Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Легенди Львова

ModernLib.Net / Исторические приключения / Винничук Юрий / Легенди Львова - Чтение (стр. 12)
Автор: Винничук Юрий
Жанр: Исторические приключения

 

 


І пішли вони удвох з посланцем до Чортових скель. Посланець усю дорогу трусився й молитви шепотів, а мисливець стискав меча, захованого в складках широкої сукні.

Дракон уже чекав. Ані тіні підозри не мигнуло в його очах. Бачив перед собою струнку вродливу панну з буйним хвилястим волоссям, котре падало на дещо заширокі плечі.

Посланець уклонився і поспішив покинути жахливу місцину, а юнак сміливо рушив до змія.

Той лежав собі, ліниво муркочучи під ніс, і жер жадібним поглядом улюблений смаколик. Зараз він насолодиться ніжним дівочим м'ясцем. З цією п'янливою думкою дракон підвів голову з лап і пащеку розкрив. Але що це?! Раптом панна зробила різкий рух і в повітрі зблиснув гострий меч.

На мить дракон закляк від несподіванки. У його не надто розумній голові виникла підозра, що панна не може володіти такою силою, щоб вимахувати двосічним мечем, як веретеном. Але це була його остання думка, бо в наступну мить з розсіченої драконової шиї бухнула чорна паруюча кров і, мов смола, заклекотіла по камінні. Ще один удар – і голова змія покотилася в підніжжя скель.

Так ото настав кінець лютому драконові. Голову його забрав зі собою хоробрий мисливець, а тіло розшарпали лісові звірі та птахи. Але ще й досі можна побачити на скелях сліди драконових пазурів.

ЗЛИДНІ

Колись у бідних хатах завше було багато злиднів. Тепер вони перевелися і, звичайно, ніхто з нас собі й не уявляє, як виглядали ці створіння. Отже, злидні – це такі маленькі чоловічки, які жили у запічку, зодягнені були у строкате лахміття і на додаток страшенно бруднющі.

А зараз я оповім вам пригоду, яка сталася з одним хлопчиком. Якось його батька коваля, покликали до маєтку кувати панських коней. Відходячи, він сказав:

– Дивися, сину, не бігай сам десь далеко від хати. А перед сном поклади часник під подушку, щоб злидні тобі якоїсь штуки не втнули.

Коли батько пішов, хлопчик побіг на вигін до товаришів, а вернувся, як уже смеркло. Ігри його втомили і він ліг спати, забувши батькову пораду.

Другого дня прийшов коваль з роботи, дивиться – а на лаві замість його сина лежить якесь мале зморщене сотворіння.

– Де мій син? – скрикнув коваль.

– Я тут, тату! – озвалася дивна істота.

– Хіба ти мій син?

– Так, тату.

Голос був слабенький, хриплий і такий жалібний, що бідний батько аж заплакав з горя.

Істота, яка назвалася його сином, виявилася надто зажерливою. За день вона з'їдала стільки, що коваль і за три дні б не подужав. Невже це й справді його син? Що ж таке з ним сталося? І вирішив коваль піти до баби Вістунки, яка зналася на всіх хворобах.

Вістунка жила в лісі у маленькому дерев'яному будиночку з трьома своїми слугами – котом, вороною і совою.

Того дня знахарка, розпаливши на галявині багаття, варила у казані чарівне зілля.

– Доброго дня, – привітався коваль. – Я до вас, бабусю, із бідою.

– А до мене, синку, з радістю ніхто не ходить. Ну, яка в тебе біда? Може, якраз чимось зараджу.

Баба Вістунка уважно вислухала ковалеве горе, подумала і сказала:

– Знаєш, здається мені, що то не твій син. Може, я й помиляюся, але все ж думаю, що його злидні підмінили. Таке вже не раз я зустрічала.

– Що ж мені робити? Чи є на те якась рада?

– Якби не було, чи була б з мене баба Вістунка? Слухай сюди. Коли прийдеш додому, то візьми сито й носи ним воду з колодязя до хати. Потім розкажеш мені, що почув.

Коваль зробив усе, як радила баба. І от, коли він аж упрів, гасаючи до колодязя й назад, раптом проява на лаві закректіла і руками сплеснула:

– Оце диво! Мені уже друга сотня літ добігає, а ще такого не бачив!

– Ну, я не казала? – засміялася знахарка, коли коваль їй усе розповів. – Тепер ясно – Злидні тобі сина підмінили. Що ж, пішли його рятувати. Гей, слуги мої, за мною!

Не доходячи до ковалевої хати баба сказала:

– Як тільки увійдем, зразу замкни двері, а сам стань коло печі з коцюбою, щоб той злидень не мав де тікати.

У хаті знахарка запалила соснове гілля і понесла до лави. Злидні дуже не люблять запах диму соснових гілок. От і це злиденя зірвалося з лави й почало 6ігати по хат, – то до дверей кинеться, то до вікна, то до печі. Нема куди ховатися. А тут ще слуги бабині насідають – кіт кусає і дряпає, ворона дзьобає, а сова крилами б’є та ще й кричить так страшно, що у злидня голова мало не лусне. Перелякався він не на жарт і як побачив, що нема ради, загукав, наче недорізане порося:

– Випустіть того хлопця! Випустіть, інакше я згину!

Тут за печею зашаруділо, ціла хмара сажі аж до стелі знялася і вискочив звідти живий здоровий син коваля.

Баба Вістунка свиснула і враз її слуги залишили злидня у спокої. Злиденя шусьнуло у зачіпок – тільки його й бачили.

З тих пір покинули злидні ковалеву хату й зареклися йому шкодити.

ПРИГОДА З МИШОЮ

В давні часи в околицях Львова мешкали пустельники. Як тільки наставали теплі весняні дні, вони покидали монастирі й поселялися в лісах, далеко від людей і віддавалися молитвам.

Пустельники жили в куренях над яким-небудь потічком, а харчувалися лише ягодами, травами і різним корінням. Дехто тримав козу, а хтось – курей та качок. Пізньої осені поверталися вони назад в монастир.

Бувало, що до пустельників приставали молоді учні, котрі й слугували їм і навчались премудрощів святого письма. Розповідають, що був у одного дуже старенького пустельника такий учень. Десь так восени, коли вже настала пора повертатися їм у монастир, учень почав прохати пустельника відкрити йому істину.

– Вчителю, ви мене знаєте – я як могила. Що ви мені довірите – буду тримати при собі.

– Яку ж я тобі істину маю відкрити?

– Ту найбільшу!

Пустельник подивився в розпашілі очі свого учня и сказав:

– Добре. А ти дійсно вмієш зберігати таємницю?

– Як скеля!

– Я відкрию тобі істину, але трохи пізніше. Потерпи трішки.

Минуло пару днів і ось пустельник покликав учня і показавши йому на дерев'яне відро, щільно накрите покришкою, сказав:

– Візьми це відро й занеси братові Онуфрію. Та гляди, не надумай відчиняти по дорозі.

Учень взяв відро і подався до пустельника, що мешкав за горою. Відро було зовсім легке, але щось у ньому катулялося. Що це там могло бути?

Він ішов і всю дорогу не давала йому спокою ця думка – що ж він таке несе для брата Онуфрія? Але боявся ослухатися вчителя.

Однак, коли те, що знаходилося у відрі, раптом почало шкребтися, учень не витерпів і обережно, ледь на палець причинив покришку. Та щойно те вчинив, як з відра миттю вистрибнула нажахана миша і щезла в траві.

– А бодай тобі цур-пек! – розгнівався учень.

Такого збитку від свого навчителя не сподівався. Був певен, що пустельник вирішив із нього поглузувати та ще й брата Онуфрія забавити.

Ледве стримуючи себе від образи, повернувся хлопець назад. Пустельник саме кулешу варив.

– Що то значить молодий! – вигукнув він. – Раз-два і вже назад вернувся. Ну, як там брат Онуфрій поживає?

– Ви мене за кого маєте? – гримнув відром учень. – Хотіли з мене посміх зробити?

– Я? З тебе? Ніколи в світі.

– Навіщо ж ви послали мене з тою мишою?

– Навіщо? Зараз поясню. Ти, як бачу, до брата Онуфрія так і не добрався. Цікавість замучила, правда?

– Замучила, – признався учень. – Коли почало воно там шкребтися, то я вже не втерпів.

– Ага, бачиш! Виявляється, що тобі й дурної миші довірити не можна, а ти хочеш, аби я тобі найбільшу істину сповістив?

СОРОЧКА МІСЯЧНОГО СЯЙВА

Граф Тишкевич мав дві доньки. Молодша, Гальшка, була найвродливішою дівчиною на всю Галичину, а старша, Марина, мов на збитки, була зовсім негарна. Мабуть через те й вдачами своїми сестри різнилися, бо що Гальшка лагідна, покірна і добра до людей, то Марина і зла, й сварлива, і заздрісна.

Отже й не диво, що коли Гальшку пошлюбив славний лицар з роду князів Острозьких, то одразу ж Марина спалахнула таким лютим гнівом на сестру і її чоловіка, що не могла вже втамувати цієї люті в собі, а мусила виладувати. З тим, подалася до лихої чаклунки Ягни, що мешкала в мочарах коло Чишок в торф’яній хаті без вікон. Жодній добрій душі не вдалося б перейти ці жаскі мочари, але людина погана й лиха переходила їх зовсім легко, бо мочари тішилися її появі й помагали, як могли.

Марина підійшла до торф'яної хатки і постукала в очеретяні двері.

– Заходь, Марино, заходь, – озвався старечий голос – Я вже давно чекаю тебе.

В хаті була мряка і наче б туман клубочився по долівці. Ягна брала цілими пригоршнями сушені жаби і товкла їх у ступі.

– Ну-ну, голубко моя, сідай на ослінчика, зараз подумаємо, як тобі зарадити. Що, не видно ослінчика? Сідай на мого кота. Сідай, сідай, це і є ослінчик.

Марина обережно сіла на кота і відчула, що й справді сидить на ослінчикові.

– В своїй біді можеш сама собі зарадити. Отже, витчи полотно місячної ночі, вибіли його місячної ночі, поший з нього сорочку місячної ночі і дай сестрі своїй, аби зодягла її на чоловіка місячної ночі.

– І що буде?

– А побачиш.

Вернувшись додому, Марина ледве дочекалася місячної ночі й відразу заходилася ткати. Все вона чинила так, як відьма порадила. І от, коли минуло півроку, і нарешті сорочка була готова, Марина підійшла до Гальшки і сказала:

– Дуже мені прикро, що за стільки часу я ще нічого твому чоловікові не подарувала. Але хочу зараз виправити помилку. Цю сорочку я сама виткала і пошила, зодягни її на чоловіка сьогодні на ніч. В світлі місяця вона мусить виглядати чарівно.

Гальшка взяла сорочку і аж ахнула від захоплення, бо була та сорочка легесенька мов місячний промінь, а така гарна, що очей не відведеш. Гальшка обняла сестру й поцілувала.

– Яка ж ти добра, сестро! Я б ніколи не зуміла пошити таке диво. Пізно ввечері, як зійшов ясний місяць і позолотив дахи і верхівки дерев.

Гальшка подала свому чоловікові сорочку з місячного сяйва сказала.

– Подивися, як нас любить моя сестра Марина! Вона сама полотно виткала і вибілила, сама й сорочку пошила ніжну, мов серпанок.

Лицар узяв на руки сорочку і зачудувався нею.

– Вдягни, мій милий, я так хочу полюбуватися тобою.

І лицар зодяг сорочку, але не довго любувалася ним Гальшка, бо несподівано серпанок місячного сяйва почав оповивати її чоловіка, весь він мовби потонув у ньому і що далі, то усе сильніше й сильніше розчинялося його тіло і ставало уже ледве видимим.

– Боже! – скрикнула Гальшка і хотіла обняти його, але руки її піймали саму пустоту.

Місячне сяйво витекло у вікно і поплило повільно над садом. Хмари наступили на місяць і враз усе вкрила темна і хижа ніч.

Настали для Гальшки дні журби і розпуки, ходить вона по замку і не може собі знайти ані хвилини спокою, весь час думає, як же сталося так, що її чоловік розчинився в повітрі. Чому саме тоді, як зодяг ту сорочку?

Зате Марина аж нетямилася від утіхи. Настала для неї пора радощів і забав, а ще солодкого вичікування, коли ж нарешті Гальшка з туги зовсім змарніє і краса її щезне.

А Гальшка кожної місячної ночі виходила на вежу й виглядала свого милого, вірячи, що так само як забрало його сяйво, так само й вернути мусить. Одначе місяць ковзав у небі мовчазно й задумливо, проміння його лагідно гладило коси графівни, але жодного разу не об'явилися в місячнім сяйві хоча б обриси щезлого лицаря, а з шелесту дерев, з плюскоту річки не пробився його тихий шепіт.

Так воно й сталося, як вимріяла Марина – Гальшка змарніла, схудла до невпізнання і небавом з туги померла. Але чи додало це щастя самій Марині? Ніхто не поласився на її багатство і прожила вона мізерне життя своє в самоті й забутті.

Замок Тишкевичів давно вже розсипався в порох, але й досі на тому місці, де він стояв, місячне сяйво особливо яскраве, мовби стовпом застигає на якусь хвилю, а потім піднімається в небо і щезає…

ЯК КОБИЛИЦІ ВРЯТУВАЛИ ВИННИКИ

Коли 1524 року татари ґрасували в околицях Львова, один їхній загін пробував добути Винники. Міщани мужньо оборонялися, але мури вже були старі и могли не витримати. На щастя, на поміч прийшли селяни з довколишніх сіл. А сталося це дуже дотепно.

Татари здебільшого їздили на огерах, а кобилиць тримали в обозі задля молока і в воєнні наскоки не брали На тім і збудували мудрі господарі свій план. Зігнали усіх кобилиць, яких лиш в околиці знайшли і поставили в ліску за мочарами і багнами.

Вітер тоді якраз дмухав у напрямку татарського війська і запах кобилиць почули огери. Що тоді зчинилося, можете собі уявити! Жеребці почали брикатися, іржати, гризтися між собою, аж врешті, коли вже стриму не було, помчали, мов скажені на болота разом зі своїми вершниками.

Татари шмагали коней, як лише могли, аби їх затримати. Але марно. Коні галопом увігналися в багнюку і цілий татарський загін потопився.

КАЛИНОВА СОПІЛКА

Сумний та невеселий блукав садом молодий лицар Андрусь. Того погідного зимового вечора він на самоті віддавався своїм невтішним думкам. Сніг виблискував у сяйві місяця і тіні, що падали від дерев, прибирали якогось казкового вигляду, були непорушні і мовчазні, як і самі дерева, що тихо дрімали під пухнастими білими шапками.

Той сад, напівмертвий, навіював смуток, смуток від самоти, від тиші, і тої пекучої білини снігу, котра аж колола очі.

Лицар сперся плечем на сосну і, потупивши очі, застиг, розглядаючи химерні тіні дерев, намагаючись розпізнати серед них зображення якої-небудь істоти. Та враз стрепенувся, не вірячи власним очам – одна з тіней раптом захиталася і почала рухатися. Тінь уже не належала дереву, вона швидше нагадувала людську. Але звідки їй тут узятися цієї пізньої пори? Андрусь підвів голову. До нього наближалась якась дівчина у білій сукні. Краса її була такою дивовижною, що лицар навіть не звернув уваги на те, що вбрана вона зовсім не по-зимовому, та і слідів на снігу не залишає, а наче пливе в повітрі, ледь торкаючись ніжками білої поверхні.

Андрусь стояв, наче зачарований, ледь переводячи подих. "Сниться… Це мені сниться…" – подумав собі і протер очі. Дівчина повільно наближалася. "Я втомлений… Це привиджується…" Згріб у жменю снігу і протер обличчя. Дівчина у білій сукні уже стояла поруч.

– Хто ти? Звідки?

– Мене звати Калинкою.

Андрусь не пам'ятав, про що вони розмовляє коли стояли біля холодного дерева мало не до ранку. Лицар тримав дівчину за руку. грів своїм хутряним кунтушем і не міг надивитися на її вроду.

Повів він дівчину до замку. Дорогою пробував розпитати, звідки вона і хто її батьки, але Калинка попросила:

– Ніколи не питай у мене про це, любий. Добре? Тільки тоді я зможу завжди бути з тобою.

– Як скажеш, – відразу ж погодився Андрусь. Був так сильно закоханий, що наступного ж дня оголосив про весілля.

Батьки, проте, не дуже приязно поставилися до нареченої, що не мала знатного роду. Але змушені були погодитися, бо ж син і слухати не хотів ніяких заперечень. Відгуляли бучне весілля.

Минув місяць, і молода дружина попросила відпустити її додому.

– А де ж твій дім? – запитав Андрусь.

– Ти обіцяв не питати. Колись, може, скажу, але не зараз. Щомісяця ти мусиш відпускати мене на день, щоб я могла відвідати свою родину.

Лицар не заперечував, і так тривало кілька літ. Вже і донька в них народилася, вже і підросла трохи, а молода дружина і далі щомісяця зникала невідомо куди і ніколи навіть словом не обмовилася, де була.

Одначе батьків непокоїла така дивна поведінка невістки, і вони щоразу намовляли сина, аби він вивідав таємницю.

– Мало того, що взяли до хати невідомо кого, то ще й не знаємо, чим вона там займається, – часто бурчав батько. – Добрі справи у таємниці не тримають. Що то врешті за родина така, що показати її не можна? Чи ми не люди?…

– От, от – погоджувалася мати.

І так вони удвох надокучили Андрусеві, що він не витримав і погодився-таки вистежити жінку.

– Але як маю це зробити? Крастися за нею назирці?

– Ні, синочку, – встряла матуся. – Є куди кебетніший спосіб. Всади увечері шпильку з ниткою в її сукно. Вранці вона, як звикле, подасться з хати, а нитка тебе й виведе куди треба.

Калинка завше зникала на світанку, коли чоловік її ще спав, тож Андрусь ще звечора вчинив так, як навчила його мати: вколов у жінчину сукню крихітну шпильку, за якою тяглася тонка, ледь помітна нитка. Вранці прокинувся і пішов слідом за тією ниткою.

Вийшовши до саду, довго блукав помежи дерев і кущів, аж поки не побачив шпильку просто на калиновій галузці. Від несподіванки Андрусь зупинився. Далі витяг шпильку і поніс до батьків.

Ті відразу зрозуміли, в чому таємниця Калинки, але ж синові нічого не сказали, а навпаки, заспокоїли його мовляв хитра жінка дорогою зачепила її за калинову гілку. Андрусь впокоївся і подався на полювання, як робив завжди у ті дні.

Не встиг він ще далеко відїхати від дому, як батьки наказали вирубати всю калину в саду. Слуги відразу виконали наказ і скоро калинові гілки покотом лежали на землі.

Увечері Андрусь повернувся, але не застав вдома дружини.

– Певно, затрималася у своїх родичів, – сказала мати

– Щось тут не те, – недовірливо похитав головою Андрусь. – Такого з нею ще не було. Завжди поверталась вчасно. Тільки б нічого не трапилось.

Він ліг спати дуже засмучений. А вранці, ледве схопившись із постелі, відразу ж побіг розпитувати слуг чи не повернулася молода дружина. Але її ніхто не бачив.

Минуло кілька днів. Лицар нетямився з туги. Якось узяв за руку маленьку донечку вийшов прогулятися до саду. Коли вгледів під муром вирубану калину аж скрикнув від жалю. Калинові кущі були окрасою саду. Недобре передчуття охопило серце лицаря, думки роєм крутилися в його голові, і годі було дати собі з ними раду.

Із задуми його вивела донька. Смикнувши тата за рукав, вона попросила:

– Татуню, виріж мені сопілку з калини.

Лицар мовчки втяв гілку і заходився майструвати, далі підніс вже готову сопілку до вуст, але заграти не наважився.

– На, доню. Дмухни перша.

Не встигла ще дівчинка притулити сопілки до невмілих вуст, як сама собою полинула жалібна мелодія, а за нею – тиха пісня:

– На сопілоньці, доню, грай

Тільки серденька не вражай.

Доню моя кохана,

Серденько моє в'яне.

Тут мене порубали

Від донечки одібрали.

Лицар миттю все зрозумів і, скрикнувши від несподіванки, схопив сопілку і приклав до вуст. Знову почулася пісня:

На сопілоньці, милий, грай

Тільки серденька не вражай.

Милий ти мій, коханий,

Серденько моє в'яне.

Тут мене порубали Від милого одібрали.

– Таточку, – захлипала дівчинка, – таточку, се наша мама?

– Так, доню, так. Твоя мама була калиною, а мої недобрі батьки звели її зі світу.

Лицар взяв доньку за руку і вони пішли з замку, не взявши з собою нічого, крім сопілки. Кажуть, довго ще стрічали їх люди на шляхах – молодого, але дуже вимученого чоловіка в обідраному одязі і маленьку дівчинку, вродливу, мов лялька. Чоловіка того вважали божевільним. Певно, він і зробився таким, кожного стрічного просячи не обривати калинових ягід, бо то кров його дружини, Калинки.

Коли втома сковувала тіла блукальців, обоє сідали в траві і чоловік грав на сопілці. Люди зупинялися, обступали дивну пару і прислухалися до сумної пісні:

– На сопілоньці, милий, грай

– Тільки серденька не вражай…

ГОРА ЖУПАН

Сталося так, що поляки оточили козаків у Винниках під горою. Легенда каже, ніби це сталося в той час, коли Хмельницький облягав Львів. Але це неможливо, бо жодного польського війська в околицях не було, а тому козаків ніхто не міг оточити. Це мусило статися значно раніше.

Поки не звечоріло, козаки боронилися як могли, а в сутінках зійшли на гору. Порозвішували жупани на кущах та деревах і запалили вогні.

Під покровом ночі козаки втекли Лисинецьким трактом. Поляки на світанку кинулися штурмувати гору і застали тільки попіл від вогнищ і жупани козацькі.

Відтоді гору назвали Жупан.

РІЧКА МАРУНЬКА

Колись то була глибока річка і на ній стояло багато млинів. Тече вона від того місця, де тепер дріжджовий завод, і до Винників.

За старих часів молодий боярин заблукав у лісах на ловах. Три дні і три ночі шукав дорогу, аж на четвертий день почув дівочий спів. Пішов на голос і побачив дівчину, яка пасла корів.

Боярин спитав, як йому вийти до Львова, і дівчина сказала:

– Ідіть за цією річкою.

На прощання боярин поцікавився, як дівчину звати.

– Марунька, – відповіла вона. Так ту річку і назвали.

За іншою легендою боярин закохався в пастушку, забрав її до себе, хотів одружитися. Але батько був проти і зажадав, аби дівчина вертала до села. Дівчина з розпачу втопилася в річці, яку потім назвали її іменем.

СУФРАГАН

В липні 1756 року у Винниках з'явився орден піярів. В старому замку вони влаштували свій монастир. Настоятелем був жорстокий і лютий єпископ-суфраган Самуель де Гловно-Гловінський, якого люди називали Шуфриган.

Селяни тяжко працювали на монастир, а Шуфригаи переслідував усіх, хто без його дозволу збирав в лісі хмиз, високий на зріст, з палицею в руках, з'являвся несподівано з-під землі у лісі Діброва і лупцював усіх, кого піймав.

Згодом виявилось, що з монастиря вели підземні ходи до лісів, тому то страшний монах і випірнав з-під землі. Селянам здавалось, що він володіє якоюсь надприродною силою.

Шуфриган діставав особливе задоволення від катувань, і Господь його прокляв.

Коли Шуфриган помер і його поховали, на другий день труна з'явилася на поверхні. Земля не прийняла його. Ще двічі його ховали на цвинтарі, і кожного разу земля викидала назад.

Врешті поховали його на роздоріжжі.

Але й тепер під час бурі чи грози блукає Дібровою привид лютого монаха і тяжко стогне.

Працівники тютюнової фабрики розповідають, що бачили його привид у підвалах. Деколи з-під землі лунає стукіт коліс. То Шуфриган викрадає цигарки і вивозить на бричці.

Ще й досі у Винниках лякають дітей страшним Шуфриганом або Шуфригою.

ПОЗИЧКА

Федір Чугай був славним розбійником на Винниківському тракті. Він зупиняв купців, що верталися з ярмарків, і брав з них десятину.

– Ви мої дорогенькі, – казав до них, потребуєте гроші на гандель, а я і мої люди потребуємо на життя. Дайте нам десятину і як маєте свій гонор купецький, то нас не здурите.

На Федька полювали гайдуки і часто доводилося битися не на життя, а на смерть. Після одного такого бою половина опришків зазнала важких ран і злягла. Федько потребував грошей на лікування, а тої данини, що платили купці, було замало.

Одного дня він перепинив на дорозі винниківського купця, який, спродавши ві Львові худобу, вертав додому і попросив його позичити сто талярів.

Купець ковтнув гірку слину і без слів витяг з-за пазухи капшука з грошима. Виявилося, що там якраз рівно сто талярів.

– Файно є! – сказав Федько. – За два тижні в тій самій порі буду вас чекати.

Наступного тижня купець знову погнав худобу до Львова. Гнав не сам, а найняв ще парубка. Коли ж спродав усе, то боявся вертати з грошима і вдався до хитрощів. Купив на ринку гладущик сметани, кинув у нього таляри й дав парубкові, аби завіз йому до хати. Парубок підсів до когось на віз і щасливо заїхав у Винники, не підозрюючи, що везе. Купець повернувся трохи пізніше, й коли з парубком розраховувався, то сказав:

– Чи ти знаєш, яка та сметана дорога? Сто талярів коштує.

Із тими словами перелив сметану до іншого гладущика й показав гроші.

– Навіть Федько Чугай ніколи б не здогадався, де я гроші сховав, – задоволено сміявся купець.

Ще за тиждень він знову поїхав на ярмарок, продав дещо, а щоб грошей назад не везти, накупив різне причандалля для господарки.

І от на дорозі спинив його Федько.

Купець похолов зі страху і почав нервово роздумувати, як буде пояснювати, чому їде з базару без грошей.

– Слава Йсу! – привітався розбійник. – Прийшов-єм звернути вам гроші.

Купець натяг віжки і спинив коней, все ще не вірячи своїм вухам.

– Оце маєте свої сто талярів, – сказав Федько й кинув купцеві на коліна повний капшук грошей. – Дуже вам дякую. А на прийдешнє не ховайте гроші до сметани, бо й так не поможе. Як захочу то знайду. Щасливої дороги!

ЧУДОТВОРНА ІКОНА

На переломі XVII і XVIII сторіччя Винники перейшли у власність шляхетського роду Тарлів. Тоді збудовано було замок, в якому жили брати Тарли Змагаючись за спадщину, старший 6рат підстеріг молодшого на валах під Дібровою і вбив. Там він його й закопав. Згодом не раз уночі можна було побачити кремезного лицаря, що чекає на валу на свого брата. Убивця одружений був з Мар’яною Потоцькою, котра теж лишилася в народній пам'яті.

В одного господаря на прізвище Нікель висіла в коморі стара засмальцьована ікона Матері Божої, мальована на полотні. Якось помітили, що ікона виділяє краплі прозорої рідини і мовби самоочищується. Ікону негайно перенесли до церкви, бо сам Нікель, хоч і походив з німців, був греко-католиком.

Коли про ікону почула Мар'яна, то забрала її до каплиці в замку. З цієї нагоди запросила гостей зі Львова аби й вони побачили чудотворну ікону. І тоді Матір Божа промовила до них:

– Віддайте ми нашу ролю (ріллю), бо там маю добру волю.

Проте Мар'яна і не думала повертати ікону селянам. Тоді ікона щезла. А вві сні Мар'яна побачила Божу Матір, котра їй звеліла збудувати костел, в якому вона обіцяла знову об'явитися. І справді, щойно Мар'яна збудувала костел, як там з'явилася чудотворна ікона.

ДЗВІН

В Чишках, що біля Винників, колись давно збудували дуже гарну церкву і таку ж гарну дзвіницю. Але найбільше у Чишках пишалися дзвоном, бо людвисар, що його відливав, заприсяг, що цей дзвін має чудесну силу і жоден інший дзвін сили такої не має.

Щодня вранці, ополудні і увечері бив дзвін на цілу околицю. Вранці людей прокидав зі сну, в полудень кликав до обіду, а ввечері вкладав до сну.

Коли той дзвін грав, люди завмирали на полях, на шляхах, і опромінені радістю слухали. Так він гучно і гарно грав, як жоден інший на світі. І коли посварені сусіди чули його голос, то в ту ж хвилю годилися і забували про образи.

Трапилося, що збійці обступили купця на шляху з оголеними шаблями, і вже от-от збиралися його зарубати, як раптом голос дивовижного дзвону розливався в повітрі. І збійці опускали руки. Бо мав таку силу той дзвін, що зло обертав на добро, смуток на радість, а тверді серця пом'якшував і зворушував.

Важко сказати, скільки часу дзвонив той дзвін, заки не сталося лихо.

– Горить! Горить! Горить! – розляглося однієї ночі надовкола і геть усі мешканці вибігли з хат, рятуючи, що тільки можливо. Спочатку палала тільки одна хата, але незабаром спалахнуло ціле село. Полум'я перебігало з хати на хату, з клуні на клуню, з паркана на паркан. Ціле щастя, що чишківчани встигли випровадити худобу у безпечне місце.

Кажуть, що дзвін тоді дзвонив сам, дзвонив на сполох і то з таким роз'їдаючим смутком, що кров'ю серця обпікало. Тужливе калатання дзвону летіло у темну ніч, дзвін плакав над нещастям, котре навідало Чишки.

Допіру вранці дзвін замовк. Перепалені балки дзвіниці обвалилися, дзвін зойкнув востаннє і гупнув у полум'я.

Від старих Чишок лишилися самі тільки згарища і велика купа сірого попелу. І коли настав день, усі взялися до розгрібання попелу та до відбудови поруйнованого.

– Ціле щастя, що весна надворі, – шукали втіху селяни, – весь врожай лишився на полях. А якби пожежа мас застукала восени – оце було б лихо! А так не біда, до зими відбудуємося.

Відразу після пожежі усі кинулися шукати свого улюбленого дзвона, та скільки не розкидали лопатами попіл, скільки не порпалися, а дзвону не було й не було.

– Може, він розтопився від того жару? – сказав священик і всі тоді вирішили, що так воно й сталося.

Село відбудувати вирішили на новому місці, бо надто багато часу мусили б стратити на розгрібання згарищ.

Ще до перших холодів село відбудувалося, з'явилися нова церква і дзвіниця. Тільки чудесного дзвону бракувало і від цього було дуже сумно всім.

Згарища старого села поволі заросли буйною соковитою травою і перетворилися на пасовисько.

Одного разу через багато літ після пожежі сталося диво. Коли стадо свиней порпалося в землі, несподівано один кабан зачепив рилом щось тверде і блискуче. Він рив, рив і рив, але таємничий предмет міцно сидів в землі.

Пополудні надійшли пастухи, і враз розпізнали чудовий дзвін.

– Дзвін! Дзвін! – закричали вони радісно, скликаючи селян, і незабаром уже ціла юрба збіглася з лопатами та ломами й заходилася добувати дзвін.

До пізнього вечора тривала праця, а як місяць зійшов, дзвін заладували на воза и привезли до церкви.

А наступного дня він уже дзвонив, а ціле село плакало від радости, бо ж то був їхній рідний дзвін, якого не мав ніхто. І всім вчувалося одне:

– Свині мене відрили,

Люди м'я відмили.

Бім, бам, бум.

ЄВРЕЇ

ЗОЛОТА РОЗА

Ай, ви по знаєте про Золоту Розу? А що ви знаєте? То все одно, що не знати, звідки сонце сходить. Бо наша Роза була як сонце. Її всі любили і прислухались до її слова. І ніхто не мав права перебити.

– Ціхо будь, Роза говорить!

А яка вона була гарна! Ай! Всі жиди тішилися її вродою і казали: "Наша Роза". Всім вона була сестрою.

Коли то було? О-о, то вже добрих чотири сотні літ! Але не забудуть Розу і за тисячу.


  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14