Хатина дядька Тома

– О Джордже, що ти таке кажеш? Щось трапилося? Ні? Адже нам нічого не загрожує, правда? Досі ми були щасливі.

– Так, люба. Ми були щасливі, – відповів їй чоловік і, посадивши Гаррі до себе на коліна, пильно задивився у темні очі сина й провів обома руками по його кучерях. – Він схожий на тебе, як дві краплі води! А ти ж, Елізо, найвродливіша жінка в усьому світі. Навіщо доля дала нам зійтися?!

– Не говори так, благаю тебе, Джордже!

– Яка доля нас чекає, Елізо? Нещастя за нещастями! Моє життя гіркіше від полину. Я гину. Я нікчемний, безправний раб. Я і тебе за собою потягну на дно. Який сенс до чогось прагнути, здобувати знання? Навіщо взагалі жити? Скоріше б лягти в домовину і покінчити з цим жалюгідним існуванням!

– Гріх про таке й думати, Джордже! Я знаю, як тобі не хотілося йти з фабрики і який жорстокий твій господар… Але потерпи, можливо…

– Та хіба я мало натерпівся? – перебив її Джордж. – Я ж і слова не промовив, коли він ні сіло ні впало забрав мене з фабрики, де мене любили і поважали! Усе, що я заробляв, до останнього цента, забирав він! Хто скаже, що я погано працював?..

– Звісно, ніхто… Це справді жахливо, але він усе ж твій господар.

– Господар! А хто вирішив, що він мій господар? Що дає йому право розпоряджатися мною? Адже я така сама людина, як і він! Та ні, не така, я кращий! Я ліпше знаюся на справах, швидше читаю, вправніше пишу… Я зумів освоїти грамоту проти його волі! То хто, скажи мені, хто дав йому право мати мене за худобу, забороняти займатися справжньою роботою, для якої йому клепки бракує? Те, що я роблю зараз, може і повинна робити скотина! Він навмисно мене принижує і посилає на найтяжчу, найбруднішу роботу.

– Джордже, Джордже, не лякай мене! Що з тобою коїться? Ти ніколи так не говорив! Мені страшно. Ти замислив щось погане?! Я знаю, як тобі прикро, але стримайся, Джордже, заради мене… Заради Гаррі!

– Я занадто довго стримувався, занадто довго терпів – усе своє життя… Мені кожного дня стає дедалі гірше. Терпець мій урвався! Не може людина скоритися перед отаким життям. Він шукає найменшого приводу, щоб дошкулити мені або принизити. Спершу я думав: «Гаразд, я мовчки робитиму усе, що ти скажеш, а вільний час використаю для навчання та читання книг». Та він бачить, що я справляюся з роботою, і дає щоразу більше, більше… Каже мені: «У тобі сидить диявол. Я мушу вивести його на чисту воду». І, Елізо, він таки має рацію! Не за горами день, коли диявол у мені вирветься назовні, і цей бісів Гарріс буде першим, хто гірко пошкодує про це.

– О Господи! Що ж це буде? Що нам робити?! – розтривожилася Еліза.

– Послухай, що трапилося вчора, – продовжував Джордж. – Я вантажив каміння на фіру, а син господаря, містер Том, стояв поруч і ляскав батогом об землю. Кінь сахнувся, тож я ввічливо попросив хлопця не робити цього. Він усе пропустив повз вуха. Я знову його попросив, і він почав шмагати мене! Я притримав його руку, а він як заволає! Він почав купатися, а тоді поскаржився батькові, що я його нібито вдарив. То й розлютився, прив’язав мене до дерева і кричить: «Зараз я нагадаю тобі, хто тут господар!» Наламавши прутів, сказав містеру Тому: «Бий його, доки не стомишся». А малий чорт і радий старатися! Але день, коли вони обоє згадають цей випадок, настане, обов’язково настане! – Молодий мулат, насупившись, так блиснув очима, що його дружина аж здригнулася. – Хто приставив наді мною цю людину? Я хочу знати!

– А я, – сумно мовила Еліза, – я завжди гадала, що як істинна християнка мушу у всьому коритися своїм господарям…

– Це інше. Вони зростили тебе, як власну дитину, годували, одягали, бавили, навіть навчили читати й писати і ніколи не знущалися над тобою. А як живу я? Я відав лише побої і лайку і почувався щасливим лише тоді, коли про мене забували! То що я заборгував своєму господарю? Я вже віддячив за своє утримання. Годі терпіти! – вигукнув Джордж, судомно стискаючи кулаки.

Еліза мовчала. Таким вона ще не знала свого чоловіка. Її розуміння обов’язку перед господарями розсипалися у порох під впливом Джорджевого гніву.

– А твій подарунок – бідний маленький Карло? – знову заговорив Джордж. – Це миле щеня було моєю єдиною втіхою. Карло спав зі мною, не відходив від мене ані на крок… У нього були такі мудрі оченята, що здавалося, ніби він усе розуміє без слів. Знаєш, що сталося? Днями я зібрав на кухні залишки їжі та й годую його, а містер Гарріс, помітивши, каже: «Годуєш за мій рахунок! Якщо усі негри позаводять собі псів, я розорюся!» Він наказав мені прив’язати йому камінь на шию і втопити в ставку…

– І ти зробив це?!

– Я б нізащо не погодився, та вони з Томом власноруч кинули нещасного Карло у воду! Ще й закидали його каменюками… Він так жалісливо дивився на мене, ніби запитував: «Чому ти мене не врятуєш?» І мене знову били – цього разу за те, що я відмовився його топити. Але хай б’ють! Колись господар втямить, що на таких, як я, будь-яка палка зламається. Я не боюся його побоїв. Хай стережуться, буде свято і на нашій вулиці!

– Що ти замислив, Джордже? Не бери гріха на душу! Покладися на Господа, він відведе від тебе муки.

– Я не так ревно, як ти, Елізо, вірю у це. Я не можу покластися на Бога, якщо він попускає таку несправедливість. Я дуже злий, Елізо.

– Не втрачай віри! Моя пані каже: «Навіть у найгірші моменти життя ми повинні вірити, що Господь робить усе для нашого блага».

– Тим, хто ніжиться у м’яких подушках, роз’їжджає у каретах і живе працею інших людей, легко так говорити! Я охоче послухав би, у кого вони вірили б, якби пожили трохи у моїй шкурі! Чи я не був би тоді хорошим та добрим? А не виходить! Не можу змиритися! І ти не зможеш, коли я скажу тобі те, що мене гнітить найбільше. Ти не знаєш найгіршого.

– Господи, Джордже! Ти про що?

– Останнім часом господар часто заводить мову про те, що не слід було мені дозволяти одружуватися на стороні. Містер Шелбі зі своїми приятелями йому ненависні, бо вони нібито запишалися і не хочуть з ним запізнаватися. А ще він упевнений, що це від тебе я заразився гордістю. Він грозився не відпускати мене сюди, а одружити з однією зі своїх рабинь. Спочатку я думав, що то лише пусті слова, але вчора… Він звелів мені узяти собі за жінку Міну і перебратися до неї у хатинку. Якщо відмовлюся, він продасть мене на Південь.

– Але ж ти зі мною вінчаний! Нас, як білих, благословив священик! – простодушно мовила Еліза.

– Хіба тобі не відомо, що раб не має права одружуватися, та й взагалі не має жодних прав? Закони нашої країни не захищають рабів. Якщо господар чогось захоче, то не питатиме, чи подобається це нам. Ось тому я й бідкаюся, що ми зустрілися, що я народився на білий світ! Було б нам усім – тобі, мені і нашому бідному синочку – не народжуватися взагалі, ніж отак страждати. Хто знає, може і його чекає така доля!

– Ну чого ти? Адже мій господар такий добрий!

– Це правда. Але чи може хтось знати наперед, як життя далі складеться? Він постарішає, помре, і тоді Гаррі продадуть. Що з того, що наша дитина гарненька й розумна? Кажу тобі, Елізо: кожна мить щастя, яке ти маєш від сина, обернеться потім гіркими сльозами. Не вберегти нам нашого скарбу!

Ці слова вразили Елізу просто в серце. Той страх, що його посіяли випадково почуті слова работорговця, повернувся. Жінка зблідла і, затамувавши подих, виглянула на ґанок, куди побіг бавитися Гаррі, коли стомився слухати дорослих розмов. Вона посміхнулася, побачивши, як син удавав із себе вершника, осідлавши палицю містера Шелбі. Еліза дуже хотіла поділитися своїми побоюваннями щодо Гаррі з чоловіком, але стрималась.

«Ні, досить з нього горя, – подумала вона. – Навіщо додавати йому страждань безпідставними страхами? Місіс ніколи мене не обманює».

– Ось так, Елізо, – скрушно мовив Джордж після тривалої паузи. – Тримайся мужньо, кохана… І прощавай, я їду.

– Їдеш? Куди, Джордже?

– До Канади, – відповів він, розправляючи плечі, ніби вже був вільним. – Я викуплю тебе, щойно дістануся туди. Це наша єдина надія. Твій господар милосердний і не відмовить мені. Я викуплю вас із сином, присягаюся!

– Боже милий! Тебе ж можуть спіймати, Джордже!

– Не спіймають. Я або виборю для нас волю, або помру!

– Накладеш на себе руки?

– Вони самі вб’ють мене, бо продати себе на Південь я не дозволю.

– Джордже! Не бери гріха на душу, хоча б заради мене! Не губи себе й інших! Так, спокуса велика, але не піддавайся їй!

Якщо ти вирішив тікати – тікай, але будь обережним! Благай Бога, щоб він допоміг тобі!

– Послухай мій план, Елізо. Господар послав мене з листом до містера Сізма, який живе за милю звідси. Він, певно, розраховує, що я зайду до тебе й усе розповім, та й тішиться, адже це така нагода дошкулити «цим Шелбі»! Я повернуся додому сумний, сумирний – розумієш? – ніби я скорився. У мене майже все готово, є люди, які мені допоможуть, і десь за тиждень-два мене у маєтку вже не буде. Помолися, Елізо за мене, може, твої молитви почує Господь.

– Джордже, молися і ти! Довірся Господу, він вбереже тебе.

– А тепер прощавай, – мовив Джордж і, взявши Елізу за руки, довго дивився їй у вічі.

Вони стояли мовчки. Потім були прощальні фрази, гірка туга і невтішні ридання…

Так прощаються люди, коли їхня надія на нову зустріч тонша за павутинку. Так розсталося закохане подружжя.

Розділ IV

Вечір у хатинці дядечка Тома

Дядько Том жив у невеличкій дерев’яній хатинці, що стояла неподалік від «панських хоромів», як негри зазвичай називають будинок своїх господарів. Перед хатинкою красувався чепурненький садочок із грядками, де дбайливо вирощували полуницю, малину і чимало інших ягід та овочів. Пишні помаранчеві бегонії і в’юнкі рожі сплелися у таке щільне мереживо, що за ними майже не було видно фасаду хатинки. У квітнику барвисто усміхалися своїм цвітом майорці, нагідки, петунії та вербена, сповнюючи радістю і гордістю серце тітоньки Хлої, дядечкової дружини.

А тепер, читачу, ласкаво просимо до самої хатинки.

У панському домі скінчилася вечеря, і тітонька Хлоя, яка була головною на кухні і керувала приготуванням страв, залишила прибирання і миття посуду кухарчукам, а сама пішла до своїх затишних володінь «погодувати старого і дітей». Тож навіть не сумнівайтеся, що це саме вона стоїть біля кухонної печі і пильнує за тим, що шкварчить у пательні, час від часу піднімаючи кришку і випускаючи на волю апетитні аромати, які свідчать, що там готується щось смачненьке.

Обличчя тітоньки Хлої, кругле і чорне, так вилискує, ніби його змащено яєчним білком, як чайні сухарики, які вона полюбляє готувати. На голові у неї чистенький накрохмалений картатий тюрбан. Вона має спокійний і радісний вигляд, навіть дещо самовдоволений. Та це не дивно для жінки, яка славиться найсмачнішими стравами в усіх довколишніх маєтках.

Тітонька Хлоя була куховаркою за покликанням, бо любила цю справу понад усе на світі. Побачивши її на пташиному дворі, кожна курка, індичка і качка могли лише сподіватися, що цього разу жіночка вибере не її. Вони недаремно готувалися до неминучої смерті: тітонька Хлоя дуже відповідально вибирала птицю для майбутньої печені, начинки, котлетки, і це, ясна річ, не могло не лякати істот, які мали хоч і курячий, та все ж мозок.

Рецептура Хлоїної особливої здоби із маїсового борошна (оладки, пампушки, налисники – усього й не перелічиш!) була таємницею для менш досвідчених куховарок. Вона реготала до сліз, розповідаючи про провальні спроби чергової невдахи зробити щось подібне. При цьому вона не приховувала, як пишається своєю майстерністю. Бо й справді, в кулінарії ніхто не міг дорівнятися до тітоньки Хлої.

Вона пурхала, мов на крилах, коли господарі очікували гостей або з якоїсь нагоди замовляли святковий обід. Ніщо так її не тішило, як купи дорожніх валіз на ґанку: вони свідчили про те, що незабаром на неї чекатимуть приємні клопоти і нові перемоги.

І цього вечора тітонька Хлоя зосереджено заглядала до каструлі. Вона займатиметься цією милою її серцю справою, поки ми з вами, читачу, не оглянемо усієї хатинки.

В одному куті хижі стоїть ліжко, акуратно застелене білосніжним покривалом. Перед ліжком – великий килим, що мав би засвідчувати про те, що тітонька Хлоя не остання людина у цьому світі. Цей куток – особиста територія господині, тож він вельми шанований і якомога ретельніше оберігається від дитячих наскоків і дурощів. Взагалі ця частина кімнати слугує не будь-чим, а вітальнею. Під протилежною стіною кімнати – ще одне, дещо скромніше ліжко. Воно, мабуть, спальне. Стіну над кухонною піччю прикрашено кольоровими літографіями із мотивами біблійних сюжетів та портретом генерала Вашінґтона, виконаним у досить самобутньому стилі. Якби цьому добродієві пощастило побачити той шедевр, то його довго довелося б переконувати, що на ньому зображений саме він.

Того вечора, якого ми непрохано завітали у гості до цієї хатинки, на дерев’яній лавці в кутку сиділо двоє круглолицих кучерявих хлоп’ят із блискучими чорними очима. Вони з цікавістю спостерігали, як їхня крихітна сестричка робить перші самостійні кроки. Вона спиналася на ніжки, силуючись хоча б на мить утримати рівновагу, та все одно щоразу падала на підлогу. Кожне таке падіння активно обговорювали глядачі, але це зовсім не заважало їй продовжувати свої спроби.

Перед піччю стояв стіл, по всьому було видно, що він старий і немічний. Але його болячки, набуті віком і працею, турботливо прикривала собою його подруга-скатертина. Вона теж не ледарювала: на ній красувалися чашки, тарілки та інший посуд, зібраний із залишків різних сервізів, – усе це чекало вечері. За столом сидів найкращий слуга містера Шелбі, дядько Том, якого ми опишемо читачеві якомога детальніше, адже він – головний герой нашої розповіді. Отже, дядько Том – міцний мужчина, кремезний, широкоплечий, із типово африканськими рисами обличчя, яке світиться мудрістю, теплом і добродушністю. Увесь його образ сповнений власної гідності, довірливості і водночас душевної простоти.

Дядечко Том сидів і пильно дивився на грифельну дошку, що лежала перед ним. На ній він повільно і старанно виводив літери під наглядом містера Джорджа, веселого тринадцятирічного хлопчака, який добре усвідомлював свою відповідальність як вчителя грамоти.

– Не так, дядечку Томе, не так, – терпляче мовив юний учитель, побачивши, що дядько Том старанно виводить літеру «Е» задом наперед. – У тебе вийшла цифра «3».

– Та невже? – вигукнув із повагою і захопленням чоловік, спостерігаючи, як вправно молодий господар пише спершу літеру «Е», а за нею цифру «3», щоб він міг побачити, чим вони різняться.

Потім дядько Том взяв товстими зашкарублими пальцями грифель і так само ретельно, як досі, заходився писати.

– А білі, за яку справу не візьмуться, всяку до ладу доведуть, – сказала тітонька Хлоя, піднімаючи виделку зі шматком сала, яким змащувала сковороду, з гордістю дивлячись на молодого господаря Джорджа. – Ось хто пише і читає так легко, як і говорить! А тільки вечір настане – одразу до нас, щоб і ми були грамотними. Як же це все цікаво!

– А як же я зголоднів! – вигукнув Джордж. – Коли ж буде готовий торт?

– Вже майже готовий, містере Джордж, от-от подам, – відповіла тітонька Хлоя, піднімаючи кришку і заглядаючи до каструлі. – Як зарум’янився, золото, а не торт! За кого, за кого, а за мене не хвилюйтесь. Ото недавно місіс наказала Саллі спекти торта. Каже, нехай вчиться. А я заперечила: «Та куди їй, місіс! Лише продукти зіпсує. Ось, ну на що тут дивитися: з одного боку виріс, з іншого заломився, точнісінько як мій черевик. Це не робота!»

Вщент розгромивши недосвідченість Саллі і заразом возвеличивши себе, тітонька Хлоя швидко зняла кришку з каструлі і показала присутнім прекрасно спечений торт. Таким пишався б навіть найвправніший кондитер. Цей торт мав бути основною стравою, а оскільки він був вже готовий, господиня заходилася ладнати вечерю.

– Мозе, Піте! Ану геть звідси, розбишаки! Поллі, голубонько моя, зачекай ще трішки, мама свою донечку також нагодує. А ви, містере Джордж, позабирайте зі столу книжки і сідайте, як годиться, з моїм старим до вечері, а я миттю подам ковбасу і накладу вам повні тарілки оладок.

– Мене вдома чекають до вечері… – сказав Джордж, – Але тут мені смакує краще!

– Ще б пак, золотце! – радісно вигукнула тітонька Хлоя, щедро накладаючи йому оладок. – Ваша стара завжди притримає для вас щось смачненьке. Та ви й самі це знаєте, чи не так? – сказавши це, тітонька Хлоя жартома штрикнула пальцем містера Джорджа, а тоді повернулася до печі.

– А можна вже їсти торт? – радше ствердно, аніж запитально мовив Джордж, помітивши, що посудина вже трохи вистигла, і заніс великого ножа над цим витвором кулінарного мистецтва.

– Побійтеся Бога, містере Джордж! – вигукнула тітонька Хлоя, хапаючи його за рукав. – Різати мій торт таким величезним ножем! Ви ж його помнете і зіпсуєте усю красу! Для цього якнайкраще підійде мій спеціальний ножик, старий, тоненький. Ось, візьміть. Ну як? Пухкенький мій тортик? От тепер їжте на здоров’я. Смачнішого за цей торт ніхто не спече.

– А Том Лінкен каже, – з набитим ротом проплямкав Джордж, – Том Лінкен каже, що Джінні готує краще за тебе.

– Та хто такі ті Лінкени?! – презирливо кинула тітонька Хлоя, відстоюючи свою першість. – Так, вони люди поважні, але куди їм! Посадіть лиш містера Лінкена поруч із містером Шелбі – ну, і хто з них справжній джентльмен? А місіс Лінкен? Хіба вона може зайти до вітальні, наче пава, як оце моя господиня? Їм далеко, ох як далеко до моїх господарів! Тож навіть не згадуйте їх при мені! – І тітонька Хлоя задерла носа, красномовно демонструючи таким чином свої глибокі знання чеснот білих.

– Та я ж на власні вуха чув, як ти говорила, що Джінні непогана куховарка, – не вгавав Джордж.

– Я від своїх слів не відмовляюся, Джінні готує непогано, – відповіла тітонька Хлоя, підкресливши інтонацією останнє слово. – Але це стосується хіба що буденних страв. Спече кукурудзяних налисників, хлібців, картопельку зварить. Оладки у неї, відверто кажучи, так собі. Коли дуже зголоднієш, то можуть здатися навіть смачними. Проте коли потрібно приготувати щось святкове – оце вже ні! От пече вона пиріг: скоринка тверда, тісто у роті не тане, як моє… Коли місіс Мері видавали заміж, Джінні показала мені весільний торт, який вона спекла. Спробувала б не показати!.. Ми ж подружки. Я тоді нічого не сказала, але подумала: «Та якби я спекла такий препоганий торт, то сім ночей не спала б із сорому! Вона цю підошву називає тортом, та ще й… весільним!!!»

– А мені здалося, що Джінні була задоволена своїм тортом, – сказав Джордж.

– Авжеж! Якби вона ним не пишалася, то хіба ж хвалилася б мені? Просто вона абсолютно не уявляє, яким торт має бути. Та вона ні в чому не винна! У яких господарів живе, такі й торти пече. Для них він чудово підходив! Ех, містере Джордж, ви не цінуєте своєї сім’ї і хорошого виховання! – Тітонька Хлоя зітхнула і театрально повела очима.

– Але ж твої пироги і пудинги я ціную! От спитай у Тома Лінкена, як я задираю перед ним носа!

Тітонька Хлоя рухнула у крісло і знесилено розсміялася над приємним їй дотепом молодого господаря, аж сльози котилися її чорними блискучими щоками. Час від часу вона зупинялася, аби віддихатися, і при цьому поплескувала по плечах містера Джорджа і штрикала його у бік.

– Щоб вам, доки житимете, було так добре, як оце мені від ваших слів! Богом клянуся, я зараз лусну! – тітонька Хлоя пустотливо насварила молодого господаря пальцем і зайшлася новою хвилею щирого реготу.

Джордж вдав, що не вірить, ніби тітонька Хлоя може раптом луснути із веселощів, та про себе вирішив, що не завадить жартувати обережніше.

– Містере Джордж, та ви і мерця розвеселите! То ви перед ним задираєте носа?! Оце молодь!

– Я йому так і сказав: «Томе, ти неодмінно маєш скуштувати випічку нашої тітоньки Хлої. То така смакота, що у тебе довіку язик не повернеться бовкати, що Джінні куховарить краще!»

– А й справді прикро, що він і досі не куштував моїх пирогів і пудингів!.. – зітхнула тітонька Хлоя, щиро співчуваючи нещасному Томові, на її думку, вкрай обділеному долею. – Запросіть якось його до нас на обід, містере Джордж, – і додала набожно: – Знайте, що хоч їх із вашою сім’єю не порівняєш, але зверхньо дивитися на інших не можна. Бо ж усе, що ми маємо, – це Боже благословення, ніколи цього не забувайте.

– Я й сам подумував, що варто Тома запросити найближчими днями, – зізнався Джордж. – Прошу тебе, зроби все так, щоб здивувати гостя! Він ще довго не забуде нашого частування!

– Домовилися! – тітонька Хлоя ледь не підскочила від радості. – Я не осоромлюся! О ні, містере Джордж, вам не доведеться червоніти перед другом через тітоньку Хлою. Я не боюся навіть найпримхливіших гостей! Я їх стільки перегодувала, Боже мій! Пригадуєте, я спекла величезну запіканку із курятиною, коли до ваших батьків завітав генерал Нокс? Ми з місіс тоді ледь не почубилися. Ці леді іноді таке коять! Людина зайнята, усе з рук падає, хвилюється, розуміючи відповідальність трапези, а вони кроку не дадуть ступити, бо їм, бачте, усе треба контролювати! Ось і моя місіс то одного зажадає, то іншого, радить, що і як мені пекти. Я не стрималася і кажу: «Місіс, погляньте-но на свої рученьки, тонесенькі пальчики із перснями – ну просто як вдосвіта у нашому саду лілеї! А у мене ручиська – мов чорне гілля. То як ви гадаєте, чиї руки Бог створив, щоб випічкою займатися?» Це було надто сміливо, але я не змогла промовчати, містере Джордж.

– І як же мама зреагувала на таке? – вражено витріщився на куховарку хлопець. – Вона вам тоді щось сказала?

– А що сказала? Усміхнулася самими очима і: «Твоя правда, тітонько Хлоє, твоя правда…» – та й пішла до вітальні. Мене за таке зухвальство слід було б покарати, але що господарі зі мною пороблять: я така, яка є, і не стерплю, коли мені заважатимуть.

– То був знаменитий обід… – мрійливо закотив очі Джордж. – Пригадую, як усі його вихваляли.

– Вихваляли! Ви гадаєте, я, стоячи під дверима, не бачила, як генералові тричі підкладали запіканку, і не чула, як він кілька разів повторив: «Чудова у вас кухарка, місіс Шелбі!» Але ж і натерпілася я тоді страху! Генерал гурман, знає, як має смакувати страва, – продовжувала нескромну промову Хлоя. – Поважна людина. Їхній рід є одним із найбільш знатних у старій Вірджінії. Він не сплутає хороше із поганим. А не кожен має такий тонкий смак, містере Джордж, ох не кожен! Я тоді ще подумала: «Ну, генералові будь-що не запропонуєш, він знається на добрих стравах!»

Доки тітонька Хлоя отак вихвалялася, Джордж вже наївся так, що навіть крихітний шматочок найсмачнішої страви вже не ліз до рота. Лише тепер він помітив, як дві пари очей-вогників уважно спостерігають за тим, що відбувається за столом.

– Мозе, Піте, ось маєте! – гукнув він, подавши їм по великому шматку торта. – Либонь, ледь слиною не захлинулися – так хочеться торта? Нагодуй їх, тітонько Хлоє.

Маленький гість і господар хатинки перебралися до затишного куточка біля печі, а тітонька Хлоя, насмаживши ще гору оладків, посадовила собі на коліна крихітку-доню, і заходилася шматочкати годувати то її, то Моза із Пітом, яким їжа чомусь смакувала краще, коли вони вовтузилися на підлозі, лоскочучи одне одного, і час від часу хапали сестричку за ніжки. Поміж тих клопотів Хлоя трохи перекусила й сама.

– Та вгамуйтеся ж хоч на хвильку! – покрикувала вона на дітлахів. Коли ж їхні забави робилися занадто буйними, вона навмання хвицькала ногою під столом і примовляла: – До нас у гості зайшов юний господар, а їм і байдуже! Припиніть негайно! Сидіть тихо, а інакше я вам покажу, де раки зимують, щойно містер Джордж піде.

Що означала ця погроза, тітонька, мабуть, сама не знала. Можливо, саме тому вона не вразила її синів і ніяк не вплинула на дитячі безтурботні пустощі.

– Що за діти у нас! – вигукнув дядько Том. – Казилися б днями!

З-під столу вигулькнули обидва капосники, вимащені патокою аж по вуха, і накинулися із поцілунками на сестричку.

– Ну що ти скажеш! – скрикнула мати, відводячи рукою кучеряві голівки від дівчинки. – Злипнетеся між собою, що я потім з вами робитиму? Ану марш до криниці, непослухи, та глядіть, щоб повернулися чистісінькими!

Свої настанови тітонька Хлоя підкріпила, ляснувши по Богом призначеному місцю того з хлоп’ят, який був до неї ближче, але й це призвело лише до вибуху сміху обох її синочків, які вже котилися із хатинки.

– Таких розбишак світ не бачив! – з ніжністю у голосі мовила тітонька Хлоя і, змочивши водою з тріснутого чайника старенький сірий рушничок, витерла ним замурзані ручки і обличчя доні. Потім вона посадовила її на коліна Томові, а сама заходилася прибирати зі столу посуд. Дівчинка, не гаючи часу, ухопила батька за носа і натхненно запустила свої пухкенькі рученята у кучеряву копицю його волосся, щосили за неї смикаючи.

– Оце бешкетниця! – вдоволено крекнув Том, тримаючи доню перед собою на витягнутих руках. Потім чоловік посадив її собі на плечі і почав хвацько стрибати, тупцяти і витанцьовувати кімнатою.

Це видовище захопило усіх: юний Джордж розмахував хустиною, Моз і Піт (вони повернулися, зацікавившись веселим гамором, що линув із хатини) бігали і ревли, вдаючи ведмедів, і лише тітонька Хлоя удавано гнівалася, що у неї «голова на плечах не тримається» через цей тарарам. Але оскільки голова її щодня якимсь чином таки поверталася на своє місце, це не розчулило нікого з присутніх, і веселощі у хатині стихли лише тоді, коли всі добряче потомилися від крику, біганини і танців.

– Ну ось, здається вгамувалися, – сказала тітонька Хлоя, висуваючи у центр кімнати низеньке ліжко на коліщатках. – Мозе, Піте, влягайтеся спати, бо зараз розпочнеться молитовне зібрання.

– Ма-амо! Ми не хочемо спати! Хочемо молитися! На зібраннях буває так цікаво!

– Тітонько Хлоє, нехай залишаться! – рішуче сказав Джордж, пхнувши ногою дошки на колесах, які слугували Мозу й Піту ліжком.

Тітоньці Хлої не залишалося нічого, окрім як закотити ліжко назад, втім вона була задоволена, що процедура укладання на ніч пройшла як зазвичай, і сказала:

– Ну гаразд, може, це піде вам на користь.

І усі присутні почали радитися, як краще підготуватися до молитовного зібрання.

– Де нам набрати стільців, щоб усім вистачило? – бідкалася тітонька Хлоя.

Такі зібрання відбувалися у хатинці дядька Тома щотижня, і завжди кількість стільців була однаковою, тож щоразу все проходило чудово. Сьогодні також не було про що хвилюватися. Ці клопоти тітоньки Хлої як господині дому вже стали традиційними.

– На минулому зібранні старий дядько Пітер співав так натхненно, що й не помітив, як зламав у стільця аж дві ніжки, – нагадав Моз.

– Ти наговорюєш на людину! Мабуть, сам нашкодив? – осудливо похитала головою його мати.

– Та нічого ж страшного не сталося! То й стільчик можна приперти до стіни і сидіти на ньому ще хоч сто років! – виправдовувався Моз.

– Може й так, але садовити туди дядька Пітера не варто. Він під час співу скаче на стільці, мов на коні! Минулого разу галопом проскакав з одного кута в інший! – сказав Піт.

– Ото добре! Хай на нього і сідає! Насміємося… – наперед втішався Моз. – Як заведе: «Слухайте, що я скажу, праведні та грішники…», а тоді як полетить шкереберть!.. – Моз загугнявив гімн і впав, демонструючи, як падатиме дядько Пітер.

– Поводься пристойно! – суворо прикрикнула на ці кривляння жінка. – Гріх насміхатися над старшими!

Але містер Джордж розсміявся разом із Мозом, оцінивши його дотеп, тож виховний ефект, який мало справити зауваження тітоньки Хлої, було зведено нанівець.

– Ну, старий, час уже, – сказала тітонька Хлоя, – зносьте барильця до кімнати.

– Ті бочечки схожі на вдову, що про неї читав нам містер Джордж – вони теж можуть витримати будь-яке випробування! – прошепотів братові на вухо Моз.

– От і перевіримо, чи всі випробування їм до снаги! – засумнівався Піт. – Пам’ятаєш, як минулого разу в однієї відпало дно і всі попадали на підлогу?

Поки брати перешіптувалися, у кімнаті з’явилися дві порожні бочечки, попідпирані з усіх боків важким камінням, на які зверху примостили дошки. До цієї конструкції додали декілька розгойданих стільців та перевернутих догори дном відер. Нарешті нехитрі приготування до молитовних зборів було завершено.

– Я знаю, містер Джордж буде сьогодні такий люб’язний і почитає нам із книжки, – лагідно звернулася до юного господаря тітонька Хлоя. – Так у нього до ладу це виходить, що аж-аж! А з книжки слухати наскільки цікавіше!

Джордж радо погодився виконати її прохання, бо він, як і будь-який інший хлопчак, не марнував нагоди показати свою поважність.

Через певний час у хатинці дядька Тома зібралися негри різного віку, від старенького вісімдесятилітнього дідуся до юнаків із дівчатами. Поки решта сходилася, вже прибулі розмовляли про те, про се – пліткували, одним словом. Незабаром всі знали, що у тітоньки Саллі незрозуміло звідки з’явилася прегарна червона хустина, що господиня пообіцяла Ліззі подарувати свою білу у горошок батистову сукню, коли пошиє собі нову. Чоловіків зацікавило те, що містер Шелбі має намір придбати гніде лоша, яке, безсумнівно, примножить добру славу його маєтку.

Християни з інших маєтків приходили сюди, запитавши дозволу у своїх господарів. Вони повідомляли цікаві факти про справи у володіннях панів-сусідів. Усе це тут обговорювалося із жвавим зацікавленням і, що цікаво, у вищих верствах суспільства предметом інтелігентних розмов були теми, дуже подібні до цих.

Трохи згодом розпочалася пісенна молитва. Дуже радував хор. Сила і одухотвореність співу торкалися найтонших струн душ усіх присутніх, і навіть гугнява манера виконання не псувала чарівності цих урочистостей. Ту т співали як відомі церковні гімни, так і духовні пісні з характерним хитромудрим ритмом.

Приспів однієї з пісень був особливо глибоким і змістовним:

Зустрівши смерть на полі бою,

Зустрівши смерть на полі бою,

Дорогою блаженства продовжу путь свою.

У іншій пісні, яка тут була дуже популярною, рефреном повторювався цілий куплет:

Душа моя блаженства прагне,