.

– «Ганебно», – повторив містер Генфрі.– Прозвучало… досить чітко.

– А зараз хто говорить? – запитав Генфрі.

– Здається, містер Кас, – сказав Гол. – Ви щось можете розібрати?

Тиша. Звуки в кімнаті стали невиразними і тривожними.

– Звук, ніби хтось відкинув скатертину, – сказав Гол.

У буфеті з’явилася місіс Гол. Гол жестами показав їй, що слід мовчати, і покликав до себе. В місіс Гол це викликало властивий жінці опір.

– Що ви там підслуховуєте, Голе? – запитала вона. – Тобі більше нема чого робити, та ще й у такий метушливий день?

Гол жестами й мімікою намагався описати ситуацію, як у німому шоу, але місіс Гол була вперта. Вона ще підвищила голос. Отож Гол і Генфрі, занепавши духом, навшпиньках повернулись у буфет, жестами намагаючись усе пояснити.

Спочатку вона відмовлялась вірити у те, що їм удалося підслухати. Потім наполягла, щоб Гол помовчав, доки Генфрі розповість їй свою версію. Вона була схильна вважати всю справу нісенітницею… Можливо, у вітальні просто пересували меблі!

– Я чув, як він казав «ганебно»; оце я точно чув, – промовив Гол.

– І я чув, місіс Гол, – сказав Генфрі.

– Так чи інак… – почала місіс Гол.

– Тс-с-с! – приклав палець до вуст містер Тедді Генфрі.– Чуєте, вікно?

– Яке ще вікно? – запитала місіс Гол.

– У вітальні,– сказав Генфрі.

Всі уважно дослухалися. Застиглий погляд місіс Гол, спрямований просто себе, бачив і водночас не бачив блискучу овальну шибку готельних дверей, за ними – дорогу, білу і людну, і фасад крамниці Гакстера, що облуплювався на червневому сонці. Раптово двері крамниці відчинились, і вийшов сам Гакстер із широко розплющеними від хвилювання очима. Він завзято жестикулював.

– Гей! – вигукнув Гакстер. – Злодюго, стій! – і він побіг навскіс до воріт на подвір’я і зник з очей.

У ту ж таки мить з вітальні долинув галас і такий звук, ніби зачинили вікно.

Гол, Генфрі й усі, хто був у буфеті, стрімголов хлинули на вулицю. Вони побачили, як хтось шмигнув за ріг у напрямку дороги і як містер Гакстер виконав складний стрибок у повітрі, приземлившись на землю долілиць. Люди на вулиці були вражені; хтось одразу підбіг до нього.

Містер Гакстер лежав непритомний. Генфрі зупинився, щоб це з’ясувати, але Гол і два помічники з буфету одразу кинулися за ріг, щось незв’язно вигукуючи, і встигли побачити, як містер Марвел зник за рогом церковної стіни. Вони дійшли неймовірного висновку: це був Невидимець, котрий зненацька став видимим, – і побігли вузькою дорогою навздогін за ним. Але не встиг Гол подолати і десятьох ярдів, як голосно зойкнув від подиву і стрімголов відлетів убік, учепившись в одного з помічників і поваливши його на землю. Це було схоже на атаку на футбольному полі. Другий помічник обернувся, витріщився і, збагнувши, що Гол просто спіткнувся, продовжив переслідування – але за мить йому, як і Гакстеру, підставили підніжку. А далі, щойно перший помічник звівся на ноги, він отримав збоку такий стусан, що звалив би і буйвола.

Тільки-но він знову упав, з пагорбів, де відбувалося святкування, хлинули люди й незабаром оточили всіх учасників переслідування. Першим з’явився власник кокосового стрільбища, дужий чоловік у блакитному светрі. Він здивувався, побачивши стежку порожньою – за винятком трьох чоловіків, яких мов розкидало по землі. А потім із його власною ногою щось трапилось – і він гепнувся долілиць і відкотився убік, підбивши під коліна і свого брата, і приятеля, які стрімголов бігли за ним. А за цих двох перечепились і решта занадто квапливих пішоходів, миттю попадали навколішки, повалилися на землю й почали лаятися.

…Тепер, коли Гол, Генфрі й помічники вибігли з будинку, місіс Гол, навчена роками досвіду, залишилась у буфеті біля каси. Зненацька двері вітальні відчинились, і з’явився містер Кас та, не глянувши на неї, одразу збіг сходами вниз і помчав за ріг будівлі.

– Тримайте його! – закричав він. – Не дайте йому викинути отой пакунок.

Про існування Марвела він нічого не знав, оскільки Невидимець передав тому записники і пакунок на подвір’ї. Обличчя в містера Каса було сердите і рішуче, але в його вбранні чогось бракувало – воно було схоже на простору білу туніку, що могла б не викликати подиву хіба що в Греції.

– Тримайте його! – галасував він. – У нього мої штани! І весь одяг священика!

– Зараз він у мене дістане! – закричав він до Генфрі, проминаючи розпростертого Бакстера. Він повернув за ріг – і приєднався до загальної веремії, де його відразу збили з ніг, і він упав у непристойній незграбній позі. Хтось, утікаючи, сильно наступив йому на палець. Він зарепетував, насилу звівся на ноги, але тут його знову збили на землю – і він приземлився на всі чотири. Він збагнув, що його втягли не в переслідування, а в безладну втечу. Всі бігли назад до містечка. Він звівся знову – і хтось жорстоко вдарив його у вухо. І він, похитуючись, негайно вирушив назад у готель «Карета й коні», на своєму шляху перестрибнувши через покинутого Гакстера, котрий намагався сісти.

Піднімаючись сходами готелю, він почув позаду несподіваний гнівний оклик, що різко виділявся на фоні загального галасу, і дзвінкий ляпас по щоці. Він упізнав голос Невидимця, а інтонація була такою, ніби його раптово розлютили болісним стусаном.

За хвилину містер Кас уже був у вітальні.

– Бантингу, він повертається! – вигукнув він, вбігаючи всередину. – Бережіться!

Містер Бантинг стояв біля вікна, зайнятий спробою загорнутися у килим і «Західно-Суррейську газету».

– Хто повертається? – запитав він так перелякано, що його костюм мало не розпався.

– Невидимець, – відповів Кас і кинувся до вікна. – Краще забираймося звідси! Він б’ється, як божевільний! Як божевільний!

За мить він уже був на подвір’ї.

– Боже милосердний! – вигукнув містер Бантинг, вагаючись між двома страшними альтернативами. В коридорі готелю він почув звуки жахливої боротьби і ухвалив рішення. Він виліз у вікно, нашвидку поправив свій костюм і кинувся тікати геть із містечка так швидко, наскільки це дозволяли його короткі товсті ноги.

Від моменту, коли Невидимець скрикнув од гніву, а містер Бантинг здійснив свою незабутню втечу з містечка, неможливо дати послідовний звіт про події в Айпінгу. Можливо, початковим наміром Невидимця було просто прикривати відступ Марвела з одягом і записниками. Але його гумор, котрий ніколи не бував гарним, здалося, зовсім спаскудився після якогось випадкового штурхана, й одразу потому Невидимець почав усе трощити й нищити заради простого задоволення заподіяти шкоду.

Тільки уявіть повну вулицю людей, що кудись біжать, і грюкання дверей, і бійки за місце у схованці. Уявіть метушню, на дорозі якої раптом постали дошки старого Флетчера, що насилу тримали рівновагу, спираючись на два стільці… це призвело до катастрофічних результатів. Уявіть налякану пару, яку закрутила страшна веремія… Та зрештою безлад і гармидер минувся, і вулиця Айпінга з усіма своїми прикрасами та прапорами знову стала безлюдною, за винятком досі лютого Невидимця, розкиданих кокосових горіхів, перекинутих полотняних ширм і цілого розсипу солодощів. Зусібіч було чути, як зачинають віконниці та штовхають засуви, і єдине, що нагадувало про присутність людей, – випадковий погляд спідлоба в кутку віконної шибки.

Побивши всі вікна в «Кареті й конях», Невидимець трохи розважився, а потім просунув вуличний ліхтар у вікно вітальні місіс Грибл. І, здається, саме він перерізав телеграфний дріт, що вів до Адердіна, – перерізав якраз навпроти будиночка Гіґінсів. А після цього, як дозволяла його своєрідна особливість, він повністю зник із людських очей, і більше в Айпінгу його не чули, не бачили і не відчували. Він зник назавжди.

Та тільки за дві години дехто ризикнув вийти на спустошену вулицю Айпінга.

Розділ ХІІІ

Містер Марвел обговорює свою відставку

Коли почали насуватися сутінки і мешканці Айпінга уже наважувалися боязко визирнути надвір, щоб глянути на уламки свята, невисокий кремезний чоловік у потертому циліндрі у напівтемряві, що огорнула букові ліси, важко простував у напрямі до Бремблгерста. Він ніс три записники, перев’язані декоративною еластичною мотузкою, та пакунок, загорнений у блакитну скатертину. Його червонувате обличчя виказувало переляк і втому; він, здавалося, кудись страшенно поспішає. Його супроводжував голос, але це був не його власний голос, і як перше, чоловік раз у раз здригався від дотику невидимих рук.

– Якщо ви зробите ще хоч один промах, – казав Голос, – якщо ви тільки спробуєте ще хоч раз помилитись…

– Господи! – вигукнув містер Марвел. – У мене плечі й так уже всі в синцях.

– Чесне слово, – мовив Голос, – я вас уб’ю.

– Я не збирався втікати, – сказав Марвел, мало не плачучи. – Присягаюсь, я не хотів. Я просто не знав, куди слід повертати! Як у дідька я міг здогадатися про той клятий поворот? Зі мною і так жорстоко повелись…

– А якщо не порозумнішаєте, буде ще гірше, – сказав Голос, і містер Марвел різко замовк. Він надув щоки, і в його погляді зринув відчай.

– Це й так погано, що я дозволив цим міщукам дізнатися про мій секрет, та бракувало тільки, щоб ви зникли з моїми записниками! Декому пощастило, що вони спромоглись утекти! І що ми маємо тепер… Раніше ніхто не знав, що я невидимий! І що мені тепер робити?

– А мені що робити? – запитав Марвел sotto voce.

– Я про це й кажу. Тепер про це ще й у газетах напишуть! І всі мене шукатимуть; відтепер усі будуть насторожі…– Голос вибухнув бурхливою лайкою і замовк.

Містер Марвел іще більше впав у розпач, і його кроки сповільнились.

– Покваптеся! – звелів Голос.

Поміж червонуватими плямами обличчя містера Марвела набуло сіруватого відтінку.

– Не впустіть записників, бовдуре, – мовив Голос, швидко наздоганяючи свого співрозмовника. – Справа в тому, – вів далі Голос, – що я повинен скористатись вами… Знаряддя з вас жалюгідне, але я мушу.

– Я мізерне знаряддя, – мовив Марвел.

– Так, – погодився Голос.

– Я найгірше знаряддя з усіх можливих, – сказав Марвел. – Я не сильний, – промовив він після прикрої тиші.– Зовсім не сильний, – повторив він.

– Ні?

– І серце у мене слабке. Тепер це неважливо… я, звісно, виплутався… але чесне слово! Я мало не впав.

– Ну?

– Мені бракує нервів і снаги зробити те, що ви наказуєте.

– Я заохочуватиму вас.

– Краще не треба. Я не хочу зіпсувати ваші плани… бо можу – просто через переляк чи безталанність.

– Для вас краще, щоб цього не трапилося, – сказав Голос тихо, але з притиском.

– Ліпше б мені не жити, – зронив Марвел. – Це несправедливо, – додав він, – ви повинні погодитися, що… Мені здається, я маю право…

– Вперед! – наказав Голос.

Містер Марвел прискорив ходу, і деякий час вони знову йшли в тиші.

– Це страшенно важко, – мовив містер Марвел.

Але це було безрезультатно. Тоді він спробував змінити підхід.

– І що я з цього маю? – знову почав він тоном нестерпної образи.

– О! Замовкніть! – вигукнув Голос несподівано різко. – Я добре про вас подбаю. Ви тільки робіть те, що вам велять. Ви впораєтеся. Так, ви бовдур, але у вас вийде…

– Я вам кажу, пане, я не пасую для цього. Я кажу з усією повагою до вас, але…

– Якщо ви не замовкнете, я знову викручу вам зап’ясток, – сказав Невидимець. – Я маю подумати.

Незабаром поміж дерев з’явились видовжені промені світла, і в сутінках невиразно вималювалася квадратна вежа церкви.

– Я триматиму руку у вас на плечі,– сказав Голос, – поки ми перетинатимемо містечко. Весь час ідіть прямо, і ні яких безглуздих учинків. Інакше вам буде гірше.

– Я знаю, – зітхнув містер Марвел, – добре знаю.

І нещасний чоловік у старому циліндрі попрямував вуличкою невеликого містечка зі своєю ношею і згодом зник у темряві, залишивши позаду освітлені вікна.

Розділ XIV

Біля Порт-Стоу

О десятій годині наступного ранку містер Марвел був і досі непоголений, брудний і весь у бруді після довгої подорожі. Він сидів на лавиці у дворі невеликого заїжджого двору на околиці Порт-Стоу і, прилаштувавши біля себе записник, заклав руки в кишені; на вигляд він був дуже стомлений, знервований і почувався ніяково, і час від часу надував щоки. Записники, що лежали біля нього, були перев’язані мотузкою. Пакунок він залишив у сосновому бору, по той бік Бремблгерсту, згідно зі зміненими планами Невидимця. Містер Марвел сидів на лавиці, і хоч його й ніхто не помічав, його тривога не минала і була близькою до гарячки. Він нервово щось бурмотів і постійно сував руки по своїх численних кишенях.

Він просидів майже годину, коли якийсь літній моряк з газетою в руці вийшов із готелю і присів біля нього.

– Гарний сьогодні день, – сказав моряк.

Містер Марвел побіжно на нього глянув, і в його очах майнуло щось дуже схоже на переляк.

– Дуже, – промовив він.

– Саме підходяща погода для цієї пори року, – сказав моряк тоном, що не допускає заперечень.

– Цілком, – сказав містер Марвел.

Примітки

1

Див. Євангеліє від Матея, 25. – Прим. ред. (тут і далі).

2

Ягідне вино, котре вживають як приправу до напоїв.

3

Прихильник течії у християнстві, яка відстоювала одного Бога замість Святої Трійці.

4

Голос і… (лат.).

5

Упівголоса (лат.).

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.