Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Місто уповільненої дії

ModernLib.Net / Современная проза / Дністровий Анатолій / Місто уповільненої дії - Чтение (стр. 12)
Автор: Дністровий Анатолій
Жанр: Современная проза

 

 


«Алло».

«Оля!»

«Алло! Хто це?»

«Оля…»

«Олег?»

«Тебе погано чути! Алло!»

«Олег! Я про тебе згадувала».

«Оля, я маю мало часу. Як ти?»

«Що ти кажеш?» — у слухавці тріскотить і її голос то віддаляється, то наближається. Признатися, мене це дратує.

«Оля, я хочу тебе бачити. Чуєш? Хочу тебе бачити!»

«Може, мене кудись запросиш?»

«Да» — кажу я збуджений від радості. Мури впали. «Оля, давай о двадцятій нуль-нуль біля ювелірного на площі. Ок?»

Маю час забігти додому, поїсти, помитися й одягнути чисту сорочку, бо від цієї злегка тхне потом. Що ще? Почистити зуби.

4

Про що ми вчора говорили? — запитую себе, прямуючи заспаним і голодним зранку в університет.

Хіба це має значення?

Через те, що вчора прийшов майже о першій ночі, не піднявся о сьомій, не встиг поснідати, на-швидкоруч зібрався й побіг на лекції.

Вчора, коли проводжав Олю додому, я нарешті поцілував її ніжні, пухкі губки. Початок непоганий. Хоча вона спершу опиралася: трішки гнівалася, згадувала про незнайомку (Таню), нарікала, що стільки днів, приїхавши з дому, жодного разу не телефонував. Да-да, маленька, казав я про себе, міцно притискаючи це миле створіння, яке тягнулося до мене своїми напіврозтуленими устами й заплющеними очима. Згадуючи ті хвилини під її вікнами, я ще досі відчуваю, як вона тремтить у моїх обіймах. Перед лекцією з історії України біля мене сідає Таня, радісно розповідаючи про вчорашній фільм (добре, що не маю телевізора і не зможу розділити її захоплення). Вона півпари мене втомлює дурнуватим базіканням, тему розмови ніяк не можу визначити. А ще від неї лине неприємний запах — наскільки розумію — від її босоніжок, вкладки яких учора погано вимила і взуття натягнула на босу ногу.

Намагаюся читати Бакуніна, томик якого позичив на кілька днів в одного миршавого дурбелика в окулярах (серед типош мого курсу зараз тєма пішла — анархізм); зосереджуюся на тексті, але Танін язик щоразу руйнує мою увагу, швидко забуваю, що хвилину тому читав, дратуюся й перечитую сторінки знов. Від нестерпного запаху поволі паморо-читься голова, стає погано, хочу вийти на свіже повітря. Перерви чекаю, як спасіння. Таня, наче так і треба, й далі продовжує мене парити своїми дурнуватими балачками; вона ніби впадає в раж через те, що має такого люб'язного і водночас мовчазного слухача.

Мама дорогая, коли це скінчиться? Слава Богу, стара тумба лекторка робить нам зауваження і це змушує Таню заткнутися. Вона втухає, як слабкий язичок багаття, але по тупій мордяці бачу, що бажання триндіти її не покинуло. Ще кілька хвилин і буде перерва. Ще кілька клятих хвилин. Коли ж цей дебільний дзвоник?..

Кілька клятих, тягучих, повзучих, нестерпних хвилин!

Дивлюся у вікно: густе зелене листя закриває небо. Яке це дерево? Я ніколи не звертав уваги на вид дерев, які ростуть навколо нашого факультету.

Таня термосить мене за руку. Кидаю косий і недобрий погляд, вона, не звертаючи на мене увагу, з посмішкою на устах підсуває розкритий зошит, де на чистій сторінці нерівним почерком написано «що сьогодні робиш?».

Що я сьогодні роблю? — цікаве запитання. На абордаж вона йде по-серйозному, нічого не скажеш. Може її натягнути? — думаю про себе і пишу найперше, що приходить у голову: «сьогодні я собі не належу».

!!!

…я собі не належу — нормальна фішка! Таке ніколи не здогадаєшся придумати. Такі думки ніби звалюються з неба!

Пишу це під її запитанням.

Таня помітно втухає, більше до мене не говорить, але по її неспокійних оченятах, які шастають по аудиторії, бачу, що вона нудьгує. Вона ще час від часу кидає на мене важкий, тривалий погляд, але, мабуть, помітивши мою байдужість до неї, не наважується заговорити. Слава Богу.

Нарешті перерва. Підриваюся, як ненормальний, і разом з іншими студентами одразу прямую до дверей, перед якими справжня м'ясорубка: кілька десятків сцикух і типош прагнуть вийти в коридор, податися в буфет або на перекур.

На сьогодні досить: вирішую забити на наступні пари. Проштовхуюся через натовп студентів, по сходах спускаюся на перший поверх до виходу. Мені кортить випадково (випадково?) зустрітися з Олею, забрати її з пар і піти тинятися містечком. Підходжу до розкладу філологів, знаходжу графу її групи. В неї зараз «Втуп до мовознавства» в одній із аудиторій третього поверху.

Мабуть, це дуже цікаво.

Підіймаюся на третій поверх. Олю помічаю в глибині загального коридору, аж біля вікна. Вона тиняється з однією симпатичною сцикухою, яка натхненно говорить і захоплено вимахує руками. З Олею зустрічаюся поглядами. Бачу, як вона каже щось до подруги, від чого та кидає на мене швидкий погляд і таємниче посміхається.

— Привіт, — наближається у гарному настрої Оля, покинувши свою співрозмовницю й обертаючись, чи на нас ніхто бува не дивиться.

— Ходім, — беру її за руку.

— Куди? — здивовано запитує, але руку не вириває.

— Гуляти.

— Ти серйозно? Розширені оченята кліпають.

— Да. Пари нікуди не втечуть, — кажу і дивлюся їй в очі.

— Добре. Тільки візьму речі.

Оля зникає за дверима до аудиторії, її кілька хвилин нема, через що я починаю трішки нервувати й сперересердя дивитися час від часу на котли, але невдовзі вона виходить, на ходу запитаючи конспекти у світлий пакет. Радісно випалює «ходім».

Ходім — то ходім.

Виходимо на невелику алею, що тягнеться до мосту.

Вона дістає з пакета булочки, пригощає мене, каже, що їх пекла матір. їм булочки, хвалю — дуже смачні, а сам думаю про добротний борщ Ма-ман — з м'ясом, часником, заправлений сметаною. Батон, булочки, кефір, лапша — мене добряче дістали. З того часу як покинув рідну домівку, — єдиним моїм супутником стало постійне відчуття голоду. Сьогодні зранку навіть несподівано зробив велике відкриття — всі мої штани в поясі потроху стають заширокими.

Хвилин п'ять ідемо мовчки і я не знаю про що говорити. Виходимо до неширокої річки. Оля каже, що в XIX столітті, коли будували наш університет, цієї рікою баржі доставляли каміння для нинішнього історичного факультету, а тепер не скажеш, що тут можна навіть втопитися, найбільша глибина — метр. Да — думаю про себе — природі з кожним роком настають все більші гайки.

Скоса стежу за розпашілою від спеки Олею й усвідомлюю, що нестерпно її хочу.

Невже вона цього не підозрює?

— Хочеш подивитися на мій барліг?

— Да, — каже вона трохи незвичним голосом, наче радіє і ніяковіє водночас. — Тільки недовго, добре?

Хвилююся, аби вона, не дай Боже, не побачила, як мої руки від збудження тремтять. Вона йде до мене!

Здається, Оля також почувається напружено, не наважуюсь узяти її під руку. Наше знайомство — не просто знайомство, вона обов'язково буде моєю. Я, мабуть, схожий на повного крейзі, який не здатний нічого путнього сказати. Це тривати довго не може. Намагаюся її розвеселити, розповідаю про власне дитинство, про перші слова, які вимовив, про те, як дуже довго казав не «температура», а «теремпатура». Оля на очах оживає, з'являється посмішка, а ще через кілька хвилин вона заливається сміхом.

— А я на яблука казала — «апоцьки». Уявляєш!

— Да? — перепитую й легко направляю її до моєї хвіртки.

— Ти тут живеш? — запитує, розглядаючи допотопну хатинку.

— Не президентські апартаменти. Але…

Відмикаю замок-колодку, під яким, певно, тримають хіба велику рогату худобу, відчиняю двері і пропускаю Олю в прохолодні сіні. У хаті густий запах сирості й затхлості. Відчиняю вікно з сонячного боку і до приміщення заходить теплий і свіжий потік повітря, протяг підхоплює кілька папірців на письмовому столі й розкидає їх по підлозі. Поки я збираю їх, Оля підходить до письмового столу.

Розглядає книжки, помічає край фотографії під склом на письмовому столі, забирає папери, зошити й дивиться на їхні обличчя: Рома, Бідон, Тюля, Циркуль, Мишка, ще кілька знайомих сцикух і пациків. Вона довго оглядає незнайомі обличчя, особливо Васі Булавки і Мишки, розпитує про них. Потім повільно оглядає хаотично розкидані речі — туфлі, сорочки, штани, краватки, шкарпетки — спершу злегка посміхається, потім починає голосно сміятися і я ніяк не можу в'їхати, чого їй так весело.

— Тут крокодили ще не завелись?

— Тільки миші.

— Миші? — напружується вона.

— Да. Під підлогою. Коли лягаю, вони ніби оживають. Вночі я люблю слухати, як вони розмовляють.

— Я боюся мишей, — каже вона, по-дитячому дивлячись на мене. Підходжу до неї, обіймаю й шепочу «не бійся». В моїх обіймах Оля ніби обм'якає, стає беззахисною й серйозною. Наближаюся губами, повільно, ненастирливо цілую, вона спершу злегка відсторонюється, але за кілька секунд несміливо відповідає взаємністю.

Рвучко підіймаю ЇЇ, як пір'їнку, краєм ока помітивши зблиск страху в розширених оченятах, і несу на ліжко. Обережно кладу, вона згнічується й запитливо дивиться. Розстібаю на Олі сорочку, правицею пірнаю під чашечку бюстгальтера. У моїй долоні тремтить ніжний, м'який, теплий овал. Від збудження, не знаю, що роблю.

— Не треба.

— Олю…

— Олег… Не треба. На її слова не зважаю.

Хочу однією рукою скинути ремінь і розстебнути ширінку, але це виходить незграбно й метушливо.

— Не треба.

Треба, маленька, треба — кажу про себе і повзу губами по її оголеному животику, язиком обводжу пупчик, опускаюся нижче.

Оля рвучко підводиться, розсіяно ковзає поглядом по приміщенню, зупиняється на мені, потім сідає.

— Я сказала, не треба!

— Олю…

— Олег! Мені піти?

— Пробач, — глухо видавлюю, розуміючи, що зайшов надто далеко. Для першого разу — трохи загнався.

— Це, мабуть, я винна…

— Олю… Пауза.

— Я тебе налякав? — дивлюся на неї. Вона мовчить, відвернувшись і втупившись у підлогу. Обіймаю її за плечі, обертаю до себе. — Пробач.

— Я на тебе не ображаюсь. Просто… просто зрозумій, мені страшно, що все це так… скоро…

— Да. Я розумію. Тільки зрозумій… я… я… дуже хочу, щоб ми були разом. Це не те, що ти подумала. Розумієш?

— Да.

Здається попустило. З мантелепами — таке трапляється часто. Продовжую ніжно й повільно осипати її обличчя поцілунками. Вона, заплющивши очі, не пручається й помітно тягнеться до моїх губ. Ненароком опускаюся до груденят, зупиняюся перед ними, ніби зачарований, злегка торкаюся, і Оля починає важко дихати.

Але… але на сьогодні досить — кажу собі — треба закрити файли, бо й так її налякав… ще подумає, що я збоченець… Ні, ні, нада закрити файли.

Як каже нікому непотрібна народна мудрість — хто спішить, той людей смішить.

Через півгодини випиваємо чай із чудовими булочками, які вона знову дістає з пакету, і Оля зізнається, що їй час бігти. Кілька хвилин панує незручна мовчанка, мені раптом здається, що вона думає про те, як я до неї щойно приставав, можливо, робить із цього певні висновки, бо її обличчя цієї миті трохи суворе, зосереджене, наче в помислах Олі панує осуд і зневага. Почуваюся гнітюче, немов не в своїй тарілці.

— Про тебе матір часто так дбає? — показую на симпатичну рум'яну, по боках підпечену булочку, яку одразу надкушую.

— А? — перепитує вона.

— Смакота!

— У мене завжди є булочки. Я їх люблю. Настрій у неї, слава Богу, гарний і це мене радує.

Мовчки прямуємо в бік центральної площі, де зупинка автобусу, що їде до її домівки. Проходимо біля університету, де невеликими алеями, обсадженими екзотичними кущами, блукають кілька пар.

На прощання вона шепоче мені, що дуже щаслива, і взагалі — це прекрасно, що ми зустрілися.

Не сумніваюся — думаю про себе.

Всі ви так кажете, коли все тільки попереду.

5

Початок листопаду холодний.

Два місяці мого навчання пролетіли швидко.

Дивлюся крізь вікно на оголені дерева, і мені здається, що вони відчувають холод. Господиня при останній зустрічі сказала, що на зиму треба подумати про дрова, бо морози дошкулятимуть, а старого розібраного сараю не вистачить. Вона натякнула, що знає, де можна взяти готові дрова, але це треба робити обережно й швидко: наприкінці Сумської вулиці починається невелика лісосмуга, що тягнеться кілька кілометрів уздовж військового аеродрому, там, біля старої хати, де ніхто не живе, вже кілька років стоять — уявляєш? — бєз пользи, можеш взяти кількох рєбят і принести додому. Так і сталося, я попросив Діму і Ваню — двох місцевих штемпів, з якими разом сиджу на парах, і вони мені тиждень тому за хороший кір із закуссю допомогли притарабанити це добро на Діминій старенькій «копійці»[17] під хату.

Коли обмивали дрова, Діма привів трьох відбитих сцикух, з якими ми возилися до ранку (наступного дня від «перенапруження» в мене нестерпно боліли яйця). Тепер тільки одне муляє: аби не дізналася Оля.

Вона, мабуть, щось підозрює, бо неоднозначно показує мені очима на порожні пляшки, які я забуваю викидати і вони назбируються десятками. Кажу їй — алкоголь не вживають тільки слабі. Оля зі мною сперечається, що є люди, які можуть без цього обійтися. Да, да — сміюся з її аргументів. «Але ж є люди, які нічого не хочуть — тільки спокою», — знову не втихомирюється вона, намагаючись мене бодай у чомусь переконати.

— Якщо людина нічого не хоче — відповідаю — значить вона померла.

Сьогодні субота.

В обід має прийти Оля. Обов'язково принесе булочки. Знову булочки, смачні домашні булочки.

Згадую, як ми лежали на моєму ліжку і слухали легку музику, здається, мелодії XVI—XVII сторіч для лютні у виконанні Анатолія Шпакова. Оля довго соромилася моїх рук, які гаряче обстежували її ще неторкані пишноти, але цей етап минув і тепер вона соромиться мого оголеного тіла. Признатися, це було справжнісіньким випробуванням моїй нетерплячці. За час наших інтимних зустрічей я зумисне клав ковдру на стілець, ми лягали ненакритими, аби Оля могла дивитися на мене й не боятися. Потім так само неквапно навчив бавитися з моїм маленьким приятелем, який до пестощів її долоні призвичаївся і тепер поводиться чуттєво й активно. Скоро Оля стала ще сміливіша і шепотіла до нього, ніжно ховаючи його у своїх пухких губках. Задовго до цього, коли вона тільки від однієї думки про міньєт кривилася і в неї зникав настрій, я мусив довго пояснювати, що в цьому нічого похабного нема.

Тепер Олі настільки це подобається, що майже щоразу, коли забігає у мій барліг, доводить мене своїм симпатичним ротиком до оргазму.

На початку минулого місяця нарешті підпустила мої нетерплячі руки до свого звірятка, яке раніше охороняла з категоричною відвагою; злегка посмоктував ніжні пелюстки між розкішними литками і Оля від збудження голосно вигукувала «мама», коли ж бавився пальцями з плівочкою, вона здригалася. «Обережно», — зупиняла, коли заходив надто далеко. У неї морщився лобик і я одразу припиняв, розуміючи, що не треба поспішати. Господи, вона така чиста й ніби дитяча, — думав я тоді, — що не хотілося вести її туди, де крім насолоди чатують розчарування, пастки, а можливо й відраза. Як би там не було, але терпіння винагороджується. Це має трапитися природно — казав я собі, а згодом так і сталося. Сьогодні Оля знайомить мене зі своєю сім'єю. Має зайти за мною. Трохи хвилююся, бо вона трохи запізнюється, а я не люблю чекати.

Гайки дуже швидко закручуються — кажу собі, коли думаю про можливість одруження. Адже батьки Олі не просто так відпускають її деколи до мене. Це було б просто кумедно: ми такі добрі християнські душі, що можемо, якщо ти бажаєш, юначе, свою улюблену доню відпустити до тебе — бум-бум, ти не проти? ми дуже просимо… це буде для нас честь…

Нарешті вона приходить. Помічаю її з вікна ще на вулиці. Легко стукає в двері. Відчиняю і на порозі підхоплюю її на руки. Від несподіванки вона, трохи спантеличено й ніби жартома вигукує, що я ненормальний.

— Припини. У нас мало часу, — каже вона і сміється, але я не зважаю.

— Батьки нікуди не втечуть.

— Олег! Там стіл накривають. Ти хочеш потрапити на холодне?

— Нічого, підігріють, — несу її на ліжко.

— Охо-хо, — кокетує і я поволі її роздягаю. Спершу вона трохи опирається, каже, що в нас обмаль часу, але я не зупиняюся, тоді Оля допомагає мені скидати з неї одяг, особливо блузку, боїться, щоб не пожмакав. Оголена несе свою блузку до стільця біля письмового столу, кімнату перетинає рукав сонячного світла, яке вривається через вікно й падає на підлогу. Дивлюся на її спину, гарну пухкеньку попку й розкішні стрункі ноги. Оля акуратно накидає блузку на бильце крісла й розвертається до мене, спираючись руками на стіл. Очима показує на чорнявий кущик нижче пупця, я підходжу, опускаюся на коліна й легко торкаюся губами її шкіри. Вона легенько підштовхує свою ніжну нірку до мого рота і я повільно веду знизу вверх по ній язиком. Оля в цих речах — ще трохи незграбна і не відчуває, коли слід повільно розвести ноги чи відсунутися трохи далі, аби партнерові було зручніше. Але… у нас все ще попереду. Дві вертикальні пелюстки поволі оживають, я посмоктую їх губами й Оля сильно хапає мою голову руками, здригається, шарпаючи ногами. Це мене заводить ще більше і я просто впиваюся в її вологе, слизисте нутро. Вона скрикує, каже, що їй боляче. Оля настільки мокра, що на волосках бачу рясні краплини. Дивлюся на неї знизу, груди видаються розкішними налитими овочами, які нависли наді мною, простягаю до них руки й розгойдую. Тіло Олі — ніби урочисте, трепетне і тепле.

Підводжуся, беру її за попку й несу на ліжко. Входжу з силою і вона аж скрикує, відчуваю, як її пальці жадібно впинаються в мою спину. Набираю обертів, від чого ліжко жахливо скрипить і ритмічно вдаряється об шафу. З Олі виривається невиразна суміш пронизливого крику й плачу, вона зсудомлено хапає мене, наче хоче злитися зі мною в єдине, і гаряче осипає поцілунками; в її розширених очах я, здається, бачу сльози.

Кілька хвилин вона лежить нерухомо й безжиттєво, ніби щойно скотилася з великої скелі. Закурюю.

Згадую наш перший раз (здається, місяць тому), коли півдня мудохався, аби вставити в її незайману печерку свій болт. Тоді ніяк не виходило, я дратувався, моя торпеда обм'якала і щоразу погрожувала непокорою. Оля щоразу після цього брала його в руки, тарабанила по головці язиком, поглинала губами. Тільки після обіду нам вдалося. До вечора Оля плакала (чому всі вони в такій ситуації плачуть?), а я її заспокоював.

Краєм ока стежу за нею: лежить із заплющеними очима, трохи тремтить, щоки розпашіли, язиком облизує сухі губи. Шепоче, що нікуди не хоче йти. Я обіймаю її і відчуваю, як мене підкорює сон. Раптом Оля мене термосить. Розплющую очі, поглядом шукаю годинник. — Нам треба йти, — каже вона, ніжно пригортаючись до мене, — Ми вже трохи запізнюємось! —Да.

Поспіхом одягаємось. Оля перед дзеркалом фарбує губи, оглядає себе, жартома кидає через спину:

— Я пахну твоєю халупою і твоєю постіллю. Мало не забула, мама знову тобі передала булочки.

Ми виходимо і прямуємо на центральну площу, аби сісти на потрібний автобус. Оля одразу мене просить у присутності її батька нічого поганого не казати про комуністів, бо коли він дізнався, що ти, Олег, із західних країв, дуже обурився і хвилин десять кляв на чому світ стоїть довбаних націоналістів.

— Я буду спокійний, як удав.

— А взагалі, батя мій— хороший, він тільки на перший погляд — злюка і буркун, — сміється Оля.

— Мені до твого батька нема ніякого діла. Він мені, якщо бути чесним, по-барабану. Для мене важлива тільки ти. Розумієш?

Неоднозначно дивиться, наче прагне зрозуміти сказане. На зупинці сідаємо на лавку. Оля мовчить, мабуть, мої слова про її батька не до вподоби. Закидає ногу на ногу, злегка відкинувшись, і дивиться на людей, які юрмляться на площі. Виникає враження, що вона так поводиться зумисне. Кілька хвилин між нами триває напружена пауза, я принципово вирішую першим не говорити. Схоже, вона відчуває зміни в моїй поведінці, час від часу кидає на мене запитливі погляди, ніби шукає привід звернутися до мене. Закурюю.

— Нечемний.

— ? — мляво реагую на її фокуси.

— Да-да. Чого дивишся? Ти — нечемний.

Їй, звичайно, можна підіграти, але мене це кумарить. У мантелеп деколи саме таким чином падає планка, краще за цим мовчки спостерігати, скажімо, зосередитися на курінні, або взагалі на якийсь час лишити її саму.

— Нечемний, — ніби граючись легко б'є мене. Спостерігаю за виразом її обличчя й воно здається схожим на гумову ляльку. На мить з'являється бажання піти додому, кинути її отут на зупинці і піти, не озираючись. Але під'їздить автобус і я, ніби механічно, підводжуся і раптом розумію: насправді хочу поїхати до неї.

— Не кумар! — гаркаю на неї. Оля сахається, замовкає, ображено опускає голову. Через кілька хвилин прошу пробачення за цей небажаний «вибух емоцій».

Не треба було так різко — картаю себе.

6

Сівши у напівпорожній автобус, Оля тулиться до мене і шепоче, що на нас дивиться її дурнувата сусідка, уявляєш, вона така дурепа язиката, завтра вся вулиця знатиме, що в нас був хлопець, але мені все одно, бо в мене є ти — скачуть бісики в її оченятах і я більше не можу на неї гніватися. Справді — помічаю стокілограмову бегемотину з відвислою пикою в сірій хустині, масні очі- щілинипронизливо дивляться, і я відчуваю страх, бо таким поглядом можна зурочити. Лихий погляд. Ніяка ворожка не врятує.

Шєт! З такою мордякою тільки в гестапо працювати!

Як на зло, ця звірюка продовжує пожирати мене в'язкими очиськами, від чого по моїй спині бігають мурашки. Я змушений це терпіти протягом дороги.

Через хвилин п'ятнадцять прибуваємо до неї додому. Заходимо на подвір'я (Оля живе у симпатичному приватному будинку з невеликим садком). З вікна на мене дивиться літня русява жінка з широко розкритими очима. Вона посміхається. По рисах обличчя здогадуюся, що це її матір. На порозі Оля жартома каже, що я перший з її кавалерів, який з'являється на очі батьків. Значить були інші? Про це раніше я не замислювався.

Її матір привітно запрошує мене до «скромної оселі», вибачається, що трохи не прибрано, хоча я відчуваю свіжий запах від прибирання. Жінка каже, щоб проходив, не соромився, при цьому вона незграбно тримає руки, наче хірург за мить до розтину хворого; помічаю, що вони білі: чи то в тісті, чи в муці. Батько Олі — кремезний і мовчазний чоловік — полковник у відставці, колишній афганець, який має поранення в голову, — при зустрічі зі мною не показує жодних емоцій. Він заходить до невеликої кімнати між вітальнею та коридором, де мене посадила на диван Оля, на секунду зупиняє на мені свій важкий погляд. На моє привітання ліниво киває головою і зникає за дверима сусідньої кімнати.

Через кілька хвилин ці двері відчиняються, він голосно кричить:

— Де мої окуляри?!

Влітає перелякана матір Олі, витирає рушником руки, винувато посміхається, починає перекладати журнали на невеликому столику поблизу каміна, знаходить окуляри і заносить йому. Я чую його бурчання — «от бабська порода!» і шепіт його жінки, аби втихомирився, бо прийшов гість.

— Мені до лампочки! — знову гаркає він і я мало не лускаю зі сміху, видно, що цей солдафон влаштував їм тут справжню казарму.

Оля і матір доносять ще кілька страв на невеликий святковий стіл у вітальні, звідки линуть приємні запахи хавчика. Відчуваю нестерпний голод, скоса поглядаю у вітальню і бачу тільки правий кут стола, за який мені кортить потрапити якнайшвидше, бо щовечора їсти лапшу з підсмаженою цибулею чи гречку з кубиками курячої приправи «галліна бланка» вже задовбався. Раніше я ніколи не думав, що їжа може мати таке важливе значення.

— Ну що, пішли? — каже до мене батько Олі, який несподівано заходить із сусідньої кімнати й одразу прямує до вітальні. Я здивовано зводжу брову, але він цього не бачить і манить жестом за собою.

Сідаємо за стіл.

— А вони? — запитую про жінок.

— А тобі що до бабів? Хай собі чухаються, якщо їм це подобається, — відкриває пляшку горілки, наливає мені повний, а собі трішки.

— Дякую, я не…

Він запитливо на мене дивиться, наче на недоумка:

— Ти що, Ісус Христос?

— Ні.

— Давай пий. Ще один святий мені знайшовся. Перехиляємо. Я ковтаю горілку трьома порціями, не люблю пити, коли в чарці більше тридцяти грамів. До столу приєднуються Оля з матір'ю. Як видно, заклопотаність їх повністю не покинула, бо вони прискіпливо оглядають стіл, белькотять, ми нічого не забули, а картоплю з курочкою, мальчікі, підождете.

— Я бачу ви вже почали. Без нас? — запитує Оля.

— А що на вас чекати? Ви ще зранку повзаєте, як черепахи.

— Вітя, не бурчи, — просить його дружина.

Мовчки їмо, батьки Олі говорять про своїх знайомих, а ми з Олею нудьгуємо, дивлячись одне на одного.

Батько знову наливає. Мені — повний.

От маніяк!

Перехиляємо. Запиваю компотом, бо такими порціями пити — повні гайки. Полковник, не закусуючи, каже, що йде на перекур і дістає з нагрудної кишені сорочки пачку цигарок. Встає, незграбно зачіпає стіл, компот у графіні проливається на скатертину. На нього присутні кидають недобрі погляди, але він не зважає.

Пауза.

Матір Олі запитує, чи я один у своїй сім'ї.

Мабуть вивчає ситуацію — думаю про себе.

— Олег, — звертається вона до мене трохи іншим голосом і при зустрічі зі мною поглядами опускає очі, — мушу тобі сказати, як матір Олі… даже не знаю, як начать… вона у нас дєвочька хорошая…

— Ма…

— Іщьо з дєтства помагає, по дому і так… все вміє робити… словом… як би це сказать?

— Мама!

— … словом… нам нада умний, хороший зять.

— Мама! Я ж просила…

— І по дому помогти, і так… Опа!

Мало не падаю зі стільця, настільки це заскочило мене зненацька.

Пауза.

Оля густо червоніє і каже «ма, про це не треба».

Жінка запитливо дивиться, наче чекає від мене реакції. Навіть не знаю, що їй сказати. Уважно стежу за нею, думаю, що буде далі. Киваю головою, як годиться — тіпа все розумію, хоча язик не повернеться сказати бодай слово. Але мовчання стає подібним на допит і я не бачу порятунку й кажу:

— Продовжуйте.

Вона здивовано кліпає, наче хоче сказати, що тут ще незрозумілого, я всьо сказала. Але швидко опановує ситуацію й розповідає, яка Оля умнічка, як вона гарно грає на піаніно, як красіво вміє вишивати, в'язати, варить їсти, і в інтєлєктуальном плане… много читає, правда, любить боліти…

— Ма! Скільки можна?

— Минулу зіму всю в больниці пролежала. Заходить батько:

— Ну що? — запитує невідомо у кого, наче звертається до столу, оглядаючи його стан. Незграбно сідає, сильно шарпаючи стільцем, тягне руку через стіл, бере пляшку й наливає. Не чекаючи, коли присутні візьмуть чарки, каже «ваше здоров'я» і перехиляє.

Відчуваю, що хмелію.

Матір Олі розпитує в мене про наші краї, наших людей і звичаї. Хвалиться, що в молодості проїздила через моє місто і воно їй дуже сподобалось, особливо озеро, а ще в нас хороший украінскій язик, даже в магазінах женщини говорять по-украінскі, красіво.

— І люди у вас такіє хорошиє, порядниє.

— Да, — відповідаю їй.

— Слухай, — звертається до мене батько Олі, — бери щось кушай. Чого нічого не кушаєш? Ти студент чи хто?

Відлякуюся.

— У шахи граєш?

— Да.

— Пішли.

— Вітя! — визвіряється на нього дружина. — Ну неззя так сразу! Чєловєк у нас впєрвий раз у гостях, а ти вже його женеш в шию іграть твої дурацкі шахмати! Таке старе — і щє таке дурне.

— А шо йому з вами сидіти?

— Може Олег кушать хоче? — не втихомирюється вона.

— Оля нам все туди принесе. Да, доця? — звертається до неї.

Підводимося і йдемо до його кімнати, з якої він кричав до дружини, аби знайшла окуляри. Оля на таці заносить нам недопиту пляшку, дві чарки, кілька бутербродів з нарізаними овочами. Полковник розкладає шахівницю й фігури. Розігруємо — мені випадають чорні. Я майже забув комбінації, хоча колись непогано знав сицілійській захист. Робимо по кілька ходів, я туманно пригадую необхідні ходи, аби розпочати необхідне розгорнення фігур, але ніяк не можу второпати, коли треба йти конем, а коли офіцером.

— Що це таке? — незадоволено запитує він, намагаючись зрозуміти мою стратегію. Знизую плечима. Випиваємо. Він далі шифрується, мабуть, над тим, який вид захисту проти нього використовую, хоча насправді я лише пригадую те, що колись знав, і відповідно, міг наробити купу помилок.

Шахи починають мене кумарити, зумисне віддаю фігури, непродумано і навмання наражаюся на небезпеку.

Полковник дратується і кричить:

— Це якесь комсомольство — так безалаберно грати! Мені що — твої ходи завертати? — І він справді завертає мій останній хід, коли я ніби ненароком ставлю під удар свою туру. Ці муки тривають хвилин десять, за яких ми не забуваємо ще двічі випити. В мене добряче заплітається язик.

Нарешті програю.

Після партії він несподівано каже:

— Твоє щастя, що ти граєш у шахи.

— ?

— Чого витріщився? — регоче, оголюючи свої великі жовті зуби. — До хати не пустив би. А до Олі — навіть на кілометр, — заперечливо махає вказівним пальцем.

Матір Олі гукає нас пити чай. Полковник і я заходимо у вітальню, де на столі стоять чашки, блюдця і велика тарілка з булочками різної форми. Почуваюся погано, ледве тримаюся на ногах, таке враження, наче алкоголь і їжа заповнили моє нутро аж по пельку. Оля показує булочки: маленькі — з чорницями, продовгуваті — з яблуками, потім ще якісь і ще якісь.

За чаєм матір Олі запитує:

— У вас цени тоже большиє?

— Мабуть так. Хоча, дивлячись на що.

— Продукти пітанія дороже?

— Цього не знаю.

— Одяг у них дешевий, — вставляє полковник і сьорбає з чашечки чай, він вкривається рясним потом, а волосся чуприни прилипає до чола. — Польща під боком. Хароші базари.

— Да, — підхоплює матір Олі.

— Олег, бери ще, — каже Оля.

— Да-да, бери, синок, — звертається до мене її матір.

— Дякую.

— Матері навєрно трудно? — запитує жінка, кусаючи продовгувату булочку. Від цього її права щока набивається й перетворюється на велику рухливу ґулю; обличчя трясеться від пережовування.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15