Легенди Львова

Але – о диво! – жодна стріла не влетіла до татарського табору й жодного татарина так ніхто й не побачив. А як перші півні заспівали, усе враз затихло.

Цигани роззирнулися і побачили довкола повно кісток і черепів людських та кінських.

– Слухайте, з ким же ми билися? – здивувалися усі. – Та ж ми самі по своїх стріляли, самі себе сокирами рубали?

І справді з десяток циганів кривавили. А весь табір завалений кістяками.

Цигани позбирали ті кості і спалили. А наступної ночі знову те саме: шум, тріск, татарське "алла", постріли і дзенькіт шабель… Цього разу невидимий ворог уже валив намети, поров подушки, пір'я кружляло в повітрі і забивалося в роти.

Цигани похапали зброю, збилися докупи і так до перших півнів простояли. А як розсвіло, побачили, що знову весь табір кістками завалено.

– Що ж воно за напасть така? – будкалися одні, збираючи кості.

– Пора нам звідси чкуряти, – вирішили інші, пакуючи намети. А старі порадилися і сказали:

– Мусимо ті кості поховати. Треба зібрати їх з усього поля.

Так вони й зробили. Позбирали кості, викопали глибоку яму і кинули туди не тільки кістки, але й попіл з багаття. Потім засипали землею, а старі жінки покропили могилу джерельною водою через решето та й по всьому.

І гадаєте табір після цього перекочував на нове місце? Еге, якби ж то так! Не знаєте ви циган. Лишилися вони ще й на третю ніч.

– Нехай там що, а мусимо дізнатися, чи це кості були причоною переполоху.

Позапалювали вони вогні, сидять, люльки курять і чекають, що ж то далі буде.

От і північ настала. Дерева зашуміли, загули, сполохано скрикнула якась птаха. І тут з-під землі почувся стогін – тяжкий такий, що аж душу вивертав. Стогін і плач.

І хоча вже ніхто на циганів не нападав, але склепити їм повіки не довелося. До самого світанку земля стогнала і плакала.

Вранці цигани покинули лисинецьке поле.