7

На початку зими полковник до мене помітно добрішає. Спершу, звичайно, його обурювало, що донька по півдня сиділа з якимсь мудаком із західних країв у кімнаті, де без перестану грала легка музика, його обурювало, що ми не висовували звідтіля носа: він міг без причини й без попереджувального стуку зайти, покрутитися на місці, наче шукає газету, окуляри або інші речі, а згодом демонстративно заходив і забирав мене грати з ним у шахи, незважаючи на те, що ми з Олею могли займатися своїми справами.

Тепер все інакше: любить поговорити зі мною про футбол, про «Динамо» чи «Шахтар», хоча я неодноразово казав йому, що є фаном тільки червоних дияволів «Манчестера», про бокс чи про бандерівщину (так він з мене глузує). Тепер деколи від нього чую «синок».

Полковник може запросити мене на перекур, коли я приходжу до Олі, і розповісти про свої походеньки по медсестрах у госпіталі у Кабулі, але це він говорить пошепки, аби, не дай Боже, не почула дружина. Коли перебуває під конкретним газом, від чого його не слухають ноги, знову змушує мене грати в кляті шахи. З мене шахіст кепський, а йому у місцевому парку Шевченка, як гордо про це каже його дружина, нема рівних: «Он даже виігрує у однорукого Кузнєцова» (мабуть місцевий авторитет у шахах). Коли він грає зі мною готовим у дим, я майже кожної партії примудряюся поцупити у нього то слона, то офіцера і сховати, чого він, як правило, не помічає. Тим самим порушую його складну комбінацію. Полковник зривається на ноги, ніби не вірить своїм очам, що його щойно потовк студент! Гнівається, визнає свою поразку і заставляє грати нову партію. Знову прибираю з дошки коня, або невигідного для створення власного надійного плацдарму ворожого пішака, і він знову обстежує поле каламутними очима і реве на цілу хату «це якась містика!».

— Ви знову програли.

— Да? Щє одну, — каже він наполегливо і нашвидкуруч розставляє фігури. Робить це спіхом, бо пішаки стоять нерівно.

— Може досить?

— Розкладай! — вигукує він і наливає в чарки. — Це якийсь зоопарк! Такого ще не було! Мої — білі. Я ходжу! — кричить він, наче справді йде в атаку з багнетом.

Коли полковника остаточно накриває водяра, його обличчя наливається кров'ю і від поту стає мокрим, хоч бери викручуй. Він може сидіти півгодини, мовчки втупившись у стіл із наїдками та порожніми склянками. У такому стані у нього деколи проскакують солдафонські заморочки — «сукині діти!», «три наряди!», але на них не звертаю увагу, наче це мене не стосується. Отак він сидить і кричить протягом години-другої, а навколо нього жінки прибирають брудний посуд, витирають ганчіркою стіл. Дедалі менше він визвіряється на мене; раніше розпочинав це запитанням, чому я припхався сюди з країв, де самі тільки мішком прибиті націоналісти. Я жартую, що скоро тут буде все, так як у нас. Він тупо дивиться на мене, нічого не говорить, тільки наливає і п'є.

Матір Олі — дуже мила жіночка, яку зсередини з'їдає страшна хвороба — нетерплячка: вона певно у день і ніч думає лише про те, щоб ми з Олею негайно побралися, вклепали спиногриза, який би зробив бабусю щасливою. Поки не виявляю ніякої зацікавленості, бо на все воля Божа. Одного разу зі мною відбулася вельми делікатна розмова віч-на-віч, під час якої вона знову поставила мене перед фактом, що їм терміново потрібний зять.

— Пойми нас правильно… Ти нам дуже нравишся, Олі також…

— Мама! — вигукує вона, як завжди. — Я вже тобі, здається, говорила!

Від слова «терміново», яке вона вжила, кисло посміхаюся. Ставлення цієї жінки до майбутнього чоловіка своєї доньки нагадує звичайну побутову турботу: треба пральну машину, новий пилосос, зятя… Втім я пробачив їй цю слабкість, бо вона надзвичайно смачно готує і відпускає (на свята) до мене ночувати Олю. Деколи балачки на цю тему кумарять, тому що натиск щоразу стає більш вишуканим і нав'язливим. Аби вона відчепилася і не діставала й надалі, я — чисто з балди — ляпнув, що до цієї теми можна буде повернутися після закінчення другого курсу, оскільки такі речі поспіхом не вирішуються. Вона помітно скривилася, однак охолола і тепер більше не дістає, вірніше… майже не дістає.

Єдине, що мені подобається, так це поведінка полковника, який залишається спокійним, як удав, і коли його дружина допікає всіх темою одруження Олі зі мною, ліниво відрубує «хай мастять собі голови». Останнім часом він узяв собі за звичку цікавитися націоналістичною літературою, якої в наших краях достобіса — в кожній поганенькій книгарні, в кожній задрипаній рухівській родині.

— Треба все те прочитати, щоб знати. Правда? У вас же там всі такі? А? Я хочу це зрозуміти. Один може бути придурком, ну двоє, ну хай кілька сотень чи тисяча, але ж весь народ не може бути шизофреніками. Правильно я кажу, Олег? Мабуть, у тих брошурах щось є. Мать! — кричить він до дружини, — Не повіриш! Все життя читати Маркса і Леніна, а на старості — отаке!

8

Оля має невеликий товстий синій записник, в який пише вірші. Також вона відвідує літературну студію при університеті, що для мене виявилося повною несподіванкою. Кілька разів запитував, що вона там забула, на що Оля відповідала «ти нічого не розумієш». «Може» — не заперечую їй. Деколи я туди також заглядаю, аби послухати, як вона читає. Присутні — переважно замріяні, відбиті доходя-ги, яких у дитинстві, або не годували, або постійно товкли, або заставляли відвідувати уроки гри на баяні чи бандурі. Типоші й сцикухи, які сповзають-ся на студію, загалом, між собою подібні: говорять гарною, правильною українською мовою, пишуть патріотичні або любовні вірші, спілкуються, ввічливо посміхаючись до співрозмовника. Все це трохи незвично. Свої твори вони читають із таким напруженим виразом обличчя, ніби це має важливе значення і всі слухачі зобов'язані їх розуміти.

Я не знаю, чи можна назвати літературою те, що пише Оля, але це неймовірно прозора, чиста поезія, в основному про нещасливе кохання й природу тіпа «усміхнене сонечко», «втомлена берізка». Інші дівчата пишуть в такому ж дусі. Одна з дуреп минулого разу читала нудну, довгу поему про ветерана війни, якому не виплачують пенсії, про те, як довго стоїть він у чергах за продуктами харчування. Я мало не заснув.

Більшість мантелеп, які відвідують студію, як я помітив, мають певні фізичні вади — товсті ноги, конячі щелепи, маленькі цицьки, одна навіть із потворною червоною плямою на правій щоці, хоча кілька сцикух (Олю також зараховую до цієї категорії), які з'являються зрідка, є привабливими і я трохи сумую, коли їх не застаю. Особливо сумно, коли нема білявої кішки з пронизливими очима, яка живе в общазі (треба буде неодмінно до неї під'їхати) — пише якусь сексуапьно-порнографічну беліберду, як вона вмивається в білих потоках живої речовини, як шкіряний спис пронизує її тривогу і т. д., від цього літстудійці-хлопчики неспокійно сидять у кріслах, а глухуватий керівник студії — шістдесятилітній доцент-пенсіонер — час від часу перепитує «га?».

Таку розкішну мантелепу гріх не натягнути. Коли вона йде, зухвало розгойдуючи своїм арсеналом, у собі відчуваєш певний землетрус.

Два місяці тому на студію прийшов незнайомий студент. Судячи з його зовнішнього вигляду — місцевий неформал, а насправді — суміш звичайного жлобства з нібито розкутим стилем, який показують деколи у совєцьких фільмах про молодь часів перебудови. Пригадую, він нагло завалив до аудиторії, глузливим поглядом із вогником виклику оглянув присутніх і розвалився на одному з крісел позаду усіх. Якби я зустрів його влітку, без сумніву, зламав би йому носа, але зараз тільки посміхаюся: дешева дерматинова курточка з заклепками, криво пришиті армійські лички, тризуб і червона зірка на лацканах, порвані кроси, які йому, мабуть, подарував старший брат, якому свого часу їх подарував старший сусід… словом, повний лох. Бідон би його обісцяв. Але це чудо горохове мене чомусь не дратує, а навпаки — ніби розважає.

Панкоша — так я його про себе називаю (не назву ж його Панком?) — пише вірші з матами і коли їх читає, то керівник студії хапається за серце і кричить до повного почервоніння. Дідок настільки впадає у раж, що вергає зі свого беззубого отвору на розпашілому обличчі громи й прокльони на сучасну українську літературу, кричить про здеградо-ване покоління, про безбожників і бездуховність.

— Як таке можна писати?!

З часом Панкоша почав мені подобатися ще більше. Звичайно — він повний даун. Але його присутність вносить певну розвагу в це царство ма-размів, яким є літературна студія з серйозними ти-пошами в великих, як ілюмінатори, окулярах, і потухлими, повільними мантелепами з українського філфаку. Засідання з Панкошею пожвавлюються: він пише довгу п'єсу про хробаків, що живуть у череві людини, про поїдання нирочок маленьких дітей — і всіх це шокує: пише про статеві збочення — і це шокує; пише про лесбійок — і фурор. Дівчата на нього гніваються й більша половина з них покинула студію.

— Це аморально! Непристойно! — обурюються деякі з них.

По закінченні студії виходимо в коридор, Оля погоджується йти на кілька годин до мене. Несподівано позаду нас опиняється Панкоша, він відводить мене вбік і пропонує пихнути, показуючи сірникову коробку, набиту травою. Я дивлюся на його позолочені передні зуби і кажу, що ніколи цього не пробував і що це мабуть шкідливо. Певну мить, проте, вагаюся, але гору бере елементарна думка: звідки цей крейзі може дістати нормальний план? йому, мабуть, повне фуфло підсунули, з яким бігає по університету й бла-тує, тіпа — дивіться, який я серйозний пацан.

— Ти що!? Попробуй, — наполягає він. — Вирвався з дому — відривайся!

Пауза.

— Тебе вдома у клітці тримали? — запитую в нього, але Панкоша, певно, не розуміє і віддаляється.

Виходимо з університету, на вулиці вечоріє.

Падає тихий, ніжний сніг.

Проходимо повз невеликий продовольчий магазинчик. Для Мафії Оля купує літру молока в пакеті.

Добре, що сьогодні вона може в мене посидіти трішки довше, бо завтра субота і не треба зранку пхатися на лекції. По дорозі вона розпитує про мої враження від її останніх віршів. Не знаю, що на це сказати, бо поезія для мене — дуже туманна й необов'язкова область. Кажу їй, щоб менше говорила, бо повітря морозяне — можна застудити горло, але Оля не зважає й продовжує діставати мене.

— А ти можеш писати на інші теми? — нагинаюся й хапаю пригорщу снігу, ліплю сніжку й кидаю, не дивлячись в її бік.

— Не зрозуміла? — злегка холоднуватим голосом перепитує.

— Ну, уникати писати про любов там чи щось подібне, — кажу їй і їм свіжий сніг.

— Що ти робиш? У снігу багато бруду!

— Не помру, — дивлюся на неї. — Ти не відповіла…

— А?

— ?

— Не знаю. Просто… просто мені здається, що поезія — це якраз про любов!

Пауза.

— Не знаю. Я влітку Данте читав. Читала? —Ні.

— В нього — про все.

— Про все? — здивовано дивиться на мене. —Да.

— А в нас — не про все?

— Ні, — кажу трохи здавлено, боюся її образити, хоча, чорт би її побрав, вона вже ображається, бо за лічені секунди змінюється на обличчі й дивиться собі під ноги, так, наче мене більше немає поряд.

Оля замовкає і я розумію, що вона, здається, на мене дуже серйозно гниє. Сто разів мені казали старші люди — ніколи не говори їм правди. От бовдур…

Беру її мляву долоню, але вона не відповідає на мій потиск взаємністю.

— Я не сказав, що мені це не сподобалося. Просто…

— Що «просто»? — промовляє вона так, наче я її загнав у глухий кут і їй нічого не залишається, як тільки нападати.

— Просто всі ваші поезії дуже схожі. Крім любові є ще віра, розлука, що ще? — секс, скажімо, смерть, радість, роди, врешті, війна, різанина чи ненависть. Розумієш? Ти рок-музику слухаєш?

—Ні.

— А шкода. Мені колись принесли переклади пісень кількох англійських груп — там багато такого, у що я дотепер не можу в'їхати.

Залишок дороги долаємо мовчки, слухаючи, як під нашими ногами рипить сніг. Коли ми врешті приходимо, я наливаю кішці в невелику брудну миску молока. Мафія — невдячна тварюка, флегматично хлебтає цей щедрий подарунок і більше до молока не підходить, а на свою благодійницю навіть не звертає уваги. Кішка знає собі ціну і нічого тут не скажеш. Нахабна, як бегемот: вимагає, аби на нічліг пускав до хати (мабуть, бідолашній, холодно), у цьому нічого поганого нема, але вона любить біля п'ятої ранку крутитися поруч мене й бурчати, як трактор; за це доводиться кидати в неї тапочком. Умикаю настільну лампу, яка кволо освітлює морок. Розмова з Олею про її дебільну поезію конкретно посадила нам обом настрій. Усі мої спроби розвеселити марні — наче вона потрапила в психологічний штопор. Ще як на зло Оля торкається мого минулого, згадує Рому (навіщо було про ту суку їй триндіти?). Говоримо про майбутні зимові канікули, про те, як можна буде провести вільний час. — Мені пора з'явитися додому. Оля одягнутою лягає на ліжко й думає, дивлячись у стелю. Пауза.

Пробую їй щось розповідати. Але відчуваю, що вона мене не слухає. Оля ще більше втухає, наче я вирушаю в кількарічне плавання.

Лежить на ліжку і дивиться на абажур, її обличчя виглядає засмученим. Здогадуюся чому. Вона боїться, що в моєму місті на мене чекає Рома, з острахом очікує того дня, коли я поїду. Вона переконана, що в наших стосунках ще далеко до фінішу. На цю тему мені не раз доводилося з нею говорити, наводити певні докази, врешті, нервувати й кричати, що це повна клініка про таке думати, що нема для цього ніяк підстав — лише мої скупі розповіді. Але все це мало допомагало. Ніколи б не подумав, уперше побачивши Олю, що це маленьке створіння — таке затяте й ревниве. Довелося відмовитися від поїздки додому, коли була така нагода у жовтні (з Харкова мікроавтобусом повертався мій далекий родич і пропонував їхати з ним); а тепер — напередодні зимової сесії і перших вакацій — вона шифрується ще більше і мене кумарить.

— Там — повний цвинтар, — заспокоюю її, говорячи про Рому, але сполохані оченята, здається, не зовсім вірять.

Зрештою, не все одно? Якщо дурепі, хочеться про це думати, то нехай. Чому я повинен себе парити такими дурницями?

У хаті страшний дубак. Розтоплюю грубку, кидаю оберемок газет і дерев'яні тріски, вони швидко спалахують і я додаю старі дошки. В чайник наливаю воду і ставлю на вогонь, що виривається з печі через круглий отвір. У холодній воді мию брудні чашки, опісля нашвидкоруч згрібаю з письмового стола книги й конспекти. Оля дістає мамині булочки, каже, що цього разу з абрикосовим варенням. Знову лягає на ліжко, закинувши руку за голову, ніби їй ліньки розмовляти чи займатися хатньою робою. Вона трохи дивно за мною спостерігає, бо її погляд притуплений, як у свіжомороженої риби. Така поведінка мене дратує, вдаю, що не звертаю на неї уваги, хоча знаю напевно — Оля чекає розради й пояснень. Але невдовзі починає марудитись, спершу бере й гортає книжки, здійнявшись й опершись на лівий лікоть, потім переглядає мої конспекти, наче в них є надзвичайна інформація, розглядає в них малюнки, які я створюю під час лекцій, коли в печінках сидять дурні предмети.

Несподівано каже:

— Ти мене не кинеш?

— Дурненька, посміхаюся після невеликої паузи, оскільки це запитання виявилося настільки наївним і дитячим, що я мало не розреготався.

— Олег…

— ?

— Олег, я боюсь… Підходжу до неї, хочу обійняти.

— Припини, — відсторонюється, ніби я їй неприємний.

У мене виникає божевільна ідея — божевільна, бо треба буде напрягти цілу купу народу, в першу чергу — батьків, — поїхати з Олею до мене додому. Кажу їй про це і вона на очах оживає, щоки наливаються рум'янцями.

Господи, вона ніби знову народилася!

— Ти запрошуєш?

— Да.

Пауза.

— Я вдячна тобі. А то думала…

— Що думала?

— Що ти зі мною… словом… просто так…

— «Просто так»?

— Як це сказати? Ну… що ти мене просто використовуєш… спиш і все…

— Да. Я з тобою сплю. І не тільки сплю. І що з того? Ти мені дорога. Розумієш? І цим усе сказано. Не має значення, чи ми одружимося. Головне — ми є одне в одного. Могло ж бути все зовсім не так! Як ти не розумієш?

Нарешті закипає чайник. Запарюю чай.

П'ємо мовчки. Мляво їмо булочки.

Мабуть, вона ревнує. Два контакти на стороні, які в мене були (одна сцикуха — її подруга, а інша — з іноземного факультету, одружена — ця не рахується), мабуть породили певні плітки; коли Оля заводить на цю тему розмову, влаштовуючи мені справжнісінький пресинг, я роблю ображено-тупий вираз обличчя й обурююся:

— Як ти можеш про мене таке думати? Невже ти вважаєш, що мені ще хтось потрібний? Мантелепи, які пускають ці плітки, тільки й чекають, щоб ми посварилися. А звідки ти знаєш, може одна з них хоче бути зі мною? Може вони кайфують від того, коли роблять комусь шкоду? Може вони хворі на голову? Ти маєш гарантії, що у них все нормально з психікою? А?

— Ні.

— То навіщо мене кумарити? Це ж зовсім гнила тема…

— Пробач, якщо я тебе образила, — каже вона.

— Найлегше сказати «пробач»… все це залишає на душі осад. Розумієш?

— Олег…

— Не перебивай! Пауза.

Вона зовсім втухає. Обережно беру її за руку, вона розгублено підводить голову, винувато дивиться.

— Олю, ми повинні одне одному довіряти. Розумієш? — тримаю її обличчя в руках і цілую в заплакані оченята.

— Да. Розумію.

9

Згадую їхні імена: Тюля, Булавка, Мишка, Бідон, Циркуль, Рома… згадую ці слова і вони нічого суттєвого не говорять. Я майже забув людей, яких раніше знав під цими іменами; вони здаються тепер такими ж випадковими істотами, як пасажири в купе, з якими деколи змушений їхати. Дедалі рідше бачу їх у спогадах, навіть коли прагну пригадати той чи інший епізод зі спільного життя, таке враження, наче вони назавжди покидають мою пам'ять, а коли й на мить повертаються, — то схожі більше на невиразних привидів, аніж на реальних людей, з якими безтурботно проводив дні юності.

Не уявляю, про що би зараз розмовляв, наприклад, із Булавкою, якби з ним випадково зустрівся на вулиці.

Думаю про час, проведений тут. Мене нудить від моєї групи, більшість якої — дівчата із навколишніх сіл та хуторів. Від них так смердить потом і менструацією, а ще погано помитими стопами-вставками до туфель, що не можу знаходитися з ними в приміщенні більше ніж годину, тому змушений тікати з лекцій, бо в аудиторії сидіти всі пари — це концтабір.

Зараз — на початку зими — трохи легше й у приміщеннях повітря свіжіше, оскільки через холод (ректор-жлоб не виділяє кошти на опалення, економить, козел) дівчата майже не скидають верхнього одягу і неприємні запахи не такі гострі, вони менше заповнюють приміщення і від них можна врятуватися, якщо сісти в кінці біля вікна і завбачливо відчинити кватирку.

Уже кілька місяців читаю «Метафізику» Арістотеля, яку мені подарував колись у машині Васі Булавки Тюля. Цей дядя-філософ так серйозно грузить, що я беруся за цю невдячну справу зрідка, коли зовсім нудно, натомість, читаю «простішу» — історичну та художню літературу. За те, що ношуся з томиком Арістотеля, одногрупниці дивляться на мене, як на повного придурка. Звичайно — вони ж читають Кінга і цю беліберду, яку пише, здається, Марініна.

Як не дивно, в цьому місті нема що робити: я лише спілкуюся з Олею або читаю. Зі мною навчається багато вузьколобих, вони ходять по університету купками по п'ять-шість чоловік, голосно регочуть, кричать в коридорах і матюкаються. Особливо люблять вони юрмитися у туалетах, де збираються на перервах, курять дешеві цигарки й плюють на підлогу.

Люблю, коли до мене додому приходить Оля зі своїми одногрупницями. Взагалі, з філологами — цікавіше, вони не такі тупі, як історики: розкуті, бадьорі й інтелектуально розвинутіші. Коли в мене перебої з хавчиком, я запрошую Олю з подругами в гості. Мантелепи, більшість із яких місцеві, зносять у моє лігво домашні страви — мариновані гриби, помідори, деруни з картоплі чи котлети, різноманітні салати, деколи смажені курячі стегенця, лимони, яблука, оливки, голландський сир, дрогобицьку ковбасу (яка смакота — ням-нямі),а ще біле або червоне вино — і ми часто робимо гучні застілля, під час яких вони багато говорять на інтелектуальні теми.

Марго — симпатична сцикуха з групи Олі — ще з жовтня на мене накинула оком і коли б я не виходив на перекур, вона не втрачала зручний момент — тут як тут. Звичайно, увага до мене — приємна фішка; одного разу, здається ще восени, коли було бабине літо, виявив слабкість і дав їй поссати за хатою, але вона це робила незграбно, тому я просто натягнув її стоячи. У мене тоді був такий мандраж, бо якби помітили, що нас нема і почали шукати, то невідомо, чим би все скінчилося. Ця мантелепа ще кілька разів приходила до мене посеред дня і я добряче полірував у її розкішному тілі свою торпеду. Скоро все припинилося, бо на моєму маленькому другові вискочила бородавка, через що я ходив наче сам не свій: у цей час якраз поволі капітулював неприступний бастіон Олі — вона вже сама мене прагнула без особливих штурмів з мого боку, а я мусив накладати на свій болт болгарську мазь, яку мені приписав на трипдачі лікар, до речі, мій земляк (такі зв'язки потрібні); він мене ще застеріг, щоб я був дуже обережним, бо по нашому університеті багато біди гуляє: «ти ж сам знаєш, встромити — завжди легко». Оля дивувалася, чому я вже два тижні її уникаю, чому не залишаємось наодинці. Коли клята бородавка засохла й відвалися, я знову взявся за обробку Олі, а від тієї хвойди Марго намагаюся триматися на відстані, бо не дай Боже… ще дізнається моя маленька…

У мойому барлозі минають прекрасні вечори. Подружки Олі помітно змінюються — кілька з них почали курити, пити міцні напої (на коньяк поки нема бабок, тому практикують водочкою), а деякі стали зовсім легковажними і трішки розпущеними (общага, однако, впливає). Грубку добряче розпалюю тільки в тих випадках, коли приходять вони. Через зимовий холод сплю одягнутим у светрі й спортивній шапці, зранку мій ніс, який залишається єдиним «неодягнутим» органом тіла — синій, як шнобель у пияка. Підкидаю дрова, хата за кілька годин добряче прогрівається (тепла вистачить аж до ранку), прикурюю й слухаю їхні голоси. Деякі з дівчат голосно читають вірші, я уважно вникаю у слова, але через думки ніяк не можу зосередитися. Мені подобається бути з ними. Вони говорять про сучасну літературу, сперечаються, раптом кличуть мене. Я викидаю недопалок і сідаю між ними. Одна з них, — здається, Марійка (моя дурнувата звичка забувати імена колись підведе) — несподівано запитує:

— А що ти читаєш?

Не знаю, що їй сказати. Виправдовуюсь: на превеликий жаль, мало обізнаний із сучасною літературою, бо люблю середні віки. Що я читав? З поезії — лише «Божественну комедію» Данте (таке можна написати тільки добряче дьорнувши — думаю про себе).

— Ми це будемо проходити на третьому курсі, — каже одна зі сцикух і трохи дивно дивиться на мене. Я вмикаю легку повільну музику, запалюю свічки. Танцюю з ними по черзі, від кожної пахне парфумами: солодкими, гострими, насиченими, геть негодящими. Від цього болить голова. Коли вони нарешті вирішують звалювати, я відчиняю вікна — аби провітрити помешкання, бо не люблю спати в приміщенні із «післязастільними» запахами. Проводжаю дівчат на центральну площу, де вони розповзаються по своїх барлогах, сідаю з Олею в автобус і ми їдемо до неї.

— На Новий рік ти поїдеш? — запитує вона зі смутком.

— Ми вже про це говорили…

— Так ти не передумав? — захоплено вигукує.

— Ні.

Вона притискається до мене щокою, я відчуваю, яка вона холодна від морозу, хочеться, щоб автобус їхав якомога довше. Оля розповідає, які страви готуватиме на свято. Ми рівно дихаємо, випускаючи з носа пару. Це мене трохи смішить і я кажу, що ми схожі на двох маленьких дракончиків.

10

Зранку отримую лист від Бідона, який для мене стає несподіванкою. З перших же слів — «Професор, привіт» — у мене починається мігреневий настрій і хочеться вити. Він пише, що адресу дістав у Маман, що вона за мене дуже переживає і не знає, як я даю собі раду серед чужих людей. Радісно й натхненно, щоправда з жахливими граматичними та стилістичними помилками, повідомляє про своє одруження з Романною, називає себе «найщасливіиюю людиною в нашій країні», бо «має все необхідне для життя».

Що означає: мати все необхідне для життя? Невже можна знати, що «необхідно»?

Бідон ділиться своїми планами на майбутнє, видно, що з нього вийде комерсант чи підприємець (гроші ніколи його не цуралися).

Отже, Рома з ним.

…(!!!).

Я заплющую очі і нічого не бачу… Хочу уявити обличчя Роми, але нічого не виходить. Сиджу на ліжку, як відморожений, лише ліниво повзу очима по предметах кімнати і нічого не думаю, наче в голові моїй — повне спустошення — без кольорів, без думок, без контурів — нічого виразного. Кілька разів перечитую цей безглуздий лист і шукаю відповідь на запитання «чому?».

«У нас скоро буде дитина. Рома дуже щаслива».

Вона дуже щаслива!

Звечора йду на телеграф, кілька разів набираю номер Роми, але в неї зайнято. Одного разу — ще на початку листопада — я телефонував до неї у суботу і вона підняла слухавку. «Алло?», «алло?», «говоріть» — чув її голос, але так і не наважився розпочати розмову, і врешті — гудки.

Виходжу з приміщення, в найближчому кіоску купую пиво й сідаю на лавці в невеликому парку біля Миколаївського собору. Згадую нас, але її не бачу. Те, що в моїх спогадах має бути на її місці, більше схоже на порожню, тьмяну оболонку з ледве зримими контурами Роми. Це навіть не спогад про людину, а спогад про неприємну пляму, яка мені до тепер ще трохи болить. Повз мене проходить гурт сцикух (о такій порі вони сповзаються. наче таргани, в міський будинок культури на скачки), шумлять і невдовзі знову покидають мою тишу. Я залишаюся на місці і не знаю, скільки часу вже тут сиджу. Повертаюся на телеграф, стовбичу у черзі — підвалило кілька студентів. Черга поволі розсмоктується, нарешті мені дають номерок на телефонну кабіну. Набираю, йдуть гудки виклику.

«Алло» — чую жіночий голос, але через шум не можу зрозуміти хто говорить.

«Добрий вечір. Будьте ласкаві, покличте Рому».

«Це я».

«Привіт», — ледве видавлюю й одразу згнічуюсь, бо мене наче проймає морозом. Я ніколи не думав, що наша розмова після розлуки може так розхвилювати.

«Хто це?»

«Олег».

«Ти?»

«Як поживаєш?»

«Добре, що ти зателефонував, — перебиває мене бадьорим і ніби захопленим голосом, — я маю тобі сказати одну новину».

«Да? Давай».

«Словом… як би це сказати? Ну… тільки ти не переживай…»

«Не переживати?»

«Да! Я… я… Олег, я не знаю, від кого у мене буде дитина».

«???» — від цих слів відчуваю мороз по шкірі.

Шєт!

Шєт! Шєт! Шєт!

Звідки на світі беруться такі потвори, що вриваються в наші життя, наче торнадо на узбережжя Америки? Що це за диявольські жарти? Я ж із нею закрив усі файли?

«Я вже на шостому. Доганяєш?»

«Да… тобто… — ні» — мій голос тремтить, наче перелякана дитина.

«Ти особливо не шифруйся. Я рахувала дні, прикидала, словом, ти — можеш бути батьком. Хочеш бути батьком? — регоче вона і додає, — Олег, хочеш? Чи, може, слабо?»

Пауза.

«Чого мовчиш? Боїшся?» — сміється вона.

«Я навіть не знаю…»

«Дурник, не бійся. Хай це буде наша маленька таємниця», — знову сміється вона; в мене таке враження, що в неї поїхала планка, — баби деколи здатні втрачати здоровий глузд і нести повну лажу, поки в їхніх мозках все не стане на свої місця.

…наша маленька таємниця… — пересихає мені в горлі.

Ми ще трохи розмовляємо, певно, вона сама вдома, бо трохи кокетує, поводиться розкуто, згадує окремі епізоди з нашого інтимного життя, навіть мого маленького друга, як він її завжди слухав і виконував усі накази.

Прощаючись вона несподівано каже:

«А знаєш, я рада, що дитина буде твоя». І кидає слухавку.

Господи…

Додому повертаюся вбитим: мене щойно викрутили, як випрані штани.

На тарілці кілька днів лежать булочки, які принесла Оля. Ними можна забивати в стінку цвяхи. І як людям не набридає щодня пекти булочки? Від цього ж може поїхати дах…

Мляво повечерявши (яєчня так і не полізла в пельку), знову перечитую Бідонового листа. Там, де він пише про майбутню дитину, намагаюся телефонну розмову з Ромою не згадувати.

«О, Булавка поступив у Київський універ на юридичний — вчиться заочно, він тепер тусується з Карбюратором і Петром Кінконгом, Карбюратора кілька місяців тому мали за якусь херню посадити, так дядько Басі його відмазав. Уявляєш ?»

Видно, що в житті Булавки наперед все передбачено і жодних збоїв не буде. Цікаво, що з нього буде через двадцять-тридцять років, коли повмирають його срані родичі, які зараз мають вплив на людей?

«Що в нас ще нового? Булавка тепер у мійбік навіть не дивиться, гнида. Недавно він мені таке сказав! Олег, прошу тебе СПАЛИТИ ЦЬОГО ЛИСТА. Булавка сказав, що «наш» труп один із його серйозних родичів списав на трьох бандюків із Дніпропетровська, які тоді шуміли і багатьом заважали. Шариш, яка тема? О! Мало не забув. Я лежав у лікарні, мене виловили ті негідники Вареного і зламали кілька ребер і праву руку. Мене ще ніколи в житті так не били, аж. образливо. У Роми від цього мало нервовий стрес не трапився, так за мене бідолашна перелякалася».