Діти капітана Гранта

Будь-хто на Мак-Наббсовому місці сто разів проминув би цю хижку, навіть не запідозривши про її існування. Занесена снігом, вона майже не виділялася з-поміж довколишніх скель. Довелося її відкопувати, на що знадобилося півгодини наполегливої праці Вільсона та Мюльреді, і маленький загін поспішив там сховатися.

Касуча, побудована індіанцями, була складена з адоба – виду цегли, обпаленої на сонці. Вона мала форму куба з дванадцятифутовими гранями і стояла на вершині базальтової скелі. Кам’яні сходи вели до входу, єдиного отвору в хатині. Хоча цей вхід був дуже вузький, урагани, сніг або град під час гірського буревію все ж проникали в хижу.

Тут могли вільно розміститися десятеро, і якщо у період дощів стіни хижки слабо захищали від вологи, то в цю пору року вони певною мірою захищали від різкого холоду. Крім того, пічка та димар із сяк-так складених цеглин давали можливість розпалити вогонь і успішно боротися з холодом.

– Ось і притулок, може, не вельми зручний, але доволі реальний, – промовив Гленарван.

– Та це палац! – вигукнув Паганель. – Бракує лише варти і придворних. Ми почуватимемось тут чудово.

– Особливо, коли у пічці запалахкотить яскравий вогонь, – додав Том Остін. – Адже ми не лише зголодніли, а й промерзли, особисто мене добряча в’язка дров потішила б більше за шмат дичини.

– Ну що ж, Томе, постараємося роздобути паливо, – відгукнувся Паганель.

– Паливо – на вершині Кордильєрів? – перепитав Мюльреді, недовірливо похитуючи головою.

– Оскільки в касучі палили багаття, то, мабуть, десь поблизу є якесь паливо, – зауважив майор.

– Наш друг Мак-Наббс має рацію, – промовив Гленарван. – Готуйте вечерю, а я візьму на себе обов’язки дроворуба.

– Ми з Вільсоном приєднаємось до вас, – оголосив Паганель.

– Якщо буду вам корисний… – зірвався з місця Роберт.

– Ні, відпочивай, мій хоробрий хлопчику, – відповів Гленарван. – Ти станеш справжнім чоловіком уже тоді, коли твої однолітки все ще будуть дітьми.

Гленарван, Паганель і Вільсон вийшли з касучі.

Була шоста вечора. Мороз добряче щипав попри цілковите безвітря. Блакитне небо поступово темніло, і останні промені призахідного сонця осявали гострі вершини гірського хребта. Паганель захопив із собою барометр. Падіння ртутного стовпчика барометра відповідало висоті 11 700 футів, отже, ця частина Кордильєрів була нижча за Монблан лише на 910 метрів. Якби в цих горах треба було долати такі ж труднощі, якими на кожному кроці рясніє велетень Швейцарії, якби бурі й завірюхи озброїлися проти них, то, ясна річ, жоден мандрівник не перевалив би через могутнє гірське пасмо Нового Світу.

Гленарван і Паганель, піднявшись на порфірну кручу, оглянули горизонт. Вони перебували на самісінькій вершині головного хребта Кордельєрів, і перед ними лежав простір площею 40 квадратних миль. Пологим східним схилом можна було легко спускатися. Вдалині поздовжні смуги каменів і валунів, відтіснені обвалами льодовиків, утворили величезні ланцюги морен.[28]

Сонце сідало за обрій, і долини Колорадо поступово занурювались у густі сутінки. Освітлені сонячними променями, один по одному поступово згасали виступи ґрунту, скелі, шпилі. Помалу весь східний гірський схил занурився в пітьму. На заході відроги гірського кряжа, що підтикають бічну стіну схилу, ще освітлювалися променями призахідного сонця. Скелі й льодовики сліпили так, ніби купалися в променях денного світила. На північ хвилеподібно спускався ряд вершин; непомітно зливаючись одна з одною, вони утворили вихлясту смугу. Смуга губилася десь удалині, уподібнюючись до невиразної лінії, проведеної чиєюсь невмілою рукою. А от на півдні картина була прекрасна, і в міру наближення ночі, вона набирала дедалі величніших обрисів. Внизу виднілася дика долина Торбідо, за дві милі від неї панувала гора Антуко із зяючим кратером. Вулкан страхітливо ревів, немов біблейський Левіафан, вивергаючи клекотливу пару, змішану із клубами вогненної сажі. Гори, що оточували його, здавалося, охопило полум’я. Град розжареного каміння, хмари червонавого диму, ракети лави – все зливалося у вогняні снопи. Щохвилинно зростав величезний промінь світла, і сліпучі заграви заповнювали своїм різким віддзеркаленням весь неосяжний горизонт. Присмеркове сонце, поступово втрачаючи світло, потопало в мороці, немов згасаюче світило.

Імпровізовані дроворуби – Паганель і Гленарван – раптом відчули себе вправними малярами; вони, напевно, ще довго захоплювалися б дивовижною картиною боротьби вогнів земних із вогнями небесними, але менш захоплений Вільсон повернув їх до реалій. Дерев ніде не було, проте, на щастя, скелі були вкриті бідненьким сухим лишайником. Ось ним вони й запаслися вдосталь, та ще й рослиною льярета, коріння якої непогано горить. Щойно дорогоцінне паливо занесли до касучі, одразу ж набили ним пічку. Розпалити вогонь було нелегко, ще важче було підтримувати його. Сильно розріджене повітря містило мало кисню для горіння – принаймні так пояснив майор.

– Втім, – додав він, – вода тут закипить не при 100 градусах, а раніше; шанувальникам кави, звареної на воді, що закипає при 100 градусах, доведеться вдовольнятися меншою температурою, бо кава закипить при температурі нижче за 90 градусів, адже пониження точки кипіння дорівнює приблизно одному градусу на 324 метрів підйому.

Мак-Наббс мав рацію: термометр, опущений у закипілу воду, показав усього лише 87 градусів. Усі з насолодою попили гарячої кави. Сушене м’ясо не викликало особливого задоволення у присутніх, на що Паганель зробив зауваження, таке ж розсудливе, як і даремне.

– Так, – сказав він, – слід визнати, що шматок смаженої лами смакував би зараз ліпше. Кажуть, ця тварина замінює бика і барана. Мені вельми кортить знати, чи замінює її м’ясо добротний біфштекс.

– Як! Ви незадоволені нашою вечерею, пане Паганелю? – запитав Мак-Наббс.

– Я в захваті, поважний майоре, але зізнаюся, що дичина смакувала б більше.

– То ви сибарит[29], – озвався Мак-Наббс.

– Не заперечую, майоре, та я певен, що й ви не відмовилися б од біфштекса!

– Ваша правда! – погодився майор.

– А якби зараз вас попросили попри холод і пітьму вирушити на полювання, ви пішли б?

– Звісно. Як ви того хочете…

Не встигли Мак-Наббсові друзі подякувати і сказати, що не зловживатимуть його безмежною люб’язністю, як раптом почулося віддалене завивання. Воно не припинялося. Здавалося, завивали не окремі тварини, а стадо. Географ припустив, що провидіння, надавши їм прихисток, прагне забезпечити їх ще й вечерею. Та Гленарван швидко повернув його до реальності, нагадавши, що на таких висотах чотириногих тварин годі уздріти.

– То звідкіля ж цей шум? – запитав Том Остін. – Хіба ви не чуєте, як він наближається?

– Чи не лавина це, часом? – припустив Мюльреді.

– Ні! – заперечив Паганель. – Це справжнє звірине завивання.

– Побачимо, – сказав Гленарван.

– І побачимо зі зброєю в руках, – додав майор, беручи свій карабін.

Усі вибігли з касучі. Настала темна і зоряна ніч. Ще не зійшов на горизонті щербатий диск спадного місяця. Північні та східні вершини потопали в мороці, і можна було розгледіти химерні контури кількох найближчих круч. Завивання переляканих звірів наближалося. Воно долинало з боку занурених у темінь гір.

Що ж там відбувалося? Раптом на плоскогір’я обрушилася несамовита лавина живих істот, збожеволілих од жаху. Сотні, тисячі тварин мчали наосліп з оглушливим шумом. Щойно Гленарван, Мак-Наббс, Роберт, Остін і обидва матроси встигли попадати на землю, як живий вихор промчав за кілька футів над ними. Паганеля, який уночі бачив краще, ніж удень, і який і далі стояв, аби ліпше розгледіти, миттю збило з ніг.

У цю мить пролунав постріл. Майор стріляв навмання. Йому здалося, що якась тварина впала за кілька кроків од нього, тоді як усе стадо в нестримному пориві стрімко мчало схилами, освітленим відблиском вулкана.

– А! Он де вони! – пролунав раптом голос Паганеля.

– Хто це «вони»? – запитав Гленарван.

– Та мої окуляри. Дідько їх забирай! Як їх не втратити в такій веремії!

– Вас не поранено?

– Ні! Пом’ятий трішки. Навіть не знаю, ким.

– Ось ким, – відгукнувся майор, волочучи за собою підстрелену тварину.

Усі поквапилися до касучі, аби при світлі вогнища розгледіти Мак-Наббсову здобич.

Це був красивий звір, схожий на невеликого верблюда, тільки без горба. У нього була витончена голова, струнке тіло, довгі тонкі ноги, шовковиста ясно-кавового кольору шерсть із білими плямами на череві.

Поглянувши на нього, Паганель одразу ж вигукнув:

– Це гуанако!

– Що таке гуанако? – запитав Гленарван.

– Тварина, придатна до вживання, – відповів Паганель.

– І смачна?

– Дуже. Їжа, гідна богів Олімпу! Я знав, що у нас на вечерю буде свіжина! І яка свіжина! Але хто ж оббілує тушу?

– Я, – відгукнувся Вільсон.

– Чудово! А я беруся приготувати печеню, – відповів Паганель.

– То ви ще й кухар, пане Паганелю? – запитав Роберт.

– Звичайно, мій хлопчику, адже я француз, а кожен француз трішки кухар.

За п’ять хвилин Паганель уже розкладав на розжареному вугіллі вогнища великі шматки дичини. А вже за десять хвилин він подав товаришам апетитно засмажене філе гуанако. Усі приготувалися уплітати м’ясо за обидві щоки. Та ледь скуштувавши його, мандрівники, на великий подив географа, скривилися від огиди.

– Фе! – сказав один.

– Зовсім не їстівне! – додав інший.

Бідолашний учений, скуштувавши своєї смаженини, змушений був погодитися, що подібна печеня була неїстівна навіть для голодних людей. Товариші взяли його на кпини, вдосталь насміявшись над «їжею богів», до чого вчений поставився досить м’яко. Він сам сушив собі голову, прагнучи зрозуміти, чому справді смачне м’ясо гуанако перетворилося на таке неїстівне. Раптом його осяяв здогад…

– Я зрозумів! – вигукнув він. – Зрозумів, нехай йому біс! Я знаю тепер, у чому річ!

– Мабуть, це м’ясо дуже довго лежало? – спокійно запитав Мак-Наббс.

– Ні, нестерпний майоре, на жаль, воно дуже довго бігло, і як я раніше не допетрав!

– Що ви хочете цим сказати, пане Паганелю? – запитав Том Остін.

– Я хочу сказати, що м’ясо гуанако смачне, лише коли тварину вбито під час відпочинку, але якщо за нею довго полювали і тварина чимало пробігла, тоді її м’ясо неїстівне. Отже, за огидним смаком нашої печені я можу припустити, що ця тварина, як і все стадо, примчала здалеку.

– Ви впевнені в цьому? – запитав Гленарван.

– Цілком певен.

– Яке ж явище природи могло так сильно налякати тварин, що вони покинули лігва, де їм належало б спокійно спати?

– На це, мій любий Гленарване, я не можу вам відповісти. Як на мене, годі шукати пояснень, ліпше лягаймо спати. Я просто вмираю від утоми! То що, майоре, спатимемо?

– Спатимемо, Паганелю!

Підкинувши лишайника у вогнище, мандрівники позагорталися в пончо, і незабаром у хижі залунало богатирське хропіння, причому найгучніше серед цього гармонійного оркестру виділявся бас ученого географа.

Тільки Гленарван не стулив повік. Його гризла якась непоясненна тривога. Думки мимоволі поверталися до стада гуанако, яке мчало геть через незрозумілий жах. Їх не могли переслідувати хижі звірі – на такій висоті їх майже немає, годі шукати тут і мисливців. Що ж викликало такий жах у тварин, що погнало їх до прірв Антуко? Що за причина? Гленарван передчував небезпеку.

Проте мало-помалу під впливом напівдрімоти його тривожні думки змінило сподівання. Взавтра він зі своїми супутниками опиниться біля підніжжя Кордильєрів. Саме там розпочнуться справжні пошуки капітана Гранта, і незабаром вони увінчаються успіхом. Він мріяв про те, як звільнять із полону капітана Гранта і двох його матросів. Одна по одній у його уяві поставали ці картини, але щохвилини його відволікало від них то потріскування іскорки, яка вилітала з вогнища, то яскравий спалах полум’я, що освітлював обличчя сплячих товаришів. Проте тривожні передчуття дедалі сильніше обіймали чоловіка. Він напівсвідомо прислухався до звуків, що долинали ззовні.

Раптом йому почулися віддалені глухі загрозливі гуркоти, подібні на грім, але вони линули не з неба. Либонь, це гроза, що вирувала десь гірськими схилами, на кілька тисяч футів нижче за вершину. Гленарван вирішив переконатися в цьому, тож вийшов із касучі.

Зійшов місяць. Повітря було прозоре і нерухоме. Ніде не видно жодної хмарки. Лише подекуди миготіли відблиски вогнедишного вулкана Антуко. Ні грози, ні блискавок. Високо в небі мерехтіли тисячі зірок. А між тим гуркоти не вщухали. Здавалося, вони наближалися і мчали поздовж Кордильєрів. Гленарван повернувся до касучі. Його як і раніше турбувало питання, що спільного між цим підземним гулом і втечею гуанако.

Чи не було друге наслідком першого? Він поглянув на годинник. Була друга година ночі. Не маючи беззаперечних доказів, що їм справді загрожує якась небезпека, він не розбудив утомлених товаришів, які спали мертвим сном, і сам на кілька годин поринув у важку дрімоту.

Раптом страхітливий гуркіт звів його на ноги. То був оглушливий шум, подібний до скреготу незліченної кількості возів, які хисткою бруківкою везли ящики з артилерійськими снарядами. Раптом Гленарван відчув, що ґрунт кудись зникає з-під його ніг; касучі захиталася, стіни розітнули тріщини.

– Тривога! – крикнув він.

Його супутники, пробуджені страшним гуркотом, сповзали вниз крутим схилом гори. Світало, і мандрівники побачили страшну картину.

Гірський рельєф раптово змінився: гори стали нижчими; їхні гострі вершини несамовито розхитувалися, а потім зникали, немов під ними відкривалися якісь люки. Відбувалося явище, властиве Кордильєрам: гірський кряж, декілька миль завширшки, переміщався, сповзаючи вниз до рівнини.

– Землетрус! – вигукнув Паганель.

Він не помилився. Це було одне зі стихійних лих, властивих гірській частині Чилі саме в цій місцевості, де протягом чотирнадцяти років був двічі знищений Коп’япо, а Сантьяґо зруйнований чотири рази. У цій частині земної кулі активний підземний вогонь, а порівняно молоді вулкани цього гірського пасма є недостатніми клапанами для безперешкодного виходу підземної пари і газів. Звідси й безперервні струси, що місцевою мовою називаються темблорес.

Тим часом частина гірської платформи разом із охопленими жахом подорожніми, які вчепилися руками у лишайники, котилася вниз зі швидкістю кур’єрського поїзда, себто 50 миль за годину. Годі було втекти чи затриматися, чи бодай крикнути. Підземний гул, гуркіт гранітних і базальтових скель, хмари сніжного пилу робили будь-яке спілкування неможливим. Кряж то опускався без поштовхів і коливань, то, немов судно у бурхливому морі, піддавався кільовій та бічній хитавиці. Він проносився повз прірви, куди стрімголов падали глиби гірських порід, викорчовував вікові дерева, наче гігантська коса, зрізав усі виступи східного схилу.

Годі навіть уявити потужність цієї маси вагою в мільярди тонн, що совгає зі зростаючою швидкістю під кутом 50°!

Ніхто не брався визначити, скільки тривало це страхітливе падіння. Ніхто не наважився уявити, в яку ж прірву мала впасти ця брила. Ніхто не знав, чи всі живі, чи хтось лежить розпластаний на дні провалля. Задихаючись од швидкого спуску, закляклі від крижаного вітру, засліплені сніжним вихором, вони ледве переводили дух; знесилені, безтямно чіплялись за скелі, їх утримував лише могутній інстинкт самозбереження.

Раптом неймовірної сили поштовх відірвав мандрівників од рухливого острова, викинув уперед, і вони покотилися останніми гірськими уступами. Плато різко зупинилося.

Протягом кількох хвилин ніхто не ворушився. Нарешті підвівся майор.

Оглушений поштовхом, він все ж таки твердо тримався на ногах. Мак-Наббс струсив з очей пил і роззирнувся. Навколо нерухомо лежали його супутники.

Майор усіх перелічив. Були всі, крім Роберта Гранта.

Розділ XIV. Рятівний постріл

Пологий східний схил Андських Кордильєрів непомітно переходить у рівнину, де й зупинилася гірська брила з мандрівниками. Тут простиралися буйні пасовиська; височіли прекрасні фруктові дерева. Ліс яблунь, що аж гнулися під золотавими плодами, посадили ще за часів завоювання материка. Здавалося, то був куточок родючої Нормандії, покинутий на цих пласких рівнинах. За інших обставин кожного подорожнього неодмінно вразив би такий раптовий перехід від пустелі до оази, від снігових вершин до зелених лук, від зими до літа.

Ґрунт знову став нерухомим. Землетрус ущух, і підземні сили, мабуть, застосовували свою руйнівну силу десь далі, адже в якомусь місці ланцюг Кордильєр завжди перебуває у стані струсу. Цього разу землетрус був особливо потужний. Різко змінилися гірські контури. На тлі блакитного неба вимальовувалася нова панорама вершин, гребенів, піків, і провідник пампою марно шукав би на них звичні орієнтири.

Народжувався чудовий день. Сонячні промені, що прокинулися з вологого ложа Атлантичного океану, ковзали по сріблястому простору, занурюючись у хвилі вже іншого океану. Була восьма година ранку.

Гленарван і його супутники помалу поверталися до життя. Їх сильно оглушило. Проте вони здійснили вдалий стрімкий спуск із Кордильєрів, про який подбала сама природа, і могли б тільки порадіти тому вдалому спуску, якби не зник Роберт Грант.

Мужній хлопчик підкорив серця супутників. Усі його полюбили, але найдужче до нього прикипів Гленарван. Коли лорд дізнався про зникнення Роберта, його охопив відчай. Гленарван уявив бідолашного хлопчика, який лежить на дні прірви та марно кличе на допомогу його, свого другого батька.

– Друзі мої, друзі мої, – благально мовив Гленарван, насилу стримуючи сльози, – потрібно шукати його, його слід знайти! Ми не можемо його кинути напризволяще! Ми маємо обнишпорити кожну долину, кожну прірву, кожну безодню. Обв’яжіть мене мотузком! Спускайте у ці прірви! Я цього хочу! Чуєте: хочу! Аби лишень Роберт був живий! Як ми наважимося знайти батька, коли втратимо сина! І яке право ми маємо рятувати капітана Гранта ціною життя його дитини!

Супутники Гленарвана мовчки слухали. Вони розуміли, що він прагне прочитати в їхніх очах бодай тінь надії, і уникали його погляду.

– Ви ж чуєте мене! – провадив Гленарван. – То чому мовчите? Невже ви всі втратили віру, невже ні на що більше не сподіваєтеся?!

Усі мовчали. Нарешті заговорив Мак-Наббс:

– Хто з вас, друзі мої, пам’ятає, коли саме зник Роберт?

У відповідь – тиша.

– Скажіть, принаймні, поряд із ким був хлопчик під час спуску? – знову запитав майор.

– Біля мене, – відгукнувся Вільсон.

– До якої миті він був біля тебе? Постарайся пригадати! Кажи!

– Я пам’ятаю ось що, – відповів Вільсон, – хвилини за дві до поштовху, яким закінчився наш спуск, Роберт, учепившись за лишайник, ще тримався поряд мене.

– Хвилини за дві? Подумай добре, Вільсоне. Хвилини могли видатися тобі дуже довгими. Чи не помиляєшся ти?

– Не помиляюся. Так, саме так: хвилини за дві, а то й менше.

– Хай так. А де перебував Роберт: праворуч або ліворуч од тебе? – запитав Мак-Наббс.

– Ліворуч. Я пам’ятаю, як його пончо стьобало моє обличчя.

– А відносно нас із якого боку перебував ти?

– Також ліворуч.

– Отже, Роберт міг зникнути тільки з цього боку, – промовив майор, повертаючись до гір і вказуючи праворуч. – Додам, що зважаючи на час зникнення хлопчика, можна з упевненістю сказати: він упав на ту частину гори, яка знизу обмежена рівниною, а зверху – стіною заввишки 2 000 футів. Там його і слід шукати. Розподіливши між собою цей район, ми там його і знайдемо.

Ніхто не додав жодного слова. Шість чоловік піднялися схилом Кордильєрів і почали пошуки на різній висоті.

Тримаючись праворуч од лінії спуску, вони обшукували найменші тріщини, спускалися, ризикуючи життям, на дно прірв, місцями завалених уламками, і вибиралися звідти із скривавленими руками і ногами, в подертому одязі. Протягом довгих годин усю цю частину Кордильєрів, за винятком декількох неприступних плоскогір’їв, було ретельно обстежено, і жодному з цих мужніх людей не спало на думку перепочити бодай хвильку. Та, на жаль, усі пошуки виявилися марними. Дитина знайшла в горах не тільки смерть, а й могилу, навіки приховану надгробною плитою якоїсь величезної скелі.

Близько першої дня Гленарван і його супутники, пригнічені й утомлені, знову зійшлися на дні долини. Гленарван страждав. Він насилу говорив, з його губ злітали одні й ті самі слова:

– Не піду звідси! Не піду!

Усім стало зрозуміло, що ця завзятість перетворилася на нав’язливу ідею, і кожен поставився до цього з повагою.

– Почекаймо, – сказав Паганель майорові й Тому Остіну, – трохи відпочинемо і відновимо сили. Це необхідно, незалежно від того, відновимо ми наші пошуки чи продовжуватимемо шлях.

– Так, – відповів Мак-Наббс, – залишімося тут, раз цього хоче Едуард. Він сподівається… На що він сподівається?

– Бог його знає, – відповів Том Остін.

– Бідолашний Роберт! – промовив Паганель, змахуючи сльозу.

Майор обрав місце під високими ріжковими деревами і розпорядився розбити тимчасовий табір.

Декілька ковдр, зброя, трохи сушеного м’яса і рис – усе, що вціліло у мандрівників. Поблизу протікала річка, з якої набрали ще каламутну після обвалу воду. Мюльреді розпалив на траві багаття і незабаром подав своєму господареві гарячий напій, аби той хоч трохи поновив сили. Та Гленарван відмовився і лежав у заціпенінні на розкинутому пончо.

Так минув день. Настала ніч, така ж тиха і безтурботна, якою спершу була й попередня ніч. Як усі вляглися, хоча і не засинали, Гленарван знову вирушив на пошуки по схилах Кордильєр. Він прислуховувався, сподіваючись, що розчує хлопчикові крики. Він піднявся високо, заглибився далеко в гори і вслуховувався, прикладаючи вухо до землі, намагаючись упокорити серцебиття.

Усю ніч бідолашний лорд блукав горами. То Паганель, то майор ішли за ним услід, готові підтримати його на слизьких гребенях, біля краю провалля, куди заманювала його марна мужність. Останні його зусилля, сторазові окрики: «Роберте! Роберте!».

Настав ранок. Друзям довелося йти по Гленарвана на віддалене плоскогір’я і силоміць вести в табір. Він перебував у страшенному відчаї. Хто б наважився заговорити з ним про подальший шлях, хто посмів би запропонувати йому покинути цю фатальну долину? А тим часом уже бракувало харчів. Десь поблизу мали перебувати ті аргентинські провідники, про яких говорив їм катапаз. Повертатися було значно важче, ніж іти вперед. Крім того, була домовленість зустрітися з «Дунканом» на узбережжі Атлантичного океану. А тому слід було продовжувати шлях.

Мак-Наббс спробував відволікти Гленарвана від його сумних думок. Довго він умовляв друга, але той, здавалося, не чув його і лише скрушно хитав головою. Нарешті він пробурмотів:

– Вирушати?

– Так, вирушати.

– Почекаймо ще з годину.

– Гаразд, почекаємо, – погодився майор.

Минула година, Гленарван став благати перечекати ще годину.

Здавалося, що це засуджений на страту благає продовжити йому життя. Так минав час приблизно до полудня. Нарешті Мак-Наббс, порадившись зі всіма, рішуче заявив, що необхідно вирушати в путь, адже від цього залежить життя всіх його супутників.

– Так, так, – відгукнувся Гленарван, – слід вирушати.

Та при цьому він не дивився на Мак-Наббса. Його погляд був спрямований на якусь чорну точку високо в небі. Раптом він підняв руку і завмер.

– Онде, там! – крикнув Гленарван. – Гляньте! Ви тільки погляньте!

Усі подивилися туди, куди він так наполегливо вказував. У цей час чорна точка помітно збільшилася.

Це був птах, що летів високо в небі.

– Це кондор, – сказав Паганель.

– Так, кондор, – відгукнувся Гленарван. – Хтозна… Він мчить сюди, знижується… Почекаймо.

На що сподівався Гленарван? Чи не втратив він розум? Що означали слова: «Хтозна»?

Паганель не помилився: кондора можна було розгледіти дедалі чіткіше.

Це відмінний хижак, священний птах інків, цар Анд. У цьому краю водяться кондори надзвичайних розмірів, які мають таку дивовижну силу, що навіть здатні бика скинути у прірву. Часом якийсь хижак кинеться на овець чи телят і, вчепившись у жертву, піднімається з нею на велику висоту. Нерідко кондор ширяє на висоті 20 000 футів, тобто на висоті, недоступній людині. Звідти цей невидимий цар повітряних просторів гострим зором оглядає землю і помічає там невловимі людському оку предмети, що вельми вражає дослідників природи.

Що ж таке помітив цей кондор? Чи не труп Роберта Гранта?

– Хтозна! – повторював Гленарван, не зводячи з птаха погляду.

Тимчасом хижак наближався, то ширяючи в повітрі, то стрімко падаючи долі, немов неживе тіло, кинуте в простір. Незабаром кондор став описувати великі кола. Тепер його можна було чітко розгледіти: ширина могутніх розправлених крил перевищувала 15 футів, він тримався в небі, ледь змахуючи ними. Великим птахам властиво літати з величним спокоєм, тоді як комасі, щоб утриматися в повітрі, доводиться безупинно махати крильми.

Майор і Вільсон схопили карабіни. Гленарван жестом їх зупинив.

Кондор зробив коло над одним з недоступних для людини плато Кордильєр, десь за чверть милі від наших подорожніх.

Величезний птах носився із паморочливою швидкістю, то випускаючи, то ховаючи страшні пазурі.

– Це там! Там!.. – вигукнув Гленарван.

Раптом у його голові промайнув здогад.

– Якщо Роберт ще живий! – із жахом вигукнув він. – То цей птах… Стріляйте, друзі мої, стріляйте!

Та пізно: кондор зник за високими виступами скелі. Збігла секунда, яка видалася вічністю… Та величезний птах з’явився знову: тепер він летів повільніше, обтяжений вантажем.

Пролунав крик жаху – в пазурах у кондора висіло нерухоме тіло, тіло Роберта Гранта. Хижак, учепившись у хлопчиків одяг, ширяв у повітрі за 150 футів над табором. Він помітив мандрівників. Щоб якнайшвидше зникнути зі своєю здобиччю, птах-велетень потужно розтинав крилами повітря.

– О! – вигукнув Гленарван. – Нехай краще Робертове тіло розіб’ється об скелі, ніж послужить…

Він не договорив і, схопивши Вільсонів карабін, прицілився в кондора, але його руки тремтіли, очі заволокло туманом, він не міг навести рушниці.

– Я це зроблю, – запропонував майор.

Спокійний, упевнений Мак-Наббс прицілився в кондора: той був од нього за 300 футів.

Та не встиг майор натиснути курок, як десь у долині пролунав постріл; білий димок здійнявся між двома базальтовими брилами, і кондор, уражений кулею в голову, описуючи круги, став поволі, немов на парашуті, спускатися на своїх широко розпростаних крилах. Не випускаючи здобичі, він м’яко впав за десять футів од крутого стрімчака.

– Він не дістався кондору! Роберт наш! – вигукнув Гленарван.

І, навіть не поцікавившись, звідки пролунав рятівний постріл, він кинувся до птаха. Супутники попрямували за ним. Коли вони добігли до кондора, той був мертвий, а тіла Роберта майже не було видно під широкими пташиними крильми.

Гленарван кинувся до хлопчика, вирвав його з пазурів хижака, обережно поклав на траві й припав вухом до нерухомого тіла.

Досі ще ніколи з людських уст не виривалося такого радісного вигуку, який цієї миті видав Гленарван:

– Він дихає! Він живий!

Вмить із Роберта зняли одяг, скропили його обличчя свіжою водою.

Він поворушився, розплющив очі, подивився навколо себе і прошепотів:

– Це ви, сер… тату мій!

Гленарван, задихаючись від хвилювання, був не в силах відповісти і, опустившись на коліна біля врятованого хлопчика, заридав сльозами щастя.

Розділ XV. Іспанська мова Жака Паганеля

Позбавившись однієї страшної небезпеки, Роберт одразу ж наразився на іншу, не менш серйозну: його мало не задушили в обіймах. Жоден із його супутників, попри хлопчикову слабкість, не зміг утриматися від того, щоб не притиснути його до серця. Та, очевидно, подібні обійми не є вбивчими для хворих; принаймні Роберт від них не помер.

Згодом мандрівники згадали про рятівника, і, ясна річ, майорові першому спало на думку роззирнутися довкруж.

За п’ятдесят кроків він помітив високого на зріст чоловіка, який нерухомо стояв на виступі біля самісінького підніжжя гори. Поблизу його ніг лежала довга рушниця.

У незнайомця були широкі плечі та довге волосся, стягнуте шкіряним ремінцем. На зріст він був вище шести футів, смагляве обличчя було розфарбоване: перенісся червоною фарбою, повіки – чорною, чоло – білою. Одягнений він був, як належить жителеві прикордонної смуги Патагонії: на ньому був гарний, зшитий вовною назовні плащ із шкури гуанако, прикрашений червоними химерними візерунками. З-під плаща спереду клином витикався нижній одяг із лисячого хутра, туго стягнутий у талії. На поясі висів мішечок із фарбами для обличчя. Його взуття було зшите з бичачої шкури, хрестоподібно перев’язане ремінцями біля кісточок.

Попри строкате розфарбування, обличчя патагонця було величне і виказувало неабиякий розум. Стоячи в гордовитій позі, він дожидав на розвиток подій. Нерухома велична фігура на скелястому п’єдесталі ніби уособлювала безпристрасну статую.

Помітивши патагонця, майор вказав на нього Гленарванові. Лорд попрямував до незнайомця. Патагонець ступив два кроки вперед. Гленарван схопив його руку і міцно потиснув. У лордових очах, у всій його зовнішності, в його сяючому обличчі світилася така вдячність, така палка подяка, що патагонець не міг не зрозуміти його. Він трохи нахилив голову і вимовив декілька слів, які, втім, не зрозуміли ні майор, ні його друг.

Тоді патагонець, пильно подивившись на чужоземців, заговорив іншою мовою, але його і цього разу не зрозуміли. Втім деякі вимовлені тубільцем фрази видалися Гленарвану подібними до іспанської, якою він знав кілька повсякденних слів.

– Espanol?[30] – запитав він.

Патагонець кивнув головою зверху вниз – рух, що у всіх народів має однакове значення.