Бережной Василий Павлович
Пiд крижаним щитом (на украинском языке)
БЕРЕЖНОЙ ВАСИЛЬ ПАВЛОВИЧ
Пiд крижаним щитом
Фантастична повiсть
"...Звiстка про це
вiдкриття блискавично облетiла
планету. Iнтернацiональна Рада
одностайно прийняла розгорнуту
ухвалу про Антарктиду, а також
вжила запобiжних заходiв
стосовно навколосонячного
простору.. "
(З вiдеострiчки "Хронiка-2300")
I
Никифор дивився, як вона поспiшає до свого апарата, - ноги в чорних панчохах, червона курточка, - дивився й не мiг зiбратися з думками. Все переплуталося в головi, то вже були не думки, а емоцiї, якiсь дикi почування. Тлум, галас, крик... З острахом i з якоюсь щемливою насолодою вiн вiдчув, що втрачає контроль над собою.
- Клар-о!
Хрипкий вигук упав на притолочену траву. Вона почула, але не обернулася, не вiдповiла. Боїться?.. Так, вона злякалась, боїться його! Йому пересохло в горлi.
- Клар-о! Зажди!
Зiрвався з мiсця, немовби його пiдкинуло пружиною, кинувся навздогiн. Червона курточка мерехтiла серед зеленi, не зупинялася. Ах, так, ну гаразд!.. Густа висока трава хапала за черевики, та вiн мчав, далеко викидаючи ноги вперед. Щось було в ньому дике, iнстинктивне. Наздогнати, хай хоч що вхопити за тендiтнi плечi... О, тодi не буде в її очах смiху. Знатиме, як смiятися!
Вiдстань мiж ними скорочувалась, але й до апарата їй було недалечко хвилина-друга, i вона вскочить у вiдкритий люк. Тодi вiн упав, пiрнув у траву. Клара озирнулась i, не побачивши його, зупинилась, наледве переводячи подих. Певне, її зацiкавило: де вiн дiвся? А вiн плазом, плазом по землi та як схопиться! Клара скрикнула i кинулася чимдуж до апарата. Та вiн ближче тепер був до неї, нiж рятiвний "Парасоль"; вже його тiнь упала їй пiд ноги. Дiвчина напружує останнi сили, але вiн таки наздоганяє! I в цю мить Клара впала йому пiд ноги. Чи послизнулась, чи навмисне, але, падаючи, згорнулась в клубочок, i коли Нихифор полетiв сторчголов, одразу скочила i за мить опинилася в апаратi. Клацнула плита люка, забринiв антигравiтатор, i "Парасоль" шугнув у небо.
Спочатку Никифор не збагнув, що сталося. Потiм лютим оком зиркнув угору, на "Парасоль" - пальцi вирвали жмут трави. Ех! Ну, нiчого, не втечеш! Кинувся до свого апарата - хiба ж не знає, куди вона подасться? Звичайно, до своєї вiлли. їй i на думку не спало, що вiн наважиться вдертися туди без її дозволу. А нащо йому дозвiл? Вiн сам собi дозволяє... Вiн доб'ється свого!
Лють, дика лють не полишала юнака й на мить. Женучи свого апарата по найкоротшiй лiнiї до Клариної вiлли, черкаючись об верховiття дерев. Никифор мав на думцi одне: зловити Клару в свої руки, побачити, як в її зiницях проступає жах...
Так воно й вийшло: доки вона ширяла десь у високостi, Никифор спустився коло її вiлли, поставив апарат у вечiрнiй тiнi палiсадника й прокрався на веранду.
- Клари немає вдома. - Никифор аж здригнувся вiд несподiванки. Оцi ще електроннi пенати! Може, вимкнути? Нi, не треба, це її може насторожити.
- Гаразд, я почекаю, - сказав якомога спокiйнiше i додав: - Никифор Ярковий. - Пройшов у хол, присiв навпроти входу. Оце буде для неї несподiванка!
Осатанiв юнак, тамує лють, стискуючи кулаки, важко дихає, хмурить брови, пробуравлює очима прозору призму дворика. Зловтiха розпирає йому серце: хiба ж вона сподiвається на таку зустрiч? Авжеж, що нi. Утекла, випурхнула з його рук, вiдштовхнула, образила, їй, бач, нема про що говорити з ним... Зажди, моя пташко, ти ще вiдчуєш, яке то шалене Никифорове кохання! Самолюбство?.. Пиха?.. Гордощi?.. Нехай. Раз на свiтi живеш! Багато дiвчат? А я вибрав тебе, тiльки тебе...
Довго довелося сидiти хлопцевi камiнцем, хвилини здавалися годинами. Нарештi вона прилетiла. Iде... Червону куртку в руцi несе. Жарко? Хода в'яла, на обличчi втома, але нiякої настороженостi. Iди вже, пiдходь ближче!
Та раптом обiзвалися пенати:
- Никифор Ярковий чекає в холi!..
Що тут сталося з нею! Здригнулася, завмерла, мабуть, не повiрила своїм вухам. А коли вздрiла його у дверях, всмiхнулась якось безпорадно, по-дитячому; миттю в його свiдомостi промайнув жаль до неї. Може, облишити? Нi, вона мусить, мусить вiдчути! Кров шугнула йому до скронь, забурхала в усьому тiлi.
- Ник, чого тобi?
Ага, пополотнiла, злякалася?
- Схаменися, Ник!
Вхопив її за плечi.
- Так, значить, нема про що говорити?
- Пусти, гидота!
Несподiвано вона розмахнулась i вдарила його по щоцi. Цього вiн аж нiяк не сподiвався. Вiдсмикнув руки, заклiпав довгими вiями, роззявив рота.
- I з отакою нiкчемою я була знайома! - не втрималась Клара. - Ти усвiдомлюєш, що став на шлях злочину? Особа недоторкана, житло недоторкане знаєш?
Никифор струсив iз себе миттєве зацiпенiння, випнув груди:
- Усвiдомлюю, все усвiдомлюю i знаю!
Його руки знову потяглися до неї. Клара зненацька кинула свою куртку йому на голову - як на бичка в стародавнiх фiльмах - i вiдскочила. Наче клубок вогню, вiн пожбурив ту куртку собi пiд ноги, кинувся до дiвчини.
- Злочинець! - закричала Клара, вбiгши в помешкання.
I пенати одразу ж оголосили:
- До житла сiмнадцять - сiмнадцять "А", сектор "П" вдерся злочинець. До житла сiмнадцять...
Зачувши цей механiчний голос, юнак пiдбiг до пульта, люто смикнув бiлий важельок живлення - голос урвався. Тепер вiлла була вимкнута iз спiльної сiтки (острiвець, загублений в океанi!), можна безборонно зiгнати лють. Та Клара спритна дiвчина, вислизає з рук, стрибає, наче кiшка, гасає з кiмнати в кiмнату, з поверху на поверх, турляє йому пiд ноги меблю, а тут ще посутенiло - Никифор сторчакував, набив собi гулi, але зупинитися не мiг. Захеканий не так вiд утоми, як вiд лютi, вiн навiть не помiтив, що спалахнуло свiтло. Перебiгши через залу, побачив: Клара зупинилася, стоїть в сусiднiй кiмнатi. Кинувся у дверний прохiд i з розгону вдарився об прозору стiнку. Що це? Побiг до других дверей - там теж стiна, до вiкон - стiна! Озирнувся навколо - пiдходять незнайомi люди i крiзь прозорi стiни дивляться на нього. Збагнув: довкруж нього опущений протипожежний захист! Тепер вiн у прозорому, герметично закритому ящику. Як же це? Хто ж увiмкнув?
Почав гатити кулаками в стiну, а люди на тому боцi стояли й дивилися зосередженi погляди, похмурi лиця. Никифор вгамувався - борсатися просто смiшно. Сiв на пiдлогу. Що ж тепер буде? Безпорадно зиркав навкруги i зненацька вiдчув холодок страху: вiн же тут задихнеться, коли не випустять! Пiдвiвся i, пiдiйшовши до тих дверей, за якими стояла Клара, гукнув:
- Тепер можеш не боятися...
Здумав, що голосу ж його там не чують, i почав жестикулювати, мовляв, не бiйся, випусти.
Клара щось сказала, певне, дала наказ пенатам, i прозорi стiни з легким шурхотом пiднялися вгору. Никифор ступнув до неї, щось бурмочучи, але вона одвернулась. Похнюпився i пiдтюпцем подався до виходу, а люди осудливо дивилися вслiд, i палючий сором проймав його наскрiзь. Яка ганьба! В їхнiй комунi вже, мабуть, рокiв iз двадцять не траплялося найменшого злочину, а вiн вчинив замах на особу, знехтував законом спiвжиття... Дикiсть!
Плутаючи ногами, перейшов дворик, мимо басейну доплiвся до стемнiлих кущiв i забрався в апарат. Це ж доведеться вiдповiдати перед усiєю комуною... Злочинець! А як реагуватимуть рiднi? I їм же ганьба: син злочинець! Запустив апарата, пiднявся над садом, у нерiшучостi повис над гiллям, а тодi шугнув у потемнiле небо.
II
Чим вище здiймався над землею, тим бiльше розросталася на обрiї заграва заходу. Але щоб вибратися iз земної тiнi i захопити сонця, потрiбнi довгi години втомливого польоту - на це у Никифора не вистачило духу. На висотi десь бiля шести кiлометрiв поклав свого "Електрона" в дрейф, щоб трохи вiдпочити i змiркувати, куди податися. Додому? Але батько й мати, звичайно, одразу вимагатимуть привселюдного каяття - з усiх екранiв комуни вiн сам мусить проголосити собi ганьбу! А за що, власне? Чому вiн мусить себе ганити? Ну, припустiмо, поводився не зовсiм етично, можливо, навiть зовсiм неетично, але ж це... кохання!
Никифор довгенько марудився iз такими мiркуваннями, хотiв хоч перед собою, перед своїм сумлiнням виправдатися. Та хiба себе обдуриш? З глибини свiдомостi, хоч як її не глуши, виринала думка: вчинив замах на честь дiвчини - хiба це не тяжкий злочин? "А вона таки оригiнальна, незвичайна дiвчина. Ех, не стримався, вiдпустив гальма. А тепер втратив назавжди... А побачить вона мене на екранi, зганьбленого, приниженого, жалюгiдного, що подумає? Яке почуття в неї з'явиться? Презирство, огида. Нi, нi, хай що завгодно, тiльки не це! Я доведу, що... I їй, i всiм доведу..."
I сам не знав, що саме доведе - чи своє почуття до Клари, чи просто впертiсть. Колись, хоча б у двадцятому столiттi, злочинцiв iзолювали (важко навiть уявити!), замикали в спецiальних примiщеннях. Брр... Добре, що вiн родився не в тi часи. А може, й недобре... Неяснi образи напливали, снувалися, обволiкали, як павутина, i в якийсь момент Никифор вiдчув, що похитується на спинi волохатої тварини - тепло i м'яко, але куди вiн їде? I, виявляється, сидить вiн передом назад, опирається долонями об широкий круп тварини. Поглянувши через плече, побачив довгу морду i велике око; морда кивала вгору-вниз, спина похитувалась, i вiн зовсiм не дивувався, що в такий спосiб кудись їде в надвечiр'ї. Ворухнув рукою i вiдчув щось тверде пiдлокiтник сидiння. Прочумався, але деякий час його не покидало вiдчуття теплої спини тварини. Так, вiн бачив подiбних тварин у фiльмах, на картинах, але живих ще не доводилося. Дивина!
Никифор торкнув кнопку на пiдлокiтнику, i сидiння плавно пiднялося. Тепер мiг дивитися в iлюмiнатор, Але краси вечора не помiчав - нi яскравих зiрок, нi пiдсвiчених мiсяцем хмар, нi розсипищ вогнiв унизу. Навiть велетенський штучний супутник, що саме виткнувся з-за обрiю - бiле колесо з чотирма спицями, - не милував йому ока. Тiльки й подумав: там же Глiб, з яким разом вiдбували практику на Мiсяцi. О, як легко дихалося там, в штучнiй оптимальнiй атмосферi! Може, викликати Глiба?
Рука сама потяглася до шифрiв екрана зв'язку. Ну, звичайно, викликати!
Обличчя друга на екранi якесь розгублене, навiть похмуре.
- Вiтаю, Глiбе! - якомога бадьорiшим тоном звернувся Никифор.
Товаришевi очi, завжди веселi й привiтнi, повнилися досадою.
- А з чим тебе вiтати? - пiсля секунди мовчання обiзвався Глiб. - Коли станеш перед очима комуни?
В голосi чувся холодок i вiдчуженiсть. Нi на яке спiвчуття нiчого й сподiватися.
- Я ще не думав про це. - Никифор спохмурнiв.
- А цього не можна вiдкладати! - i Глiб одразу ж вимкнувся; його обличчя розтануло на екранi, неначе було з тонюсiнької криги. Бач, який друг...
Деякий час Никифор сидiв зосереджений, пiдперши рукою пiдборiддя, дивився в iлюмiнатор i нiчого не бачив. Нарештi ввiмкнув рушiя - надумав побувати на Островi Музики i Розваг, за якусь там сотню кiлометрiв. Наперед смакував задоволення: отам можна поправити настрiй, забути про все. Найрiзноманiтнiшi .видовища, концертнi програми, просто вiдпочинок на лонi природи...
З неба Острiв здавався свiтляною мозаїкою, кинутою в рiчку. Никифоровi важко було позбутися вiдчуття, що Острiв плине за водою - навколо мерехтiли освiтленi хвилi.
Iшов попiд густими високими деревами, прислухався до гомону, смiху, що лунали звiдусiль, i поволi заспокоювався. Вже не думав про Клару, Глiба, неприємний осадок в душi поволi змивався новими враженнями, виникав зовсiм iнший настрiй. Здалеку долинала симфонiчна музика, i вiн попрямував туди.
Зал свiтлової музики обрамлений зеленню, в центрi якого розташовано прихований за величезним красивим екраном цiлий свiтломузичний агрегат. Свiтловi потоки, що супроводять звук, з'являються не лише на екранi, а й на живоплотi навколо, на капроновiй павутинi над головою, i ти опиняєшся всерединi цього дивовижного потоку, вiн пiдхоплює тебе й несе в казковий, фантастичний свiт...
Тiльки-но Никифор зайшов, не встиг навiть сiсти на вiльне мiсце, як музика замовкла, свiтло перестало вигравати. Присутнi заворушились, загомонiли, осудливо зиркаючи на нього. Никифор з досадою обернувся i вийшов. Через секунду-другу музика зазвучала знову, але вертатися йому вже не хотiлося. Вирiшив зайти в кiнотеатр "Вiкно в минуле" - подивитися котрийсь iз стародавнiх реставрованих фiльмiв. Чомусь кортiло побачити людей на конях, може, через той сон...
Пройшов повз архаїчну колонаду, але як тiльки ступив у напiвтемряву величезного залу, фiльмовий апарат зупинився. I треба ж було - на екранi саме мчав вершник, припавши до гриви, кiнь одiрвався вiд землi та так i повис у повiтрi. Стенувши плечима, Никифор вийшов iз залу. Це вже чортзна-що - його буквально переслiдують невдачi!
Коли вiн заглянув до Театру Роботiв (там завжди йшли веселi комедiї), вистава також припинилася. Симфонiя, фiльм, спектакль... Та його ж бойкотують! А що, як знову пройти це коло? Вдруге навiдатись до амфiтеатру, заглянути у "Вiкно"? Але вiдкинув цей намiр. Хлоп'яцтво! Громадський бойкот - не жарти. З усього видно; ситуацiя ускладнюється з кожною годиною. Чи ти ба!..
Тримаючись у тiнi дерев, пробирався до ангарiв. Пiймав себе на тому, що сам сторониться людей, уникає зустрiчi з ними, ховається. Почуття самотностi, виникнувши десь у глибинi його єства, розросталося, холодило серце. Коли 6 вiн не працював у галузi геофiзики, подався б на довгi роки у космос. Але вiдчував: Земля тримає кожну його клiтину, покинути Землю йому несила.
Бiля входу в ангар стовбичила якась постать. "Зараз i цей одвернеться... - неприязно подумав Никифор. - Нехай усi вiдвертаються!" Але незнайомець не тiльки не вiдвернувся, а ступив навстрiч i зупинив Никифора.
- Здається, Ярковий?
- Так. Але я вас не знаю.
- Маєте рацiю, ми ще не зустрiчалися.
- Ви ризикуєте своєю репутацiєю, - холодно кинув Никифор. - Мене пiддано iгнорацiї.
- Саме тому я й хотiв...
Щось у його тонi було неприємне, i Никифор несподiвано рiзко сказав:
- Не потребую спiвчувань! - I пiшов пiд освiтлене склепiння ангара, залишивши розгубленого незнайомця у тiнi.
Полегшено зiтхнув, вивiвши свого "Електрона". Тепер вiн знав, що робити: до Пiфiї! Вона порадить, вона все розсудить.
III
Тут усе розмiщене пiд землею. А на поверхнi буяють сади. Ось i зараз, пiзнього вечора, видно, як бiлiють помiж листом великi яблука, сизi сливи i рудуватi грушi. Никифор пiшов до лiфта. Бiлi кам'янi сходинки вели вниз, до першого майданчика. Никифор викликав кабiну i, поки вона пiднялася, тупцював, озираючись: хоча б нiхто не нагодився! Вийшовши з лiфта на глибинi десь п'ятдесяти метрiв, одразу потрапив на рухому стрiчку пасажирської трансмiсiї i за кiлька хвилин був у своїй лабораторiї.
Тихо, безлюдно. Ночами тут нiхто не працює, хiба що трапиться коли-небудь така цiкава розробка, що несила вiдiрватися.
- Ну, Пiфiє, я до тебе, - сказав Никифор, вмикаючи електронну машину. Як скажеш, так i буде!
Пiфiя стояла в кутку - п'єдестал, обличкований штучним мармуром, висотою, може, в метр, на ньому статуя молодої жiнки з розпущеним волоссям i диким виразом обличчя (комусь iз "противникiв стандарту" спало на думку змонтувати електронного аналiзатора у виглядi скульптури). Вона блиснула чорними очима.
- Я слухаю.
Никифор розповiв їй про Клару, про своє знайомство з нею, про те, як розвивалися їхнi стосунки.
- Ми часто зустрiчалися. Вона бувала зi мною, але найменшого зближення не допускала. Можливо, придивлялася, вивчала чи просто вагалася. А може, дозволяла зустрiчi iз жалощiв... Хiба це могло довго так тривати?
Коли Никифор, нiчого не приховуючи, але мимоволi виправдуючи себе, розповiв, як стався iнцидент, Пiфiя спитала:
- Який бiопсихiчний комплекс Клари?
- Зрозумiй, почуття не вкладаються нi в якi прокрустовi ложа об'єктивних даних. Ви, машини, часто не зважаєте на це...
- А ви, люди, часто прикриваєтеся романтичним туманом, - не без сарказму зауважила Пiфiя. - Затямте собi, що все на свiтi є процес, а всiлякий процес характеризується об'єктивними даними.
- Ах, я й забув, що ти любиш пофiлософствувати! - примирливо вигукнув Никифор. - Визнаю, ти маєш рацiю. Все - процес, усе - формула!
Пiфiя замиготiла очима, що свiдчило про iнтенсивну роботу її контурiв, хоч юнаковi здалося: вона миготить вiд вдоволення.
- Доведеться зв'язатися з iнформацiйним центром... - уголос мiркувала Пiфiя. - Так i є... Ось наслiдки аналiзу: сили, якi дiяли в ситуацiї, розiйшлися. Контакту немає - конфлiкт вичерпано.
- Конфлiкт вичерпано!.. Люба моя, мила Пiфiє! - Никифор аж пiдскочив на радощах. - Ти мене врятувала! Нiякого конфлiкту, сили розiйшлися... Це ж просто блискуче! Слухай, а етика, мораль?
- Це абстракцiї, якi не пiддаються врахуванню.
- Гм, воно не зовсiм так, а втiм... Дякую, Пiфiє. - Никифор простяг руку до вимикача, але з репродуктора почулося:
- Не треба, я сама вимкнуся.
- Хочеш порозмовляти?
- Так.
Никифор зручно вмостився у крiслi i приготувався слухати. Зрештою, спiшити йому нiкуди.
- Ви, люди, дивнi системи, - почала Пiфiя. - Мабуть, унаслiдок несиметричностi ви намагаєтеся проявлятися не тiльки у своєму фiзичному вимiрi, а ще й пориваєтесь у якийсь вигаданий, маревний свiт. Це я вважаю недосконалiстю конструкцiї, прорахунком Природи.
- Навпаки, Пiфiє, в цьому глибока мудрiсть! Можливiсть руху свiдомостi, розвитку...
- Це не те. Адже моя свiдомiсть також розвивається, але я залишаюсь на реальному грунтi.
- Знання i свiдомiсть - рiзнi речi... Твоє знання повниться, Пiфiє, збiльшується об'єм пам'ятi. А в нас... Людське життя, Пiфiє, це таке явище...
Никифор замовк, схиливши голову, i Пiфiя деякий час теж не обзивалася. Нарештi нагадала:
- Так що ж таке життя людини?
- Один мiй друг, тонка поетична натура, так визначає: життя - це загадка, загорнута в таємницю.
- В цих словах немає нiякої iнформацiї.
- Навпаки, Пiфiє, ця фраза несе безодню iнформацiї! Стiльки ж, як i той стародавнiй вислiв: "Я знаю те, що я нiчого не знаю".
- Цi вислови лиш засвiдчують вiдносний рiвень пiзнання.
- Ех, Пiфiє! Ти краще скажи: чому я її люблю? Ну, чому?
- Це таємниця, загорнута в загадку... - iронiчно сказала Пiфiя i вимкнулась.
IV
Заспокоївши Клару, тактовно поспiвчувавши їй, сусiди роз'їхались, i її вiллою знову заволодiла тиша. Дiвчина пройшла до блакитної кiмнати i втомлено сiла на кушетку. Провела долонями по лицю, зiтхнула й лягла горiлиць, пiдклавши руки пiд голову. Ну й день випав! I що з ним сталося, з тим Ником? Такий був лагiдний, витриманий i раптом... Атавiзм, психiчний атавiзм! Кларi було соромно за нього i боляче, i в глибинi душi пробивався струмочок жалю. Де вiн її вперше побачив? Чи не в Гiрському пансiонатi в Криму? Так, так, там i Вiра була. Вони познайомилися бiля мармурової альтанки, вiн щось дотепував, усi смiялися. Затим умовив вiдвiдати Дельфiнiю i чимось так задобрив одного дельфiна, що той висунувся з води бiля їхнiх нiг i пропищав: "Ви чуд-довi екземпляр-ри!" "Хоч дельфiни говорять нам комплiменти!" - смiялася Вiра. Никифор тодi провiв з ними усi вакацiї. А цього лiта прибув сюди. З'явився як снiг на голову... Мабуть, треба повертатися до своєї Антарктиди, вже навiдпочивалася.
Клара дивилася на стелю, намагалася не думати про Никифора, але не могла позбутися його образу. Несамовитий погляд, обличчя перекошене, пальцi як пазури...
- Дайте музику... - прошепотiла. - Симфонiю спокою...
Кiмната почала виповнюватися тихими, прозорими звуками. Клара заплющила очi, готова вiддатися тихим тим чарiвним хвилям. Нехай несуть її, нехай заколисують, аби тiльки забути кошмари цього дня. Починає скрипка - веде так тоненько-тоненько, шовково, павутинно. За нею зринає вiолончель - стелеться трава пiд вiтром; далi обзивається арфа - дзвонять квiти, ронять срiбнi пелюстки на траву, їх пiдхоплює вiтер, здiймає вгору - бiла метелиця на блакитному тлi... I вже звучить усе навколо, бринить, видзвонює - прозорi рiки, сизi лiси, рожевi хмари. Клара не вiдчуває тiла, наче зiткана iз променiв, з миготливого серпанку, лине пiд повiвом звукiв легша вiд тiнi. Лине i тоне, лине i тоне в океанi свiтла.
Здалеку звiдкись зненацька долинає приглушений голос:
- Кларо, Кларо...
Та це ж мама її кличе!
- Кларуню, донько, ти мене чуєш?
- Чую, чую, мамо.
- Тобi погано?
- Ой, нi, дуже гарно.
- Розплющуй очi.
Клара дивиться i бачить коло себе матiр - ласкава посмiшка в очах, пiдсвiчене волосся над лiвим вухом. Мати простягає до неї руки, але доторкнутися не може. Клара пiдводиться, каже пенатам:
- Дякую за музику.
Симфонiя поволi стишується, стишується i завмирає.
- Я вже довгенько дивлюся, як ти спиш, - обзивається мама. - Вiдпочила?
- Так. Ця музика, мамусю, чарує.
- Ти ще довго тут будеш? Може б, перебралася до нас?
- Я так i думаю зробити. Побуду з вами тижнiв два перед Антарктидою.
- Тато за тобою скучив.
- Я теж за ним скучила. Як там ваш заповiдник?
- Все гаразд. Там такi бiзони...
Кларi було приємно розмовляти з матiр'ю, дивитись у її примруженi очi (для передачi зображення вона мусила яскраво освiтлювати себе), слухати її нiжний голос. Мама розпитувала про все, але про сьогоднiшню подiю - нi слова. Сонечко, а не мама!
- Ой мамусю, очi заболять, досить уже нам. Спасибi, рiдна, до зустрiчi!
- Будь здорова, доню!
Зображення взялося тьмавiстю i зникло. Клара пiдхопилася, потягнулася, вигинаючи руки i плечi. Спитала:
- Басейн готовий?
- Так, - вiдповiв динамiк. - Яку дати температуру?
- Зробiть... - Клара по-дитячому прикусила губу. - Зробiть шiстнадцять!
- Будь ласка!
V
Ах, цей басейн! I що вiн тiльки робить з людиною!
- Слухай, та тебе не впiзнати... - каже Вiра, поглядаючи на подругу лискучим воловим оком. - Коли б ти жила в двадцятому столiттi, була б... Зажди, як це вони казали? Ага, кiнозiркою. Чи це в тебе ще не пройшло збудження вiд того iнциденту?
- Не треба про те, Вiро.
- Чому? - В голосi подруги звучало щире здивування. - Я не вважаю, що цей вчинок завдав тобi моральної шкоди. Це ж кохання, Кларо!
- Дикiсть, а не кохання.
Вони сидiли, точнiше, напiвлежали на кушетках верхньої тераси.
- Ех, Кларо, Кларо... Як часто ми розминаємось iз щастям. Недавно ми реставрували найдавнiший фiльмовий примiтив: двi дiвчини закохуються в одного юнака. Iнтрига, боротьба, переслiдування.
- Зараз не той час, - обiзвалася Клара.
- А що ми знаємо про той час? - вголос мiркувала Вiра, замислено дивлячись у вечоровi сутiнки. Очi схоплювали i тiнi, i мiсячне сяйво, i гаснучу заграву на заходi. Чомусь їй пригадалися рядки давнього поета про холодну дiвочу душу: "Без запаху краса i сяйво без тепла"...
Люди завжди були приблизно однаковi.
Розповiдаючи про реставрований фiльм, Вiра все зiтхала, висловлювала свої жалi, симпатiї до далекої доби бурхливих людських почувань. Подруги розмовляли, не вмикаючи освiтлення. Лагiдна вечiрня темрява iмпонувала бесiдi, надавала задушевностi. Часом дiвчата замовкали, кожна думаючи про своє.
Голос пенатiв порушив мовчанку:
- Никифор Ярковий просить дозволу сказати кiлька слiв.
Клара розгубилася, замахала руками, наче пенати могли побачити цi жести.
- Нi, нi! Це неможливо.
Подруга насторожено пiдвелась, у великих її очах вiдбилася цiкавiсть. Вона рiшуче промовила:
- Скажiть, з ним хоче поговорити Вiра. З'єднайте з Рожевою залою, я зараз спущусь.
Вiра швидким кроком попрямувала до лiфта, а Клара пiдiйшла до балюстради, обiперлась об неї грудьми i безтямно дивилася в нiчну iмлу. В головi - хаос думок. Вона намагалася впорядкувати їх i не могла. Це ж тiльки подумати: пiсля всього, що сталося, вiн хоче "сказати кiлька слiв"! Клару аж пересмикнуло.
Повернулася Вiра. Клара нiчого не питала. Вiра помовчала, нарештi видихнула:
- Вiн тебе любить, чуєш? Дуже любить.
VI
"Що зi мною дiється? - думав Никифор, блукаючи в саду перед початком засiдання "Калейдоскопа". - Сприймаю свiт iнакше... Нерви оголилися, чи що?" Усвiдомлення цього наповнювало груди радiстю, пiднесенiстю. I зелене полум'я трави, i дерева, що вмочили гiлля в прозорiсть неба, i птицi, i сонце, що вже золотiє у млi,- все стало якимось ближчим, спiвзвучним. Реакцiя краси... Так, так, усе випромiнює красу, свiт повниться красою, i душа вiдчуває її, коли настроєна на ту саму хвилю.
Якийсь жучок переповзав стежку. Никифор зупинився, присiв, щоб краще побачити. Теракотовий, складений з овалiв, трикутникiв i трапецiй, виставив, звичайно, антени - одержує iнформацiю про середовище. Ну, рухайся вже, рухайся, мабуть, i в тебе є свої клопоти. Помiтив на яблунi пташину маленька така, жовто-зелена кофтинка, чорний крават на шиї, - водить голiвкою, попискує. Скаржиться на самотнiсть... "Ну, це вже в мене сентименти, - майнула думка. - Може, їй просто попалася гiркувата личинка, от вона й пищить. А самотнiсть тут нi до чого". I одразу ж: "Не хитруй iз собою. Пташина самотнiсть - це тiльки асоцiацiя, ти ж увесь час вiдчуваєш власну самотнiсть... Ну й що? Нехай!" Озирнувся навколо - i вже нiчого особливого не побачив. Сад як сад i ранок як ранок. Пора на засiдання "Калейдоскопа"...
До зали Никифор зайшов не так, як ранiше, - твердо ступаючи по сiрому пластику, весело-iронiчно поглядаючи на товаришiв: ану, якi розуми тут зiбралися? Нi, сьогоднi навiть пiсля прогулянки вiн щулився, вiдчував незрозумiлий острах i не мiг його подолати; опустив очi долу, ступав невпевнено, як на слизькому. Давно, коли Никифора ще й на свiтi не було, в цiй залi справдi стояв пiдсвiчений цилiндр калейдоскопа, що показував усе новi й новi форми, сполучення барв. Отак i вченi, що збиралися тут, мусили подавати новi й новi iдеї. Нарештi хтось спостерiг, що калейдоскоп забирає багато уваги, i подав iдею: прийняти його звiдси. "Колективний мозок", тобто всi ученi, погодився, i вiдтодi барвистий iнструмент перенесли до дитячого закладу, але назва зали так i залишилась.
Никифор сидiв, не дослухаючись до притишених розмов. Головне - в нього є оригiнальна, досить-таки абсурдна iдея! Вiн давно готувався до її обговорення. Вiн так i скаже: магнiтне поле Землi витворюється не вiдомою досi матерiєю. В Антарктидi в районi геомагнiтного полюса дiє постiйний природний генератор магнiтного поля. От i нехай подискутують! Хоч i висмiють, але в "аналiтичний циклотрон" iдея буде передана. Всiм стане ясно, що нi про яке розтоплювання криги Антарктиди не може бути й мови. Це ж природний панцир, кожух магнiтного джерела!
Як це спало йому на думку? Переглядав якось спецiальний фiльм (Земля, сфотографована з космосу крiзь рiзнi фiльтри), отодi й впало йому в око: занадто вже концентроване, сказати б, гiпертрофоване нагромадження криги в Антарктидi. Жоден iз механiзмiв виникнення такого могутнього льодяного покриву не здавався Никифоровi переконливим.
Мелодiйно дзенькнув годинник, i гамiр у "Калейдоскопi" почав ущухати. Черговий керiвник, пiдiйшовши до великого, на всю стiну, чорного екрана, проголосив:
- Почнемо! Сьогоднi в нас тема: Антарктида i перспективи її використання.
Назва теми бiлими похилими лiтерами прорiзала середину екрана.
Деякий час чулося тiльки покашлювання. Хто почне? Никифоровi кортiло першому кинути свою iдею на екран, вже й слова вертiлися на язицi, але тут прохопився смiхотливий Микола Макодзьоб:
- Пропоную прорiзати в товщi криги тунелi, зали, галереї найрiзноманiтнiшої форми i величини, вiдтворити там найславетнiшi архiтектурнi споруди з давнини й до наших днiв, одне слово, зробити КЕР Континент Екскурсiй i Розваг!
Як тiльки електронний перетворювач почав фiксувати Макодзьобовi думки на екранi, назва теми попливла вгору i зупинилася пiд верхнiм пругом. Там вона й залишалася протягом усього семiнару, а текст виголошених iдей стояв перед очима до чергової пропозицiї. З екрана їх списував так званий Акумулятор iдей, яким користуються вченi з "аналiтичного циклотрона". Списувати було що. Пропозицiї так i сипались:
- Використати як рибний холодильник!
- Переправити кригу на Мiсяць!..
- Перекинути на Марс...
- Залишити статус кво, аби не порушилася бiосфера.
- Рiвень свiтового океану понизився, доцiльно розтопити кригу Антарктиди...
"Розтопити, розтопити..." Тiльки це слово й кидалось у вiчi Никифоровi, тiльки воно, здавалося, й сiкло чорний екран: "Розтопити, розтопити..." I вiн заговорив, дихаючи просто на сiру сiточку свого електронного перетворювача:
- Антарктиду слiд розглядати в комплексi з магнiтним полем Землi. Це поле створюється не вiдомою досi матерiєю, поклади якої втушкованi товщею криги. Точка, де є магнiтний полюс...
На мить вiн кинув погляд на чорний екран. Що таке? Там свiтиться попереднє висловлювання: "...розтопити всю кригу Антарктиди..." В чiм рiч? Його перетворювач зiпсувався? Окинув поглядом колег - сидять, не дивлячись в його бiк, жодна голова не повернута до нього! - i обличчя обдало жаром. Отже, й тут iгнорацiя! Нiхто не хоче його слухати, апарат вiдключено... Авжеж! Никифоровi хотiлося закричати, вигукнути щось лайливе, викинути на цi голови всю свою пекучу образу. Але вiн тiльки стиснув зуби й промовчав. Рука, в якiй тримав трубку перетворювача, шарпнулася сама собою, проводок обiрвався. Кинув трубку пiд ноги i прожогом подався до виходу. Жоден iз його товаришiв не сказав нi слова, наче це був не вiн, а привид, якого нiхто й не бачив. I Микола... Навiть вiн не обiзвався! Ну, гаразд, гаразд, заждiть, ви ще почуєте Никифора Яркового!
Груди розпирало обурення, був такий приголомшений, що замiсть пiднятися до ангара, погнав кабiн}' лiфта вниз i опам'ятався десь на кiлометровiй глибинi. Дiставшись нарештi до свого "Електрона", не знав, куди податися. Все стало йому байдуже. Ввiмкнув апарата, аби вiдiрватися вiд землi. Довго летiв понад хмарами, нарештi побачив лiси, луки i опустився. Кущi були такi густi, що в них сховався його кулястий лiтальний апарат.
