15

— Ходімо в «Меридіан», — встаю з лавки.

— Куди? — недовірливо запитує вона. Мабуть, про це місце вона багато чула і знає, яка публіка там зависає, якщо так насторожується.

— В кабак, — дивлюся на неї і трохи цинічно регочу. — Ти що, ніколи не ходила в кабак, де бухають?

— А що ми будемо там робити? —

— А що там роблять? Бухають! — От буде хохма, коли Вася Булавка, в якого не все гаразд із головою, ляпне непристойне слівце, або ще гірше — розповідатиме, як трахав старшокласницю на випускному вечорі чи як переспав із рідною сестрою. Той приду-рок — неконтрольований, ніколи не відчуває межі.

Пауза.

— Ти зараз змінився, — каже Інга і несміливо скоса стежить за мною. — Тебе ніби щойно підмінили. Що трапилося?

Вона каже обережно: «Що трапилося?». А в нас кажуть трохи не так, посміхаюся про себе: «Чого вмираєш? Член в задниці гниє?»

Навіщо я її туди веду?

— Перестань. Усе нормально, — намагаюся говорити бездоганною мовою.

— Я не винна, що така…

— Не зрозумів… — насторожуюся, бо від неї такого повороту не чекав. Про що вона думає?

Інга просить цигарку. Мало не відкриваю рота, бо раніше ніколи не бачив, щоб вона курила. Вогонь запальнички освітлює її обличчя. Губки витягуються, щоб прикурити, у невеличке коло, з якого виростає фільтр і білий стрижень цигарки.

Буквально на моїх очах з тендітного, домашнього, роками пещеного й доглянутого створіння, вона перетворюється на досвідчену особу, яка вже встигла схавати життя і в погляді якої закарбувалася легка втома. Невже мої думки виникли від того, як вона прикурювала від запальнички? Сцикухи, які пробують цигарку вперше, так себе не поводять: вони незграбні, кумедні. Що ж мене насторожило в Інзі? Досвідченість, з якою вона здійснює ці рухи, що подібне швидше на відпрацьовану механіку? Дивуватися з цього відкриття, чи сприймати як належне? Але Інга — з першого погляду — до таких не належить. Дивлячись на неї, дійдеш до думки, що це дитя батька й матері, які крутяться біля неї щодня, щогодини, щомиті, не залежно від того, чи є для цього підстави, чи нема. Дивлячись на неї, може виникнути жаль: перед тобою бідна істота, що не знала радісної свободи дитинства, з усіма його таємницями й небезпеками, пригодами й мандрами, про що дорослі дуже рідко здогадуються, не знала отієї блаженної приналежності тільки собі — своїм вчинкам, думкам, бажанням. її бліде обличчя, ледь запалі оченята, злегка згорблена постава — все це, певно, результат, батьківського контролю, який проривався у її неспокійне життя, мабуть, фразами та настановами «Донечко, а ти зробила уроки?», «Інго, негайно одягни светрик, на вулиці вітер», «Ходи снідати», «Чому ти сьогодні на годину менше затратила на англійську?», «Не сиди довго біля телевізора, це порожня трата часу», «Ти написала листа бабусі?» Донечко, а ти змінила трусики? а висякала носика? а манну кашку з'їла? чи благополучно покакала? а зубки на ніч почистила? а татка перед сном поцілувала?

Яка нудота!

Такі діти, як правило, дуже швидко таємно ненавидять батьків і домашню обстановку, в якій почуваються, наче жайворонок у клітці, в котрій задихається їхня нерозкрита свобода і бажання казитися, радіти, поводитися природно, забуваючи про оту діловиту серйозність, яка з'являється значно пізніше, коли підсвідомо намагаєшся бути дорослим. Такі діти, як правило, виростають із почуттям внутрішньої образи, з почуттям постійного приниження з боку старших. Це особливо гостро дається взнаки в юності, коли всі ці комплекси, наче лайно, випливають на поверхню.

Раптом усвідомлюю, що в «Меридіані» Інзі, можливо, навпаки, сподобається, а дурнуваті базікання Мишки чи Васі сприймуться як прояв повної свободи й незалежності. Вона може цим захопитися і зробити це стилем подальшого життя! А може, їй треба просто забухати, або відсосати в мене?

Сідаємо в напівпорожній тролейбус, Інга мовчки дивиться на вечірні будинки, наче ніколи їх не бачила. Механічно кладу руку їй на плече, вона згнічується, мабуть, не підозрювала про таку розкутість. Повільно, ледь торкаючись, цілую її в шию, Інга здригається і непоспішно намагається від мене віддалитися. Я цього ніби не помічаю і продовжую. Зрештою, спершу всі вони так поводяться, а потім це закінчується дуже гарячими словами «любий, обійми мене на прощання».

— У тебе приємно пахне волосся, — кажу їй і «хочу тебе трахнути» — думаю про себе. Справді, все більше збуджуюся, в мені прокидається невеликий вулкан, який до цього часу дрімав. Інга, мабуть, відчуває, що я наелектризований, тому поводиться безпристрасно і в'яло. Ніби ненароком беру її долоню і кладу собі на ширінку, аби вона мене краще відчула. Вона висмикує руку і каже, що це її ображає. Опускає голову, насуплюється, відчуваю, що вона вся напружена.

Це її образило? Шєт! Цікаво, як вона в майбутньому буде робити дитину? Через пробірку, аби це, не дай Боже, її не образило?

Запитую в неї:

— У чому справа, рідна?

Вона, натомість, осудливо дивиться і педагогічно чєше (мене мало не нудить, бо цієї миті в симпатичному обличчі впізнаю риси її батька), що «нам не личить це робити», «тим паче, так рано, ми не настільки близькі», «треба, щоб виникнули значно глибші почуття».

Правильно, дівчинко, дякую за урок моралі.

16

Виходимо на потрібній зупинці, і мою увагу привертає згорблена постать, яка сидить на бордюрі тротуару, затиснувши в руці велику пластикову пляшку з мінералкою. Знайомий одяг, знайомі світлі кроси з попелястими смугами.

Циркуль! Що він тут робить?

Придивляюся уважніше і лише зараз помічаю, наскільки він має довгі ноги. Кличу його, Циркуль на мій голос не реагує. Потім намагається підвести голову, але вона не слухається, наче прикріплена до тіла ниточками.

По моїй спині бігають мурашки: з Циркулем біда.

Прошу Інгу негайно бігти в «Меридіан», знайти Тюлю і «наших» — вона дивиться переляканими очима, в яких бачу розгубленість. Хочеться на неї крикнути, щоб швидко рухала своєю задницею, але усвідомлюю, що це нічого не дасть.

— Хай викликають швидку, а мені знайдуть ложку! Він зараз ковтне язика!

— Що? Що? — перелякано белькоче Інга, але я силоміць підштовхую її бігти у бар, який за п'ятдесят метрів від тролейбусної зупинки миготить червоними й жовтими вогнями.

— Бігом! Бігом, бо він здохне в мене на руках! Ну? Давай! Давай!

На Інгу слова діють переконливо, бо вона на високих підборах справді біжить (виглядає кумедно й незграбно).

Беру обличчя Циркуля в руки і жахаюся: воно схоже на жовто-синє лице потопельника, якого щойно витягнули з води. Б'ю його долонями, він невиразно хрипить і замовкає, сіпаю знову, але всі мої дії даремні.

— Йоб! Ну! Ну! — Циркуль не реагує. Хапаю руками його губи і починаю силоміць відкривати рота, але — от, Йосип кобзон! — зуби міцно зціплені.

Механічно порпаюся по кишенях, аби найти підходящий предмет і запхати йому в рота: крім пачки цигарок, невеличкого ножика, ключів і запальнички більше нічого твердого не маю. Тремтячими руками розкриваю ножичка і вставляю йому поміж ряди зубів, починаю підважувати, наче важкий тягар. Здається, кілька зубів від цього кришиться і я чую цей неприємний звук.

— Де ця вівця?! — дивлюся в бік «Меридіану», але звідти ніхто не виходить. — Чорт би вас всіх побрав!

У проміжок між щелепами намагаюся вставити запальничку. Голова Циркуля вислизає з моїх рук і від цього дратуюсь. На правицю намотую носову хустинку і запихаю руку йому в рота, аби витягнути язика.

— Де ж ви, придурки?! — спостерігаю за вхідними дверима бару.

Нікого. От, мавпа! яєчники повириваю! — лаюся подумки на Інгу. Циркуль лежить на землі, наче велика купа неживої плоті. З боку «Меридіану» накочується шум і крики, обертаюся, до мене біжать кілька людей.

— Від'їхав? — чую здалеку голос Тюлі.

— Да! — кричу у відповідь.

Вони підбігають. Вася Булавка вставляє в рот Циркуля ложку, кілька секунд копирсається нею в роззявленій пащеці, потім запихає туди свою руку.

— Нарешті, — каже він, втираючи другою рукою піт на лобі.

— Язик?

— Да.

— Тримаєш?

— Тримаю.

— Рота підйом! — підскакує до Циркуля Тюля і починає товкти його по портрету.

— Боже! — закриває обличчя долонями Інга і відвертається.

Бідон перелякано ходить навколо. Дивлюся на його тремтячі пальці, вони несміливо підносять до рота цигарку; мені стає легше, бо якщо ми разом, то дамо собі раду навіть у цій ситуації.

— «Швидку» викликали? — запитую у Басі.

— Бідон викликав, — відповідає він. Той схвально киває головою.

— Де «швидка», товстозадий? — гаркає до нього Тюля.

— Я… я… щойно… — белькоче Бідон.

Тільки зараз помічаю Рому, вона стоїть осторонь бліда, як стіна. Перешіптується з Інгою, загадково зиркає на мене, мимохідь вітаюся з нею. Мінеральною водою вмиваю обличчя Циркуля, який, схоже, починає приходити до тями. Чую невиразне хрипіння, яке кволо виповзає з його нутра. Бідон несміливо зізнається, що недавно просив його більше не мазатись, прикидаєте, він зранку зарядив собі дві кубишки з братами Яйцями (так, наскільки знаю, Бідон називає близнюків Косовських за те, що вони — як дві краплини води), потім ще варив з ними в обід, а годину тому, коли Циркуль був уже мертвим, його покликав Варений і хлопнув йому кубишку.

— Де цей підар? — зривається Тюля, запитуючи про Вареного.

— Трахає Мишку в туалеті, — з недоброю посмішкою каже Вася. — Десять хвилин тому вони зайняли «окремий кабінет», — регоче він.

— Приведіть їх сюди!

Бідон і Вася йдуть у «Меридіан» за Мишкою і Вареним. Я ніколи не переносив цього тупого і набридливого типошу, який любив крутитися біля Циркуля й Васі, а деколи ще пригощав Бідона шмаллю.

До мене підходить Інга і глухим, здавленим голосом каже, що їй потрібно терміново йти додому, що будуть непокоїтися батьки, Галинка не засне, якщо не розповідатиму їй про Одіссея. Безпристрасно дивлюся на неї, можеш йти, бо манна кашка вистигне, а слухняним доням не личить їсти холодне і лягати спати, не поцілувавши маму й тата на ніч.

— Я тебе не тримаю, — відповідаю. Інга ображено фиркає. Вона ще хвилину ніби винувато крутиться біля нас. Згодом, не поспішаючи, переходить дорогу і йде до тролейбусної зупинки.

— Професор, кинь її, — каже ніби ненароком Тюля. — Це не твоє. Подивись на цю жабу, вона ж корчить із себе чорт знає що. Ти її трахнув?

— Ні.

— Тоже добре.

— Може йому зробити штучне дихання? — запитує Рома, зі сльозами на очах дивлячись на бездиханного Циркуля.

— Обов'язково! — гаркає Тюля. — І не забуть про клізму, йому це допоможе.

За клопотами не помічаємо, як під'їжджає машина «швидкої допомоги». З неї виходять товстун водій, який байдуже втуплюється у присутніх, плавно пливе вузенькими очима по обличчях присутніх і зупиняється на лежачому, злегка позіхає, наче це звичне для нього видовище, одразу закурює. З-за його спини несподівано з'являється тридцятилітній лікар у білому халаті.

— Що тут у нас? — підходить до Циркуля, оглядає його, мацає пульс, пальцями відкриває очі. Бурчить якусь муру собі під носа. Порпається в невеличкому металічному ящичку, якого перед тим поклав на траву біля нерухомого Циркуля. Дістає невеличку ампулу й одноразового шприца. Зриває з нього упаковку, одягає голку.

— Шо це? — запитує Тюля.

— Це не ваші справи, ваша допомога не потрібна, — каже набундючено лікар, беручи руку Циркуля. — Ви можете йти, не затримую.

— У тебе шо — проблеми з мозгами? Шо за фуфло ти хочеш йому колоти?

— Йому треба морфій, — вже стриманіше відповідає той, дивлячись на войовничий запал Тюлі.

— Я тобі зараз дам такий морфій, шо в тебе зуби повилітають! Дай йому глюкозу, придурок! — Лікар ображено дивиться на Тюлю, але під його настирливим поглядом підкоряється і, здається, розуміє, що його пацієнт — просто нарік, якого треба привести до тями.

Водій, якийдо цієї миті крутився поблизу машини, вигукує непристойне слівце на адресу Тюлі і обурено підходить:

— Е, пацан! Зараз міліцію викличу! — валить до нас товста фігура з кругленьким черевом, в якої гнівний вираз обличчя, а густі брови нависають над великими запалими очима.

Вася Булавки від несподіванки аж розкриває рота.

— На кого батон крошиш, сучяра, на! — підбігає до водія. Тюля відривається від нерухомого Циркуля, підбігає до водія і хапає його за шкірки, чого той навіть не сподівався. Він буквально трусить товстуном, вхопивши за одяг, і прямісінько в очі сичить, що тобі, смердючий шоферюга, треба закрити табло і мовчати, бо я не подивлюся, що ти мені в батьки годишся, помалюю, як свиню паршиву! Десять баксів тобі досить, шоб ти був гарним хлопчиком? — запихає йому в кишеню сорочки купюру.

— Я… я… Хлопці, перестаньте! Я просто так, я… я нічого!

— Сунь звідси, придурок! Просто — тільки в попу трахаються! — гаркає на нього Тюля. — Шуруй в машину, шоб я тебе не бачив!

Водій перелякано забігає у «швидку» і зачиняє дверцята. Пауза.

— Як справи, Павлов? — запитує в лікаря Тюля.

— Я не Павлов! — ображено каже той.

— Не все одно. Якшо цей труп помре, — показує Тюля на Циркуля, — я прийду до тебе в лікарню, зґвалтую твою медсестру, після неї тебе, а потім поголю тобі вуса. Зрозумів?

Циркуль нарешті приходить до тями, він кліпає своїми каламутними порожніми очима, але не може говорити, лише хапає губами повітря.

— От мудак! — кажу йому жартуючи. — Будеш довго жити! І це ж треба у такому віці — зустрітися зі смертю! Вона тебе хоч поцілувала?

Тюля також посміхається, після чого відводить переляканого лікаря вбік, довго з ним розмовляє — я бачу, як він запихає йому в кишеню гроші, — і нарешті прощається.

— Слава Богу, — полегшено шепоче Рома і несподівано бере мене під руку, від чого я аж здригаюся. Невже вона не боїться Тюлі?

— Дякуй Професору, — звертається Тюля до Циркуля. — А твоє життя не таке й дороге. У тридцять доларів мені обійшлося.

Тюля довго дивиться в бік «Меридіану», чи бува не виходять звідти Бідон, Вася Булавка з Мишкою і Вареним. Циркуль робить перші рухи, наче щойно народився на світ і який намагається одразу опанувати. Він обводить все навколо очима, ніби бачить місцевість уперше, після силкується зосередитися на присутніх. Його обличчя непомітно набирає здорового відтінку і з нього зникають ті страшні холодні кольори, які нагадують про неприємні речі.

За нашими спинами чути регіт Мишки. Обертаємося і бачимо її — готову в дим, радісного Вареного з пляшкою «Кока-Коли» у руці, а за їхніми спинами мовчазних Бідона і Васю Булавку, які дивляться на них, як на звихнутих. Тюля довго свердлить очима Вареного, який на своє запитання «шо нада?» так і не отримує відповіді.

Шепотом запитую в Бідона, чи не казав він йому, що трапилося з Циркулем. Той заперечливо киває головою і гнівно каже, що вони готові в срачку і дуже важко розуміють те, що відбувається.

Тюля і я хапаємо цього вузьколобого гондона Вареного за шкірки і тягнемо у темряву під дерева, що ростуть за великою клумбою з жовтими квітами. Він пручається, погрожує.

— Шо за понти? — кричить він, як свиня. Цей ти-поша мені давно не подобається, бо в його обличчі, посмішці і в поглядові є неприємні риси, які асоціюються з підлістю та брехнею; по таких одразу бачиш — продасть, сучяра, за першої нагоди, а після цього ще й виправдовуватиметься, що не при ділах, що це, братуха, без моєї вина, бля буду, зуб даю… в натурі, слово пацана; для таких нема нічого святого—з ким вигідно, біля того й кантуються, коли ж відчують, що от-от настануть повні гайки, — по норах. Словом — дешева вузьколоба гнида!

Тюля каже, таких нада давити…

Затягуємо придурка під дерева, аби нас мало хто міг бачити з вулиці чи вікон будинків, і починаємо товкти, як паршиву собаку. Тюля періщить по обличчю, я б'ю в корпус. Він глухо стогне, кілька разів із відчайдушним притиском вигукує, що ми суки недорізані, яких за це повбивають. Схоже, що ці слова надихають Тюлю, бо він одразу робить ногою підсічку і Варений звалюється на землю. Від ударів наших ніг він спершу ривками стогне, наче захлинається, а потім хрипить і все менше захищається руками. Заспокою другана і кажу, що з цього падла вже досить. Тюля ще раз з усієї сили копає його в живіт і злобно випалює, що якщо, гнида, ще раз побачу біля Циркуля — хоча б за сто метрів — руки й ноги поламаю. Потім він розстібає ширінку і починає мочитися на лежачого. Стрімкий струмінь сечі б'є прямісінько у вухо Вареному, той силкується відвернутися. Рідина обливає йому обличчя: заплющені очі, привідкритий рот, ніс, щоки, волосся на голові, потрапляє за шиворіт, заливає сорочку і швидкими струмками тече по землі.

— Ти тепер опущений! Хай всі знають — ти обі-сцяний! — кидає лежачому Тюля.

Повертаємося і одразу вислуховуємо обурення Мишки, що ми, мовляв, дебільні придурки, побили невинну людину, яка навіть не знає, за що її покарано, що через це в нас виникнуть нові проблеми — приїдуть оті відморозки Вареного, особливо той — маленький, який ходить із загостреною спицею і любить нею штрикати; з ними доведеться розбиратися!

— Це підло! — кричить вона, але ми на неї не зважаємо. Тюля наказує їй заткнутися, гаркає, що наступного разу вибирай щось краще, сучка, для тра-хання в туалетах. Вона обзиває його ідіотом і йде геть, викрикаючи услід, що рано чи пізно нам за це повідривають яйця.

— Йдем звідси, — перелякано каже Рома, і я помічаю, що вона кепсько виглядає. Хочеться сказати їй тепле й ніжне слово, але до нас підходить Тюля — «відтепер по одному бажано не ходити, а то ці шакали нас так усіх переб'ють. Треба завжди бути готовими, куди б не йшли». Мовчки слухаємо, але кожен думає про своє.

Пауза.

— Гарно ми цю вівцю зробили, — сміється Тюля, киваючи головою в бік затінку дерева, де поволі намагається підвестися чорна постать.

Фігура Вареного ледве видніється у темряві, здається, встає на коліна, завмирає, потім розмахує руками, вигукує незрозумілі слова, на які не звертаємо уваги і йдемо геть. До цього придурка не відчуваю жалю, йому давно треба було дати в диню.

ЧАСТИНА ДРУГА

РОМА