Адепт, або Свідоцтво Олексія Склавина про сходження до Трьох Імен

Коли стріли вбили перших воїв, Хальблот розгубився. З Хоконового лейданґа вже кричали: «Св’їнфіз йон!» – «Розбійники!», а ярл навіть не зняв щити з лівого борту. Коли стріла влучила в нього, Хальблот стояв якраз наді мною і впав на мене – важкий, мертвий. Його панцир порізав мені шкіру, і кров моя і Хальблота залила все. А вої думали, що я мертвий. Переляканий, лежав я під убитим ярлом і молився Єдиному, й страшно мені стало, коли я згадав про своє пророцтво.

Урешті-решт напад розбійників було відбито. А все ж вони встигли спалити один із хазарських кораблів. Також був тяжко поранений син Йосифа – Обадія. Йосиф сказав опитати всіх рабів, чи не вміє хтось лікувати рани.

Колись бачив я у капищі, як лікували людей Силеник і Оряна. Після бою я допоміг одному з варягів вийняти стрілу з рани. І коли на березі люди Йосифа шукали лікаря, варяг Тревор, якого обрали ярлом замість Хальблота, вказав їм на мене: «Ось цей зівш (раб) уміє лікувати й передбачати майбутнє. В ньому дух небесних Валарів – він урятує Обадію. – А потім додав: – А як не врятує – забийте його».

Наглядачі повели мене до намету достойного Йосифа.

Намет той був шкіряний та великий, як зала. По кутах його ховалися перелякані слуги й наложниці, а посередині під двома стовпами, до яких були прив’язані смолоскипи, лежав молодий хазарський воїн у срібному обладунку – блідий, мов восковий.

Над ним плакав, рвав волосся на голові, кляв долю трьома мовами достойний Йосиф.

Іудейською він молив Єдиного: «Елої, макар хайімей!» – «Боже, джерело життя мого!»; варязькою кляв невдаху Хальблота; по-нашому кляв себе, що залишив каганові Хельґу свого лікаря.

Старший наглядач підвів мене до пораненого. Розбійницька стріла влучила у щілину між надгрудною бронею і срібним нашийником воїна. Слуги Йосифа перепиляли нашийник, витягли стрілу, але Обадія втратив багато крові й дух його блукав в астральних чертогах, не знаходячи напівмертвого тіла. Я згадав старе демонське закляття, що його промовляла Оряна над утоплеником-рибалкою. Не буду в цій розповіді наводити слова того закляття, бо демони мають здатність жити в знаках, нанесених на площину, і шкодити звідти людям. Але закляття це є могутнє, древнє і діє на неохрещених із дивною потугою.

І прорік я над Обадією Орянине закляття.

І, за словом закляття, схопили демони у потаємних глибинах блукаючий дух Обадії і перенесли його у світ наш, світ вибору. Й увійшов дух у тіло, і відкрив Обадія очі, і сказав: «Еліашів!», що означає «Бог відроджує!».

Але треба ще було зупинити кровотечу. Спочатку промив я рану білим вином і приклав до неї попіл і палену тканину, і сказав наложниці тримати ту тканину не відходячи. А сам пішов шукати трави, згадуючи науку травну. Ніхто не тримав мене і не наглядав за мною. На світанок знайшов я мокряну траву і приклав її до рани. Увечері ще був в Обадії жар, але наступну ніч він спав спокійно, а наложниця гріла його своїм тілом. Через добу всі побачили, що смерть відступила від сина Йосифового і видужує він.

Тоді сказав мені достойний Йосиф перед людьми й жінками дому свого:

– Ось я, Йосиф, син Нафанів, кажу тобі, зівш: радій, бо приніс ти радість найславетнішому роду в Хазарії. Тепер будеш ти вільний, і лікарем будеш при домі моєму, і ім’я тобі даю – Гафаг, що означає «дар, істина».

Так серед речей сущих знайшов я своє друге ім’я, але то було ім’я зовнішнє – для інших, а для себе, як істинне внутрішнє ім’я, залишив я родове – Ратибор. Мелхиседек пізніше пояснив мені, що всі складні речі в ойкумені мають зовнішні і внутрішні імена: зовнішні – як панцир проти злих сил світу, внутрішні – як заповіт Єдиного для існування. Усе, що має одне ім’я, – беззахисне, а все безіменне не існує.

Подорож до Саркелу через Степ пройшла без пригод. Йосиф двадцять років водив невільницькі каравани від Дніпрових порогів до Білої Вежі й потурбувався про свою безпеку, породичавшись із тарханами місцевих племен. Три його доньки були старшими бонами кагана Багорега й печенізьких тарханів Куви і Савата. Сават дав Йосифу охорону, коней та їжу. З караваном у Саркел подалось п’ятеро варягів із лейданґа Хокона, а інших купець відпустив, відрахувавши рогатим воям три низки срібла.

Про Великий Степ чув я від старих київських воїв, від Силеника і байгарів-стерничих, що співали на становищах караванів під гусла думи про прадавні війни з готами та аварами. Колись славетні кагани склавинські Преслав, Кисик та Івель володіли всім Степом як вотчиною. А в теперішні часи Великий Степ опосіла Хазарія, і навіть могутня Імперія ромеїв не здатна була захитати хазарської потуги.

Великий Степ неосяжний і сповнений волі. Знаки, які Єдиний розкрив над Степом, рухливі та небезпечні. Тільки у Степу відчуваєш драглисту велич небесних хмар, що їх сповідники Монхе-Тангри, Вічного Неба, вважають диханням свого бога. Все у Степу нетривке, рухливе – і що може бути більш дивне, ніж рухлива Вічність. Вітер за чверть доби змінює все навколо: хмари і трави, колір і смак повітря. Степ – це приховане Суще, бо все, що хоче сховатись, бачить спостерігача здалеку і ховається швидко. Швидкість тут не відзнака, а спосіб буття; відзнака в Степу – спокій. На спокій мають право лише кам’яні баби. Їм ніхто не загрожує, окрім гніву Єдиного. Все інше, що йому суджена смерть, усе суще в Степу рухається і змінюється – і ніхто не скаже, що в нього попереду визначеність, якщо поряд Степ.

Птахи у небі нагадують літери іудейського письма. Ті, що вірять у Тангру, визначають майбуття за летом птахів. Майбуття в Степу – це два-три дні попереду. Ніхто не провіщає на місяць чи на рік. Для рухливого світу ці обрії Хроноса незрозумілі, як Вічність. Незбагненність Великого Степу краще за всіх визначив Мелхиседек: «Степ – це те, про що написано в Торі,[27] а в Торі написано про все. «Степ і Книга не сумісні, і народи, що народились у надрах Великого Степу, ніколи не знайдуть своєї книги, хоча шукати її будуть довгі тисячоліття. Може, колись напишуть Книгу, в якій літери кожної миті будуть мінятися місцями і створювати нові слова, щоб знову змінитись, – тоді це буде книга Великого Степу. Саме Степ навчив мене за оманливим спокоєм речей бачити їх невловимо-мінливу сутність; за кількістю бачити Число; за іменами Божими – неназваність Єдиного.

Як Всесвіт почався Словом і Числом, так Великий Степ почався Вітром. Усе життя Степу нагадує сон і згадку про той Перший Вітер, про той первісний рух від Єдиного. Так і буде Степ спати і згадувати до кінця часів, коли повстане все, і він повстане, і Вітер повернеться до нього. Не початком, а Судом Божим.

Перехід наш через Степ був важким. Не ставало води, і від спеки не було спасіння. На третій день після початку переходу відійшов до Господа праведник владика Марко. Від незнаної хвороби недалеко від Саркелу вмерло четверо печенігів і білява Силеникова наложниця, ім’я якої я забув. Перед смертю вона сказала мені, що бачить жінку в чорному одязі, яка йде до неї на червоних хмарах. І досі я здригаюсь від жаху, коли згадую її обличчя при цих словах.

На двадцятий чи двадцять перший день переходу – пам’ять зраджує мене, бо під нашаруванням подій кількість втрачає числову визначеність, – ми підійшли до Саркелу.

Ніхто точно не знає, чому фортеця дістала це дивне ім’я – Саркел. Людята казав мені, що це ім’я одного з архангелів, в Ітхелі[28] дехто називав Саркел Шарацером, «володарем вогню», бо тільки в цій фортеці можна було сховатися від степової пожежі. Гузи нарекли Саркел Західним муром, а мої родовичі й булгари називають цю фортецю Білою Вежею.

Так, побачивши Саркел, я вперше побачив Хазарію і вступив у її дивний світ, де всі речі мають явні й приховані назви і де влада є знанням прихованих назв.

Розташований Саркел на березі ріки Бузан,[29] яка вужча від Дніпра та Ітелі, але втричі ширша за будь-яку річку в межах Імперії.[30] Бузан із трьох боків обтікає Саркел, а з півночі фортеця має два рови, заповнені водою. Між зовнішнім і внутрішнім ровами збудовані землянки аланів та чорних булгар, а між внутрішнім ровом та муром Саркелу стоять юрти гузів та печенігів. Сама фортеця має довгу зовнішню стіну, сім ліктів завтовшки і заввишки тридцять ліктів, складену з цегли. У стіні з півдня і півночі є дерев’яні брами, вкриті металевими пластинами на зовнішньому боці. Ще одна цегляна стіна поділяє Саркел на дві частини – південну та північну. У північній частині збудовані дві гігантські вежі, заввишки сто двадцять ліктів. До висоти п’ятдесят ліктів вежі складені з величезних кам’яних брил, а вище – цегляні. Верхня частина обидвох веж обличкована білим мармуром, і я думаю, що саме це обличкування дало Саркелові ім’я Білої Вежі. На одній з башт вивішений прямокутний шмат чорного оксамиту із зображенням срібного семисвічника – зовнішнього знаку Хазарської держави. Почав будувати Саркел візантієць Петрона у п’ятий рік правління імператора Теофіла, а завершив будову хорезмійський філософ Шамсутдін у третій рік правління Михаїла, сина Теофілового.[31] У дні мого перебування у Саркелі у фортеці і за зовнішнім ровом мешкало більше п’яти тисяч хазар, гузів, чорних булгар[32] і склавинів. За день у Саркелі продавали стільки телячої шкіри, скільки продають її на Константинопольському ринку за тиждень, а зброярні Білої Вежі славились на весь Великий Степ. На Лівому березі Бузану, біля Саркелу, є розорані землі, і живуть там алани – народ мирний; серед них багато християн.

Не раз я розглядав фортецю і з лівого, і з правого берегів Бузану, вночі і вдень, з різної відстані. Саркел – син і батько Великого Степу. Він, як сила посеред розлогого безсилля, – цегляно-червоний і білий серед сірого, жовтого, зеленого степового моря. Але він також є минущим серед Вічного. Степ був завжди, був задовго до Саркелу, і коли від Білої Вежі не залишиться й згадки, Великий Степ усе ще буде таким – сірим, жовтим, зеленим. За словами пророка Ісаї: «Ти звершив дивне; зумовлення древні істинні. Ти перетворив місто на купу каменю, нездоланну фортецю – на руїни».

І в одну з ночей під Саркелом, коли зірки Зоряної Мережі пророчили щось над холодним мармуром найвищих веж фортеці, взнав я Число Саркелу. Число його – десять. Так кажу я, Олексій Склавин, учень Мелхиседека та авви Леонтія…

Уперше побачив я Саркел з воза Обадії на вершині літа, в рік загибелі Аскольда, кагана київського, в п’ятий рік царя хазарського Манасії.[33] Був ранок. Степ, яким ішов караван Йосифа, ще спав у блакитному світанковому спокої, а на золотому тлі східного неба чорними стовпами з’явилися вежі Саркелу. Візничий, побачивши їх, провів долонями по своєму обличчю зверху вниз і сказав: «Ертар», що мовою гузів означає «осягнення очікуваного».

Караван підходив до Саркелу, і фортеця вже височіла в усій потузі своїй над срібною стрічкою Бузану, коли невідомо звідки з’явився загін кінних воїв. Обличчя в них були темні, широкі, з щілистими очима – обличчя печенігів. Але одяг цих воїв виглядав дивно для кочовиків: лускаті обладунки, круглі бляхи на поясі, пластинчасті сталеві шоломи й плащі з білої струменистої тканини. Очолював загін неймовірно товстий воїн у позолоченому шоломі, з поясом, геть усіяним великими золотими бляхами. Мав він одне око, на ньому був незвичний панцир із неймовірно грубої шпичастої сірої шкіри, а голос у нього був, як сурми єрихонські.

То був Ерге-багатур,[34] славетний витязь саркельський, котрий підкорив Ітхелю дванадцять племен Вовчого Степу і розбив візантійського протоспафарія[35] Віталія у битві під Таматархою, що на Меотійському озері. Але найбільшу славу Ерге-багатур здобув не у військових походах. Замолоду, коли мав ще обидва ока і гнучке, не заросле салом тіло, убив, кажуть, у землях буртасів[36] Дракона і зробив з його шкіри нездоланний панцир. За таку звитягу зверхники хазарські призначили Ерге-багатура, Переможця Дракона, начальником саркельської залоги.

Переможець Дракона наблизився до каравану і викликав Йосифа. Потім наказав п’ятьом варягам, що йшли з караваном, вийти наперед, і щойно вони вийшли, п’ять чорних печенізьких стріл вкоротили життя кнаґам з лейданґа Хокона. Вої Ерге-багатура почали знімати із вбитих зброю і обладунки, а Йосиф, повернувшись до каравану, пояснив, що в Києві новий каган Хельґ раптово зрадив Хазарію й убив купців іудейських. За два дні до прибуття каравану в Саркел туди прискакав розвідник і розповів, що після жнив Сьєрн Хельґ і варяги з Києва та Неаґарда збираються в похід на Хазарію. Усі варяги-найманці після такої звістки були забиті; така сама доля спіткала й варягів Йосифа – Харальга, Еріка Довгого, Еріка Кривого, Хрофта і Харбарда. Дивно, але я досі пам’ятаю їхні імена. Хрофт навчав мене варязької мови, а Ерік Довгий був охоронцем Обадії. Так вони загинули.

…Невільників та коней Йосиф залишив під охороною за зовнішнім ровом Саркелу, а я з наближеними купцями вступив за мури великої фортеці. У південній частині Саркелу було багато цегляних будинків купців та зверхників; найбільшим серед них був будинок Йосифа, сина Нафанового, – він мав два поверхи і три прибудови для слуг.

В одній із цих прибудов Йосиф з милості своєї дав мені комірчину із земляною підлогою та піччю, складеною з великих цеглин. На підлогу слуги поклали подвійну повстину, а вдячний Обадія за три міри пшениці купив мені наложницю-булгарку. Була вона старша за мене, негарна і мовчазна.

Так почалося моє життя у Саркелі. Завдяки балакучості слуг Обадії я зажив слави великого цілителя і провидця. Більшість мешканців фортеці хворіли на очну гноянку, траплялися важкі розлади травлення. Лікувати такі хвороби я вмів, ще слугуючи при капищі, й незабаром у мене завелися перші дирхеми, зароблені Оряновою наукою. З’явились і друзі.

Першим з них став мій родович – коваль Людята. Поселився він у Саркелі за київського кагана Бравлина, Аскольдового діда. Майстром він був надзвичайно вправним, за що іудеї так і називали його – Шамв Хайнан, Знаменитий Коваль. Людята мав дві майстерні – одну у військових стайнях Ерге-багатура, другу – в самій саркельській цитаделі. Він завжди називав мене склавинським ім’ям – Ратибор, і з його легкої руки гузи і булгари Саркелу стали звати мене Ратбер-хемег, лікар Ратбер. І тільки хазари завжди зверталися до мене на ім’я Гафаг. Людята був язичником і в майстерні тримав дерев’яного боввана богині Мокош.[37] Боввана він зодягав у парчевий каптан і щонеділі змащував олією. Безліч молитов знав саркельський Шамв Хайнан і промовляв їх перед Мокошшю щодня з дружиною Ставою і дітьми – Даном і Яриною. Розмовляв він на всіх мовах Саркелу – того степового Вавилона, – і любили його в Саркелі всі. Лише одна людина була йому смертельним ворогом – начальник внутрішньої фортеці хорезмієць[38] Джанібек. Обопільна ненависть цих двох людей мала невідоме мені давнє джерело, і, напевно, якби Людята не був потрібний містові, Джанібекові найманці давно б відправили його язичницьку душу до вогненної геєни.

Людята першим розповів мені про зверхників фортеці. Номінально начальниками зовнішньої і внутрішньої її частин були, відповідно, Ерге-багатур і Джанібек. Але я вже казав, що в Хазарії усі речі мають явний і прихований зміст. Так було і з владою у Саркелі. Справжнім володарем фортеці, від одного слова якого тремтіли і Переможець Дракона, і гордий хорезмійський витязь, був непоказний чоловічок, якого звали рабі Ісраель. Рабі жив у цитаделі як простий іудейський священик, але носив під одягом золоту п’ятикутну Зірку Соломона, на якій був написаний його таємний титул – Спостерігач Заходу. Казали, що поряд з цим написом на Зірці були зображені таємний герб Хазарії і печатка самого царя Манасії. У поточні справи рабі Ісраель ніколи не втручався, але всі розвідники та шпигуни, що ночами прибували до фортеці, йшли тільки до Носія Зірки, і всі важливі наради відбувались у підземеллі фортечної синагоги. Окрім Зірки, рабі носив під одягом священика надзвичайно тонку й міцну кольчугу. Про це не знав ніхто, крім Людяти, котрий цю кольчугу виготовив. Він зробив кольчугу й для мене, бо мудро передбачив, що його друг може стати ворогом Джанібека.

Другим моїм приятелем у фортеці став Ярамаг-тархан, син кагана ясів Багорега, якого хазарці тримали у Саркелі заручником вірності його батька. Це був легковажний молодик, що мав пристрасть до вина, жінок і полювання. Людята був єдиним мешканцем фортеці, до порад якого Ярамаг-тархан хоч трохи прислухався. Мені він став довіряти після того, як я вилікував його улюбленого пса. Саркельські розбишаки й шибеники обходили мене боком, знаючи, що Ярамаг-тархан мені протегує. Ніхто у фортеці не ображався так легко, як син Багорега, й ніхто не вмів так швидко знести мечем голову кривдника, як це робив Ярамаг-тархан.

У Ярамаг-тархана була велика мрія – повторити подвиг Ерге-багатура, вполювати Дракона. Він не міг спокійно дивитися на Ерге, коли той у панцирі з драконячої шкіри виїжджав з фортечної брами на чолі загону кіннотників. Мене також цікавив Дракон. Іудеї називали його «тафім», булгари – «зеркелев». Жили Дракони, згідно з мисливськими свідченнями, на північ від Саркелу в землях буртасів між річками Ітель, Бузан та Огар, де посеред Степу Божа Воля розташувала величезні, порослі очеретом болота. Мисливці розповідали мені і Ярамаг-тархану про дивних чудовиськ, що населяють ті болота: про велетенських ропух, які полюють на вовків, про драконів, про зміїв завдовжки з два стадії…

Ярамаг-тархан усе поривався на велике полювання у мочарі, але в Саркелі чекали нападу київського кагана, і рабі Ісраель заборонив усі мисливські експедиції.

Так пройшла осінь того пам’ятного року, а нападу не було. Вже східні вітри принесли перший сніг, коли розвідники повідомили, що Вільг вирушив на південь – до Евксинського Понту.[39] Наближені до начальників люди казали, що Ерге-багатур пропонував на таємній нараді піти у похід на Київ, але рабі Ісраель не підтримав його. Натомість великий загін був відправлений у землі бунтівних касогів,[40] котрі відмовилися платити данину Ітхелю.

За зиму я оволодів книжною премудрістю і вже навесні вільно розбирав грецькі та іудейські написи на стінах фортеці. Людята казав, що на його пам’яті ніхто не вчився письма так швидко, як я. Уже наприкінці зими Єдиний послав мені пророче видіння. Бачив я у тому видінні велике місто, хоча до того поселень, більших за Київ і Саркел, бачити мені не доводилось. Місто було червоне, і чорне, і золоте. І грізне. Червлене сонце стояло над ним. І було в тому місті безліч споруд кам’яних, високих. І от на даху одного з будинків того міста побачив я велику чашу з чорного каменю. І на тій чаші написи незнаними мені літерами. А в чаші горів біло-зелений вогонь, холодний та примарний.

Біля чаші стояв старий у білому одязі й молився вогню. І почув я його слова:

О, Даждьбоже, каменів батько,

і води батько, і людей,

і міст людських, і загибелі тих міст,

і влади тих, що несуть загибель!

О, Даждьбоже, перший і останній,

всіх повстань початок і пожежа,

всіх царів і владарів загибель!

О, Даждьбоже, Місто заклинаю

я твоїм страхітливим закляттям!

І сказав той старий закляття Місту червоному, золотому, чорному. А потім обернувся і побачив мене. І спитав: «Хто ти?» А очі його під білими бровами були чорні, як пекельна безодня.

Я cказав: «Я Ратибор, лікар дому Йосифового, із Саркелу».

А він промовив: «Я Овой, верховний жрець Даждьбожий. Я закляв Місто останнім закляттям».

Я сказав: «Ти давно помер, Овою. Померла твоя дочка Світилена, й онук твій Силеник убитий. Тебе немає, Овою».

А він промовив: «Я є, і я закляв це Місто!»

І видіння щезло. І сьогодні з острахом думаю я: котре з міст заклято Овоєм? Київ? Саркел? Ітхель? Не знаю і молюсь за кожне…

Весна шостого року правління царя Манасії Другого була сухою і теплою. Ще до Великодня зазеленів Степ, а в Саркелі дізнались, що каган київський Сьєрн Хельґ далеко на Заході примучує до данини деревлян, котрі живуть у Зміїних землях. Саркельці зітхнули з полегшенням, а достойні купці почали лаштувати торгові каравани, кораблі, товарну худобу й найманців для охорони. Зі Степу до Саркелу приходили знані й незнані кочові орди і продавали сіль, шкіру та дівчат на гомінливому базарі біля зовнішнього рову. Весь Степ навколо фортеці вкрили шкіряні й повстяні юрти, й худоба знову перефарбувала береги Бузану зі смарагдового кольору у сіро-чорний.

Цього року Обадія, син Йосифів, мав уперше самостійно повести торгові кораблі у Фанагорію.[41] Передбачалось, що і я вирушу разом з ним до Евксинського Понту. Та рука Єдиного вже нависла наді мною.

У дні, коли повітря наливається літньою спекою (думаю, напередодні свята Святої Трійці), мисливці принесли з півночі новину, що з буртаських боліт вийшов Дракон і з’їв безліч сповідників Тангри на берегах ріки Огар.

Ярамаг-тархан на колінах просив рабі Ісраеля відпустити його на полювання, але Носій Зірки благословив виправу лише після того, як сам Ерге-багатур став на чолі мисливського загону. До Ерге та Ярамага приєдналися сини багатих купців – Пінхас, Самуїл та Ісаак, кожен зі своїм почтом. У полюванні вирішила взяти участь улюблена жона Переможця Дракона, найперша красуня Саркелу Менгі-ханум, котра їздила на коні, як вой, і, за свідченням гузів багатура, в бою під Охесією[42] вбила мечем двох касозьких витязів.

На полювання поїхав також старший син Джанібека – Ібрагім-кучук. У Саркелі всі знали, що Ібрагім набагато частіше, ніж треба, з’являється біля білої юрти Менгі-ханум, і не здивувалися. Йосиф і Обадія не бажали мене відпускати, але Ярмаг запевнив достойних іудеїв, що до відплиття кораблів мисливці повернуться у Саркел, і підтвердив свою певність золотим візантійським статером.[43]

Ми їхали на північ уздовж Бузану, дорогою весняних лелек і нічних дощів. Місцевість була приємна: серед Степу траплялись квітучі гаї та діброви, а повітря вражало легкістю і п’янким присмаком нестримної квітучості. Тубільці-буртаси, котрі були данниками Хазарії ще з часів царя Ханукки, тільки почувши грізне ім’я Ерге-багатура, за першою вимогою давали нам ночівлю, їжу та покірливих жінок.

Однак настрій Переможця Дракона чимдалі гіршав. Під час розваг і полювання на качок Ерге доводилося постійно стежити, щоб красуня Менгі й Ібрагім не лишалися вдвох у дібровах та густому чагарнику. А ті двоє були невтомні у перегонах, полюванні, а може, й ще в чомусь, що змушувало єдине око багатура наливатись червоним злим блиском.

Я намагався бути ближче до Ерге і роздивитись драконячий панцир. Такої дивної шкіри я справді ніколи не бачив. Навіть шкіра носорогів, якою обтягували щити агарянські полководці[44] і зразки якої були у скарбниці Йосифа, за товщиною і міцністю не йшла в жодне порівняння з драконячою.

Вона була сіра, блискуча, з гострими шпичаками у два пальці. Металевий відблиск шкіри не тьмянів навіть на згинах, зберігався у зморшках і западинах мертвої оболонки Дракона. Потримати панцир в руках не випадало нагоди: Ерге-багатур ні на мить не знімав броню, навіть спав у драконячому обладунку.

На моє прохання розповісти про його двобій із болотяною потворою Ерге не відповідав нічого. Ярамаг утішав мене: «Хоч би який був той Дракон, ми все одно його вполюємо, і ти, хемег, усе побачиш».

На п’ятнадцятий день походу нам зустрілися перелякані буртаси, що втекли зі своїх землянок на кордоні великого болота. Буртаська мова мало відрізняється від моїх родовичів-склавинів, тож я розпитував болотяних мешканців і переповідав їхні слова Ерге і Ярамагу. Буртаси описували Дракона як неймовірно товсту і довгу змію з пащею у людський зріст. Почувши це, багатур вдоволено сказав: «Йохте, Зеркелев!» – «Це він, Дракон!»

Один із тубільців за шматок срібла погодився показати нам болотяну дорогу, котрою Дракон виповзав до буртаських селищ. Ярамаг, Менгі-ханум, Ібрагім, Пінхас і я пішли у глиб чагарнику подивитись на шлях Зеркелева.

Тепер я згадую слова Мелхиседека: «Спочатку дивись на того, хто йде, а потім досліджуй шляхи його». Але в ті дні я стояв лише на перших приступках мудрості і волю Єдиного пізнавав за ознаками, а не за їх відсутністю.

…Ми довго просмикували свої тіла крізь щілини у колючих чагарниках, густих, немов частокіл, і твердих, як держална візантійських сарис.[45] Темрява вже накривала вологою чорною повстю колючі береги Бузану, коли ми дійшли до просіки у чагарниках. Стебла величезних колючок були тут поламані та зім’яті, немов стадо незнаних тварин пройшло просікою через болото. Під шаром знищеної рослинності хлюпотіла смердюча вода. «Тут ходив Зеркелев, – сказав проводир-буртас. – Тут його дорога». Ми дивилися на зруйновані чагарі, коли Ярамаг-тархан завважив відсутність красуні Менгі та Ібрагіма. Ерге-багатура не було з нами, але щирий шанувальник Переможця Дракона слідкував за честю свого кумира. Ярамаг сказав мені подивитись, чи немає зниклих на сухому острівці, дерева якого ми бачили дорогою… Відходячи у пошуки, я не знав, що востаннє бачу Ярамага і Пінхаса, сина Мордехаєвого.

Швидко пішов я до острівця, знаходячи стежки в чагарниках, немов за словом Йова Праведного: «Тікає, як тінь, та не зупиняється».

Острівець, що підіймався з мочарів на висоту людського зросту, був густо порослий тополями. Знаючи мисливську науку нечутної ходи, скрадався я, і зловісні передчуття затьмарювали мій дух у ту вечірню годину. На острівці було світліше, аніж у хащах, і ще світліше стало, коли я вийшов на край галявини, вкритої повзучою папороттю.

Найгірші підозри Ерге-багатура виправдались: його улюблена дружина, окраса гарему найславетнішого витязя Великого Степу, найперша саркельська красуня Менгі-ханум стояла посеред галявини зовсім гола, а Ібрагім, син Джанібека, огорнутий демонським шаленством хтивої пристрасті, вклякнувши перед нею на колінах, блукав грішними губами в потаємних розкошах тіла її.

Ні до, ні після того дня не бачив я гарнішої жінки, аніж Менгі. Навіть святі слова Пісні над піснями не здатні піднестись до баченого мною у вечір Зеркелева. Менгі-ханум була вища від жінок степових родів, струнка й повногруда, а шкіра її була біліша за мармурові колони Палатійського палацу.[46] Істинно бачив я: «Заокруглення стегон твоїх – мов намисто, руками вправними витончене!» У дикій красі стояла вона, відкинувши голову, і сміялась, а руки її, прикрашені браслетами, спочивали на плечах коханця…

Так побачив я з волі Єдиного минущу досконалість світу сього і скажу істинно: якщо диявол спокушав пустельників Єгипетських, набуваючи образу жінки, подібної до Менгі-ханум, то праведність цих мужів заслуговує на вселенське здивування.

Я ж був тоді лише юним поганином – тож не дивно, що від баченого бісівська хіть опанувала моє єство. І дивився я, ховаючись у корчах, на гру і пестощі, на проникнення і тремтіння плоті, і палав від бажання.

Раптом за моєю спиною, у глибинах болота, пролунав страхітливий зойк смертельно наляканої людини. І не встигло відлуння того зойку заблукати поміж тополями острівця, як могутнє ревіння незнаної істоти донеслося звідтіля ж.

Зойк і ревіння почули на галявині. Ібрагім повернувся і побачив мене. Я не став чекати – побіг. Уже добігаючи до чагарнику, відчув, як щось ударило мене в спину. То була стріла Ібрагіма – і тільки Людятина кольчуга врятувала мені життя. Від удару я впав у сморідну багнюку, але знов почулося ревіння – зовсім близько. Звук цей підняв мене на ноги, і в примарному місячному сяйві я побачив щось велетенське, чорне і невідпорне, що, розтрушуючи болотяну парость, сунуло до острівця.

Розбризкуючи воду, спотикаючись і падаючи, втікав я від чудовиська. Тепер, на віддалі багатьох років від днів, проведених у буртаських землях, мені здається, що Зеркелев не гнався саме за мною – інакше б я від нього не втік. Незграбно, навмання, дуже довго йшов я крізь багву і не чув за собою Драконового ревіння.

Аж ось, розсунувши очерет, побачив я простору воду – Бузан. В очереті мені пощастило знайти плавучу колоду і, тримаючись за неї, вибратись на сухий берег. На світанку я дістався до полишеного мешканцями буртаського селища і впав від утоми на травнисту обалину напівзруй-нованої землянки. Близько полудня у селище завітав вершник – Самуїл, син Єзекії, один із саркельських мисливців.

Самуїл розповів, що на стоянці мисливців Ерге-багатура теж чули зойк і ревіння Дракона. Ерге з вояками кинувся нас рятувати, але до ранку ані Дракона, ані тих, хто ходив дивитись на Зеркелів шлях, не знайшли.

Вже на сході сонця мисливці-буртаси витягли з болота непритомну Менгі. Рятівники якраз почали ґвалтувати напівживу жінку, коли їх заскочив Ерге-багатур і порубав хтивих невдах на шматки. На острівці знайшли скривавлений обладунок Ібрагім-кучука та руйнівний слід Дракона. Пінхас, Ярамаг-тархан та провідник щезли безслідно.

Невдовзі після мого повернення на стоянку Ерге наказав припинити пошуки. Виявилось: під час пошуків щезло двоє слуг Ярамаг-тархана. Самуїл припустив, що вони втекли до гузів на лівий берег Бузану. Ерге-багатур довго розпитував мене про нічну пригоду, і я розповів йому все, окрім баченого на острівці.

Свою дружину, налякана душа якої все ще ховалася за межами найкращого в світі тіла, Ерге відправив до славетних буртаських жерців-цілителів у капище Арпавута. Мого лікарського мистецтва стало на те, щоб на шляху до капища Менгі розплющила очі, в яких плотський біль згоряв у полум’ї єдиного запитання: «Ти розповів Ерге?…»