Робінзон Крузо

Наскільки я зміг визначити, зараз ми перебували в безлюдних місцях якраз посередині між землями марокканського султана й чорношкірих тубільців, і мешкають тут хіба дикі звірі. Чорношкірі відійшли на південь, налякані маврами, а маври не схотіли заселяти ці пустельні землі, де замешкують численні тигри, леви, леопарди та інші хижаки. Маври полюють тут, споряджаючи загони, як на війну, по дві-три тисячі чоловіків у загоні.

Ми на власні очі переконалися: на сотню миль уздовж берега вдень не побачиш людини, а вночі хіба що вчуєш рев і рик диких звірів.

Удень раз чи двічі мені привиділося, що вдалині проступають обриси Тенерифського піку – найвищої гори на Канарських островах, і я навіть важився вирушити в тому напрямку. Я зробив дві спроби, але жодного разу не впіймав попутного вітру, а суденце моє було занадто маленьким для такої подорожі, тому я повернувся до попереднього плану.

Кілька разів нам доводилося висаджуватися на землю, щоб поповнити запаси питної води. Одного ранку ми кинули якір біля високого рогу. Починався приплив, тож ми мали ще наблизитися до берега. Ксурі виявився окатішим, ніж я, і він лагідно попередив мене:

– Не можна плавати до берег. Там спати дикий звір на горбку.

Я глянув, куди він указував, і справді вгледів величезного лева, що заснув на березі в затінку від скелі, яка нависала над морем.

– Ксурі, – мовив я, – ти вийдеш на берег і вб'єш його.

– Я вбити?! – перелякався Ксурі. – Він ковтнути мене цілком!

Я нічого не відповів, а натомість витягнув найбільшу рушницю – розміром із добрячий мушкет, набив пороху і вклав два набої. Ще одну рушницю я зарядив двома великими кулями, а третю – п'ятьма маленькими. З мушкета я цілився звіру в голову, проте він лежав так, що лапа затуляла морду, тож я поцілив йому в лапу. Лев заревів од болю, хотів звестися, але знову повалився навзнак. Нарешті йому вдалося звестися на три ноги, і він страшно й гучно заревів.

Я одразу ж підхопив другу рушницю і вистрілив, поціливши в голову. Лев без жодного звуку впав на землю. Ксурі розхоробрився й попросився на берег.

Я дозволив, тож хлопець скочив у воду і, тримаючи маленьку рушницю однією рукою, другою почав гребти до берега. Підкравшись до звіра, вистрелив йому просто у вухо і добив.

Ми вполювали дичину, але не змогли її їсти. Шкода було пороху й набоїв, які ми витратили на нікчемне м'ясо. Але тут Ксурі попросив у мене сокиру.

– Навіщо? – здивувався я.

– Я рубати йому голова.

Одначе Ксурі не зміг відрубати звірові голову, а навзамін відрубав лапу – величезне лапище.

Я ж вирішив, що шкура левова зможе нам згодитися, і ми оббілували звіра. Ксурі виявився набагато здібнішим за мене м'ясником – я не мав і гадки, як це робиться. Цілий день ми поралися коло звіра, та нарешті розстелили шкуру на даху каюти, й вона добре просохла на сонечку. Згодом я охоче спав на ній.

Розділ З

Кораблетроща. На безлюдному острові

Днів десять-дванадцять ми рухалися на південь. Харчів залишилося зовсім мало, а на берег ми виходили тільки тоді, коли закінчувався запас питної води. Я сподівався нарешті дістатися Гамбії або Сенегалу, себто Зеленого мису, де можна було натрапити на європейський корабель. Якщо ж це мені не вдасться, я й не відав, яким курсом плисти далі: чи все-таки шукати острови, чи загинути від руки чорношкірих. Європейські кораблі, що прямували в Гвінею, Бразилію чи Ост-Індію, обов'язково причалювали до Зеленого мису, тож усі свої надії я покладав саме на нього.

Днів за десять я помітив: берег уже не такий безлюдний. Двічі чи тричі ми, пропливаючи, бачили, як люди зібралися на березі й спостерігають за нами. Всі вони були чорношкірі й голі. Одного разу я ледь не зважився підплисти до них, проте Ксурі, мій мудрий порадник, не дозволив:

– Не можна плавати, не можна плавати.

Однак я трохи наблизився до берега, щоб поспілкуватися з ними. Вони радо підбігли. Зброї у них не було, тільки один мав довгу палицю, і Ксурі пояснив, що це спис. Оскільки чорношкірі добре вправляються зі списом і можуть поцілити здалеку, я тримався на віддалі. Розмовляли ми здебільшого мовою жестів: я показав, що хочу їсти. Вони ж показали, щоб я зупинив баркас, тоді вони зможуть принести м'яса.

Я приспустив вітрило і зупинився. Кількоро чорношкірих кудись побігли і вже за півгодини принесли сушеного м'яса та зерна, яке вирощували в цій місцевості. Ми зраділи дарункам, але тепер постало питання, як отримати їх: мені не хотілося причалювати до берега, а господарі теж побоювалися нас. Тоді вони знайшли вихід: залишили м'ясо та зерно на березі, а самі відійшли подалі, поки ми перетягували дарунки на борт. Зрештою вони знову наблизилися.

Ми жестами подякували, адже не мали нічого, щоб відплатити їм за щедрість. Але тут трапилася несподівана нагода: доки ми стояли на якорі, з гір на берег вискочило двійко величезних звірів – один гнався за другим. Це була незвична погоня, адже здебільшого тварини виходять на полювання тільки вночі. Люди на березі страшенно перелякалися, особливо жінки. Всі почали тікати, окрім чоловіка зі списом. Проте звірі пробігли повз людей і скочили у воду, один із них підплив зовсім близького до нашого човна.

Я зарядив рушницю і наказав Ксурі зарядити ще дві. Щойно звір достатньо наблизився, я вистрелив. Звір зник під водою, та за мить знову виринув – він боровся за життя. Він повернувся до берега і швидко поплив, проте через рану, а ще через спротив води йому так і не вдалося досягнути землі.

Неможливо описати подив бідолашних аборигенів, коли вони почули звук пострілу: дехто мало не помер від жаху, перелякано попадавши на землю. Та коли люди уздріли забиту тварину, трохи оговтались і підійшли ближче до води. Я знайшов місце, де звір потонув, бо там розпливалася кривава пляма, обв'язав здобич мотузкою і наказав чорношкірим тягнути. Вони виволочили звіра на берег, і виявилося, що це гарний плямистий леопард. У захваті чорношкірі звели вгору руки й тільки дивувалися, як я зміг забити такого здорованя.

Інший звір, переляканий спалахом вогню та з гуком пострілу, рвучко поплив до берега, а далі погнав у гори. З такої віддалі я не міг навіть розпізнати, що це була за тварина. Чорношкірі ж виявили очевидний інтерес до м'яса забитого леопарда, тож я запропонував їм цей дарунок. Жестами я показав, що леопард тепер належить їм, і вони від душі дякували мені.

Одразу ж вони почали білувати звіра. Ножів не мали, але використовували загострене дерево і швидко та вправно здерли шкуру – краще, ніж ми б це зробили ножами. Вони хотіли віддати нам трохи м'яса, та я відмовився, а натомість попросив шкуру. Вони радо погодилися, та ще й принесли додатково харчів, і хоча я не знав, що це таке, але прийняв подарунок. Потім я жестами попросив води і простягнув глечики – перевернув їх догори дригом, показуючи, що вони порожні. Тут-таки вийшли дві жінки і принесли величезну глиняну посудину, відпалену, я гадаю, на сонці. Я відіслав Ксурі на берег, щоб він перелив воду з посудини в наші глечики. Жінки були так само голі, як і чоловіки.

Тепер я мав повний комплект провізії: якісь корінці, зерно, воду, – тож попрощався з приязними аборигенами та вирушив далі. Подорож моя тривала ще одинадцять днів, і більше я не наближався до берега, допоки не побачив довгий ріг землі, який випинався у море за чотири чи п'ять льє попереду. Море було тихим, тому я помалу підплив до рогу, й одразу за ним, десь за два льє, уздрів тверду землю. Я був певен: нарешті Зелений мис! Та насправді острови були ще далеченько, і якби мене підхопив сильний вітер, я міг би проминути і перший, і другий.

Щоб поміркувати про найкращий вихід, я усамітнився в каюті й передав Ксурі стерно. Аж раптом Ксурі загукав до мене:

– Хазяїн слати корабель із вітрила!

Дурний хлопчисько був до смерті переляканий – йому здалося, що то колишній наш господар вислав корабель нам навперейми, але я миттю зметикував, що йому вже ніколи нас не наздогнати. Я вискочив із каюти й упізнав португальський корабель. Мені спершу здалося, що він прямує у Гвінею, та згодом я помітив, що він рухається зовсім іншим курсом і не збирається наближатися до берега. Будь-що-будь, я вирішив спробувати перемовитися з португальцями.

Скільки міг, я напнув вітрила, але ніяк не міг наздогнати їх настільки, щоб вони мене помітили. Коли я вже впадав у відчай, моряки, схоже, побачили мене в підзорні труби і мали подумати, що це європейський баркас, який загубив свій корабель. Вони приспустили вітрила і дали мені підплисти. Я вистрілив із рушниці, подаючи сигнал про біду. Пізніше моряки розповіли, що побачили дим, але не чули пострілу. Тоді португальці лягли в дрейф і чекали на мене години зо три, допоки я не наблизився.

Мене хотіли розпитати і португальською мовою, і іспанською, і французькою, але я не знав жодної з них, та нарешті матрос-шотландець заговорив до мене. Я розповів, що я – англієць, який утік із рабства у маврів. Рятівники одразу запросили мене на борт і перенесли мої речі.

Не можу передати словами своєї радості – я виборсався з безнадійної халепи! Капітану корабля я волів віддати все, що мав, та він не схотів прийняти від мене нічого, а натомість запропонував доправити мене до Бразилії.

– Я врятував вам життя, – пояснив він, – безкорисливо, бо колись, може, хтось урятує так само й моє: ніколи не знаєш, як доля повернеться! А крім того, ми пливемо аж у Бразилію, так далеко від вашої рідної домівки, тож якщо я зараз заберу все, що ви маєте, у Бразилії вам лишиться хіба що голодувати. Невже я вкорочуватиму віку людині, яку щойно врятував? Ні, нізащо. Seignior Inglese (сеньйоре англійцю), – додав він, – до Бразилії ви допливете безплатно, а свої речі зможете там обміняти на кошти, яких вам стане на дорогу додому.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.