Діти капітана Гранта

– Чудово, – заявив майор, – тепер справа за нашим другом Паганелем.

Добре, що йому спало на думку вивчати іспанську мову!

Покликали Паганеля. Він одразу ж прибіг і вітав патагонця із суто французькою грацією, яку той, імовірно, не зміг оцінити. Географові притьмом про все розповіли.

– Чудово! – вигукнув він.

І, широко відкриваючи рота, аби чіткіше вимовляти, учений промовив:

– Vos sois urn homem de bem![31]

Тубілець уважно слухав, але нічого не відповідав.

– Він не розуміє, – промовив географ.

– Мабуть, ви неправильно вимовляєте, – припустив майор.

– Можливо. Жахлива вимова!

І Паганель знову повторив свою люб’язну фразу з нульовим результатом.

– Змінимо фразу, – сказав географ і повільно промовив: – Sem duvida, um Patagao?[32]

Той мовчав.

– Dizeime![33] – додав Паганель.

Патагонець і цього разу не зронив жодного слова.

– Vos compriendeis?[34] – так загорлав Паганель, що мало не порвав голосові зв’язки.

Було очевидно, що індіанець нічого не розумів, оскільки нарешті відповів іспанською:

– No comprendo.[35]

Настала черга дивуватися Паганелеві. Він із явним роздратуванням опустив окуляри з лоба на очі.

– Хай мене повісять, якщо я розумію бодай слово на цьому диявольському діалекті! – вигукнув він. – Очевидно, це арауканський діалект.

– Та ні ж бо, – відгукнувся Гленарван, – поза сумнівом, ця людина відповіла іспанською.

І повернувшись до патагонця, він знову його запитав:

– Espanol?

– Si, si![36] – відповів тубілець.

Паганель остовпів од здивування, майор і Гленарван пере зирнулися.

– Боюся, мій вчений друже, – почав, усміхаючись, майор, – чи не сталося тут якоїсь плутанини, та чи не стали ви жертвою своєї не уважності, яка, як мені здається, не дає вам продиху?

– Що? Що? – нашорошився географ.

– Річ у тім, що патагонець, поза сумнівом, говорить іспанською.

– Він?

– Так, він! Чи не вивчили ви, часом, якусь іншу мову, прийнявши її…

Мак-Наббс не встиг договорити.

– Ви дозволяєте собі зайвого, майоре, – сухо відчеканив Паганель.

– То чому ж ви його не розумієте? – запитав Мак-Наббс.

– Не розумію його тому, що тубілець говорить поганою іспанською, – роздратовано вигукнув географ.

– Ви вважаєте, що в нього погана іспанська, бо ви не розумієте його? – запитав майор.

– Послухайте, Мак-Наббсе, – втрутився Гленарван, – ваше припущення неймовірне. Хай яким неуважним є наш друг Паганель, але ж він не міг опанувати одну мову замість іншої!

– Тоді, дорогий Едуарде, або краще ви, поважний Паганелю, поясніть мені, що відбувається.

– Я не хочу нічого пояснювати – відповів географ. – Я свідчу: ось книга, за якою я щодня вивчав іспанську мову. Погляньте на неї, майоре, і ви переконаєтеся, що правда на моєму боці!

По цих словах Паганель став порпатися у своїх численних кишенях, згодом витягнув доволі пошарпаний том і з апломбом подав його майорові. Той узяв книжку і поглянув на неї.

– Це що за літературний твір? – запитав він.

– Це «Луїзіада», – відповів Паганель, – прекрасна героїчна поема, яка…

– «Луїзіада»? – вигукнув Гленарван.

– Так, друже мій, не що інше, як «Луїзіада» великого Камоенса!

– Камоенса? – повторив Гленарван. – Але, мій бідолашний друже, Камоенс португалець! Ось уже шість тижнів, як ви вивчаєте португальську мову!..

– Камоенс… «Луїзіада»… Португальська мова… – ось усе, що міг пробелькотати Паганель.

Його очі збентежено забігали під окулярами, усі супутники вибухнули гомеричним сміхом.

Патагонець і бровою не повів. Він спокійно чекав пояснення цій незрозумілій для нього сцені.

– Ох я божевільний, ох і божевільний! – вигукнув нарешті Паганель. – То он воно що! І все це не жарт! Усе це сталося зі мною! Адже це вавилонське змішання мов! Ой, друзі мої, друзі мої! Лишень подумайте: їхати до Індії і опинитися в Чилі! Вивчати іспанську, а вивчити португальську! Ні, це вже занадто! І якщо так триватиме й далі, то однієї чудової днини замість того, щоб викинути у вікно свою сигару, я викинуся сам!

Споглядаючи, як учений переживає цю прикру невдачу, не можна було втриматися від сміху, і він перший подав тому приклад.

– Смійтеся, друзі мої, смійтеся від щирого серця! – повторював Паганель. – Повірте, найдужче від усіх сміюся я над собою!

Тут він так засміявся, як імовірно, не реготав жоден учений в світі.

– Одначе ми таки залишилися без товмача, – промовив майор.

– О, не засмучуйтеся, – відгукнувся Паганель, – португальська з іспанською такі подібні, що я навіть переплутав їх, але ця подібність допоможе мені швидко виправити помилку, то ж незабаром я зможу подякувати цьому гідному патагонцеві мовою, якою він так добре володіє.

І Паганель не помилився, бо за кілька хвилин йому вдалося обмінятися з тубільцем декількома словами. Географ дізнався, що патагонця звати Талькав, що арауканською означає «громовержець». Імовірно, його так нарекли через його мистецтво володіння вогнепальною зброєю.

Та найбільше зрадів Гленарван, адже патагонець виявився професійним провідником. Зустріч із патагонцем була неймовірною вдачею, тож усі остаточно увірували в успіх експедиції і ніхто більше не мав сумнівів у порятунку капітана Гранта.

Тим часом мандрівники повернулися з індіанцем до Роберта. Хлопчик протягнув руки до тубільця, і той без слів поклав йому руку на голову. Він оглянув хлопчика, обмацав забиті місця. Потім, усміхаючись, пішов до потічка, зірвав там кілька стеблин дикої селери і натер ними тіло хворого. Завдяки цьому надзвичайно обережному масажу хлопчик відчув приплив сил. Було вирішено, що цей день, а також наступну ніч подорожні присвятять відпочинку. До того ж слід було обговорити і вирішити два важливі питання, що стосувались їжі і транспорту. Ні провіанту, ні мулів мандрівники не мали. На щастя, з ними був Талькав. Тепер цей провідник, який звик супроводжувати мандрівників уздовж кордону Патагонії, один із найрозумніших місцевих бакеанос, узявся забезпечити Гленарвана всім необхідним для його невеликого загону. Він запропонував вирушити в індіанську тольдерію, село, що всього за чотири милі від них, де можна було дістати все необхідне для експедиції. Цю пропозицію було зроблено за допомогою жестів та деяких іспанських слів, які вдалося зрозуміти Паганелеві. Її було прийнято. Гленарван та його вчений друг, попрощавшись із товаришами, негайно попрямували за провідником-патагонцем угору проти течії річки.

Півтори години вони йшли швидко, ледве встигаючи за велетнем Талькавом. Уся прилегла до підніжжя Кордильєр місцевість вирізнялася красою і неймовірною родючістю. Всюди, куди сягало око, простиралися вигони.

Здавалося, тут вільно могло прогодуватися стотисячне стадо жуйних тварин. Широкі ставки, що сполучалися густою мережею річок, щедро живили вологою зелені рівнини. Чорноголові лебеді грайливо плескалися у водяному царстві, обстоюючи свою територію у стада страусів, які пустували серед льяносів.[37]

Галасливе, строкате царство пернатих вирізнялося неймовірним розмаїттям. Витончені, сіренькі з білими смужками горлиці-ізакас і жовті кардинали на гілках дерев були подібні на живі квіти. Перелітні голуби мчали кудись удаль, і зграя різноманітних горобців – чинголос, ільчуерос, монхітас – переслідували один одного, сповнюючи повітря пронизливим цвіріньканням. Жак Паганель зачаровано милувався всім довкола і з його вуст щоразу зривалися захоплені вигуки, що неймовірно дивувало патагонця – він бо вважав цілком природним, що в небі пурхають птахи, на ставках плавають лебеді, а на луках ростуть трави. Ученому-географові не довелося шкодувати про здійснену прогулянку та скаржитися на її тривалість. Вони вже досягли табору індіанців, а йому здалося, що він тільки-но розпочав свою путь. Тольдерія розкинулася в глибині долини, затиснутої між відногами Андських Кордильєрів. Тут у куренях із хмизу жило з тридцятеро тубільців-кочівників, які пасли величезні стада опасистих корів, биків, табуни коней і отари овець. Вони переганяли їх із пашні на пашню і всюди знаходили для своїх чотириногих підопічних щедрий харч.

Андо-перуанці – помісь племен арауканів, пуельче та аукасів. Мають оливкового кольору шкіру, середнього зросту, крижасті, з майже круглим обличчям, низьким чолом, широкими вилицями, тонкими губами, з жіночними рисами, байдужим виразом обличчя. Антрополог одразу сказав би, що ці тубільці не є представниками чистої раси. Вони були малоцікаві, але Гленарван потребував не їх, а їхньої худоби. А оскільки кочівники мали биків і коней, то й по всьому.

Після нетривалих переговорів Талькав швидко уклав угоду з тубільцями. Сім запряжених низькорослих конячок аргентинської породи, 100 фунтів сушеного м’яса, кілька мір рису і декілька бурдюків для води – ось, що потрібно було Гленарвану. Індіанці згодилися замість вина або рому (що для них було цінніше) взяти двадцять унцій золота, ціну якому вони добре знали.

Гленарван хотів купити восьмого коня для патагонця, але той дав зрозуміти, що в цьому немає потреби.

Торг було закінчено. Гленарван розпрощався зі своїми новими «постачальниками», як їх назвав Паганель, і менше ніж за півгодини вони повернулися до табору. Там їх зустріли захопленими вигуками, які, щоправда, більше призначалися харчам і верховим коням. Усі наминали з неабияким апетитом.

Поїв трохи і Роберт. Його сили майже відновилися.

Решту дня присвятили відпочинку. Говорили про все потроху: про супутниць, яких залишили на яхті, про саму яхту, про капітана Джона Манглса та його славну команду, про Гаррі Гранта, який, можливо, перебував десь неподалік.

Паганель не розлучався з індіанцем – він став Талькавовою тінню. Географ нетямився з радощів: нарешті він побачив справжнього патагонця, поряд із яким він здавався карликом, патагонця, що може змагатися своїм зростом із мексиканським імператором Максиміліаном і з тим восьмифутовим негром із Конго, якого бачив учений Вандер-Брок.

Паганель ошелешував незворушного Талькава іспанськими фразами, однак той стійко вислуховував його. Цього разу географ вивчав іспанську мову без книги. Було чути, як він виразно вимовляв іспанські слова, напружуючи то горло, то язик, то щелепи.

– Якщо я не засвою вимови, то будьте поблажливі до мене, – повторював він майорові. – Та чи міг я колись припускати, що іспанської мови мене навчатиме патагонець!

Розділ XVI. Ріо-Колорадо

Наступного дня, 22 жовтня, о восьмій ранку Талькав подав сигнал вирушати. Аргентинська рівнина між 22° і 42° довготи знижується із заходу на схід: мандрівникам слід було лише спускатися пологим схилом до моря.

Коли патагонець відмовився від запропонованого коня, Гленарван вирішив, що Талькав, подібно до місцевих провідників, вважає за краще йти пішки, – що з його довгими ногами було завиграшки.

Проте Гленарван помилився.

У мить від’їзду Талькав по-особливому свиснув, і притьмом із сусіднього гайка вибіг прекрасний жеребець аргентинської породи. Це був надзвичайно красивий гнідий кінь, витривалий, гордий, сміливий і гарячий. Маленька, витончена голова, роздуті ніздрі, сповнені вогняного блиску очі, широкі коліна, крутий загривок, високі груди, довгі бабки[38] – словом, усе свідчило про силу і гнучкість.

Мак-Наббс, істинний поціновувач коней, не міг досхочу намилуватися цим представником пампаських коней, він знаходив у нього певну подібність до англійського гунтера.

Красень кінь звався Таукою, що мовою патагонця означає «птах», і, поза сумнівом, заслуговував на це прізвисько.

Щойно Талькав скочив на коня, той встав дибки і рвонув уперед. Чудовий вершник, патагонець викликав замилування й захват. Його спорядження складалося із двох мисливських пристосувань, вельми популярних в аргентинських рівнинах: бола і ласо. Бола складається з трьох куль, сполучених шкіряним ременем. Індіанець кидає їх у звіра чи ворога з відстані ста кроків так влучно, що цей снаряд обвиває ноги жертви і та одразу ж падає. Отже, в руках індіанця – це грізна зброя, і він надзвичайно вправно нею володіє. Ласо – ремінь завдовжки 30 футів, туго сплетений з двох шкіряних смуг, закінчується затяжною петлею, що ковзає по залізному кільцю. Цю затяжну петлю кидають правою рукою, тоді як лівою тримають ремінь, кінець якого міцно прикріплений до сідла. Довгий, перекинутий через плече карабін, доповнював озброєння патагонця.

Талькав, не помічаючи захоплення, яке викликала його витончена невимушена і гордовита постава, очолив загін, і всі рушили в путь. Вершники то скакали чвалом, то їхали кроком. Аргентинським коням, либонь, рись була невластива. Роберт їхав верхи так сміливо, що Гленарван остаточно переконався в його здатності міцно триматися в сідлі.

Пампа починається біля підніжжя Кордильєр. Її можна умовно поділити на три зони: перша йде від Андського хребта, покрита низькорослими деревами і чагарником, вона простягається на 250 миль; друга, завширшки 450 миль, поросла неймовірної краси травами, закінчується за 180 миль від Буенос-Айреса. Звідси й до самісінького моря мандрівник їде неозорими луками і витовкує памолодь люцерни й чортополоху, – це третя зона пампи.

Коли загін Гленарвана виїхав із андських ущелин, то передовсім натрапив на численні рухомі піщані дюни, що називаються меданос.

Якщо в дюнах коріння рослин у глибині не переплетене між собою, то вітер жене пісок, немов морські хвилі. Цей дуже дрібний пісок при найменшому подуві вітру злітає легкою хмаринкою, подеколи перетворюючись на справжній височезний смерч. Це видовище милує око і водночас є неприємним для нього. Милує, бо годі уявити собі щось своєрідніше за смерчі, які кочують рівниною. Вони то стикаються, то змішуються, то падають і знову здіймаються в якомусь хаотичному безладі. Неприємне, бо від незліченних меданос у повітря здіймається найдрібніший пил, що ножем ріже очі.

Це явище, спричинене північним вітром, тривало майже протягом усього дня. Та загін швидко просувався вперед. До шостої вечора пройшли майже 40 миль. Кордильєри лише невиразно чорніли на небосхилі, гублячись у вечірньому тумані.

Стомлені мандрівники радісно вітали час відпочинку. Привал зробили на березі швидкоплинної річки Неукен, каламутні, бурхливі води якої вирували між високих червоних круч. Географи Неукен ще називають Рамід або Комое. Річка бере свій початок серед озер, що їх знають лише індіанці.

Уночі та протягом наступного дня не сталося нічого особливого. Їхали швидко і без пригод. Рівна місцевість і помірна температура полегшували подорож. Та близько полудня сонячні промені стали пекучими. Увечері горизонт на південному заході заволокло хмарами – вірна ознака зміни погоди. Патагонець знав це і вказав географові на західну частину неба.

– Бачу, – відгукнувся Паганель і, звертаючись до супутників, сказав: – Погода гіршає. Нам доведеться познайомитися з памперо.

І пояснив, що памперо, надзвичайно сухий південно-західний вітер, – часте явище в аргентинських рівнинах. Талькав не помилився: вночі памперо став дути з жахливою силою, дошкуляючи людям, які могли закутатися лише у свої пончо. Коні вляглися долі, люди збилися в купу поряд.

Гленарван боявся, що ураган затримає їх, але Паганель, подивившись на барометр, заспокоїв його:

– Зазвичай памперо лютує три дні поспіль, на що безпомилково вказує барометр. Та коли барометр піднімається, як нині, то все обмежиться кількома годинами лютого шквалу. Заспокойтеся, друже мій, удосвіта знову розпогодиться.

– Ви говорите, немов по книзі читаєте, Паганелю, – зауважив Гленарван.

– Я сам немов книга, – відповів географ, – і ви можете, не соромлячись, цю книгу гортати.

«Книга» не помилилася: вночі вітер раптом ущух, і мандрівники мали змогу поновити сили міцним сном. Прокинулися свіжими, бадьорими, особливо Паганель, який, похрускуючи суглобами, весело потягувався, наче щеня.

Настало 24 жовтня – десять днів по від’їзді мандрівників із Талькауано. До місця, де Ріо-Колорадо перетинає тридцять сьома паралель, залишалося ще 93 милі, тобто три дні шляху. Лорд Гленарван нетерпляче чекав зустрічі з тубільцями, сподіваючись через патагонця, з яким Паганель уже непогано спілкувався, вивідати у них про капітана Гранта. Та вони їхали місцинами, в яких рідко трапляються індіанці, адже дороги, що ведуть із Аргентинської республіки до Кордильєр, проходять північніше. Індіанці-кочівники теж не траплялися. А якщо випадково вдалині показувався якийсь вершник-кочівник, то він квапився утекти геть, не виявляючи охоти до спілкування з незнайомцями. Подібний загін вселяв підозру і мирному вершникові, що зважився наодинці подорожувати тутешньою рівниною, і будь-якому бандитові, примушуючи його остерігатися восьми озброєних людей, що їхали на прудких конях. Самотній подорожній у цих відлюдних місцях міг сприйняти їх за зловмисників, тому мандрівникам ніяк не вдавалося поговорити ні з чесними людьми, ні з грабіжниками. Тож доводилося шкодувати, що на шляху не траплялася навіть ватага растреадорес[39], навіть якби довелося завести з ними розмову, заздалегідь обмінявшись рушничними пострілами.

Та хоч як Гленарван шкодував про те, що він нікого не зустрічав, усе ж сталася одна несподіванка, яка підтвердила правильність тлумачення документа.

Не раз загін помічав велику кількість стежок, серед них – дорога, що веде з Кармена до Мендоси. Її можна було легко визначити за рештками домашніх тварин: мулів, коней, овець, биків. Кістки, обгризені хижаками, слугували своєрідними віхами стежки. Їх були тисячі, звісно, не один людський скелет змішав тут свій прах з останками тварин.

Досі Талькав не поставив жодного питання щодо маршруту, наміченого мандрівниками, хоча розумів, звичайно, що загін не прагне вийти на жодну з доріг пампи, а також досягти сіл чи міст аргентинських провінцій. Щоранку загін, вирушаючи в путь, прямував назустріч ранішньому сонцю і протягом дня чітко тримався курсу, а ввечері, з привалом, призахідне сонце завжди опинялося за спиною. Ймовірно, Талькаву як провідникові, мало б видатися дивним, що не він веде мандрівників, а ті ведуть його. Та якщо він дивувався, то з властивою індіанцям стриманістю мовчав і, перетинаючи стежини, якими загін і не думав слідувати, жодних зауважень не робив. Однак того дня, коли загін досяг вищезазначеної дороги з Кармена до Мендоси, Талькав зупинив коня і, звернувшись до Паганеля, мовив:

– Ця дорога на Кармен.

– О так, друже, – відповів географ, намагаючись якомога краще вимовляти іспанські слова, – це дорога з Кармена до Мендоси.

– Ми поїдемо не по ній? – запитав Талькав.

– Ні, – відповів Паганель.

– Куди ж ми прямуємо?

– На схід.

– Це означає, що ми нікуди не потрапимо.

– Хтозна!

Талькав змовк і здивовано поглянув на вченого. Одначе з виразу його обличчя було видно, що патагонець і на мить не припускав, що Паганель жартує. Індіанець сам завжди ставився до всього серйозно, а тому не розумів жартів.

– Отже, ви не прямуєте до Кармена? – запитав він перегодя.

– Ні, – відповів Паганель.

– І до Мендоси – теж не їдете?

– І туди не їдемо.

До Паганеля під’їхав Гленарван і запитав, що йому каже Талькав і чому він зупинився.

– Він запитує, куди ми прямуємо: до Кармена чи Мендоси, – пояснив Паганель, – і дуже здивувався, коли довідався, що ми не їдемо у жодне з цих місць.

– Справді, наш маршрут стороннім видається дивним, – зауважив Гленарван.

– Певно, так. Він стверджує, що ми нікуди не приїдемо.

– Послухайте, Паганелю, чи не могли б ви йому пояснити мету нашої експедиції і чому нам так важливо потрапити саме на схід?

– Це буде дуже важко, – відповів Паганель, – бо індіанець не тямить на географічних градусах, а історія документа здасться йому фантастичною.

– То що саме він не зрозуміє, історію документа чи самого історика? – серйозно запитав майор.

– О, Мак-Наббсе! – вигукнув Паганель. – Ви все ще продовжуєте сумніватися в моїй іспанській мові!

– То спробуйте пояснити йому, мій поважний друже! – відповів той.

– Спробую.

Паганель під’їхав до патагонця і почав пояснювати йому мету експедиції.

Географові часто доводилося переривати своє пояснення то за браком слів, то через труднощі пояснення певних особливостей справи, незрозумілих дикунові. Цікаво було спостерігати за вченим: він жестикулював, вимовляв слова по складах. Неборака так надривався, що в нього аж піт котився градом із чола. Коли йому бракувало слів, то доводилося пояснювати за допомогою рук. Паганель спішився і став креслити на піску географічну мапу: меридіани перетиналися з паралелями, було зображено два океани й дорогу до Кармена. Жоден викладач ще не потрапляв у таку скруту. Талькав спокійно стежив за всіма рухами географа, але не можна було вгадати, розуміє він його чи ні.

Урок географії тривав понад півгодини. Нарешті Паганель замовк, витер піт, що струменів по обличчю, і поглянув на патагонця.

– Він зрозумів? – запитав Гленарван.

– Зараз з’ясуємо, – відповів Паганель. – Та якщо він нічого не втямив, я відмовляюся від подальших пояснень.

Талькав стояв нерухомо. Він мовчав. Його погляд був прикутий до накресленої мапи на піску, яку поволі здувало вітром.

– Ну? – запитав його Паганель.

Здавалося, Талькав не чув питання. Учений уже вловив майорову іронічну посмішку і, зачеплений за живе, збирався було з новими силами поновити урок географії, аж тут патагонець жестом зупинив його.

– Ви шукаєте бранця? – запитав він.

– Так, – відповів Паганель.

– І шукаєте його саме вздовж того шляху, що простягається від сонця на заході до сонця, що сходить? – додав Талькав.

– Саме так.

– Ваш бог доручив хвилям величезного моря таємницю полоненого?

– Так, сам бог.

– То нехай буде воля його, – з певною урочистістю сказав Талькав, – ми попрямуємо на схід і, якщо треба буде, дійдемо до самого сонця.

Здивований здібностями свого учня, Паганель одразу ж став перекладати товаришам відповіді індіанця.

– Який розумний народ! – додав він. – Я певен, що з двадцяти селян моєї країни дев’ятнадцять нічого не зрозуміли б із моїх пояснень.

Гленарван попросив дізнатися у патагонця, чи не чув він про чужоземців, які потрапили в полон до індіанців пампасів. Паганель поставив індіанцеві це питання і чекав на відповідь.

– Ніби чув, – відповів патагонець.

Цю відповідь миттю було перекладено англійською, і семеро мандрівників, оточивши патагонця, запитально на нього дивилися.

Паганель, од хвилювання насилу добираючи слів, продовжував ставити питання, водночас його погляд, спрямований на поважне обличчя патагонця, намагався прочитати відповідь раніше, ніж та злетить з його вуст.

Кожне іспанське слово патагонця географ повторював англійською, і в такий спосіб його супутники ніби чули відповіді рідною мовою.

– Хто був цей полонений? – запитав Паганель.

– Це чужоземець, європеєць, – відповів Талькав.

– Ви бачили його?

– Ні, але я знаю про нього з розповідей індіанців. Сміливець із воловим серцем.

– Волове серце! – повторив Паганель. – О, який чудовий образ! Друзі мої, ви зрозуміли? Він хоче сказати «мужня людина»!

– Мій батько! – крикнув Роберт Грант. Потім, звертаючись до Паганеля, він запитав: – Як сказати іспанською: «Це мій батько»?

– Es mi padre, – відповів географ.

Тоді Роберт узяв Талькава за руки і з ніжністю вимовив:

– Es mi padre!

– Su padre![40] – вигукнув патагонець, і його очі засяяли.

Він обійняв хлопчика, зняв із сідла та із симпатією вдивлявся в нього. На розумному спокійному обличчі індіанця з’явився вираз співчуття.

Та Паганель ще не закінчив своїх розпитувань. Де перебував цей полонений? Що він робив? Коли саме Талькав чув про нього? Усі ці питання враз на нього навалилися. Патагонець одразу ж давав відповіді.

Паганель дізнався, що європейця полонило одне з індіанських племен, яке кочує територією між річками Колорадо і Ріо-Негро.

– Де плем’я перебувало востаннє? – запитав Паганель.

– Поблизу касика Кальфоукоура, – відповів Талькав.

– Поблизу того шляху, яким ми прямуємо!

– Так.

– А хто такий цей касик?

– Він вождь індіанського племені поюче, людина з двома язиками та з двома серцями.

– Тобто він хоче сказати, що цей вождь – лукава людина на словах і на ділі, – пояснив Паганель, заздалегідь дослівно переклавши цей красивий, образний вираз. – Чи зможемо ми врятувати нашого друга? – запитав він.

– Можливо, якщо він досі перебуває в руках індіанців.

– А коли ви про нього чули востаннє?

– Вже давно. Відтоді сонце двічі посилало пампі літо.

Радості Гленарвана не було меж. Час, указаний патагонцем, збігався із датою документа. Залишалося з’ясувати ще одне питання, і Паганель притьмом зробив це.

– Ви говорите про одного полоненого, – сказав він, – а хіба їх було не троє?

– Не знаю.

– І ви нічого не знаєте про те, що тепер із полоненим?

– Нічого.

На цьому розмова закінчилася. Можливо, троє полонених давно були розлучені один з одним. Однак патагонець стверджував, що поміж індіанців ішла розмова про якогось європейця, котрий потрапив до них у полон. Час, коли це сталося, місцеперебування полоненого, навіть образна фраза патагонця про його відвагу – все, поза сумнівом, стосувалося капітана Гранта.

Наступного дня, 25 жовтня, мандрівники з новими силами рушили на схід. Їхали сумною, одноманітною, нескінченною рівниною, яка на місцевому діалекті називалася травесіас, тобто пустельний район.

Вітри наче відполірували глинястий ґрунт: жодного каменя чи кругляка, вони лише подеколи траплялися на дні якого-небудь безплідного, зашерхлого яру або по берегах ставочків, викопаних індіанцями. Подекуди росли низькорослі гаї з темними верхівками, їх то там, то тут прорізали білі ріжкові дерева із солодкими стручками, – вони мають тонізуючу дію і приємні на смак. Інколи траплялися гайки чанари – дикої тернини та колючих чагарників, кволий вигляд яких свідчив про бідний ґрунт.

День 26 жовтня видався дуже важким – за всяку ціну треба було якнайскоріше дістатися Ріо-Колорадо. Коні мчали з такою швидкістю, що загін того ж вечора досяг красуні-річки пампи. Її індіанська назва Кобу-Лебу означає «велика ріка». Перетинаючи великий відрізок пампи, вона впадає в Атлантичний океан. Там, поблизу гирла, відбувається цікаве явище: кількість води в річці у міру наближення до океану зменшується. Припущень багато. Серед них: ґрунт дна річки вбирає в себе вологу або ж вода випаровується. Проте істинну причину такого рідкісного явища досі не з’ясовано.

Діставшись до Ріо-Колорадо, Паганель насамперед викупався в її водах, забарвлених червонястою глиною. Він був здивований глибиною річки, але це явище можна було пояснити таненням снігів під впливом літнього сонця. Річка виявилася такою широкою, що коні не в змозі були перепливти її. На щастя, рухаючись угору проти течії, мандрівники ви явили підвісний міст, зроблений індіанцями із плетених гнучких гілок, скріплених між собою ременями. Через цей міст маленькому загону вдалося перебратися на лівий берег, де він і отаборився.

Перш ніж заснути, Паганель поставив собі за мету визначити точне місцеперебування Ріо-Колорадо і старанно наніс цю річку на мапу – за відсутністю Яру-Дзангбо-Чу, яка далеко звідси скидала свої води з гір Тибету.

Наступні два дні, 27 і 28 жовтня, нічого надзвичайного не сталося. Та ж природа, той самий безплідний ґрунт. Одноманітно й сумно.

Тим часом ґрунт ставав все більш вологим. Доводилося перебиратися через затоплені водою низини, каньядас, і через дрібні лагуни, що ніколи не пересихають, – естерос. Увечері коні зупинилися на березі великого озера Лаукем, у водах якого міститься дуже багато мінеральних речовин. Індіанці називають його «Гірким озером». У 1862 році воно було свідком жорстокої розправи аргентинських військ над тубільцями.

Тут мандрівники й отаборилися. Ніч видалася б спокійною, якби навколо не було мавп-сапажу і диких собак. Ці галасливі тварини, імовірно, на честь європейців виконували одну зі своїх вітальних симфоній.

Розділ XVII. Пампа

Аргентинська пампа простягається від 34° до 40° південної широти. Арауканське слово «пампа» означає «рівнина, поросла травою». Назва і справді дуже личить цьому краю. Деревовидні мімози її західної частини, розкішні трави східної надають цій рівнині самобутності. Рослинність має таке довге коріння, що сягає ним аж до червоної або жовтої глини.

Якби геологів зацікавили поклади третинного періоду, то вони ви явили б невичерпні багатства – там збереглася незліченна кількість доісторичних решток. Індіанці стверджують, що це кістки вимерлої великої породи броненосців-тату, і прах цих зотлілих тварин приховує первісну історію рівнин.

Американська пампа – така ж географічно відокремлена область, як савана Країни Великих Озер або степ Сибіру. Континентальний клімат пампи, порівняно із кліматом провінції Буенос-Айрес, вирізняється лютішою зимою і спекотнішим літом. За словами Паганеля, взимку океан поступово віддає землі те тепло, яке поглинає з неї влітку. Цим пояснюється стабільна температура на островах, порівняно із температурою у глибині материків (так само зима в Ісландії м’якша, ніж у Ломбардії). І ось чому клімат західної частини пампи не вирізняється тією одноманітністю, що притаманна узбережжю через близькість Атлантичного океану. У західній частині спостерігається різка зміна температур: то суворі холоди, то палюча спека. Восени, тобто у квітні й травні, часто дощить. Але в цю пору року погода стояла дуже суха і спекотна.