Let my people go

І в суспільстві нема, реально, нічого, що можна було б цьому протиставити. Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось — та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз…

24 липня 2004

Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…

(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)

3 вересня 2004

Це місто тре, як проти шерти,

Не звуком — хрюком крізь уста,

І тінь сумлінь, як горстка персти,

В розверзту яму — безхреста

Летить…

4 жовтня 2004

Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”

3 листопада 2004

Змінилось місто, змінилось!

Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…

Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…

Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:

— Почім ваша курка?

— 27.

— Е, дорого…

— А за кого ви голосувать будете?

— За Ющенка.

— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).

— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! — оддавай назад! Так і не оддав…

Ну, і діти:

— У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, — а все остальные наши!

Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», — побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любови-солідарности по всьому під'їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», — обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… — «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит — молодая, інтересная…», — сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є — we are the people [Ми — народ (англ.).].

Харашо все-таки…

«Доню, — каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, — подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»…

І все, паиани, — можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, — це вже міф, а міф — не скасовується вольовим указом. Крапка.

10 листопада 2004

Не витримала — і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» — о Боже, яка перемога, цу-цу, дурні, схаменіться! — після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») — «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», — вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило — і розридалася, і не могла спинитись.

Р.: Ти чого?

Я (втираючи сльози): Жалко…

Р.: Кого?

Я: Людей…

Тому що історія наша суне — кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1-й тур Ющенко програв — і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31-го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. — 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все.

( Не могло бути менше тих 45%, які зафіксував анонімний екзит-пол, а от більше — могло: екзит-пол скінчився о 14.00, коли електорат Януковича вже проголосував, а Ющенка — молодь — ще тільки вставав і каву пив…)

Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях — і виграли там, де не можна було протистояти народному натискові (як у Сумах!). А на Півдні і Сході штаби продемонстрували повну безпорадність — і тамті «рахували», як хотіли.

Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском.

О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! — а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині — на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»…

Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як — якими голосами! — вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» — або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! — бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, — і тепер ставить знову, в 2-му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, — а що він ще може вдіяти?…) От од такого — плакати хочеться…

Не мають вони права так програвати. Не мають.

І ця ейфорія всенародна — на тлі уже працюючих бандюків (які цих 10 днів ох не склавши руки сиділи!), уже всміхненого (силувано), «білого і пухнастого» («м'яка» тактика, «демократ» уже, а не «залізний»!) Януковича, уже привезених і отаборених під Вишгородом 3 тис. бандитів, які тренуються перевертати автобуси (!), — і, головне, на тлі такої явної поразки «паралельного підрахунку», — викликає бажання не то плакати — ревіти.

«Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…»

А Троя святкує…

Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася — бо тільки на Твоє чудо надія!…

13 листопада 2004

…«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» — спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики.

Голод на живе слово. Лютий.

6 грудня 2004

Психологічно це тяжко, ці дні — як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на Кончу-Заспу» — коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. — як і всі, хто забігав-вибігав погрітися, в помаранчевому, — підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7-ій, і всі чекали Ющенка — і, о Боже, цей одностайний рух-перетягування гігантського людського тіла по периметру Майдан-Хрещатик-Липки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, — таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич — прекрасних! — «це мій народ!») — як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»?

Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, — відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» — «Чого я плачу? Від радості».

Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній — більше ніж мільйонній — юрбі). — «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» — «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси — вона не «грєєт», звичайно, але несе і тримає (як вода плавця ) — безумовно.

17 грудня 2004

Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»).

А настрій у центрі все ще — просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою — щиро, «по-сільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала…

Провітрилось місто — ох, провітрилось!…

І, що цікаво, — як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми — якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті Анни-Герман-і-Лари-Скорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [Тут ідеться про лист (від 12.11.2004) літературознавця Леоніда Плюща (Франція), у якому він високо оцінює мою повість «Дівчатка», зокрема за відкриття «еротичного складника зради й доносу», — відкриття, честь якого приписує насамперед, за його виразом, «геніяльному фізіологізму» жіночого бачення: «Зразу пронеслися перед очима друзі, які зрадили. Звичайно я навіть найтяжчі випадки пояснював собі заздрістю й страхом. Може тому, що чоловіча еротика примітивніша, еротична складова не впадала в очі. «…» Тепер бачу, що був цей складник…»], і що у жінок воно вимовніше — ох як оргіастично захлинаються обі наввипередки! — тільки «чоловічу» літературу він тут трохи недооцінив, бо, крім Забужко, був і ще один чувак, який цей — еротичний — аспект — не в самій тільки зраді просік, а в усякому гріхові взагалі, у підданні злу (падінні) як такому, і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський.

«Сладострастие», угу. Ох як він це знав — ізсередини… «Сладострастие».

[«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [Наочніше, показовіше (англ.).]) — кайф улягання в сексі, дика втіха полегкости від доконаного бар'єру (переступила!), коли вже не треба опиратись (утрата цноти, перший раз з новим партнером, перший раз по довгій перерві і т. д. — словом, щоразу, коли статевий акт несе з собою «зміну енергетики», «розкриття закритого», зняття якогось бар'єра…) — коли проникнення здійснилось, і тебе вже просто несе, чужою волею.

Ось це і є «сладострастие греха» — той, хто переступив, віддається. Він не «злочинець» (по-українські на нього кладеться відповідальність — він все ще «чинить», діє, творить зло!) — а, привіт Фьодор-Міхаличу, саме «переступник»: раз «переступив» — а далі вже тільки солодко рохкає, як свиня в баюрі, викачуючись дедалі впоєніше, глибше, наркотичніше, — не «чинник», а знаряддя.

Брр— р, кошмар який.]

1 січня 2005

Все-таки, вперше за 2 місяці -виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3-ій!) — з легким серцем.

Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» — угу, ось це і є головний підсумок.

Молилися — справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!…

Отже — таки «релігійна війна». Чудо сталося: випросили.

Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, — попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23-го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» — і в муках з'ясовували між собою, що робити в разі-коли: повернутися спиною до людей, обличчям — до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 — і «пісяли собі в чоботи».

А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти — нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану — 20 жовтня (середа!) — пам'ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула — «народ», його набухаюче обурення — в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв'ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» — у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) — все це потім так симетрично повторилося 22 листопада, з тими самими персонажами й тою самою топографією! — як описане коло в часі!) — і ввечері 5 годин поспіль із Едуардом із «Der Standart», от із того дня й почалося… 21-го — Харків [Мова про поїздку до Харкова для виступу на Форумі міської Інтелігенції на прохання Харківського штабу «Нашої України».], «…», 23-го — «ніч довгих ножів», у неділю — писання «листа з Києва», далі — тиждень «із провалами»: публікація «листа інтелігенції», недолуге інтерв'ю на 5-му (25-го? увечері?), 28-го — шведське ТБ у мене вдома, дзвінок когось із п'яних «братків» («Я из СБУ…» — «А чого Вам треба?» — По паузі: «Хочу у вас квартиру снять…» — прибрала, зі страху, прапорця [«Так!»] з балкону і поїхала читати вірші на «революційному вечорі» в Вritish Council, — в суботу, 30-го, «браткі» в «Сільпо», — а в міжчасі що? не згадаю вже, провали (висіння на телефонах? обмін інформацією? завис в Інтернеті?), — єдине, що певно, що нормального сну так і не було, звідтоді… Між першим і другим туром — «проривний» (як виявилось!) ефір на «1+1» 9-го, у «день писемности», на «Сніданку» (А.: «…» Непонятно было, как они тебя пустили, и видно, как мальчик [ведущий] волновался — й как ему одновременно приятно было…»), «…», 11-го — прес-конференція «з культурної політики» на книжковому ярмарку з Томенком і Зінченком (Ющенко «не встиг»), увечері ефір на «Нашому радіо», на превелику втіху всіх трудящих, потім лист «русскоязычных» «…», 16-го — у німецькому посольстві — початок моєї «дипломатичної місії» (культаташе вже читала мою статтю в «Зюддойче» і нацькувала мене на відставного міністра оборони — Р. Тиепе — якому я пояснювала про загрозу фашизму), «…», і от на тому тижні — вже пішла «писати на експорт»: для W[аll] S[treet] J[оurnal], 20-го — запис «соціальної реклами» (пустила «Ера» увечері), і дорогою назад, у хурделицю — «lift» [* Від англ. «to give alift» — підвезти. Між іншим, «янучар», який мене тоді, напередодні другого туру, підвозив, цілком упевнено назвав мені й дату, коли буде оголошено перемогу «Віктор-Фьодорича» (24 листопада), І відсоток, на який він «випереджатиме» Ющенка (3 — 4%).] від мордолобого «Сан Санича», першого живцем угледженого «янучара»: «Ат-личная погода!…» -??? — «А патаму-шо завтра никто на улицьі не вьійдет, й Виктор-Федорыча обьявят президентом!» — «Фіг вам!» — сказала по паузі, оханувшись (спершу-бо подумала, що він жартує!). Тоді ж дзвонив Ф., що його побили — і 21 -го я вставила цей епізод у свій W[аll] S[treet] J[оurnal] ріесе, а докінчувала з випусковим редактором — уже під перші результати екзит-полу і першу заяву командира Беркута — того, якого ще не-забарно звільнили (!). — ага, а 20-го ввечері ще російській «Свободі» «…» говорила — шкода, не лишилося запису тої розмови…

От доти було — «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS] Еurоре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася!] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу: приїздіть — самі побачите. А я не є людина маси — не рок-зірка, не спортсменка, і не політик.

Тобто, я, звичайно, своє відгарувала -23-го вранці інтерв'ю Spiegel online по телефону, ввечері візит у французьке посольство, дорогою звідтам дзвінок із Haales Israel, 24-го — день і ніч — соттепі ізраїльтянам, і стаття для Spiegel, 25-го інтерв'ю в студії ВВС, 26-го — знов день і ніч? — Зюддойче, 27-го ефір на радіо «Ера» і зустріч з Аlехом Schwabe вже в Києві, потім — знову «провали» пішли (ага, ще намагалася Д. зв'язати з Томенком з ідеєю «акції Гіннеса» [Мова про одну з незліченних «громадських ініціатив», якими в ті дні буквально клекотав Київ: мої знайомі бізнесмени, фахівці з реклами, хотіли запропонувати штабові Ющенка в неділю 28-го листопада — коли на Майдані й довкола нього було не менше 2 млн. людей, — зробити з вертольота фотозйомку натовпу, який увесь одночасно о 12.00 узявся б за руки. Акція мала б бути занесена в Книгу рекордів Гіннеса, і в такий спосіб Майдан був би документально зареєстрований як найвелелюдніша міська маніфестація в новітній історії. Був навіть підготовлений проект і бізнес-план, — але, на жаль, як більшість тодішніх «народних ініціатив», котрі вимагали не просто самоорганізації, а «координаційного центру», ця також не була реалізована.]), — але на «внутрішньому», екзистенційному рівні я вже «робила не свою роботу», бо всі довкола — в тому числі політики з телеекранів, і світова преса зі своїх сторінок — уже навперебій декларували-виторохкували те, що я, місяць перед тим, формулювала ще «на живу нитку».

(Аlех у «Кофіумі» у вівторок — дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту — відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинка-поштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, — словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання — спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», — і от Аlех, радісно, — про промову Ющенка в ніч після 26-го: сказав, бач, що в 1991-му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.).], — те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала — В політдискурсі думка деградує до гасла, — але скоро вже її можна так сплющити, ту думку, значить, свій потенціал вона вичерпала…)

Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22-го, то для мене — особисто — якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді — таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження того-таки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» — на Майдані майже всуціль — дрібні підприємці, а «донєцкіє» — робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», — 30-го? А вечеря у Штюдемана — вже аж 8-го, чи що? ні, того всього вже не пам'ятаю, — 8-го, в середу, я з Timoty Garton Ash'ем обідала, і з французами-грузинами перед тим говорила, — чи то у вівторок було, 7-го? А на попередньому ж тижні що? — стаття для Наndelsbland? От Майдан 4-го, в суботу (після інтерв'ю з німкенею) — оце пам'ятаю, а решта все вже — обривається, розсипається, рябить…

Факт, що я вже робила «не своє», — і г'овсім не тра' було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», — зробили б її й без мене (я просто «по-матросовськи» кидалась, як дєвочка-отлічніца, «підправляти» — «…» — запомогти, мовляв, справі, — а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…)

«…»

Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини — тут скільки-небудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І — деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100-тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Ба-буш-ка!»; сумська жіночка-селянка, що, приїхавши 22-го, мусила вертатися додому — по валянці, бо була вбралася «як до Києва» — в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21-м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся — били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, — маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав'ярні — «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», — і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, — все це — треба було бачити наживо, але одне життя цього всього не вміщає, не можна втовпити в себе одночасну, тут-і-теперішню драму мільйонів, можна рухатися тільки вздовж деяких головних силових ліній, нашвидку їх вичле-нувавши, — що я й робила, власне, тільки це мене — не задовольняло вже…

Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» — антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! — всех целовать хочется!» — і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», — і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані — мужчин, так воно [тоді] починалось — і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!

6 січня 2005

Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа — вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», — але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами, замість його показати, «зазняти», — теж узяв слабо, небезпосередньо…)

Хто — взяв?! Де, коли в історії літератури?!

Нема інструмента.

АЛЬБОМ ДЛЯ ГУСТАВА

Оповідання

ВІН:…Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, — а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Гус-тав не перший, запитують звичайно з чем-ности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам'ятали зі своїх ящиків і газет, — це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, — і тепер сподіваються почути які-небудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона — go West? My son? Go West, my соuntrу, [На Захід, мій сину, на Захід, мій краю (англ.).] всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» — коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» — це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося — коли почався енергетичний відплив, і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхто-нікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам'ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно — бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, Що якомусь мудакові не запалюється цигарка, — і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туй-туй, клекотало таке щільне любовно-родинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, — ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити по-давньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), — ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), уоu sее, Густаве, розумієш?… Густав киває й шанобливо басить «йо», він славний чолов'яга, тільки ні фіга він, ясна річ, не розуміє, шкіпер голландський (руді бурці в нього чисто як у шкіпера, хіба що люльки бракує, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! — нібито така собі карикатура на національний стереотип, але таких карикатурно-стереотипних людей в усіх народів насправді хоч гать гати, і тільки через завчену нашу недовіру до національних стереотипів сприймаєш їх за дивовижу). Єдине, що Густава цікавить, це знімки, — от на знімках він дійсно розуміється, що «йо», то «йо», — чіпким оком умить вихоплює з файлу ті, котрі просить збільшити, і я, власне, міг би заткнутися й нічого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знімки не говорять самі за себе, але мені весь час муляє підозра, що йому й мені вони говорять щось зовсім різне: він не був тоді в Києві і все, що тепер перед собою бачить, — це просто силу-силенну людей на міських вулицях під снігопадом, декотрі ракурси вийшли дуже гарно (це коли мені вдалося залізти на дерево й зняти звідтіля вулицю Грушевського, — крізь мереживо всніженого віття, аж по самий обрій, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя — старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубе сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком, — це вже вище, коло Верховної Ради було, там теж кілька непоганих кадрів вийшло; поки я дерся на обледеніле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жінки бідкалися за мене: та він же змерзне там, та як же ж без куртки! — нічо'— нічо', суворо відказував Вовчик, його любов до батьківщини гріє, — і пацан, задерши голову, світився знизу тим завороженим усміхом, що в багатьох тоді так і не сходив з лиця, мов прикипілий: рот несвідомо-блаженно розтягнений до вух, як буває, коли стоїш на вітрі на вершині гори чи у відкритому морі злітаєш на хвилі на серфінговій дошці, — від захвату величчю стихії, більшою, ніж може вмістити людська уява; пацан приїхав із Рівного, зараз першого-таки дня, й розказував нам, як їхав уночі, — ціла Житомирська траса була освітлена як удень, усі машини мчали на Київ, здавалося, ціла Україна знялася з місця і, сурмлячи клаксонами, мчить на Київ, а по узбіччях горіли багаття, стояли селяни з придорожніх сіл і махали вслід прапорами, «другої такої ночі в мене в жизні не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, він, напевне, подумає — так говорять про ніч із жінкою, але тоді нам таке порівняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було І нашою ніччю також, нас усіх, хто слухав, спільною, неосяжною оку океанічною хвилею, що на сотні кілометрів довкруг бурунилась, клекотала і з прибутним громом прорваної греблі неслася крізь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотіло б їй протиставитися, і ми були нею так само горді, як і він, я попросив дозволу його клацнути, і от він — звичайний собі знімок блаженно всміхненого пацана в чорній лижній шапочці, не прикметний нічим, крім хіба оранжевої бинди, але такі бинди, знов-таки, були у всіх, ну що ж, гортаємо далі…).

Мала приходить спитати, чи ми хочемо кави, і, діставши відмову, зараз же вшивається, — могла б і лишитися, помогти мені, все-таки вона куди краще за мене говорить по-англійському, а я тут мучуся як даун, шукаючи слів, Густав каже «йо» й