Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Let my people go

ModernLib.Net / Публицистика / Забужко Оксана Стефанівна / Let my people go - Чтение (Весь текст)
Автор: Забужко Оксана Стефанівна
Жанры: Публицистика,
Современная проза

 

 


Оксана Забужко


Let my people go

Оформлення обкладинки та шмуцтитулів Ростислава Лужецького
© О. Забужко, 2005
© Р. Лужецький, обкладинка, 2005
© Дизайн, макет «Факт». 2005

— От уже й революція відбулася, — сердито сказав навесні 2005-го один розумний чоловік, перемикаючи телеканали (на кожному з них схожа на фрекен Цап парламентарша — у домашньому халатику квіточками — третій день поспіль слізно сповідалася з того, як із товаришами по партії ділила одне лікарняне ліжко на трьох, прикувавшись до нього наручниками, і нічого цікавішого в українській інформаційній перспективі на найближчий час не світило…), — от і революція відбулась — а ми так. нічого й не зрозуміли!…

Думаю, саме в той момент у мене й з'явилась думка випустити у світ цю книжку.

Із виниклого тоді почуття вини за те, що в цьому «не зрозуміли» може бути й моя — хай і мимовільна — частка.

Або, може, це сталось пізніше, влітку, — коли, повертаючись додому з Варшави, з телевізійного круглого столу «Помаранчева революція й українська тожсамість» (і гірко міркуючи собі, що от, а українська телевізія такого круглого столу так досі й не провела…), розгорнула в літаку «Gаzetu Wuborchu» і вгледіла цілий розворот, присвячений родині покійного Аліка Асланова — першої жертви цієї революції, яку ми звикли звати «безкровною», хоча безкровних революцій не буває. Того самого Аліка, про якого в Україні всі забули. І не тільки про нього. Хто ще пам'ятає ім'я міліціонера з Черкащини, вбитого вранці в день другого туру? (До речі, а що там з його вбивцями — досі розшукуються?) Або ім'я того чоловіка — з Обухова, здається? — який, побачивши 24-го листопада на телеекрані порожній Майдан Незалежності й почувши, що «беспорядки в Києве улеглись», покінчив із собою? (А про нього ж мали б писати всі підручники XXI століття — як про першу пряму жертву інформаційної війни!) А хто-не-будь хоч чув імена тих мешканців Тростянця на Сумщині, які свій «Майдан» провели в реанімації, бо відмовились пити за здоров'я «кандидата від влади», як того вимагали від усіх присутніх, ввалившись до бару, мордаті й голомозі мужчини в шкіряних куртках? І, до речі, як почувається той зоотехнік із Житомирщини, якого 23 жовтня на мітингу під ЦВК був збив своїм джипом той самий «прикутий до ліжка» нардеп, чиє пухкеньке личко півроку нон-стопом сяє до нас із телеекранів?…

Була революція. Був народ. Були жертви. Були герої.

А лишилися — тільки політики з безецно, по-ексгібіціоністському виваленими нам перед очі брудами своєї політичної кухні та веселі хлопці-журналісти, які, страшенно собою вдоволені, гасають із камерами по нічних шинках Києва — то за дівчиною сина президента, то за хлопцем дочки прем'єр-міністра…

Нація з «відбитою» історичною пам'яттю (треба віддати належне — її дуже довго нам відбивали!) у черговий раз спускає в каналізаційну трубу свою історію — просто тому, що не вміє собі з нею порадити.

— Я побачила, що таке історія, — сказала мені в дні Майдану одна молода американка. — Нам говорили про 11 вересня, що це історія, і той день справді багато змінив у нашому житті, але я тільки тут, у Києві, побачила — ні, історія — це зовсім інше. Це — як одночасний вибух багатьох-багатьох довгонакопичуваних тенденцій. Як невидимий газ, що тече по трубах, — і треба тільки іскри, щоб його присутність враз зробилась видимою, і всі ліхтарі спалахнули.

Це було найрозумніше з усього, що я чула про Майдан. І мені було сумно й боляче, що я це почула від американки — а не від своїх земляків, які в цей час переймалися куди практичнішими питаннями. Наприклад, тим, хто стане в новому уряді міністром культури…

— Яку книжку про вашу революцію ви б порадили перекласти? — спитав у мене нещодавно мій шведський видавець. Йому, бідаці, і в голові не клалося, що українські книгарні можуть бути досі не завалені десятками «пейпербекових» історій революції, — з усіма її драматичними людськими сюжетами, кожен із яких тягне на окреме оповідання, та з усіма дбайливо зафіксованими іменами її жертв і героїв. І як поясниш, що в нас і книгарень-то «своїх», — не росіянами, цебто, орендованих, — на цілу величезну, за європейськими мірками, країну набереться не більше сотні, і книжок, усіх сукупно, видається на рік не більше, ніж у враженому масовою неписьменністю Конго або Зімбабве? Що культурна й інтелектуальна окраденість давно стала для українців нормою — настільки, що ми її вже й не помічаємо?…

Цілий рік Майдан «опускали» всі, кому не лінь. Політики, які, без сорому казка, привласнили його собі, у дитинно щирому переконанні, ніби задля них він і збирався. Журналісти, які пустили були його повз вуха суцільним нерозбірливим шумом, гейби рок-концерт, а потім довго й поважно «зображали об'єктивність», знай ретранслюючи тридцятилітньої, допере-будовчо-СРСР-івської «свіжости» легенди про «продажних агентів американського імперіалізму», — аж доки під таким інформаційним натиском не розгубилися вже й ті, хто сам складав на Майдані пожертви з власної кишені, та не махнули рукою: а чорть-його зна,мо', комусь там і платили… «Опускали» історики — тим, що не написали про Майдан правду, «опускали» кінематографісти — тим, що тієї правди вчасно не зняли (цим, сердешним, то вже й дивувати не доводиться — відмираюча професія!)… Аж от коли далася взнаки наша окраденість: для власної історії, яка, несподівано для всіх (і, головне, для нас самих!), так сліпучо спалахнула на весь світ усіма водночас засвіченими «ліхтарями», в Україні просто не виявилося напоготові відповідного культурного інструментарію. Історія ж, котра не стає культурою — оповіддю, текстом, задокументованою людською «сторі» про гнів і страждання, любов і віру, — завжди приречена залишатися всього тільки відкритою зоною для політичних спекуляцій. І не більше.

У прозі мене завжди найбільше цікавило саме це — як, у який спосіб історія стає культурою. Як «перекладаються» мовою літератури принципово неохопні оком суспільні процеси, у котрі втягнено мільйони людей. Ця книжка — ні в якому разі не персональна письменницька «хроніка революції», хоча деякі, незнані українському читачеві, інформаційні штрихи до загального тої революції портрета вона, сподіваюсь, і додасть. Але насамперед це спроба відповісти на головне питання, яке мене тоді мучило, — як водночас проживати історію і писати про неї. Як, перебуваючи «всередині» неї, добувати з неї смисл — той, котрий зрештою й відкладається в арсеналі культурної пам'яти народу.

Опинившись восени 2004-го в епіцентрі історичних подій, як усередині 12-бального морського валу, я, хоч-не-хоч, змушена була приєднатись до мільйонів моїх співвітчизників, які своїми безпосередніми зусиллями той наростаючий вал і творили — хто як міг. Хтось роздруковував за власний кошт листівки з Інтернету, хтось записувався спостерігачем на виборчій дільниці, хтось, як мій сусід-бізнесмен, дзвонив друзям по телефону й горлав так, що чути було на цілий під'їзд: «Надо что-то делать, ребята, зто же полная жопа!», — почуття при тому, за моїми спостереженнями, керувало всіма одне й те саме: нам відверто й брутально, без зайвих церегелів давали зрозуміти, що від нас нічого не залежить, що долю нашої країни давно вирішено без нас, і чим менше ми будемо висовуватися, тим здоровіші будемо, — і якраз це пекуче приниження від нав'язаної свідомости свого безсилля й спонукало діяти: то був єдиний спосіб зберегти самоповагу. Під цим оглядом мої моральні реакції нічим не різнилися від реакцій мільйонів українців. Тільки от те, що я вміла робити найкраще і в чому могла бути найкориснішою — думати й писати, — вже не могло мати в моїй країні й моїй мові жодного практичного застосування: для оприлюднення скільки-небудь врозумливого тексту в українських медіях не лишилося жодної відкритої трибуни. Натомість така трибуна, — видна до того ж, за Гоголем кажучи, «на всі сторони світу», — була в англійській мові, і українському письменникові на 14-му році «умовної незалежності» не зоставалось нічого іншого, як на неї, «общепонятненьку», і перейти.

У ніч побоїська під ЦВК з 23 на 24 жовтня, коли відчуття вимушеної німоти на вид цинічної, до зубків озброєної брехні зробилось нестерпним фізично, як кляп у горлі, з'явився на світ документ, яким і відкривається ця книжка, — «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"». Адресований моїм друзям на Заході — письменникам, видавцям, журналістам, громадським діячам, — за кілька днів він облетів світову павутину, був передрукований у німецькій «Suddeutsche Zeituhg» і канадській «Globe and Mail», у десятках інтернет-видань Європи й Америки, від Ірландії до Польщі, і для багатьох країн уперше прозвучав тоді, за визначенням американської «Вoston Globe», як «Ukraine’s Scream» — «крик України»… (Рецепція цього листа — то окрема тема: видгуків на нього надійшли сотні, але найдужче мене потряс був один — від розгніваного діаспорного професора, який, хоч і вимовляючись своєю «непоінформованістю» щодо українських справ, усе ж не завагався згорда заявити, що український народ, мовляв, цілком заслуговує на ту владу, яку має, і «жахливі перебільшення місіс Забужко» слід просто ігнорувати, як такі, що свідчать про її неповагу до майбутнього народного волевияву на підтримку чинної влади, — скільки таких «ляпасів» на адресу українського народу було потім, уже в дні Майдану, відважено в західній пресі «старими кремлівськими псами», «лівими», «троцькістами», і ким-там-ще, про те в нас широка публіка ще слихом не слихала, читаючи ж цього, першенького, я ніби увіч побачила, як відбувалася свого часу колаборація західних інтелектуалів і з гітлеризмом та сталінізмом, — як, ситі й задоволені, так само роздратовано відповідали вони тим, хто також пробував тоді «кричати»: «У Радянському Союзі панує абсолютна свобода» [Сартр, 1954], або ж, іще відвертіше: «Ми підтримаємо вас тоді, коли ви будете сильніші» [Мальро, 1935], — «мій» професор, нотабене, також цього літа прибув в Україну з доповіддю про Помаранчеву революцію: тепер, коли ми «сильніші», він також нас «підтримує», — знак, що за минуле століття світ не надто змінився і, на жаль, небагато чому навчився, тож тим приємніше усвідомлювати, що українці бодай деякі з уроків своєї страшної історії таки, Богу дякувати, засвоїли!)

Всі статті й інтерв'ю, зібрані в першому розділі цієї книжки, писалися по-англійському, напередодні Майдану і в перший його тиждень (крім єдиного, вже «після-майданного», російського інтерв'ю: росіяни інформаційно «привідкрилися» до України щойно аж перед третім туром), — коли спати вдавалося по 2 — 3 години на добу, решту ж часу я працювала отим «криком України» — або, коли завгодно, «фронтовим кореспондентом». Ця сторінка, поза сумнівом, належить до інформаційної історії нашої революції — і вже тому мусить бути повернута сьогодні (у перекладі на рідну мову автора) українському читачеві. Сподіваюсь, коли-небудь нові покоління журналістів будуть щиро шоковані, дізнавшись, що 2004 року Україна не мала ані своїх кореспондентів на Заході, ані постійно акредитованих західних — у себе, а її інформаційна ізоляція від так званого «цивілізованого світу» була такою моторошно глухою, що моя стаття з «Wall Street Journal Europe» була вивішена на одному з найінтеліґентніших (авжеж!) українських інтернет-сайтів, «Обкомі», — у передрукові з іnоsmi.ru: скороченою наполовину, зі зміненим заголовком, — звичайна російська цензурна практика, про що українські журналісти, ймовірно, не підозрювали ні сном, ні духом… Як і за часів СРСР, в усьому, що діється «на захід від Чопа», Україна живилась — і досі продовжує живитись — тими інформаційними покидьками, які їй перепадають із російського столу.

У квітні в Нью-Йорку, під час першого Всесвітнього фестивалю письменників (подія, про яку, знов-таки, російське телебачення розповідало досить широко, до нашого ж поля такі «гурманські страви» вже не доходять…), У розмові з німкенею Карен Емке, авторкою пронизливих документальних книжок про Балкани 1990-х, я почула чи не найточніше визначення головного письменницького мотиву, який вів і мене тої осені крізь усю мою так звану «політичну журналістику» (що її, втім, західні редактори, тобто справжні політичні журналісти, чомусь уперто йменували «есеїстикою», — їм таки було видніше!). Найбільша загадка в усіх масових рухах, сказала Карен, захоплено зблискуючи очима, — це та точка закипання, коли народ каже «годі», коли в нього з'являється самостійна воля. І ніхто ще не визначив, як це відбувається і звідки береться…

Я впізнала цей блиск в очах: з таким самим захопленням і гордістю, тим більшою, що це ж був мій народ!) я спостерігала стрімко набухаюче «закипання» Києва восени 2004-го, — аж до «точки вибуху» 22-го листопада. І писала — таки про «Майдан», а не, як годилось би «по-журналістському», про «сцену на Майдані». Якесь, сливе алхімічне, перетворення маси розрізнених індивідів на єдину істоту — на колективного індивіда, наділеного власною волею, — це і є те, що в класичному лексиконі зветься «народженням нації», про що свого часу з побожним трепетом писав ірландець В. Єйтс («Народилась страшна краса»), і всі європейські поети й прозаїки, яким пощастило стати свідками такої історичної «алхімії». У нашому ж випадку при тому ще й вивільнились неймовірні, довготамовані запаси любови, — українців — бо так довго привчали не любити себе, так довго вбивали їм у свідомість, що вони недолугі, недотепні («трохи придуркуваті», за словами одного екс-президента), ні на що не здалі, одне слово, суцільні тобі невдахи історії, що раптом, уперше від 1918 року, на повен зріст угледіти себе, як у «Золотому гомоні» Тичини, — гордим, дужим, шляхетним і, о Господи, яким же красивим народом, — це було потрясіння такої емоційної сили, що на його тлі жалюгідними купками брухту виглядали б усі армії світу, і можна хіба глибоко поспівчувати тим нещасним, які не бажали цього бачити. Питання «що це було?», спроби зрозуміти, витлумачити, «вирахувати» раціональними засобами ту, із засади необчислиму, «точку закипання», почалися вже потім, — і тривали в нашому інформаційному просторі, треба сказати, таки недовго. Другий — «постреволюційний» — розділ відбиває власне цей короткий етап. Читач побачить, що найповніше мені й тут, на жаль, вдалося висловитись не «на нашому, на данському ґрунті», — а знов-таки, у Нью-Йорку, на тому самому Всесвітньому письменницькому фестивалі, та на сторінках шведської преси, яка заінтриговано просила мене розтлумачити зв'язок між Майданом і Євробаченням (!)… Але потреба в осмисленні, в оформленні історії, що відбулася на очах мільйонів, — у слова, в наратив, у текст, у пам'ять культури, — ця потреба в українській суспільній атмосфері, засвідчую з повною відповідальністю, — була, і вельми відчутна. Не було тільки самої культури в соціологічному сенсі, — тієї, цебто, інфраструктури (газет і журналів, книгарень і видавництв, кіностудій, інтелігентних телеканалів, дослідницьких фундацій, що спонсорують незалежні дослідження, — словом, як казав булґаковський герой, «за что ни хватиться, ничего у вас нет!»), що в ній, інфраструктурі, така потреба тільки й може бути задоволена, — по-перше, швидко, по-друге — масово. Так вона незадоволеною й лишилась…

«I в огні її, окраденую, збудять…»

Ах, Тарасе Григоровичу, єдиний Ви наш, хто в ті дні на Майдані звучав абсолютно органічно, на рівні тодішніх колективних емоцій, — знов Ви як у воду дивилися! Тільки от на «огонь» — епоха не та: живемо, як-не-як, в інформаційну добу, і головні війни точаться вже на терені людської свідомости. Запам'ятовується ж, як відомо всім професійним маніпуляторам цією тонкою сферою, аж ніяк не пережите (всяка, навіть найсильніша емоція, з часом розмивається в пам'яті!) — не пережите, а сказане, і чим гучніше й настирливіше, тим ліпше запам'ятовується… От би цікаво було провести моніторинг наших мас-медій — що впродовж минулого року найчастіше говорилося в них українському народові про Майдан?…

Те, що, в остаточному підсумку, вдалося про нього сказати мені — не історикові, ба навіть не безпосередньому учасникові (повністю я «відстояла» на ньому тільки один день — перший, коли приїжджих іще не було, тож звезені на Майдан з усієї України людські сюжети отримувала переважно з других рук), — не найліпшому, одне слово, свідкові, всього тільки «включеному спостерігачеві», — те представлено двома текстами, що складають останній розділ цієї книжки. Перший — це уривки з мого робочого щоденника (такий щоденник — для фіксації думок і вражень — провадить, либонь, кожен письменник, тільки за життя подібні речі публікуються вкрай рідко, хіба вже коли йдеться от власне про якісь суспільне значущі події). Перечитавши торішні записи, я виявила, що зміну «температурної кривої», емоційної атмосфери Києва впродовж 2004 року вони, несподівано для мене, відбили досить вимовно. Виходить, що це теж певним чином історичний документ, і я не маю права тримати його в шухляді (жодних змін чесно вносити не стала — крім купюр та заміни імен ініціалами). І, нарешті, оповідання «Альбом для Густава», — написане, знов-таки (гай-гай…), для зарубіжного видавця: для німецької антології, присвяченої Сарматії, історичній території від Балтики до чорноморських степів, куди колись належала й Україна.

Куди вона належить тепер? Чи знає про те сама?…

Цілу осінь 2004-го мені невідчепно крутився в пам'яті, як на старій «заскоченій» платівці, грозовий — аж приском по шкірі — мотив старого негритянського спірічуелсу, «Let my people go». Ще Мойсеева просьба, біблійна, хтозна-скільки раз ізвідтоді повторювана всіма мовами світу: виведи мій народ. Іноді, у ті хвилини, коли спадала гарячка збуджених розмов, телефонних дзвінків, бурхливої політичної активности (підписні листи, поїздки, виступи, зустрічі, поодинокі мас-медіальні прориви, «надо что-то делать, ребята…»), — я, «для очистки духа», ставила собі цю пісню на магнітофон — і щоразу очі мені виповнялися сльозами. Була б на те технічна змога, я б додала сюди СВ, — щоб читач, перш ніж розгортати цю книжку, і собі ввімкнув той запис і вслухався в низький, проймаючий душу голос невольничої молитви… Ось так, саме так це й було…

…А коли вони вийшли з єгипетського рабства на свою обітовану землю (де їм прийшлось попервах таки дуже непереливки!), то їхні левіти написали в Книгу про те, як трудно їм виходилось.

А якби не написали?…

Що б вони пам'ятали тоді, по упливі кількох поколінь?…

Мохакар, Іспанія, 24 жовтня 2005 р.

UKRAINE’S SCREAM — КРИК УКРАЇНИ

ЛИСТ ІЗ КИЄВА ПІСЛЯ «НОЧІ ДОВГИХ НОЖІВ»
Київ, 24 жовтня 2004 року

Дорогі друзі!

Я пишу до вас із країни, якій зараз загрожує лиховісна перспектива за який тиждень бути силоміць оберненою на одну з найжахливіших бандократичних диктатур, знаних Європі від часів Гітлера й Сталіна. Це може видатися вам перебільшенням, але так не є. Зазвичай це так по-людському — відмовлятися вірити в найгірше, аж доки не стане запізно. До того ж, із розмов з друзями та журналістами з ЄС я знаю, як мізерно мало в європейських медіях інформації про ситуацію в Україні — і, відповідно, як мало розуміння стосовно того, що насправді стоїть тут на кону цієї осени.

Минулої ночі на київський брук пролилася перша кров. Автократичний пострадянський режим, який від кінця 1990-х всіляко тлумив паростки молодої української демократії і який нині всім серцем ненавидить абсолютна більшість населення (згідно соціологічних опитувань — від 67% до 85%!), явив нам остаточний доказ того, що 31 жовтня в нас не буде ніяких — хоч би й фальсифікованих — «вільних виборів». Буде війна — відкрита війна, розв'язана проти народу України жменькою гангстерів при владі, чиєю єдиною метою є при тій владі й залишитися після 31-го — причому, будь-якою ціною.

До минулої ночі вони послуговувалися методами «холодної війни» (опустімо історію зі спробою отруїти кандидата від опозиції Віктора Ющенка, чиї шанси на перемогу у виборах за умов чесної гри є незаперечними). Була огидна, надпотужна кампанія брехні в мас-медіях (більшість із яких, за дуже незначними винятками, знаходиться під контролем влади), було пущено в хід різного роду брудні, протизаконні трюки (підкуп, залякування, репресії, і т. д.), а також шахрайські махлювання зі списками виборців (до яких, зокрема, було включено десятки тисяч небіжчиків тощо). Все те, одначе, виявилося недостатньо дієвим, аби гарантувати наступної неділі гладеньку й безперешкодну перемогу «кандидатові від влади» — чинному прем'єр-міністрові (призначеному президентом), колишньому (?) злочинцеві, замолоду двічі судимому за пограбування (я не жартую!).

Вчора площу перед Центрвиборчкомом запрудив величезний, душ, либонь, на 150-200 тисяч, «помаранчевий» мітинг (помаранчевий — це колір кандидата від опозиції) під гаслом «За чесні та прозорі вибори». Стояла тепла, погідна сонячна днина (чи ви знаєте, який прекрасний Київ восени?), і тримільйонне місто було суцільним святом — радости, надії й солідарности. Давно вже я не бачила на вулицях стільки щасливих, усміхнених облич — власне, від самого розпаду Радянського Союзу. Але тоді, в 1991-му, як показали минулі 13 років, ми святкували таки передчасно. Без зміни політичної еліти, іно з крихітними зачатками громадянського суспільства, без — чому б не сказати прямо — справжньої революції, Україна невдовзі почала скочуватися назад, у сутінки совєтчини. Щойно тепер дракон радянського тоталітаризму, — у міжчасі добряче змалілий, бо від його тіла відвалювався шматок за шматком (Східна Європа — країни Балтії — відтак, минулої осени, Грузія…), і прогнилий до шпіку кісток (аж от коли оголився його правдивий кістяк — кримінальний!), — нарешті по-справжньому агонізує. А конвульсії дракона можуть бути страшними — чи ж не досить показовим є приклад Росії?

Владімір Путін, який так хутко зумів знов перетворити свою країну на концтабір, цілковито зацькований пострахом тероризму, тепер слугує основною підтримкою й опорою українським бандитам. Воно й не дивно: «блатні» з чекістами творили теплу спілку ще від добрих старих часів ГУЛАГу. Ціла президентська кампанія нашого «кандидата від влади» Віктора Януковича е виплодом ума московських фахівців. Політично й інтелектуально Київ сьогодні дедалі більше нагадує місто під російською окупацією. А що саме вони замислили, аби забезпечити в Україні «пере-ємство влади», вийшло на яв минулої ночі.

Близько 23:00, коли співаючий «помаранчевий» натовп перед Центрвиборчко-мом розсіявся, і хіба яких 150 душ, серед них жінки та літні люди, зосталися чекати на оголошення результатів провадженого в будинку засідання (на порядку денному була спроба фальсифікувати близько 2 мільйонів голосів шляхом махінацій із виборчими дільницями!), дракон уперше показав зуби. Десь із півсотні чоловіків у чорних шкіряних куртках вигулькнули з темряви й накинулися на людей, що чекали на лавочках, із кийками й ножами. Міліції поблизу не було (!), але трьох нападників схопили й закували в наручники, вискочивши на крики з будинку, парламентарі та охоронці. В кишенях у затриманих виявились посвідчення міліціонерів — зі спеціально тренованих «загонів убивць».

Авжеж, чутки ходили й раніше — про якісь «спецзагони», що прибувають із різних кінців країни й зосереджуються навколо міста. Про якісь химерні, вкрай підозрілі маневри, то тут то там завважувані киянами. Нині, на ранок після «ночі довгих ножів» (у висліді якої 11 мирних демонстрантів потрапили до шпиталю, декотрі з серйозними пораненнями) сумніву не лишається: війну оголошено. Гангстери при владі в жодному разі не збираються йти. Вони збираються боротись — найімовірніше, вже по тому, як зачиняться кабіни для голосування.

Чи можуть хай які там «спеціально треновані» групи вбійників реально протидіяти сотням тисяч людей? (Ложе люди таки вийдуть на вулиці в ніч виборів, і український Інтернет зараз вирує обговореннями, де і як зустрічатися, як боронитися в разі атаки тощо). Гаразд, нехай і не зможуть. І українська армія теж навряд чи погодиться повернути зброю проти власного народу. Але 28 жовтня, за три дні до виборів, у Києві відбудеться військовий парад (нічого подібного раніше в цей день не проводилося!). І російський президент Владімір Путін прибуває до Києва — буцімто на те, аби взяти участь у параді (?). І залишитися в Києві ще на п'ять (?) днів. Знов-таки, є чутки — ох, ці чутки! — що привезе з собою, виключно порядком персональної охорони, і трохи багнетів. Точніше, два підрозділи, особливо славні своїми операціями на Кавказі… 28

Можливо, Україні залишився тільки тиждень. Один останній тиждень бурхливої осени вільних політичних дискусій по клубах і кав'ярнях, зборів, мітингів, врешті-решт — надії. Адже, попри все, відчувається напрочуд сильна, дедалі дужча надія, я б сказала навіть — наростаюча віра, що наступної неділі українську частину дракона таки буде вбито народним волевиявом. Сьогодні ведучий останнього вільного, ще не закритого українського телеканалу (П'ятого) усміхався так само, як учора люди на вулицях. (Довший час утискуваному, а тепер оскаржуваному судовим порядком, П'ятому каналу завтра ввечері загрожує закриття, — одначе ведучий усміхався так, як всміхаються переможці.) Трансльований лише на третині території країни, та й то здебільше через кабельне телебачення, П'ятий канал єдиний дав повний репортаж про події минулої ночі. І що характерно — жоден із побитих свідків не виглядав на екрані «жертвою»: всі вони говорили обурено, але з явним відчуттям своєї правоти — як люди, свідомі своїх прав і готові їх захищати.

Це цілком непоясниме, ірраціональне, а проте всепоглинаюче відчуття: ніби «ми», народ, сильніші, ніж «вони», корумпована влада. І страхом зараз пойняті «вони», а не «ми».

У ніч виборів я також вийду на вулицю. Не знаю, що на нас чекає. Тобто які сили буде кинуто проти нас і чим це все окошиться. Та навіть якщо станеться найгірше і путінські багнети допоможуть перетворити мою країну, на бозна-як довгий термін, на бандитську резервацію деґрадовано-сталінського зразка, ми однаково будемо на вулицях, — бодай на те лиш, аби мати змогу сказати, що це не був наш вибір.

Знаючи, як легко (а часто й із готовністю!) послуговується західна преса, пишучи про нинішню ситуацію в Україні, політичними міфами російського виробу (про гаданий «розкол» України на Схід і Захід, на «проросійську» та «прозахідну», російськомовну та україномовну частини, кожна з яких, мовляв, делегує на президентство «свого» кандидата…), я просто хотіла дати вам знати, як воно виглядає і як відчувається тут нами насправді. Розповсюджуючи правду далі, ви зробите й свій внесок у вбивство дракона. Бо ж, як усі гаразд знаємо зі старого Орвела (хто, на ласку Божу, так безмисно проголосив був його застарілим?!), найперше, чого дракон потребує для виживання, — то фальшивої, штучно витвореної ментальної картини. І зайве нагадувати, що агонію дракона в жодному разі не слід легковажно трактувати як процес суто місцевого значення…

Це не прощальний лист — це лист надії.

Будь ласка, тримайте за нас кулаки цього тижня!

Із сердечними вітаннями, Оксана Забужко


ІНТЕРВ'Ю ГАЗЕТІ “IL МАNІFESTO” (Італія)
30 жовтня 2004 р.

Як змінився в місті передвиборчий настрій після суботньої ночі, коли перед Центрвиборчкомом «невідомі» особи вчинили жорстокий напад на прихильників опозиційного кандидата Віктора Ющенка?

Він міняється тепер кожного дня — напруга наростає. Влада намагається посіяти страх — ідуть арешти громадських активістів, обшуки в студентських гуртожитках, до Києва прибувають спеціальні загони для влаштування вуличних безпорядків, а провладний кандидат пан Янукович перейшов до брутальних погроз уголос. Але в місті страху не відчувається — після суботніх подій готовність до «каштанової революції» остаточно визріла й висить у повітрі. Кияни збираються ночувати під виборчими дільницями — для запобігання фальсифікаціям.


Що насправді стоїть на кону в цих виборах?

Для України — свобода й незалежність. А для Європи тут вирішується питання — чи мати найближчим сусідом ЄС молоду демократію, чи маріонеткову кримінальну диктатуру фашистського типу. €С — не острів в океані. Ще 3-4 роки тому і ми в Україні краєм вуха з жахом слухали повідомлення про сваволю властей у Росії. Сьогодні вже в українських селах адміністрація заявляє селянам: хто не проголосує за Яну-ковича — спалимо хату! А тепер подумайте про вибори в східних землях Німеччини, де неонацисти здобули до 14 % голосів… Привид тоталітаризму вже бродить по Європі. Його можлива перемога в Україні в майбутньому загрожуватиме непередбачуваними наслідками і для західних демократій.


Чому європейська преса так погано поінформована, навіть мало зацікавлена в українських справах?

У Європі взагалі мало цікавляться Україною, тому й не розуміють усього геополітичного значення цих виборів. Але тут є частка й української вини — насамперед наших інтелектуалів, які таки дуже мало зробили для того, щоб подати Заходу правдивий прямий голос про свою країну. Зараз ми жорстоко за це розплачуємось.

Зрозуміло, що візит Путіна за три дні до виборів не можна вважати випадковістю, тож, на Вашу думку, яку роль Путін і його люди відіграють зараз в Україні?

Вся кампанія кандидата від влади — це робота російських політтехнологів. Путін реставрує імперію і за всяку ціну не хоче випускати Україну зі сфери контролю. Для цього він і вибрав Януковича: колишній чекіст — колишнього бандита, давня традиція ГУЛАГу. Його візит, інтерв'ю на всіх національних ТБ-каналах, участь у помпезному військовому параді 28-го жовтня з дивної (ніколи раніше не відзначуваної) нагоди «60-ліття визволення України від фашизму» — остання передвиборча карта влади з метою підняти рейтинг Януковича за рахунок старшого віком електорату (який пам'ятає війну). Далі в хід, очевидно, піде вже прямий терор. До речі, і для навчання спецзагонів провокаторів в Україну були привезені російські інструктори…

Запитання: Лоренцо Помпео


УКРАЇНСЬКА СОЛІДАРНІСТЬ
“ Wall Street Journal Еurope ”, 22 листопада 2004 р.

У суботу вдень я проїздила на таксі повз офіс Центрвиборчкому. Велетенську озію було обнесено двома рядами сталевих парканів — конструкція, що, за іронією, імітує тюрму «суворого режиму». Всередині, на подвір'ї, заклякли в чеканні закамуфльовані бетеери. Чого ждуть?

«Он вони, — сказав таксист, криво посміхаючись. — Забарикадувалися від нас. Мабуть, досі в штани вже наклали од страху, еге?» Він повернув до мене голову і по-змовницькому підморгнув: «От і кінець їм приходить!»

У Києві не треба довго пояснювати, хто такі «вони», а хто — «ми». «Вони» сидять у своїх фортецях, в урядових та президентських адміністративних будівлях на пагорбах у центрі міста. «Вони» перепиняють рух транспорту, щоб мчати через місто на шаленій швидкості кавалькадами чорних ВМW та шестисотих «Мерседесів», а «нас» трактують як багно під ногами — чи, точніше, як дешеву робочу силу, що дає «їм» змогу продавати за кордон «їхню» сталь за супервигідними цінами, з якнайбільшим для себе зиском. «Вони» тримають собі до послуги міліцію, яка лупцює маніфестантів на демонстраціях, національні телеканали, які вивалюють на «нас» гори брехні, і податкову службу, яка викачує з «нас» гроші «їм» на потреби, роздягаючи «нас» до нитки. (Тиждень тому, приміром, мій видавець отримав від місцевої податкової вимогу негайно, як грім з ясного неба, сплатити ще 44 тис. гривень, себто близько 7 тис. євро, і вельми з того втішився, зробивши логічний висновок, що «вони, видать, до решти вичерпали виділені на виборчу кампанію кошти і тепер панічно силкуються нашкребти по засіках де скільки вдасться.) Простіше мовивши, «вони» — це влада: найбільш масово ненавиджена влада в Україні від радянських часів. А «ми» — це народ.

І це правда, ми дійсно ним є. Ніколи ще досі — навіть тринадцять років тому, коли розпадався Радянський Союз, — не знала Україна такого могутнього сплеску національної солідарности. Люди, які раніше завжди лишалися політичне індиферентними і в жодних попередніх виборах участи не брали, роздавали на вулицях і в підземних переходах власноруч видрукувані з Інтернету листівки (самвидав повернувся; будь-яку інформацію буквально рвали з рук, як голодні хлібину!) та записувалися на виборчих дільницях спостерігачами від опозиційного кандидата Віктора Ющенка. На базарі продавець спершу питав вас, за кого будете голосувати: правильна відповідь (з якою можна було розраховувати на щедру знижку!) була «за Ющенка», тоді як прибічників нинішнього прем'єр-міністра Віктора Януковича часто-густо просто відмовлялись обслуговувати. На дитячих майданчиках малюки гралися в «Ющенка проти Януковича». Як заявила моя семирічна сусідка, «у нас в класі одна тільки Ірка за Януковича, так з нею ніхто гратися не хоче.» Популярне гасло, яке скандували на демонстраціях протесту студенти, звучить так: «Ми разом! Багато! І нас не подолати!»

І те, наскільки «нас» справді багато, можна неозброєним оком бачити на вулицях. У ці дні Київ, як і інші великі міста України, викличне демонструє свої політичні симпатії, вбравшись у помаранчеве — колір кампанії опозиційного кандидата Ющенка.

З'явився у вжитку навіть спеціальний термін — «Помаранчева революція». Схоже, люди повигрібали з шаф усі відтінки помаранчевого, від ясно-жовтого до червінькового, та начепили їх на себе всі водночас: куртки й светри, шарфи й сумочки, плащі й парасольки. Помаранчеві стрічки майорять усюди — на деревах і парканах, ліхтарях і таксівках. Водії обмінюються життєрадісними гудками, і перехожі (вкупі з дорожньою інспекцією, до речі!) вітають їх усмішками й піднятими кулаками. Враження таке, мов тримільйонна столиця перетворилася на море братньої любови. Вітрини крамниць рясно оздоблені помаранчевими предметами. Найбільше мені сподобалась вигадка кав'ярні неподалік од мого дому: її вікна здалеку сяють ретельно викладеними пірамідками апельсинів!

Багато що тут може здатися дітвацтвом. Але дехто називає це пробудженням нації. Та й власті дітвацтвом це теж аж ніяк не вважають. Щоночі кримінальні злочинці, навезені до Києва спеціальними потягами для провокування бешкетів, ріжуть шини на автомобілях з помаранчевими стрічками. А суботнього вечора, у переддень учорашнього другого туру голосування, почалися напади вже й на вбраних у помаранчеве людей. Мого товариша, який мав стрічку на пальті, було збито з ніг у темному провулку двома ударами — по голові й по нирках. Чи не більше, однак, його приголомшило те, що бандити обізвали його, по-російськи, «жидовской мордой» (мій товариш єврей, і по ньому це легко впізнати) — словами, які за тринадцять років української Незалежності, здавалось, давно відійшли були в непам'ять. «Як щурі, — прокоментував він опісля: — Налетіли, збили — й накивали п'ятами, не збираючись зі мною битись: просто розчинилися в темряві».

Так воно й відбувається: дні належать «нам», ночі — «їм». При світлі дня 31 жовтня ми прийшли на виборчі дільниці й проголосували в цих президентських виборах перший раз, — тобто, ті з нас, хто зумів пробитися крізь усі загадкові «помилки» та «неточності» у виборчих списках, через які близько трьох мільйонів українців виявилися позбавленими права голосу. Для нації, що прагне демократичного розвитку, це стало непоганим уроком. Вчора, вже за другим разом, ми з'явилися на виборчі дільниці далеко ліпше приготованими боронити свої права при світлі дня. На той час, коли голосувала я, по всій країні телефони гарячих ліній розривалися від дзвінків, і виборцями було вже зафіксовано сотні найрізноманітніших «помилок» та «неточностей» (як-от повні автобуси людей із відкріпними талонами, що курсують від дільниці до дільниці для поновного голосування, або спіймані на гарячому особи зі стосами виборчих бюлетенів, наперед позначених «за Януковича», або випадки стрілянини та підпалів на виборчих дільницях тощо). Мені довелося вистояти по свій бюлетень чималеньку чергу: людей було як оселедців у бочці, але тиша при тому стояла неймовірна, і в повітрі Зависла просто-таки фізично відчутна напруга. Всі розуміють, що бюлетені будуть рахуватися вночі — і що, відтак, «наша» участь у виборах вкиданням бюлетеня до скриньки ще далеко не вичерпується.

Тут хотілось би уточнити один важливий момент. Розповсюджене кліше, яким часто послуговуються західні журналісти, описуючи основну колізію наших драматичних виборів, — це, що кандидат від влади Віктор Янукович є, мовляв, «проросійським», а кандидат від опозиції Віктор Ющенко — «прозахідним». З почуттями пересічного українського виборця ця версія має стільки ж спільного, скільки з почуттями учасників Троянської війни. Пан Янукович сприймається не стільки «проросійським», скільки, насамперед, «про-кримінальним» — таким собі українським Аль Капоне, за чиїми плечима два терміни ув'язнення за грабунок і розбій, а в публічному вжитку — кримінальне арго, порівняно з яким мужикувата балачка президента Кучми, що йде на спочинок, видається цнотливою, наче шкільний підручник. Колишній губернатор Донецька, пан Янукович репрезентує у владі так званих «донецьких братків» — бізнесовий клан зі скандально відвертим кримінальним минулим. Те, що цей клан тісно пов'язаний із подібними мафіозними кланами Росії, не виключено, слугує найближчим поясненням передвиборчого вибуху палкого кохання між російським та українським лідерами — кохання, дитям якого й був призначений стати, на обопільну втіху, «президент Янукович».

Сумніваюся, чи ми коли-небудь достеменно взнаємо, скільки мільйонів російських нафто-доларів було витрачено на цей проект, але відсампочатку в ньому була закладена одна фатальна помилка. Він абсолютно не брав під увагу тої обставини, що народ України може продемонструвати свій власний волевияв. Це проблема всіх авторитарних правителів. По певному часі вони втрачають всякий контакт зі своїм народом і ніколи насправді не знають, ким вони правлять.

Президентство Леоніда Кучми було вкрай непопулярним. Упродовж останнього року він заледве набирав у країні 10% підтримки. Те, що він обрав своїм «наступником» прем'єр-міністра з кримінальною біографією та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті, — а на додачу ще й розпаношена пропагандистська кампанія в національних мас-медіях, — сприйнято було в суспільстві як цинічний поглум, як акт національної наруги, якої несила стерпіти: знак, що «безсоромність» корумпованої верхівки дійшла краю. Вперше цей vox populi (глас народу), що клекотав непідробним гнівом, я почула десь із місяць тому від своєї перукарки — російськомовної уродженки Росії. «Та за кого ж вони нас мають? — волала вона цілий час, поки мене стригла. — Що вони собі дозволяють, як вони сміють? Що я скажу своєму синові, якщо цей бандит стане президентом, — вперед, синку, грабуй, крадь, ґвалтуй, і коли-небудь зможеш стати президентом своєї країни?»

З мільйонами обурених матерів жарти кепські. Нація з такою глибоко враженою гідністю складає силу, якої не випадає зневажати. Це засвідчив уже перший тур. Вчинена тоді фальсифікація була, либонь, одною з наймасштабніших і найпродуманіших у новітній історії. А одначе жодні шахрайські технології, що були застосовані, так і не потрапили забезпечити панові Януковичу прямої перемоги. Якими були справжні показники першого туру, нам уже не дізнатися. Офіційний результат, що мав на меті показати країну буцімто «розколотою» надвоє, тільки роздратував народ іще дужче. Коли взяти під увагу, що з близько дванадцяти мільйонів офіційно визнаних у першому турі прихильників Ющенка принаймні десять мільйонів ніколи не мали змоги побачити його по телебаченню інакше, ніж об'єктом щонайбрутальніших і найбрудніших інсинуацій, розроблених за відверто сталінськими (чи геббельсівськими) пропагандистськими стандартами, то неважко уявити, до якої міри українська влада втратили в нації кредит довіри. Значною мірою тут спрацювала логіка — «раз вони так ненавидять цього чоловіка, значить, правда на його боці», — і саме ця логіка й забарвила українську революцію в помаранчевий колір.

«Жорсткий сценарій», застосований властями в другому турі, не лишає особливих надій на те, що вибори будуть чесними. Тиждень тому, удовгосподіваних теледебатах між «двома Вікторами» у прямому ефірі, Янукович звернувся до Ющенка із заявою, що пролунала як неприхована погроза: «Нова влада вже прийшла (!), і ви нас не видавите!» І, схоже, «нова влада» справді так вважає, на тім стоїть і ні перед чим зупинятись не збирається. Сам лише передвиборчий тиждень міг би постачити матеріалу для десятків «романів жахів» (а також для понад 15 тис. судових справ про порушення виборчого законодавства — саме стільки скарг було передано до суду!). Вечірні новини звучать як вісті з завойованої країни, плюндрованої окупаційним режимом: арешти й затримання громадських активістів (понад 200 душ ув'язнених), сльозогінний газ та кийки, якими розганяють мирні демонстрації (з міліцейською при тому обіцянкою, що «наступного разу будуть кулі»!), шантаж і напади (зокрема і з кулями!) на представників опозиційного кандидата, заміна адміністраторів у «проющенківських» регіонах на «слухняних», котрі, без сорома казка, навпростець обіцяють (як у селі на Сумщині), що «всіх, хто проголосує за Ющенка, міліція буде розстрілювати», та багато-багато інших речей, що дедалі більше наводять на гадку про Німеччину 1933-го року.

Є, втім, одна істотна відмінність. Ті «баварські братки» з-перед сімдесяти років мали були на озброєнні ще й ідеологію, котра, при всій її порочності, адресувалася, як-не-як, усе-таки «народові». Сьогоднішні «донецькі братки», крім грошей, мають до диспозиції вже тільки й виключно зброю. А як відомо, долю будь-якої війни вирішує не зброя, а люди.

Цієї осени історія перетворила Україну на унікальне грище, де має з'ясуватися, чи ця істина все ще чинна в нашім «новім пречудовім світі». Тридцять п'ять тисяч громадян зголосилося в штаби опозиції добровольцями — вартувати на виборчих дільницях у ніч підрахунку голосів. Інших, надійніших гарантій, що оголошені результати анонімного екзит-полу (за Ющенка — 58%, за Януковича — 39%) не перевернуться до ранку навспак, з усього судячи, не існує.

Такий «громадський контроль» виявився досить ефективною стратегією в першому турі. Там, де «з незрозумілих причин» зненацька пропадала електрика, люди вмикали фари своїх автомобілів, освітлюючи дільницю, щоб виборча комісія могла продовжити підрахунок. І погромники в чорних масках не ризикували з'являтися на ясно освітлених, велелюдних дільницях, при спалахах фотобліців. Наразі «вони» воліють триматися темряви — хоч би як палко прагнули з неї вийти й запанувати відкрито, серед білого дня, в понеділок уранці.

Поки я пишу ці рядки, мій бойфренд пакує наплечника, готуючись вирушати в ніч. Крекери, шоколад, вода, термос із кавою. Фотокамера, набір батарейок. Свічки, сірники. Ліхтарик.

Ми триматимемо свою країну освітленою. Вона прекрасна, наша країна. Ніколи досі ми сповна не здавали собі справи з того, як, виявляється, любили її всі ці роки. І якою болісно грізною, помаранчево-розжареною міццю може обернутись ображена любов.

Переклад з англійської


У 1980 БУЛА ПОЛЬЩА, У 1989 — ПРАГА. ТЕПЕР НАША ЧЕРГА
« Spiegel Online International », 26 листопада 2004 р.

У вівторок увечері українці почули перші тривожні вісті про російський спецназ, розташований у будинку президентської адміністрації в центрі Києва. Перебрані в українську форму спецчастини належали до тих, що прославилися бойовими діями в Чечні.

У середу звідусюди продовжували надходити повідомлення, що в українських аеропортах сідають російські військові літаки. Невже пан Путін вирішив скористатись останнім козирем, щоб таки здобути для свого облюбованого протеже пана Януковича «перемогу на виборах», — виборах, котрі насправді стали псевдонімом війни (наразі ще «холодної»!), провадженої проти народу України її маріонетковим урядом за відвертої й неприхованої підтримки Кремля?

Майже рік на Україну тривало масове нашестя російських політтехнологів: щодень вони прибували до Києва десятками чартерних рейсів, аби стругати тут у неміряній кількості свої сценарії для передвиборчої кампанії Януковича — і для здійснення широкомасштабної фальсифікації що в першому, що в другому турі (найбезневиннішим з-поміж сотень використаних шахрайських прийомів були кулькові ручки з чорнилом, яке по п'яти хвилинах безслідно зникає з паперу: у такий спосіб голосування закінчується повними урнами порожніх бюлетенів, що їх відтак можна заповняти як собі схочеш, тільки тепер уже справжнім чорнилом). Одначе всі ті рецепти, для Росії цілком дієві (чимало з них викликають у всякого, хто знайомий із добрими старими кагебівськими методами, воістину запаморочливе відчуття дежа вю), в Україні зазнали повного краху.

Чим дужче зростав на українців у ході президентської кампанії інформаційний та адміністративний тиск (від круто замішаних міфів про доброго Януковича й злого Ющенка, трансльованих по 24 години на добу всіма проурядовими ЗМІ, і до погроз місцевих властей у дусі «проголосуєш за Ющенка — спалим хату!»), тим запекліше й нездоланніше накипало в результаті народне обурення. 1 тим більше люди сповнювались рішучости боронити свої, так брутально споневажені, людські права. На час другого туру ця холодна війна вже вигартувала з нас щось на кшталт добре організованої партизанської армії, яку за менш драматичних обставин годилося б назвати просто: громадянським суспільством.

Тож усі зусилля й кошти, вкладені Кремлем у перемогу Януковича, пішли намарне: у неділю виграв Ющенко — з усього судячи, з вагомою перевагою, хоча дійсні результати голосування, як і в першому турі, назавжди залишаться невідомими.

Гадаю, вже тільки з цього європейські ЗМІ мали б здогадатися (якби, розуміється, з належною увагою стежили за українськими подіями), що інформувати про нинішню Українську драму на підставі російських джерел — то приблизно те саме, що описувати Рух Опору за протоколами гестапо. Дуже шкода, що західна преса майже повністю проґавила два перші акти драми — президентську кампанію та фальсифікацію в першому турі. Нині, коли в центрі столиці півторамільйонний натовп скандує «Ю-щен-ко!» (і по багатьох інших містах країни те саме роблять ще десятки тисяч демонстрантів!), далебі, просто серце крається на вид збитих з плигу західних кореспондентів, що блукають у юрбі з камерами, як Сократи з ліхтарями, у намаганні відловити не надто, треба сказати, охочі до спілкування групки «прибічників другої сторони». Прибувши на виставу в розпалі третього акту, гості не знають п'єси, і їм явно важко в ній зорієнтуватися — зокрема через принаймні два цілковито хибні засновки, з якими прибули.

По— перше, вони довірливо взяли були за добру монету буцімто «рівні» результати першого туру і, відтак, найсерйознішим чином сподівалися вгледіти країну на межі громадянської війни, розколоту на два непримиренно ворожі стани -«російськомовний схід» за Януковича та «україномовний захід» за Ющенка. Це мусила бути таки добряча несподіванка — виявити, що нічого такого й близько не спостерігається. І довідатися, приміром, що в найбільш «східному» й майже всуціль російськомовному Харкові (75% за Януковича, згідно з офіційними даними!) зібрався стотисячний мітинг на підтримку Ющенка, після чого Харківська міська рада визнала вибори сфальсифікованими, а Ющенка президентом. 1 куди ж, спитати б, подівся такий потужний числом електорат Януковича — де його протести?

За цим криється друга неув'язка, якої теж із нальоту не похопиш. Впродовж цілої кампанії так і не помічено було жодного разу, щоб який-небудь мітинг «за Януковича» зібрався самочинно, з ініціативи громадян. Зазвичай на такі «мітинги» людей припроваджувано з роботи, цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, як то бувало за радянських часів. У кращому випадку вони отримували платню: відомо, що під час виборчої кампанії такса для студентів за присутність на поп-концертах «на підтримку Януковича» виносила 15 гривень — близько 3 євро, — і всього тільки на порядок більше (денні видатки, плюс безплатна водка) дістають ті шахтарі й сталевари, яких нині звозять до Києва десятками автобусів із печального Донбасу, довший час очолюваної паном Януковичем «виправної зони України», — либонь, на те, аби присутність у країні «табору Януковича» виглядала достатньо наочною для застрашування закордонних ЗМІ примарою громадянської війни.

Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох категоріях!). Він, безумовно, його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась проурядовим та російським телебаченням, особливо ж серед виборців похилого віку, які продовжують існувати у своєму віртуальному СРСР. Але цим людям і в сні б не приснилося добровільно виходити на вулиці за свого президента, якщо тільки їм не оголосять мобілізацію: сама ідея ініціативи, похідної від них, а не спущеної «згори», залишається для них цілковито інопланетянською.

І в цьому, власне, суть проблеми. Україна, без сумніву, по-своєму «розколота», але зовсім не за географічною, лінгвістичною а чи релігійною ознакою, як намагаються переконати Україну й решту світу (як бачимо, небезуспішно) політтехнологи Януковичевої кампанії. Насправді цей розкол куди важче окреслити, бо проходить він, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджене й повнокровне громадянське суспільство, яке жодним чином не погодиться визнати результати сфальсифікованих виборів (що вже отримали влучну назву «зґвалтування нації») і клекоче обуренням на саму думку отримати президента з двома судимостями, чиї судові справи зберігаються в московських архівах КҐБ. По другій стороні, натомість, перебувають люди, які з різних причин були «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть змаліле до розмірів занепадаючої шахти) і яким і Досі невідомо, що владі можна протистояти якось інакше, аніж тихцем її лаючи. Для багатьох таких аутсайдерів історії примусові виправи за межі своєї «виправної зони» в ролі «прибічників Януковича» виявились унікальним пізнавальним досвідом і вперше в житті відкрили їм очі на реальність, про існування якої вони раніше й не підозрювали.

Тож розкол насправді пролягає між сьогоденням — і днем минулим. І вся реальна сила в країні лежить по стороні першого, а не останнього. Щоб дійти до цього, нам знадобилося тринадцять років.

Просто кажучи, за 13 років Незалежності українське суспільство стало досить дорослим, щоб нарешті перерости правлячий «пострадянський» режим, верхівку якого складали колишні комуністичні секретарі та кагебівські сексоти, що в міжчасі обернулися на зграю звичайнісіньких бандитів. У неділю режим луснув по швах, як на переросткові зношений тісний костюмчик, і українська політична нація вийшла з нього на світ — нага, переможна й прекрасна, як Свобода на полотнах романтиків.

Перебування в ці дні на вулицях Києва дає ні з чим не зрівнянну наснагу. Засніжене місто наскрізь перейняте атмосферою тепла, братерства й солідарности, немов у щасливій родині. Свобода, як відомо, — мати прекрасного: істина, яку особливо наочно ілюструють визволені народи. Опинитись у вирі відразу сотень тисяч прекрасних, розсміяних облич і сяючих очей (досі я ні разу не занюшила в повітрі хоч би найслабшого подуву алкоголю, і це незважаючи на мороз!), — переживання унікальне й незабутнє. Вдень і вночі юні панянки й старші пані розливають уздовж Хрещатика безкоштовну гарячу каву. Люди, що принесли в наметове містечко харчі й теплий одяг, утворюють цілодобову чергу. Кав'ярні працюють без перерви, поки їм стає запасів, таксисти, підвозячи вас до Майдану Незалежності, не беруть грошей, і всі машини в центрі міста без упину ентузіастично сигналять. Поп— та рок-співаки окупували сцену у центрі майдану, і час від часу ціла велелюдна площа підхоплює пісню, зливаючись у єдиний хор. Численні міліцейські та військові частини, в паніці стягнені, було, до Києва властями з усієї країни, одна по одній переходять на бік народу, в'яжучи собі на уніформи помаранчеві стрічки. Тимчасом на під'їздах до міста селяни блокують шлях прибуваючим військовим підрозділам, танкам і бетеерам і закликають їх приєднуватися до всенародної громадянської непокори. Кажуть, це дає свої наслідки.

Наші польські гості кажуть, що це їм нагадує Польщу 1980-го. Чехи згадують Прагу в 1989-му. Тепер наша черга.

Це наша армія. Наша міліція. Наша країна. І ми не дозволимо жменьці застуканих на гарячому злочинців затягнути її назад у минуле. «Народ не подолати!» — одне з часто скандованих у ці дні гасел. 1 відчуття, справді, саме таке — попри всі соціальні, мовні, релігійні та культурні відмінності, котрих із подостатком набирається в кра'іні з чи не найбільш буремно-драматичною історією в Європі (між іншим, саме ця неоднорідність не раз виявлялася для України якраз вельми корисною, хоч би тільки в культурній сфері). Тепер, уперше за цілу новітню історію, ми відчуваємо, що ми справді єдині як нація. Несамовито.

Колись за радянських часів, дівчинкою, я заздрила російським інтелектуалам, які заявляли, приміром, після радянського вторгнення в Афганістан, що їм соромно за свою країну. Як українка, я не могла поділяти цього почуття, бо «їхня» країна — Радянський Союз — не була «моєю», і за її дії я не відчувала жодної моральної відповідальности (переживати сором за свою країну — то, як-не-як, один із привілеїв істинного громадянства!). Тоді я мріяла мати хоч би таку свою державу, за яку могло б бути соромно, — ситуація все-таки краща, ніж не мати ніякої.

За іронією, невдовзі після 1991-го року безславне правління Леоніда Кучми зробило цю мрію дійсністю. Наступних десять років я мріяла вже про таку батьківщину, якою можна було б пишатися. Тепер, уперше в житті, можу нарешті щиросерде заявити, як багато моїх земляків заявляють у ці дні: я пишаюся моєю країною — від 21 листопада більше не Україною Кучми чи Януковича, а Україною народу, мільйони синів і доньок якого захищають сьогодні на вулицях свій так трудно відвойований вибір власного майбутнього.


І ВОРОТТЯ НАЗАД НЕМА
« S u ddeutsch Zeitung », 29 листопада 2004 р.

Яка зараз ситуація на вулицях Києва?

Кількість демонстрантів уже сягнула півтора мільйона й продовжує зростати, бо люди й далі прибувають до столиці з усіх усюд країни, готові стояти на лютому морозі доти, доки Віктора Ющенка не буде офіційно визнано президентом. Перші два дні дорожня міліція ще якось намагалася заблокувати в'їзд у місто, але це не допомогло, бо, щойно ця новина з'явилась в Інтернеті, кияни розгорнули власну імпровізовану «службу перевезень» — за ніч власними автами поперевозивши на Майдан Незалежності всіх, чиї транспорти було затримано на міліцейських постах. Це лише один невеличкий приклад того, як розгортаються події: те, що відбувається зараз на вулицях, можна назвати зразком громадянського суспільства в дії.

Вдень і вночі люди несуть харчі для тих, хто живе в наметовому містечку, кав'ярні в центрі працюють цілодобово, на вулицях безкоштовно розливають гарячу каву, десятки тисяч киян дають новоприбулим притулок у своїх домівках… Панує атмосфера загального піднесення — любові й братерства, і ціле місто гримить переможними сурмами, хоровим скандуванням та сигналами машин. Комітет національного порятунку, очолюваний Віктором Ющенком, двічі на день з'являється на Майдан Незалежності, щоб розповісти про перебіг подій (у міжчасі сцену займають провідні українські музиканти, співаки, актори, поети, які допомагають натовпу не замерзнути).

Західна преса багато писала про «розгніваних демонстрантів», з чого в уяві вимальовується щось на кшталт бунту з биттям вітрин. Це зовсім не так. Це просто грандіозна акція громадянської непокори, і шириться вона зараз по всій країні зі швидкістю лісової пожежі. Люди виходять на вулиці, щоб захистити своє основне конституційне право — мати ту владу, яку самі собі обрали. І вороття назад нема.


Чи, на Вашу думку, опозиція зуміє втримати протест своїх прихильників у мирних рамках? Чи існує загроза кривавих сутичок зі спецвійськами та прихильниками офіційного кандидата?

Справа в тому, що це вже не є протест опозиції. Розстановка сил тут інша: з одного боку — нація, з другого — купка злочинців, яка минулої неділі вчинила спробу перевороту під прикриттям президентських виборів. Реальних сил на їхній стороні вже, схоже, не лишається — щодень на Майдані лунають нові й нові заяви вищого міліцейського й військового офіцерства про вірність народові. Тисячі людей у формі вже приєдналися до демонстрантів. Серед гасел, що найчастіше скандуються на вулицях, — «Міліція з народом!» та «Наші брати, опустіть щити!». Дівчата втикають гвоздики в щити спецназівських кордонів і, забравшись на військові вантажівки й бетеери, танцюють із солдатами.

Втім, небезпека таки існує, тільки походить вона від зовсім інших потенційних войовників (хай нас Бог боронить!). Річ у тому, що Захід, здається, сприйняв за добру монету офіційний «рівний результат» першого туру, згідно з яким «два Віктори» буцімто йдуть у виборчих перегонах пліч-о-пліч. А це не зовсім так, бо масова фальсифікація (делікатно пойменована в доповіді ОБСЄ «порушеннями»), хоч і не така кричуща, мала місце і в першому турі, і як насправді проголосували в ньому українці, ми, найправдоподібніше, ніколи не взнаємо. Певна річ, якась частка населення справді підтримує «кандидата від влади», особливо на сході та на півдні країни, в тих регіонах, що були закриті для будь-якої інформації, за винятком офіційної або ж російської. Але вони навряд чи належать до людей, котрі виходять на вулиці боротися за свої права, — хоч би з тої причини, що нічого про них не знають. Впродовж цілої чотиримісячної кампанії жоден мітинг «за Януковича» не збирався самочинно, — як колись у радянські часи, на такі шоу людей доставляли з роботи цілими трудовими колективами під наглядом керівництва, а єдиним «пострадянським» нововведенням стала плата за присутність.

Відповідно, сотні наповнених «прибічниками Януковича» автобусів, нині стягуваних властями до Києва з Донбасу — свого часу керованого паном Януковичем «виправно-трудового табору України», — поділяються, згрубша беручи, на дві категорії. Першу складають «кріпаки» — вбогі робітники й шахтарі, пригнані служити масовкою в організованому властями шоу, люди, які часто-густо й не в курсі, що тут відбувається. Після одного-двох днів вільних вуличних дискусій дехто з них почав приєднуватися до лав демонстрантів.

Друга категорія, натомість, становить уже поважнішу загрозу — це кримінальні злочинці, привезені навмисне з метою провокувати бешкети. По київських масивах ночами вже розгулюють зграї п'яних скінхедів, і, як стало відомо, принаймні тридцять автобусів прибули навпростець із місць позбавлення волі. Наразі лишається хіба гадати, чи і як саме заміряються злочинці з урядових будівель нацьковувати на людський здвиг у центрі міста своїх, соціальне куди менш «благополучних», колег.

І нарешті, є справді тривожні новини. Вчора на Майдані Незалежності група генералів Служби Безпеки зробила заяву про вірність народові, у якій нинішніх узурпаторів влади названо було «найманцями іноземної держави». Генерали вочевидь знають більше, ніж кажуть, — і вже з певністю більше, ніж ми, пересічні громадяни. У вівторок з'явилися повідомлення про наявність у будинку президенської адміністрації російського спецназу — зокрема частин, відомих бойовими діями в Чечні (нібито перевдягнених в українську уніформу). Більше наразі нічого не відомо, однак дуже схоже, що в шухляді пана Путі-на лежить напоготові для Києва-2004 сценарій Праги-1968. Ось це на сьогодні — найбільш реальна загроза.


Перед виборами Ви писали в статті до « S u ddeutsch Zeitung» [Мається на увазі мій «Лист із Києва після „ночі довгих ножів"», надрукований у « Suddeutsch Zeitung» 29 жовтня 2004 р. під заголовком «Останні дні свободи».], що Україна може перетворитися на страхітливу диктатуру. Чи не справджується зараз Ваше передбачення? А чи, може, є надія на мирну «трояндову революцію, як це було в Грузії? Ющенко говорить про загрозу громадянської війни.

Я була б куди радніша помилитися в своїх кассандрівських пророцтвах, але саме через цю лиховісну перспективу мільйони українців і знаходяться зараз на вулицях. Ми, однак, усе ще не втрачаємо віри, що наша «Помаранчева революція» (помаранчевий — це колір передвиборчої кампанії пана Ющенка) зможе відбутися мирно. Є всі підстави на це сподіватися, — хіба що підперті російськими багнетами узурпатори, вкінець ошалівши, таки наважаться на збройний конфлікт. На мою думку, зараз усе залежить від рішення Леоніда Кучми: чи обрати йому «трояндовий» шлях Шеварднадзе, чи піти шляхом Мілошевіча й Чаушеску.

Що Ви думаєте про можливість нових виборів? Чи не було б для України єдиним розв'язком нове голосування, тільки цим разом уже демократичне? Наскільки, по-Вашому, реалістична така пропозиція?

Я не юристка й не беруся коментувати ситуацію з правового погляду (зараз над цим працюють українські законники). Одначе, мавши нагоду вивчати в архівах тактику війни НКВД-КҐБ проти українських партизанів Другої світової (частина дії мого нового роману, працю над яким перебила мені нинішня виборча драма, відбувається в 1940-ві роки), впізнаю серед виборчих технологій цієї осені аж надто багато тогочасних прийомів (підрозділи перевдягнених у форму противника злочинців, що тероризують населення, бюлетені, заповнені «зникаючим чорнилом», цинічна сталінська пропаганда, що приписує противникові злочини власного режиму, і т. д.). «Почерк» той самий, та сама школа політичного бандитизму. А з політичними бандитами чесна гра з засади неможлива, не варто й пробувати. Десь за тиждень перед другим туром Янукович звернувся до Ющенка по телебаченню зі словами, що прозвучали неприхованою погрозою: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (дивна заява напередодні «демократичних виборів», чи не так?). Принаймні цим разом він говорив щиро. Тепер не лишається нічого іншого, як дійсно їх «видавлювати», цивілізованим, мирним шляхом, крок за кроком.

От вам свіжий приклад. Учора вдень, під овацію мільйонного натовпу, Верховний Суд заборонив Центральному виборчому комітету (ЦВК) проголошувати офіційного переможця, поки не прийнято буде рішення по всіх поданих скаргах на порушення виборчого законодавства. Тимчасом, незважаючи на заборону, «Урядовий вісник» тишком-нишком пішов до друку з «офіційною заявою» про нового президента України — Віктора Януковича, тож депутати з Комітету національного порятунку мусили серед ночі мчати до друкарні зупиняти тираж. Логічно запитати: якщо при владі лишатимуться ті ж самі люди, як можна розраховувати, що організовані знов-таки ними «нові вибори» за якимось помахом чарівної палички зненацька зробляться тепер уже «чесними та прозорими»?

Сполучені Штати та ЄС попередили, що їхні дальші стосунки з Україною до великої міри залежатимуть від того, чи отримають порушення належне розслідування. Чи не вважаєте Ви, що Україна може стати причиною нового глобального конфлікту між Сходом і Заходом?

Досі Захід не надто переймався долею України, а деякі західні політологи дозволяли собі навіть відкрито сумніватися, чи ми справді є нацією. Гадаю, ми дали їм достатньо переконливий доказ, що ми нею таки є і що бути крадькома анексованими Росією, як і будь-якою іншою державою, аж ніяк не належить до нашого національного ідеалу.

Почасти проблема тут у тому, що для Заходу Україна тривалий час залишалася незнаною країною, «сірою зоною», яку здаля було легко сплутати з Росією чи Білоруссю. Якщо ніколи не чути прямого голосу, яким країна говорить про себе (а це завжди й тільки голос її культури, а не її політиків, котрі запросто можуть виявитися звичайнісінькими негідниками!), то, звичайно ж, будеш прикро враженим, одного дня виявивши в себе під боком, буквально опостінь, повсталу сорокавосьмимільйонну націю, готову (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», у разі узурпатори, підтримані російськими спецслужбами, і далі ґвалтуватимуть волю нації йти своїм історичним шляхом. Який, до речі будь сказано, є європейським.

Які надії покладають люди на ЄС та Америку, і, можливо, Німеччину, зважаючи на те, що німецький канцлер Герхард Шрьодер називає свого друга Путіна «демократом»?

Вибори цієї осені — чи, радше, виснажлива «холодна війна», проваджена властями проти народу України під машкарою виборів, — витворили з нас дорослу політичну націю, і в такій якості, скажу відверто, покладаємось ми здебільшого все-таки на себе самих. Аж до самого другого туру ні США, ні навіть ЄС не виявляли особливої уваги до того, що діялося в Україні. Єдиним винятком була Польща — поляки виявилися справді чудовими сусідами, і чули б ви, з яким запалом сотні тисяч народу скандували «Поль-ща!» і «Спа-си-бі!», коли польські радники Європейського Парламенту з'явились на сцені Майдану Незалежності, зі сльозами на очах салютуючи нам пам'ятним для Солі-дарности-1980 знаком «перемоги»! Поляки добре знають, що нам загрожує, — вони були в нашій шкурі. Що ж до Німеччини, то найближчою історичною аналогією мав би бути 1933-й рік. Питання лише в тому, скільки часу знадобиться німецьким лідерам, щоб це зрозуміти.


Кілька тижнів тому, коли цілий світ невідривна стежив за виборами в США, польський письменник Анджей Стасюк сказав: те, що відбувається в Україні, матиме для світу куди вирішальніше значення, ніж вибір між Бушем та Керрі. Здається, він мав рацію, чи не так? Ви з ним погоджуєтеся?

Дозвольте використати Ваше запитання як нагоду висловити за це Анджею Стасюку моє особисте «Поль-ща, спа-си-бі!». В Україні зараз вирішується не багато не мало, як питання — чи наш «новий пречудовий світ» XXI сторіччя готовий допустити до тоталітаризму в Європі, чи (поки що?) ні. Українці, в кожному разі, своє категоричне «ні» вже сказали, — як, між іншим, не раз робили і в минулому сторіччі, тільки тоді їхнього голосу поза межами України так насправді ніколи й не почули. Дуже сподіваюся, що бодай цим разом почують.

Запитання: Юлія Енке.


ЧИ МОЖЕ РЕВОЛЮЦІЯ ВИГЛЯДАТИ КРАЩЕ?
«NRC Yandelsblad», 4 грудня 2004 р.

Маіdan. З минулого тижня це українське слово, що означає «площа», отримало нове значення. Увічу понад мільйона людей, що впродовж тижня вдень і вночі стоять на морозі під снігом на Майдані Незалежності в центрі Києва (тимчасом, як ще сотні тисяч стоять по інших містах і містечках цілої країни), «Майдан» став іменем нової дійової особи на історичному кону країни, донедавна трактфваної Заходом за всього-нав-сього таку собі, прилеглу до Росії, «сіру зону». Ба навіть, незрідка, за «законний» полігон для цілком, мовляв, виправданих інтересів пана Пугіна, улюбленця багатьох європейських лідерів…

Те, що на цьому «полігоні» живе доросла сорокавосьмимільйонна нація, яка може мати й якісь власні, свої інтереси, а нині сповнена рішучости (за словами таксиста, котрий учора ввечері безкоштовно мене підвозив, як то в них у ці дні ведеться) «йти в партизани», якщо узурпатори, так безецно підтримувані паном Путіним, і далі ґвалтуватимуть волю нації до демократичного розвитку, — ця новина заскочила більшість ЄС непідробним культурним шоком. Кожне моє минулотижневе інтерв'ю західним медіям вкінці неминуче оберталося на лекцію з української культури, історії, демократичних виборчих традицій, що сягають XVII століття, і тому подібної всячини. Не знаючи з того бодай дещиці, справді-бо нелегко второпати, як, наприклад, може таке бути, щоб за 10 днів такої грандіозної цілодобової маніфестації (десятки тисяч душ ночують у сотнях наметів, поставлених уздовж Хрещатика) не зафіксовано було ані однісінького бешкету, і міліція (яка, за винятком свого безслідно щезлого міністерства, вся на боці народу) не мала нічого іншого до роботи, окрім як допомагати демонстрантам рубати дрова для нічних багать та співати з ними пісень. А пісень таки було з прдостатком — як і щасливих усмішок, радісних скандувань, клаксонів і сурем, імпровізованих «помаранчевих» перформансів, найголовніше ж — тепла й любови, що світяться в сотнях тисяч очей. Ласкаво просимо до невідкритої країни — хоч би тільки для того, щоб побачити, якою красивою може бути революція.

Майдан представляє не що інше, як українське новонароджене, живе й динамічне громадянське суспільство в дії. Цілий Київ носить сюди харчі, ліки та теплий одяг. Люди стоять у чергах, щоб запропонувати притулок у своїх оселях тим, хто групами з'їжджається на Майдан з усіх усюд — зі сходу й заходу, півночі й півдня країни. Кав'ярні безкоштовно напувають кавою й чаєм, ресторани доставляють тим, хто живе в наметах, безкоштовні гарячі обіди, спортзали й сауни безкоштовно надали їм свої душові. Поруч із тим, чим займається штаб опозиції (тепер частіше званої «Комітетом національного порятунку»), народ України давно відкрив свій власний «другий фронт». У певному сенсі це вже і є «партизанська армія» — мирна, однак непереможна. Спецназ, що стоїть у кордонах довкруг урядових і президентських адміністративних будівель, цілий тиждень вдячно приймав від демонстрантів квіти, каву та бутерброди — та нишком бойкотував накази прокласти президентові Кучмі й прем'єр-міністрові Януковичу шлях до будівель через людський здвиг.

Не спрацював і план властей спровокувати сутички між двома буцімто «ворожими таборами», що мали представляти країну «розколотою надвоє»: «схід за Януковича» проти «заходу за Ющенка», — хоч скільки зусиль було докладено в ході багатомісячної брутальної кампанії Януковича, аби викликати в суспільстві таке протистояння. Тисячі дезорієнтованих «прибічників Януковича», навербованих у злиденних регіонах півдня й сходу за плату від ЗО до 250 американських доларів (шалені гроші для вбогого шахтаря колись керованого паном Януковичем Донбасу, цього трагічного «концтабору України»!), доставлені спеціальними транспортами до Києва під наглядом місцевих дозорців, попросту розчинились у безкрайому «помаранчевому морі», — де їх тепло привітали, нагодували-обігріли й просвітили Щодо того, що діється в країні. У висліді, після одного-двох днів на вулицях Києва ошелешені «найманці» почали поступово обертатися на «дезертирів» та долучатись до лав демонстрантів. (Іншу категорію спішно доставлених до Києва «прибічників Януковича» склали кримінальні та соціальне деґрадовані елементи, — ці, одначе, поставились до цілої виправи насамперед як до виїзної пиятики і для серйозних провокацій так само виявились негодящі.)

Майдан, таким чином, показав, що здатен захистити себе сам — і то нічим іншим, як усього лиш усмішками й квітами. 1 він продовжує вірити, що в такий самий спосіб зможе захистити й зневажену конституцію країни. «Любов переможе» — такий напис можна часто бачити на мурах і на автомобілях. Кожний ранок тут починається з молитви, — службу правлять на сцені просто неба священики, що представляють різні українські церкви. Сотні тисяч людей моляться, щоб Бог дарував Україні свободу. Шестеро провідних християнських лідерів України надіслали президентові Кучмі петицію з проханням «виявити пошану до зневажених прав українського народу». Втім, оскільки для пострадянської еліти це мова цілковито іноземна, то я дуже сподіваюся, що Бог усе-таки відповість першим.

Атож, усе дуже просто: Майдан — це народ. Гравець, якого ні Кучма, ні Янукович ніколи не розглядали всерйоз. А ще менше — пан Путін, основна підтримка й опора цих двох у цілій справі організації антиконституційного перевороту під машкарою президентських виборів. Це проблема всіх авторитарних правителів: втрачаючи контакт зі своїм народом, вони ніколи насправді не знають, ким правлять. У їхньому уявленні народ — це мільйони підлеглих, котрими легко маніпулювати за допомогою практично необмежених ресурсів держави, за технологіями, свого часу описаними ще Орвелом у «1984». Єдина різниця — те, що в минулому сторіччі називали тоталітаризмом, сьогодні, схоже, отримало елегантніший псевдонім — «керована демократія».

У Росії це, з усього судячи, спрацьовує. Але жоден із ретельно розроблених сценаріїв, імпортованих до Києва сотнями російських політтехнологів для постановки чотиримісячної «чорної комедії» під назвою «президентські вибори», не спрацював в Україні.

Особливість Ющенкової перемоги, яку йому намагалися вкрасти, полягає в тому, що це в жодному разі не була перемога його власного виробу. У першу чергу це перемога мільйонів пересічних громадян, котрі місяцями боролися з властями за свої права: по-перше, за право знати правду про обох головних кандидатів (відновився самвидав: ті, хто мав доступ до Інтернету, власноруч роздруковували та розповсюджували інформацію); по-друге, за право проголосувати (мільйони не змогли цього зробити через загадкові масові «неточності» в списках виборців і плавом пливли на виборчі дільниці, щоб загодя перевірити списки, та в суди — у день виборів); по-третє, за те, щоб їхній голос було враховано (по всій країні люди телефонували на — гарячі лінії, повідомляючи про порушення, фільмували їх на відео, а в ніч підрахунку голосів вартували під виборчими дільницями, чекаючи, коли їм винесуть і покажуть протоколи). Внаслідок цієї затяжної й виснажливої «партизанської війни» Ющенко на сьогодні став символом, що об'єднує націю, яка прагне демократичного майбутнього. Символом нації, яка давно переросла купку старих радянських бюрократів та кремлівських маріонеток, котрі за тринадцять років Незалежності перетворилися на звичайнісіньких бандитів.

Особливо ображає свідомість того, що ми ніколи не дізнаємося дійсних результатів голосування. У нас украли річ незмірно значущішу за перемогу одного кандидата — нагоду реально пізнати себе як націю в термінах статистики. Гарячкова метушня, завважена натовпом усередині президентської адміністрації, мала на меті знищити якісь важливі докази, — розповідають, що коробки з паперами спалюються у внутрішньому дворі, який — згідно з чутками, надто численними, аби пустити їх повз вуха, — з минулого понеділка охороняється російським спецназом (у дискредитованих українських владців, вочевидь, уже не зосталося багнетів, на яких можна сидіти, — окрім тих, що надасть їм пан Путін). Я зовсім не хочу цим сказати, ніби пан Янукович не має за собою ніякого реального електорату, окрім як по тюрмах та психіатричних лікарнях (100% голосів за Януковича в обох цих групах!). Він безперечно його має — особливо на сході та півдні країни, де людей тривалий час було ізольовано від будь-якої інформації, опріч тої, що надавалась місцевою владою (і чітко взорувалася на старих зразках доби холодної війни, коли не прямо ґеббельсівської пропаганди). Більшість цих людей продовжує жити, доволі апатично, у свого роду віртуальному СРСР і голосує за того, за кого скаже начальство. У жодному сні їм не намарилося б самохіть виходити на вулиці з якоюсь політичною вимогою, оскільки сама ідея ініціативи, похідної від них самих, а не спущеної «згори», залишається для них чужою й незбагненною. Парадоксальним чином, цей світопогляд вони поділяють зі своїм керівництвом. Дехто йменує це «синдромом заручника»: як відомо, по упливі часу заручники починають ідентифікувати себе з тими, хто їх полонив і тримає під вартою.

Якщо вже вважати Україну «розколотою», то розкол цей проходить, відтак, не за географічною, лінгвістичною чи релігійною ознакою, як то довший час намагалися вмовити сценаристи Януковичевої кампанії і Україні, й решті світу. Насправді він куди складніший і тонший — це розкол, сказати б, не «в просторі», а «в часі». По одній стороні тут — новонароджена й повносила українська політична нація, яка жодним чином не погодиться покірно прийняти результати сфальсифікованих виборів, а перспективу мати президента з двома кримінальними судимостями та п'ятнадцятьма орфографічними помилками в анкеті сприймає як нестерпну національну ганьбу — крайню межу зневаги до свого народу, що її так довго демонстрував був усе ще чинний режим. По другій же стороні — люди, які з різних причин залишались «експатрійованими» в радянське тоталітарне минуле (хай навіть редуковане до розмірів занепадаючої шахти!) і яким і досі невтямки, що властям можна протистояти не тільки у формі глухого бурчання.

Розуміється, не ці останні складають реальну загрозу молодій українській демократії — вони ані не становлять більшости населення країни (як не рахувати Донецького регіону, українського Палермо, повністю контрольованого мафією), ані не мають потенціалу до самоорганізації. Але є ті, хто все ще при владі і хто зараз їх гарячкове організовує, нацьковуючи на «помаранчеві» юрби в Донецьку й Луганську. Втративши надію завоювати країну, місцевий кримінальний клан зараз одчайдушне бореться за те, щоб утримати під контролем свій останній плацдарм — новопроголошену місцевим губернатором «Донецьку автономію». І пан Путін висилає туди свого гінця, мера Москви Лужкова, щоб той гучно й визивно благословив цей проект.

«Путін зробить усе, щоб вас не відпустити, — гробовим голосом сказав мені минулого тижня в телефон мій російський колега. — Рішуче ВСЕ. Буде чіплятись до останку, поки пальці не посиніють».

Це нагадало мені дещо, чуте раніше від Віктора Януковича. Десь за тиждень перед другим туром виборів він звернувся до Ющенка по телебаченню із заявою, що вперше прозвучала як пряма погроза: «Нова влада вже прийшла, і ви нас не видавите!» (непогана заява напередодні «демократичних виборів»!). Принаймні цим разом він був щирим, хоч і не цілком оригінальним. Фраза «Ми прийшли до влади!» була вперше озвучена паном Путіним у промові на честь офіційного святкування Дня чекіста Росії. З огляду на контекст навряд чи доводиться сумніватися, хто такі ці «ми». Мені лишень цікаво, як би пан Шрьодер поставився до того, щоб, ідучи за прикладом свого офіційно проголошеного «друга», запровадити у себе в німецькому календарі День гестапівця.

У ході роботи над своїм новим романом, частина дії якого відбувається в 1940-ві роки, я вивчала в архівах методи, яких уживало НКВД-КҐБ до населення ново-приєднаних територій по Другій світовій війні. Це справді моторошне дежа вю — бачити, як багато з того знов було запущено в хід під час цих виборів: від розпаношеної сталінської пропаганди, яка приписує супротивникові злочини власного режиму, та підрозділів, складених із перевдягнених у форму противника злочинців, які посилаються тероризувати населення, і до виборчих бюлетенів, заповнених «зникаючим чорнилом». «Вони» справді повертаються — вони вже тут, на порозі наших дверей.

У ГУЛАГу енкаведистська адміністрація керувала в бараках своєю «демократією» за допомогою сексотів із «блатного», кримінального елемента. Проект реставрованого СРСР із головним начальником у Кремлі та його сексотом, який контролює з київських горбів сорокавосьмимільйонний барак під назвою «Україна», — це аж ніяк не орвелівська фантазія. Пан Янукович, котрий представляє «донецьких братків» — кримінальний бізнес-клан, тісно пов'язаний з аналогічним мафіозним угрупованням Росії, — є в Україні найвідповіднішим кандидатом на таку посаду. КҐБ він мусить завдячувати чимало: у радянські часи та карколомна кар'єра, яку він зробив, маючи за плечима дві судимості за розбій і грабунок, без потужної підтримки КҐБ була б просто неможливою. Те, що судові справи Януковича, як стало відомо, зберігаються в московських архівах, робить його для пана Путіна найбільш ручним і слухняним надбанням з усіх можливих. До того ж, порівняно з «Україною Януковича», змодельованою за зразком сьогоднішнього Донецька, путінська власна «керована демократія» виглядала б в очах Заходу просто-таки Афінами Перикла.

Кучма з Путіним ударили по руках. Але гравцем, який втрутився в цей досконало складений план, став Майдан — і десятки менших «майданів» по всій країні, що переможним хором скандують «Ю-щен-ко!».

За винятком Донецька. Коли я пишу ці рядки, сніг на його центральній площі ще, певно, і досі заляпаний кров'ю. У неділю й понеділок банди скінхедів у чорних куртках побили відважний гурт «помаранчевих» донеччан, яким не забракло духа вийти на вулиці свого міста, щоб показати, що не ввесь Донецьк є тюрмою. Демонстрація скінчилася тим, що на снігу безпорадно лежали десятки поранених, а місцеве телебачення гнівно таврувало їх як «західних загарбників, які сфальсифікували вибори на користь цього бандита Ющенка, який прийде продавати донеччан в американське рабство». Нічого не нагадує? 1933 рік, «баварські братки»… Або 1937-й, Сталіно-ві «агенти імперіалізму, яких треба відстрілювати як скажених собак»?

Вони тут, авжеж. І ми мусимо їх «видавлювати» — мирним, законним, цивілізованим способом. Крок за кроком. Квіти проти кийків. Усмішки проти автоматів. Врешті-решт, стріляє не зброя, стріляють люди. А з людьми завжди можна розмовитися — Майдан продовжує в це вірити.

Ми знаємо, як це було, — мільйони нас умирали від штучного голоду в 1933-му, і ще мільйони десятиліттями гинули в ГУЛАГу, і десятки тисяч було вкинуто в тюрми за відносно «мирної» брежнєвської доби, і навіть сама наша національна ідентичність на час розвалу СРСР опинилась була на межі заникання. Упродовж поколінь ми, нація жертв і виживальників, набули достатнього імунітету, щоб упізнати небезпеку, поки ще не пізно. А за 13 років нашої, хоч якої куцої й обтятої, незалежності сформувалися в дорослу політичну націю. «Я пишаюсь тим, що я — українець». Цими днями мені часто випадало таке чути від людей дуже різного етнічного походження — єврейського, російського, угорського… Вперше в новітній історії всі ми тепер просто — українці, які разом борються за майбутнє своєї країни. Не за минуле.

«Ми прибули сюди надто пізно, — сказав мені днями один західний журналіст. — Не на місяці пізно, а на роки».

Не можу з цим не погодитись. Тільки я б сказала — на десятиліття.

Але може, все-таки ще не пізно.


ЩО ТАКЕ «ПОМАРАНЧЕВА КУЛЬТУРА»
«Новая газета», 20 грудня 2004 р.

Оксана ЗАБУЖКО — одна з найпопулярніших українських поеток, письменниця, автор публіцистичних есе. її твори очолюють рейтинги сучасної української літератури. Як перекладач деяких з них, я попросила Оксану цього разу «перекласти російською» те, що відбувається сьогодні в Україні.


Оксано, які, на твою думку, культурні витоки «Помаранчевої революції»?

Взагалі— то такі грандіозні тектонічні процеси на якомусь одному рівні, та ще й ізсередини, зрозуміти не вийде -завеликий масштаб. Через київський Майдан пройшли мільйони людей, а локальні «майдани» ще й досі продовжують клекотати по всій країні. Історикам, соціологам, психологам, культурологам вистачить роботи на довгі роки, а що вже письменникам, то просто пощастило понад усяку міру — такий надпотужний вибух людського матеріалу випадає раз на сторіччя (в Україні востаннє — у 1918-му).

Як найближчу й набільш «упізнавану» аналогію, зараз найчастіше згадують Прагу 1989-го (поляки, втім, ще й Варшаву 1980-го, а німці — падіння Берлінської стіни), але, по-моєму, як кожне інше, це порівняння також відчутно «кульгає». Тобто, за всіма ознаками — безперечно чергова «східноєвропейська оксамитна» (за демократичну форму правління, проти авторитарної), з квітами, піснями й загальним моральним пафосом, суголосним тій-таки Празі-1989 навіть на рівні гасел («Любов і правда переможуть»). Але є й ще одна важлива обставина: саме в цю осінь остаточно завершився 13-літній процес консолідації української політичної нації. Змінилася не тільки масова свідомість, але й масова енергетика. Унікальна — всі метафори блякнуть! — атмосфера «свободи, рівности, братерства» на вулицях столиці, сльози на очах од ніжности до всіх і кожного, злиття в помаранчевій ейфорії поліських фермерів, львівських і харківських студентів, запорізьких металургів, київських бізнесменів, і при цьому, що дуже важливо, ще й остаточна духовна асиміляція — ніби переплавка в загальному національному горні — етнічних росіян, євреїв, угорців… Ключову фразу цих тижнів — «Я горджусь тим, що я українець», — уперше випадало чути від різних людей безвідносно до їхнього етнічного походження, поняття «українець» нарешті стало з паспортного громадянсько-політичним.


Напевно, можна побачити витоки того, що відбувається, в минулому України…

Культури просто так не вмирають — а може, і взагалі не вмирають ніколи? Все-таки ще двісті з гаком років тому гетьманів у нас обирали, і дуже сильно підозрюю, що якби не було в культурному «геномі» українців цього (дуже шевченківського!) відчуття «неправедности» всякої невиборної, «призначеної згори» влади, то самих тільки тринадцяти років громадянського суспільства для становлення української демократії могло б, либонь, і не вистачити…

Якщо ж простіше, то впродовж останнього року в Україні остаточно оформився вже віддавна спроквола визріваючий цивілізаційний розрив між суспільством і владою. Пострадянська влада попросту репнула на тілі України по всіх швах, як на дорослому юнакові благенький підлітковий костюмчик. Не виключено, що нарешті настав «не календарний», як висловлювалась Ахматова, а справжній — духовний, чи, якщо завгодно, метафізичний — кінець СРСР.


Як і чому українська інтелігенція — письменники, діячі культури — бере (чи НЕ бере) участи в «помаранчевому русі»?

По— перше, революція на те й революція, що в ній у той чи той спосіб беруть участь УСІ, від малого до старого, -від мого сусіда-таксиста, який після зміни задарма розвозив по хатах людей із мітингу, до директора мого улюбленого японського ресторану, який щовечора відправляв у наметове містечко машину безплатних суші, і не менш ніжно мною люблених Олега Скрипки й Марійки Бурмаки, що не знати як не зірвали собі голосу багатогодинними безкоштовними концертами на вітрі й морозі. По-друге, головним двигуном «Помаранчевої революції», як і належиться «за підручником», виявився саме «третій стан», себто український середній клас, — і, розуміється, інтелігенція в тому числі. Вона-то почала опір іще ген як задовго перед 21-м листопада — і самвидав відродила (у вигляді роздруківок з Інтернету й самопально виготовлених листівок), коли по всіх телеканалах, крім 5-го й ТРК «Ера», ще плавом плинула цілком радянської стилістики пропаганда (Янукович — «креп-кий мужик» і чудовий прем'єр, Ющенко — підлий аґент американського імперіалізму, з ножем у зубах і свастикою на лобі), та й сам Інтернет якісно ох як змінився…


Для нас він став одним з найважливіших джерел інформації про події в Україні…

Взагалі про роль Інтернету в цій революції коли-небудь дисертації буде понаписувано, настільки важливою виявилася ця «зона свободи». А десятки тисяч інженерів, журналістів, студентів, що записувалися спостерігачами? А тисячі годин аматорського відео, на яких по всій країні люди з ризиком як не для себе, то для камери, фіксували незліченні «хоррори» цих виборів? Не живучи в Україні, мабуть, важко уявити, наскільки, власне, перемога Ющенка «не належить йому» і тільки до певної міри може бути віднесена на рахунок його штабів (за моїми «спостереженнями стороннього», справи там за багатьма параметрами стояли аж ніяк не блискуче!). Люди тому й вийшли на вулиці, що перемогу вкрали не в Ющенка, а в них, у всіх нас, це нас одурили (у тому числі, як терпляче пояснювали «помаранчеві» ошелешеним «біло-блакитним» десантникам, і прихильників Януковича: «Адже ви так і не знаєте, скільки вас насправді!»). Просто Ющенко зумів стати символом, що об'єднав і консолідував націю за тією самою моделлю, що Гавел чехів у 1989-му, а Іван Павло II поляків у 1980-му: він представляє рідкісний (може, тільки на таких-от переломних етапах історії й успішний!) тип морального політика. Ось це й виявилося найважливішим — і найбільш запотребованим.

Ще перед першим туром Янукович, виступаючи в Донбасі на якомусь черговому «хозпартактиві», вигукнув фразу, що стала крилатою: «Я верю, что сильньїх й здоровьіх людей у нас больше, чем зтих козлов, которьіе постоянно мешают нам жить!» Мене тоді вжахнули були навіть не «козли», а апеляція до «сильних і здорових» — пряма цитата з промов Гітлера 1933 року. Але от тепер, після двох місяців «опору козлів» і трьох тижнів Майдану, що потрясли світ, мимоволі думаєш собі: а правду ж дядько сказав! — якщо мати на увазі «сильних і здорових» не тілом, а духом, то їх, як з'ясувалось, у нас і справді неймовірно багато! З огляду на те, як довго розтлівали власті українське суспільство, воно виявилося навдивовижу морально здоровим. І, зрозуміло, вся інтелігенція, що була тихо задихалася в атмосфері гуснучої брехні й продажности, цієї осені вилізла зі своїх «екологічних ніш» і рушила по-партизанськи «рятувати вітчизну» — хто як умів.


Як ти прокоментуєш лист групи українських письменників, опублікований ще напередодні виборів, де говорилося, що російська мова — це «мова попси і блатняка»?

— Навряд чи росіяни уявляють собі, до якої стадії «блатного» розпаду дійшла сьогодні в Україні російська мова, що нею наша збанкрутіла політична еліта (за нечисленними винятками) володіє в обсязі не більшому за 500 слів (українською, боюсь, у ще меншому!), причім половина з них — то фєня, арго і мат. Це вже навіть не радянський дискурс — у тому бодай синтаксис зберігався! Провладний же «єдиний кандидат» пан Янукович був не раз заскочений ЗМІ за вкрай невимушеним уживанням мату так-таки просто в ході зустрічей із виборцями під час кампанії. Навіть під час «теледебатів» (на яких зачитувався заздалегідь заготовлений текст!) він примудрився, перейшовши в заключному слові на російську, за п'ять «російськомовних» хвилин кілька разів зірватися — пролунало (щоправда, швиденько стлумлене заникуванням!) «без балди» і ще кілька перлів.

А тепер про листа, за який ти згадала. Листів на підтримку демократії були десятки, коли не сотні, — я особисто підписала штук із п'ять, у тому числі «від творчої інтелігенції» (того, найбільш «зоряного», що зібрав близько 500 підписів) і «від інтелектуального співтовариства» (того, що його слідом за нами, українцями, стали підписувати й іноземці — серед них Ноам Хомський і ряд інших видатних умів сучасної цивілізації). Зі своїм окремим «Листом 12 аполітичних літераторів» виступила й літературна група Ю. Андруховича. Лист їхній адресувався своїй читацькій аудиторії — молодіжній, студентській — і витриманий був у звичному для них «постмодерністському» форматі. За стилем, мовою, ексцентрично-стьобною композицією він більше скидався на літературний твір, ніж на політичну заяву. Серед численних яскравих інвектив на адресу «прємьєр-міністра», що пише свою посаду в анкеті з двома помилками, там була й така фраза: збирається, мовляв, «зробити мову попси і блатняка другою державною». Між іншим, цікаве філологічне спостереження моєї надінтелігентної старушки матері, яка цієї осені вперше в житті навчилася розмовляти, іно мова заходила за дії властей, приблатньонним жаргоном: «Господи, який жах, — спохопилась якось раз, перебивши сама себе на якомусь напівтюремному звороті: — Він же, виходить, таки ввів другу державну мову!»


Тобто у свідомості освіченого українця словосполучення «російська мова» зараз асоціюється з блатним жарґоном, а через нього — з ненависною пострадянською системою?

Сама собою мова — ні, звичайно, абсолютна більшість українців нею прекрасно володіє, а майже третині населення вона взагалі рідна… А от російська як мова української влади — безперечно! І от коли на цю дотепну метафору безневинної групи провінційних літераторів з ґвалтом і криком насипалась уся російська пропагандистська машина, і вони подибали по другому-третьому-четвертому колу витлумачуватися й виправдовуватися, — отут мене вже взяв справжній жах, відчуття наповзаючої оруелівської тьми. І було дуже соромно й гірко за деяких славних діячів російської культури, які підхопили все це «політтехнологічне» біснування, особливо ж боляче за автора з дитинства обожнюваних фільмів, котрі колись, у радянські часи, якраз і допомагали випростатися — і не йти туди, куди жене строєм конвой за покриком п'яного начальства.

Ці люди не розуміють, що в даному випадку якраз немудровані в публічних жестах прикарпатські хлоп'яки виступили на захист саме російської мови й російської культури — тобто тих цінностей, які й зробили її світовою! Але чому той-таки Ноам Хомський чи Жерар Депардьє можуть без особливого труда розібратися в українських подіях, а Марк Захаров виступає рядовим службовцем орвелівського «міністерства правди»? Що взагалі коїться з російською інтелігенцією — де її листи до нас у ці дні?

Атож, сердечне спасибі Юрієві Шевчуку, який приїхав і заспівав на Майдані, спасибі московським хлопцям, які стояли там із російським триколором, і багатьом-багатьом росіянам, які писали й телефонували до Києва з тим самим, із чим звертався до нас у ці тижні весь світ: тримайтеся, ми з вами! Але російські письменники, інтелектуали, режисери, актори — чому ми їх не чуємо? Невже хамські вигуки російської гастрольної попси та ще знуджені личка пацанят із «Фабрики звьозд», привезених у Київ для масовки на безглузду й провальну «альтернативну» акцію, — «от і все, що залишиться нам», як співав на Майдані Ю. Шевчук?

Запитання: Єлєна Марінічева

У ПОШУКАХ НАРАТИВУ

ІНТЕРВ'Ю УНІАН
2 лютого 2005 р.

Що, на Вашу думку, спричинило Помаранчеву революцію?

На глибинному рівні — цивілізаційний розрив між народом і владою: упродовж 13 років український народ еволюціонував (з'явився середній клас, зачатки громадянського суспільства, зросла масова політична культура і т. д.), а т. зв. «пострадянська» (чи, точніше — екс-радянська) влада, навпаки, деградувала — аж доки не вернулася до того джерела, звідки, історично, і вийшла: до «блатного» закону в чистому вигляді (перечитайте Буніна «Окаянные дни» -Жовтневий переворот був якраз відкритим тріумфом кримінального елемента, отаких самих п'яних «братків» у чекістських шкірянках, яких ми мали змогу спостерігати в 2004-му вже не на тачанках, а в спецавтобусах). З президентськими виборами і продемонстрованим на них народові дійсним ликом «екс-радянської» влади розрив дійшов тої точки, коли дальше їх співіснування зробилося неможливим.


Що найбільше запам'яталося під час революції?

Найбільше завжди запам'ятовується початок — те, як увечері 21-го листопада гарячково правила по мейлу з редактором “Wall Street Journal Еvrope” коректуру своєї статті на 22-ге, — стаття закінчувалась тим, що ми не здамося, «зуміємо ввімкнути світло у своїй країні», — а тимчасом телефони розривалися (всі «по-фронтовому» передзвонювалися з новинами!), вибило 8-му, і домашні з криком вдерлися в кабінет: на 5 каналі робив заяву командир Київського «Беркута»! В усіх нас на очах сльози, а тут знов телефонує мій бритієць із якоюсь правкою, і я на радощах волаю в трубку, мов на цілий світ: «Почалося!» Ось у ту хвилину воно для мене й «почалося»…

А від Майдану найсильніше враження -люди: мільйон облич, і серед них жодного негарного! (Разючий візуальний контраст із «біло-голубими», які просто не пережили того, що пережили учасники революції, кожен зосібна, перш ніж вийти на вулицю: момент духовного ривка «над собою», звільнення від усіх страхів і примусів, — у такому пориві свободи людина завжди різко гарнішає, але коли це відбувається одночасно з мільйонами людей — це фантастично!)


Як, по-Вашому, Помаранчева революція вплине на подальший розвиток України?

Якнайкраще — якщо тільки приведені нею в рух творчі сили народу не підуть у пісок, а продовжуватимуть далі працювати на демократичне реформування країни! Адже наразі між народом і новою владою сильного «зворотнього зв'язку» ще нема: ні реальних політичних партій, ні «четвертої влади» (незалежної преси, яка вміла б не лише спускати інформацію «згори вниз», а й подавати «знизу нагору», представляючи українське суспільство таким, яким воно є насправді), — все це ще треба створювати, і працювати над цим має не лише уряд, а ми всі, всією громадою — повсякдень і повсякчас. Тож, послуговуючись уже класичною метафорою, — тримаймо помаранчі наколотими!

Запитання: Олена Мартиненко


З ІНТЕРВ'Ю УКРАЇНСЬКОМУ ЛІТЕРАТУРНОМУ ПОРТАЛУ
12 грудня 2004 р.

Какие книги, прочитанные в этом, году Вам запомнились? (Хорошие и плохие.)

«…»Дуже багато дав для розуміння сьогоднішніх наших суспільних процесів “Нічний щоденник” Г. Герлинґа-Ґрудзіньского — мемуари, які обов’язково треба у нас перекласти, приголомшлива панорама останньої третини ХХ сторіччя очима “поляка на Заході”, людини, однаково близько знайомої і з так званою “вільною Європою”, і з комунізмом (досить сказати, що ще в розпалі “постберлиньскої” ейфорії 1989-го автор висловив блискуче точний прогноз: посткомуністичне суспільство може бути тільки мафіозним, іншого шляху від “совка” до демократії не існує! — читаючи таке в 2оо4-му, почуваєшься просто окраденою від того, що ця книжка не потрапила до рук років на 10 раніше…)

А взагалі, майже цілий рік (за винятком місяця революції, звичайно!) я займалася якраз “перечитуванням” — Лесі Українки (моя давно обіцяна читачам книжка про неї “Notre Dame d’Ukraine: Українка в конфлікті міфологій”, вийшла б друком до кінця цього року, якби не вибори). Ось там і знайдете до-о-овжелезний перелік моїх “книжок року” — в неї ішлося про ранньохристиянські жіночі єресі, про середньовічне лицарство, легенду про Грааля, гностицизм і маніхейство, українську традицію лицарських орденів та інші несамовито цікаві речі, якими я впродовж року рятувалася від сьогоденної реальності, — аж доки та сама нахабно не вперлася у вікна і двері…

Какие запомнились литературные и окололитературные интриги и события 2004?

«…» Найбільшою “інтригою” для всієї нашої літератури виявилась таки “Помаранчева революція”. І я досі не певна, чи це велике випробування на суспільну адекватність українська література витримала… Поясню докладніше. Такого надпотужного вибуху “революційної творчості мас” не знало жодне з нині сущих в Україні поколінь — від жартів, анекдотів, стихійно самозароджуваних гасел до майданних плакатів, геппенінгів, дадзибао — ціла окрема субкультура! Те, що, як усяка інша, ця революція потребувала своєї мови — своїх «Марсельєз», своїх, хай художньо не найдосконаліших, але щирих поетичних текстів, які просто дали б негайне вираження тим океанічної сили почуттям, які об'єднували в ці дні мільйони людей, — це було ясно ще задовго до 22 листопада, і такі анонімні тексти, між іншим, ще з жовтня пробивалися в Інтернеті (пригадую, як мало не розревілася, прочитавши тоді на якомусь інтернет-форумі безпретензійні й пронизливі рядки невідомого киянина — «Ты сказала мне: „Здравствуй, милый", — Вся в оранжевое одета»…). Ось це й називається в історії літератури «прямим соціальним замовленням» — так завжди буває в епохи масових рухів: «Нам треба голосу Тараса», і далі за текстом (до речі: на власні вуха чула, ще перед другим туром, як на Майдані якийсь дядечко декламував Шевченка, а гурт із 100-150 душ стояв і слухав!). Маяковський із ЛЕФом справді був голосом російської революції, як Тичина з «Золотим гомоном» — української 1918-го… А що маємо тепер?

Так, це прекрасно (і високошляхетно!), що масові високі почуття зрештою знайшли собі вихід у колективному виконанні національного гімну; це чудово, що на висоті виявився український гіп-гоп, який перетворив початковий студентський слоґан на молодіжний гімн Майдану; і можна тільки порадіти за київських художників і театральних діячів, які в революційній стихії стрепенулися й ожили, як риба в воді, — але де, питається, були цієї країни поети, байдуже, знані чи незнані (молоді насамперед)? Адже таки жодного вірша не народилося, який пішов би гуляти з уст в уста, відбиваючи бодай частинку загального настрою, — а всі «старі» тексти (крім Шевченка!), коли їх пробували озвучувати зі сцени, до цієї температури явно «не дотягували», Ви помітили? Чи це в нашої поезії повна атрофія соціального нерва, така собі «кесонна хвороба» (коли зі стиснутого простору малотиражних тусовок, та відразу на широкий простір «агори», то голівонька наморочиться!), — а чи, може, просто був занадто сильний культурний шок, який згодом пересядеться, і свій «Золотий гомін-2004» ще буде написаний, — побачимо… (Я, принаймні, трохи підбадьорилася, вгледівши на харківському «Майдані» Сергія Жадана комендантом наметового містечка, — «…» подумала: ага, значить безпосередніх «рядових революції» серед письменників таки маємо, а значить, цей досвід колись таки неминуче стане літературою…). Взагалі-то, за всіма історичними аналогіями, слід тепер сподіватися до кінця десятиліття великого літературного вибуху — як грому після блискавки… Словом, це Вам «літературна інтрига» не на один рік — і, гадаю, навіть не на одне десятиліття.

Запитання: Анатолій Ульянов


ПУБЛІЧНИЙ ІНТЕЛЕКТУАЛ В УКРАЇНІ
Виступ на семінарі Фундації Фулбрайта 15 лютого 2005 р.

Дуже характерно, що з-поміж усієї неймовірної кількости круглих столів та різножанрових інтелігентських зібрань, якими в ці пореволюційні місяці клекоче Київ, тему ролі в українському суспільстві т. зв. публічного інтелектуала виносить на обговорення Фулбрайтівська Фундація (за що їй належиться щира дяка й шана!), — а не, приміром, який-небудь із національних університетів, як було б логічно сподіватися. Схоже, українським інтелектуалам, які вперто не бажають «зрікатися сану», ще довго не обійтися без славнозвісних «американських валянок». Упродовж останніх років усе наше публічне життя зробилося настільки відверто АНТИ інтелектуальним, що саме словосполучення «публічний інтелектуал» звучить сьогодні оксюмороном, як «гарячий лід». Поодинокі винятки — ті, хто примудрявся в ці роки лишатися на плаву публічності, як-от Вадим Скуратівський, і вперто вишукувати кожну шпаринку, в яку можна втиснутися бодай би тільки півголосом і півнатяком, — тільки підтверджують загальну тенденцію «вбивства професії»: це все поспіль представники старшого покоління, ще з радянських часів звиклого працювати в умовах тотальної несвободи і шифрувати свої думки езопівською мовою з розрахунку на публіку, яка вміє «читати між рядків». Молодша генерація наших інтелектуалів, таким умінням уже не наділена, в міжчасі остаточно змарґіналізувалась і перейшла в «режим самозадоволення» — розлізшись по глухих закапелках малотиражних «тусовочних» видань, де сама собі всі ці роки слугувала і речником, і публікою.

Тимчасом ширша інтелігентна публіка, спрагла скільки-небудь притомного осмислення й аналізу біжучих суспільних процесів (не тільки політичних подій!), плавом попливла задовольняти свій інтелектуальний голод в Інтернеті. На тлі всіх політичних потрясінь минулого року, які завершилися Помаранчевою революцією, досі непоміченою залишається інша, скромніша революція — інформаційна, в ході якої український Інтернет здійснив надпотужний кількісний і якісний ривок, — перебравши на себе функції друкованих ЗМІ і перетворившись із забавки для тінейджерів на справжній Гайд-парк для середнього класу. Кожному, хто під час виборчої інформаційної блокади місяцями «висів» у мережі, не могло не впасти в око, що за своїм інтелектуальним рівнем провідні українські інтернет-форуми («УП», «Дзеркало тижня») часто-густо переважали розділ журналістських інтернет-публікацій. Навіч вийшов на яв кричущий розрив між інтелектуальним попитом і інтелектуальною пропозицією — коли «публіка» у віртуальній «залі» виявляється і освіченішою, й аналітичне продуктивнішою од тих, хто «на кафедрі».

Цей розрив бачиться мені чи не більш драматичним наслідком нашого загального духовного «деґрадансу» останньої декади, аніж наявність на вищих державних постах «проффесорів» через два «ф». Супроти «проффесорів» принаймні існує Майдан — а от відповідного інформаційного простору, в якому та частина нації, котра ще не втратила здатності до інтелектуальної рефлексії, могла б артикулювати свої ідеї, впливаючи таким чином на громадську думку, ніяким Майданом водномить не створити. Ані притомної «інтелігентської» («товстої» і «напівтовстої») періодики, чий наклад вимірювався б бодай п'ятизначною цифрою і поширювався б по всій країні, від Ужгорода до Донецька, ні потрібної «критичної маси» професійних журналістів, чиї уявлення про демократичні ЗМІ хоч трохи виходили б за межі дитинячого «казати все, що хочеш, і тобі нічого за це не буде», — нічого того, що складає базову структуру інтелектуальної «публічности» і без чого вона засадничо неможлива, не створити «з нічого», особливо якщо перед тим воно не творилось, а навпаки, — послідовно витоптувалось усіма приступними авторитарній владі способами, аж доки країна не залишилася, в черговий раз, «окраденою» — з «Бульваром» у руках і, нон-стопом, Нестором Шуфричем — Наталею Вітренко — Тарасом Чорноволом у ролі, страх сказати, політичних аналітиків — на всіх телеканалах без продиху. Коли 10 років тому я нарікала у своєму есеї на «культурну непритомність нації», мені, звісно, й на гадку не могло спасти, що то, як у відомому анекдоті, була ще «світла смуга» — що за 10 років мій есей не тільки не втратить актуальности, а буде передруковуватися, перевидаватися й по-піратському вивішуватися в Інтернеті (разом із повним текстом збірки «Хроніки від Фортінбраса») як найсвіжіший проблиск української думки, — а я в цей час змушена буду осмислювати українські проблеми вже чужою, англійською мовою, на сторінках Wall Street Journal», «Globe and Mail», «Spiegel», «Suddeutsch Zeitung» тощо, бо в себе в країні, «на нашому, на данському грунті», жодної скільки-небудь впливової трибуни для виступу, щоб бути почутою «тепер і тут», у мене вже елементарно не залишиться.

Для себе особисто я абсолютно точно можу визначити той переломовий момент, коли я перестала бути в Україні «публічним інтелектуалом». Це кінець грудня 2000 року — вибух «кучмагейту», яким можна датувати початок розмежування українських ЗМІ на «провладні» та «опозиційні» і подальше стрімке заникання, під пресом політичної цензури, всякого простору для вільної, незаангажованої думки. Перед тим упродовж цілого 2000 року я провадила була авторську рубрику в газеті «Столичные новости». Коли газета несподівано вихлюпнула з приводу плівок Мельниченка ту малопристойну, в старій радянській «контрпропагандистській» стилістиці витриману реакцію, яка відтак дуже швидко зробилася «темниковою» нормою для всіх провладних ЗМІ (а в усій своїй красі розкрилася в антиющенківській кампанії 2004-го), то я, оговтавшись від першого шоку, потелефонувала в редакцію і просто відкликала свій черговий матеріал: вчинок цілком недемонстративний, відруховий — як покинути приміщення, у якому мирна вечірка зненацька переходить у п'яне неподобство. Одначе тоді, чотири роки тому, «публічний інтелектуал» ще був у нас наділений чітко окресленим суспільним статусом, і раптове зникнення моєї рубрики зі шпальт «СН» було однозначно витлумачене громадськістю як політична демонстрація, — за рік-два-три якогось подібного жесту зі сторони публічної особи, яка не є політиком, припускаю, вже просто б не помітили, а якби й помітили, то не стали б укладати в нього жодного суспільно значущого «месіджу». Але тоді я ще одержала десятки відгуків з усієї України з подякою за «громадянську мужність» (останній такий відгук «догнав» мене вже аж цієї осенs в Харкові, куди я їздила на прохання штабу Ющенка на передвиборчу зустріч з міською інтелігенцією!), — і саме така реакція публіки, реакція київської інтелігенції, яка вразила мене якимось ґенетично запрограмованим порогом страху перед владою, — всі ті таємні рукостискання на прийняттях і фуршетах, багатозначно нашептані тихцем у кулуарах слова підтримки, що до болю нагадували спогади радянських дисидентів про добу ранньої щербиччини, — куди більше, ніж редакційна політика однієї газети, показали мені, що в Україні розпочалося повернення back in USSR, і що від 1991 року українські інтелектуали так і не склалися на самостійну суспільну силу, яка могла б цьому процесові бодай якось протистояти. Стало ясно, що надалі єдиним морально прийнятним форматом мого спілкування з національною аудиторією (якщо не рахувати «мікромайдану» під Кабміном 4 лютого 2004-го! [4 лютого 2004 р. українські видавці й літератори провели під Кабінетом Міністрів громадсько-політичну акцію «Рукописи горять», на якій мені вперше випало публічно заявити про те, що українська влада дискредитувала себе як, із засади, антикультурна.]) має залишатися книжковий — при всій його безнадійній марґінальності в країні, де своя книжка посідає, за найоптимістичнішими підрахунками, щонайбільше 5% національного ринку (зрештою, тут я все одно була в привілейованому становищі, як «комерційне найуспішніший» український автор, чия кожна чергова книжка й так безпрограшно знайде свого читача, — я могла собі дозволити, принаймні часткову, «внутрішню еміграцію», як це називалося в недоброї пам'яті 1970-ті, тож тим гіркіше співчуваю всім своїм колегам, які такої розкоші собі дозволити не могли). Це окрема тема — наскільки дезінтелектуалізація українського публічного простору за цю другу каденцію Кучми (точніше, у запропонованій мною хронології, від 2001-го по 2004-й), пов'язана із згортанням публічности в широкому сенсі, тобто свободи слова, а наскільки — із втратою нами статусу книжкової нації й катастрофічним падінням рівня освіти. Зрозуміло, що публічний інтелектуал як явище неможливий при авторитарному чи навіть тільки напівавторитарному режимі, але чи можливий він у країні, яка от уже котрий рік поспіль видає в середньому 0,3 книжки на рік на душу населення, — це теж питання з розряду риторичних. Коли мене садовлять у студії поруч із народним депутатом і я йому, покликаючись для авторитетности на В. Липинського, доводжу доконечність у всякому суспільстві, для нормального поступу, прошарку людей вільних професій, а депутат мене перебиває словами: «Оцей-о, що ви сказали (це про Липинського. — О.3.), так я з ним не згоден, проститутка — це ж теж вільна професія!» — то це не просто кінець діалогу, це смерть мови. Мова вмирає тоді, коли в суспільстві відсутній понятійний консенсус, домовленість про єдине, загальноприйняте значення публічно вживаних слів і термінів. А такий консенсус на хоч трохи абстрактному, непобутовому рівні (там, де вже не тицьнеш пальцем: оце — стіл, а оце — чашка) в принципі не може скластися без розвиненої книжкової культури. Коли на одиниці, яких називаємо інтелектуалами, з тих статистичних 0,3 припадає, скажімо, 70 — 80 прочитаних українських книжок на рік (і ще вдвічі більше іншими мовами!), а на потенційну тих одиниць аудиторію — нуль з нескінченно довгим дробом, то інтелектуал приречений жити в ситуації постійного комунікаційного розриву — публіка, яка спроможна його розуміти, рік до року постійно скорочуватиметься, так що врешті він опиниться в повній ізоляції, в кращому разі — на тій самій старій добрій «інтелігентській кухні» радянських часів, яку в нас дипломатичне перейменовано на «тусовку». Саме цю тенденцію ми в Україні й спостерігаємо.

І, на закінчення, трохи мажору. Так, це правда, що Помаранчева революція виявила катастрофічний дефіцит у національному інформаційному просторі публічних інтелектуалів — історичної, психологічної, культурологічної, та й серйозної політологічної аналітики в медіях бракувало, як повітря, натомість повним ходом ішло «мозкове опромінення Нестором Шуфричем» — навіть після т. зв. зняття інформаційної блокади. Інтелектуальний попит так і залишився незадоволеним — але цей попит таки був, і, хоч який «окрадений», український споживач всіляко силкувався його задовольнити. Мені, наприклад, надзвичайно приємно було, вже перед третім туром, у кінці грудня, надибати в нашому Інтернеті посилання на свої слова, що українські вибори 2004-го означають нарешті остаточний і неформальний, цивілізаційний розпад СРСР. Я це сказала 20 жовтня, в інтерв'ю віденській «5Іапсіагс1», — інтерв'ю (як і більшість моїх західних публікацій) було перекладено російською на іnomi.ru (Україна, до речі, не має навіть власної інформаційної служби для моніторингу зарубіжної преси!), — і вже звідти, описавши коло через Відень і Москву, тобто, чисто як у приказці, «через піч на Київ», по двох місяцях думка вернулася назад до себе на батьківщину. «В Україну ідіть, діти», як писав класик… Залишається додати, що всі ці два місяці я безвиїздно провела не в Кос-Аральській пустелі, а таки ж в Україні — тільки от спілкувалася тут, часом у режимі геть надсадної інтенсивности, майже виключно з західними медіа.

Тимчасом, беру на себе сміливість посвідчити — інтелектуальний Київ аж ніяк не вимер. Вся та психологічна, історична, культурологічна рефлексія над біжучими подіями, якої так жадібно шукали (і переважно не знаходили!) в Інтернеті 6 млн. українських користувачів — саме настільки підскочило їх число за минулу осінь! — у жовтні-листопаді відбувалася в усному жанрі: на київських кухнях і в нескінченних розмовах по розжарених телефонах. Здається, ніколи ми не розмовляли між собою так багато, впоєно й ненаситно, до 3-4-ї години ранку, як у ці місяці інформаційної блокади. Деякі з народжених у тих розмовах ідей після Майдану стали загальниками, деякі, можливо, ще будуть оприлюднені, деякі «погасли», не отримавши вчасного концептуального оформлення — хоча б у форматі газетної статті, — але з певністю можна ствердити, що майже ніщо не дістало своєчасного громадського розголосу! Інтелектуальний попит і інтелектуальна пропозиція так і не зустрілися. Але головне, що показала революція, — вони ще є в нашому суспільстві, попри всю тривалу лоботомізацію, якій його було піддано. Сьогодні ще є — а от завтра вже може бути пізно.


ЛІТЕРАТУРА І ВЛАДА
Виступ на Першому Всесвітньому Фестивалі Письменників, Нью-Йорк, 17 квітня 2005 р.

Коли я вперше прочитала назву нашої дискусії — «Література і влада», — у пам'яті мені зараз же зринув епізод із останнього дня української Помаранчевої революції. Ті з вас, хто стежив за тодішніми телерепортажами з Києва, можуть без труда уявити собі мізансцену: пізній вечір у центрі міста на сімнадцятий день повстання, море людей — близько двох мільйонів, — хоч і змучених, але впоєних ейфорією перемоги (результати фальсифікованих виборів скасовано, призначено переголосування), — і з тимчасової сцени в центрі майдану Юлія Тимошенко, нині прем'єр-міністр країни, зі сльозами на очах звертається до натовпу з прощальною промовою: дні революції будуть назавжди вписані в національну історію, пам'ять про них збережеться в наших серцях, — і зненацька, ні сіло ні впало, приголомшлива фраза — «Ми зробимо про це книгу» (знак оклику!).

Заява, як для політика, треба сказати, доволі дивна. Яку таку книгу? Хто її буде писати? І, зрештою, що це за новина така? Революція невдовзі породить на світ десятки, коли не сотні книжок різних жанрів, — яка ж рація виокремлювати з-посеред них якусь одну, чим таким особливим вона має бути прикметна? А проте «месідж» пані Тимошенко тої миті був цілком ясним: цими словами вона обіцяла людям не що інше, як перетворити їхній сімнадцятиденний особистий досвід, персональне переживання любові й віри, — на історію, оповідь, сюжет: на наратив, призначений на те, аби його пам'ятали й переказувати, — бажано ще й не одне покоління.

Добрий політик завжди каже людям акурат те, що вони хочуть почути. Справді, яку більшу винагороду можна запропонувати тому, на кого чигали найгрізніші небезпеки і хто щасливо їх всі здолав, аніж — зробити з його досвіду історію? Люди хочуть, щоб їхнє життя складало історію, гідну оповіді. Кожна людська істота в нашій культурі має таку потребу, бодай на те, аби твердо знати: моє життя немарне, в ньому є сенс. З незапам'ятних часів, задовго до появи писемності, переказувана з уст в уста історія сприймалася як незаперечний доказ того, що події, про які в ній ідеться, таки варто було пережити. «Я зроблю з вашого життя оповідь, що надасть вам сенсу,» — це спокуса, котра, надто для нерелігійного ума, дорівнює мало не обітниці спасіння.

Сам raison d’etre літератури полягає в її здатності задовольняти цю найглибиннішу, екзистенційну людську потребу, і власне ця здатність і робить літературу необхідною, незамінною й незаступальною жодним іншим видом людської діяльности. Коли вийшов друком мій перший роман «Польові дослідження з українського сексу», — історія-сповідь про пережиту інтелектуалкою любовну драму й кризу тожсамости, подія, що стала найбільшим скандалом в українській літературі за всю пострадянську добу, то найдужче мене були потрясли (на межі культурного шоку!) зовсім не критики, котрі проголосили мене відьмою, яку годилось би спалити, якби не наш цивілізований час, — а юрми захоплених читачок, віком від двадцяти до шістдесяти. Всі вони реагували в однакових виразах: «Це про мене!», «Це моя історія!», «У мене таке відчуття, наче це я написала!», «Таке враження, ніби Ви сиділи в мене на кухні і я Вам сповідалася!», і т. д. Чогось подібного я аж ніяк не сподівалася й не могла передбачити — хоч би тому, що історія головної героїні була якраз абсолютно нетиповою. Рідною й близькою, впізнаваною для багатьох її зробили тільки й виключно почуття. Et voila. Ось у чім полягає справжня, й досі неперевершена і нездоланна влада літератури, ось що робить літературу незамінною — навіть у наш вік візуального тоталітаризму.

Тут спрацьовує щось на кшталт механізму «buy one, get one free» — купивши одну штуку товару, другу дістаєш безкоштовно. «Купивши» зображені в книжці почуття за «свої», ти потрапляєш у пастку. Ти ввіряєшся авторові, котрий обдарував тебе безцінним свідченням твоєї несамотности в цьому світі. Ти впускаєш цього автора у свій внутрішній світ, ти приймаєш його бачення як «своє», питоме. І, сам того не помічаючи, «безкоштовно», «в одній упаковці», заодно переймаєш від нього й готові форми для своїх почуттів — слова, думки, дольові колізії, повороти сюжету, що їх підсвідомо привласнюєш собі як ті модельні взірці, за якими надалі старатимешся кшталтувати власне життя, так, щоб воно теж було «вартим оповіді», — найглибша потаємна амбіція кожного індивіда.

Зрештою, в остаточному підсумку всі ми саме для того й читаємо, щоб упізнати в чиїйсь історії, байдуже, дійсній чи вигаданій, щось безпосередньо дотичне до нашого внутрішнього життя, щоб позичити ці впізнавані «цеглинки» на розбудову свого власного життя до рівня історії, вартої переказу, — хай би тільки у власних очах.

І ось у цьому-то пункті влада літератури вступає в колізію з політичною владою. Політиків цікавлять маси, котрі б почували — і, відповідно, голосували — однаково. (Звідсіля й наївне уявлення пані Тимошенко, буцімто одна-єдина Книга, що документально зафіксує події, стане за наратив для сотень тисяч індивідів, що були тим подіям учасниками.) Письменників, натомість, цікавлять — чи, принаймні, мають цікавити — індивіди, особистості: співрозмовці, здатні збагнути думки й почуття іншої людини, В усьому, що стосується почуттів, компетенція будь-якої політичної влади — навіть у такій екстремальній її версії, як абсолютистська, — обмежується здатністю вмовити людям, ніби вони відчувають те, чого насправді не відчувають. Мета ця в принципі цілком досяжна, як знаємо аж надто добре і з історії двадцятого сторіччя, і з нашого сьогодення. Вклавши мільярди в медіа-індустрію, можна вселити в людей страх і тривогу, можна змусити їх повірити, ніби їхнє життя не буде повним, доки вони не куплять «Феррарі», або ж цілковито зійде на пси, якщо вони не проголосують за пана Такого-то (не згадуючи вже про далеко похмуріші, ба й моторошніші приклади). Чого, однак, жодним побитом не дасться в такий спосіб досягти — це дати людині відчуття, що вона є автором свого життя, головним героєм своєї власної історії, вартої того, щоб поділитись нею з іншими.

В одній перській казці падишах звертається до чужоземного гостя з інтригуючою вимогою: «Я даю тобі рік, щоб ти розповів мені свою історію, але маєш розказувати тільки те, що відбувалося з тобою особисто, якщо ж розкажеш те, що чув від інших, я відрубаю тобі голову.» По-моєму, це просто розкішна умова, воістину царський дарунок, про який усякому смертному можна хіба мріяти. Ніхто з нас не має в запасі цілого року, щоб перетворити всеньке своє життя на зв'язно розказану історію (додаткова проблема з історіями полягає в тому, що неможливо проживати їх і розповідати одночасно, — писати, то, за визначенням, випадати з життя), і не існує на світі такого відданого слухача, навіть серед наших найближчих, який би погодився згаяти стільки часу, допомагаючи нам добути сенс із усього, нами прожитого. Я б сказала, що ця казка являє собою найдосконалішу — принаймні з тих, що мені відомі, — притчу про доброчинну Ідеальну Владу з точки зору людської одиниці, — ось вона, земна верховна влада, така, як має бути: правитель, що не просто дозволяє, а так-таки прямим чином велить тобі, під загрозою смертної кари, бути своїм власним автором-літописцем. (Правитель, що виступає, можна сказати, замінником Бога.)

Звісно, дуже шкода, що Ідеальної Влади не існує, і в реальному житті падишахи діють із точністю до навпаки: їх аніскілечки не тішить, коли ти наполягаєш на своїй власній історії, замість купувати ту, серійну й універсальну, «на всі розміри», яку вони для тебе склали. Лише в літературі ми все ще знаходимо далекий відгомін тої казкової Ідеальної Влади, яка над усе цінує й плекає індивідуальну неповторність: література розповідає нам про те, що відбувалося з іншими, аби ми змогли зрозуміти те, що відбувається особисто з нами.

Цілий клопіт починається тоді, коли письменники пробують удавати з себе земних царів — і звертаються до мас. Особливо спокуслива перевага такої політичне владної позиції полягає в тому, що вона завжди націлена на незабарну, негайну винагороду, тоді як влада літератури має ефект довготерміновий і зазвичай по-справжньому виходить на яв уже аж по смерті автора. Тож різниця між письменниками й політиками не лише в тому, що вони звертаються до різних адресатів, — вони ще й живуть у різних часових вимірах. Ще одна підстава не плутати дві паралельні сфери, які за визначенням мають бути розмежовані. Що, в моєму випадку, означає: з яким би ентузіазмом я не ставилась до нинішнього політичного керівництва моєї країни, — а ентузіазм, як відомо, слугує навіть ліпшим виправданням продажності, ніж страх, — і скільки б свого особистого письменницького часу я не пожертвувала на те, щоб допомогти цим людям прийти до влади, — все ж, якщо пані Тимошенко попросить мене написати для неї ту Книгу, котру вона так необачно була пообіцяла велелюдній юрбі, моїм обов'язком письменника буде відповісти: «ні».


КИЇВ — ВІДКРИТЕ МІСТО
«Ех pressen », 20 травня 2005 р.

— Ну, і як ви гадаєте, — несподівано питає в мене літній таксист (ми ідемо центром Києва, і назустріч із рясної зелені розквітлих каштанів раз у раз випливають бігборди «Євробачення-2005»), — вийде в нас із цим Євробаченням чи ні?… Почнуть до нас тепер їздити?

Видно, що він не на жарт цим заклопотаний. Кілька тижнів тому те саме заклопотання, і майже тими самими словами викладене, мені довелося почути на нараді в Кабінеті міністрів із уст найвищих урядовців країни. Для України, мов для молодої господині, що з завмиранням серця готується дати свій «перший бал», Євроба-чення-2005 — це насамперед своєрідне «випробування на дорослість»: на те, наскільки вона на ділі готова стати відкритою країною — не лише для європейських інвесторів, а й для сотень тисяч посполитих мешканців Європи, більшість із яких ще рік тому навряд чи змогли б показати на мапі «колишню радянську республіку».

Знайома хвалиться: її син-студент ходив працювати волонтером у наметовому містечку, — його розбито на одному з островів посеред Дніпра для тих гостей, хто надає перевагу революційній романтиці перед готельною дорожнечею (якщо чесно, я б і сама вибрала намет на острові — хоч би з огляду на краєвид, який відкривається звідти на славетні київські горби з золотими банями старовинних соборів). Порядкує в містечку та сама громадянська кампанія «Пора!», яка стала однією з основних організаційних сил «Помаранчевої революції». Що ж, слушно — кому, як не їм, краще знати, як тримати лад у багатотисячному натовпі…

На екрані телевізора мешканець Одеси сердито розповідає, як спеціально приїхав до Києва по квитки на фінал, яких не зміг придбати по Інтернету, і марно вистояв кілька годин у довжелезній черзі під Палацом спорту… Схоже, мало хто з організаторів припускав, що подія викличе в наших громадян такий ажіотаж. Як-не-як ще два роки тому абсолютна більшість українців Цікавилася Євробаченням не набагато більше, ніж погодою на Південному полюсі. Але то було в іншу епоху, і в іншій країні — як у нас сьогодні кажуть, кажуть, «до революції».


***

Взагалі-то, по-справжньому Євробачення для України почалося з торішнього тріумфу Руслани. Тоді вперше мільйони наших громадян, із затамованим подихом прикипівши до телеекранів, стежили за перебігом конкурсу, український Інтернет вирував «європісенними» пристрастями, а в ніч, коли Руслану оголошено переможницею, люди висипали на вулиці міст із співами й феєрверками. Щоб зрозуміти причини такого всенародного ентузіазму, треба спробувати хоч трохи уявити себе українцем 2004-го, -а для цього доведеться пригадати дещо з історії.

В одному зі своїх есе, написаних ще за часів «холодної війни», Мілан Кундера назвав східноєвропейські народи «невдахами історії». В українській традиції існує ще драматичніше самовизначення — «пасинки історії». Новітня історія й справді була для нас «мачухою»: переважну частину XX століття під загрозою для українців було саме фізичне виживання. Україна пережила під Сталіним штучний голодомор 1933-го року (з більшими людськими втратами, ніж у Другій світовій війні), загибель мільйонів у ГУЛАГу й винищення національної інтелігенції, потім другу світову війну, під час якої була плацдармом двобою двох найстрашніших тоталітарних режимів століття, і Катастрофу українського єврейства, потім послідовну дискримінацію своєї мови й культури, потім найбільшу ядерну катастрофу століття — Чорнобильську: реєстр жахів, у принципі, цілком достатній, аби назавжди зникнути з лиця землі, але рішуче недостатній, щоб будувати на ньому нову національну ідентичність, — як це довелося робити після 1991-го, коли країна нарешті здобула незалежність, але ще вельми туманно уявляла собі, як цим добром розпорядитися… Наступні 13 років тління в невизначеному статусі такої собі «сірої зони» (з прогресуючою на всіх рівнях корупцією колишньої радянської еліти, що швидко трансформувалася в «пострадянську мафію») так само не додали українцям ані оптимізму, ні віри в себе. У XXI століття ми вступили з гнітючим комплексом меншовартості, тим більшим, що в міжчасі інші «невдахи історії», наші сусіди — Польща, Угорщина, Словаччина, ба навіть «пострадянські» країни Балтії, — вже зробили вирішальний ривок уперед, успішно розпрощавшися з комуністичним спадком. В українському ж «національному курікулюм віте» катастрофічне бракувало перемог — за винятком хіба що футбольних: для того, аби пишатися своєю країною, погодьмося, таки малувато. Кожному народові, як і індивіду, насущно потрібна ілюзія, що бодай у чомусь він особливий, щось уміє краще за інших. Українці традиційно хвалилися своїм багатим («унікальним», як написано в шкільних підручниках) музичним фольклором — понад 230 тисяч народних пісень, чим не предмет для національної гордости! Цілий клопіт полягав на тому, що, крім нас самих, нашою співучістю якось ніхто особливо не переймався. Тож Русланине тріумфальне «Гей-гей-гей!» пролилося, без перебільшення, цілющим бальзамом на задавнені національні рани. Українці тішилися як діти — «нарешті нас почули»! (Пам'ятаю, як мені теж мимоволі виступили сльози на очі, коли влітку у Відні в кав'ярні після Rammstein зненацька ввімкнули «Дикі танці»: вперше в житті почути українську пісню за межами України — мабуть, так почувається багатолітній в'язень одиночки, вийшовши на волю і вгледівши, що незнайомі йому всміхаються, — світ визнає його існування…)

…Ну, а трохи згодом усім в Україні стало не до співу — почалася президентська кампанія.


***

Подейкують, що коли Руслана виграла Євробачення-2004, у тодішньому українському уряді зчинилася справжня паніка. Такої халепи в рік виборів ніхто з високих посадовців не сподівався — ніхто не планував вкладати бюджетні кошти в якесь там музичне шоу тоді, коли всі гроші, чисто за законами воєнного часу, мали бути задіяні з єдиною метою — за всяку ціну забезпечити перемогу «провладного кандидата», непопулярного прем'єр-міністра з кримінальним минулим. Трохи оговтавшись, влада спробувала використати цей «подарунок» у своїй виборчій кампанії: прем'єр-міністр Янукович був оголошений «головою комітету Євробачення-2005» і навіть відвідав один із Русланиних концертів, де, вийшовши на сцену, ризикнув заспівати з нею дуетом… Популярності йому це, однак, не додало — натомість різко уйняло її бідолашній Руслані (тільки з'явившися згодом на барикадах у помаранчевому шарфі й відпрацювавши своє, разом із більшістю українських рок— і поп-зірок, на сцені Майдану Незалежности, вона змогла остаточно повернути собі серця прихильників).

Цілу осінь по країні вирували демонстрації, міліція розганяла їх сльозогінним газом, активістів «Пори!» жбурляли до в'язниць, в університетах і військових частинах роздавали суворі накази, як вкидати бюлетені «за Януковича», по селах погрожували: «Хто не проголосує за Януковича, тому спалять хату!», невідомі в шкіряних куртках обстрілювали автомобілі з помаранчевими стрічками, — і цілий цей час на 1 -му Національному телеканалі мляво й майже непомітно тривав національний конкурс Євробачення-2005 з наперед запланованим результатом: фаворитка (безумовно талановита співачка!) заздалегідь виступила з закликом «голосувати за Януковича»… Варто додати, що за ті місяці рейтинг 1-го Національного (який невпинно лив густий потік єлею на адресу В. Януковича і ще густіший потік бруду й наклепів — на адресу ні разу не показаного в прямому ефірі В. Ющенка) скотився на 9-те (!) місце.

А потім вибухнула революція — останній акт драми, що на нього, хай і з запізненням, прибули нарешті й західні медіа. Співці й музиканти, актори й художники, поети й кінорежисери потяглися у всенародному морі на київський Майдан Незалежності, де вирішувалася доля країни: «back in USSR», чи вперед, до демократичного суспільства? Художники малювали для наметового містечка гасла й плакати, оператори фільмували, актори влаштовували гепенінги, музиканти окупували сцену, — як і кожна в історії, українська революція породила свою власну субкультуру, свої анекдоти, свій сленг — і свої пісні. Коли доти маловідомий провінційний гурт «Ґринджоли» в гарячковому режимі писав на потребу дня реп-композицію з найпопулярніших гасел Майдану, нікому, звісно, і примаритись не могло, яку карколомну кар'єру невдовзі зробить цей простенький приспів:

Разом нас багато,

Нас не подолати…

(Пишу — і несамохіть починаю розгойдуватися за комп'ютером у тому самому ритмі, у якому в листопаді-грудні розгойдувалося, співаючи, плече до плеча, опівнічне людське море, освітлене вогнями похідних багать і помаранчевих знамен…)

Не доводиться дивуватися, що коли Україна, чесно відстоявши на морозі свій вибір на користь демократії, повернулася до мирного життя, саме за цей «хіт революції» й проголосували глядачі в фіналі національного Євробачення. Це — фольклор у чистому вигляді, «пряма мова» революційного Майдану: ориґінально там не було жодного авторського слова — тільки вдало закомпонований набір гасел, тих, що їх, хрипнучи на снігу й грудневому вітрі, горлали в ті дні мільйони: «Фальсифікаціям — ні! Махінаціям — ні!», «Ми — не козли!» (це референція до знаменитого передвиборчого виступу п. Януковича: «вірю, що сильних і здорових людей у нас більше, ніж цих козлів, які заважають нам жити!» — після цієї заяви, підозріло схожої на промови Гітлера 1933-го року, мало в кого залишався сумнів, що в країні готується фашистський переворот). Словом, то був ідеальний, хрестоматійно чистий взірець масового мистецтва — пісня без ліричного героя, без Індивідуального авторського «я», навпростець від імені грандіозного колективного «ми»: голос маси, vox populi.

В історії музики таке трапляється вкрай рідко — далеко не кожен масовий рух народжує свою «Марсельєзу». Свідчу як людина, що також стояла на Майдані: мега-натовп здатен підспівувати багатьом рок-хітам, але щоб змусити його по-справжньому співати — натхненним мільйоноголосим хором, у якому кожен почувається рівноправним солістом, — на те треба особливого випадку, пісні, яка віддає щонайвищу, на перехваті горла, температуру колективної емоції. Підробка тут неможлива: ти або «влучаєш», або ні. «Ґринджоли» влучили. Так, як їхнє «Разом нас багато» — одностайно й на повен голос, — Майдан співав тоді ще тільки один, уже позачасовий «хіт»: гімн України. Все інше з музичного репертуару цього, за визначенням західних журналістів, «українського Вудстоку», виявилося нижчим тієї температурної позначки, на якій із мільйонів окремих «я» виплавляється почуття громадянської спільноти — те, що колись було описане єдино точною формулою: свобода, рівність, братерство…

Звісно, не мені судити, якою мірою така естетика відповідає формату Євробачення. Але поза сумнівом цензорське втручання в текст, на вимогу оргкомітету «деполітизувати» пісню, позбавило її головного — живої енергетики революційного натовпу. Якщо не з погляду історії Євробачення, то принаймні з погляду історії європейської пісенної культури така «причесана» редакція є чистим варварством — наругою над жанром. Залишається сподіватися, що «Ґринджоли» це також розуміють. І що та версія «Разом нас багато», яка прозвучить зі сцени Палацу спорту, не витіснить надалі початкової — тої, що творилась у листопадову ніч ще безіменними хлопцями з провінції, без думки про те, як їм виглядати на високих сценах, — не для слави творилась, не для грошей, а просто — для гітари й барикад.


***

Історія з «Ґринджолами» навіч ілюструє сумну закономірність: українська революція стає кічем. У крамничках довкола Майдану Незалежності торгують «помаранчевими сувенірами», й іноземні туристи радо купують жовтогарячі шарфики, футболки, СО та інший «революційний» мотлох. Кажуть, місця в наметовому містечку випродано задовго до початку Євробачення: всім прагнеться за 10 євро денно «відчути атмосферу революції», хоча малій дитині зрозуміло, що кемпінґувати в травні на острові серед Дніпра — це, м'яко кажучи, не те саме, що на Майдані в листопаді-грудні щоночі чекати збройного нападу… Можливо, така доля всіх революцій — рано чи пізно перетворюватись на кіч. Але Україна, яка після віків суцільних поразок вперше нарешті відчула себе нацією «на підйомі», зіткнулася ще й з додатковою проблемою: адже наша революція — це, по суті, чи не все, що знають про нас «по той бік» колишньої «залізної завіси». Тобто те головне, чим наразі країна приваблює туристів. Туристична-бо інфраструктура в нас тільки починає по-справжньому розвиватися; реставрація незліченних, від радянського часу напівзруйнованих архітектурних пам'яток (багато з них воістину безцінні — від давньогрецьких колоній у Криму до середньовічних фортець Поділля й барокових парків Наддніпрянщини), ще й не починалася; наше малярство, кіно, література, музика на Заході майже не знані, — ну то що ж і залишається господині Євробаченні-2005, як не посилено рекламувати свою найсвіжішу історію, ту, що розгорталася півроку тому на виду в цілого світу і не потребує додаткових коментарів?

Втім, як на мене, головний вплив революції на київське травневе шоу полягає таки в іншому: Київ сьогодні — місто вільних людей. Ці люди обговорюють по кав'ярнях кліпи учасників конкурсу й закладаються, хто вийде у фінал, телефонують у радіо— й телеефір із запитаннями, чи буде трансляція на вуличні монітори, обмінюються з друзями 8М5-ПОВІДОМЛЄННЯМИ, які українські групи і коли саме концертуватимуть у наметовому містечку, — словом, живуть у передчутті свята: без страху, без пригніченості, без розлитої в повітрі тривоги… Всього цього не було б, якби не було Майдану. Або — якби революція програла.

Це непомітний для стороннього ока ефект. Його не обернеш на кіч, не пустиш на сувеніри, не оціниш ні в гривнях, ні в євро. Йому взагалі нема ціни. Але чого без нього варті всі, хай би й найбучніші, шоу на світі?

МИ БУЛИ ГРАДОМ БОЖИМ…

ЗІ ЩОДЕННИКОВИХ ЗАПИСІВ

1 грудня 2003

10-сторінкова «розробка психологів» «…», «як боротися з міфом Ющенка» (і навіть по-українському, диви-но-ся!) [Документ, про який тут ідеться, -датований листопадом 2003 р. план «антиющенківської» інформаційної війни, з яким мені випало тоді ознайомитися, — скільки знаю, ніколи не був оприлюднений і складає, відтак, одну з численних «невідомих сторінок» так досі й не написаної «Історії Помаранчевої революції».], — продукт енергійного ума і ущербного (усіченого) духа. Загальне враження — як від гри однорукого піаніста (причому такого, який і не підозрює, що існують на світі дворукі!).

Ціла сфера людського життя (все, чого не купиш і не з'їси) для пацанів — «невидима», тупо. Сліпа пляма.

От у чому помилка Орвела: його О'Браєн — інтелектуальний «геній зла», сатанинський розум-без-моралі. Так само — зі страхом подиву — дивиться Винниченко на свого Сталинського, жандарма в «Гріху». В дійсності О'Браєни, якщо й були «…», — то дуже швидко й скінчилися, і не вони це все вершили, є, очевидно, певна гординя ума в тому, щоб не згоджуватись визнати, що твоєю, Вінстона Сміта, долею, врядує не «сам Люцифер», а просто бандит із різницькими навичками…

«Неможливість О'Браєна»: розум «хворої душі» ніколи не зможе взяти під увагу ідеальних мотивів, — він тільки скаженітиме, з ними стикаючись, і намагатиметься затоптати (для себе самого ж!) саму їхню можливість — витлумачуючи їх цілком хибно, на свій, «кагебістський» лад. Він не є по-справжньому сильний, цей розум.


***

І ніякий діалог тут неможливий: ну як може закохана жінка пояснити фриґідній проститутці, навіщо спати з мужчиною, коли він тобі не платить?…


***

Так сповзає зогниле м'ясо

(Бездоріжжя — могильник — ніч) -

І оголені кості часу

Виступають мені навстріч.

***

Враження В. «…»: країна, як енергетична яма — скільки зусиль не вбухай (жодного бажання щось тут робити).

Еге, каже чувак, еге… Godzi sie [Сходиться (польськ.).]. Тільки це «не наша» яма, от у чім штука, — не українська. Це «крізь діри» в східній стіні видуває — вітром з азійських степів.

Ми енергетично — не відокремились: не зімкнулось = не заквакало своє незалежне болітце, котре відтак можна було б — дренажувати, висушувати, розводити на ньому латаття чи болотяні орхідеї — «любе», але результат докладених зусиль — давався б відчути. А «яму» цю я пам'ятаю — від совєтів: на її дні — Російський Упир (Ал. Толстим, здається, вперше зафіксований?). Від нього якраз і «не відділились».


20 грудня 2003

«…» В цій країні — як в божевільні: нема правил, у культурі — жодних взагалі. Нарешті дійшло, чому вчора Ш. (новин-ний журналіст!) спитав у мене таку дурницю — мікрофона в груди, я сиджу за прилавком, підписую книжки, довкола люди — «Пані Оксано, чи Вам важливо, щоб Вас купували багато?» Мені, звісно, «в зобу диханьє спьорло», і я розсердилася: що ж ти мене провокуєш, я що, отак при всіх маю сказати, що на цьому й ґрунтується мій іnсоmе [Дохід (англ.).]? А сьогодні втямила — він просто не знає, як той іnсоmе досягається, просто поняття не має, до чого ціла та акція і чому «письменники стають за прилавок», — йому ніхто того не сказав! А в «Кієвскіх вєдомостях» Б. відтворює розмову на «Медвіні»: «Не собираетесь снова издаваться в Москве? — Это вопрос к моєму издателю, Леониду Финкельштейну». Здурів, чи що? До чого ж тут Фінкельштейн? А — це я відповідала російській журналістці, з «Маяка»: «а зта («Сестро, сестро») Ваша книжка появится в русском переводе?» Я й сказала — «зто вопрос к моєму московскому издателю», — а поруч стояв Фінкельштейн! От воно в Б. й «контамінувалося». І все це летить в друк — і не вивіряється, і не спростовується, бо не має жодного значення!!! «Мне все равно, что они там пишут о культуре», — сказав редактор тих-таки «Вєдомостєй», коли йому вказали на глупство з «ґрантоєдами». Відтак, як при американському арешті: все, що Ви скажете, може бути використане проти вас. Тільки тут це повсякчас, кожної хвилини.

Куди поділися всі ті журналісти, які ще 7 років тому інтерв'ювали мене з приводу «Польових досліджень»??! То були люди переважно середнього віку, професіонали (!), які зналися на тому, про що питають, — і, зрештою, вони ж мене й «зробили» тоді, в 1996-му! Як можна було за яких 5 — 7 років повністю ліквідувати в країні професійну журналістикуіі

А я ще щось тут пояснювати пробую — за якими правилами грати, та як це робиться у людей… А довкола — звичайна тиха божевільня: вони тебе слухають, але не чують, і кожне твоє слово може бути використано не «проти тебе», а значно гірше — як завгодно, і нема способу прорахувати, як саме!

На кожному кроці, тільки-но виходиш на люди й розтуляєш рота, загрузаєш, як ногою в ковтуні омели, і щоб виплутати ногу, за кожним своїм словом волічеш довжелезний, в нескінченність (?) протяглий хвіст пояснень «…». В цій країні всі «правила» спростилися до елементарно-базових: як урвати гроші «…», — і тому аналогія з «розкультуреністю» й диким варварством 1930 — 40-х не працює (там усе-таки висувався ідеал — проблема була тільки в тому, що він не відповідав реальності), — а тут нема за що зачепитися, нема того камінчика, на який спершись, можна було б витягти себе з болота — з «бєспрєдєлу»… Ніщо не структурує. І ті діти, яким сьогодні по 12-14, за 10 років будуть далеко більшими варварами, ніж нинішні 20 — 25-літні. А прогнозу «на просвіт» я не видам, нема аналогії. Ані прецеденту.


28 грудня 2003

Вночі, після розмови з Р. (як їй [у Празі] рік треба було чекати на дозвіл [від муніципалітету], щоб «пробити дірку» в квартирі — на газове опалення!), раптом зрозуміла про Соліну смерть [Мова про трагічну загибель Соломії Павличко від нещасного випадку у власній квартирі 31 грудня 1999 р.]: її символічність — за 9 місяців перед Ґонґадзе (тільки ніхто тоді не втямив, не розчув). А нинішня «епоха бєспрєдєлу» почалася саме звідтоді (уявнила свою дифузну смертоносність у тій ванні).

Беспрєдєл — це коли жити не можна, а винних нема, бо винні всі. Інженер у ЖЕКу, що за 30 — 50$ хабаря підписує дозвіл на перебудову квартири, газівник, якому начхати, як там той газ витікає, нуворіші, які ту квартиру перебудовували, міськрада, яка дозволяє перебудовувати все що завгодно й кому завгодно, — кожен зосібна обурився б, якби його назвали убивцею. І кожен зосібна доклався до результату — перетворення, за кілька хвилин, блискучої молодої жінки — на труп.

Кожен із нас щоденно примножує зло — а вже резервуари, в яких накопичуються наші сумарні зусилля, щоб певної миті прорватись і забрати чиєсь життя, нам невидимі — поки не вибухнуть.

31 грудня 2003

«Скоро будут Сталина оживлять!» — кричить старий (на пошті). — «Зря смеетесь: сердце будут ему вставлять, душу…»

Не пам'ятаю такого смурного передноворіччя — в супермаркеті черга, довжелезна — і як у похоронному бюро: жодної усмішки. (Розмова з водіями, які вчора підвозили, один з освітою — істфак — «Пир во время Кучми!», другий — «народ» — ні на що, власне, крім мирно-забезпеченого життя, не претендує, але настрій занепаду відбив точніше: « несправедливость… на кого ровняться?» — почуття моральної кривди. Але обоє згодні з тим, що треба — «стрелять», і зловтішно на це чекають.)

М. дзвонить: у Львові затриманий Іващишин. І що робити? Нічого, він просто дзвонить, щоб не самому лайно їсти. Оце типово.

Наймудріший висновок — Кука: «бережіть здоровля! Бо то такі люди, як Ви, на здоровля звичайно не вважають, а потім швидко згоряють. Бережіть». Слушно: все це треба витримати, крізь усе це пройти — і духа пронести.


11 січня 2004

«…» «Збої сну» по місті — масові, способів технотронного впливу на мізки — десятки вже (до 20-ти), в Росії зареєстровано «регіональні сни» і дискутувався «закон про захист ноосфери» «…» Входження в ніч. Що да, то да.


1 березня 2004

Така весна безрадісна, що Господи!…

І дні повзуть — неначе пруть тягар:

Твоє життя в періоді піврозпаду:

Розпався спирт — зостався перегар.

Той спирт, що — spirit : що мінивсь так весело,

Що так горів — лиш чиркни сірником!…

…І в цьому місці вірша мене обкакала ворона. Апотеоза.

Вперше від 10-ти років: люди в транспорті знов починають лаятись. Поганий знак.

Значить, моє «хоч не живи» — не від глухоти довкола, не від замкнености «писком в реальність» (яка, крім прикрощів, нічого не дає, тільки те, що сама витиснеш «…»), — а від моєї «пилососистости», як каже Р.: я чую в повітрі цей наростаючий стогін, енергетичну зміну — на гірше.


5 березня 2004

Відчиняю двері маршрутки:

— Ви по Суворова їдете чи по Московській?

Водій (щиро — як шапкою об землю):

— А я там знаю, куди я їду!… Отак-о прямо перед собою… куди очі дивляться…


25 березня 2004

Вчора хлопець-таксист, везучи до посольства, розказував «…», — хоч фільм знімай, хоч повість пиши, поепізодно… «Вот здесь, на Печерске, я люблю… Тут есть один сын богатых родителей, он в магазин за хлебом на такси ездит… Вызывает, заказ — ми курьерские заказы тоже принимаем — привезти ему батон и пакет сока… А вот чего я никогда не забуду — это как возле Сенного, из притока голубых, батюшку забирал — из Московского патриархата… Ничего не соображал, видно, наркотик ему там какой-то вкачали, посреди дороги очухался — а где моя папка, а где мои деньги, а ты кто такой?… Привез — там другой батюшка, с матушкой, вытащили его, просит — ты ж никому не рассказывай… А другого вез с российского консульства до Лавры, тот тоже начал: пиво у вас хорошее, и телки… и деньги мне тоже нравятся — достает целый мешок новеньких гривен, по одной монетке… Говорю — это вы у себя в Лавре печатаете? — он, правда, промолчал…»


30 квітня 2004 [Брюссель, Українська місія при НАТО]

Дивна річ: ці люди справді роблять державну роботу, всерйоз. Генерал, який дякував за «Сестро, сестро» і розповідав, як його «зачепило» і «взяло за душу», — той, який до 1989-го був комуністом і ревним совковим служакою і навіть мови рідної не знав, — це генерал моєї армії, моєї держави — отака вона є, а де тобі взяти іншої?… «…» Вони неотесані, так, — вони не вчились по Гарвардах, і не читали в дитинстві тих книжок, що ти, — «как покойничка кормили [так он й выглядит]», — але в межах свого розуміння вони щиро хочуть добра цій країні, проблема тільки в тому, що немає їм інтелектуального контрбалансу, який би їх «підреґульовував»… «Сбылось проклятье старика»: ми стали державною нацією, саме так. А от культурною через те — ніт, не стали.

16 травня 04 [Відень]

Сон (кому що болить!): спершу Янукович — на якійсь міжнародній зустрічі, перекладачка нарікає, що мучиться, бо той не знає багатьох слів, зокрема «терпіння», і вона мусить весь час його редагувати; я розминаюся з ним у дверях, роблю йому очка (!), він весь у чорному, не тільки костюм, а й сорочка, — а потім Путін, з дружиною, які приїздять в Україну і зупиняються переночувати в мене (!), лежать на моєму ліжку, на власних, правда, махрових простирадл ах-рушниках, і Путін хвалиться мені, що вони «іменні» — кожне дарувалося йому в нагороду за викриття якогось агента, що на них і написано (!), і я до ранку сиджу з ними на їхніх гебістських рушниках і проваджу світську бесіду, питаюся, чи Путін розуміє українську мову, він відказує — а чого ж там, мовляв, не розуміти…

Все— таки нічого, нічого не можна «проскочити» -жодного історичного етапу, щоб отак просто взяти і «забути» борзенько, як оці 10 років наших, — хоч через 10 років, а полізуть «Януковичі», і питання про люстрацію" повернеться і воздвигнеться наново, в усій своїй красі…

Тільки — хто його ставитиме?! Хто?!!


26 травня 2004 [Відень]

Чи це на тлі мого тотального депресняку у мене «вибіркове бачення», що тільки тривожні сигнали чіпляють із довкілля, чи воно правда, зле на цьому світі?

Дорогою до Грацу в купе красень перс (20 років живе в Німеччині) розповів: 10 років тому німецькому поліціянтові хабаря запропонувати — і не думай. А тепер — в порядку. «Навчилися». «…»

Г— ц і Г-д (власне, головні адресати моєї доповіді «…») обоє схвилювалися на ту саму тему: моєї аналогії з радянською «глобалізацією». Г-ц плакався на витіснення австрійського діалекту -Брюссель залишив їм до «товарного» вжитку 23 «своїх» слів «…». Його прогноз — що Е У [ЄС] розвалиться, як і СРСР розвалився. Г-д нарікав на втрату відчуття слова — навіть його студентами (перекладачами!), і на «суржикового» типу «англізацію», особливо активну від людей, які не знають по-англійськи («стейшн» замість «стаціон», як мало б бути по-німецьки, і т. д.)

Але найбільше добило, що вони слихом не слихали про те, що в Україні сей рік вибори!

Тобто, як накриють нас мішком, то й пес не гавкне.


30 травня 2004 [Відень]

Т. про Югославію 80-х (часто їздив): тоді його теж вражало, що всі (молодь спеціально) говорили лише — про гроші. «Й я понял, что дело идет к войне». М-да. А в нас до чого?

«…»


12 червня 2004 [Відень]

Може, це найстрашніший спадок комунізму (як виявилось!): він спрофанував саму ідею колективності. Ідею належності індивіда до ширшої групи, в яку він «вкладається» не тому, що йому це «вигідно», а тому, що в ній покладає смисл свого існування — винесений поза собою (чи група релігійна, національна, чи бодай родина — не має значення: в тому євреєві, який відправляв у газову камеру свою жінку з дитиною, а потім ще й спогади писав — «Аm I A Мurderer?» [«Чи я — убивця?» (англ.)], — теж це почуття було вбито, не існувало). Залишився парад озвірілих еґогзмів — у «пост-» добу випущений на волю.

З цієї точки зору між Ганною Стеців і Януковичем нема ніякої різниці, і нічого дивного, що вони «злились в екстазі», — вона справді могла почути в ньому рідну душу — амбіції «з Хама пана» без жодних моральних бар'єрів. (Як мені книжку свою подарувала, я щось таке там була вловила між рядків — оцю саму «гордість сільської дівки, що вийшла в люди».)

І в суспільстві нема, реально, нічого, що можна було б цьому протиставити. Якби бодай історична пам'ять сяка-така була, були б орієнтири. Але це швидко зіжмакалось — та й не було кому, власне, тим займатися, якщо всерйоз…


24 липня 2004

Ходиш по своєму місту — як по окупованій території. Чи, як в анекдоті Ваня по Парижу, — щокрок тільки й видихай: й… твою мать!…

(Біґборд «Пинчук — король нефти» й чогось там іще: більший, як у Відні Рембрандтова афіша з Альбертіни, сьогодні — ошалілий бармен з татуйованим плечем, який вдивлявся в мої губи, як німий, поки сам не озвався — твердою російською; «Вы не понимаете меня, что ли?» — «Я не с Украины». Твою мать…)


3 вересня 2004

Це місто тре, як проти шерти,

Не звуком — хрюком крізь уста,

І тінь сумлінь, як горстка персти,

В розверзту яму — безхреста

Летить…

4 жовтня 2004

Біля Трахтемирова, на межі Київської і Черкаської обл… (15 км від Канева) — заповідник невизначеного статусу (неземної краси — заплава Дніпра, Бучак — село, нині відселене без сліда, неіснуюче, — колишнє місто з'їздів гіпси, зона ще тектонічної активності, “серце” України, не заросле тім'ячко…) — 100 км кв., обнесених металевими шлагбаумами (завареними), охорона — кремезні хлопці з АК: “Проезжайте!”, жінка в поблизкьому селі (заїхали води напитися), перелякано, спідлоба — “а вам чтого?” — і нарешті, розібравши, що таки по воду, стишеним голосом: їдьте звідси, а то вб'ють, і ніхто вас не знайде, — територія Ігоря Бакая, зона полювання пацанів на джипах, — там розводять диких свиней! “От бачте, все мене порили…”


3 листопада 2004

Змінилось місто, змінилось!

Ніби якийсь злий чар, що сковував йому уста дедалі дужче (останніми днями — настільки, що і я вже важилась розтулять писка в громадських місцях із своєю українською, — як в 1970-ті!) — розвіявся, розточився!… Те саме “Сільпо”, яке в суботу напружено мовчало, коли по ньому гасали з водкою півтора десятка розчервонілих “отморозков” (один пройшов повз — війнуло, як от чорного підлітка на вулиці Sommerville у 1994-му), — і всі продавці й охоронці ховали очі й уникали розмов (я: “що це у вас тут стільки хлопців водку скуповують?” — продачиня, нерадо: “Та… до виборів готовляться… агресію накачують…”, — і замовкла: попередили їх? — принаймні охоронці на очах у мене проводили їх, із пляшками й пивними банками, поза чергами, через загородні бар'єрчики — з другого боку кас), — те саме “Сільпо”, здоровенна кошара, тепер гуде звичайним веселим вуликом знову відтерпла до стану вчутності і юрбі українська мова (значить, мовчали україномовні! — як і я, чуючись на “окупованій”!), — і, о Боже, які ж всі до себе привітні та люб'язні, як наввипередки поступаються одне одному візочками, та вибачаються, сміються в чергах (на пошті), та люблять одне одного!…

Побачили, як «нас багато, і нас не подолати»?…

Перед тим — тільки покрадьки (тітка до дівки в помаранчевій спідниці, мало не на вухо: «Я тоже за Ющенко!»). Може, найвільніші виявились селяни:

— Почім ваша курка?

— 27.

— Е, дорого…

— А за кого ви голосувать будете?

— За Ющенка.

— Оддам за 17. (П. розказав у неділю — його мати [чула] на базарі).

— А Василь уже сало запакував, та як почув, що той буде за Януковича, вчепився і кричить: не продам! — оддавай назад! Так і не оддав…

Ну, і діти:

— У нас в классе только один Егор за Януковича, а Мишка за Мороза, — а все остальные наши!

Десь усім класом того одного, хто «за Януковича», — побили. Ось так і Піховшеки з Кисельовими з охороною їздять. І М. (сусід мій) занишк… Зате яка несподівана хвиля сусідської любови-солідарности по всьому під'їзду! «Я вас всєгда буду зашищать», — обіцяє сусід («строїтєль»), хоч я його ні про що таке не просила… — «А я думаю, кто же ето так бистро бєжит — молодая, інтересная…», — сокоче бабця з третього поверху, з якою, крім «Здрастє!», за 10 років ні словом не перекинулись… Ось це і є — we are the people [Ми — народ (англ.).].

Харашо все-таки…

«Доню, — каже старушка, що торгує з асфальту пучечком цибулі, до двірнички, яка за розпорядженням ЖЕКу здирає жовтогарячі ленточки, — подивися, он же ж і листя таке саме… А він же (ВАЮ) за нас усіх пострадав»…

І все, паиани, — можете сюди ще 5 армій своїх «технологів» нагнати, — це вже міф, а міф — не скасовується вольовим указом. Крапка.

10 листопада 2004

Не витримала — і розридалася: прочитавши в Інтернеті «київську марсельєзу» (після всіх щасливих криків: «Перемога!» — о Боже, яка перемога, цу-цу, дурні, схаменіться! — після всіх освідчень на кшталт «читаю, і плачу, о люди, я вас усіх люблю!») — «Ти сказала мне: «Здравствуй, милый», — вся в оранжевое одета». Отут нарешті пробило — і розридалася, і не могла спинитись.

Р.: Ти чого?

Я (втираючи сльози): Жалко…

Р.: Кого?

Я: Людей…

Тому що історія наша суне — кругами, блін, кругами. Тому що насправді 1-й тур Ющенко програв — і фатально: ми ніколи вже не дізнаємось, як насправді проголосувала українська нація 31-го жовтня. Скільки голосів було віддано за Ю. — 48% чи 51% (2? 3?5? 7%?). Ніколи, все.

( Не могло бути менше тих 45%, які зафіксував анонімний екзит-пол, а от більше — могло: екзит-пол скінчився о 14.00, коли електорат Януковича вже проголосував, а Ющенка — молодь — ще тільки вставав і каву пив…)

Тому що не було ніякого контролю «НУ» на дільницях — і виграли там, де не можна було протистояти народному натискові (як у Сумах!). А на Півдні і Сході штаби продемонстрували повну безпорадність — і тамті «рахували», як хотіли.

Обіцяний «паралельний підрахунок» провалився з тріском.

О, яка ж народна підтримка (армія!!! всенародна!) була у Петлюри! — а «проводирі» тимчасом у Києві так само «бавилися в демократію», як ці нині — на 5 каналі, де товстий біленький школярик з надутими щічками преповажно пересипається пісочком (хвацько перебиваючи «своїх» і, як чемний хлопчик, поштиво вислуховуючи «чужого дядю»), бо з ним підписали угоду про інформаційне «невтручання засновника»… Демократи, мля! «І от якомусь гімназистику»…

Ідіоти, ідіоти… Як же легко тепер, при розумній організації і чіткій роботі, врятувати націю! Як — якими голосами! — вона волає про рятунок (як той хлопець, що писав на «УП» великими літерами: «Боже! Я буду хорошим! Я брошу курить! Я заведу семью! Я буду каждое воскресенье ходить в церковь й отдавать церкви 1/10 своих доходові Боже!!!» — або той, що сьогодні волав: Ура! Ура! Я проиграл бутьшку Неппеку! — бо він поставив на Януковича, знаючи за собою звичку програвати в тоталізаторі, отже, приносити нещастя тим, на кого поставив, — і тепер ставить знову, в 2-му турі, і йде записуватися спостерігачем у штаб Ющенка, — а що він ще може вдіяти?…) От од такого — плакати хочеться…

Не мають вони права так програвати. Не мають.

І ця ейфорія всенародна — на тлі уже працюючих бандюків (які цих 10 днів ох не склавши руки сиділи!), уже всміхненого (силувано), «білого і пухнастого» («м'яка» тактика, «демократ» уже, а не «залізний»!) Януковича, уже привезених і отаборених під Вишгородом 3 тис. бандитів, які тренуються перевертати автобуси (!), — і, головне, на тлі такої явної поразки «паралельного підрахунку», — викликає бажання не то плакати — ревіти.

«Прокинься, Троє, смерть іде на тебе!…»

А Троя святкує…

Боже, зроби так, щоб моя тривога не справдилася — бо тільки на Твоє чудо надія!…


13 листопада 2004

…«А де ви ще будете виступати, щоб можна було вас послухати?» — спитав хлопчик, який чемно чекав із книжкою на підпис, доки я «відбивалася» від решток укр. журналістики.

Голод на живе слово. Лютий.


6 грудня 2004

Психологічно це тяжко, ці дні — як coitus interruptus масовий (в суботу народ був готовий «іти на Кончу-Заспу» — коли ми сиділи в «Кофіумі» з німецькою журналісткою, і О.І. — як і всі, хто забігав-вибігав погрітися, в помаранчевому, — підсівши до столика, діловито оповідав про свою розмову з дядьками з Запоріжжя, а знизу доносилася трансляція, і Р. бігав туди слухати, а потім ми вивалилися надвір уже по 7-ій, і всі чекали Ющенка — і, о Боже, цей одностайний рух-перетягування гігантського людського тіла по периметру Майдан-Хрещатик-Липки, запах диму від багать і польових кухонь, свічки в пластикових стаканчиках у руках перехожих і на схилах на Інститутській, коли спускалися вниз одним потоком, а назустріч плив інший, — таке було кілька день перед тим на Хрещатику, коли сталася хвилинна заминка, і мені перехопило подих від зустрічного напливу облич — прекрасних! — «це мій народ!») — як, як можна розглядати все це не більше, як «масовку»?

Жінка по ТВ, що працює доброволкою на кухні, — відповідає кореспондентові і плаче (тихо втирає сльози). «Чого ви плачете?» — «Чого я плачу? Від радості».

Хлоп у чорній шапочці, що, віддавши товаришу куртку, поліз на дерево з камерою (в суботній — більше ніж мільйонній — юрбі). — «Дайте йому куртку, він же там змерзне!» — «Нічьо… єво любов к родінє грєєт…» Енергетика однозарядженої (позитивно) маси — вона не «грєєт», звичайно, але несе і тримає (як вода плавця ) — безумовно.


17 грудня 2004

Паморозь упала (ранок на «Новому каналі»).

А настрій у центрі все ще — просвітлений, і перехожі бредуть з усмішками на лицях, і забалакують між собою — щиро, «по-сільському» якось… Аж я, по якімсь часі, наспівувати собі під носа почала…

Провітрилось місто — ох, провітрилось!…

І, що цікаво, — як на цьому тлі відбувається в душі «знезараження» ефекту Тьми — якими смішними й маленькими (аж жалко їх!) зсовуються кудись у даленіючу перспективу всі ті Анни-Герман-і-Лари-Скорик, і іже… «…» Плющ мені слушно написав про еротичний аспект зради [Тут ідеться про лист (від 12.11.2004) літературознавця Леоніда Плюща (Франція), у якому він високо оцінює мою повість «Дівчатка», зокрема за відкриття «еротичного складника зради й доносу», — відкриття, честь якого приписує насамперед, за його виразом, «геніяльному фізіологізму» жіночого бачення: «Зразу пронеслися перед очима друзі, які зрадили. Звичайно я навіть найтяжчі випадки пояснював собі заздрістю й страхом. Може тому, що чоловіча еротика примітивніша, еротична складова не впадала в очі. «…» Тепер бачу, що був цей складник…»], і що у жінок воно вимовніше — ох як оргіастично захлинаються обі наввипередки! — тільки «чоловічу» літературу він тут трохи недооцінив, бо, крім Забужко, був і ще один чувак, який цей — еротичний — аспект — не в самій тільки зраді просік, а в усякому гріхові взагалі, у підданні злу (падінні) як такому, і звався він, собака, — Фьодор Міхалич Достоєвський.

«Сладострастие», угу. Ох як він це знав — ізсередини… «Сладострастие».

[«Еротичний момент зради»: насправді все дуже просто, і кожна жінка це знає (тому на жінках і помітніше, more spectacular [Наочніше, показовіше (англ.).]) — кайф улягання в сексі, дика втіха полегкости від доконаного бар'єру (переступила!), коли вже не треба опиратись (утрата цноти, перший раз з новим партнером, перший раз по довгій перерві і т. д. — словом, щоразу, коли статевий акт несе з собою «зміну енергетики», «розкриття закритого», зняття якогось бар'єра…) — коли проникнення здійснилось, і тебе вже просто несе, чужою волею.

Ось це і є «сладострастие греха» — той, хто переступив, віддається. Він не «злочинець» (по-українські на нього кладеться відповідальність — він все ще «чинить», діє, творить зло!) — а, привіт Фьодор-Міхаличу, саме «переступник»: раз «переступив» — а далі вже тільки солодко рохкає, як свиня в баюрі, викачуючись дедалі впоєніше, глибше, наркотичніше, — не «чинник», а знаряддя.

Брр— р, кошмар який.]


1 січня 2005

Все-таки, вперше за 2 місяці -виспалась, і прокинулась (хоч і знову о 3-ій!) — з легким серцем.

Ніч із Р. і С. у К. проминула непомітно, у змиг ока. «Ми уникли катастрофи» — угу, ось це і є головний підсумок.

Молилися — справді, мільйони. Стихійно, кожен зосібна, нутряним криком о поміч: Господи! порятуй!…

Отже — таки «релігійна війна». Чудо сталося: випросили.

Російський спецназ «ввозили» з Криму, «перемішавши» з місцевим, — попередньо їм крутили запис (ролик є у С.) про «побиття міліціонерів» і т. д. «Наш» спецназ (офіцери) вже у вівторок (23-го) передавав по мобілках друзям: «За нами москали стоят!» — і в муках з'ясовували між собою, що робити в разі-коли: повернутися спиною до людей, обличчям — до російських «заградотрядов». Замість 1 години стояли по 4 — і «пісяли собі в чоботи».

А я навіть приватну, «свою» хроніку цих двох місяців негодна скласти — нецікаво воно, ретроспективою… Перший день «свого» Майдану — 20 жовтня (середа!) — пам'ятаю чітко: розмова у перукарки (вперше тоді «вийшла» з свого підпілля і почула — «народ», його набухаюче обурення — в повітрі, але ще «підшкірне»), інтерв'ю з Йоганнесом Фосвінкелем із «Dіе Welt» — у «Барабані» (а в цей час надзвонював Ф. з приводу нашого [відкритого] листа, я йшла до «Барабану» по Грінченка, і мені розсаджувавсь телефон) — все це потім так симетрично повторилося 22 листопада, з тими самими персонажами й тою самою топографією! — як описане коло в часі!) — і ввечері 5 годин поспіль із Едуардом із «Der Standart», от із того дня й почалося… 21-го — Харків [Мова про поїздку до Харкова для виступу на Форумі міської Інтелігенції на прохання Харківського штабу «Нашої України».], «…», 23-го — «ніч довгих ножів», у неділю — писання «листа з Києва», далі — тиждень «із провалами»: публікація «листа інтелігенції», недолуге інтерв'ю на 5-му (25-го? увечері?), 28-го — шведське ТБ у мене вдома, дзвінок когось із п'яних «братків» («Я из СБУ…» — «А чого Вам треба?» — По паузі: «Хочу у вас квартиру снять…» — прибрала, зі страху, прапорця [«Так!»] з балкону і поїхала читати вірші на «революційному вечорі» в Вritish Council, — в суботу, 30-го, «браткі» в «Сільпо», — а в міжчасі що? не згадаю вже, провали (висіння на телефонах? обмін інформацією? завис в Інтернеті?), — єдине, що певно, що нормального сну так і не було, звідтоді… Між першим і другим туром — «проривний» (як виявилось!) ефір на «1+1» 9-го, у «день писемности», на «Сніданку» (А.: «…» Непонятно было, как они тебя пустили, и видно, как мальчик [ведущий] волновался — й как ему одновременно приятно было…»), «…», 11-го — прес-конференція «з культурної політики» на книжковому ярмарку з Томенком і Зінченком (Ющенко «не встиг»), увечері ефір на «Нашому радіо», на превелику втіху всіх трудящих, потім лист «русскоязычных» «…», 16-го — у німецькому посольстві — початок моєї «дипломатичної місії» (культаташе вже читала мою статтю в «Зюддойче» і нацькувала мене на відставного міністра оборони — Р. Тиепе — якому я пояснювала про загрозу фашизму), «…», і от на тому тижні — вже пішла «писати на експорт»: для W[аll] S[treet] J[оurnal], 20-го — запис «соціальної реклами» (пустила «Ера» увечері), і дорогою назад, у хурделицю — «lift» [* Від англ. «to give alift» — підвезти. Між іншим, «янучар», який мене тоді, напередодні другого туру, підвозив, цілком упевнено назвав мені й дату, коли буде оголошено перемогу «Віктор-Фьодорича» (24 листопада), І відсоток, на який він «випереджатиме» Ющенка (3 4%).] від мордолобого «Сан Санича», першого живцем угледженого «янучара»: «Ат-личная погода!…» -??? — «А патаму-шо завтра никто на улицьі не вьійдет, й Виктор-Федорыча обьявят президентом!» — «Фіг вам!» — сказала по паузі, оханувшись (спершу-бо подумала, що він жартує!). Тоді ж дзвонив Ф., що його побили — і 21 -го я вставила цей епізод у свій W[аll] S[treet] J[оurnal] ріесе, а докінчувала з випусковим редактором — уже під перші результати екзит-полу і першу заяву командира Беркута — того, якого ще не-забарно звільнили (!). — ага, а 20-го ввечері ще російській «Свободі» «…» говорила — шкода, не лишилося запису тої розмови…

От доти було — «моє», живе й безпосереднє: важило кожне слово, і кожен — вирваний наперекір обставинам — публічний жест. Тобто, «коло» справді виявилось символічним: 20 жовтня — 22 листопада: коли в понеділок мій «ріесе» таки виявився prophetic [«Пророчим» (англ.). Йдеться про есе «Українська солідарність», яке вийшло друком уранці 22 листопада, — на превелику втіху редакції: вийшло, що в такий спосіб WS] Еurоре потрапила першою з-поміж усіх західних медій дати матеріал про «Помаранчеву революцію», — акурат у той самий день, коли вона розпочалася!] (як писав Маtthew) на ділі, і після вранішнього (200-тисячного ) Майдану я знов поїхала — стригтись, а потім знову по Грінченка в «Барабан», де давала інтерв'ю тому самому Voswinkel’ю, пояснюючи, що тепер «у нас только хорошие новости впереди», — період, коли я щось вирішувала, і від мене щось залежало, — закінчився. В «Барабані» вже всі сиділи в помаранчевих шаликах, із сусідньої зали долинав зграйний гамір: там дивилися 5-ий, раз у раз реагували то гулом, то сміхом, мені подзвонив Ф., що Київрада визнала вибори недійсними, і я, перепросивши німця, звернулась до компанії за сусіднім столиком переказати цю вістку, — і вони зааплодували («А що тепер?» — «Переголосування?»), — а потім ішла по Хрещатику, де народ уже плив в оба боки, і вже стояли палатки, і ось це, властиво, й був кінець «моєї участи» — далі вже все вирішував Майдан, і досить було сказати Заходу: приїздіть — самі побачите. А я не є людина маси — не рок-зірка, не спортсменка, і не політик.

Тобто, я, звичайно, своє відгарувала -23-го вранці інтерв'ю Spiegel online по телефону, ввечері візит у французьке посольство, дорогою звідтам дзвінок із Haales Israel, 24-го — день і ніч — соттепі ізраїльтянам, і стаття для Spiegel, 25-го інтерв'ю в студії ВВС, 26-го — знов день і ніч? — Зюддойче, 27-го ефір на радіо «Ера» і зустріч з Аlехом Schwabe вже в Києві, потім — знову «провали» пішли (ага, ще намагалася Д. зв'язати з Томенком з ідеєю «акції Гіннеса» [Мова про одну з незліченних «громадських ініціатив», якими в ті дні буквально клекотав Київ: мої знайомі бізнесмени, фахівці з реклами, хотіли запропонувати штабові Ющенка в неділю 28-го листопада — коли на Майдані й довкола нього було не менше 2 млн. людей, — зробити з вертольота фотозйомку натовпу, який увесь одночасно о 12.00 узявся б за руки. Акція мала б бути занесена в Книгу рекордів Гіннеса, і в такий спосіб Майдан був би документально зареєстрований як найвелелюдніша міська маніфестація в новітній історії. Був навіть підготовлений проект і бізнес-план, — але, на жаль, як більшість тодішніх «народних ініціатив», котрі вимагали не просто самоорганізації, а «координаційного центру», ця також не була реалізована.]), — але на «внутрішньому», екзистенційному рівні я вже «робила не свою роботу», бо всі довкола — в тому числі політики з телеекранів, і світова преса зі своїх сторінок — уже навперебій декларували-виторохкували те, що я, місяць перед тим, формулювала ще «на живу нитку».

(Аlех у «Кофіумі» у вівторок — дурнісінький був день, тільки й потрапила, що на пошту — відіслати Г. пакет з «есеями», Копіса не працювала, дівчинка-поштарка не вміла правильно відксерити «…» і довго, на мою вимогу, переробляла, файлів у продажу «нема, кінчилися», черги всюди кілометрові, пробки в місті «самашечі», з Кудрі на Володимирську рівно годину їхала, — словом, зла вже була фізіологічне, єдине бажання — спекатись до лиха всіх цих журналюг, які «вкрали» мені «мій Майдан», — і от Аlех, радісно, — про промову Ющенка в ніч після 26-го: сказав, бач, що в 1991-му «we were independent, and now we are free» [«Ми стали незалежні, а тепер ми вільні» (англ.).], — те саме, що ти місяць тому казала! Угу, тільки я глибше брала — В політдискурсі думка деградує до гасла, — але скоро вже її можна так сплющити, ту думку, значить, свій потенціал вона вичерпала…)

Якщо для моїх нічних господарів (та й для С. теж!) усе почалося 22-го, то для мене — особисто — якраз тоді й скінчилося: досі певна, що мені треба було тоді — таки по Майдану лазити, а не з західними кореспондентами зустрічатися (а втім, цікаве спостереження того-таки Voswinkel’я: революція «буржуазії проти пролетаріату» — на Майдані майже всуціль — дрібні підприємці, а «донєцкіє» — робітники!), і не з дипломатами… (Leibrecht, із яким мене звів А К., ланч в «Асахі», — 30-го? А вечеря у Штюдемана — вже аж 8-го, чи що? ні, того всього вже не пам'ятаю, — 8-го, в середу, я з Timoty Garton Ash'ем обідала, і з французами-грузинами перед тим говорила, — чи то у вівторок було, 7-го? А на попередньому ж тижні що? — стаття для Наndelsbland? От Майдан 4-го, в суботу (після інтерв'ю з німкенею) — оце пам'ятаю, а решта все вже — обривається, розсипається, рябить…

Факт, що я вже робила «не своє», — і г'овсім не тра' було вже так надсаджуватись «на діпломатічєской работє», — зробили б її й без мене (я просто «по-матросовськи» кидалась, як дєвочка-отлічніца, «підправляти» — «…» — запомогти, мовляв, справі, — а не те треба було робити, не там «родіну спасать»…)

«…»

Реальність революції завжди не зміримо більша за можливості одної людини — тут скільки-небудь адекватною реакцією може бути хіба щоденник, журналістський репортаж, хроніка… І — деталі, оце те, за чим я жалкую і що, як мені здається, безнадійно пропустила: оранжевий чайник у вікні, яким бабця сигналить 100-тисячній колоні, і колона починає радісно скандувати: «Ба-буш-ка!»; сумська жіночка-селянка, що, приїхавши 22-го, мусила вертатися додому — по валянці, бо була вбралася «як до Києва» — в найкраще; трагічний Тростянець, де перед 21-м бандюги ходили від бару до бару і змушували відвідувачів «пити за Януковича», а хто відмовлявся — били (!); бабця з Михайлівської, яка цілими днями носила на Майдан чай тим єдиним термосом, що мала, — маленьким, півлітровим, розливала за кілька секунд і знов шкандибала назад на Михайлівську, і всю ніч відчинені кав'ярні — «Ребята, у нас только зеленый чай остался, будете?», — і те, як «деморалізували» спецназівців піснями й квітами, — все це — треба було бачити наживо, але одне життя цього всього не вміщає, не можна втовпити в себе одночасну, тут-і-теперішню драму мільйонів, можна рухатися тільки вздовж деяких головних силових ліній, нашвидку їх вичле-нувавши, — що я й робила, власне, тільки це мене — не задовольняло вже…

Одна «лінія», втім, лишилася «неозвученою» — антропологічна: захоплений вигук Ф. 22-го вранці, при погляді на монітор: «Какие лица! — всех целовать хочется!» — і феномен «донецької зовнішности» з другого боку, такий разючий у програмі з Юлею на ТРК «Україна», де «включаєм улицу» щоразу виглядало як присінок аду (мама: «Ні одного нормального людського обличчя!», — і навіть колористика відповідна, до блякло вбраних молоденьких ведучих включно): це те, про що писав Бунін в «Окаянных днях», він першим схопив кримінальний лик радянської Росії, «чувашские лица» жінок і здеградовані — мужчин, так воно [тоді] починалось — і так [тепер] закінчується… Господи, спасибі Тобі!


6 січня 2005

Прокинулася з думкою: то був просто чистий сплеск духа — вище тої точки, на якій приявна культура спроможна щось запеленгувати (як і в часи Толстого, вона «сповзла» на персоналії «імператорів і полководців», — але і Толстой у «Війні і мирі» власне отой «народний підйом», про який так багато говорить словами, замість його показати, «зазняти», — теж узяв слабо, небезпосередньо…)

Хто — взяв?! Де, коли в історії літератури?!

Нема інструмента.

АЛЬБОМ ДЛЯ ГУСТАВА

Оповідання

ВІН:…Тепер, коли мене запитують, що в ті дні було найтяжче, — а таке питання я вже не раз чув од іноземців, цей Гус-тав не перший, запитують звичайно з чем-ности, просто аби щось спитати, бо все, що вони запам'ятали зі своїх ящиків і газет, — це, що в Києві понад мільйон народу (скільки точно, все одно ніхто не знає і ніколи вже не взнає!) три тижні стояло на морозі під снігом, українську ж зиму вони уявляють собі за зразком азійських степів: птахи мерзнуть на льоту, язик прикипає до металевої ложки, — і тепер сподіваються почути які-небудь голівудівські страшилки про відморожені щоки, ампутовані кінцівки, щось у дусі Джека Лондона — go West? My son? Go West, my соuntrу, [На Захід, мій сину, на Захід, мій краю (англ.).] всяке підкорення Заходу (бо вони певні, що ми змагалися саме за це, за підкорення Заходу!) має, за їхньою міфологією, супроводжуватися суворими чоловічими подвигами, і вони готуються почути від тебе те, що самі собі намислили, щоб, співчутливо похитуючи головою, казати «Вау!» — коли таке запитують, я щоразу ніби впираюся в глухий мур у собі самому, у власну знехіть щось пояснювати, плутаючись у своїй недорікуватій англійській, белькотіти, що «тяжко» — це не зовсім те слово, воно зовсім не пасує до того, що переживалося нами впродовж тих трьох тижнів, що, навпаки, «тяжко» було радше потім, коли все скінчилося — коли почався енергетичний відплив, і треба було розходитися по домівках, більше знову ніхто-нікому, і хоч скільки клацай серед вулиці зламаною запальничкою, марно намагаючись закурити, не метнуться вже до тебе зусібіч послужливо десятки рук із вогниками напоготові (пам'ятаю, як я розгубився, коли такого вперше НЕ сталося: за ті три тижні я вже встиг забути, як це воно — бути самотнім у натовпі, а тут минуло всього кілька днів, Хрещатик був той самий і люди ті самі, тільки тепер вони поспішали собі хто куди в передноворічних клопотах, і нікому не було діла до того, Що якомусь мудакові не запалюється цигарка, — і так, на мить мов осліплий од холоду цієї раптово утвореної пустки там, де ще зовсім недавно, от туй-туй, клекотало таке щільне любовно-родинне тепло, пустки, схожої на ту, що утворює в тобі смерть коханої людини, я нарешті остаточно збагнув і повірив, що все справді скінчилося, — ми знову почали розсипатись, розперетворюватись на звичайний вуличний тлум, як у кожному місті світу, і треба знову вчитися жити по-давньому, ніби ніколи й не знав іншого життя…), — ось що було справді тяжко, як повернення з війни, хай навіть і з перемогою (це порівняння чомусь здається мені надзвичайно вдалим), уоu sее, Густаве, розумієш?… Густав киває й шанобливо басить «йо», він славний чолов'яга, тільки ні фіга він, ясна річ, не розуміє, шкіпер голландський (руді бурці в нього чисто як у шкіпера, хіба що люльки бракує, Мала, побачивши його, чмихнула: Летючий Голландець! — нібито така собі карикатура на національний стереотип, але таких карикатурно-стереотипних людей в усіх народів насправді хоч гать гати, і тільки через завчену нашу недовіру до національних стереотипів сприймаєш їх за дивовижу). Єдине, що Густава цікавить, це знімки, — от на знімках він дійсно розуміється, що «йо», то «йо», — чіпким оком умить вихоплює з файлу ті, котрі просить збільшити, і я, власне, міг би заткнутися й нічого йому не пояснювати, зрештою, чи ж знімки не говорять самі за себе, але мені весь час муляє підозра, що йому й мені вони говорять щось зовсім різне: він не був тоді в Києві і все, що тепер перед собою бачить, — це просто силу-силенну людей на міських вулицях під снігопадом, декотрі ракурси вийшли дуже гарно (це коли мені вдалося залізти на дерево й зняти звідтіля вулицю Грушевського, — крізь мереживо всніженого віття, аж по самий обрій, жовтогаряче людське море…), ну й, звичайно, крупні плани, прекрасні обличчя — старі, молоді, натхненні, розсміяні, зі щасливими сльозами на очах, із ротами, розчахнутими радісним криком (а ось цього рідкозубе сяючого пацана в чорній лижній шапочці з оранжевою биндою Густав проминає, ледве скинувши оком, — це вже вище, коло Верховної Ради було, там теж кілька непоганих кадрів вийшло; поки я дерся на обледеніле дерево, а Вовчик тримав камеру, пацан узявся тримати мою куртку, жінки бідкалися за мене: та він же змерзне там, та як же ж без куртки! — нічо'— нічо', суворо відказував Вовчик, його любов до батьківщини гріє, — і пацан, задерши голову, світився знизу тим завороженим усміхом, що в багатьох тоді так і не сходив з лиця, мов прикипілий: рот несвідомо-блаженно розтягнений до вух, як буває, коли стоїш на вітрі на вершині гори чи у відкритому морі злітаєш на хвилі на серфінговій дошці, — від захвату величчю стихії, більшою, ніж може вмістити людська уява; пацан приїхав із Рівного, зараз першого-таки дня, й розказував нам, як їхав уночі, — ціла Житомирська траса була освітлена як удень, усі машини мчали на Київ, здавалося, ціла Україна знялася з місця і, сурмлячи клаксонами, мчить на Київ, а по узбіччях горіли багаття, стояли селяни з придорожніх сіл і махали вслід прапорами, «другої такої ночі в мене в жизні не буде», казав пацан, якщо я це перекладу тепер Густаву, він, напевне, подумає — так говорять про ніч із жінкою, але тоді нам таке порівняння й на гадку не спало б, бо те, про що розказував пацан, було І нашою ніччю також, нас усіх, хто слухав, спільною, неосяжною оку океанічною хвилею, що на сотні кілометрів довкруг бурунилась, клекотала і з прибутним громом прорваної греблі неслася крізь тьму на столицю, наперед побиваючи огромом усе, що здуру схотіло б їй протиставитися, і ми були нею так само горді, як і він, я попросив дозволу його клацнути, і от він — звичайний собі знімок блаженно всміхненого пацана в чорній лижній шапочці, не прикметний нічим, крім хіба оранжевої бинди, але такі бинди, знов-таки, були у всіх, ну що ж, гортаємо далі…).

Мала приходить спитати, чи ми хочемо кави, і, діставши відмову, зараз же вшивається, — могла б і лишитися, помогти мені, все-таки вона куди краще за мене говорить по-англійському, а я тут мучуся як даун, шукаючи слів, Густав каже «йо» й ні фіга не розуміє, єдині, хто нас по-справжньому розумів, були поляки, от із ними таки справді було повне «йо», і пояснювати нічого не треба було, — поляки переживали це як свою другу молодість, другу «Солідарність», з першого дня, коли прибули польські парламентарі і я вгледів по 5-му каналу їхню цьотку, як вона стояла на сцені Майдану з тим самим виразом, що в наших стариків, піднісши два пальці вгору «вікторією», наче благословляла нас тим жестом, я відразу втямив, що поляки в порядку, — навіть їхня молодь, яка «Солідарности» не застала, вміла впізнавати її в тому, що бачила в Києві, вони отримали од своїх батьків ключа, отримали до цієї опери партитуру і вміли її читати, і ще щось трохи вкурювали німці, «оссі», — ті теж згадували за аналогією своє: вісімдесят дев'ятий, падіння Муру, wir sind das Volk [Ми — народ (нім.).], але в них це було вже більше на емоційному рівні, без вдупляння в підтексти, — усі ж решта просто вешталися серед натовпу, ловлячи свій драйв од розмаху людської стихії, свою давку адреналіну — віндсерфінг на шару, революційні канікули в столиці якоїсь мутної екс-радянської республіки, розташованої десь в азійських степах між Албанією й Білоруссю, і вони щиро перлися од своїх на цій території етнографічних відкриттів (яке велике у вас місто, здивовано повторював британський оператор, із яким ми тоді півдня знімали пліч-о-пліч), — од того, що ми, албаноруси, чомусь не гріємося на морозі водкою і всі три тижні вуличного стояння держимося сухого закону (так вони з'ясували для себе, що ми не росіяни!), — що ми не б'ємо шибок, не трощимо вітрин, і взагалі, всупереч сподіванням, нічого й нікого не б'ємо, жодного роз'юшеного носа на пред'яву дядям у Москві й Вашингтоні, які тимчасом грозили на весь світ албаноруською громадянською війною, новими Балканами, тож своєю поведінкою ми, самі того не відаючи, сильно вставили зовсім не самим тільки москалям, просто москалі виявились неповороткі, як ведмідь на Т-34, і не зуміли вчасно вивинутись, а от прудкі-меткі американські дипломати, котрі весь час просиділи були в запічку, чекаючи, чия візьме (не покинули території посольства навіть у ту стрьомну ніч, коли наметове містечко чекало атаки й звернулося до всіх акредитованих у місті чужинців з проханням виставити на Майдані міжнародний «санітарний кордон»!), — ці молодці, нічого не скажеш, зорієнтувалися у змиг ока і, не встиг нам тут охолонути Хрещатик, уже навзаводи сурмили своїй пресі про те, як то вони тут круто навчили нас, албанорусів, шанувати демократію й законність (тимчасом Густав пропускає ще один знімок, який нічого йому не говорить: вікно житлового дому на Грушевського, в ньому рука, що тримає помаранчевого чайника, якби збільшити, побачив би — рука стареча, висхла на курячу лапку: бабця явно не-ходяча, тільки так, із вікна, й годна приєднатися до колони демонстрантів, пам'ятаю, як, ідучи в колоні, почув, що попереду починають скандувати щось незвичне, виявилося: «Ба-буш-ка!», — хтось помітив того чайника, хитливу, підняту вгору кволою рукою помаранчеву пляму у вікні, і голови стали масово повертатися в той бік, що там, що таке? — он, он, диви-диви! — і я й собі закричав з усіма: «Ба-буш-ка!», і навів об'єктива, скліпнувши сльозу, — чомусь ніщо так не пробивало мене в ті дні на сльозу, як власне старушки, оті, що вдень і вночі шкандибали на Майдан, ослизаючись на круто-спадистих вуличках, несучи в наметове містечко весь свій пропахлий убогою старістю скарб: плетені шалики й шкарпетки зі старих комодів, кілька загорнутих у чисту хустинку гарячих картоплин, які коменданти приймали від них майже врочисто, либонь теж із клубком у горлі, хоч перед хвилею буквально благали в дамочок у норкових шубах і в під'їхалого Лендровером власника французького ресторану з повним багажником обідів: люди, не несіть більше хавки, вже не маєм куди дівать!… — дивлячись на цих бабульок, на їхню вперту, мовчазно-цупку витривалість, — повік не забуду тої, що носила з дому чай у півлітровому термосику, у натовпі його ставало на три неповні стаканчики, три секунди розливу, — і бабулька зі своїм термосиком поволі повзла назад до хати обледенілою Михайлівською заварювати нову порцію, скільки ж таких ходок робила денно?! — я вперше по-справжньому вразився їхньою страшною, якоюсь земляною, нутряною жизньою силою, якої не переломили ні голод, ні війни, ні табори, ніякі страхіття, що випали їм на віку, до злиденної старости включно, — так, ніби весь той рабський труд перетерплювання життя, що вони вправляли десятиліттями, був усього тільки лихим сном історії, розгрою, дурнуватим парі, на яке чорт заклався з Богом за Йова — і програв ік своїй чортовій мамі, бо на смертній постелі ці висушені Йови, які не могли вже сподіватися для себе в нагороду ні стад, ні пасовиськ, з останніх сил піднімали у вікні немічну лапку, салютуючи свободі, — і я тоді подумав, що коли вже шукати точного образу для цієї революції, для нашої «Свободи на барикадах», то це має бути не юна краля з жовтогарячою гвоздикою перед кордоном спецназівських щитів, хоч як воно драйвово виглядає на плакатах, — а та згорблена, мов кількасотлітня віком, незнищенна й незламна старушка з Михайлівської з її трьома ковтками гарячого чаю: грійтеся, діточки, хай вам Бог дає сили, — ось це була би дійсна про нас правда, та тільки ж кому на фіг потрібна у вигляді символу стареча плоть?…)


ВОНА:…Малий явно надувся на мене, що покинула його самого розбиратися з цим голандезом, але що я вдію, коли мені руки викручує в тисячний раз перемелювати язиком те саме!… Не можу, хоч убий. Чим більше про це говориш, тим більше повторюєшся, а потім раптом виявляєш, що в процесі говорення здохло всяке живе відчуття тих днів, — залишились самі слова, механічні блоки, як на магнітофоні, і от уже ціла розмова тупо з'їжджає на політику, на картинку в телевізорі, ціни на нафту, урядова криза, боротьба з корупцією, повний маразм. Тьху. Ні вже, хай собі цей Густав видає свій «східноєвропейський альбом» із київським «революційним» розділом, як сам схоче. Без мене, хлопці. Добре, що хоч так знімки Малого придадуться, а то він їм ще рік би ладу не спромігся дати. Але, будь ласка, — без мене.

…Того альбому, який могла б запропонувати я (цікаво, кому?), все одно ніхто не схоче укладати. Світ зробився такий дурний, що живе виключно в теперішньому — поки на екрані блимає картинка. Час не прискорився, він просто розпався. Реальне тільки те, що можна помацати. Attention span [Простір уваги (англ )] — так, здається, це називається? Цей самий крап у нас вже як у цуцика. Сьогодні в одній країні революція, завтра в другій, на іншому континенті. Або якщо не революція, то теракт, або ураган, або ще якась біда, яку ми забудемо зараз же наступної хвилини, як тільки на екрані переставлять касету. Головне, щоб перед очима весь час блимало щось новеньке, і нічого не треба було тримати в пам'яті. Не встановлювати подумки ніяких зв'язків між минулим і сьогоденням, бо це страшенно напружує. А нас не вчать напружуватись, нас вчать розслаблятись. Погортати альбомчик, у кращому разі, поводити очима — зліва направо, зверху вниз. Або ще channel-serfing, святе діло. І Інтернет туди ж: клік, клік. Образки, уривки, фрагменти. Де я це читала?… А фіг його знає, та й яка різниця. Relax, and take it easy [Розслабся, не переймайся (англ.).]. Головне — не перенапружуватися.

…І що цікаво — я ж сама історик, і на що, питається, здався був цілий мій істфак, і мій магістерський диплом (про розгром Кирило-Мефодіївського братства 1847 р., нашу першу, задушену в сповиточку, буржуазно-демократичну революцію, як-не-як!), і моя сидячка по архівах (випотрошених!), і поїздка в Москву, куди ще чорті-коли, восени 1991-го, в той короткий відтинок, коли незалежність уже було проголошено, а СРСР іще формально не розпався, вивозили гебешники з архівів усе підряд, у гарячковому поспіху замітаючи сліди, — вся моя так звана кваліфікація, на якого милого вона була здалася, якщо і я в листопаді, уже в дні Майдану, на самому пікові таки ж наймасовішого, від самого XVII століття, вкраїнського руху, так туго, зі скрипом, наче заржавші двері одчиняючи, починала розуміти — і впізнавати, все ще не ймучи собі віри: невже правда?… Невже все, про що досі тільки в архівах, у книжках читалося, — виявляється, осьдечки, тут воно, живе-живісіньке, нікуди не ділося, мамцю ріднесенька, тільки ніхто вже того не впізнає?! І теж же не своїм розумом до того доглупалася — підштовхнув один німецький журналіст, тепер уже й не згадаєш, скільки їх у ті дні тобі через голову, як через майдан, перетупотіло, — водили ми його вночі по всьому «фронтовому» периметру, Інститутська-Банкова-спецназівський кордон перед Президентською адміністрацією-Шовковична-Лютеранська— Хрещатик, коло польових кухонь сиділи грілися, дядько з Сумщини розказав, як У них у містечку перед другим туром ходили бандюки від бару до бару й примушували всіх відвідувачів пити за кандидата від влади, а хто відмовлявся — били, і то так, Що дядьків товариш у реанімацію попав, я перекладала, збуджений і розпашілий німець усе те записував, — а потім дорогою, з хлоп'ячим захватом блискаючи очками, сказав: як здорово, мовляв, здумати лишень, — це ж ви ніколи не знали демократії, не знали.justicе [Законности (англ.).], весь час була у вас деспотія, російські царі, терор, насильство, і ось так масово піднявся тепер народ боронити своє право, хіба це не чудо?…

Я тоді аж гикнула з несподіванки: тобто як це, кажу, не знали?! Блін, та почитайте хоч що-небудь з історії, якого-небудь Андреаса Капеллера Kurzgeschschte der Ukraine [Коротка Історія України (нім.).], або що у вас там ще знайдеться друкованого! Та в нас глава держави, гетьман, — то споконвіку виборна посада була, тільки тим його авторитет і держався!… Та ми триста років за Литовським статутом жили, найдемократичнішим, між іншим, правовим кодексом у тодішній Європі!… Тільки в 1840 році нам його російський цар скасував, але по селах за ним аж до початку XX століття судилися, в українському фольклорі навіть спеціальний розділ є — судова магія, заговори на суд! А Київ від 1494 року мав Магдебурзьке право, й інші українські міста так само, — як це, чорт забирай, законности ми не знали?!

Так усе одним духом йому й вивалила, на хвилі патріотичного обурення.

Він трохи здивувався. А, сказав, подумавши, це коли ви належали до Польщі?…

До Литовсько-Польської Унії, поправила я його, як студента-трійочника. Зі своєю, між іншим, армією, і неслабою такою. І своїм бюргерством теж — третім станом, ми завжди були сильні третім станом. Дрібнобуржуазна нація, знаєте. За що нас, до речі, й Сталін так ненавидів.

Але ж це все було дуже давно, заперечив він, явно розчарований (йому хотілося чуда, і моє академічне занудство йому заважало). З живих поколінь цього ж ніхто вже не пам'ятає!…

Ми спускалися тої хвилини по Інститутській, втягнені в гігантський, одностайний рух-перетягування довколомайданних людських потоків, — спускались в одному потоці, назустріч нам плив інший, схили теж були всуціль усипані народом, рясним мерехтінням запалених свічок у пластикових стаканчиках, люди несли їх у руках, це скидалося на якусь гігантську всеношну службу під вічно-темним небом грудня, підсвіченим знизу вогняними кольорами багать, жовтогарячих строїв і хоругов, усе в мені тремтіло од безсоння, перевтоми, перенапруги, холоднечі, гуркоту-гамору, — і відповідь мені вихопилася з уст сама, заки я встигла зрозуміти, що кажу:

Як бачите, — сказала я, обводячи поглядом довкруги, — як бачите, пам'ятаємо!…

Це якось дуже ефектно мені вийшло, як у кіно, — мій німець замовк на приголомшеному півусміху, а я тільки вслід своїм власним словам збагнула, що сказала щиру правду. Що в нас і справді ввімкнулася, поза нашою свідомістю, якась глибша, колективна пам'ять — ніби прорвало шлюзи, розсунуло інформаційні горизонти, і мільйони людей одночасно відкрили про себе, що володіють знанням, про яке доти й не здогадувалися, і не підозрювали, що вони на таке здатні. Може, це й є закон історії: коли народ діє як одна колективна душа, тоді його пам'ять якимось незбагненним чином виявляється більшою за сумарну пам'ять одиниць, що його складають. І все тоді виходить легко й природно, немовби саме собою, немовби люди заздалегідь знали, як треба діяти, — за тими самими програмами, за якими сотні років тому діяли їхні предки. Той охоронець у наметовому містечку, що, переглядаючи клумаки нанесеного харчу, натреновано висмикнув з цератяної торби пляшку горілки, спокійно сказав: «Ми ж просили, горілки не приносити», — відкрив і вилив її в найближчу урну за линвовим бар'єром, чинив так само, як його прапрапрадід-запорожець у морському поході, — за борт козацької «чайки» (з тою хіба різницею, що триста років тому за борт летів і власник пляшки!): рука сама віднаходила триста літ як забутий жест, і він знав, що все робить правильно. Якщо вже шукати за чудом, то чудо було саме в цьому: в попаданні в надчасовий, крізь-часовий потік, який держить тебе на плаву, і ти звідкись знаєш, що все робиш правильно. І ті пацанята, що, вишикувавшись вервечкою на пагорбі під Кабміном, день і ніч били в залізні бочки, — гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! — потім, на змах диригента, апокаліптична каденція врозсип, градом по блясі, приском під шкіру, громохкою луною вділ до Європейської площі звуковий обвал, і знову спочатку, грізним утробним здвигом: гуп-гуп-гуп! гуп-гуп-гуп! — ті зелені студіки, хто з циркового училища, хто ще звідки, які придумали отак використати покинуті коло стадіону «Динамо» бочки і три тижні стояли на пагорбі й барабанили, ні на хвилину не перервавшись, могли й не знати, і напевно не знали, що саме так колись на Січі скликали козацтво до походу, що їхня професія тоді називалася — довбиші, — і так і треба було, вилазити на пагорб, ставати коло стовпа, подавати сигнал, б'ючи в бубни й литаври, і що це було оголошення війни — тим, хто окопався в Кабміні, і всі це розуміли, без знання, без підручників, із самого тільки звуку, який повернувся звідкілясь із древніх глибин пам'яти, і цей звук впізнавали — всі, і всі проїжджі машини клаксонили в тому самому ритмі. 1 таке відбувалося — щокрок. Закон збереження пам'яти. Країна, що доти існувала тільки на пожовклих середньовічних мапах, Усraina Terra Cossacorum, — раптом випливла на поверхню. Нікуди вона, виявляється, не зникала, просто переховувалася десь на дні. Під землею, жива й незнищенна. Як у холодильнику. І от — піднялась, розморозилася. Ніякого чуда, просто виявилося, що країни не зникають самі собою. Від того, що перемальовано мапу, — не, зникають, о ні: як не зникає людина від того, що знищено її фото.

От чим би я запропонувала цьому Густаву відкрити його альбома: двома мапами, на порівняння. Вранці після першого туру виборів, коли на телеекранах висвітилися «помаранчеві» (переважні) й «голубі» (окраїнні) області, і ми всі на радощах передзвонювалися з вітаннями, вперше вгледівши реальну надію на порятунок (люди на вулицях Києва знов почали усміхатися, а то вже і в транспорті, і в чергах були пригнічено мовчали, — як хмара над містом висіла!…), — мені зателефонував мій колишній заввідділом і сказав голосом людини, яка стоїть на порозі великого відкриття:

Слухай, я оце тут подивився на мапу Корнетті…

Кого— кого?

Того італійця, що був у нас 1657-го року. З посольством до гетьманського уряду від цісаря Фердінанда. Картограф, склав тоді мапу України.

Ага. Ну, і?

А збігається, знаєш. Треба буде ще за іншими джерелами перевірити. Тільки так воно виглядає, що всі «помаранчеві» області — це і є Україна в кордонах 1657-го року. Східна Сарматія. А далі на південний схід — то вже Дике Поле, за Корнетті — Ріссоla Таrtaria

Поклавши трубку, я перевірила. Це була правда.

З тої хвилини я знала, що ми перемогли.

…Дві мали, Густаве. Усього дві мапи на початок твого альбому — одна 1657-го, друга 2004 року: ота двоколірна, з виборчих моніторів. Без цього не зрозуміти, що роблять на зимових вулицях усі ті мільйони людей у вогнянобарвних шаликах, і найпростіше вирішити, ніби вся справа в президентові, якого вони обрали й чиє ім'я скандують. А це не так, це всього лише привід. Насправді ж вони повертають собі свою країну — ту, що триста років тому пішла на дно історії.

І що найдивовижніше — вони це знають. Якимось раптово оголеним, підшкірним знаттям вони це відчувають — усі.

Саме тому вони такі щасливі.


ВІН:…Зі знімків, зроблених на Банковій, перед Президентською адміністрацією (за еСеСеСеРу це був ЦК компартії, кажу я Густаву, і він бозна-чом жвавішає, як дитя, радісно кліпає рудими віями: Іs it sо? [Справді? (Англ )]— мабуть, йому це як живцем угледіти печеру дракона про яку тільки в казках читав, а тут, виявляється, до неї екскурсії водять!), — з тих знімків, на яких зімкнулися за сірими щитами лави спецназу в своїх байкерських шоломах, Густав уважно передивляється майже кожен — і вибирає багато, жирно, переписуємо їх йому на диск майже всі, хоч, як на мене, не такі вже вони й цікаві, але я розумію Густава, така показна демонстрація військової сили — уряд проти власного народу — не може не робити враження, Мала підказує по-англійському (вона все-таки принесла нам, замість кави, хрусти й горшки, — знаючи, моя добра дівчинка, що коли я нервую, то гризу все підряд, як знавіснілий пацюк, ну, i як на не сердитись?…): by virtue of physical presentation [Ефектом фізичної презентації (англ )], — каже вона, класно сказано, я б так не потрапив, та тільки не так уже й стрьомно воно було від того «фізікал-презентейшину», як co6i уявляє Густав: у Вовчика мого однокласник виявився офіцером спецназу, у сусідки з четвертого поверху в тому кордоні стояв рідний небіж, i вона ходила на Банкову його шукати з бутербродами, бо а сестра, небожева мама, дзвонила й плакала ш у телефон, що хлопців там не годують, не змінюють, як належиться, щогодини, i вони стоять в цепу по чотири години й пісяють co6i в чоботи, — Густав западає на фото полковника піхоти перед цепом, який хапається руками за виставлені щити: хороша, штивна виправка квадратових плечей, видно, як незвично йому нахиляти ту твердо посаджену голову, щоб зазирнути солдатам під пластикові щитки шоломів, непоганий кадр, повезло мені, його всі тоді фільмували наввипередки, полковника цього, — синки, примовляв він зовсім якось не по-командирському, від чого всім нам, хто чув, стискало горло, — синочки, хлопчики, не стріляйте, чуєте, не стріляйте, я на коліна перед вами стану, — не хотів би я бути тоді на місці тих хлопчиків, які мовчки шморгали носами у своїх скафандрах, а людське море їм скандувало: «На-ші бра-ти! О-пу-стіть щити!», і дівчата співали їм хором «Червону руту» й клали долі бутерброди на виду, — якого хера ви це робите, вони не собаки! — матюкався до Вовчика по мобільному його літьоха-однокласник, ніби то Вовчик був із того винен, ніби Вовчик особисто керував процесом покладання бутербродів або принаймні знав когось, хто ним керує, — ніби хтось узагалі тоді чимось керував, у ті перші дні, коли ніхто ще поняття не мав, що робити, а кожен просто робив те, що в цій хвилині вважав за потрібне, і все виходило якнайкраще, і Вовчик теж просто підійшов отак, як був, із камерою в руках, до пацанят, що гарцювали перед спецназом, і повторив їм слова свого літьохи, тільки матюки опустивши, i за дві хвилини бутерброди з асфальту щезли и більше не з'являлися; це той літъоха подзвонив Вовчикові під ранок i сказав: «За намі москалі стоят», — усередиш, сказав, у будинку Президентськоі адміністрації, як «заградотряди» на Сталінградському фронті, — «москалів» тих, російський спецназ, прославлений у чеченських «зачистках», уже бачили звечора, місто и передмістя гули по Інтернету вздовж їхнього маршруту, подаючи адреси переміщення — від заміського військового аеродрому, другого чи третьего з ряду (бо на першому, у Василькові, їх, казали, відмовилися садовити, i начальник, який відмовився, ще встиг полети з посади!), — через базу в 1рпен!, де вони якогось милого були спинилися, хоча переодягти в українські однострої їх могли б іще в Mоскві, старики всі зараз же запригадували, що таку саму операцію Кремль проводив 68-го року в Празі, ми з хлопцями рвонули з камерами по тому маршруту, але тільки и устигли зазняти, що вервечку Мерседес-бусів i «Богданів» з тонованими шибами в бічній алеї Маріїнського парку, — хтось ізсередини був необачно вистромився назовні дихнути повітрям, i ми зняли прочинені двері буса, більше схожого всередині на кабіну космічного корабля з багатьма пультами управління, впало кілька фраз, гавкнула гнівна команда, говорили по-російськи так, як говорять росіяни: твердо, заковтуючи склади, — двері поспішно зачинилися, і на тому все скінчилося: стояли в засніженій алеї чужі чорні машини без номерів, самим своїм видом вселяючи незрозумілу тривогу, на жодному знімку цього не віддаси — як різниться в пейзажі машина порожня проти машини мовчущої, з зачаєними в ній людьми, — ніби з тих мікробусів на нас, із нашими націленими, як роззявлені роти, об'єктивами, теж хтось націлявся, тільки вже відразу крізь оптичний приціл, я фізично чув на собі той невидимий погляд, і ось тоді-то мені вперше стало страшно: мабуть, я зовсім мудак, я завжди був, як каже Мала, тугодумом, і мені чомусь ні разу не було по-справжньому страшно за цілу ту осінь — мутну, тяжку, полувоєнну осінь моєї країни, прожиту як у нагусаючій звідусюдній хмарі чуток, погроз, облав, демонстрацій, хоч я знімав був і кров на асфальті під Центрвиборчкомом у ніч на 24-те жовтня (це вперше я бачив на асфальті калюжі людської крови, її заворожливо глибокий, чорно-шовковий полиск у світлі ліхтаря, як у розлитої нафти…), і транспортів таких «мовчущих» зі знятими номерами, нагнаних у місто караванами й вишикуваних десь по завулках, ми набачилися по саме нікуди й перед першим, і перед другим туром, я наклацав їх гігабайтів із п'ять, — гружених піском вантажівок із занишклими тінями в кабінах, пасажирських автобусів із заштореними вікнами, чоловіки, що в них ховалися, часом з'являлися в крамницях набрати водки й пива, вміло несли попід пахвами одразу по кілька пляшок і відкривали пивні банки зубами на ходу, — вовкуваті, голомозі, всі в спортивних штанях і куртках зі шкірзамінника, від них дихало на три метри злобою й перегаром, вони виринули звідкілясь із зворотньої, тіньової сторони життя, подейкували, з тюрем, і несли в собі заряд мстивої ненависти до цього ситого, яскраво освітленого міста з усіма його кав'ярнями, мамами, дитячими візочками, супермаркетами й оранжевими стрічками на автомобілях (на вид наставленого об'єктива з місця скаженіли, раз я ледве камеру врятував!), — і, либонь, не за самі лише гроші й водку, а й радо, з щирої зловтіхи робили те, задля чого їх привозили: різали на тих автомобілях покришки, нападали в ніч виборів на дільниці, розбиваючи й підпалюючи урни з бюлетенями, і насолоджувалися шоком мирного обивателя, який сахався від них у супермаркеті, хапаючи дітей на руки, — але з початком революції, у світлі Майдану, де вони з'являлися сторожко, малими групками, відразу впадаючи в око в розвированому морі ясности своєю хижою нагороїженістю звіра в чужому лісі, всі вони якось аннігілювалися, розчинились без сліда, мов бризки смоли в океані, — їм гукали від багать: хлопці, йдіть до нас, хочете гаряченького? — їх запитували: хлопці, ви звідки приїхали, вам є де спати? — і вони бокували, недовірливо й зло ощиряючись, — звірі смерку, звиклі до каменя замість хліба, до того, що за всяким добрим словом мусить чигати наставлена пастка, — і щезали, дишучи важким духом, назад у тьму, не знайшовши собі поживи на чужому для них бенкеті (і тоді-таки несподівано виокремилися з-посеред них і мирні обивателі також — ті, котрі, замість ощирятися, розкривалися навстріч такою безоднею задавненої біди й безправ'я, що неставало совісти їх знімати і я несамохіть опускав камеру, — тільки й лишився оце на фото, що висушений на жужелицю дядько з біло-голубим шарфом, оточений майданним людом, як хворий лікарями: коли йому налили чаю й дали бутерброда, він зненацька заплакав — стояв, хлипав, трясся цілим тілом і не міг угамуватися, і все показував нам, ніби виправдовуючись, свої руки, два чорні, розчепірені дерев'яні корчі долонями догори: «всю жизнь… всю жизнь на шахтє проработал… вот етімі ру-камі… за што… за кусок хлєба… сто гривень дірєктор обєщал… прівєзлі, дєржат в вагоне, третій день не кормят…», — і все тицяв людям перед очі, як довідку про несудимість, ті понівечені руки з негнучими цурпалками пальців — все, що мав до пред'явлення в обороні своєї особи…), — і ні разу ні від чого не було мені страшно, навіть від повного міста до зубів озброєного війська (яке відразу ж, частина за частиною, почало переходити на наш бік!), — тільки обурення закипало і кров щоразу шугала в скроні: ах суки! ну суки, що витворяють!… — а от у бічній алеї Марийського парку я вперше навіч побачив смерть: вона була тут, була реальна. Навіть Малій я не вмів би про це розказати, і нікому не вмів би: я взагалі волів би ніколи цього про себе не знати — що в мені сидить щось більше, глибше за простий фізіологічний страх на вид небезпеки, за той нормальний людський страх, од якого стенаються м'язи й пересихає в роті, захисна реакція організму, — а це було щось інше, гнітючіше, якийсь довгий корч пам'яті, млосно-канудний, до крижаної порожнечі під ложечкою, ніби я впізнавав те, чого ніколи не знав на власній шкурі, воно поверталось до мене з мого совкового дитинства, із олівця, якого мій старий застромлював у диск телефона, звідкись узявши, що так блокується «прослушка», із переляканого маминого шикання, коли я щось невлад голосно запитував у магазинній черзі, — чорні «воронки», нічні допити, сліпуча лампа в очі, пальці, встромлені в двері, роздавлені чоботом геніталії, все це діялося яких сімдесят років тому тут поруч, за рогом, у палаці на Інститутській, де в цю мить покотом спали на підлозі маніфестанти під нанесеними ковдрами добросердих киян (…і моя Мала теж стояла там у черзі з теплими лахами, і тішилася потім, що здогадалась прихопити свої старі зимові чоботи, — в них узули тітку з Полісся, яка, вперше в житті їдучи до Києва, вбралася у все своє найкраще і, простоявши день на морозі в модельних черевичках, надумалась була їхати назад до себе в село, за двісті кілометрів з гаком, по кухвайку й валянці…), — сімдесят років тому, це майже за сорок літ до мого народження, але звідкись я це знав, упізнав це відчуття, глибше од страху: ніби тебе прив'язано до операційного столу й над тобою заносить скальпеля божевільний хірург (такі очі «з операційного столу» були в хлопчика з Донецької «Пори», якого викрадали перед першим туром і обіцяли зґвалтувати його сестру, я запам'ятав цей вираз!), і такого себе — зрослого з цим знаттям, — я не хотів і не міг любити, і моїй Малій, моїй найдорожчій дівчинці, всевидющому й всерозуміючому пташеняті моєму, я не міг би про це розказати, бо й вона не змогла б любити мене такого, з таким собою мені не було як жити, — і так, вгрузши одною ногою в замет перед тим зловісно завмерлим чорним кортежем, я збагнув ясно, як ніколи доти, що все, що мені тепер лишається, все, що лишається нам усім, — це стояти до кінця і до кінця сповнити відвічну чоловічу службу: чесно битись і, коли треба буде, чесно померти, от і всі діла. Я не знав, як це робиться, і ніхто з нас не знав, ніхто з нас зроду не тримав у руках нічого замашнішого од камери, і ми просто звідти подалися в «Мисливську зброю», але нам сказали — пізно спохватилися, хлопці, все розкуплено ще першого дня, — це тільки ми виявилися такими мудаками, що так пізно спохватилися, ну й діла, збуджено чудувалися ми, хитаючи головами, розгойдуючи, як бедуїни, тягарями засипаних снігом шапок, сніг ліпив як навісний, стікав по лицях струмками, і ми брели від магазину без зброї, але вже посвячені в невидиме, вібруюче в повітрі бойове побратимство, і навперебій, як п'яні, сміялись і говорили, що які ж ми мудаки, які салабони, шнурки кінчені на фіг, це ж треба отак лоханутися, га?…

І, зараз за тим, другий невідзнятий кадр стоїть у мене в пам'яті — то, здається, тієї самої доби було, чи вже наступної, ніч і день — усе позливалось, бо й спали ми всі в той перший тиждень бозна-коли й бозна-як, — яскраво освітлене, повне народу підмайданне бістро, куди ми, відзнявши всі касети, що в нас були, о четвертій над раном, подубілі, ввалилися відтанути, кельнерка, теж напівпритомне нам осміхаючись, сказала — хлопці, вже нічого нема, тільки зелений чай остався, я вам безплатно наллю, будете? — і тут заграв Вовчиків мобільний, це був його літьоха, вони прийняли між собою рішення, офіцери-спецназівці: якщо буде наказ відкривати вогонь, вони розвернуть війська «кругом», обличчям до російських «заградотрядов», закривши людей собою, наші золоті офіцери, наші чудесні літьохи, майори й підполковники, наші командири, які нас поведуть і за якими ми підемо куди скажуть, брати склади зі зброєю й боєприпасами, брати в свої руки цю запаскуджену країну, — і на цій вістці, поки Вовчик, схопившись на ноги, оголошував її цілому бістро, під вибух радісного ґвалту й оплесків, я, недопивши принесений чай, раптом відрубався як вимкнений, там-таки за столиком, не знаю на скільки, хвилину, дві, три, — коли випірнув, хтось устиг підмостити мені під щоку вчетверо складене вовняне кашне, щоб я не лежав мордою на стільниці, хтось зняв його з шиї й підклав мені під голову а я й не чув, чашка з чаєм, іще теплим, стояла поруч, і я дивився на лискучу брунатну поверхню стільниці, на волохату помаранчеву пляму кашне й білу чашку зі світляним на ній бліком, ніби сам був одночасно і чашкою, і бліком, і кашне, і кожним з людей у бістро, і всіма ними нараз на вулиці, всім і всіма, що було довкола, — і цілим важким, відігрітим тілом розумів, що все це разом і є — свобода, і що цю хвилину я запам'ятаю на все життя, тому що другої такої, як казав той рівненський пацан, — у мене в жизні не буде…


ВОНА: Голландець видимо запалився, світить очками й крутить голівкою, як білочка, і Малий теж розійшовся, розчервонівся навіть, — тицяють навпереміну пальцями в екран, скрикують, підскакують обоє, як на футбольному матчі. Згрібають із блюдця горішки в рота, а потім, не помічаючи, витирають пучки об штани. Повне порозуміння, навіть і слів не треба, — інтравербальна комунікація, так це називається. Як діти, їй-бо. Всі мужчини світу — це наші діти.

За винятком воєн, о так. 1 народних повстань, і революцій. Тоді вони інші. Вся видима історія належить до них, до мужчин, — вони вміють об'єднуватися.

Малий щодня брав камеру і йшов на Майдан, як на фронт, я ж бачила. Якось умент вони згуртувалися, якийсь у них є інстинкт зграйности, хлоп'ячої ватаги. Чоловіча робота. Схопився з ліжка, натяг штани й куртку, я пішов, не хвилюйся, маленька, цьомчик, буду дзвонити. Першого-таки дня опівночі, коли подзвонив Льонин чоловік — не Льона, як завжди! — це проявилося: міліція дістала наказ заблокувати протестантам з областей в'їзд до Києва, з боку Одеської траси на КПП перегороджено дорогу бетонними балками, кілька тисяч людей сидить у машинах, інформація щойно з Інтернету, сказав Льонин чоловік, — і мій, який уранці прочунюється мінімум годину, з кавою й душем, а наколи вже ліг, то бульдозером не піднімеш, за три хвилини був у дверях, готовий, як хорт до стрибка, і бряжчав ключами од машини, — я поїхав, манюня, а ти сідай на телефон, дзвони всім, у кого машина на ходу, хай їдуть туди самі й передають далі, треба перевезти людей на Майдан. Три з половиною години — і діло зроблено, вернувся щасливий і завалився спати, здираючи з себе на ходу одежу й жбурляючи долі. Налетіли, одбили, визволили, розлетілися. Все.

…Щось літописне було в цих блискавичних чоловічих об'єднаннях, схожих на військові маневри, щось із «Літопису» Величка, з наших сарматських нападницьких тактик — гайдамацьке, козацьке, повстанське… Якось водномить усе те перестало бути минулим — і я побачила, як це було тоді: ось так само й було, хіба що технічні засоби за століття змінилися. Не треба було запалювати вогонь на сторожовій вежі, бо існував супутниковий зв'язок. Це другого дня було — я спинила таксі їхати на Майдан, впала на переднє сидіння з завмерлим на устах тодішнім першим питанням до всякого стрічного: «Ну, що там чути?» — а у водія в салоні під помаранчевим прапорцем говорило радіо «Ера», і ми обоє нашорошили вуха: говорилося про спробу прорватися в Президентську адміністрацію, про російський спецназ, мій Малий теж був десь там зі своєю камерою, і я зойкнула: о Боже, що ж це буде?!

Війна буде, твердо й весело, ніби зубами скреготнувши, сказав таксист, аж я нарешті на нього глянула. І злякалася: він говорив серйозно. Гострий, карбований профіль смаглявого брюнета років десь тридцяти з гаком, гачкуватий ніс, уперте підборіддя. Йому б оселедця за вухо і люльку в зуби.

Яка війна, та ви що, хай Бог милує, за-жебоніла я, але він мене не слухав: він дивився на дорогу й провадив своєї, — повільно, їдко цідячи слово по слову, так, ніби мовчав триста років, і слова затвердли в ньому, як мінерали, — важкі слова людини, не звиклої до інтелігентської пустопорожньої балаканини.

А чого він до мене лізе, га? Нє, минутку (це він так заткав мого відкритого, було, миротворчого рота, бо йому на фіґ не потрібна була моя відповідь, він уже все для себе знав), — чого він до мене лізе? Це моя хата. Це мені рішать, як я тут хочу жить. Чого він до мене лізе? Ну й получить. Ох і получить. В ліси підем. Буде йому партизанка.

Я хотіла попросити: не треба! — і не насмілилась. Його татаркуваті, примружені очі (родом з Київщини, сказав, зі Сквири) блищали недобре, лиховісне. Вся народнопісенна романтика нашої козаччини-гайдамаччини випаровувалася з мене разом із циганським потом. Авжеж, ось так це й було — сарматські степи, свячені ножі, повстанські ліси і схрони, грізна, моторошна краса і сила, яку з таким побожним жахом подивляли наші романтики. «Хто хоче за віру християнську бути посадженим на палю, хто хоче бути четвертований, колесований, хто готовий потерпіти всякі муки за святий хрест, хто не боїться смерти — приставай до нас!» О Господи.

В салоні шкварчала рація, я слухала їхні таксистські перемовини: всьо, Саньок, кінчаю смєну, а ти вже на Майдан ходку зробив? (Вони всі тоді робили в кінці зміни безплатні «ходки» — розвозили людей з Майдану, летюча кіннота, недремна міська варта, як у середньовіччі: спини одного, скажи, потрібна допомога, — і за чверть години злетиться пів-автопарку, і який Величко про них напише, який вели-кий-малий голландець зможе вбгати їх в альбома, ці кавалерійські загони XXI століття, крилате воїнство мегаполісу, всепереможних київських таксистів 2004-го?…). По радіо тимчасом ведучий звертавсь до відомої поетки, аби та замовила щось для музичної паузи — збити напругу, — і вона попросила: будь ласка, «Let my people go». Будь ласка, подумки повторила і я, їдучи назустріч наростаючому мільйонному гулу, вогням, дедалі щільнішому, що ближче до центру, людському напливу в ряхтінні жовтогарячих барв, — як знятому вітром листопаду облич у дивному, рембрандтівському світлі, що йшло невідомо-звідки: це мій народ, зненацька зринуло в голові повною фразою, од якої перехопило подих, — будь ласка, і хриплий голос Луї Армстронґа просив про те саме — будь ласка, — разом зі мною, з поеткою й ведучими в студії, з тими, хто йшов зі свічками в руках співати на Майдані гімн, невміло поклавши руку на серце, — виведи його. Виведи народ мій з Єгипту. З цього передзим'я, з найтемнішої пори року. На тихі води, на ясні зорі. Виведи, визволи. У мир хрещений, у край веселий. Зойк піццікатто, обрив голосу, нутряний, утробний схлип.


ВІН:…Насправді він кльовий чувак, цей Густав, і ластами ворушить як треба: з того, що він вибрав, — з добрячим запасом, — я вже бачу, як він собі в умі вибудовує композицію свого майбутнього альбома, — його справді цікавить Майдан, тобто люди на площах і вулицях, а не сцена на Майдані, з її політиками й рок-зірками: як грамотний візуал, він вкурив те, чого в зуб не вкурюють політичне замотеличені журналісти, — що між Майданом і сценою не було однозначного прямого зв'язку, що всі ті зібрані люди, число яких щовечора зашкалювало за мільйон, усі ті тижні жили й організовувалися самоправне, за своїми власними силовими лініями й центрами тяжіння, а сцена була тільки свого роду столицею, з якої ми чекали розпоряджень, символічним княжим градом цієї тимчасової країни, — авжеж, країни, кажу я Густаву, землі обітованої, the Promised Land, і Густав не сміється, не приймає це за жарт, а дивиться вбирущими очима, чекаючи дальших пояснень, — властиво, кажу йому, ми в Києві всю ту осінь, десь місяців зо три, жили, ну, як би це сказати, — з наростаючим почуттям братерства, чи що (тут мене знову заклинює, бракує слів, помагай, моя маленька!), — возлюбивши ближнього свого як оглашенні, це ще до виборів, до першого туру почалося, коли на вид сміливо виставленої напоказ помаранчевої стрічки всі аж розцвітали, як на вид найдорожчої людини, отак ідеш вулицею або їдеш у машині — і буквально купаєшся в любові, в зустрічних ласкавих усміхах, вітальних клаксонах і помахах рук, і сам мов підносишся над землею, ладний усіх обіймати й цілувати, такі всі кругом рідні, хороші й красиві, — а мушу тобі сказати, що тої осени кияни зробилися неймовірно красиві, я ніколи не бачив на вулицях стільки вродливих людей, клянусь! — пам'ятаю, в середині жовтня, коли стрічки ще були в дефіциті й помаранчеве тільки-тільки починало з'являтися в одежі, по Хрещатику йшла дівчина з розмаєним вогненно-рудим волоссям і несла перед себе обіруч, як запалений смолоскип, букет такого ж вогнянобарвного осіннього листя, я аж засичав тоді, що не маю камери, так вона йшла, — як сама Ніке, як жриця свободи, — і це суцільне тепло, вдячність, довіра ширилися й ширилися без краю, ми були щось немов Божим Градом, еру City of God, ми жили так, як треба жити, як узагалі мали б жити люди на всій землі, всюди й повсякчас, уоu sее?… І коли сотні тисяч прибулих запрудили місто, двері наших осель відчинилися навстіж, як обійми, і ми повалили пачками, десятками тисяч на Майдан, у Будинок профспілок, де отаборився штаб, і казали — у мене є вільна кімната, а в мене дві, а в мене заміський будинок стоїть порожній, можу примістити душ із сорок-п'ятдесят, а я хочу помогти грішми, а я маю десять мішків картоплі, а я не маю нічого, то хоч мітлу в руки дайте, — на мурах і автомобілях з'явилися написи «Любов переможе!», і вона таки перемогла, хто б міг подумати, що в нас усіх живе стільки любови, варто тільки звільнитися від страху, прорвати його, як греблю, — і любов, тамована бозна-як довго, відмірювана раніше скупими порціями лише для найближчих, розлилася на всі сторони, як світляний океан, осяявши найтемнішу пору року, — після перемоги тримільйонне місто, прикинь-но, ще з місяць жило без аварій на дорогах, всі наввипередки одне одному поступалися, ледь не розкланюючись, і злочинність у місті впала вдесятеро, і всміхались одне одному на вулицях, як у селі, де всі всіх знають і вітаються до незнайомих, не один тиждень іще зберігалося це відчуття — що можеш першому стрічному сказати: привіт! — і той відгукнеться радісно, мов тільки того й чекавши, — любови було так багато, що якийсь час здавалося — ми можемо залляти нею цілий світ, не то що той пригнаний ясир невільників під інакшими прапорами (від яких вони позбавлялися, кидаючи де попало, як тільки їхні наглядачі одверталися!), шкода, що я не вмію цього всього як слід сказати по-англійському, але Густав, схоже, якимось чином і так мене розуміє, якимось чином потрапляє на нашу з Малою хвилю, — і чому, кажу я, бо мене вже пре, це питання я ношу в собі від самої революції, від того самого дня на Хрещатику, коли, розгублено стоячи з незапаленою цигаркою в зубах, зрозумів, що все скінчилося, — чому так не можна жити завжди, якого хріна ми так паршиво все влаштували на цій землі, що не можна так жити завжди, адже ж якщо можна і місяць, і два, і то не жменьці мам-Терез, а мільйонам звичайних, у міру затурканих людей, значить, у принципі — можна?… І це зовсім не було тяжко — це було так, ніби ти був плив-плив по життю рік за роком, з трудом, із зусиллям, відпльовуючись та відпихаючи лайно, якось собі борсаючись на власний розсуд, власними силами, — і от, зненацька — втрапив у течію, і немов гігантський підводний Гольфстрім підхопив і поніс тебе з шаленою швидкістю, з грізним, взапридух, гулом (звук!., звук, курча мама, от чого бракує цим знімкам, чого не зможе віддати жоден альбом! — цілодобового гулу мільйонного натовпу, ухаючого грому скандування, відбитого від міських мурів, луни, що гоготить аж за Дніпром і, по кількох днях громохкого безсоння, починає стугоніти тобі під черепом, всі ті дні, особливо перший тиждень, тривала ця нутряна озвучка, цей захват вознесіння, ніби кров у тобі ввімкнулась і гриміла саундтреком, з ревом котячись по жилах, як людська маса по вулицях і тунелях підземки, ніби ти сам розширявся до розмірів цілого міста, і, властиво, тебе мало би спалити від перенапруги, як увікмненого в розетку на сто тисяч вольт, і якщо цього не відбувалося, то тільки тому, що сам для себе, зі своїм окремим життям, ти тимчасово перестав існувати, — те, що було твоїм і нічиїм більше, відсунулося кудись на задній план, зависло, як програма на моніторі в чеканні перезавантаження системи, бо перед лицем загрози, що насувалася, у своєму житті не могло більше бути сховку, ні в домі, ні в роботі, і ми вийшли, всі разом, не просто з квартир на вулиці, а за межі своїх життів, за межі власного «я», — і от там-то, варто було всім водночас ті межі переступити, і відкрився й заструменів, мов полуда з очей спала, і пішов ширитися неосяжний океан любо-ви, і випливла з нього на поверхню наша Земля Обітована — показалась, оприявнилася на кілька тижнів — і стала розпадатися, поступово осуваючись назад, утопаючи в брудному політичному шумовинні переговорів, домовленостей, авантюр, вовтузіння груп і кланів, у буденних парадах людської малости…), — у тім-то й річ, кажу я, що це виявилося зовсім поруч, тільки немовби за стіною, в іншому вимірі, але вона існує, вона досяжна, наша країна можливого, — як підводна течія, як підземна ріка: ми підняли її нагору, ми єдиним гігантським пробоєм визволили, випустили її на свободу, — і вона пройшла, прогриміла крізь нас обпікаюче живим палахкотінням — і знову сховалася з овиду, зникома, як міф, як ота Сарматія, про яку каже моя Мала, наша ідеальна вітчизна, в якій ми мали б жити завжди і за яку готові були вмерти, чому не можна затримати її на стало?… Чому найбільше, на що ми здатні, — це вгледіти її один раз, а потім уже тільки вічно про це розповідати, перекручуючи свідчення, дедалі сміливіше підлатуючи правду брехнею, переписка, перемальовка, скромна фальсифікація, правка в фотошопі — до твердого, як рипуча цукрова полива на зубах, застиглого глянсу, якому ніхто вже не йнятиме віри, і треба буде знову вирушати спочатку, на черговий пошук Обітованої Землі?…


ВОНА: У нашій культурі нема страху, каже Густав. No memory of fear. [Нема пам'яті про страх (англ.).]

Ми обоє витріщаємось на нього, заскочені. До чого це він?

Ми піддатніші до маніпуляцій, ніж ви, пояснює він. У нас нема імунітету. Ми не вміємо розгледіти справжньої загрози.

Чи ти ба.

Наприклад, пробує пояснити він, візьміть рекламу. Скільки там замаскованого насильства. Дівчина викидає хлопця з човна, дитина батьків з машини, — щоб заволодіти пакетиком чіпсів. Це сприймається як гумор. Коли кажеш про візуальний фашизм, на тебе дивляться як на психа. Вважається, ніби фашизм, комунізм — то все в минулому. Люди не бачать, як ними маніпулюють тими самими методами. Як їх заганяють у камеру віртуальної реальности. Коли щось стається насправді, ми беззахисні як діти. Як ті діти, що посварившись убивають однокласника, а потім дивуються, чого він не встає, бо в комп'ютерних іграх на новому рівні вбиті завжди встають. Смерти нема, це тільки симулякр. Нас привчають жити серед симулякрів, і нам не страшно. У нас нема антидота.

Ми мовчимо, бо що ж тут скажеш.

Це, звісно, дрібний приклад, я розумію, каже Густав вибачливо.

Я, здається, теж починаю розуміти.

Милий хлопець, він шукає імунітету. Вештається по світу, істий Летючий Голландець, знімає й видає свої близькосхідні, балканські, східноєвропейські і які-там-ще альбоми, бо шукає способу опертися на реальність. Протиставити навалі симулякрів справдешні піт і кров, любов і ненависть. Побачити — і показати іншим — світ у місцях розриву непроникно-липкої інформаційної пліви: там, де тільки й оголюється істинна, несотворенна природа речей, як м'ясо у відкритій рані.

А знаєш, пригадує раптом Малий, наш колишній президент, той, що сховався під час революції на дачі, кажуть, теж не повірив, коли побачив по телевізору трансляцію з Майдану. Був певен, що це змонтоване на комп'ютері відео.

Ми сміємося, всі троє, об'єднані спільною хвилею безсловесного порозуміння й дивної полегкості. Так, ніби чогось ми всі тут за цей вечір досягли, здобули якусь маленьку перемогу. Щось відстояли, якийсь клаптик реальності, ніби промили шибку — і в неї бризнуло сонце. Слухайте, кажу, хлопці, а не пора нам випити?… Тьйакуйю, -з готовністю басить Густав єдине слово, яке вивчив по-українському, і ми знову дружно регочемо, цим разом уже геть без причини.

Хлопці дибають мити руки, а я востаннє кидаю погляд на екран монітора. Там, ракурсом знизу, — ряд наїжених сірих щитів, а долі, під ними, — квіти й запалені свічки: здається, неначе вони проростають знизу, з землі, крізь асфальт, крізь утоптану верству тисячолітнього снігу, — згустки вогню, розмиті плями світла, оточені на знімку неправдоподібно яскравими аурами.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8