БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
      Пiд крижаним щитом
      Фантастична повiсть
      "...Звiстка про це
      вiдкриття блискавично облетiла
      планету. Iнтернацiональна Рада
      одностайно прийняла розгорнуту
      ухвалу про Антарктиду, а також
      вжила запобiжних заходiв
      стосовно навколосонячного
      простору.. "
      (З вiдеострiчки "Хронiка-2300")
      I
      Никифор дивився, як вона поспiшає до свого апарата, - ноги в чорних панчохах, червона курточка, - дивився й не мiг зiбратися з думками. Все переплуталося в головi, то вже були не думки, а емоцiї, якiсь дикi почування. Тлум, галас, крик... З острахом i з якоюсь щемливою насолодою вiн вiдчув, що втрачає контроль над собою.
      - Клар-о!
      Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не вiдповiла. Боїться?.. Так, вона злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлi.
      - Клар-о! Зажди!
      Зiрвався з мiсця, немовби його пiдкинуло пружиною, кинувся навздогiн. Червона курточка мерехтiла серед зеленi, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та вiн мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, iнстинктивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендiтнi плечi... О, тодi не буде в її очах смiху. Знатиме, як смiятися!
      Вiдстань мiж ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко хвилина-друга, i вона вскочить у вiдкритий люк. Тодi вiн упав, пiрнув у траву. Клара озирнулась i, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацiкавило: де вiн дiвся? А вiн плазом, плазом по землi та як схопиться! Клара скрикнула i кинулася чимдуж до апарата. Та вiн ближче тепер був до неї, нiж рятiвний "Парасоль"; вже його тiнь упала їй пiд ноги. Дiвчина напружує останнi сили, але вiн таки наздоганяє! I в цю мить Клара впала йому пiд ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, i коли Нихифор полетiв сторчголов, одразу скочила i за мить опинилася в апаратi. Клацнула плита люка, забринiв антигравiтатор, i "Парасоль" шугнув у небо.
      Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потiм лютим оком зиркнув угору, на "Парасоль" - пальцi вирвали жмут трави. Ех! Ну, нiчого, не втечеш! Кинувся до свого апарата - хiба ж не знає, куди вона подасться? Звичайно, до своєї вiлли. їй i на думку не спало, що вiн наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвiл? Вiн сам собi дозволяє... Вiн доб'ється свого!
      Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшiй лiнiї до Клариної вiлли, черкаючись об верховiття дерев. Никифор мав на думцi одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зiницях проступає жах...
      Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високостi, Никифор спустився коло її вiлли, поставив апарат у вечiрнiй тiнi палiсадника й прокрався на веранду.
      - Клари немає вдома. - Никифор аж здригнувся вiд несподiванки. Оцi ще електроннi пенати! Може, вимкнути? Нi, не треба, це її може насторожити.
      - Гаразд, я почекаю, - сказав якомога спокiйнiше i додав: - Никифор Ярковий. - Пройшов у хол, присiв навпроти входу. Оце буде для неї несподiванка!
      Осатанiв юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтiха розпирає йому серце: хiба ж вона сподiвається на таку зустрiч? Авжеж, що нi. Утекла, випурхнула з його рук, вiдштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним... Зажди, моя пташко, ти ще вiдчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.. Пиха?.. Гордощi?.. Нехай. Раз на свiтi живеш! Багато дiвчат? А я вибрав тебе, тiльки тебе...
      Довго довелося сидiти хлопцевi камiнцем, хвилини здавалися годинами. Нарештi вона прилетiла. Iде... Червону куртку в руцi несе. Жарко? Хода в'яла, на обличчi втома, але нiякої настороженостi. Iди вже, пiдходь ближче!
      Та раптом обiзвалися пенати:
      - Никифор Ярковий чекає в холi!..
      Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повiрила своїм вухам. А коли вздрiла його у дверях, всмiхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свiдомостi промайнув жаль до неї. Може, облишити? Нi, вона мусить, мусить вiдчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тiлi.
      - Ник, чого тобi?
      Ага, пополотнiла, злякалася?
      - Схаменися, Ник!
      Вхопив її за плечi.
      - Так, значить, нема про що говорити?
      - Пусти, гидота!
      Несподiвано вона розмахнулась i вдарила його по щоцi. Цього вiн аж нiяк не сподiвався. Вiдсмикнув руки, заклiпав довгими вiями, роззявив рота.
      - I з отакою нiкчемою я була знайома! - не втрималась Клара. - Ти усвiдомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане знаєш?
      Никифор струсив iз себе миттєве зацiпенiння, випнув груди:
      - Усвiдомлюю, все усвiдомлюю i знаю!
      Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову - як на бичка в стародавнiх фiльмах - i вiдскочила. Наче клубок вогню, вiн пожбурив ту куртку собi пiд ноги, кинувся до дiвчини.
      - Злочинець! - закричала Клара, вбiгши в помешкання.
      I пенати одразу ж оголосили:
      - До житла сiмнадцять - сiмнадцять "А", сектор "П" вдерся злочинець. До житла сiмнадцять...
      Зачувши цей механiчний голос, юнак пiдбiг до пульта, люто смикнув бiлий важельок живлення - голос урвався. Тепер вiлла була вимкнута iз спiльної сiтки (острiвець, загублений в океанi!), можна безборонно зiгнати лють. Та Клара спритна дiвчина, вислизає з рук, стрибає, наче кiшка, гасає з кiмнати в кiмнату, з поверху на поверх, турляє йому пiд ноги меблю, а тут ще посутенiло - Никифор сторчакував, набив собi гулi, але зупинитися не мiг. Захеканий не так вiд утоми, як вiд лютi, вiн навiть не помiтив, що спалахнуло свiтло. Перебiгши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусiднiй кiмнатi. Кинувся у дверний прохiд i з розгону вдарився об прозору стiнку. Що це? Побiг до других дверей - там теж стiна, до вiкон - стiна! Озирнувся навколо - пiдходять незнайомi люди i крiзь прозорi стiни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений протипожежний захист! Тепер вiн у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увiмкнув?
      Почав гатити кулаками в стiну, а люди на тому боцi стояли й дивилися зосередженi погляди, похмурi лиця. Никифор вгамувався - борсатися просто смiшно. Сiв на пiдлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги i зненацька вiдчув холодок страху: вiн же тут задихнеться, коли не випустять! Пiдвiвся i, пiдiйшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
      - Тепер можеш не боятися...
      Здумав, що голосу ж його там не чують, i почав жестикулювати, мовляв, не бiйся, випусти.
      Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, i прозорi стiни з легким шурхотом пiднялися вгору. Никифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився i пiдтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслiд, i палючий сором проймав його наскрiзь. Яка ганьба! В їхнiй комунi вже, мабуть, рокiв iз двадцять не траплялося найменшого злочину, а вiн вчинив замах на особу, знехтував законом спiвжиття... Дикiсть!
      Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплiвся до стемнiлих кущiв i забрався в апарат. Це ж доведеться вiдповiдати перед усiєю комуною... Злочинець! А як реагуватимуть рiднi? I їм же ганьба: син злочинець! Запустив апарата, пiднявся над садом, у нерiшучостi повис над гiллям, а тодi шугнув у потемнiле небо.
      II
      Чим вище здiймався над землею, тим бiльше розросталася на обрiї заграва заходу. Але щоб вибратися iз земної тiнi i захопити сонця, потрiбнi довгi години втомливого польоту - на це у Никифора не вистачило духу. На висотi десь бiля шести кiлометрiв поклав свого "Електрона" в дрейф, щоб трохи вiдпочити i змiркувати, куди податися. Додому? Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття - з усiх екранiв комуни вiн сам мусить проголосити собi ганьбу! А за що, власне? Чому вiн мусить себе ганити? Ну, припустiмо, поводився не зовсiм етично, можливо, навiть зовсiм неетично, але ж це... кохання!
      Никифор довгенько марудився iз такими мiркуваннями, хотiв хоч перед собою, перед своїм сумлiнням виправдатися. Та хiба себе обдуриш? З глибини свiдомостi, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дiвчини - хiба це не тяжкий злочин? "А вона таки оригiнальна, незвичайна дiвчина. Ех, не стримався, вiдпустив гальма. А тепер втратив назавжди... А побачить вона мене на екранi, зганьбленого, приниженого, жалюгiдного, що подумає? Яке почуття в неї з'явиться? Презирство, огида. Нi, нi, хай що завгодно, тiльки не це! Я доведу, що... I їй, i всiм доведу..."
      I сам не знав, що саме доведе - чи своє почуття до Клари, чи просто впертiсть. Колись, хоча б у двадцятому столiттi, злочинцiв iзолювали (важко навiть уявити!), замикали в спецiальних примiщеннях. Брр... Добре, що вiн родився не в тi часи. А може, й недобре... Неяснi образи напливали, снувалися, обволiкали, як павутина, i в якийсь момент Никифор вiдчув, що похитується на спинi волохатої тварини - тепло i м'яко, але куди вiн їде? I, виявляється, сидить вiн передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду i велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, i вiн зовсiм не дивувався, що в такий спосiб кудись їде в надвечiр'ї. Ворухнув рукою i вiдчув щось тверде пiдлокiтник сидiння. Прочумався, але деякий час його не покидало вiдчуття теплої спини тварини. Так, вiн бачив подiбних тварин у фiльмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
      Никифор торкнув кнопку на пiдлокiтнику, i сидiння плавно пiднялося. Тепер мiг дивитися в iлюмiнатор, Але краси вечора не помiчав - нi яскравих зiрок, нi пiдсвiчених мiсяцем хмар, нi розсипищ вогнiв унизу. Навiть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрiю - бiле колесо з чотирма спицями, - не милував йому ока. Тiльки й подумав: там же Глiб, з яким разом вiдбували практику на Мiсяцi. О, як легко дихалося там, в штучнiй оптимальнiй атмосферi! Може, викликати Глiба?
      Рука сама потяглася до шифрiв екрана зв'язку. Ну, звичайно, викликати!
      Обличчя друга на екранi якесь розгублене, навiть похмуре.
      - Вiтаю, Глiбе! - якомога бадьорiшим тоном звернувся Никифор.
      Товаришевi очi, завжди веселi й привiтнi, повнилися досадою.
      - А з чим тебе вiтати? - пiсля секунди мовчання обiзвався Глiб. - Коли станеш перед очима комуни?
      В голосi чувся холодок i вiдчуженiсть. Нi на яке спiвчуття нiчого й сподiватися.
      - Я ще не думав про це. - Никифор спохмурнiв.
      - А цього не можна вiдкладати! - i Глiб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екранi, неначе було з тонюсiнької криги. Бач, який друг...
      Деякий час Никифор сидiв зосереджений, пiдперши рукою пiдборiддя, дивився в iлюмiнатор i нiчого не бачив. Нарештi ввiмкнув рушiя - надумав побувати на Островi Музики i Розваг, за якусь там сотню кiлометрiв. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрiй, забути про все. Найрiзноманiтнiшi .видовища, концертнi програми, просто вiдпочинок на лонi природи...
      З неба Острiв здавався свiтляною мозаїкою, кинутою в рiчку. Никифоровi важко було позбутися вiдчуття, що Острiв плине за водою - навколо мерехтiли освiтленi хвилi.
      Iшов попiд густими високими деревами, прислухався до гомону, смiху, що лунали звiдусiль, i поволi заспокоювався. Вже не думав про Клару, Глiба, неприємний осадок в душi поволi змивався новими враженнями, виникав зовсiм iнший настрiй. Здалеку долинала симфонiчна музика, i вiн попрямував туди.
      Зал свiтлової музики обрамлений зеленню, в центрi якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цiлий свiтломузичний агрегат. Свiтловi потоки, що супроводять звук, з'являються не лише на екранi, а й на живоплотi навколо, на капроновiй павутинi над головою, i ти опиняєшся всерединi цього дивовижного потоку, вiн пiдхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний свiт...
      Тiльки-но Никифор зайшов, не встиг навiть сiсти на вiльне мiсце, як музика замовкла, свiтло перестало вигравати. Присутнi заворушились, загомонiли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся i вийшов. Через секунду-другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотiлося. Вирiшив зайти в кiнотеатр "Вiкно в минуле" - подивитися котрийсь iз стародавнiх реставрованих фiльмiв. Чомусь кортiло побачити людей на конях, може, через той сон...
      Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тiльки ступив у напiвтемряву величезного залу, фiльмовий апарат зупинився. I треба ж було - на екранi саме мчав вершник, припавши до гриви, кiнь одiрвався вiд землi та так i повис у повiтрi. Стенувши плечима, Никифор вийшов iз залу. Це вже чортзна-що - його буквально переслiдують невдачi!
      Коли вiн заглянув до Театру Роботiв (там завжди йшли веселi комедiї), вистава також припинилася. Симфонiя, фiльм, спектакль... Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навiдатись до амфiтеатру, заглянути у "Вiкно"? Але вiдкинув цей намiр. Хлоп'яцтво! Громадський бойкот - не жарти. З усього видно; ситуацiя ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
      Тримаючись у тiнi дерев, пробирався до ангарiв. Пiймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрiчi з ними, ховається. Почуття самотностi, виникнувши десь у глибинi його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 вiн не працював у галузi геофiзики, подався б на довгi роки у космос. Але вiдчував: Земля тримає кожну його клiтину, покинути Землю йому несила.
      Бiля входу в ангар стовбичила якась постать. "Зараз i цей одвернеться... - неприязно подумав Никифор. - Нехай усi вiдвертаються!" Але незнайомець не тiльки не вiдвернувся, а ступив навстрiч i зупинив Никифора.
      - Здається, Ярковий?
      - Так. Але я вас не знаю.
      - Маєте рацiю, ми ще не зустрiчалися.
      - Ви ризикуєте своєю репутацiєю, - холодно кинув Никифор. - Мене пiддано iгнорацiї.
      - Саме тому я й хотiв...
      Щось у його тонi було неприємне, i Никифор несподiвано рiзко сказав:
      - Не потребую спiвчувань! - I пiшов пiд освiтлене склепiння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тiнi.
      Полегшено зiтхнув, вивiвши свого "Електрона". Тепер вiн знав, що робити: до Пiфiї! Вона порадить, вона все розсудить.
      III
      Тут усе розмiщене пiд землею. А на поверхнi буяють сади. Ось i зараз, пiзнього вечора, видно, як бiлiють помiж листом великi яблука, сизi сливи i рудуватi грушi. Никифор пiшов до лiфта. Бiлi кам'янi сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабiну i, поки вона пiднялася, тупцював, озираючись: хоча б нiхто не нагодився! Вийшовши з лiфта на глибинi десь п'ятдесяти метрiв, одразу потрапив на рухому стрiчку пасажирської трансмiсiї i за кiлька хвилин був у своїй лабораторiї.
      Тихо, безлюдно. Ночами тут нiхто не працює, хiба що трапиться коли-небудь така цiкава розробка, що несила вiдiрватися.
      - Ну, Пiфiє, я до тебе, - сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. Як скажеш, так i буде!
      Пiфiя стояла в кутку - п'єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жiнки з розпущеним волоссям i диким виразом обличчя (комусь iз "противникiв стандарту" спало на думку змонтувати електронного аналiзатора у виглядi скульптури). Вона блиснула чорними очима.
      - Я слухаю.
      Никифор розповiв їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхнi стосунки.
      - Ми часто зустрiчалися. Вона бувала зi мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрiчi iз жалощiв... Хiба це могло довго так тривати?
      Коли Никифор, нiчого не приховуючи, але мимоволi виправдуючи себе, розповiв, як стався iнцидент, Пiфiя спитала:
      - Який бiопсихiчний комплекс Клари?
      - Зрозумiй, почуття не вкладаються нi в якi прокрустовi ложа об'єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це...
      - А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, - не без сарказму зауважила Пiфiя. - Затямте собi, що все на свiтi є процес, а всiлякий процес характеризується об'єктивними даними.
      - Ах, я й забув, що ти любиш пофiлософствувати! - примирливо вигукнув Никифор. - Визнаю, ти маєш рацiю. Все - процес, усе - формула!
      Пiфiя замиготiла очима, що свiдчило про iнтенсивну роботу її контурiв, хоч юнаковi здалося: вона миготить вiд вдоволення.
      - Доведеться зв'язатися з iнформацiйним центром... - уголос мiркувала Пiфiя. - Так i є... Ось наслiдки аналiзу: сили, якi дiяли в ситуацiї, розiйшлися. Контакту немає - конфлiкт вичерпано.
      - Конфлiкт вичерпано!.. Люба моя, мила Пiфiє! - Никифор аж пiдскочив на радощах. - Ти мене врятувала! Нiякого конфлiкту, сили розiйшлися... Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
      - Це абстракцiї, якi не пiддаються врахуванню.
      - Гм, воно не зовсiм так, а втiм... Дякую, Пiфiє. - Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:
      - Не треба, я сама вимкнуся.
      - Хочеш порозмовляти?
      - Так.
      Никифор зручно вмостився у крiслi i приготувався слухати. Зрештою, спiшити йому нiкуди.
      - Ви, люди, дивнi системи, - почала Пiфiя. - Мабуть, унаслiдок несиметричностi ви намагаєтеся проявлятися не тiльки у своєму фiзичному вимiрi, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний свiт. Це я вважаю недосконалiстю конструкцiї, прорахунком Природи.
      - Навпаки, Пiфiє, в цьому глибока мудрiсть! Можливiсть руху свiдомостi, розвитку...
      - Це не те. Адже моя свiдомiсть також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунтi.
      - Знання i свiдомiсть - рiзнi речi... Твоє знання повниться, Пiфiє, збiльшується об'єм пам'ятi. А в нас... Людське життя, Пiфiє, це таке явище...
      Никифор замовк, схиливши голову, i Пiфiя деякий час теж не обзивалася. Нарештi нагадала:
      - Так що ж таке життя людини?
      - Один мiй друг, тонка поетична натура, так визначає: життя - це загадка, загорнута в таємницю.
      - В цих словах немає нiякої iнформацiї.
      - Навпаки, Пiфiє, ця фраза несе безодню iнформацiї! Стiльки ж, як i той стародавнiй вислiв: "Я знаю те, що я нiчого не знаю".
      - Цi вислови лиш засвiдчують вiдносний рiвень пiзнання.
      - Ех, Пiфiє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
      - Це таємниця, загорнута в загадку... - iронiчно сказала Пiфiя i вимкнулась.
      IV
      Заспокоївши Клару, тактовно поспiвчувавши їй, сусiди роз'їхались, i її вiллою знову заволодiла тиша. Дiвчина пройшла до блакитної кiмнати i втомлено сiла на кушетку. Провела долонями по лицю, зiтхнула й лягла горiлиць, пiдклавши руки пiд голову. Ну й день випав! I що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагiдний, витриманий i раптом... Атавiзм, психiчний атавiзм! Кларi було соромно за нього i боляче, i в глибинi душi пробивався струмочок жалю. Де вiн її вперше побачив? Чи не в Гiрському пансiонатi в Криму? Так, так, там i Вiра була. Вони познайомилися бiля мармурової альтанки, вiн щось дотепував, усi смiялися. Затим умовив вiдвiдати Дельфiнiю i чимось так задобрив одного дельфiна, що той висунувся з води бiля їхнiх нiг i пропищав: "Ви чуд-довi екземпляр-ри!" "Хоч дельфiни говорять нам комплiменти!" - смiялася Вiра. Никифор тодi провiв з ними усi вакацiї. А цього лiта прибув сюди. З'явився як снiг на голову... Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навiдпочивалася.
      Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Несамовитий погляд, обличчя перекошене, пальцi як пазури...
      - Дайте музику... - прошепотiла. - Симфонiю спокою...
      Кiмната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очi, готова вiддатися тихим тим чарiвним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тiльки забути кошмари цього дня. Починає скрипка - веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає вiолончель - стелеться трава пiд вiтром; далi обзивається арфа - дзвонять квiти, ронять срiбнi пелюстки на траву, їх пiдхоплює вiтер, здiймає вгору - бiла метелиця на блакитному тлi... I вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює - прозорi рiки, сизi лiси, рожевi хмари. Клара не вiдчуває тiла, наче зiткана iз променiв, з миготливого серпанку, лине пiд повiвом звукiв легша вiд тiнi. Лине i тоне, лине i тоне в океанi свiтла.
      Здалеку звiдкись зненацька долинає приглушений голос:
      - Кларо, Кларо...
      Та це ж мама її кличе!
      - Кларуню, донько, ти мене чуєш?
      - Чую, чую, мамо.
      - Тобi погано?
      - Ой, нi, дуже гарно.
      - Розплющуй очi.
      Клара дивиться i бачить коло себе матiр - ласкава посмiшка в очах, пiдсвiчене волосся над лiвим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара пiдводиться, каже пенатам:
      - Дякую за музику.
      Симфонiя поволi стишується, стишується i завмирає.
      - Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, - обзивається мама. - Вiдпочила?
      - Так. Ця музика, мамусю, чарує.
      - Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?
      - Я так i думаю зробити. Побуду з вами тижнiв два перед Антарктидою.
      - Тато за тобою скучив.
      - Я теж за ним скучила. Як там ваш заповiдник?
      - Все гаразд. Там такi бiзони...
      Кларi було приємно розмовляти з матiр'ю, дивитись у її примруженi очi (для передачi зображення вона мусила яскраво освiтлювати себе), слухати її нiжний голос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднiшню подiю - нi слова. Сонечко, а не мама!
      - Ой мамусю, очi заболять, досить уже нам. Спасибi, рiдна, до зустрiчi!
      - Будь здорова, доню!
      Зображення взялося тьмавiстю i зникло. Клара пiдхопилася, потягнулася, вигинаючи руки i плечi. Спитала:
      - Басейн готовий?
      - Так, - вiдповiв динамiк. - Яку дати температуру?
      - Зробiть... - Клара по-дитячому прикусила губу. - Зробiть шiстнадцять!
      - Будь ласка!
      V
      Ах, цей басейн! I що вiн тiльки робить з людиною!
      - Слухай, та тебе не впiзнати... - каже Вiра, поглядаючи на подругу лискучим воловим оком. - Коли б ти жила в двадцятому столiттi, була б... Зажди, як це вони казали? Ага, кiнозiркою. Чи це в тебе ще не пройшло збудження вiд того iнциденту?
      - Не треба про те, Вiро.
      - Чому? - В голосi подруги звучало щире здивування. - Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобi моральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!
      - Дикiсть, а не кохання.
      Вони сидiли, точнiше, напiвлежали на кушетках верхньої тераси.
      - Ех, Кларо, Кларо... Як часто ми розминаємось iз щастям. Недавно ми реставрували найдавнiший фiльмовий примiтив: двi дiвчини закохуються в одного юнака. Iнтрига, боротьба, переслiдування.
      - Зараз не той час, - обiзвалася Клара.
      - А що ми знаємо про той час? - вголос мiркувала Вiра, замислено дивлячись у вечоровi сутiнки. Очi схоплювали i тiнi, i мiсячне сяйво, i гаснучу заграву на заходi. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про холодну дiвочу душу: "Без запаху краса i сяйво без тепла"...
      Люди завжди були приблизно однаковi.
      Розповiдаючи про реставрований фiльм, Вiра все зiтхала, висловлювала свої жалi, симпатiї до далекої доби бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освiтлення. Лагiдна вечiрня темрява iмпонувала бесiдi, надавала задушевностi. Часом дiвчата замовкали, кожна думаючи про своє.
      Голос пенатiв порушив мовчанку:
      - Никифор Ярковий просить дозволу сказати кiлька слiв.
      Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити цi жести.
      - Нi, нi! Це неможливо.
      Подруга насторожено пiдвелась, у великих її очах вiдбилася цiкавiсть. Вона рiшуче промовила:
      - Скажiть, з ним хоче поговорити Вiра. З'єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.
      Вiра швидким кроком попрямувала до лiфта, а Клара пiдiйшла до балюстради, обiперлась об неї грудьми i безтямно дивилася в нiчну iмлу. В головi - хаос думок. Вона намагалася впорядкувати їх i не могла. Це ж тiльки подумати: пiсля всього, що сталося, вiн хоче "сказати кiлька слiв"! Клару аж пересмикнуло.
      Повернулася Вiра. Клара нiчого не питала. Вiра помовчала, нарештi видихнула:
      - Вiн тебе любить, чуєш? Дуже любить.
      VI
      "Що зi мною дiється? - думав Никифор, блукаючи в саду перед початком засiдання "Калейдоскопа". - Сприймаю свiт iнакше... Нерви оголилися, чи що?" Усвiдомлення цього наповнювало груди радiстю, пiднесенiстю. I зелене полум'я трави, i дерева, що вмочили гiлля в прозорiсть неба, i птицi, i сонце, що вже золотiє у млi,- все стало якимось ближчим, спiвзвучним. Реакцiя краси... Так, так, усе випромiнює красу, свiт повниться красою, i душа вiдчуває її, коли настроєна на ту саму хвилю.
      Якийсь жучок переповзав стежку. Никифор зупинився, присiв, щоб краще побачити. Теракотовий, складений з овалiв, трикутникiв i трапецiй, виставив, звичайно, антени - одержує iнформацiю про середовище. Ну, рухайся вже, рухайся, мабуть, i в тебе є свої клопоти. Помiтив на яблунi пташину маленька така, жовто-зелена кофтинка, чорний крават на шиї, - водить голiвкою, попискує. Скаржиться на самотнiсть... "Ну, це вже в мене сентименти, - майнула думка. - Може, їй просто попалася гiркувата личинка, от вона й пищить. А самотнiсть тут нi до чого". I одразу ж: "Не хитруй iз собою. Пташина самотнiсть - це тiльки асоцiацiя, ти ж увесь час вiдчуваєш власну самотнiсть... Ну й що? Нехай!" Озирнувся навколо - i вже нiчого особливого не побачив. Сад як сад i ранок як ранок. Пора на засiдання "Калейдоскопа"...
      До зали Никифор зайшов не так, як ранiше, - твердо ступаючи по сiрому пластику, весело-iронiчно поглядаючи на товаришiв: ану, якi розуми тут зiбралися? Нi, сьогоднi навiть пiсля прогулянки вiн щулився, вiдчував незрозумiлий острах i не мiг його подолати; опустив очi долу, ступав невпевнено, як на слизькому. Давно, коли Никифора ще й на свiтi не було, в цiй залi справдi стояв пiдсвiчений цилiндр калейдоскопа, що показував усе новi й новi форми, сполучення барв. Отак i вченi, що збиралися тут, мусили подавати новi й новi iдеї. Нарештi хтось спостерiг, що калейдоскоп забирає багато уваги, i подав iдею: прийняти його звiдси. "Колективний мозок", тобто всi ученi, погодився, i вiдтодi барвистий iнструмент перенесли до дитячого закладу, але назва зали так i залишилась.
      Никифор сидiв, не дослухаючись до притишених розмов. Головне - в нього є оригiнальна, досить-таки абсурдна iдея! Вiн давно готувався до її обговорення. Вiн так i скаже: магнiтне поле Землi витворюється не вiдомою досi матерiєю. В Антарктидi в районi геомагнiтного полюса дiє постiйний природний генератор магнiтного поля. От i нехай подискутують! Хоч i висмiють, але в "аналiтичний циклотрон" iдея буде передана. Всiм стане ясно, що нi про яке розтоплювання криги Антарктиди не може бути й мови. Це ж природний панцир, кожух магнiтного джерела!
      Як це спало йому на думку? Переглядав якось спецiальний фiльм (Земля, сфотографована з космосу крiзь рiзнi фiльтри), отодi й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гiпертрофоване нагромадження криги в Антарктидi. Жоден iз механiзмiв виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Никифоровi переконливим.
      Мелодiйно дзенькнув годинник, i гамiр у "Калейдоскопi" почав ущухати. Черговий керiвник, пiдiйшовши до великого, на всю стiну, чорного екрана, проголосив:
      - Почнемо! Сьогоднi в нас тема: Антарктида i перспективи її використання.
      Назва теми бiлими похилими лiтерами прорiзала середину екрана.
      Деякий час чулося тiльки покашлювання. Хто почне? Никифоровi кортiло першому кинути свою iдею на екран, вже й слова вертiлися на язицi, але тут прохопився смiхотливий Микола Макодзьоб:
      - Пропоную прорiзати в товщi криги тунелi, зали, галереї найрiзноманiтнiшої форми i величини, вiдтворити там найславетнiшi архiтектурнi споруди з давнини й до наших днiв, одне слово, зробити КЕР Континент Екскурсiй i Розваг!
      Як тiльки електронний перетворювач почав фiксувати Макодзьобовi думки на екранi, назва теми попливла вгору i зупинилася пiд верхнiм пругом. Там вона й залишалася протягом усього семiнару, а текст виголошених iдей стояв перед очима до чергової пропозицiї. З екрана їх списував так званий Акумулятор iдей, яким користуються вченi з "аналiтичного циклотрона". Списувати було що. Пропозицiї так i сипались:
      - Використати як рибний холодильник!
      - Переправити кригу на Мiсяць!..
      - Перекинути на Марс...
      - Залишити статус кво, аби не порушилася бiосфера.
      - Рiвень свiтового океану понизився, доцiльно розтопити кригу Антарктиди...
      "Розтопити, розтопити..." Тiльки це слово й кидалось у вiчi Никифоровi, тiльки воно, здавалося, й сiкло чорний екран: "Розтопити, розтопити..." I вiн заговорив, дихаючи просто на сiру сiточку свого електронного перетворювача:
      - Антарктиду слiд розглядати в комплексi з магнiтним полем Землi. Це поле створюється не вiдомою досi матерiєю, поклади якої втушкованi товщею криги. Точка, де є магнiтний полюс...
      На мить вiн кинув погляд на чорний екран. Що таке? Там свiтиться попереднє висловлювання: "...розтопити всю кригу Антарктиди..." В чiм рiч? Його перетворювач зiпсувався? Окинув поглядом колег - сидять, не дивлячись в його бiк, жодна голова не повернута до нього! - i обличчя обдало жаром. Отже, й тут iгнорацiя! Нiхто не хоче його слухати, апарат вiдключено... Авжеж! Никифоровi хотiлося закричати, вигукнути щось лайливе, викинути на цi голови всю свою пекучу образу. Але вiн тiльки стиснув зуби й промовчав. Рука, в якiй тримав трубку перетворювача, шарпнулася сама собою, проводок обiрвався. Кинув трубку пiд ноги i прожогом подався до виходу. Жоден iз його товаришiв не сказав нi слова, наче це був не вiн, а привид, якого нiхто й не бачив. I Микола... Навiть вiн не обiзвався! Ну, гаразд, гаразд, заждiть, ви ще почуєте Никифора Яркового!
      Груди розпирало обурення, був такий приголомшений, що замiсть пiднятися до ангара, погнав кабiн}' лiфта вниз i опам'ятався десь на кiлометровiй глибинi. Дiставшись нарештi до свого "Електрона", не знав, куди податися. Все стало йому байдуже. Ввiмкнув апарата, аби вiдiрватися вiд землi. Довго летiв понад хмарами, нарештi побачив лiси, луки i опустився. Кущi були такi густi, що в них сховався його кулястий лiтальний апарат.
      Вибрався назовнi i пiшов, набираючи в груди густого повiтря, настояного на травах, на перепрiлому листi, насиченого всiма лiсовими запахами. Легко, гарно. Розкинувши руки, як для обiймiв, упав на землю. Густi стебла пружинили пiд ним, обдавали запашним теплом. I якось одразу полегшало на душi, все, що трапилося досi, вiддалилося, невиразно маячило десь далеко-далеко на обрiї свiдомостi. Ех, як тут добре! Лежати б отак вiчнiсть, слухаючи нечутнi шерхоти трави. Втекти, втекти вiд усiх до Природи! Тут немає нiяких приписiв: живи, не залежний нi вiд чого i нi вiд кого. Хiба вiн не має права вибору? I хто доведе, що це - гiрший варiант?
      VII
      Клара сiла в геочовник пiд Карпатами. Не зупиняючись i на секунду, виповнений свiтлом цилiндр пiдхопив пасажирiв iз рухомої платформи i помчав на пiвдень. Умостившись на податливому сидiннi, яке одразу набрало форми її тiла, дiвчина торкнула сережку-транзистор, що поблискувала у правому вусi, i почала слухати притишену музику. Клара поклала руки на колiна i заплющила очi. Хотiлося подрiмати. Безглузда Никифорова вихватка зiпсувала їй вiдпочинок, настрiй поганий, навiть до батькiв не, заїхала. Тiльки на роботi можна скинути з серця неприємний вантаж, полегшено зiтхнути. Ото здивуються на Геомагнiтнiй станцiї, що вона так швидко повернулася! Треба було б сповiстити... Чи, може, вийти бiля Стародавнiх Пiрамiд, послухати вечiрнiй концерт? Кажуть, дуже урочисто i вражаюче: Пiрамiда освiтлюється блiдим срiблястим свiтлом, i таємничий голос звучить наче з глибин часу: "Я, Пiрамiда великого фараона Хеопса, чотири тисячi рокiв здiймаюся над Землею..." "Великий..." Ну й смiшнi... Наче розiгрували п'єсу. Але п'єса була жорстока, кривава, чоловiчок утверджував свою "велич" кров'ю iнших людей...
      - Вам холодно? - обiзвався молодий сухорлявий чоловiк i сiв поруч. Може, ввiмкнути обiгрiвача?
      - Нi, дякую, - скосила на нього очi Клара. Осмикнула на колiнах сукню i склала руки на грудях, явно не бажаючи розмовляти.
      - А я подумав... Пробачте, може, ви хочете вiдпочити?
      Вiн трохи схилив голову в її бiк, i Клара завважила, що рiдкувате його волосся має зеленавий вiдтiнок, очi спокiйнi, сумирнi, здається, жовтавi, голос якийсь сухий, офiцiйний.
      - Та вже перехотiлося, - стримано сказала i з досадою подумала: "Завжди хто-небудь причепиться..."
      - Ви вже подорожували цим човником?
      - Нi, вперше.
      - А далеко?
      - Антарктида.
      - У справi, звичайно?
      - Так, я там працюю.
      "Годилося б i його щось спитати, - подумала Клара, - та нащо це менi?"
      - А я до Космiчної Пращi... Стартовий острiв. Знаєте, звичайно?
      - Чула.
      - Хiба не лiтали на Мiсяць?
      - Боюсь невагомостi.
      - А я звичний до космiчних перельотiв. Брав участь в експедицiї до Урана. Ну, ви ж знаєте, вона закiнчилася не зовсiм вдало... Тепер вирiшив поцiкавитися Землею.
      Клара спiвчутливо поглянула на сусiда. Виходить, це один iз тих, що два роки тому повернулися з Урана. Бiльшiсть загинула, так нiчого особливого й не вiдкривши на пустельнiй жорстокiй планетi, а цьому, значить, пощастило...
      - Бiльше не хочете на Уран?
      - Нова експедицiя готується, але я залишаюся на Землi. Зрештою, я iсторик i археолог.
      Помовчали. Потiм супутник iз зеленавим вiдтiнком волосся запропонував:
      - Може, подивимось краєвиди?
      - З-пiд землi? - здивувалась Клара.
      - Так, з-пiд землi. Ось цей об'єктив нам усе покаже... - сказав незнайомець, поставивши на столика чорний ящичок iз золотистою передньою стiнкою. Швидкими пальцями торкнув умикача. - Ось зараз i побачимо, де ми є...
      Спочатку золотисте тло екрана прокреслили iскорки, потiм шугонуло полум'я, наче вiд тертя об кам'яну породу, i ось уже човник нiбито вирвався на поверхню землi. Iлюзiя цiлковита! Клара примружила довгi вiї чи то вiд сонячного свiтла, чи вiд задоволення. На екранi, як в iлюмiнаторi, поплив справжнiй, ну справжнiсiнький краєвид. Наче вони летiли понад полями, мало не черкаючись колосся пшеницi. А он зблиснула вода - море чи рiчка? праворуч, на гористому березi, мiсто, велике мiсто в зеленi садiв...
      - Iстанбул. Колишнiй Царгород, Вiзантiй.
      - Гарний, - сказала Клара, не вiдриваючи погляду вiд екрана.
      - О, там досить багатi музеї: Софiйський собор, Голуба мечеть... Он бачите чотири списи? То мiнарети коло Софiї. Все реставровано в первiсному виглядi.
      Мiсто пропливло, як видиво, як великий морський лайнер iз сяючими на сонцi палубами. I знову - поля, сади, стрiчки дорiг i легкi, ажурнi мости.
      Уранос (так подумки Клара прозвала спiвбесiдника) пояснив, що цей об'єктив бачить за допомогою нейтрино - космiчнi зливи їх пронизують товщу Землi. Апарат фiльтрує потоки нейтрино в такий спосiб, щоб одержувалось потрiбне зображення.
      - Так можна заглянути i в глибини Всесвiту? - зацiкавилась Клара.
      - У певному розумiннi. Я працюю над удосконаленням приладу. Це мiй винахiд - нейтринний лiхтар.
      Клара поглянула на попутника з повагою.
      За бортом вочевидячки хлюпнули ультрамариновi хвилi Середземного моря. На обрiї в срiблястому маревi виднiлися острови.
      - Ви вже бачили колоса Родоського?
      - На жаль, не встигла.
      - Ефектна статуя. Реставратори використали двi тисячi тонн титану на каркас i, здається, три тисячi тонн мiдi. Та ось вiн, дивiться!
      Клара не зводила очей з екрана, видовище було неповторне: на тлi великого амфiтеатру мiста високо в небо здiймається постать колоса, сонце дробиться на його могутнiх грудях, гордовито пiднесенiй головi...
      - Багато монументальних витворiв стародавнього свiту вiдновлено, сказав Уранос. - Шкода тiльки, що до цiєї програми не включено Вавiлона.
      - А може, це й добре, - заперечила Клара. - Вавiлон залишився в пам'ятi iсторiї як символ тяжкої неволi, нечуваного насильства i рiдкiсної розбещеностi. Навiщо його воскрешати?
      - Iсторiя - це iсторiя, - зiтхнув Уранос.
      Острiв Родос зi своїм колосом вiдплив у далечiнь, окутався серпанком i швидко зник за обрiєм. Знову навколо плюскотiли синi хвилi, де-не-де бiлiли кораблi.
      - У тi часи мистецтво розвивалося наче якимись вибухами, - помовчавши, продовжував Уранос. - То в Межирiччi, то на берегах Нiлу, то в Грецiї, Римi...
      - Це влучно: вибухами.
      - Але вже недалеко той час, коли таємницi iсторичного процесу будуть простеженi.
      - А хiба iсторична наука ще не осягла всього процесу? - Клара кинула на свого спiврозмовника зацiкавлений погляд.
      - Бачте... Вона зiбрала, мабуть, увесь фактичний матерiал, який можна зiбрати, проаналiзувала його i дала приблизно правильну картину того, як проходив iсторичний розвиток. А от чому саме так, а не iнакше, чому вилився такий варiант, а не iнший, на це вiдповiдi ще нема.
      - I, певне, нiколи й не буде, - замислено сказала Клара.
      -Чому не буде? Ми терплячi, ми про все дiзнаємось i поставимо крапку.
      - Хто це - ми?
      В Ураноса проскочила iскорка в жовтизнi очей.
      - Ну... iсторики, звичайно.
      - Он уже Нiл! - вигукнула Клара. - Пiрамiди, пiрамiди бачу...
      На якусь мить блиснула думка: вийти! Запросити його i вийти! Та Клара вiдкинула цей намiр. Дивилася, як пропливають величнi рукотворнi гори, малесенькi постатi людей бiля них...
      - Ну, от хто пояснить: чому фараон Хеопс вирiшив збудувати собi таку грандiозну могилу? Спорудження пiрамiд, певне, дуже пiдривало економiку Єгипту, i, може, коли б не такi безглуздi витрати людської енергiї, iсторiя пiшла б по iншому руслу? Могли б же фараони вдовольнитися хоча б удесятеро меншими гробницями?
      - Все це можливо, - хитнув зеленавою головою Уранос, - i на всi подiбнi питання наука таки одержить вiдповiдь.
      - Яким чином? - з iронiєю в голосi спитала Клара. - Може, як у фантастицi, пошлють iсторикiв у далеке минуле, щоб вони там, на мiсцi, все зафiксували?..
      - Зараз розробляється складний, занадто складний, але й дуже цiкавий проект,- зумисне не помiчаючи її iронiї, сказав Уранос- Вiн уже й назву має, але поки що тiльки назву...
      - Як же вiн зветься, цей таємничий проект?
      - Модель Iсторiї Людства - МIЛ скорочено.
      - Що це означає?
      - Тут може бути кiлька варiантiв. Ось, наприклад, такий. В одному з найбiльших циркiв Мiсяця, на невидимому боцi, спорудити зменшену модель Середземномор'я з прилеглими до нього територiями: Єгипет, Дворiччя, Мала Азiя, Європа... Тектимуть рiчки, здiйматимуться бурi, будуть запрограмованi землетруси, вибухи вулканiв, словом, усi природнi компоненти. На цiй аренi дiятимуть бiороботи, створенi на основi електронiки бiлкових молекул,шумери, єгиптяни, ассiрiйцi, греки, римляни... Запрограмованi до розвитку, розмноження, з усiма людськими iнстинктами. Можна буде побачити, так би мовити, в натурi Рамзеса, Накуходоносора, Олександра Македонського, Юлiя Цезаря... Взяття Вавiлона персами, бiй у Фермопiлах i зруйнування Карфагена...
      - Цiкаво було б побачити Клеопатру, - сказала Клара i зашарiлася.
      - Звичайно, цiкаво. Або засiдання Ареопагу чи римського Сенату. Вони створять i свої пiрамiди, i колоса Родоського, i Парфенон, i Колiзей.
      - Заждiть, вони, значить, i кохатимуть i ненавидiтимуть?
      - Звичайно. Все, як у людей.
      Клара здригнулася.
      - I рабство в них буде?
      - Аякже.
      - I вбивства, i муки?
      - Все, як у людей. Дiятиме той самий закон причинностi. Гiгантський моделюючий центр лише збиратиме iнформацiю для аналiзу, нiякого втручання в процес аж до кiнця експерименту.
      Клара подивилась на нього довгим, уважним поглядом:
      - А ви не вважаєте, що це... жорстоко?
      - Жорстоко? Залежить, як на це дивитись. Фiнiшний iмпульс миттєво зiтре пам'ять у мiльйонiв роботiв, i згодом можна буде пiдготувати iншi фази iсторичної моделi. Яка ж тут жорстокiсть? Це станеться миттєво, нiхто з них не встигне вiдчути жах загибелi.
      - А що, як вони здогадаються про фiнал? Ну, iнтуїтивно чи внаслiдок неточностi в програмуваннi... Нi, нi, таке моделювання... Коли цей проект винесуть на затвердження громадськостi?
      - Ми ще тiльки розпочали розробку.
      - Я голосуватиму проти.
      Зеленоволосий вчений знизав плечима i нiчого не сказав. Тiльки поглядав на неї вивчаючим, зацiкавленим поглядом.
      На екранi його апарата пропливали африканськi савани. Клара зiщулилася, сховала пiдборiддя в комiрець куртки i мовчки спостерiгала безконечнi плантацiї. їй почулося, наче хтось кличе: "Кларо Кларо!" Нi, не почулось, голос шепотiв їй iз транзистора. Так, це Вiра. Клара приклала долоню до вуха, щоб краще було чути. "Кларо! Ти мене чуєш? Де б ти не була - вернися! Никифор зник, можливе нещастя, вернися, будемо шукати, Кларо!.." Вiрин голос благав, i першої митi Клара вже сiпнулася пiдвестися, пiти до вихiдного шлюзу. Зник... А їм, власне, яке дiло? "Ти мене чуєш, Кларо? Де б ти не була..." Клара натиснула кнопочку, i Вiрин голос обiрвався. Досить iз неї того Ника!
      Сусiд щось розповiдав, та Клара не дослухалась, у вiдповiдь на його запитання лише кивала головою. Коли вiн попросив дозволу зателевiзуватися до неї, так само кивнула головою i механiчно подала картку зi своїми координатами. Вiн, здається, з радiстю зиркнув на той шматочок пластика i обережно сховав до кишеньки. Клара була наче в трансi, до її свiдомостi майже не доходили чемнi слова його подяки, стриманi комплiменти i пояснення, що Антарктида цiкавить його як археолога. Нарештi вiн встав на стартовому островi Космiчна Праща. Клара зiтхнула i заплющила очi, збираючись подрiмати до Антарктиди.
      VIII
      Першi променi сонця застали Вiру на пласкому даху. Тут вона любила робити гiмнастичнi вправи. Iнколи виконувала загальний комплекс, передаваний по радiо, а найчастiше iмпровiзувала пiд музику. Легкiсть, пружнiсть тiла яке це приємне фiзичне вiдчування! Ходила то на пальцях, то на п'ятах, потiм ногами креслила в повiтрi зигзаги, пiдстрибувала, взявшись у боки, або котилася колесом, спираючись то на руки, то на ноги. Дрiбнi краплинки поту зросили її щоки, а дiвчина гасала з непослабним завзяттям - то перекидалася через голову, розтрiпуючи кучму свiтло-русого волосся, то на мить зупинялася, плавно розводячи руки i випинаючи тугi груденята. В таку мить променi сонця робили з неї дивовижну скульптуру, нiби стверджуючи стародавнiй афоризм: люди - дiти Сонця. Бадьора й весела зiйшла дiвчина вниз, але, згадавши Ника, вiдчула якусь порожнечу, невиразна тривога стиснула груди. Де вiн зараз? Що робить?..
      Переборюючи нiяковiсть, почала викликати його котедж. Нiякої вiдповiдi. Пенати твердять одне: Никифора Яркового вдома нема. Куди ж вiн подався? Мабуть, таки втiк. Це чомусь образило i засмутило Вiру. Снiдала зовсiм без апетиту, обмiрковувала те, що сталося. Ну, гаразд, Клара, iгнорацiя... Але мiг же вiн хоч сказати? А то навiть не попрощався! Ставало гiрко на душi. Безцiльно бродила по кiмнатах, не знаючи, де себе подiти. Ех, Ник... Звичайно, якщо вона схоче - знайде його, хоча б по радiомаяку. Але чи потрiбно нав'язуватися? Хiба що вiн потрапить у бiду...
      Вiра спiймала себе на думцi, що бажає Никовi якогось нещастя, звичайно, не дуже небезпечного, а такого, щоб саме вона могла йому зарадити. їй одразу ж стало нiяково, що так подумала, а потiм смiшно: дитячiсть! Все-таки у п'ятнадцять рокiв треба хоч трохи серйозностi...
      "Клара - ось хто тут зараз потрiбний! Вона, тiльки вона зможе вiдвернути нещастя..." Вiра почала кликати подругу, але не докликалась.
      Була в такому пригнiченому настрої, що наступного ранку навiть зарядки не робила. Нашорошено, тривожно прислухалася до тишi. Аж кинулась, коли її викликали на зв'язок. Доки добiгла до Рожевої зали, чого тiльки не передумала. От бач, вона образилась, а вiн викликає, не забув про неї. А що нiчого не сказав, то, може, побоювався, що вона вiдговорить, а тепер ось потребує її допомоги. Ех, Ник, Ник...
      З екрана дивилась на неї Клара.
      - Що з тобою, Вiро, ти чимось збентежена?
      - Нiчого, це так... - Вiра намагалась говорити якомога спокiйнiше. - Я сподiвалася... Вiрнiше, не сподiвалася. Ах, Кларо, чому ти так довго не обзивалася? Тут сталися такi подiї...
      - Невже ти, Вiро, не здогадуєшся, що тi подiї мене зовсiм не цiкавлять?
      Вiра вiдчула в цих словах щось силуване, чуже, подруга якось одразу нiби вiддалилась. Ранiше їхнi зацiкавлення були спiльними, а тепер, виходить... Як швидко мiняються люди! Ну що ж, коли її не цiкавить те, що тут сталося, то Вiра й не казатиме.
      Пауза затяглася, i Клара, мабуть, щоб внести розрядку, заговорила швидко-швидко, без нiяких запитань:
      - Я тут одразу поринула в роботу. Знаєш, тiльки працюючи, вiдчуваєш повноту життя. За прозорими стiнами нашої станцiї мете непроглядна снiговиця, i хоч у примiщеннi двадцять один градус тепла, а як поглянеш на ту завiю, мимоволi здригнешся. Стiни треба зробити непрозорими, бо, зрештою, це негативно дiє на нервову систему: рецептори шкiри вiдчувають тепло, а зiр сповiщає про лютий холод. Лiто, з якого я недавно виїхала, здається сном, якоюсь казкою. Зеленi дерева, трави, плюскотливi струмки, теплий вiтер, дощ. А ми хоч i розташувалися на кризi, а катаємося на ковзанах пiд штучним пластиковим небом. Приїжджай, Вiро, частину вiдпустки проведеш тут. Поблукаємо по крижаних тунелях - враження нi з чим не зрiвняне. Тепер ми на мiсцi перевiряємо данi цiлої сiтки магнiтометрiв, бо останнiм часом тут дiється щось незвичайне - напруга магнiтного поля то посилюється, то слабне, i тенденцiя саме до послаблення. Є над чим помислити нашим теоретикам...
      "А в Ника ж свiй погляд на це! - мало не прохопилася Вiра. - Нi, нi, не буду їй про нього..."
      - Визначилось кiлька напрямкiв, але, здається, найперспективнiший давно вiдомий: теорiя синхронностi геомагнiтних явищ з активнiстю Сонця. Та це тебе, певно, не цiкавить.
      - Чому ж? - обiзвалася Вiра. - Теорiя синхронностi - це дуже цiкаво. Я рада, що ти захопилася роботою.
      - В мене є ще й iнше захоплення! - по-змовницькому пiдморгнула Клара. В дорозi я познайомилася з одним... Ураносом.
      Вiра здивувалась:
      - З яким Ураносом?
      - Та це я так його прозвала за участь в експедицiї на Уран. Тепер вiн працює на Мiсяцi, часто перемовляється зi мною.
      Клара розповiла про свого зеленоволосого попутника, згадала про його модель iсторiї людства. Поступово Вiра вiдчула ту саму Клару, яку знала ранiше. Майже ту саму, бо щось таки мiж ними пролягло. Розмовляючи, Вiра заздрiсно думала: i Ник за нею, i цей Уранос...
      Пiсля того, як погас екран, пiдiйшла до дзеркала. З-пiд густих вiй на неї сяйнули синi, з темним вiдтiнком очi, здригнулися рожевi губи. Виставила наперед ногу, ще й притупнула.
      - Дурнi! - нахмурила брови. - Дурнi! Чи ви послiпли? Але нiчого, я маю час... Тебе ж, Ник, я просто змушена вiднайти, ти ж не знаєш останнiх новин про поведiнку магнiтного поля!
      IX
      Никифоровi захотiлося їсти. Юнак нишпорив очима навколо, але нiчого їстiвного не бачив - густий лiс коли що й мав, то не виставляв напоказ. Дерева стояли цiлком байдужi до його переживань. Дуби дрiмали на осоннi, осики дослухалися до чогось, час вiд часу ворушачи зелено-бiлястим листом, берези купалися в сонцi i аж сяяли вiд утiхи. Стояла тиша, первозданна тиша з пунктиром пташиних голосiв. Слухав би її, бродив би в нiй, як у водi, але хотiлося їсти. Втiкаючи вiд цивiлiзацiї, Ник якось зовсiм про їжу не думав, бо з проблемою харчування досi нiколи не стикався. А тепер... Що ж тепер? Невже капiтулювати перед отими їстiвними плитками, якими кожного постачають пенати? Отими пакетами, що дихають на тебе смажениною чи нiжать твiй нюх м'якими ароматами динi або огiрка? Натиснув кнопку - i маєш. Культурно, смачно, поживно, i головне - легко, торкнися лише кнопки. А тут, у лiсi, кнопок нема. Юнак озирнувся й зiтхнув: нема! Ну й що? Все одно вiн не вклониться тим кнопкам! Хiба людство не вийшло з лiсiв? Змогли ж нашi пращури вижити? Не просто вижити, а, зростаючи, розвиватися, удосконалюватись. Адже той далекий шлях, що привiв сучасну людину до кнопок, починався у лiсових нетрях, на берегах рiчок i озер...
      Ця рятiвна думка надала Никовi бадьоростi. Пiдвiвся, потягнувся до хрускоту в суглобах, зганяючи з себе сонливiсть. Вiн стане Первiсним Мисливцем, Первiсним Рибалкою, Первiсним Збирачем плодiв! Зрештою, це ж просто цiкаво, оригiнально - повернутися в лоно Природи, жити з нею в гармонiйному єднаннi!..
      Рушив на пошуки їжi. З-за кущiв знадливо блиснув йому iлюмiнатором "Електрон" - мiсток до цивiлiзацiї. Никифор не зупинився: варто натиснути на кнопку... Але сама згадка про кнопку погнала його вiд апарата. I чим дужче йому кортiло повернутися до цивiлiзованого способу життя, тим швидше вiн iшов у лiсовi нетрi. Пройшовши з пiвкiлометра, наткнувся на стiну лозняка. Продертися крiзь нього не було нiякої змоги. Никифор подався в обхiд. Нарештi лозняк розступився, зазеленiв морiжок, а за ним засинiла невеличка латка води, далi - ще i ще. Озерця були дуже красивi - ну справдi як осколки велетенського дзеркала, розкиданi в травi, але Никифоровi було не до цього. Прозору воду буквально пронизували сизi спинки риб - ось що вiн помiтив! Яка то риба - карасi, окунi чи, може, щуки - вiн не знав; та навiщо йому це знати? Головне, що то - їжа. Калорiйна, поживна, смачна!
      Роздягся i в рожевих трусиках забрiв у воду. Риба схарапудилася, сизi спинки замигали перед очима, вiн вiдчув м'якi поштовхи в ноги i засмiявся. Озерце малюсiньке, i iкати рибi нiкуди, а розвелося її тут тьма-тьмуща! Занурив руки по лiктi, розчепiрив пальцi i вхопив кiлька штук, але не втримав - вислизнули. Ще й ще водив руками, риба попадалася, але кожного разу легко вислизала, дивуючи його своєю спритнiстю.
      Никифор випростався, втер пiт iз чола i безпорадно озирнувся навколо. Погляд його впав на одiж.
      - Еврика! - вигукнув юнак, виходячи з води.
      Узяв штани, позав'язував вузлом холошi - чом не рибальська снасть? Але навiть нею впiймав здобич не одразу: срiбнобокi карасi ухитрялися втiкати разом з водою. Але тепер перевага в грi була явно на його боцi. За пiвгодини вiн мав з десяток важкеньких карасiв.
      Ну, гаразд, мiркував Никифор, риба є, але ж не їстимеш її сирою! Треба б пiдсмажити. Тiльки як видобувала вогонь первiсна людина? Тертям сухих паличок? Ну, в лiсi це не проблема...
      Назбирав оберемок сухого ломаччя i розташувався на морiжку. Вибрав двi гладенькi гiлки, виламав цурупалки i почав добувати вогонь. Довший цурупалок, налягаючи грудьми, обiпер об землю, а коротким почав швидко i з притиском терти. Довго тер, пальцi добре нагрiлися, але жаданий вогонь не з'являвся. Скоро колiна йому занiмiли, руки потерпли, а вогонь вперто не хотiв показуватися. Стомившись, Никифор лiг горiлиць i бездумно дивився в небо. Потiм знову взявся видобувати вогонь, але вже iншим способом. Один цурупалок розчахнув, а другий, застругавши, поставив сторч i почав крутити долонями. В жолобку, де ввiрчувався кiнець палички, скоро почало тлiти, вже нiздрi вловлювали запах димку, але доводилося раз у раз перехоплюватися долонями, i за цю коротку паузу тепло встигало розвiятись, не дiйшовши критичної точки. Еге, думав Никифор, витираючи пiт, тут тобi не електронiка, тут м'язи мусять спрацювати максимально точно.
      Крутив годину, не менше, поки в жолобку не затемнiлося i звiдти не знялася синя ниточка диму. Сталося чудо: зблиснув вогонь!
      - О Живий Вогонь предкiв! - молитовно склавши руки, вигукнув на радощах Никифор. - Слава тобi, могутнiй i добрий!
      Побачивши, що полум'я ось-ось охопить усi дрова, схопився i побiг до кущiв - треба пiдкинути сирих. На бiгу помiтив у травi руду спинку якогось звiрка, що метнувся прiч вiд озерця. Никифор повернув туди - о, який удар долi!- в ямцi, куди вiн поклав свою здобич, не було жодного карасика, валялися тiльки кружальця луски та один недоїдений хвостик. Беспорадно озирнувся, узяв свої мокрi штани iз зав'язаними холошами, потримав їх, роздумуючи, i побрiв до багаття.
      "Та вернися до кнопок!" - нiби шепнув йому хтось на вухо.
      - Нi, я мушу... мушу довести гру до кiнця! Не вийшло з мене Рибалки, стану Збирачем!
      Десь у глибинi його свiдомостi вже виникало поки що невиразне, безформне: "А таки ж доведеться..." Але то був лише несмiливий натяк, розпливчата тiнь. Никифор попростував у гущавину, приглядаючись до кущiв i дерев. Незабаром натрапив на яблуньку - вийшла на галявину та й стала у травi. Яблука дрiбнi, терпкi i кислi-прекислi, але вiн хрумав їх жадiбно, аж поки не набив оскоми на зубах. Тут же неподалiк натрапив на невисокi кущi, обсипанi синювато-чорними ягодами. Легенько зiрвав одну ягiдку, стер пальцями сивуватий налiт i не без побоювання вкинув у рот. Смачно, дуже смачно. Пiсля кисличок цi ягоди здавалися справжнiм делiкатесом.
      Об'ївши кiлька кущiв, Никифор вийшов на осоння, лiг у травi i блаженно потягнувся. Настроєний на фiлософський лад, вiн думав про стосунки Людини й Природи, намагаючись визначити своє мiсце у Великому Кругообiгу Матерiї.
      Х
      День для Вiри минув у сумнiвах; шукати чи не шукати Никифора? Лелiяла малесеньку, як сонячний зайчик, надiю: може, вiн таки обiзветься? Та минала година за годиною, тiнi довшали, росли, а разом з ними росла i її тривога. А що, коли раптовий вибух меланхолiї штовхнув його на нерозсудливий, непоправний вчинок?
      Почала хапливо збиратися. Коли все необхiдне було покладено у невеличкi, але мiсткi гнiзда лiтального апарата, вона довго сидiла бiля бортового приймача, намагаючись зафiксувати сигнали радiомаяка "Електрона". Серед трiскотняви i шуму в ефiрi не так-то й легко було це зробити. Вiра настроювала апарат, прикусивши нижню губу. Нетерплячi пальцi крутили тумблери, мабуть, занадто нервово, бо з мiкрофона раз у раз проривалося:
      - Це остаточно: лечу на супутник! (Тривожно-веселий голос дiвчини).
      - Передумай, не поспiшай... (Хлопець, благаючи).
      - Найкращий санаторiй, люба, в цирку Платона. Можна...
      - Що за вiдпочинок пiд пластиковим небом?
      Подiбнi розмови дратували Вiру, вона подумала: чи не звернутися до зонального iнформацiйного центру? Там одразу можна одержати координати "Електрона"...
      Раптом крiзь хаос звукiв прорвалося так довго очiкуване i тому таке хвилююче попискування. На осцилографi затремтiв блакитний вiзерунок: ну, звичайно, це голос "Електрона"! Та в монотонних автоматичних сигналах Вiрi вчувалося щось тривожне, вона, не гаючи й секунди, шугнула у вечiрнє небо i спрямувала апарат iуди, звiдки долинало оте щебетання. Вiра взяла максимальну швидкiсть, апарат летiв майже беззвучно, але вiдчувалася легенька вiбрацiя. Десь через годину зовсiм стемнiло, по тому, що внизу зникли вогнi, Вiра здогадалася: то вже потяглися лiси. Сплески на екранчику осцилографа зменшувалися, згортались i нарештi зосередились у самiсiнькому центрi - зелена пульсуюча плямочка. Отже, можна йти на посадку, вiдшукуваний об'єкт у радiусi п'ятдесяти чи сiмдесяти метрiв.
      Чим нижче спускався Вiрин апарат, тим густiшала темрява, а коли сiв, обламуючи гiлля, їй здалося, що вона опустилася на дно якоїсь океанiчної западини - в iлюмiнаторах було абсолютно чорно. Що робити? Де шукати Ника? Вийшла з апарата, але навiть кроку вiд нього ступнути не наважилась. Постояла, тримаючись за пруг люка, напружуючи слух. Глухо i... страшно. Чорнi очi темряви немигаюче втупились на неї з усiх бокiв, щось кугукнуло, зашелестiло, тишу проколов тонесенький трiск. Невже щось крадеться до неї? Вiру охопив страх. Кров почала холонути в жилах, здавило груди. Зiщулившись, вскочила в кабiну, ввiмкнула свiтло, навiщось поправила зачiску, торкаючи волосся розчепiреними пальцями. Зиркнула в дзеркало - ах, яке блiде обличчя! I чого їй так боятися? Ввiмкнула приймач - музика заповнила кабiну, i це поступово заспокоїло її. Подумала: чи не вiдсунути люк? Може б, Никифор почув...
      Умостилася зручнiше на сидiннi, пiдклала пiд голову долоню i заплющила очi. Наче й не спала, а вже iлюмiнатори налилися блакиттю, з темряви почали виступати дерева, кущi. Звичайний собi лiс i нiчого страшного!
      Найперше поклала собi знайти "Електрон", може, Никифор у ньому ще спить. Пробираючись у заростях, Вiра вже через кiлька хвилин помiтила вiддалiк червонясту кулю, схожу на велетенську недостиглу ягоду.
      - Агов! Никифоре!
      Натрапила на залишки багаття, постояла коло озерця. Куди ж подався Ник? Брела, озираючись на всi боки, прислухаючись до шурхотiв, потрiскування, шелесту. Вiдводила вбiк гiлки, щоб не порвати свого синього костюма, що так гарно облягав її тiло. Ось i прим'ята трава на галявинi, ну, ясно ж, вiн тут лежав, упертюх отакий!
      - Ники-фо-ре-е!
      Лiс кiлька разiв повторив її вигук та й замовк.
      Ледь помiтна стежина повела Вiру понад узлiссям, попiд живою стiною лип, вершини яких вже черкнулися сонячної рожевостi. Дерева нiби засвiчувалися згори, краплi роси там i сям спалахували, як мiнiатюрнi сонця, бризкали рубiновими, фiолетовими зблисками. Тисячi вiдтiнкiв свiтла вигравали довкола, дiвчина посмiхалася вiд утiхи, вiд щастя, що переповнювало її. О Природо, якою ж невимовною красою ти сяєш!
      ...Никифор лежав скорчившись на лiвому боцi i пiдпливав кров'ю. Права рука оголена, кров запеклася на глибоких подряпинах. Велика рана зяяла на нозi нижче колiна. Запухле, червоно-сизе обличчя, очей не видно.
      - Ник! Ник! - Вiра притулила вухо до його грудей.
      Затим збiгала до свого апарата по аптечну сумку. Почала хапливо обробляти рану обезболюючим розчином, сяк-так перев'язала, бо пальцi тремтiли, адже їй нiколи не доводилося подавати медичну допомогу.
      - Я ж передчувала: трапиться...
      - Це нiчого... - прошепотiв Никифор, ледве ворушачи розпухлими губами.
      - Нам якби до апарата...
      Никифор за допомогою Вiри спробував пiдвестися, але застогнав i важко опустився на землю.
      Вiра пригадала: десь у цих мiсцях працює Кларин батько. Невже вiдмовиться? Та вiн же не сам на весь заповiдник.
      - Побудь, Ник, я миттю...
      Викликала Лiсне, але Кларин батько був десь на дiлянцi.
      - А що сталося? - поцiкавилася Кларина мама.
      Мусила розповiсти. Радiохвилi принесли їй тяжке зiтхання. Вiрi вже нетерпеливилось бiгти, а Кларина мати розпитувала, де та що...
      "Еврика! - промайнуло в думцi. - Посаджу апарат бiля нього! I як я одразу не додумалась?.."
      Закрила люк, схилилася над панеллю. Апарат рiзко рвонуло вгору, пiдкинуло над лiсом.
      Опустилася за кiлька метрiв од юнака - мала надiю, що якось удасться транспортувати його. Узяла пiд пахви, пiдвела та не змогла ступнути й кроку: бiль у нозi для Никифора був нестерпний.
      - Нi, Вiро, не можу...
      Опустила на землю. Безпорадно озирнулася навколо, витерла спiтнiле чоло. Ну, що його робити?
      У глибинi лiсу наче щось промайнуло, почулося тихе дзижчання, i Вiра побачила: петляючи помiж деревами, сюди наближався "Меркурiй"- одномiсне лiтаюче крiсло. Вiра здалеку впiзнала Кларину маму i чомусь зашарiлася.
      - Ой, як добре, Надiє Павлiвно, що ви прибули! - кинулася до неї, коли "Меркурiй" плавно опустився бiля апарата. - Сама нiчого не вдiю.
      Надiя Павлiвна зiскочила з свого сидiння, швидко пiдiйшла до Никифора, розкриваючи на ходу снiжно-бiлу сумку. Подивилася на скорченого юнака, потiм перевела погляд на дерево, по якому повзали бджоли.
      - Мабуть, меду хотiв видрати... Зараз, Вiро, накладемо йому шини...
      Никифор лежав, поклавши голову на лiкоть, i важко дихав; Надiя Павлiвна приладнувала шини до пошкодженої ноги, Вiра стояла навколiшки i обережно прикладала шматки криги до його розбухлих щiк. Над головами в них спокiйно гудiли бджоли, у гiллi висвистувало, чиргикало, витьохкувала" птаство; дерева мрiяли про щось своє - усе було цiлком байдуже до людських клопотiв.
      "Золота в Клари мама, - думала Вiра, спостерiгаючи, як Надiя Павлiвна вмiло забинтовує Никовi ногу. - А вiн терплячий - нi разу й не застогнав..."
      XI
      Коли на екранчику з'явився зеленоголовий Уранос i заговорив про зустрiч, Клара не знала, що вiдповiсти. Перемовки за стiльки кiлометрiв чемнiсть, ну, нехай цiкавiсть до випадкового знайомства, а прилiт iз Мiсяця на побачення - це вже щось серйознiше. I це її трохи лякало.
      - Не знаю... Я дуже зайнята, не зможу вiдiрватись i на пiвдня.
      - А вам не треба буде вiдриватись: я прилечу в iнститут. Згода?
      - Сюди? В Антарктиду?
      - Так, в Антарктиду.
      I в голосi, i у виразi обличчя було стiльки мольби, що Клара не змогла вiдмовити. А тепер уже шкодувала. Чи потрiбне їй це побачення?
      Уранос прилетiв наступного дня, як i обiцяв. Клара чекала на нього в оранжереї, блукаючи помiж товстелезними пальмами i час од часу поглядаючи на годинника. На якусь мить в уявi постав образ Никифора, та вона одразу ж вiдiгнала цю згадку i зосередилася на Ураносi. Який вiн все-таки делiкатний...
      В оранжереї було зовсiм тихо. Високе пластикове склепiння надiйно захищало субтропiчний парк вiд студеної вiхоли, яка невтомно жбурляла снiг, шмагала гладеньку поверхню, наче поклала собi пробитися крiзь оцю прозорiсть до нiжної зеленi, дихнути на неї лютим холодом, одягти в бiле. Щось звiрине було в тому стугонiннi, в невгамовнiй шаленостi.
      Новий знайомий з'явився зненацька. Рiвним кроком ступаючи по золотистому пiску, пiдiйшов до неї i злегка схилив голову:
      - Радий вас бачити.
      Клара подала руку. По виразу його жовтавих очей важко було визначити, чи вiн справдi радий, чи сказав iз чемностi.
      - А у вас тут чудово! Посеред криги - пальми, магнолiї, кипариси... О, а це, здається, лавр?
      - Так, це благородний лавр, як казали в давнину. Ходiмо, покажу троянди.
      З широкої алеї вони звернули на стежку i, пробираючись помiж кущами, дiйшли до дзюркотливого потiчка, крiзь прозору воду якого було видно найдрiбнiшi камiнчики.
      - А риба тут є?
      - Звичайно. Форель.
      Уранос зiтхнув:
      - Все-таки життя земної людини коротке, не встигне й планету добре роздивитися.
      Це зiтхання здалося Кларi трохи напускним, тим бiльше, що її спiвбесiдник наче вiддiляв себе вiд "земних" людей.
      Навколо було багато квiтiв. Троянди полум'янiли червоно, синьо, жовто i навiть чорно. Росли кущами, тяглися вгору по дугових пiдпорках, слалися по зеленiй травi.
      - Фестиваль! - вигукнув гiсть. - Фестиваль кольорiв! Уже з-за самих тiльки троянд варто було летiти з Мiсяця.
      - Хiба що з-за троянд...
      В голосi Клари вчулася iронiя, i Уранос поспiшив додати:
      - Але найкраща троянда...
      - Не треба епiтетiв i метафор! - перебила Клара. - До речi, я не знаю, як вас величати.
      - Пробачте, Кларо, я був тодi такий схвильований...
      - А я гадала, ураноси не хвилюються.
      Вiн чомусь аж кинувся:
      - Як ви сказали?
      - Я для себе прозвала вас У-ра-но-сом, Ви ж розповiдали...
      - А-а... Влучно.
      - А як же вас на iм'я?
      - Зовiть... Генрiхом, коли хочете.
      - А моє ви вже звiдкись знаєте...
      - О, ми багато знаємо про те, чим цiкавимось.
      Притишеним голосом, розрахованим на спiвчуття, вiн сказав, що досi йому не щастило зустрiти отаку цiкаву дiвчину, якою є Клара. Були, звичайно, знайомства, але все не те.
      - Ну, як ваш проект моделювання iсторiї? - перевела розмову на iнше Клара.
      - Комiсiя експертiв схвалила.
      - Он як! А ви особисто вважаєте, що вiн досконалий?
      - На жаль, вiн далекий вiд досконалостi. Немає гарантiї, що наслiдки будуть не викривленi. Але час покаже. Спробувати варто.
      - А що ви вважаєте слабким у ньому? Генрiх охоче виклав свої мiркування:
      - Що таке, власне, iсторiя? Це подiї в часi i в просторi. Так от, якщо простiр ми забезпечуємо, то час... Ви ж розумiєте, ми не можемо розтягнути експеримент, скажiмо, на три тисячi рокiв. Потрiбне пришвидшення. I тут важливо визначити коефiцiєнт.
      - Це було б комiчно: фiлософи не прогулюватимуться, а бiгатимуть i на бiгу проголошуватимуть свою мудрiсть.
      - З фiлософами ще можна впоратись: думки їхнi вiдомi, гайнувати час нiхто їм не дозволить. А от пересування армiй, бої. Хоча швидкiсть подiй i процесiв - явище вiдносне. Може, порiвнюючи з яким-небудь суспiльством на другому кiнцi Галактики, земляни живуть у блискавичному, так би мовити, темпi.
      - Можливо, - згодилась Клара. - Але iнша iнтенсивнiсть може привести й до iнших наслiдкiв. Та мене хвилює не це. Менi здається, проект у самiй своїй сутi антигуманний.
      Генрiх не мiг погодитися з цим i пiдкреслив, що бiороботи - це, власне, механiзми, або, сказати б, символи колишнiх дiючих сил.
      - Механiзми... з емоцiями? Чим же вони вiдрiзнятимуться вiд людей?
      Генрiх пустився в мiркування про юридичний статус бiороботiв, їхнє походження. До того ж експеримент, мабуть, доведеться розчленити запрограмувати тiльки вузловi, критичнi моменти, якi впливали на хiд iсторiї. Але Клара не вiдступалася, i Генрiх зрештою постарався перевести розмову на iнше.
      Зручно розташувавшись на сидiннi коло Великого фонтана, вони заговорили про Кларину роботу. З чемностi Генрiх поцiкавився новими вiдкриттями iнституту "Геомагнiтний полюс".
      - Нiчого особливого, - без ентузiазму сказала Клара. - Виявлено тенденцiю до зниження напруги магнiтного поля.
      - Цiкаво, як це пояснюють вашi теоретики?
      - З'явилась чергова гiпотеза - синхронної перiодичної пульсацiї.
      - I яку ж перiодичнiсть виявлено?
      - Нинiшнi параметри вважаються початком нового перiоду, а скiльки вiн триватиме...
      - Дуже цiкаво.
      - А я не бачу в цьому нiчого особливого.
      Пiсля недовгої мовчанки Генрiх делiкатно запропонував:
      - А може, зробимо вилазку на снiг?
      Клара винувато посмiхнулась:
      - Я боюся холоду. Та й часу, не маю. - Пiдвелася i запитала: - Ви зараз куди: на Космiчну Пращу?
      - Так. - У Генрiховому голосi забринiв сум. - Я мушу повернутися на свою базу.
      - Щасливо долетiти!
      - А чи можу я коли-небудь ще прибути сюди? - спитав Генрiх.
      - Так, - стримано дозволила Клара.
      Генрiхове обличчя осяялось щасливою усмiшкою.
      XII
      Язики полум'я лизнули Никифоровi одежу, поповзли по рукавi, по грудях, по спинi. За мить вогонь охопив його всього, золотистi пломiнцi танцюють, наче справляючи якесь жахливе торжество на голому тiлi. Боляче, ох, як нестерпно боляче! I всерединi вогонь: пече, не дає дихати. Ноги теж не слухаються, скiльки вiн не бiжить, а здається, все стоїть на мiсцi! Напружує останнi сили, бо хижак ось-ось наздожене. Никифор вже не оглядається, кожною клiтиною вiдчуває жах, крик застряє йому в горлi, а крiзь зуби проривається стогiн. Звiдкись проникають приглушенi слова: "Вiн марить". Хто це сказав? Може, Клара?.. Так, так, он вона побiгла вiд нього, також уся обсипана золотистими пелюстками. Та почекай же!.. Никифор на бiгу починає рукою збивати з себе скалки полум'я; вони падають у траву, перестрибують iз стебла на стебло, люто кидаються на соковиту поживу, аж сичать. I вiн бiжить по тих пекучих пломiнцях, бiжить i почуває, що ось-ось упаде. "Серце! Пiдтримайте йому серце!.." - знову долинуло здалеку-здалеку.
      Вiн притискує долоню до грудей, де замiсть серця бурхає клубок вогню, i вiдчуває легкi поштовхи. I нараз з грудей спадають пекучi кайдани. Ах, як гарно, коли тебе не пече! Гарно лежати в травi, луки гойдаються, наче зелена палуба корабля, заколисують. Повiки склеплюються, нема болю, нема вогню. Похитується земля - плавно так. Спати, спати...
      ...Тепер голоси звучать ближче, Никифор чує їх крiзь туманну пелену сну, але не може прокинутись. "Криза минула. Сказати по правдi, я дуже боявся сепсису. Iнфекцiя почала атаку одразу, i коли б рана не була оброблена вчасно, важко б ручатися за щасливий кiнець. Довелося б, певне, ампутувати ногу..." Голоси вiддаляються, тануть, i тодi Никифор таки розплющує очi. Де це вiн?
      Згорбившись, сидить бiля нього, пiдперши голову кулачком, дiвчина.
      - Вiруню... - впiзнає вiн дiвчину i шепоче пошерхлими вустами.
      - Тсс... - свариться пальцем вона, у великих її очах i ляк, i радiсть. - Мовчи, тобi не можна говорити.
      Никифор мовчить, тiльки дивиться. Потiм облизує пошерхлi губи i шепоче:
      - Так, значить, мiг бути й сепсис?.. - У Вiри затрiпотiли густi вiї. В кращому разi ампутацiя?
      - Лежи спокiйно, Ник. Минулося, от i добре.
      - Та-ак, минулося... - Никифор перевiв погляд на прозору стiну, за якою виднiлася зеленкувата вода басейну. - А якби не ти?.. Недаремно менi Пiфiя казала, що я щасливий. Слухай...
      А що слухати, не сказав. Зiтхнув i тiльки промовисто подивився на дiвчину. Вiра здогадалася: мабуть, хоче спитати про Клару. Болiсна гримаса з'явилася на її обличчi: ну що йому сказати?
      - Бач, як виходить... - обiзвався Никифор. - Знову я опинився на цiй вiллi. Тут вiдпочивала Клара?
      - Так, - хитнула головою Вiра. - Я сюди перебралася.
      - Якесь зачароване коло...
      - Може, перевезти тебе додому?
      - Нi, не турбуйся...
      "Йому тут приємно, - подумала Вiра. - Все нагадує про Клару. А коли асоцiацiї позитивнi, швидше одужає. Iнколи й iлюзiї бувають корисними". I справдi, його пам'ять вiдбирала з минулого лише радiсне, хороше. "Це ж тут вона була, - думав Никифор. - Цi стiни пам'ятають її голос, меблi ще, мабуть, не забули її тiла. I що в нiй такого... Дiзнатися б про це - значить зробити велике вiдкриття!"
      Стiна за ним ледь помiтно засвiтилася й погасла - пенати викликають Вiру на зв'язок. Тепер, коли в примiщеннi з'явився хворий, вони перестали користуватися звуковими сигналами. Вiра полегшено зiтхнула, пiдвелася i вийшла, м'яко ступаючи по голубому пластику. Никифор дивився їй вслiд очима, сповненими надiї, сподiвання. Повернувшись за хвилину, Вiра побачила той самий вираз очей i сказала:
      - Це Клара. Цiкавилась твоїм здоров'ям, просила вiтати...
      Яким радiсним блиском засяяли його очi! Щось там у глибинi заяснiло, засвiтилося, запромiнилось. Вона цiкавилась! Просила вiтати!.. Невже не все втрачено? Можливо, Клара зрозумiла, що вiн завдав їй прикрощiв, з надмiру почуттiв?
      А Вiра ледве стримувалася, щоб не заплакати. В серцi росла заздрiсть до подруги, i це було страшенно погано. Розмовляла вона зовсiм не з Кларою. Клара невiдомо де, Клара не хоче обзиватися, то Охоронцi Здоров'я цiкавились, чи все гаразд. Ех, Ник, Ник...
      XIII
      Побачивши на екранi Никового батька, Вiра прожогом кинулася по юнака. Батько дивився з екрана, як накульгує син, i спитав:
      - Ну, як з ногою?
      - Бачиш, уже ходжу!
      Помовчали. Батько хмурився, торкався пальцями старанно поголеного пiдборiддя.
      - Ну, а що збираєшся робити? - запитав згодом.
      - Як тiльки одужаю, подамся в Антарктиду. Я доведу... Я всiм покажу... що Никифор Ярковий слiв на вiтер не кидає!
      - I що ж ти доведеш?
      - Я зроблю таке вiдкриття, таке вiдкриття!
      Батько поглянув синовi у вiчi:
      - Це добре, Ник, що в тебе завзяття. От тiльки мотиви менi не подобаються. Покажу, доведу... Це хлоп'яцтво. Помiркуй спокiйно, сам зрозумiєш. Тобi треба почати з усвiдомлення того факту, що ти живеш у суспiльствi...
      - Суспiльство не визнає мене, iгнорує!
      - Насамперед ти повинен...
      - Я повинен! Та що я, зрештою, такого вчинив?!
      - Ти порушив закон недоторканостi особи i житла. Це атавiзм, рецидив анархiї, i суспiльство...
      - Навигадували казна-скiльки обмежень, рухайся в лабiринтi законiв i традицiй. А я не хочу! Менi потрiбен простiр i простiр!
      - Неконтрольованi емоцiї...
      - Я знаю: вам якби тiльки логiка i ще раз логiка!
      - А як же, сину? Емоцiї треба пiдпорядковувати розуму, iнакше нiяка система не функцiонуватиме, переважить ентропiя.
      - Ну й нехай!
      - Оце вже нерозважливо, Ник.
      - Та як же менi бути розважливим? Вони там займаються всiлякими дурницями, а спробуй висловитись - слухати не хочуть!
      - Може, ти менi розповiси?
      - Якщо цiкавишся... Прошу. Спостереження за магнiтним полем Землi за останнi сто рокiв показали, що воно слабне дедалi бiльше. Хiба це не свiдчить про вичерпання речовини, яка його створює? Отже, в надрах Землi, десь в Антарктидi, є поклади матерiї з природним магнетизмом. Чи повиннi ми ждати, доки крива iнтенсивностi її випромiнювання дiйде до нуля? Хiба не ясно, чим загрожує не те що зникнення, а лише ослаблення магнiтного поля, скажiмо, наполовину? Жорстока радiацiя космосу, не маючи перед собою потужного магнiтного панцира, сягатиме поверхнi Землi...
      - А хiба атмосфера не захищає нас?
      - Такої iнтенсивної радiацiї атмосфера неспроможна поглинути. її захоплюють радiацiйнi пояси планети - магнiтнi вловлювачi. Я гадаю, що наспiв час знайти родовище магнiтної матерiї, вивчити її з тим, аби синтезувати її штучно. Ось про що я хотiв говорити з колегами, та вони вiдвернулись од мене. Але я... я їм доведу!
      - Ах, Ник, - перебив старший Ярковий, - коли ти говориш як учений, тебе цiкаво слухати, а як тiльки починаєш "якати"... Ну, та до цього ми ще повернемось. Що ж до твоєї гiпотези, то можу сказати: вона цiкава i навiть вiрогiдна, хоча й будується на фантастичнiй основi. Проти неї можна висунути серйознi заперечення.
      - Якi?
      - От хоча б таке: що ти скажеш про магнiтне поле Сонця? Там теж "поклади" якоїсь особливої матерiї?
      Батько очiкуюче подивився на сина. Десь у глибинi душi вiн захоплювався ним, навiть схвалював його бунт, але не наважувався зiзнатися собi в цьому.
      - Що ж, заперечення цiкаве... - бубонiв Ник. - Я якось про це й не подумав... Перше, що з'являється на думку, це... Аналогiчнi явища можуть виникати з рiзних причин... Хоча чому б Сонцю не мати такої матерiї? Адже модель сонячних надр гiпотетична.
      - Ну що ж, сину, все це цiкаво, але насамперед ти мусиш... увiйти в колiю.
      Никифор засмiявся, вiдкинувши голову назад i притуливши долонi до грудей. Так само, як колись смiявся i старший Ярковий.
      - Оце влучно сказано: в колiю! Ввiйти в колiю традицiй, а голову - в ошийник звичаїв.
      Вiра дослухалась до кожного їхнього слова. Аргументацiя Никового батька здавалась їй переконливiшою, проте в душi чомусь схилялась на бiк Ника, всупереч логiцi симпатизувала його запереченням. А коли б хто спитав її "чому?", не знала 6, що й вiдповiсти.
      - Рано чи пiзно, а тобi доведеться пiти на компромiс, - сказав на закiнчення батько. - I чим ранiше, тим краще для тебе.
      - Нiяких компромiсiв!
      - Тiльки без хлоп'яцтва. Ти вже дорослий, вiдповiдальний член суспiльства. Не забувай про це.
      "Дорослий, вiдповiдальний...- думав Никифор, втупившись у порожнiй екран.- А що я такого зробив?"
      XIV
      Кiлька днiв пiсля розмови з батьком Никифор був дуже мовчазний, нiчого не розпитував у Вiри, нiчого не розповiдав їй, навiть Кларою не цiкавився. Годинами лежав собi чи сидiв у крiслi навпроти скляної стiни, а його бездумний погляд блукав десь далеко-далеко. Вiра, остерiгаючись набриднути йому своєю увагою, заходила до кiмнати якомога рiдше. Увечерi, плаваючи в басейнi, спостерiгала крiзь плетиво гiлля, що його скляна стiна кидає в простiр лише тьмавi полиски.
      А вечори пливли прозорi i такi тихi, що, здавалося, прислухайся - i почуєш шерхiт тiней. Вiру тягло кудись, байдуже куди, аби тiльки йти стежками, травами i щоб не самiй, а вдвох. Хай би Ник мовчав, i вона б мовчала, аби тiльки чула його дихання побiля себе. Ах, цi вечори! Кого вони не зачарують? Вiра зiтхала, накидала на плечi легкий халатик i неквапно йшла до свого покою.
      Одного разу, коли вона вже спала, до вiлли прокралася темна постать, прочалапкала до Никової кiмнати i легенько постукала. Ник щось невдоволено буркнув, дверi прочинилися.
      - До тебе можна? Тiльки не вмикай, будь ласка, освiтлення. Це я, Глiб. Не впiзнав?
      - А чого ти так скрадаєшся? - здивувався Никифор.
      - Та, знаєш, щоб Вiру не потурбувати... Я ненадовго... - Вiн сiв у крiсло бiля Никового лiжка, пiдiбравши ноги i обiпершись руками, наче готувався схопитися i побiгти. - Розумiєш, Ник... Ти не ображайся, що я ото так вiдповiв тобi... Знаєш, менi незручно було перед колегами...
      - Незручно... - з iронiєю повторив Никифор. - Скажи просто: злякався.
      - Ну, це ти занадто. Нiчого я не злякався, але, розумiєш, якось воно в такiй ситуацiї...
      Никифор слухав i дивувався: що сталося з Глiбом? Колись поривистий, енергiйний, незалежний у мiркуваннях, зараз перетворився на свою протилежнiсть - боїться навiть Вiрi потрапити на очi, говорить зовсiм не те, що думає. Деякий час Никифор слухав, не перебиваючи, але слова товариша несли так мало iнформацiї, що вiн зрештою не витримав i махнув рукою:
      - Досить! Ти не ввiв програми в свою електронну машину!
      Глiб здивовано вирячився на нього.
      - Ну, знаєш, я думав... просто побалакати...
      - Формальна увага до товариша, який спiткнувся?
      - Чого там формальна...
      - А рецепти, поради, настанови, приписи для мене маєш?
      - Порада одна, - твердiше заговорив Глiб. - Поки Рада Моралi й Етики не застосувала до тебе санкцiй, ти мусиш чесно визнати...
      - Оце вже думка! Хоч i убога, нiкчемна за своєю суттю, але думка. А то лепече...
      - Чому убога? Чому нiкчемна?
      - Ти цього не зрозумiєш. А втiм, подумай.
      Розмова явно не клеїлась. Глiбове моралiзаторство нiчого не дало. Трохи посидiвши, вiзитер вийшов так само тихо й непомiтно, як i зайшов. А Никифор довго не мiг заснути. I шкода було, що втратив друга (ех, як потрiбен йому зараз справжнiй товариш!), i якось нiби й легше стало на душi. Що ж зробиш, дрiбнокалiберним виявився Глiб. Проскочив сюди, мабуть, щоб i Льоля не знала... Ну й нехай собi, нехай... Може, й Клара хотiла, щоб я в нашийнику ходив... Клара... Пiфiя...
      XV
      Вiра посмiхалася, спостерiгаючи, як Никифор вимушено, але в силу необхiдностi пiдкоряється "кнопковiй цивiлiзацiї".
      - Ну, як тобi, Ник, полегшало?
      - Трохи.
      - А дикого меду не кортить?
      Вiн тiльки махав рукою i одвертався - мовляв, знайшла над чим жартувати. А згодом уже й сам смiявся:
      - Якби ти знала, як вони накинулись! Хмарою! Коли б я не стрибнув униз та не вiдкотився пiд кущ...
      - Не стрибнув, а гепнувся, - сварилась пальцем Вiра. - Бо й ногу поламав i бока обдер.
      - Не будемо деталiзувати. Я затулив обличчя руками, а вони... Ох, i лютi!
      - Не треба їм дорiкати: вони захищали свiй дiм.
      - А чого ж переслiдували, коли я вiдступив?
      - Ти хочеш сказати: коли вони тебе прогнали?
      - Яка рiзниця?
      - А така, що вони хотiли прогнати ворога якомога далi. Може, й гарячкували трохи.
      - I все-таки вони злостивi...
      Довго, аж поки Никифор i не видужав, головною темою їхнiх iронiчно-веселих розмов були його контакт з природою, а особливо бджолине "частування". Жартами Вiра весь час намагалася приховати хвилювання, яке охоплювало її в присутностi юнака. Вiн же був чемний i... байдужий. Минали днi за днями, Вiра продовжила собi вiдпустку, i зрештою Никифор не мiг не розпочати наукової роботи. Зважаючи на iгнорацiю, вiн i не намагався зайняти своє мiсце в Науковому Центрi, але через Вiру одержував усi матерiали, якi його цiкавили, i просиджував над ними цiлi ночi. Особливе заiнтересування викликав у нього геомагнiтний полюс в Антарктидi.
      - Це, мабуть, тому, що там Клара... - якось напiвжартома сказала Вiра.
      - Ти так вважаєш? - Никифор пiдвiв голову вiд проекцiйного апарата.
      Вiра пiдiйшла до Никифора i легенько торкнула за плече:
      - Слухай, а ти... коли втечеш до Антарктиди?
      - Не втечу, а вiдправлюсь, коли добре пiдготуюся, - I вiн заговорив на свою улюблену тему, немовби перевiряючи власнi висновки. Напруга поля, силовi лiнiї, функцiї - цi слова не зачiпали Вiриної душi. Дiвчина думала одне: "Поїде, поїде... Ну то й що? Але ж там Клара... Клара... Невже я ревную? Невже закохалась? От тобi й гра..."
      - Ти чого мовчиш? - зупинився проти неї Никифор.
      - А що? Хiба ти щось питав?
      - Вже пiзно, iди спати.
      - Ай справдi... - Встала, потяглася, помiтила, що вiн ковзнув поглядом по нiй, i зашарiлася. - Пора! Я так замрiялась... Ага, ти от кажеш: джерело... А це ж твоя вигадка? Навiть батько...
      - А я доведу, от побачиш. Там, де полюс, там i джерело, вiрнiше навпаки: де джерело, там i полюс. Бо коли б це була функцiя всього ядра Землi, то полюсiв на поверхнi не було б. В кожному разi пора вивчити його, бо фактично про магнiтне поле Землi ми знаємо не бiльше, як у двадцятому столiттi. Ну, а ти, я сподiваюся, здогадуєшся, яке це має значення?
      Останнi слова Никифор вимовив з iронiєю, але Вiра тiльки поблажливо усмiхнулась.
      - А яке це має значення, коли я не здогадуюсь?
      - Дуже велике, - не сприйняв жарту Никифор. - Я думав, ти менi допоможеш...
      - Збиратися до Клари?
      Никифор спохмурнiв. Останнiм часом вiн не любив говорити про своє захоплення, але Вiра не знала чому: чи охолов до Клари, чи, може, не хотiв роз'ятрювати болючої рани?
      Пiдiйшла до нього, зазирнула в очi:
      - Ти образився? Ну, не треба, я пожартувала. А про джерело магнетизму... Цiкава вигадка, можна б створити вiдеострiчку.
      - Я думав: ти поїдеш зi мною...
      Никифор притулився лобом до прозорої стiни i так стояв, дивлячись у чорну призму ночi. Вiрi забракло слiв, груди їй розпирали радощi, хотiла кинутися до нього, пригорнути, поцiлувати. Це ж те, про що вона боялась i мрiяти! Отже, гра продовжується! Ах, який вiн чудний!..
      - А коли ми вирушаємо? - спитала якомога спокiйнiше.
      Вiн обернувся, i першої митi на його обличчi сяйнула радiсть, але воно одразу ж зробилося непроникним, щiльно зiйшлися брови.
      - Як тiльки пiдготуємось, так i вирушимо.
      XVI
      Виявилось, пiдготовка до експедицiї - не така вже й проста справа, як гадала Вiра. Найперше, вони не знали, скiльки це вiдбере часу, отже, який запас харчiв брати. Та й спорядження важко було вибрати. Снiг, крига, морози...
      - А знаєш що, вiзьмемо все те, що беруть альпiнiсти!
      - Хороша iдея, - погодився Никифор.
      Вiра, звичайно, проконсультувалася в одному iз спортивних осередкiв i наступного дня привезла на вiллу два чудовi альпiнiстськi комплекти. Тут було i взуття, i одяг з електрообiгрiвом, i намет iз теплими надувними лiжками, сухi харчi на два тижнi, аптечка, рацiя i багато iншої дрiбноти.
      Никифор днi i ночi просиджував над лiтературою про Антарктиду. З невеликої картки на нього дивився норвежець Руаль Амундсен - людина, що першою ступила на Пiвденний полюс. А геомагнiтний - майже поруч! Тепер, коли в цей район планети можна дiстатися комфортабельним геочовником, тiльки зусиллям фантазiї можна уявити собi, яка то була неймовiрно тяжка i небезпечна експедицiя! Невеличкий, як на теперiшню мiрку, вiдтинок шляху Амундсен з чотирма товаришами долав майже два мiсяцi. Транспорт - собача запряжка. Никифор усмiхнувся: а що, коли б i собi спробувати на собаках? Тiльки чи витримав би вiн подiбну подорож? Адже навiть такий досвiдчений полярний дослiдник, як англiєць Роберт-Фолкон Скотт, котрий вслiд за Амундсеном побував на Пiвденному полюсi, загинув у снiгах...
      - Поглянь, Вiро, на оце довгасте обличчя, - показав портрет Амундсена. - Бачиш, якi суворi зморшки його покреслили?
      - Мужнiй, видно, був чоловiк.
      - Ех, як я йому заздрю. Перед ним були ще не займанi полюси...
      - А я гадаю, вiн би нам позаздрив. Хiба не краще, коли мети можна досягнути меншими зусиллями?
      - Е... - махнув рукою Никифор. - Ти не розумiєш.
      - Не журись, нам теж є що вiдкривати. Якщо твоя гiпотеза справдиться... Це буде грандiозне вiдкриття!
      Вiдкриття... Чи не в цьому сенс людського життя? Першi кроки дитини першi вiдкриття. Поступово, день за днем, рiк за роком, людина вiдкриває свiт i саму себе - у русi, звуках, кольорi, в думцi, у видимому i схованому вiд ока. Затаєне мусить стати явним! Потяг до вiдкриттiв - це органiчна потреба людського духу. Але звiдки починати? Як заглибитися до самiсiнького магнiтного джерела?
      Никифор зробив безлiч начеркiв. Вирiшив, що насамперед треба дослiдити вже тисячу разiв дослiджений район магнiтного полюса в Антарктидi. Бо попередники дослiджували, маючи на оцi свої специфiчнi цiлi, але такої мети, як оце в нього, ще нi в кого не було! Регулярно складали магнiтнi мапи, визначали змiни величин вiкових варiацiй, але нiхто навiть не подумав копнути материк пiд крижаною товщею... А як, власне, вiн це зробить? Потужнiсть крижаного покриву - чотири кiлометри...
      Никифор вивчав пiдлiдну карту, що є нiби рентгенiвським знiмком материка Антарктиди, а уява малювала йому чотирикiлометровий крижаний панцир. Десь там, глибоко-глибоко пiд мiцним, немов кремiнь, зеленкуватим льодом, схований таємничий об'єкт, а вони з Вiрою, як тi комашки, длубаються над ним на отакiй висотi...
      - Слухай, Вiро, ти, здається, розповiдала, що тебе запрошували в гостi до Антарктиди?
      Вiра саме примiряла альпiнiстськi бутси. Пiдвела до Никифора розчервонiле обличчя:
      - Так, мене запрошувала Клара.
      - I щось говорилося про тунелi в кризi?
      - Так, Клара казала про крижанi гроти. - Вiра очiкувально дивилася на Никифора.
      - Що ж про них... було сказано?
      - Клара запевняє: там чарiвно.
      - Перестань кларкати, цих гротiв на жоднiй картi немає. А коли тунелi йдуть на велику глибину i поблизу полюса...
      - Розумiю, Ник.
      - Так от, треба дiзнатися про тунелi все: розташування, довжину. I потiм: яким способом їх прокладено. Одне слово, все!
      - Я зараз зв'яжуся з Антарктидою, i ми матимемо надiйну iнформацiю.
      - Е, нi, краще там побувати i все побачити своїми очима.
      "Он воно що...- подумала Вiра.- Ник обгрунтовує свiй вiзит..." У неї опустилися руки, обличчя набрало сумовитого вигляду.
      - Ти чого скисла? - Никифор торкнув її за плечi. - Хiба це так важко?
      - Чому важко? Упораєшся.
      - Поїдеш ти.
      - Я?.. Справдi, я?..
      - Ти.
      Дiвчина враз ожила. Никифор, значить, не їде до Клари. Ну що ж, коли кiн так вирiшив... їй хотiлося тупнути ногою, вiдштовхнутись од пiдлоги i попливти, попливти у танцi. Але на однiй ступнi в неї був тапок, а на другiй - важенний альпiнiстський черевичище. Вiра стукнула ним об пiдлогу, але стуку, власне, не вийшло - шипи вгрузли в килимовий пластик, i вона ледве що не впала.
      - Поїду, поїду, Ник!
      XVII
      Антарктида так вiдрiзняється вiд решти материкiв, що Вiрi здалося, нiби вона потрапила на iншу планету. Коли пiдйомник винiс її з пiдземної платформи на поверхню, до прозорого купола, оточеного безмежним снiговим простором, дiвчина аж здригнулася. Навстрiч їй, усмiхаючись, iшла Клара. Шапка смолянистого волосся, карi, з сухим полиском очi й бiлi-пребiлi зуби... Вслiд за нею поштиво ступав невисокий, але, певне, мiцний молодик,
      Клара радiсно привiтала подругу, познайомила з Генрiхом.
      - Ах, як тут цiкаво! Я ж досi не була за Полярним колом!
      - Ну, от бачиш, я ж давно запрошувала, - усмiхнулась Клара.
      - Не уявляла, що тут така...
      - Це загадковий материк, - сказав Генрiх. - Як ви вважаєте, Кларо?
      - Так, вiн ще не зовсiм вивчений.
      - А може, навпаки: зовсiм не вивчений? - кинула Вiра. - Тут ще безлiч таємниць.
      Вiрi кортiло розповiсти про Никову гiпотезу, розпитати про тунелi в кризi i про все, що стосується магнiтного полюса, але вона вчасно стрималася. Навiщо гарячкувати?
      - Таємниць? - здивувалася Клара. - Я б цього не сказала.
      - А знаєте, Кларо, - вставив Генрiх, - уже те, що тут заморожено дев'яносто вiдсоткiв усiєї прiсної води, унiкально.
      Всю дорогу до iнституту (а це становило трохи бiльше ста кiлометрiв) вони розмовляли про Антарктиду. Те, що Вiра називала загадковим, Клара вважала специфiчним, та й тiльки. Генрiх бiльше схилявся до Вiриних розмiркувань i цим викликав у неї симпатiю.
      - Ви ж самi розповiдали, - гречно звертався до Клари, - що якихось двадцять п'ять тисяч рокiв тому тут був субтропiчний клiмат, i все, що тепер росте у ваших теплицях, росло собi на волi. Зеленiли долини, схили гiр, i хiба що на їхнiх вершинах взимку бiлiв снiг. Так що це, не таємниця?
      Клара поблажливо усмiхалася:
      - Нi для кого не секрет, що клiмат на Землi мiняється...
      В Генрiха аж брови пiдкидалися з подиву: Клара завжди знайде, що вiдповiсти! Дивився на неї захоплено,, i це збуджувало якусь невиразну заздрiсть у Вiри.
      В iнститутi Клара найперше одвела подругу до свого житла, щоб та вiдпочила з дороги. Вiра запевняла, що не стомилась, їй не терпiлось якомога швидше побувати в крижаних тунелях, але Клара була несхитна.
      - Будь чемною, Вiру сю. Все-таки не близенький свiт. Ось душ, отам спальня...
      - Та я не засну!
      - Двi години, не менше! Ми за тобою зайдемо, правда, Генрiху?
      - Так, так, - закивав головою Уранос, i Вiра помiтила, що його волосся пiд свiтильником набирало ще зеленiших вiдтiнкiв.
      Клара щось поманiпулювала на пультi, встановленому при входi, i вони вийшли.
      Всмак освiжившись пiд душем i з'ївши маленького бутерброда з якоюсь смачною рибою, Вiра лягла в постiль. Ну, звичайно ж, вона не засне. Здумала Никифора: як там вiн? Може, викликати до екрана? Нараз їй почувся притишений шелест. Пiдвелася на лiктi i крiзь овальне вiкно, якого ранiше не помiтила, побачила сад. Звичайний яблуневий сад. Невисокi густолистi яблунi, зелена стiна тополь... Накрапав дощик, шелестiв у листi. Вiра усмiхнулась: ну й Клара! Знає, чим приспати,- ввiмкнула дощик. Вiрi завжди приємно засинати пiд монотонне шелестiння дощу в листi...
      Так з посмiшкою на лицi вона й заснула. Сон трохи розгладив той дитячий усмiх, але слiди його лишилися в кутиках уст i зникли тiльки тодi, коли Вiра розплющила свої великi очi й ворухнула губами. Дощ пройшов, надворi сяяло сонце, скiсне промiння торкнулося її обличчя -- вiд цього, мабуть, i прокинулась. Коло постелi стояла Клара.
      - Ну, вiдпочила? Вставай, пустунко, ми на тебе чекаємо в холi. Тiльки ж дивись, щоб нiчого металiчного в тебе не було, навiть значка.
      Клара вимкнула i сад, i сонце, i вiкно. Кiмнату заповнило денне свiтло.
      ...Тепер уже Вiра не завагалася показатися квапливою i одразу нагадала Кларi про крижанi тунелi.
      - А може, спочатку в оранжерею?
      Клара розповiла, що то за диво в снiгах, яка прекрасна оаза серед цiєї бiлої пустелi. Уранос пiдтакував, киваючи зеленкуватою головою, але видно було, що i йому кортить униз. Вiра на умовляння не пiддалась i вiд оранжереї вiдмовилася одразу.
      Йдучи в напрямку центральної штольнi, вона добре, приглядалась до лабiринта, прокладеного в кризi. Вiдчувала себе героїнею одного iз тих стародавнiх фiльмiв, якi довелося вiдновлювати в Iнститутi Реставрацiї Релiквiй, i це вiдчуття хвилювало. "Цiкаво, що сказала б Клара, коли б дiзналася, що я прибула на розвiдку?" - думала Вiра, позираючи на численнi табло i стрiлки, що вказували шлях. Уявляла, як вони пробиратимуться тут з Никифором.
      Нарештi вони вийшли з тунелю до просторої округлої зали. Клара вказала на рамку дверей у стiнi:
      - Це головний лiфт, що зв'язує нас з усiма горизонтами в глибинi крижаної мантiї Антарктиди. А ото, - вказала на такi самi дверi, що виднiлися метрiв за п'ятдесят, - запасна штольня, паралельна головнiй.
      - I що, пiдйомники працюють цiлу добу? - спитала Вiра, оглядаючи залу.
      - Цiлу антарктичну добу, - усмiхнулась Клара. - Дублююча кабiна вмикається, правда, лише у виключних випадках, а ця весь час. Проте стороннiх лiфт не прийме, тут є невеличкий секрет...
      Клара швидко торкнулась кiлькох рiзноколiрних кнопок, що свiтились праворуч дверей, вони помiняли колiр, i реле спрацювало-дверi розсунулися. Вiра затямила, в якому порядку затискати кнопки, i в думцi повторила: оранжева, зелена, червона, синя... Ще один жест нiжної Клариної руки - i кабiна безшумно ковзнула вниз. На табло почали спалахувати номери горизонтiв через кожнi п'ятдесят метрiв глибини. Клара щось розповiдала про оцю трикiлометрову штольню в кризi: як її пробивали, як наткнулись на шар вулканiчного попелу...
      Вiра майже не слухала, думаючи про найнижчий горизонт, звiдки можна буде найшвидше дiстатися до самого магнiтного полюса...
      Найнижчий тунель вiдрiзнявся вiд усiх iнших не лише бiльшими розмiрами, а й пiдлогою: пiд ногами був грунт, а не крига. Зi стiн падало тьмянувате свiтло - на висотi, може, двох метрiв у крижаних нiшах прилаштованi довгастi свiтильники, схожi на гiгантськi плоди банана, наповненi так званим самосвiтним газом. Електрики сюди проводити не можна, щоб не збурювати магнiтного поля, отож вирiшили обходитися хоч i не яскравим, але все-таки достатнiм свiтiнням газу. Подекуди стiни iскрилися, як скло, а внизу був звичайний пiскуватий грунт.
      - Iсторична мить, Вiро! - вигукнула Клара. - Ти вперше ступила на поверхню Антарктиди. Бо то все, - кивнула угору, - крижанiй щит, а сама вона ось...
      Iшли, весело перемовляючись, дихалося легко, склепiння було високе, аж не вiрилось, що над головою десятки тисяч тонн.
      - А чого нам боятися? - жартувала Клара. - 3 нами ж Атлант! Якщо склепiння почне осiдати, вiн пiдставить свої мiцнi плечi.
      - А що ж? - оскiрився Генрiх. - Цю кригу можна розметати...
      - Краще не треба, - кинула Вiра. - Не храбруйте, а то он я бачу трiщини...
      Справдi, подекуди склепiння було покреслене трiщинами товщиною, може, з палець. Генрiх, задерши голову, поглянув на них i спитав у Клари:
      - А що, бували випадки зсувiв?
      - Жодного.
      Улучивши хвилинку, коли Генрiх трохи вiдiйшов од них, Вiра спитала в подруги:
      - I чим тобi подобається оцей зеленкуватий?
      - Тим, що не надокучає. Цiкавиться моєю роботою, Антарктидою, а не те що... Вiн якийсь не такий, як iншi.
      Уранос не дав їм договорити - роздивившись трiщину, приєднався до них. Вiра завважила, що чим далi, тим бiльше на вiдшлiфованiй поверхнi склепiння почала з'являтися паморозь.
      - Чому це? - спитала, вказуючи на снiжну вату, що, нiби лишайник, вкривала стiни.
      - Скоро дiзнаєшся, - загадково вiдповiла Клара, уповiльнюючи крок.
      Незабаром долинув якийсь приглушений шум, а скоро можна було бачити, як прозорими сувоями клубочиться туман. Шум усе дужчав, i нарештi стало ясно: то шумить вода. Тунель вивiв їх до величезного грота, посеред якого текла досить широка, але не дуже глибока рiчка. Вода бурунила на камiннi, парувала, туман здiймався над її хвилями, слався берегами, спливав угору.
      Довкруж панував напiвморок, i, може, тому грот нагадував стародавнiй храм - склепiння усе в загадкових шпичаках, попiд стiнами незчисленнi осяйнi, немов кришталь, колони, темно-зеленi нарости, схожi на бронзових iдолiв; Вiра стояла, мов заворожена, водила очима то в один, то в iнший бiк.
      Рушили понад рiчкою.
      - Так що, - гукала крiзь шум до Клари, - ми вже не в кризi?
      - Нi, он поглянь, льодовик коло входу, а ми всерединi гори. Вона здiймається в товщi криги бiльш як на кiлометр.
      - Ого!
      - Рiчка, як бачиш, витiкає з-пiд гори. Мабуть, i магнiтний полюс омиває.
      - Полюс? - вражено кинула Вiра. - А вiн хiба де?
      - Якраз пiд горою.
      - Та ти що? Пiд горою?
      - А чи тобi не однаково? - тепер уже здивувалась Клара. - Чого це тебе хвилює?
      - Та так... Хотiлося постояти на самiсiнькому полюсi...
      - Еге, - хитнув зеленкуватим волоссям Генрiх, - такi мiсця притягують людей. Полюси, вершини найвищих гiр, найглибшi западини, найбiльшi водопади... Людська цивiлiзацiя розвивається по горизонталi.
      - А я, наприклад, зовсiм байдужа до таких точок планети, - сказала Клара.
      "Як же ми з Ником доберемося до того полюса?" - мiркувала Вiра.
      - Яка ж вiдстань до нього звiдси? - повернула стурбоване лице до Клари.
      - Ось вiдмiтка, - Клара вказала на червоне коло, намальоване на скелястiй долiвцi, в центрi якого стояв сiрий ящичок. - Бачиш цифру? Шiстсот метрiв. Це так близько, що ми назвали грот "Магнiтним полюсом". Всього за шiстсот метрiв звiдси пасма силових лiнiй магнiтного поля входять у земну кулю.
      Вiра одразу ж похнюпилась. "Всього шiстсот метрiв... - повторювала в думцi. - Доведеться засмутити Никифора... Його задум нездiйсненний. Звичайно, коли б вiн звернувся по допомогу... Але нi, жоден з iнститутiв не прийме його проекту. Який жаль!"
      XVIII
      Никифор слухав розповiдь Вiри про поїздку в Антарктиду з нетерплячiстю, властивою нервовим людям. Ходив по кiмнатi i квапив:
      - Конкретнiше! Коротше!
      А коли Вiра обмовилася про зеленкуватого Ураноса, сердито кинув:
      - Це нi до чого!
      Докладно розпитував про грот "Магнiтний полюс", i Вiрi довелось нiяковiти: багато чого вона не знала. Якi породи? Глибина рiчки при входi в грот? Швидкiсть течiї? Температура води?..
      - Треба ж орiєнтуватися на мiсцi!
      Та найбiльше Вiра потерпала: як їй сказати про головне, про те, що до полюса з грота далеко, що, можливо, взагалi доведеться облишити всю цю затiю з експедицiєю? Розповiдала про лiфт, про тунелi в кризi, а Никифор усе пiдганяв:
      - Ну, ну...
      Йому вже малювалася картина: вони проберуться в грот, розпакують тюк i змонтують переносний бур. Джерело магнiтного поля може виявитися зовсiм близько вiд поверхнi. Керни, звичайно, ламатимуться, треба заготувати алмазнi. Спочатку вiн промацає породу ультразвуком.
      Ех, коли б дiстати хоч шматочок тiєї таємничої речовини! Отодi б усi заметушилися, забули б про iгнорацiю. "От Ярковий! Iсторичне вiдкриття! Даремно не прислухалися до його слiв, ах, як негарно вийшло!"
      Раптом зазвучав екран обов'язкового каналу зв'язку. Никифор закляк, Вiра обернулась до срiбного прямокутника. На ньому виринуло сухорляве, уже немолоде обличчя секретаря мiсцевої Ради Моралi й Етики.
      - До уваги всiєї комуни! - промовив секретар. - Науковий працiвник Никифор Ярковий досi не визнав своєї провини. Рада Моралi й Етики оголошує йому перше попередження. Нагадуємо Ярковому, що пiсля третього попередження, згiдно з Кодексом, Рада буде вимушена винести рiшення про усамiтнення його на теренi Гренландiї.
      Никифор стиснув кулаки:
      - Чула? Погрожують! Та менi в Гренландiї було б краще, анiж тут. Але вони ще пошкодують... -Забiгав по кiмнатi, затим звернувся до притихлої Вiри: - А ти чого зiщулилась? Засуджуй мене, картай, iгноруй!
      Вiра поглянула йому в розчервонiле обличчя:
      - Заспокойся, Ник. Ситуацiя серйозна, треба все зважити... Я ж тобi не договорила про грот. Полюс же не в гротi, а за шiстсот метрiв у надрах гори, так що експедицiя наша сама собою...
      - Що?! - Якусь хвилину вiн не мiг вимовити й слова, а тiльки дивився на неї. - Шiстсот метрiв... I ти гадаєш, мене злякають отi метри? Помиляєшся!
      - А я б радила послухатися попередження...
      - I що?
      - Ну, зрозумiй же, Ник, для тебе ж буде краще.
      - Ну, що ж... Якщо злякалась, можеш кинути мене. Я сподiвався...
      Вiра пiдвелася i пiдiйшла до нього з вiдкритим поглядом.
      - Ти не зрозумiв. Ми будемо разом. Адже тобi потрiбна моя допомога?
      Никифор мовчки обiйняв її за плечi.
      XIX
      Стугонить, лютує пурга.
      Вiра здригається, їй здається, що й "Електрон" дрiбно тремтить вiд холоду. За iлюмiнаторами - суцiль темiнь, по них шмагають без угаву снiжнi нагаї. У головi гуде, скронi стискує тупий бiль. Вiра чує важке Никове дихання i шепоче:
      - Ник... Ти чуєш, Ник?..
      Вiн щось бурмоче, довго чимось там шарудить, нарештi в його руцi спалахує лiхтарик.
      - Жива?
      - А ти?
      - Я живучий...
      Тепер вона бачить його розпухлу щоку, закривавлену губу.
      - Та-ак... - каже Никифор. - Це ще добре, могло бути й гiрше.
      - Будемо сподiватися, що тепер пiде на краще.
      - Ще Прометей дав людям... слiпу надiю.
      ...Велика червоняста куля сонця сховалася десь за далекою Африкою, коли вони, подолавши води розбурханого Iндiйського океану, наблизилися до полярної снiгової пустелi. Вона зблиснула крижаною стiною, освiтленою прожекторами, об пiднiжжя прямовисних крижаних урвищ люто билися водянi вали, дроблячись, пiнячись у нiмому ревищi.
      Вiра сидiла за спиною в Никифора (вiн як прикипiв до пульта управлiння) i через його плече дивилася в переднiй овальний iлюмiнатор. Панорама розгорталася непривiтна, сувора. Дiвчина зiщулилась, вiдчуваючи фiзично, вочевидячки свою слабосилiсть супроти стихiй природи.
      - Тримайсь, Вiруню! - вигукнув Никифор, на мить обернувшись назад. їй здалося, що обличчя в нього пополотнiло.
      Тiєї ж митi "Електрон" шугнув у чорне провалля антарктичної ночi. Отут i почалося. Апарат шпурляло, як скiпку. Ник намагався знайти сприятливу повiтряну течiю, то пiрнав униз, то кидався вгору, з острахом фiксував моменти, коли кермування вислизало з-пiд контролю i "Електрон" опинявся пiд владою стихiї. I чим далi пробивалися в глибину континенту, тим частiше це траплялося. То їх струшувало так, нiби вони котилися по камiнню, то перехиляло набiк, а одного разу "Електрон" перекинувся догори дном. Тодi Никовi ледь удалося стабiлiзувати апарат, але з кожною хвилиною керувати ставало все тяжче. Iлюмiнатори затягло памороззю, апаратура з трудом дотримувала висоти, прилади розпачливо мигали, немов благаючи про допомогу. Пiсля того, як буря вдруге перевернула апарат, Никифор вирiшив iти на спуск. Не вiчно ж отак лютуватиме хуртовина. Але тут низовi потоки повiтря внесли свої корективи - "Електрон" ударився об снiг, прокотився трохи i застряв...
      - Не дуже гостинна зустрiч, - обiзвався Никифор. - Зараз вийду, побачу, чи можна щось зробити.
      - Не смiй! Чуєш, Ник, не смiй! Спочатку одягни костюм з обiгрiвом. I маску.
      Вiра, ставши на колiна, почала перебирати тюки, безладно розкиданi по борту. Нарештi знайшла. Никифор нехотя одягся.
      - Ти ж далеко не вiдходь, - просила Вiра.
      - Добре, добре, ти не хвилюйся.
      Люк тепер був угорi, i поки Никифор видерся крiзь нього, дике ревище пороснуло снiгом у кабiну. Там стало так холодно, що Вiра й собi надягла костюм з обiгрiвом.
      Минуло, може, з пiвгодини, а Ник не повертався. Вiрi ставало жахно на душi. Здавалося, вона одна тут на всьому континентi, серед снiгiв, буран засипле її, поховає живою, i нiхто не прийде на допомогу. Ввiмкнула антену i одразу ж почула якесь шкрябання, затим цокання. Прислухалася - стукають у люк. Невже заклинило? Мерщiй намацала кнопку, втопила її рiзким натиском люк почав одсуватися, поволi, з натугою, але все-таки отвiр бiльшав i бiльшав. Никифор завалився всередину, як лантух.
      - Розумiєш, руки так закоцюбли... - говорив, розтираючи пальцi.
      - А що я тобi казала?
      - Ну й температурка...
      - Дiйсно, краще було б уже розтопити цю кригу!
      - Ну, що ти! Таке й скажеш... Це ж холодильник планети, не думай, що це примха природи. Втручатися в гармонiю природи треба обачно, бо наслiдки можуть бути трагiчнi.
      "Ах, - думала щулячись Вiра, - якi б там не були наслiдки, аби тiльки не так холодно..."
      - Що ж ти там побачив, Ник?
      - Треба пiдкопати снiг, щоб "Електрон" став на днище. Лопата є? Ось трохи зiгрiюсь i вийду.
      - Лопата? - Вiра наморщила лоба. - А от лопати й нема...
      - Оце експедицiя! Всього понабирали, а лопати не взяли! Ех, нiкому провчити нас!
      Мовчки взявся за налагодження освiтлення, перевiрив автоматичнi запобiжники, перехiднi колодки, трансформатори - все наче цiле, а свiтло не з'являлося. Може, вiд удару пошкодились лампочки? Никифор сопiв, чмихав i зiтхав: отак i передбачай непередбачене! Чого-чого, а такої посадки вiн не сподiвався.
      - А чи не викликати допомогу? - обережно спитала Вiра, - Увiмкни антену, Ник, справдi, так буде краще.
      - Уже й допомогу... Зажди трохи, самi виберемось.
      Довго морщив лоба, обмiрковуючи якiсь варiанти. Вiра мовчала. Сидiла, склавши на колiнах руки i з приємнiстю вiдчуваючи тепло свого костюма: особливо гарно грiло у ноги. Боялася сама собi зiзнатися, що в її серцi зрiло велике почуття, загрожуючи вибухнути. Намагалася не думати про Ника, а воно думалось, старалася вгамувати те осяйне почуття, а воно виповнювало серце, пекло i сяяло. Ой, не розгаданi ще таємницi кохання! Та, мабуть, i нiколи не будуть розгаданi, бо скiльки людей - стiльки й таємниць...
      - Ну, от що, - нарештi вiн обiзвався, - спробую зрушити. Тримайся хоч за сидiння, бо вдаришся.
      Причепив лiхтаря собi на груди, лiвою рукою обхопив спинку свого сидiння, а праву простяг до пульта i ввiмкнув стартову систему. Пульт блимнув, почулося коротке приглушене гудiння. "Електрон" здригнувся i почав зсуватися, зсуватися...
      - Падаємо! - скрикнула Вiра.
      Никифор манiпулював з пультом, але рушiйний вiдсiк мовчав. "Електрон" продовжував важко зiсковзувати кудись униз.
      XX
      У своїй кiмнатi Клара працювала з компютером. Електронний картограф викреслював на величезному аркушi свiтлочутливого паперу горизонтальнi й вертикальнi складники магнiтного поля Антарктиди. Сiруватий аркуш з чiткими бiлими лiнiями то висовувався, то знову ховався у щiлинi функцiонального блока. Клара охоче займалася цiєю операторською роботою. Пальцi ЇЇ вже так звикли до численних клавiшiв, що безпомилково натискували потрiбний навiть тодi, коли вона не вiдривала очей вiд матового екранчика.
      Було тихо й затишно. Мiцнi теплоiзоляцiйнi стiни надiйно вiдгороджували примiщення вiд лютої хуги, що не стихала вже двадцять чотири години. Денне свiтло наповнювало кiмнату, линула тиха-тиха музика, немов звучали фотони, снуючи вiд стелi до пiдлоги. Дiвчина рiдко вiдхиляється вiд екрана, прокресленого лiнiями i всiяного цифрами. Робота так захопила Клару, що вона забуває навiть попити, тiльки по-дитячому облизує язиком пересохлi губи.
      Дверi вiдчинилися зовсiм нечутно, i хоч Клара сидiла до них спиною, проте одразу обернулася. Брови її здивовано пiдлетiли угору: зайшов Уранос! Перед кожним вiзитом вiн неодмiнно сповiщав, а це з'явився зовсiм несподiвано. Чого б це? Вимкнула компютер, устала i швидко пiшла йому навстрiч: їй не хотiлось, щоб їх побачили в робочiй кiмнатi. I так колеги вже помiтили Генрiхове вчащання, i хтось кинув нiби в жарт: "Вiн її колись украде!" Це Кларi було неприємно, тим бiльше, що не раз ловила себе на думцi, що боїться Ураноса. I зараз стривожилась, вiдчубиш на собi його вивчаючий зеленкуватий погляд.
      - Що сталося?- холодно спитала, коли вийшли в оранжерею.
      - Я прошу вибачення, Кларо, за несподiваний приїзд. Уявiть собi, менi чомусь здалося, що сюди знову прибула ваша подруга i нам "утрьох буде веселiше", як ви казали. От я й поспiшив...
      - Вiри немає. Та вона й не збиралась.
      - Правда? - здивувався Генрiх.
      - Вона вас цiкавить?
      - Ну що ви, що ви! - Генрiх схилив набiк голову, зазираючи їй в обличчя. - Я скучив за вами, Кларо. А щодо Вiри, то я ж кажу: чогось подумав...
      Ситуацiя не подобалась Кларi. "Треба негайно вiдправити його, вертiлася думка. - I взагалi, чи не забагато вiн собi дозволяє? Ще подумає: ревную. Яка дурниця!"
      - Ви гнiваєтесь? - заговорив Уранос, i саме цiєї митi Клара нарештi зрозумiла, що їй не подобається в ньому. Голос! Так, голос з якимось неприємним акцентом, позбавлений тепла, без емоцiйних вiдтiнкiв. Ранiше не звертала на це уваги, а зараз чомусь вiдзначила, сказати б, вiдкрила. - Але ж я попросив пробачення, Кларо. В усьому винне моє почуття... Ах, я забув, що ви не любите цiєї теми...
      - Чого б я мала гнiватись? - знизала плечима Клара. - Я тiльки шкодую, що не можу придiлити вам належної уваги: робочий час.
      - О, я розумiю! Я почекаю.
      "Ну що ж, нехай чекає. Демонстрацiя почуття! А даремно. Якщо в кого й було до мене почуття, то це в Ника..."
      - А може, не треба?
      - Ну, не гнiвайтеся, Кларо. Я погуляю тут або поброджу в тунелях. Ви знаєте, я люблю там бувати...
      Так, вона знала, що Генрiх виявляє особливу цiкавiсть до Антарктиди. Iнколи, правда, їй здавалось, що це вiн тiльки так, щоб догодити їй. Але що з того? Це тiльки свiдчило про його серйознi намiри.
      - Як хочете, Генрiх. Я мушу докiнчити роботу.
      Вже була обернулась, щоб iти, але не ступила й кроку: на пiщанiй дорiжцi вiддалiк з'явилися якiсь двi кумеднi постатi в чорнiй одежi. Ступали вони важко, хилитаючись то в один, то в другий бiк, їхнi руки сплелися, i невiдомо, хто кого пiдтримував.
      - Ну, от i вони! - голосно вигукнув Генрiх.
      - Хто "вони"? - сторопiло зиркнула на нього Клара. - Я нiчого не розумiю.
      Тi двоє знеможено сiли на лавку. Клара енергiйним кроком рушила до невiдомих - такого ще тут не бувало! Коли наблизилась, скрикнула:
      - Вiро! Що з тобою? Що сталося?
      Вiра насилу переставляла ноги, Клара пiдхопила її пiд пахви. Обличчя Вiрине взялося темною кiркою, набрякло, очi поменшали, губи напухли i потрiскались.
      - Ну, та скажи, що трапилось? Чи ти не можеш i говорити?..
      - Зараз... Вiдпочину трохи...
      - Ну, сиди, сиди. Може, тобi щось...
      Вiра заперечливо хитнула головою. Зараз, певно, їй хотiлося тiльки посидiти непорушно, щоб хоч трохи заспокоїтися.
      Пiдiйшов Генрiх. Спокiйно, наче нiчого й не сталося, сказав до Вiри:
      - А ми вас тут щойно згадували.
      Вiра тiльки глипнула очима, а Клара закивала головою:
      - Так-так. Генрiх передчував, що ти прибудеш.
      - Правда, не сподiвався, що в такому виглядi...
      Трохи перепочивши, Вiра хотiла розповiсти про свою з Ником пригоду, але їй так важко було говорити, що Клара зупинила:
      - Спочатку проконсультуємось з Охоронцями Здоров'я. Потiм, потiм розповiси.
      - Насамперед треба допомогти Никовi...
      - Никовi?! - Клара остовпiла.
      - Так.
      - Навiщо ти його?..
      - Не я, це вiн задумав експедицiю.
      Клара прикусила нижню губу, м'яла травину в пальцях. Що робити? Взяти обох до свого мешкання? Але пiсля того, що сталося, вона взагалi не мусить з ним зустрiчатися. Попросити керiвництво iнституту також не випадає: Яркового оточує iгнорацiя! Хоча, звичайно, на час недуги...
      Помiтивши її вагання, Генрiх сказав, чемно схиливши голову:
      - Я вас виручу, Кларо. Якщо ви з Вiрою не заперечуєте, я допоможу Никифоровi Ярковому. Добре?
      Навiть не чекаючи на вiдповiдь, кивнув головою i пружною ходою попростував до тiєї лавочки, на якiй стомлено прилiг Никифор. Клара зиркнула на його дебелу спину i подумала: "Вiн усе знає, цей Уранос! Що за диво?"
      - Ходiмо, Вiруню, ходiмо, зараз тобi буде краще... Давай трохи розпакуємось, тут же тепло. А знаєш що? Скидай його зовсiм, цей панцир!
      - Уже б скинула, - прошепотiла Вiра, - але не подужаю. Добре, що Ник хоч обiгрiв вимкнув, коли зайшли...
      Клара допомогла подрузi вивiльнитися з костюма, i Вiра аж зiтхнула. Поправила прилипле до скронь волосся, осмикнула голубу блузку.
      - Ой Кларонько, якби ти знала, з якої безоднi ми викарабкались! Коли б не Ник...
      - Якби не вiн, ти не опинилася б у тiй безоднi. Вiн просто божевiльний, твiй Ник.
      - Не кажи так...- обiзвалася Вiра, а сама подумала: "Ех, коли б то вiн був мiй!"
      Бiльш нiчого не говорили до самого помешкання.
      XXI
      У теплiй кiмнатi, на зручнiй постелi Никифор швидко приходив до тями. Генрiх розташувався в сусiдньому помешканнi, але щодня довго просиджував бiля Ника, розповiдаючи про всяку всячину - i про моделювання iсторiї людства, i про зустрiч iз Кларою, i про подорож до Урана. Про Клару говорив навмисне якось безсторонньо, наче байдуже. Никифор слухав, не перебиваючи, хоча цi балачки, звiсна рiч, були йому неприємнi. "Який специфiчний голос... Де я його чув?.. - думав, поглядаючи на зеленкувате волосся свого суперника. - Ну що ж, Клара вибрала собi, так їй i треба!.." З радiстю вiдзначив, що ревнощiв у нього нема, а щоб Генрiх не подумав чого-небудь, говорив iз ним приязно, по-товариському.
      - Дивно, але менi здається, наче ми вже бачились...
      - На Островi Розваг, бiля ангара.
      Никифор почав розпитувати про Уран.
      - Холодна, пустельна планета, - говорив Генрiх, i якiсь iскорки проскакували йому в зiницях. - Бескеття водневих скель..
      - А як хотiлося, щоб там були мислячi iстоти! - зiтхнув Никифор. Невже ми самотнi в Сонячнiй системi?
      - Нi, я не думаю так. - Вiн спробував усмiхнутися. - Ось я представляю тут Уран. Так, так, мене ж Клара прозвала Ураносом.
      - Уранос?.. Дотепно. Вам пощастило бачити Уран зблизька.
      - Людство небезпечно далеко висунулось у космос. I заплатило за це величезною кiлькiстю жертв. А далi цiна ця буде катастрофiчно рости. Адже всi попереднi експедицiї на Уран пропали безслiдно. Та й наш останнiй корабель тiльки випадково вцiлiв.
      - Ви проти польотiв на планети?
      - Надмiрний апетит не сприяє здоров'ю.
      Окинувши поглядом сухорляву постать спiврозмовника i пригадавши, що до їжi той навiть не доторкнувся, Ник подумав: "А ти апетитом, видно, не страждаєш зовсiм".
      - Але ж цiкаво! Та, зрештою, й корисно: скiльки нового для науки дала, скажiмо, станцiя на Меркурiї?
      Генрiх мовив:
      - А нам Земля цiкавiша.
      - Вам? Кому це?
      - Iсторикам, археологам... Особливо тим, хто прибув iз космосу.
      - Це парадоксально, - встав з лiжка Никифор, - про свою планету ми досi знаємо не бiльше, нiж про Марс.
      - Згоден. - Генрiх вiдiйшов до дверей i став там бiля крiсла, обiпершись об нього рукою. - От хоча б земний магнетизм...
      На саму тiльки згадку про магнетизм Никифор стрепенувся, очi йому засяяли внутрiшньою енергiєю. Магнетизм! Та це ж саме те, з-за чого вiн прибув до суворої Антарктиди.
      - Явище унiкальне... - продовжував Генрiх. - Землю оточує магнiтне поле, сильнiше, нiж у самого Сонця! Тут є над чим замислитись.
      - Ви маєте рацiю, - згодився Никифор. I довiрливо розповiв Генрiховi про хiд своїх мiркувань, поскаржився на колег, якi не звернули уваги на його "дику" гiпотезу.
      - Але я не зупинюся! Я їм доведу... Вони ще почують про мене!
      - Не вiдступати - це менi подобається. Я охоче вас пiдтримаю. - Уранос розправив свої вугластi рамена. - А те, що тут криється таємниця, - вiн показав на пiдлогу, - немає сумнiву.
      - I ви так вважаєте? Оце добре, тепер у мене є спiльник!
      - Та ще й який!- кивнув головою Уранос.
      Никифор був страшенно радий: нарештi знайшовся однодумець! Ввiмкнувши лiтнiй день (за iлюзорними вiкнами зашелестiли iлюзорнi, але на вигляд справжнiсiнькi жита), вiн почав радитись з Ураносом, як ефективнiше органiзувати пошук покладiв магнiтної матерiї.
      Генрiх уважно слухав i час вiд часу покивував головою.
      - Я вважаю, що генератор поля близько поверхнi. Але як туди дiстатися?
      Уранос замислився:
      - Може, вибухiвка стане в пригодi?
      - Близькiсть iнституту, їхнi датчики... Треба погоджувати програму, а я... - Никифор лише розвiв руками.
      - О, то з вами повелися несправедливо, жорстоко! Викинути за борт такого проникливого вченого...
      - Вони хочуть мого приниження, - стиснув кулаки Никифор. - Але не дiждуться, Ярковий не стане на колiна!
      В Ураноса аж очi запалали:
      - Я цiлком на вашому боцi!
      Чим бiльше Никифор гримав на своїх опонентiв, тим охочiше його пiдтримував оцей новий колега, випадково зустрiнутий у крижанiй Антарктидi. Никифор був щиро вдячний долi, що нарештi звела з ученим, який не лише розумiв його, а i здатен допомогти. Хоча примороженi його щоки не загоїлись, щемiли i ятрились, вiн вирiшив негайно обслiдувати грот бiля полюса. Ним нiби заволодiла якась гарячка, вiн не схотiв навiть пiдождати Вiру, яка мала зайти з хвилини на хвилину.
      - То що, ходiмо?
      - Ходiмо, - не вагаючись сказав Уранос, i очi йому зблиснули зеленкуватими вогниками.
      Дверi перед ними розсунулись i знову зiйшлися. А за неiснуючими вiкнами невидимий вiтерець гладив неiснуючi жита, i шелестiння колоскiв незримими хвилями котилося в помешкання.
      XXII
      Спочатку в сизуватiй iмлi годi було щось розгледiти, але потiм очi звикли, i Никифор почав розрiзняти попiд стiнами грота кучугури камiння. Деякi брили мали таку правильну форму кубiв i призм, що виникала думка: чи не обробленi людською рукою? Високо вгорi плавали сизуватi шалi пари. Ось i червоне коло на долiвцi, про яке розповiдала Вiра. Так, рiчка витiкає звiдти...
      Никифор iшов попiд стiною, роздивляючись i обмацуючи породу, а Уранос мовчки стояв, опустивши короткi руки. Iнколи, правда, пiдносив лiву на рiвень обличчя, неначе поглядав на годинника, але там годинника не було, а виднiлася тiльки блискуча платiвка на вказiвному пальцi. Мабуть, та платiвка дуже йому подобалась, бо дивлячись на неї, Уранос аж губами ворушив. Скоро Ник дiстався кам'янистого берега рiчки, спустився у воду i, обережно ступаючи, перебрiв на протилежний бiк. Вода була зовсiм тепла i сягала йому до пояса. "Тепла... - мiркував Никифор. -А чому, власне, тепла? Де вона зiгрiвається?"
      Обдивився друге пiвдужжя стiни. Картина та сама - гранiти, базальти, деiнде поблискує гiрський кришталь. Знову дiйшов до рiчки, тепер уже там, де течiя iз шумом виривалася з невисокого темного тунелю. Зазирнув - метрiв за три-чотири нiчого не видно. Але з темряви теж тягне теплом. Шiстсот метрiв... Хiба туди проб'єшся?
      - Агей, Генрiху!
      Уранос пiдiйшов до тунелю, схилився над водою, кумедно витягнувши голову на довгiй шиї.
      - Треба спробувати... - гукав Никифор. - Пiду по руслу в тунель!
      - Добре! - закивав головою Генрiх. -Я теж пiду. Пiдемо разом!
      Ярковий стрибнув у воду i, пересилюючи течiю, пiшов у темряву тунелю. Генрiх чалапкав услiд, незграбно змахуючи руками. Вода спочатку сягала їм до пояса, але чимдалi русло глибшало. "Ех, треба була взяти лiхтаря... подумав Никифор, але вертатися не хотiлось. - Ну, та нiчого, тут не заблукаєш". Iшов, вiдчуваючи поблизу Генрiхiв лiкоть, i вiд цього було якось певнiше на душi. Скоро Уранос намацав його праву руку, взяв у свою i пiшов попереду. Довго йшли в чорному шумовиннi, дно все вiддалялося, нарештi вода сягнула їм пiд руки. Генрiх зупинився, певне, вирiшив вертатися. Тупцювали в нерiшучостi з хвилину.
      - Ходiмо ще, ходiмо! - крикнув Никифор i легенько пiдштовхнув Генрiха вперед. Той послухав, i вони мало-помалу здолали ще якусь сотню крокiв. Дно нiби трохи пiднялося, а склепiння понижчало, довелося рухатися напiвзiгнувшись. Дихати було важко, обличчя Никове зросилося потом, але вiн уперто йшов уперед. Може, це русло виведе на той бiк гори...
      - Свiтлiє... Помiчаєш?
      Уранос щось сказав, але за шумом води Никифор не розчув, що саме. А довкола свiтлiло, уже он чiтко виднi-лися плями на водi. Чи не галюцинацiї? Нi, таки виднiє, виднiє! Никифор зрадiв: а що, як попереду отвiр назовнi?
      Хвилин через десять, мокрi й стомленi, Никифор з Ураносом викарабкалися на берег у просторiй печерi. Роздивилися. Рiчка текла тут не посерединi, як у гротi, а попiд боком, пiдмиваючи прямовисну стiну, бо тунелю далi нема. I свiтло... Звiдки воно?
      Уранос показав на потiк - так i є; свiтиться вода. Фосфоресценцiя?
      - То, може, отут i є магнiтний полюс?
      Никифор подивився на свiй компас: стрiлка показувала в той бiк, звiдки витiкає вода. Значить, не дiйшли. Та, певне, якби саме тут був полюс, то, звичайно, стояла б i вимiрююча апаратура, в усякому разi, в цiй печерi побували б i до них. Полюс виявляється, збоку вiд тiєї лiнiї, яка з'єднує обидвi печери. Настрiй у Никифора пiдупав: доведеться вертатися нi з чим. Смiятимуться тепер з нього, i по заслузi. Що вiн тепер скаже Вiрi? Стiльки перемучилась дiвчина iз-за нього... Зиркнув на свого попутника - сидить собi, наче нiчого й не сталося.
      - А ти маєш вибухiвку?
      Уранос неквапно вийняв iз кишенi i подав Нику малесеньку пластиночку її можна затиснути в кулацi, не бiльша вiд звичайної харчової таблетки.
      - Обережно, не стискуй! - скрикнув Уранос. - Бачиш, на торцi кулька? Повернеш її вбiк, i через п'ять хвилин - вибух.
      - В який бiк повертати?
      - Однаково.
      - I воно здатне хоч трохи вiдколупати породу?
      - Побачиш.
      Уранос одiйшов подалi, сховався в темрявi за камiнням. Никифор, тримаючи пластинку на долонi, залiз у воду i побрiв до бiлястої стiни, з-пiд якої виривався потiк. Стiна була майже гладенька, i Никифоровi довго довелося брьохати вздовж неї, поки намацав такий виступ, на який можна було прилаштувати заряд, i мерщiй побрiв назад. Спину холодила небезпека, йому здавалося, що течiя не пускає, що вiн топчеться на мiсцi. П'ять хвилин... Лише ж п'ять хвилин! А коли, захеканий, присiв за високою брилою поряд iз Генрiхом, здалося, що час тягнеться надто повiльно. В головi пробiгло тисячi думок, мiж ними й така: а що, як завалить вихiд? Чи вiд струсу опуститься склепiння тунелю?..
      Блиснуло. Гостро, сизо.
      Гу-ух!
      Никифор машинально обхопив голову руками, припав до самої долiвки. Над ними прокотилися тугi хвилi стиснутого повiтря, пороснуло дощем бризок, торохнуло камiнням об камiння, важко шубовснуло у воду, i вона завирувала, засичала. Те, що Никифор побачив, пiдвiвши голову, було таке неймовiрне, що вiн заплющив очi.
      - Ти бачиш? - штовхнув Генрiха у плече. - Та подивися ж!
      Той спроквола пiдвiвся, обiперся руками об камiнь i закляк.
      - От тобi й пляма...
      - Яка пляма? То металева стiна, складена з трубок! Упевнений металева.
      - При просвiчуваннi Землi з космосу екран фiксував у цьому мiсцi якусь пляму.
      - Яке просвiчування? - здивувався Никифор. - Я не чув.
      - Ми зi свого корабля...
      - А-а... То чого ж ми стоїмо? - вигукнув Никифор. - Ходiмо, ходiмо туди!
      Забрiвши в рiчку, вiн поспiхом умився.
      - Умийся! - гукнув Ураносовi. - Ти як мара.
      Але той наче й не чув. I справдi, як мара, видерся у пролом i пiшов до вiдкритої споруди, раз у раз пiдносячи лiву руку до обличчя.
      XXIII
      В Никовому помешканнi все було так, наче вiн кудись вийшов на хвилинку. Лiжко не застелене, дверi стiнної шафи вiдсунутi, безладно кинутий одяг.
      Вiра сiла в крiсло, обхопивши руками колiна. Куди ж вiн подався? З кожною хвилиною її охоплювало якесь невиразне передчуття бiди, що поступово переросло в тривогу. Встала, знiчев'я почала ходити по кiмнатi, нетерпляче поглядаючи на дверi. Чомусь пригадалося їй, як уперше побачила Никифора. Пiд веселим юнаковим поглядом вона тодi знiтилась. А скоро зiзналася собi, що той зухвалець щось заронив у її серце, i те "щось" не давало їй спокою.
      Причулося, що дверi вiдсуваються. Рiзко обернулася - нi, нема нiкого. Тодi вона пiдбiгла до екрана i викликала Клару.
      - Ти знаєш, його досi нема. Що робити?
      Лице у Клари незворушне.
      - Не треба даремно хвилюватися, люба. Почекай.
      - Але я не можу бiльше чекати! Давай спустимось у грот, Кларочко. Ну, поїдьмо!
      - Немає необхiдностi.
      - Ну, тодi я сама...
      - Як хочеш.
      Вiра подалася до головного лiфта i мигцем спустилася на нижнiй горизонт. Проте в гротi нiкого не було. I здавався вiн зараз Вiрi темнiшим, похмурiшим.
      - Ни-ки-фо-о-ре!
      - ...о-ре-о-ре... - вiдгукнулося луною й стихло.
      Слiдiв теж нiяких довкола, але Вiра так само, як i Никифор, пройшла понад потоком до тунелю i зазирнула в його чорноту. "Туди пiшов, подумала, - певно, що туди". Постояла в задумi, а потiм подалася до лiфта i злетiла вгору. Клару знайшла в робочiй кiмнатi. Ще з дверей видихнула:
      - Нема!
      - Про що ти? - обернулася Клара.
      - Никифора нiде нема. I цього, твого зеленкуватого.
      - Це мене зовсiм не хвилює.
      - Дай менi лiхтаря.
      - Нащо?
      - Пiду в отой тунель... по водi.
      Клара спробувала вiдговорити, але Вiра стояла на своєму. Вона не заспокоїться, поки не огляне того рiчища. Клара тiльки плечима знизала.
      З лiхтарем у руцi Вiра знову опинилася в гротi. Не гаючи й хвилини, зайшла у воду i, кинувши перед собою снiп яскравого свiтла, побрела в тунель. Ноги ступали пружно, упевнено, але тривога давила груди. Вода масно блищала у свiтлi, проте Вiра помiтила кiлька неживих рибин, що гойдалися на хвилях догори животами. Звiдки тут ця риба, та ще й нежива?.. Спiткнулась об слизький камiнь i впала, мало не впустивши лiхтаря. Блузка прилипла до грудей, з волосся текли патьоки, та вона не зважала на це, iшла i йшла.
      Здавалося, цьому тунелю не буде кiнця й краю. А коли склепiння притиснуло її до води, подумала, що зараз буде тупик. I яка ж була її радiсть, коли знову випросталась! Одразу ожила надiя знайти Никифора. Ну, де ж вiн може подiтися?
      Побачивши звiддалiк печеру, Вiра остовпiла. Оце так несподiванка! Ну, певне ж, Ник тут. Але що то за пролом у бiлiй стiнi? За ним щось, без сумнiву, штучне. I це в таких глибоких надрах гори. Що ж воно таке? О, вже й голоси чиїсь чути...
      XXIV
      Стiна, складена з труб, оточувала примiщення, яке мало форму елiпса з довгою вiссю щонайменше чотириста метрiв. Кiнцi труб химерним вигином спускаються до пiднiжжя тiєї стiни, в якiй зараз зяяв пролом; з них ото й брала початок пiдземна рiчка Що це - охолодження? Бо чого ж тодi вода тепла? А може, в систему охолодження входить уся крига Антарктиди?..
      Розмiри зали вражаючi. З одного її кiнця не можна розгледiти другого. А стеля... Задерши голови, Никифор i Уранос побачили над собою небо! Так, так, густо-синє, майже чорне, небо, всiяне зорями! Он i Пiвденний хрест... Так нiби над головою немає багатокiлометрової товщi криги, а лише бездонне провалля неба, мовчазний i холодний космос. Та придивившись, Никифор помiтив сiтку координат, що бiлою павутинкою розкреслила темний оксамит неба.
      Так що ж це таке? Елiпсоїдна зала нагадує кабiну повiтряного лайнера, збiльшену в тисячi разiв. Але до чого тут кабiна?
      Уранос пiшов до середини зали, час од часу пiдносячи лiву руку до обличчя. Никифор поволi рушив попiд стiною, розглядаючи нагромадження якихось пристроїв, що тяглися на кiлька десяткiв метрiв. Це був хаос форм i кольорiв - чорнi зрiзанi пiрамiди, що переходять у червонi довжелезнi цилiндри, синi куби з якимись голубими наростами, всiлякi призми, багатогранники, прозорi, нiби склянi, кулi - величезнi i зовсiм маленькi... Яке їхнє призначення? Хто i коли змонтував усе це тут? Адже людська цивiлiзацiя не вiдає про цi таємничi установки. I чи вони й тепер працюють, чи зупинилися?
      Запитання, запитання... У Никифора вiд них аж почало гудiти в головi. Дiйшовши до протилежного кiнця зали, вiн зупинився ще бiльш вражений. Угорi, не прикрiплене нi до чого, просто в повiтрi ледь помiтно похитується напiвпрозоре веретеноподiбне голубе тiло з багатьма свiтними точками. Никифор, задерши голову, потирав чоло: чим воно тримається? Магнiтними силовими лiнiями? Що все це означає?
      I тут перед внутрiшнiм зором Никифора постали яскравi, як дiйснiсть, хоча уривчастi, хаотичнi картини.
      ...Древня цивiлiзацiя зеленої, теплої Антарктиди. Енергетична станцiя. Потiм катаклiзм - чи Мiсяць наблизився, чи якесь iнше небесне тiло, але змiнився нахил земної осi, i континент швидко почав замерзати...
      ...Обсерваторiя прихiдцiв iз космосу. Може, звiдси вони протягом тисячолiть вивчають Землю. Вважають за недоцiльне вступати в контакт iз людьми, їх цiкавить планета...
      ...Генератор магнiтного поля. Сконструювали, може, тi, що полишили колону iз чистого залiза в Iндiї...
      Никифор прикипiв поглядом до голубуватого "веретена". Так... Вiд здогаду йому мороз пiшов поза шкiрою. А що, як це кабiна космiчного корабля, який зветься Землею? А чому б i нi? Високоцивiлiзованi мислячi iстоти могли вирушити вiд свого "аварiйного" свiтила до iншої, стацiонарної, врiвноваженої зорi i причалили до Сонця. На цiй орбiтi був Мiсяць, вiн поступився, ставши супутником... Можливий i такий варiант: давнi високорозвинутi земляни переводили планету на оптимальну орбiту. Або сконструювали цю установку на випадок загрозливого посилення сонячної активностi...
      Ярковий уявив собi, що станеться, коли ось зараз, ну, через годину, вiн оголосить усьому свiтовi про це вiдкриття! Побачимо ще, яка доля спiткає Антарктиду. Еге, тут треба обережно! А то: "Розтопити кригу!" А може, ця крига...
      - Генрiху, агов!
      Уранос рушив до нього дрiбненькими кроками - зовсiм мiзерний у цьому велетенському просторi, який важко й назвати примiщенням.
      - Слухай, що ти думаєш про все це?
      Зеленкуватi Ураносовi очi зблиснули:
      - А ти?
      - Я гадаю, що це... рушiйний агрегат планети.
      - А я в цьому переконаний, - урочисто сказав Уранос, i обличчя йому пересмикнулося. - Модель Галактики, прилади космiчної навiгацiї, рiзноманiтнi обсерваторiї. Це - головна зала, очевидно, пульт керування...
      Вiн швидко попрямував до геометричної мозаїки, на яку Ник спершу не звернув особливої уваги. Тепер почав придивлятися: невже це не просто витвiр мистецтва? Тут же всi кольори спектра... Що означають отi пунктирнi кривi? Може, це своєрiдне письмо?..
      Уранос пильно оглянув панель, нахилився, наче принюхуючись. О, дiстав з кишенi чорного цилiндрика i наставив на мозаїку. Вiн так себе поводив, наче тут бiльше нiкого не було. Який самовпевнений суб'єкт!.
      - Навiщо те? - Никифор кивнув на цилiндрик.
      - Телефото, - не обертаючись, сказав Уранос. "Ну, фото так фото... подумав Ярковий. - Ах, телефото? Куди ж це вiн передає?"
      - Чого так поспiшати? Ось пiднiмемося в iнститут, сповiстимо...
      Уранос, поглянувши на свою платiвку, щось торкнув на панелi, i враз мозаїка засвiтилася тихим свiтлом. Спалахнула зiрка i в "Галактицi". Никифор помiтив освiтлену нею темну кульку (може, то Сонце i Земля), якусь мить зачудовано дивився на тремтливе сяйво, а тодi враз стрепенувся, наче прокинувся зi сну:
      - А навiщо вмикати?! - Одним стрибком опинився мiж панеллю i Ураносом, вiдтиснув його грудьми. - Не смiй доторкатись! Не можна ж так легковажити... - уже примирливим тоном додав Никифор. - Невже не розумiєш?
      - Я все добре розумiю, - стримано вiдказав позеленiлий Уранос. - Я тiльки хотiв перевiрити живлення.
      - А я вважаю: нiякого втручання, - сказав Никифор якомога твердiше. Сповiстимо Iнтернацiональну Раду, прибудуть ученi, експерти...
      - Невже тобi не кортить самому стати бiля пульта планети?
      - Нi, не кортить.
      - Ти ж Никифор Ярковий!
      - Ну то й що?
      - Де ж твiй нестримний порив? Невситима жадоба вiдкриттiв? Ти ж зовсiм не такий, як тi сiрi мiльярди суб'єктiв, що населяють Землю. Тебе зганьбили, викинули за борт, а ти... не хочеш одним порухом пальця покiнчити з усiма земними проблемами!
      - Навiщо ця демагогiя?
      - Ми вважали тебе цiкавим об'єктом...
      - Хто це "ми"?
      - Тепер можу сказати. Ми - iнопланетники.
      - Що ти верзеш?
      - Тобi пощастило, Никифоре, ти скоро побачиш справдi досконалу цивiлiзацiю.
      - Недотепнi жарти! Годi, ходiмо звiдси!
      "Невже це може бути? - билася думка. - Звiдки ж вони, цi iнопланетники? Та нi, мабуть, це якийсь шизик. Побачив все це, от i замакiтрилось..." Никифор вiдчував, як у скронях шугає кров, як несамовито бухає серце.
      - За нами мiльйони парсекiв, роки невтомного полювання на Землю, продовжував Уранос, - i тепер, маючи пiд рукою потужний магнiтний генератор, я б прогавив момент. Це ти жартуєш чи, як у вас кажуть, клеїш дурня. А я вже одержав точнi вказiвки з орбiти.
      Ярковий побачив по жовтавих його очах - правда! На Землю пробрався страшний, смертельно небезпечний ворог.
      - Послухай, Ярковий, давай порозумiємося. Ми давно стежили за тобою. Правда, я сподiвався, що ти добиватимешся тiєї ляльки - Клари... Ах, яка нудота земне кохання! Який примiтив - подвiйнiсть людських iстот: чоловiче, жiноче! Я змушений був грати роль одного з вас... Але тепер крапка! Не наближайся! Будеш лояльним - залишимо тобi життя, тобi й твоїй Вiрi. I не тому, що ми... як це?.. ага, сентиментальнi, а тому, що ти допомiг нам виконати велику мiсiю. I для зоологiчного музею...
      - Будь ти проклятий зi своєю мiсiєю! - крикнув Никифор i зненацька бухнув його кулаком у живiт.
      Уранос зiгнувся, хлипнув i впав обличчям на пiдлогу. Никифор навалився на нього, мiг задушити, як хробака, але стримався. Досить, що знешкодив. Тепер треба вiдпровадити до Iнтернацiональної Ради. Над людьми ж нависла небезпека...
      Уранос перестав силкуватися, лежав пластом i не ворушився. "Ще дуба врiже, - подумав Никифор i пiдвiвся, став на рiвнi ноги. - А кров у нього... невже зелена?" Той, зiтхаючи, певне, вiд болю, перевернувся на спину. Тепер сумнiву не було - кров у нього зелена. I обличчя йому позеленiло, стало, як машкара.
      - Ну, то що: будеш погрожувати? - все ще важко дихаючи, гукнув Ник. Вставай, пiдемо.
      Подав йому руку, допомiг пiдвестися. Лише зараз помiтив: рука в Ураноса чотирипала, пальцi нервово смикались. Iшли до пролому, Уранос ледве ноги тягнув.
      - Скажи, чому ж ви, iнопланетники, отак агресивно настроєнi проти нас? - запитав Никифор. - Чому не з'явилися чесно, вiдкрито, як дорогi гостi? Хiба ми не брати по космосу? Ну, чого ж мовчиш? Нема чого сказати?
      - Все одно не зрозумiєш. "Чеснiсть", "братство" - примiтивнi поняття, виробленi земною етикою. Боротьба, безперервна, нещадна боротьба - ось Закон Космосу. Це необхiднiсть i потреба!
      - Якi ж ви моральнi пiгмеї... - похитав головою Никифор. - Безсердечнi, зовсiм безсердечнi iстоти.
      - Так, ми безсердечнi. Функцiю бiологiчного, до того ж недосконалого смока, який ви називаєте серцем, у нас виконують стiнки судин. Ритмiчно коливаючись, вони забезпечують циркуляцiю кровi. Це досконалiше.
      - Невже справдi немає серця? - здивувався Никифор.
      - Тобi навiть уявити важко, - скривився iнопланетник. - Можеш перевiрити. Послухай. - Никифор, нахилившись, притулився вухом до його вузеньких грудей. Затамував дихання, прислухався... i нiчого не почув. Слух не вловлював такого звичного, такого знайомого тукоту!
      - Переконався? - наче з якоюсь зловтiхою спитав зеленяк.
      - Не чути... - вiдповiв Никифор, не вiдхиляючи голови вiд його грудей. - Дивина...
      - Ми безсердечнi! - з притиском сказав Уранос, пiдвiв над юнаком руку i чимось кольнув йому в лопатку.
      Никифора наче пронизало електричним струмом, вiн одразу скорчився, ноги самi собою пiдкосилися. Бiль швидко стих, але юнак з жахом вiдчув, що не може ворухнути нi рукою, нi ногою. В безсилiй лютi скреготав зубами, намагався хоч перевернутися на живiт, але марно. Його кат стояв поруч, i його очi палали зеленкуватим переможним вогнем.
      - Ми вважали: ти служитимеш нам... Та нiчого, ти свою функцiю вже виконав. Тепер нiщо не перешкодить нам вивести Землю на iншу орбiту. Ближче до нашого Урана.
      Цiєї митi Никифор помiтив якусь постать, що видиралася в пролом. Невже Вiра? Вона! Який жах!
      - Якщо ти попросиш у нашого Навiгатора...
      - Убивця! Падлюка! - якомога дужче закричав Никифор. - Слизняк! Усi ви iнопланетники - слизняки, i твiй Навiгатор також!
      А вона йде. Невже не второпала? О людська довiрливiсть! Верталася б швидше назад, сповiстила б...
      - Сильнi емоцiйнi iмпульси свiдчать про близькiсть до тваринного свiту, - сказав Уранос. - Та вже настав час кiнчати експеримент.
      У цю мить Никифор помiтив у Вiринiй руцi бiлий гострий уламок каменя i закричав ще дужче.
      - Кара впаде на твою голову! Справедлива кара! Вiра вже близько, хоча б вiн не оглянувся...
      - ...Земля вiдплатить! По головi, по головi!
      Це була i команда, i просьба, i жагуче бажання помсти. Ну, не схиб же, Вiро!
      Певне, почувши Вiрине дихання, Уранос обернувся, але не встиг пiднести руки, як камiнь майнув угорi: Вiра з усiєї сили вдарила по ненависному зеленкуватому черепу. Уранос навiть не кавкнув, впавши до її нiг. Вiра ступнула до Ника. Стала на колiна, обхопила його голову, припала до грудей.
      - Любий мiй... Що ж вiн тобi заподiяв? Ти поранений?
      На очах у юнака виступили сльози. Як не намагався їх стримувати, а вони текли, котилися по щоках. Вiра витирала їх нiжними доторками пальцiв.
      - Що мiж вами сталося? - допитувалась дiвчина.
      - Це справдi уранос... ну, iнопланетник. Паралiзував, падлюка... Хотiв заволодiти пультом... змiнити орбiту Землi...
      - Заспокойся, заспокойся, Ник. Зараз я покличу на допомогу.
      - Органiзуй оборону... Вони можуть напасти... "Марить, вiн марить, злякано подумала Вiра. - Негайно бiгти, але як же його тут залишати?"
      Швидко намочила у водi хустину, витерла йому смагу на губах.
      - Ти хороша, Вiро, - шепотiв Ник. - Ти незвичайна дiвчина... Я люблю тебе, давно полюбив...
      Вiра прихилилась до нього, ледь чутним доторком поцiлувала в губи.
      - Заспокойся, любий. Я миттю... Ми тебе перенесемо...
      Губи йому зворухнулися i, вже слабiючи, Ник прошепотiв:
      - Побачу жито... жито... жити...
      Зiтхнув i замовк. Вiра з жахом помiтила, як в його очах одразу потьмянiло, вони втратили живий блиск, а на обличчi проступила смертельна блiдiсть. Вiра скрикнула, плечi їй пересмикнулися, i тiло забилося в риданнi.
      Київ
      Гагра
      1969 р.