Хатина дядька Тома

З собою кличе душу твою,

Янголи райські привітно кивають,

Мене до себе зазивають…

В золотоверхім місті у блакиті

Чекає нас безсмертя благодать.

Йорданські береги, Ханаанська земля і Новий Єрусалим постійно згадувалися у цих піснях, і мальовничі картини виразно уявлялися неграм. Особливо їх чарувало, як вишукано ті місця описувалися, бо ж мова цих пісень була ніби з іншого світу.

Виспівуючи улюблені молитви, люди сміялися, плакали, плескали у долоні і дружно стискали одне одному руки, ніби й справді змогли дістатися берегів Йордану.

Час від часу спів переривався проповідями й повчальними розповідями. Одна сива старенька, яка вже давно не працює і яку всі дуже шанують як живий літопис минувшини, встала з місця, спираючись на міцний костур, і почала говорити:

– Діти мої! Не висловити словами, наскільки рада я вас тут бачити і чути! Нікому не відомо, коли кому судилося відійти у край вічного спокою. Та знайте, що я готова, діти мої! Готова, ніби мою дорожню торбинку вже зібрано, капор вже вдягнено на голову, а я лише чекаю, коли по мене приїде фіра і повезе додому. Буває, вночі мені не спиться, і тоді я прислухаюся, чи не чути гуркоту її коліс. І ви також мусите приготуватися! – вона стукнула костуром об підлогу. – Адже нічого кращого за вічне блаженство немає. Кажу вам, діти! Якби ви лише знали, як це прекрасно – перебувати у стані блаженного очікування! – Бабуся так розхвилювалася, що їй забракло сили продовжувати, тож вона сіла на місце і зайшлася плачем, а хор, мов по команді, заспівав:

О Ханаан! О Ханаан!

Земля обітована!

Містер Джордж, виконуючи прохання усього зібрання, прочитав декілька останніх розділів з Апокаліпсиса. Час від часу його перебивали вигуками: «Боже мій, Боже!», «Як же так?», «Господи, помилуй!», «Невже так все і буде, як оце написано?»…

Підбадьорений своїм успіхом, Джордж, який добре засвоїв материні уроки закону Божого, бувало, сам брався коментувати текст, чим викликав захоплення молоді і благоговіння старших. А коли хлопець замовкав, усі сходилися у думці, що «навіть священик не зміг би так зрозуміло усе пояснити» і що це «просто неймовірно, який він молодець».

У релігійних питаннях дядько Том вважався мало не духовним пастирем усієї околиці. Високі моральні принципи, мудрість цієї людини природно спонукали його старших і молодших друзів ставитися до нього, як до священика, з особливою повагою, а зрозумілість і душевність його проповідей, безсумнівно, могла б розчулити навіть вчених людей. Та апогею проникливості він досягав під час молитви. Щось більш зворушливе, ніж серйозність і одухотвореність його молитви, годі собі уявити. Він так глибоко сприймав окремі фрази зі Святого письма, що вони ставали ніби його власними і у молитвах звучали дуже органічно.

За висловом одного вельми побожного літнього негра, Том молився «без запинки». Його молитви надзвичайно впливали на паству й усі натхненно повторювали за ним кожне слово у релігійному екстазі.

Поки у Томовій хижці проходили молитовні збори, у господі пана Шелбі відбувалося щось зовсім інше.

Работорговець і господар дому сиділи у тій самій їдальні, де минулої їхньої зустрічі пляшка вина змінювалася наступною і стояли різноманітні наїдки, а тепер лежали чорнильниця з пером і якісь папери.

Містер Шелбі перераховував гроші і передавав їх работорговцю.

– Все правильно, – сказав Гейлі, – а тепер підпишіться тут і ось тут.

Містер Шелбі поспіхом взяв обидві угоди, підписав їх і відсунув від себе разом з грошима. Йому, певно, хотілося якнайшвидше закінчити цю неприємну справу. Гейлі витягнув зі свого заяложеного саквояжа якийсь документ і, краєм ока глянувши на нього, передав містеру Шелбі, який з усіх сил намагався не виказати свого нетерпіння.

– Ну, справу зроблено, – сказав работорговець, встаючи з-за столу.

– Так, – задумливо прорік містер Шелбі і, тяжко зітхнувши, повторив: – Зроблено!

– Ви наче не задоволені… – здивувався работорговець.

– Гейлі, – сказав містер Шелбі, – я сподіваюся, що ви дотримаєте слова й не продаватимете Тома невідомо кому.

– Але ж ви самі щойно це зробили, сер, – реготнув работорговець.

– Ви добре знаєте, які обставини змусили мене це зробити, – зверхньо відповів містер Шелбі.

– Ну, такі ж обставини можуть скластися і у мене, – мовив работорговець. – Та годі про це, я намагатимусь продати вашого Тома у непогане місце. А щодо людяного ставлення, то про це не турбуйтеся. Я від природи нежорстокий, за що вдячний Творцю.

Пригадуючи те, що Гейлі вважав ознаками гуманності, містер Шелбі не міг покладатися на його обіцянки, та на інше годі було розраховувати. Він провів неприємного гостя до виходу і, залишившись на самоті, запалив сигару, щоб хоч трохи заспокоїтися.

Розділ V

Як одухотворена власність ставиться до зміни власника

Містер і місіс Шелбі пішли до своєї спальні. Сидячи у фотелі, містер Шелбі переглядав пошту, а його дружина розчісувала перед дзеркалом волосся, із якого вранці Еліза так майстерно створила елегантну зачіску. Побачивши увечері бліде обличчя служниці і аж запалі від сліз очі, місіс Шелбі відпустила її раніше, ніж зазвичай, і наказала негайно вкладатися спати. А зараз, розчісуючись перед сном, вона згадала їхню недавню розмову і запитала чоловіка ніби між іншим:

– До речі, Артуре, що за грубий мужлай сьогодні у нас обідав?

– Його прізвище Гейлі, – насторожено відповів Шелбі, не піднімаючи очей на дружину, і почав вмощуватися в кріслі, ніби хотів заховатися якомога глибше.

– Гейлі? А хто він такий, цей Гейлі, і що його привело до нашого маєтку?

– Я мав із ним певні справи після останньої поїздки у Натчез, – відповів містер Шелбі.

– Невже це дало йому право напрошуватися на обід?

– Та ні, я сам його запросив. Потрібно було підписати деякі папери.

– Ага, то він работорговець? – здогадалася місіс Шелбі, помітивши хвилювання чоловіка.

– Хто вам таке сказав, люба? – заперечив Шелбі, нарешті зважившись знічено глянути на неї.

– Та так… Просто згадала, як після обіду Еліза прибігла до мене засмучена, заплакана і запевняла, що чула, як работорговець пропонував вам продати її хлопчика. Така дивачка!

– Вона чула? – уточнив містер Шелбі і ще певний час не зводив очей з листа, навіть не помітивши, що він перевернутий догори ногами. Він думав: «Колись це все одно б стало відомо, тож ліпше зізнатися просто зараз».

– Я висварила Елізу, – вела далі місіс Шелбі, розчісуючись, – і запевнила її, що ви не маєте справ із работорговцями, які перепродують невільників на Південь. Адже ви ніколи не продаватимете наших негрів, тим паче в такі руки!

– Саме так, Емілі, – відповів її чоловік, – досі я цього не робив. Але тепер мої справи просто не залишили мені вибору. Таки довелося декого продати.

– Отому антихристові? Нечувано! Містере Шелбі, я не розумію подібних жартів!

– Я й сам хотів би, щоб це був лише жарт, – зітхнув Шелбі. – Я вирішив продати Тома.

– Кого?.. Тома, який служить нам вірою та правдою з дитинства?! Артуре Шелбі! А як же ваша обіцянка дати йому відпускного листа? Ми неодноразово це обговорювали! Коли так, я не здивуюся, якщо ви захочете продати єдиного сина нещасної Елізи! – слова місіс Шелбі були сповнені гніву і смутку водночас.

– Добре, Емілі. Я розповім усе по правді. Я вирішив продати Тома і Гаррі. І не розумію, чому ви про мене говорите, як про якогось монстра! Інші роблять це мало не щодня.

– Але чому саме їх? Хіба у нас мало інших рабів, якщо справді виникла необхідність когось продавати?

– Тому що за них платять найкраще – ось чому. Я згоден, можна було б вибрати когось іншого. Ця людина пропонувала мені великі гроші за Елізу. Це вас влаштувало б?

– Негідник! – вигукнула місіс Шелбі.

– Я його і слухати не став, знаючи, що вас це страшенно засмутило б. Подякуйте мені хоча б за це.

– Я погарячкувала, – опанувавши себе, сказала місіс Шелбі. – Але… Це так несподівано! Дозвольте мені хоч попіклуватися про цих нещасних! Том, хоч і негр, але такий благородний, такий вірний! Я щиро вірю, містере Шелбі, що за потреби він заради вас пожертвував би своїм життям.

– Я знаю. Але навіщо про це говорити, якщо вже нічого не зміниш?

– Давайте пожертвуємо чимось! Я можу поступитися де якими своїми благами. О Артуре! Я завжди щиро старалася, як і належить справжній християнці, виконати свій обов’язок щодо цих нещасних істот, які повністю залежать від нас. Я піклувалася про них, настановляла їх на добрі вчинки, слідкувала за їхнім вихованням. Багато років поспіль вони діляться зі мною і горем, і радістю. Подумайте, як я дивитимусь їм у вічі, якщо заради якоїсь нікчемної матеріальної вигоди ми продамо бідного Тома – прекрасну людину, яка беззастережно нам довіряє? Як ми заберемо у нього все, що він любить і цінує, чим він живе! Невже ми тепер виступимо лицемірами, відкрито зізнавшись, що гроші важать більше для нас, ніж найважливіші, найсвятіші людські цінності? А Еліза? Я наставляла її, вчила молитися за сина, бути йому хорошою матір’ю, радила, як виростити його справжнім християнином. Що ви порадите їй сказати, коли той Гейлі забере від неї її єдиного, обожнюваного синочка, чию безсмертну душу і тіло ви продасте людині без будь-яких принципів та моралі? Я вчила Елізу, що душа людини дорожча за всі скарби світу. Як вона зможе мені довіряти, коли побачить, що ми відмовилися від власних переконань і відправили її дитину (дитину!) на невідворотну погибель?

– Мені так боляче засмучувати вас, Емілі, – зворушено сказав містер Шелбі. – Я поважаю ваші почуття, хоча не буду лукавити, стверджуючи, що повністю їх розділяю. Але змиріться, бо вже запізно щось змінити. Я не можу вчинити інакше. Я не хотів вам цього розповідати, але тепер доведеться, щоб ви зрозуміли серйозність ситуації. Якщо коротко, то ми опинилися перед вибором: або продати цих двох, або… решту всіх і всього, що у нас є. У руках Гейлі опинилися мої боргові векселі, Якщо я із ним не розрахуюся, то він відправить нас обох із торбами блукати світом. Я викручувався, як міг, я зібрав усі гроші, які мав – тільки що не жебракував, але для остаточного розрахунку необхідно ще продати Тома і Гаррі. Хлопчина сподобався Гейлі, він поставив умову: ми зможемо нормально залагодити нашу справу лише за умови, що я продам хлопчика. Ту т нічого від мене вже не залежить. Ви так переймаєтеся долею цих двох, а що ви відчували б, якби нам довелося відмовитися від усього, що маємо?

Ці пояснення чоловіка шокували місіс Шелбі. Вона підійшла до трюмо, закрила обличчя руками і з її грудей вирвався розпачливий стогін.

– Прокляття Господнє тяжіє на рабстві, страшне прокляття! Воно винищує і рабів, і нас, панів. А я, нерозумна, гадала, що мені до снаги перемогти це жахливе зло! Який гріх – мати рабів за наших варварських законів! Я завжди відчувала це, навіть дитиною, а коли усвідомила свій релігійний обов’язок, то відчула ще гостріше. Та я помилялася, думаючи, що рабовласництво можна певною мірою пом’якшити добротою, людяністю, уважним до негрів ставленням. Я гадала, хороше ставлення може їм здатися кращим за свободу! Хіба це не безумство?

– Емілі! Ви перетворилися у справжню аболіціоністку.

– Аболіціоністку? Я? Та якби ті, хто виборює права для рабів, знали те, що знаю про рабство я, вони були б значно переконливішими. Ні, вони не зможуть нас навчити нічого нового. Мене завжди гнітило, що у нас є раби. Я переконана, що так не має бути!

– Отже, у вас зовсім інший погляд на цю проблему, ніж у багатьох побожних (і розумних!) людей, – закинув їй чоловік. – Згадайте хоча б останню проповідь містера Бі.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.