Робінзон Крузо

Данієль Дефо

Робінзон Крузо

Розділ 1

Перші кроки

Я народився 1632 року в Йорку в поважній родині – батько мій заробляв собі на хліб нерухомістю, а походив сам із Бремена. Переїхавши до Йорка, він одружився з моєю матір'ю, що була з родини Робінзонів, от чому при народженні я отримав таке ім'я.

Мав я двох братів – один із них служив підполковником у Фландрії і загинув у битві при Дюнкерку. Ким став середульший брат, я не знав, але батьки мої здебільшого сушили собі голову, ким стану я.

Я був третім, наймолодшим сином у родині, не здатним до жодного ремесла, адже з дитинства мене полонили мрії. Я отримав чудову середню освіту, і батько волів, щоб із мене вийшов адвокат, але я марив морем. Ні батькові заборони, ні материні вмовляння не могли збити мене з цього фатального, як я згодом переконався, шляху.

Одного дня мій статечний батечко закликав мене до кабінету й лагідно заговорив на тему моря. Його цікавило, що саме, окрім юнацької пристрасті до подорожей, тягло мене покинути батьківський дім і рідну країну. Він переконливо пояснював, що тільки нездалі злидарі, які нічого не змогли досягти на батьківщині, або ж пересичені багатії пускаються в мандри, щоб тим зажити собі слави. Я ж походив із родини середнього достатку й міг сподіватися на тихе, спокійне, щасливе життя; тисячі людей заздрять такому життю.

Після цього вступу батько серйозно мені сказав: не поводься як безрозсудний хлопчак, користайся з того, чим доля щедро тебе обдарувала. Він обіцяв свою підтримку й допомогу, якщо тільки я погоджуся залишитися вдома й викинути дурниці з голови. Наостанок він сказав: твій найстарший брат теж мав юнацьку мрію – хотів служити в армії, і що з того вийшло? Коли ж і я наважуся на нерозумний крок, Бог не благословить мене, а батько не зможе мені допомогти.

Батько так розхвилювався від розмови, що сльози виступили в нього на очах, а голос урвався.

Я був надзвичайно зворушений його словами і навіть вирішив покинути думки про втечу. Але вже за кілька днів татові слова потихеньку вивітрилися з моєї шалапутної голови, а ще за кілька тижнів я твердо постановив тікати. Я захопив мою матінку в момент, коли вона була в гарному гуморі, і звірився їй, як палко бажаю поглянути на світ. Нехай батько дасть свою згоду, бо я змушений буду втекти і без неї, адже маю вже вісімнадцять років. Мені запізно вчитися торгівлі а чи праву, а коли б я й пристав на це, то певен, що не витримаю науки й утечу-таки на море. Якби матуся поговорила з батьком, аби він погодився на одну-однісіньку подорож, то, може, я, скуштувавши моря раз, на другий уже й сам його не захочу. І тоді вже надолужуватиму згаяний час із подвійним завзяттям.

Мати страшенно розхвилювалася: вона-бо була певна у марності будь-яких спроб переконати батька. Та й як я можу далі мріяти про море після відвертої розмови з татом? Вона ж зі свого боку не піде проти чоловікової волі і теж не підтримає мене.

Хоча матінка відмовилася навіть зачепити цю тему з батьком, пізніше я чув, що вона таки до нього говорила, а він тільки й одповів: «Хлопець міг би щасливо прожити вдома, та коли він усе-таки зважиться на подорож, життя його зійде на пси, і я не можу дати на це згоди».

Минув майже рік, доки я насмілився-таки на втечу, але весь цей рік я не приставав на жодні пропозиції взятися до справи, яка була б мені не до душі. Одного дня я завітав до містечка Гулль; я й на гадці не мав нічого такого, аж раптом зустрів приятеля, який разом зі своїм татом збирався плисти на кораблі до Лондона і запропонував мені приєднатися до них. Вони не просили жодної плати за цю подорож, тож я без батьківського благословення, не дбаючи про наслідки, 1 вересня 1651 року заплигнув на борт корабля, що прямував до Лондона.

Ще ніколи ланцюжок нещасть не починався для молодого мандрівника так рано і не тривав так довго, як у мене. Ледь корабель вийшов із затоки Гамбер, як здійнявся вітер, а море страшенно розхвилювалося. Я ще жодного разу не був на морі, тож тіло моє пройняла слабкість, а серце охопив жах. Подумки я вже лаяв себе за нерозважливий учинок, бо це небесні сили покарали мене за непослух батькам. І татові сльози, і материні вмовляння одразу пригадалися мені, тож совість моя нила від страшного каяття.

А тим часом шторм посилювався, і морські хвилі вищали, – хоча згодом мені довелося спостерігати і гірші шторми, проте й цього було досить, щоб вразити юного моряка, який ані крихти не знався на морському ремеслі. Я так і чекав, що котрась хвиля проковтне наш корабель, і щораз як судно провалювалося з гребеня хвилі у морську глибінь, мені здавалося: ми вже ніколи не випливемо. Я молив Бога порятувати мене і заклявся, скоро-но ступлю на тверду землю, до кінця життя й не мріятиму про кораблі. Понад усе мені кортіло повернутися додому до батька.

Такі думки кружляли в моїй голові, допоки шторм не вщух. Але вже наступного дня настрій мій змінився: хоча я ще почував деякі ознаки морської хвороби, проте небо виясніло, вітру не було зовсім, над морем запав лагідний вечір. На ніч сонце скотилося за обрій, а зранку піднялося небесним склепінням; тихе море було настільки чарівним, що я не міг одвести від нього очей.

Всю ніч я міцно проспав, морська хвороба відступила. Зранку я з подивом роззирав тихе й красиве море, яке щойно добу тому було таким моторошним. Мій приятель скористався з того, що я змінив думку про море, і, плеснувши мене по плечу, заговорив:

– Ну, Робіне, як ти перебув цю халепу? Можу заприсягтися, що ти вчора добряче налякався вітерцю!

– Вітерцю, ти кажеш? – відповів я. – Та це ж був справжнісінький шторм! – Який шторм, дурню! І ти називаєш це штормом? На такі шторми порядні моряки й уваги не звертають! Але ж ти, Робіне, зовсім зелений у морських справах. Давай-но зладуємо по кухлю пуншу і забудемо про все. Бачиш, як виладніла сьогодні погода?

Не буду довго тут розводитися, скажу тільки, що ми повелися, як усі моряки усіх часів: від кухля пуншу хміль закрутив мені голову і вивітрив усі добрі наміри й муки совісті, які я почував напередодні. Одним словом, лагідне море втишило всі страхи, а колишні мрії завирували з новою силою. Я цілком забув обіцянки, які давав сам собі. А якщо якась розважлива думка й заповзала в голову, я миттю відкидав її. Попиваючи пунш у доброму товаристві, вже днів за п'ять-шість я цілком подолав муки совісті – хіба не так само поводиться переважна більшість юнацтва? І тоді провидіння, як і має бути в таких випадках, назавжди відвернулося від мене.

На шостий день ми підійшли до порту Ярмут. Вітерець дув нам в обличчя, а загалом погода стояла тиха, тож із дня шторму ми подолали небагато шляху. У Ярмуті нам довелося кинути якір і чекати на попутний вітер днів сім або й вісім. За цей час із Ньюкасла прийшло чимало кораблів, бо саме в цьому порту найзручніше було перечекати, доки вітер подме в бік ріки.

Нам би, може, й не довелося стояти так довго, бо ми б зайшли на ріку з припливом, проте вітер свіжішав, а днів за чотири-п'ять подужчав. Але ж ми стояли в гарному порту, на міцному якорі, і моряки не хвилювалися зовсім і навіть не думали про небезпеку, а натомість відпочивали й забавлялися. Аж раптом на восьмий день зранку вітер посилився, і наші матроси ледве змогли спустити стеньгу та задраїти все, що зачиняється, щоб корабель мав цілком вільний хід. Під обід море не на жарт розігралося, ми насилу витримали приплив і гадали, що якір обірветься. Нарешті капітан скомандував витягти запасний становий якір, і тепер нас тягло в море і крутило, незважаючи на два інші якорі.

Здійнявся шалений шторм, і я став помічати переляк і подив в очах бувалих моряків. Навіть капітан, хоч і далі робив усе для порятунку корабля, кілька разів дорогою до каюти бурмотів собі під ніс: «Боже, змилостився над нами! Ми всі загинемо! Нам усім каюк!» Я ж на початку поводився, як дурний хлопчисько, лежачи собі в каюті в третьому класі й навіть не звертаючи уваги на шторм: я гадав собі, що загроза смерті давно минула, цього разу й близько нічого страшного не станеться… Та коли капітан кілька разів пройшов повз і промурмотів, що нам гаплик, я нечувано перелякався.

Я вискочив із каюти й роззирнувся – ніколи в житті не бачив нічого жахливішого: море котило гори хвиль, і кожні три-чотири хвилини хвиля накривала нас. Біда була кругом: на двох кораблях неподалік рубали щогли, бо судна й так під тягарем вантажу майже сиділи у воді, а потім хтось крикнув, що корабель за милю від нас пішов на дно. Ще два зірвало з якорів і витягло з Ярмутського порту у відкрите море, а на них уже не лишалося жодної незламаної щогли! Легшим кораблям велося краще, та й тут не всім пощастило: два чи три пронеслися повз нас у відкрите море, і вітру вони могли протиставити тільки шпринтови.

Надвечір старпом і боцман благали капітана дозволити їм зрубати фок-щоглу. Капітан заперечував, але боцман доводив: якщо не зробимо цього, потонемо. Капітан погодився, та коли зрубали фок-щоглу, грот-щогла захиталася й почала розкачувати корабель, тож довелося зрубати і м – на палубі нічого не лишалося.

Можете здогадатися, в якому стані міг тоді перебувати такий молодий моряк, як я, що й десятої частки подібного страху до того не переживав. Каяття знову заволоділо мною. Та я не знав, що найжахливіше ще попереду. Шторм дедалі дужчав, і бувалі моряки зізнавалися: самі ніколи не бачили нічого гіршого. Ми мали міцний корабель, проте він був добряче навантажений і сидів так низько, що матроси раз у раз вигукували: от-от підемо на дно! Я був настільки недосвідчений, що як слід і не зважав на такі вигуки, проте мене вразило інше: і капітан, і боцман, і кілька інших найрозважливіших матросів молилися, а це, погодьтеся, трапляється з ними нечасто!

Серед ночі, наче й так нам було мало нещасть, один із матросів закричав із трюму: пробоїна! Інший гукнув, що вода піднялася вже на чотири фути. Всі руки схопилися відкачувати воду. Тільки-но я почув це, в мене завмерло серце – я поточився просто на ліжко в своїй каюті. Та моряки швидко звели мене на ноги й пояснили: коли я не вмію виконувати складної роботи, то до відкачування води цілком здатен. Я нарешті отямився й побіг до помпи; працював я від серця.

Тим часом капітан побачив, що кілька транспортних кораблів-вуглевозів змушені були знятися з якорів і вийти у відкрите море, тож тепер проходили повз нас, і капітан наказав випустити ракету як сигнал про біду. Я ніколи не чував пострілу ракети, тож першої миті мені здалося, що корабель просто розламався. З переляку я знепритомнів. На цей раз кожен піклувався про власне життя, тож на мене не зважали; один із матросів просто відсунув мене від помпи, наче мертвого, й минуло доволі часу, заки я оговтався.

Ми працювали й працювали, а вода все прибувала через діру; не було жодного сумніву, що корабель потоне. Хоча шторм потроху вщухав, корабель навряд чи міг би повернутися в порт; капітан і далі пускав сигнальні ракети, і маленьке судно, що пливло попереду нас, спустило байдак нам на допомогу. Попри страшний ризик байдак подолав відстань до нашого корабля, але ми зовсім не мали змоги злізти в нього, а той не міг підійти до борту впритул. Хлопці на човні з усієї снаги працювали веслами, аж нарешті наші матроси спромоглися кинути їм канат, а в байдаці своєю чергою ледь-ледь упіймали його. Щойно ми опинилися в байдаці, то вже й не думали повертатися до судна-рятувальника, а тільки веслували ближче до берега. Наш капітан пообіцяв рятівникам: коли ми опинимося на березі, він допоможе їм повернутися до свого капітана. Отак, підгрібаючи веслами, а здебільшого віддавшись на волю хвиль, наш човен плив на північ, забираючи ближче до берега десь побіля Вінтертонського рогу.

Не минуло й чверті години, як ми врятувалися з корабля, аж він пішов на дно, – отоді я збагнув увесь сенс цих жахливих слів. Зізнаюся чесно, я боявся й зиркнути в той бік, коли моряки сказали, що корабель тоне: з того самого моменту, коли мене спустили в байдак, серце мені завмерло в грудях від жаху.

Матроси боролися з веслами, щоб якось підгребти ближче до узбережжя (коли байдак виринав на вершечку хвилі, вдалині проглядала земля), – уздовж берега вже бігало чимало людей, готових допомогти нам видертися на сухе. Проте ми наближалися до землі занадто помалу, та ще й, проминувши маяк Вінтертона, втратили нагоду вискочити на берег і тепер мали плисти аж до бухти біля Кромера, яка б трохи захистила нас од лютого вітру. Коли нам нарешті вдалося видертися на берег, ми змушені були прямувати до Ярмута пішки. У Ярмуті, на щастя, до нас поставилися напрочуд людяно, і магістрат вділив достатньо коштів, щоб доправити нас до Лондона або назад до Гулля.

Якби мені вистало здорового глузду повернутися до Гулля, а звідти – додому, батько зустрів би мене розкритими обіймами, адже він довший час гадав, що я потонув під час бурі поблизу Ярмута. Та лиха доля знову вперто штовхала мене на погибельний шлях, і я не слухав внутрішнього голосу, який шепотів мені: мерщій вертайся додому!..

Зі своїм приятелем я не бачився кілька днів, адже в Ярмуті нас розділили на групи. Коли ми знову зустрілися, його настрій відчутно змінився, батько ж його відверто мені сказав:

– Хлопче, не варто тобі більше виходити в море. Ота страшна буря – то знак долі, що тобі не бути моряком.

– Але ж, сер, – здивувався я, – невже й ви більше ніколи не виходитимете в море?

– То зовсім інша річ. Море – моє покликання і мій обов'язок. Для тебе ж перша мандрівка була пробною, і небесні сили показали тобі, що станеться, коли ти й надалі не звернеш із цього шляху. Гадаю, ми всі постраждали від бурі саме через тебе – це як у біблійній історії про пророка Йону, якого проковтнув кит… Скажи мені, що штовхнуло тебе до моря?

Я розповів про себе. Він страшенно розхвилювався:

– За які провини Бог послав мені в попутники такого безталанного моряка? Та я й за тисячу фунтів стерлінгів більше не сів би з тобою на один корабель!

Після цього емоційного сплеску він дещо заспокоївся і порадив мені повертатися до батька, коли вже самі небеса повстали проти моєї морської кар'єри. – Хлопче, – підсумував він, – якщо ти зараз не послухаєшся знаку долі, справдяться всі застереження твого тата.

Невдовзі ми розійшлися, і я не знаю, куди саме подалися мій приятель та його батько. Я ж, маючи в кишені сяку-таку копійчину, суходолом попрямував до Лондона. Дорогою в душі моїй точилася суперечка, який життєвий шлях обрати – вирушити до рідної домівки чи все-таки до моря.

Додому мені було соромно повертатися: я був певен, що сусіди висміють мене. В юності часто здається, що грішити не соромно, а соромно каятися; що вчинити дурницю не соромно, а соромно зізнатися в цьому. Ще довго я роздумував про все, але зрештою спогади про недавні нещастя майже стерлися з пам'яті, і я твердо вирішив податися в мандри.

Розділ 2

Рабство і втеча

Незважаючи на всі застережливі знаки, я опинився на борту корабля, який прямував до Африки, – у моряків це називалося «вояж до Гвінеї». На своє нещастя, я не схотів стати справжнім моряком, хоча міг би, якби доклав хоч трохи зусиль, спершу записатися в команду простим матросом, а згодом дослужитися до помічника капітана. Ні, у мене в кишені дзвеніли грошики, тож я зійшов на корабель гарно вдягненим джентльменом, який не хоче нічому вчитися.

У Лондоні я, на диво, не потрапив у погане товариство; навпаки, спершу я заприятелював з капітаном корабля, який щойно повернувся з дуже вдалої подорожі у Гвінею і планував незабаром знову йти туди. Я сподобався капітану– він вважав мене гарним співрозмовником. Тільки-но він дізнався, як палко я прагну побачити світ, то одразу запропонував місце на кораблі – жодних витрат, просто йому кортіло мати компаньйона. Якщо ж я захоплю якісь речі на продаж, то можу ще й підзаробити у Гвінеї.

Я вхопився за цю пропозицію. Швидко потоваришував із капітаном, людиною чесною і щирою, та вирушив у подорож разом із ним. Завдяки безкорисливій допомозі капітана я зміг примножити свої кошти: на сорок фунтів стерлінгів я накупив різних дрібничок. Ці сорок фунтів я отримав із ласки своїх родичів, які, певно, зуміли вмовити чи то батька, чи то мою матір допомогти мені з першою торговою справою.

Ця подорож стала єдиною вдалою мандрівкою для мене, і все завдячуючи щирості мого приятеля-капітана. Саме він навчив мене багато чого з математики та навігації, показав, як тримати правильний курс корабля, розповів про основні обов'язки моряка. Йому подобалося вчити, мені ж – учитися. Перша мандрівка зробила з мене і моряка, і торгівця. Додому я привіз п'ять фунтів дев'ять унцій золотого піску, які в Лондоні легко обміняв на триста фунтів стерлінгів. Несподіваний успіх закрутив мені голову, і згодом я за це поплатився.

Але й ця мандрівка не була вдалою в усьому: я безперестанку хворів, адже не звик до занадто спекотного клімату.

Тепер я вважався торгівцем із Гвінеєю. На біду, невдовзі після повернення мій приятель заслаб і помер, але я все одно вирішив повторити подорож. Я опинився на тому самому кораблі під керівництвом колишнього старпома, який тепер сам став капітаном. Ця мандрівка стала для мене найневдалішою. Хоча з собою я мав тільки сто фунтів стерлінгів, а решту двісті віддав на зберігання удовиці мого покійного друга-капітана, я зазнав страшенних збитків.

По-перше, одного ранку, коли ми пропливали між Канарськими островами та африканським берегом, на нас напали турецькі пірати з Салеха. Ми підняли всі можливі вітрила – тільки б щогли витримали – і сподівалися відірватися, але пірати все одно наздоганяли нас. Ми приготувалися дати відсіч. На нашому кораблі було дванадцять гармат, у піратів же – вісімнадцять. Близько третьої години дня їхній корабель порівнявся з нами, але помилково підійшов не з корми, а з борту, де ми обстріляли їх із вісьмох гармат. Вони трохи відступили і своєю чергою також обстріляли нас, але не тільки з гармат, а ще і з двох сотень рушниць. На щастя, ніхто з наших моряків не постраждав. Пірати приготувалися до нової атаки, а ми – до оборони. Знову пірати підійшли до нашого борту, й шістдесят із них зістрибнули до нас на палубу та кинулися різати вітрила. Ми відстрілювалися з рушниць і двічі звільняли палубу. Проте невдовзі наш корабель втратив керування, троє матросів були вбиті, а ще восьмеро поранені, тож ми змушені були скоритися. Ми опинилися в полоні у Салеху – цей порт належав маврам.

Зі мною повелися не так зле, як я очікував: мене не відправили разом з іншими моряками вглиб країни до султанського двору, а натомість капітан піратів залишив молодого полоненого для власних потреб. Із торгівця я вмить перетворився на жалюгідного раба. Знову згадалися батькові застереження! Небеса помстилися мені, але це був лише початок.

Мій новий господар забрав мене до себе додому, тож я сподівався: коли він знову вийде в море, то візьме й мене на корабель. У такому разі була б надія, що зрештою іспанські чи португальські вояки захоплять піратів і звільнять мене. Та мри мої швидко розвіялися: хазяїн незабаром відплив на кораблі, а мене залишив на березі поратися в саду та виконувати іншу чорну роботу, призначену для рабів. Коли ж пірат повертався з подорожей, то змушував мене стерегти корабель.

Я думав тільки про втечу, але не міг вигадати жодного способу. Не мав я і товариша для втечі – серед рабів не було ні англійців, ні ірландців, ні шотландців. Довгі два роки я тільки й мріяв про волю, але мріям цим не судилося здійснитися.

Аж через два роки трапився дивний випадок, який повернув мені надію. Мій господар залишався вдома довше, ніж зазвичай. Коли він хотів підзаробити, то раз чи двічі на тиждень, а то й частіше, брав напівбаркас і виходив у море на риболовлю. З собою він брав мене і хлопчика на ім'я Ксурі та садовив на веслах. Ми веселили пірата, а крім того, я досить вправно ловив рибу. Іноді хазяїн навіть відпускав мене й хлопця на риболовлю разом з одним із маврів – його приятелів.

Одного разу ми вийшли в море погідного ранку, але згодом нас огорнув такий густий туман, що хоч ми відпливли не більше ніж на льє від берега, ми зовсім не бачили землі. Цілий день ми гребли, не знаючи, в який бік рухаємося. Наступного ранку виявилося, що ми прямували у відкрите море, замість прибитися до землі. Тепер човен був на два льє від берега. Нам довелося добре попрацювати веслами, щоб повернутися додому. Всі ми страшенно зголодніли.

Наш господар перелякався і на майбутнє вирішив більше турбуватися про безпеку: постановив виходити у море на англійському баркасі, який захопив на нашому кораблі, і завжди брати з собою компас і запас харчів. Він наказав корабельному теслі, теж англійському рабові, змайструвати на баркасі каюту. Спереду мало бути місце для стерна, а ззаду – для того, щоб вправлятися з вітрилом. В каюті вистачало простору для господаря, одного-двох рабів, обіднього столика та маленьких шафок, де пірат тримав пляшки з міцними напоями, хліб, рис і каву.

На цьому баркасі ми часто виходили на риболовлю, і хазяїн ніколи не залишав мене вдома, знаючи, який управний з мене рибалка. Одного разу він хотів вийти в море з двома чи трьома маврами і добре підготувався до мандрівки: ще звечора відіслав на баркас великий запас харчів, а також звелів зарядити три рушниці, які мав на борту, на випадок, якщо їм закортить не тільки порибалити, а й розважитися полюванням.

Я все підготував, як наказано, а зранку вже чекав у добре вимитому баркасі. Проте хазяїн прийшов сам, пояснивши, що друзі змушені були кудись податись у справах, і наказав своєму приятелю-мавру, хлопчику Ксурі та мені наловити риби, – щоб до повернення його друзів риба була готова.

І тут до мене повернулися думки про втечу: я почувався володарем маленького корабля. Щойно хазяїн пішов, я вирішив підготувати баркас не до риболовлі, а до невеличкої мандрівки, хоч і не знав, у який бік мені плисти.

Найперше я вирішив схитрувати з мавром: сказав йому, буцімто нам не годиться харчуватися з одного столу з господарем, тому варто потурбуватися про власний запас харчів. Він одразу погодився та приніс на баркас цілий кошик сухарів і печива, а також великий глек прісної води. Я знав, де господар зберігає пляшки з алкоголем – ще один піратський скарб із котрогось англійського судна, тож поки мавр лишався на березі, перетягнув їх на борт, наче вони там завжди були.

Крім того, я захопив великий шмат бджолиного воску – вагою понад п'ятдесят фунтів, мотузку, сокиру, пилку й молоток, – усе це нам пізніше дуже придалося, особливо віск, із якого ми ліпили свічки.

Ще в одному я піддурив мавра, і він легко купився на мою вигадку. Ім'я його було Ізмаїл, але всі кликали його Молі. Я звернувся до нього:

– Молі, господареві рушниці вже на борту, то чи не міг би ти принести ще пороху та куль? Може, нам пощастить підстрелити парочку куликів на обід.

– Звісна річ, – відказав він, – зараз принесу.

І справді приволік великий шкіряний мішок, де було натоптано з півтора фунти пороху, а може й більше, і ще один клунок із дробом та кулями – той важив щонайменше п'ять чи й шість фунтів. Все це опинилося на баркасі. Я ж тим часом розшукав ще трохи пороху в каюті господаря і пересипав його у велику пляшку. Все було готове, тож ми вирушили на риболовлю. На виході з гавані сторожа навіть не звернула на нас уваги.

Дув північно-східний вітер – норд-норд-ост. Це не радувало мене – якби вітер був південний, ми б точно опинилися біля узбережжя Іспанії, могли б зайти в затоку Кадіс в Андалусії. Але й несприятливий вітер віддаляв мене від жахливого місця мого поневолення, тож я поклався на долю.

Ми трохи порибалили, але нічого не впіймали (навіть коли щось чіплялося мені на гачок, я навмисне не підсікав, начебто не клює). Нарешті я заговорив до мавра:

– Щось мені це не подобається. Хазяїн буде невдоволений. Мабуть, треба вийти далі в море.

Мавр не запідозрив підступу й погодився: підняв вітрила, а я повернув стерно, проплив льє і зупинився, начебто порибалити. Я передав стерно хлопцю Ксурі, а сам підійшов до мавра, нахилився, ніби хотів щось направити, і нагло штовхнув його в море. Він тримався на воді, як корок, і благав мене взяти його назад на борт – готовий був плисти зі мною світ за очі. Він із шаленою швидкістю наздоганяв баркас, а вітер майже не напинав вітрила, тому я побіг у каюту, схопив мисливську рушницю та пригрозив мавру.

– Я тебе поки що не скривдив і не хочу цього робити й надалі. Пливи до берега – море зовсім спокійне, а з тебе неабиякий пливець. Якщо ж спробуєш видряпатися до нас на борт, я без вагань прострелю тобі голову – свобода мені дорожча.

Він нарешті повернувся й поплив до берега. Я не сумніваюся, що він доплив – такого чудового пливця я ще не зустрічав.

Можна було взяти з собою мавра і натомість викинути за борт хлопця, проте я не міг довіряти маврові. Коли той відплив, я обернувся до хлопця, якого всі кликали Ксурі, і мовив:

– Ксурі, коли ти не зрадиш мене, я збагачу тебе. Та якщо ти не поклянешся у вірності пророком Магометом та Аллаховою бородою, мені доведеться також виштовхати тебе в море.

Хлопець приязно усміхнувся і щиро заприсягнувся, що ніколи не зрадить мене і готовий об'їхати зі мною цілий світ.

Поки мавр міг нас бачити, я вів баркас за вітром, буцімто ми прагнемо досягти Гібралтарської протоки (будь-хто при здоровому глузді так би і вчинив). Ніхто б і не подумав, що ми наважимося повернути на південь, до варварського узбережжя, де чорношкірі мисливці в каное миттю б оточили нас і повбивали, а коли б і ні, то ми б потрапили в лапи до диких звірів.

Та щойно над землею засірів вечір, я змінив курс і попрямував на південний схід, щоб триматися ближче до берега. Море було спокійним, а вітер достатньо дужим, отож на другий день близько третьої години ми відпливли принаймні на півтори сотні миль від Салеха й нарешті дісталися землі. Ми опинилися поза межами марокканського султана – та и узагалі поза межами цивілізації, бо навколо не було жодної живої душі.

Проте я так настрашився в полоні у маврів, що й тепер боявся потрапити їм до рук і вирішив тут надовго не зупинятися, а натомість, гнаний попутним вітром, плив іще п'ять діб. Нарешті вітер перемінився, і я собі подумав так: коли б нас хтось і переслідував, мусив би вже зупинити гонитву, – тому я зважився пристати до берега і кинув якір у гирлі невеличкої річки – не знав я ні ймення річки, ні назви землі, ні хто її населяє, не знав навіть широти, на якій ми зупинилися. Берег був безлюдним, та я й не прагнув побачити людей; все, чого я хотів, – то набрати питної води.

Ми зайшли в гирло річки надвечір і вирішили плисти до берега, тільки-но стемніє, щоб розвідати, яка це країна. Та коли над землею запав вечір, вдалині залунало таке ревисько й виття диких звірів, яких і наймення ми не знали, що бідний хлопець ледь не вмер із переляку і благав мене не наближатися до берега, допоки не розвидніє.

– Ксурі, – мовив я, – але ж удень на березі можуть з'явитися люди. А ці люди можуть виявитися страшнішими за левів.

– Тоді ми стріляти рушниця, – засміявся Ксурі, – а вони тікати.

(Ксурі навчився ламаної англійської поміж рабів).

Я зрадів, що хлопець трохи звеселився, тож дав йому ковтнути міцненького з запасів нашого господаря. Ксурі дав непогану пораду, і я пристав на неї; ми кинули якір і простояли в гирлі всю ніч. Заснути нам так і не вдалося – години за дві чи три ми побачили, як величезні невідомі тварини спустилися до берега та зайшли у воду. Вони довго плюскалися й прохолоджувалися і при тому так вили й гарчали, що я подібного реву не чував у житті.

Ксурі був страшенно наляканий, та й сам я також, але ще більше ми налякалися, коли почули, що один із гігантських звірів поплив у бік баркаса. Ми ще не бачили його, та до нас долинали такі звуки, що ми не мали сумнівів: це люте чудовисько. Ксурі шепнув, що це лев, і може, так і було. Ксурі заплакав, благаючи мене знятися з якоря й відплисти подалі від берега.

– Ні, – похитав я головою, – ми просто ослабимо канат із буєм і трохи відійдемо. Вони не зможуть далеко гнатися за нами.

Щойно я це промовив, як помітив незнаного звіра зовсім близько – на віддалі двох весел. Я миттю скочив у каюту, вхопив рушницю і вистрілив. Звір розвернувся й одразу поплив до берега.

Неможливо описати страшенний галас і рик, який здійнявся уздовж берега, коли я вистрілив. Гадаю, страшним тварюкам ще ніколи не доводилося чути звуку пострілу. Я переконався, що поночі нам не вдасться наблизитися до берега, а чи вдасться зранку, теж іще лишалося під питанням: потрапити до рук дикунів – анітрохи не краще, ніж до лап лева чи тигра.

Та хай там як, нам треба було десь пристати до землі, щоб набрати питної води, бо на борту вже не лишалось і пінти. Коли ж і де це зробити? Ксурі запропонував взяти глечик і сплавати на берег, коли б я відпустив його. Я здивувався: чому він хоче зробити це сам, а не відправити мене, самому ж лишитися в човні? Він одповів із такою щирою приязню, що я назавжди полюбив цього хлопця:

– Якщо дикі люди вийти, вони їсти мене, а ти тікати.

– Ні, Ксурі, – заперечив я, – попливемо разом, і ніхто нас не з'їсть – будемо відбиватися.

Я дав Ксурі сухарик і ковток міцного з пляшки. Ми підігнали баркас якомога ближче до берега. На берег ми ступили, маючи при собі рушниці та два глечики для води.

Я не наважився відійти далеко від берега, щоб не згубити баркас із поля зору – так і чекав, що дикуни спустяться вниз по ріці. Хлопець же помітив спокійне місце десь за милю від нас і побіг туди. Невдовзі я побачив, як він захекано мчить назад. Невже його переслідують дикуни чи страшні звірі? Я побіг йому назустріч, та коли наблизився, побачив – щось висить у нього через плече. Він підстрелив дичину! Звір був схожий на зайця, але мав хутро іншого кольору, а ноги довші. Ми раділи – м'ясо виявилося напрочуд смачним. Та ще більше ми раділи від того, що Ксурі знайшов воду і зовсім не бачив дикунів.

Згодом з'ясувалося, що не треба ходити по воду аж так далеко: якщо піднятися лиманом трошки вище, можна в час відпливу набрати прісної води. Отож ми наповнили глечики, добре почастувалися впольованим зайцем і приготувалися для дальшої подорожі, адже тут не знайшлося жодних людських слідів.

Я вже бував коло цих берегів, тож знав, що Канарські острови – недалечко від материка. Тільки в мене не було жодних пристроїв, щоб визначити, на якій ми зараз широті, та й, по правді, я не пам'ятав, на якій широті розташовані Канари, тому не міг визначити, в якому напрямку плисти. Я просто сподівався, що ми, рухаючись уздовж узбережжя, нарешті допливемо до місць, де торгують англійці. Я легко впізнаю їхні кораблі – і тоді ми врятовані.