Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

«Се того дня, як ми двічі перекинулись зі снопами», – після деякого вагання осміхнеться Явтушок, і повірить їй, і буде любити найменшого хлопчика не більше й не менше, ніж інших, а як бог дасть дівчинку, то й зовсім буде щасливий і назове її Мальвою, аби це гарне ім'я не зводилось у Вавилоні. Тут мало вірили в те, щоб Явтушок сам міг настаратись стількох хлопчиків, але Вавилон з повагою ставився до подібних надбань, знаючи, що хлопчики йому потрібні на майбутнє, що ж до дівчаток, то на них Вавилон ніколи не знав кризи.

Соколюки бучно відсвяткували своє повернення з Глинська. На гульбищі були обидва брати та обидва Фабіяни, допізна співали пісень, били в тулумбаси, за які правила затула від печі, певне, виманювали, гаспиди, Прісю з хати, але Явтух пристежив її, не дав ступити з подвір'я ні кроку. Цап од тих оргій зморився раніше за всіх, під'юджував філософа податися додому, але тут котромусь із них, либонь, Лук'янові, спала на думку геніальна річ: зачинити цапа у скрині до ранку, аби не плутався під ногами. Всі троє схопили його – цап не пручався, бо знав, що то надаремне, – і понесли до воза. Відчинили скриню на возі й кинули його на кожушки, котрі Даринка принесла у Глинськ на той випадок, якщо б Соколюків було зіслано кудись далі. Про кращу постіль цап не міг навіть мріяти, і ледь зачинилося віко над ним, як він розлігся на кожушках і забився в солодкий сон без жодної тривоги про свою подальшу долю. Якщо Соколюки вирвались із тюрми, то він уже якось вибереться з цієї скрині. До того ж у віці було кілька щілинок, і цап мав не лише свіже повітря, а й кілька стежинок визорілого неба.

Далі події розвивалися належним чином: забувши про цапа, Фабіян один подерся на Татарські вали. Це було ризиковано, бо в таких випадках його приводив додому цап, хазяїн при тому тримався за лівого рога, на якому все чіткіше проступали кільця цапового многоліття, і в такому єднанні міг дійти куди завгодно. Десь на половині дороги він згадав було про цапа, але ніяк не міг спам'яткувати, де той запропастився. Полишений підмоги товариша, приліг перепочити на моріжку, посеред гори, і заснув там безклопітно. Соколюки також дійшли краю, один опинився на лаві, а другий поринув у подушки.

Явтух цього разу пересилив Прісю, і коли в її високих грудях, які він ставив над усе, задихав сон, тихенько встав, зодягся, перехрестився до образів, що світили з темряви мертвими очима, а по хвилі вже відхилив свою дошку в паркані (кожне з них мало свій потаємний хід до сусідів, у Прісі – для позичок, у Явтуха – для боротьби з сусідами) і не без певного ризику для життя пробрався в подвір'я Соколюків.

Скриня стояла на возі, і Явтух не повірив очам своїм – за всіма припущеннями Соколюки мали б прибрати її і, певна річ, не прибрали лише тому, що на радощах забули про неї. Булава Конецпольського засяяла в його уяві всіма рубінами, а крім того, він сподівався знайти в скрині ще дещо, принаймні меч йому не завадив би ніскільки, надто тепер, коли він знову опинився віч-на-віч із сусідами. Добравшись до воза, Явтух довгенько просидів під ним навпочіпки, прибігла Мушка, полизала йому руку – з жодною жінкою він не шепотівся ще так лагідно:

– Мушко, Мушенько, це я, хіба ти не впізнала мене?..

Улестивши суку, тепер міг діяти рішучіше. Явтух виліз на воза, ще там порався деякий час, а тоді обережно підняв віко. Зі скрині пахнуло у ніздрі чортячим духом, а замість гетьманської булави, яка ввижалася йому, на Явтуха глянуло майже живе обличчя, далі з темряви випірнули велетенські холодні роги і хвіст, якого вже домалювала, напевне, його уява.

– Чорт! – скрикнув Явтух і звалився з воза на землю.

Від того скрику, а може, від струсу, прокинувся сновидець на лаві, відчинив вікно й, побачивши невідомого біля воза, заволав:

– Лук'яню, Лук'яню, нас грабують!

Заки вибрались із хати, то застали лише цапа, який потягувався у скрині.

– Як він там опинився? – здивувався Данько, а Лук'ян на те лише розвів руками:

– Взагалі починає діятися щось неймовірне, виявляється, їх було двоє, один нізащо не міг би запхати цапа до скрині.

Зняли скриню, витрусили з неї цапа, і той пошкандибав додому. Під горою натрапив на свого хазяїна, постояв над ним у цілковитому розпачі, а тоді розбудив і повів додому відомим способом.

– Чорт! – скрикнув Явтух і звалився з воза на землю.

Явтух ледь живий дістався до хати і, коли Пріся запитала його, що з ним, сказав:

– Тс-с-с! Щойно я бачив живого чорта. Геть як людина – борідка, очі, вуха і велетенські кручені роги. Жах!

Пріся перепитала:

– А то, бува, не Фабіянів цап?

– Уже ж напевне міг відрізнити цапа від чорта…

Думала собі – невже колись світ зубожіє, почнуться в нім самі Явтушки й знеплодяться такі, як Соколюки? Зараз також думала про них, про обох одразу, а мусила голубити свого рідного Явтуха, який усе ще тремтів під боком від зустрічі з чортом. Коли ж нарешті він захарчав, наче йому щойно перерізано горло, нишком виступила з ліжка, ветхість якого вже давно вимагала Фабіянового втручання, але Явтух зволікав ремонтувати ліжко до кращих часів, – усілася на лаві біля віконця, яке виходило до Соколюків; і чомусь любо було дивитися їй, як мріє в хисткому сяйві повного місяця старовинне подвір'я з возом, з клунею, з двома вікнами і з тією скринею, в якій чоловік натрапив на чорта. Тепер скриня була перекинута, з неї витрушено «чорта», той подався рятувати свого господаря, а котрийсь із Соколюків приліг досипати в подвір'ї, на кожушках, витрушених зі скрині разом із цапом.

Уже ладна була повернутися до Явтуха, коли раптом побачила двох вершників – вони їхали дорогою понад селом. Явтушок спить на возі, то вже котру ніч бачить їх, Пріся ж побачила їх уперше, щоразу, коли вони проїздили повз хату, запізнювалася до віконця.

Зачувши тупіт коней, Данько підвівся на кожушках у самій білизні, кинувся до воріт, але коні сахнулись од білого велетня і помчали вуличкою вниз, повз самісіньку Явтухову хату. У хліві заіржали Явтухові коні, ті ніколи не іржуть без причини. За хвилю і Явтух уже був на ногах.

Данько кинувся було за вершниками у вуличку, в якій ті зникли, але тут Явтух біля воріт. Данько страшний у білому, а Явтух уже був з переляком, то перехрестився зопалу й, присівши за ворітьми, зловтішно засміявся. Над чимось дуже святим сміявся Явтух, бо Данько зупинився у відчаї, а далі повалив на свого насмішника ворота, які трималися на конопляних перевеслах, і почвалав на свої кожушки.

– А добра б тобі не було! – вилаявся Явтушок і, вибравшись з-під дошок, заходився ставити ворота на місце.

Тепер Данько засміявся на кожушках, розглядаючи небо над Вавилоном. Упізнав там досвітні сузір'я, які не раз спостерігав з Абіссінських горбів. Та не лежалося йому на кожушках.

Одягся в лляну сорочку, взув нові чоботи зі скрипом, накинув на плечі кожуха, – так зодягався, коли йшов колись до Мальви на гойдалку. Лук'яньо спав тихо, несум'ятливо, як дитина, білий чуб прилип до білої подушки, Данько не став його будити, лишень тихо поцілував у спітніле чоло, бо ж не мав зараз вірнішої людини за нього.

Явтух все ще бідкався біля воріт, шукав способу, як відомстити Данькові за те, що він повалив їх так грубо, безцеремонно. Так вони можуть колись прийти і перекинути воза разом із ним, повалити хату, а там і ціле його життя. Скрип нових Данькових чобіт зачепив Явтуха за останні нерви.

«Треба боронитись од них, доки не пізно».

Він подався до хати, відклав цеглину в ковбашці й дістав зі схованки обріза, загорнутого в ганчірку. Пріся не звернула на те уваги, годувала грудьми найменшого, півторарічного хлопчика Яська, котрого не відлучала довше за інших. Врубльована хура зі снопами ночувала в подвір'ї, то Пріся вирішила, що Явтух пішов її розбирати. І все ж якась підсвідома тривога пойняла її. Пріся знала про ковбашку, мерщій метнулася туди і, вибравши цеглину, з жахом подумала про Явтуха, мстивість якого була їй добре відома. Проте не побігла, не стала його зупиняти, знала його вперту вдачу, та й сама ще хотіла пожити для діток. Явтух такий, що може бабахнути межи очі рідній дружині, у благенькому тілі дух живе злостивий та непокірний. Невже довідався, що вона їх сьогодні купала? Так то ж для того, щоб помирити їх із Явтухом. Один Господь Бог міг би простежити зараз хід думок спантеличеної жінки.

Вавилонська гора ще снила в синьому мареві, коли Данько вибирався на неї. Нагромадження білих хатин, що вночі сходились пошепотіти і ще не встигли розбігтися, ліпились одна до одної – дах над дашком, стріха над стріхою, справляючи враження чогось вічного і великого. В давнину по тих горах жили таври, потім татари та турки запанували осонням, далі з поляками прийшли євреї, котрим ці гори, напевне, нагадували їхню колишню батьківщину, але згодом усе те вивітрилося, змішалося, породичалося з буйним козацьким ґрунтом – із суміші народів та пристрастей з'явилося через віки оте гарне диво – Мальва Кожушна, що ось уже котрий годок ніби й безклопітно літає собі над вавилонським світом, бунтуючи душі багатьох чоловіків. Великий Данько зараз тьопав до неї, як останнє хлопчисько, дерся на Вавилонську гору, мов навіжений, хоч і не мав на неї ані церковного, ані якогось громадянського акта, і прийшов не яким уже й гордим Даньком. Приніс саме лише благання.

Не застав їх на гойдалці, хоча й, поки дерся на гору, був певен, що вони там, коней їхніх теж не знайшов у подвір'ї. Хата стояла задумливо, з увігнутим подвір'ям, із тінями дерев на синювато-білих стінах – та жива графіка ніби робила її небайдужою до Данькових переживань. Підійшов до віконця з тим непевним передчуттям, з яким підходять конокради на вивідки, постукався навмання, гадаючи, що ніхто не озветься. Мальва з'явилася в шибці, спокійна, невразлива, відчинила віконце перед ним, пахнула теплом, знайомим Данькові. Поклав їй руку на гарячу маківку, – вона відсахнулася – дрібненьке намисто в кілька разків, яке колись купив для неї в Глинську, розбіглось по шиї, білі коси розсипались.

– Це правда?

– Правда, Даньку…

Червоний разок розлетівся вщент, витік на лопушки під вікном, відтак зачинилося вікно перед ним, і Данько ще довгенько стояв, затискуючи у жмені гаряче насіння своєї любові, скам'янілий, безпорадний перед жіночою зрадою. Стояв у білому розшитому кожушку, тепло якого Мальва мала б пам'ятати… Стояв вимитий для неї у вербових ночвах, ще пах ромашкою, якої Пріся сипнула в купіль, коли мила йому голову, ще й жартувала при тому, що робить те для Мальви…

Жбурнув у шибки жменьку намиста й навіщось побрів до гойдалки, на якій виколихав свою любов.

Ледь-ледь погойдувався, відштовхуючись однією ногою од вичовганої доріжки. Чекав, що Мальва ще вийде до нього, і хтозна-доки ще колихався б так, у цілковитій нестямі, якби в сараї не заіржав кінь. Данькові тенькнуло в серці, він пам'ятав, як ірже Андріянів кінь, бо розумівся на тому до найменших тонкощів, а цього коня він, здається, чує вперше.

В сараї душно від пітьми, від сонних курей та від густих пахощів сіна, що ним забивали вишки. Комунівський кінь стояв не розсідланий, не їв, нервово глипав очима, мабуть, зачув біду, тоді як його сусід, Андріянів кінь, нишпорив собі за драбиною, весь поглинутий шуканням живого сіна в переїдах.

Данько не терпів жодного недбальства щодо коней, закинув за драбину сіна, попустив підпругу на комунівському коні – то був верховий кінь Клима Синиці, сировар, напевне, потайки брав його для своїх прогулянок. І тут озвалося враз у Данькові старе, кращого випадку й не забажати для нової пригоди, ще до рання той коник міг би опинитися хто й зна де, якби не був він власністю самої комуни.

Данько вибрався з душного сарая і знову підійшов до віконця, адже мав тепер інше уявлення про тишу в хаті. Ніби промовляв усім своїм виглядом, постукавшись чи не вельми настирливо: «Де ви там, мерзенні душі, ану ж бо ходіть обоє сюди перед мої очі». Честі йому додавало те, що він не піддався конокрадській спокусі і, як-не-як, а прийшов сюди переможцем над самим собою.

На те його погрозливе бовваніння у вікні появився гордий і, як видалося Данькові, достоту гарний юнак у білій сорочці, з розвихреним чубом, мовчки зміряв поглядом непроханого гостя і, посміхнувшись, промовив:

– Вони сплять, і я раджу вам більше їх не займати…

Те наївне «вони» посмішило Данька, примусило поправити кожушка на плечах. Звичайно, це той самий, кого Данько вперше побачив з віконця тюрми на візку. Впізнав по чубі, по гарній поставі голови.

– А ти їх розбуди! – наказав глузливо.

– Зараз, – відповів сировар.

Метнувся од віконця, а ще по хвилі з гуркотом розчинилися надвірні двері, й з них вилетів усе той же юнак, але з шаблею, занесеною для атаки. Меткий та ніби босий, він наближався досить зухвало.

«Знесе голову, безум», – подумав Данько і зопалу дременув недалечко – на гойдалку.

Але наступної миті те місце видалося йому ненадійним – шабля наближалася сюди, роблячи бойові круги в повітрі так, наче її власник мчав на коні. Данькові мимоволі згадалась атака австрійської кінноти на Західному фронті, він тоді мало не наклав головою, та спіткнувся кінь під вусатим австрійським драгуном, що переслідував Данька. Драгун випав із сідла, і Данько прикінчив його прикладом. Од цього ж безумця, засліпленого любов'ю, він не мав якогось іншого порятунку, окрім утечі. Не роздумуючи й миті, Данько шубовснув із гойдалки у прірву, порослу деревієм, терном та іншою злостивою.

Сироварові коштувало неабияких зусиль, щоб і собі не шелеснути за ним, хоч він і не мав наміру стинати голову своєму супротивнику. Юнак розсміявся, бачачи, як білий кожушок, облишивши плечі втікача, плавно летів за ним і завис на морельці. Данько ж опинився на колючках та іще на чомусь живому й огидно теплому…

То Явтушок сидів у засідці, чекав, коли Данько встане на гойдалку з Мальвою, – тоді, гадав, саме враз валити його з найвищої точки. Тобто він ішов сюди з таким наміром, але вже тут завагався вбивати Данька, тому дав собі свідомо розслабнути й трішки закуняв під морелькою. Вже в дрімоті зовсім завагався, чи варто тратити на Данька того єдиного патрона, якого мав на господарстві, а чи притримати набій до якоїсь більшої скрути. Солодкий плин думок ніби зогрівав Явтушка зсередини й залишав у нім усе менше місця для Данькової смерті…

Аж раптом щось неймовірно важке та неоковирне звалилося на нього й розплескало його з такою силою, що Явтушок навіть не встиг скрикнути, а лише вистрілив у небо майже підсвідомо, не так обороняючись, як благаючи тим пострілом допомоги. Не мав спершу сумніву, що звалився на нього сам чорт, бо ж бачив на власні очі, як услід за чортом падав диявольський кожушок і завис на морельці. Гадав, то вже кінець, але ж сам чорт закричав так несамовито, що Явтушку не лишилося нічого іншого, як зібрати рештки духу й спробувати вибратись з-під того волохатого страховиська, яке виявилося, звичайно ж, не ким іншим, як Даньком Соколюком. Порятунку начебто й не було, але Явтушок залишився вірним собі, його практичний розум спрацював з такою прозірливістю, якої годі й чекати від будь-кого іншого за таких обставин. Удавши, що він не впізнав Данька, Явтушок закричав явно з чужого голосу:

– Банда!.. Денікінці!.. Рятуйте!

Данько розгубився, – які, в біса, денікінці? – а Явтушок скористався з того, вислизнув з-під свого душителя й, зіп'явшись на ноги, дременув з такою вправністю в шалину, що переслідувати його не те що Даньку, ба навіть самому чорту було б безнадійно. Коли людина отак безглуздо залишається без свого єдиного патрона в сонмищі ворогів, то вся її сила тоді в ногах. Данько ж спробував було підвестися, але ноги не слухалися його, і він залишився лежати горілиць під морелькою. Ніяк не міг збагнути, яким чином його кожушок опинився на самім вершку, адже добре пам'ятав, що падав разом із кожушком на плечах. Обличчя пашіло не то від колючок, не то його обсмалив Явтушок своїм пострілом. Вогняний сніп усе ще стояв перед очима. Але якщо живучість Явтушка видалася Данькові просто разючою, то поготів приголомшило те, що віднині йому з братом доведеться мати справу з озброєним Явтушком.

Над прірвою зіп'ялася хмаринка від пострілу й, шукаючи виходу, зависла над Даньком. Чимось вона схожа була на розплесканого Явтушка: руки, ноги, голова на коротенькій шийці, й навіть штани такі ж пошарпані, ніби він щойно їх загубив. Данько все ще лежав горілиць, а Явтушок тим часом прибирав над ним усе більшої подоби на себе, було таке передчуття, що зараз той негідник оживе й розсміється над своїм поверженим ворогом, але вже цього Данько не міг дозволити. Набравши повітря повні груди, Данько дмухнув на хмаринку – та повагалася якусь мить і попливла собі геть, спотворивши Явтушка до невпізнанності.

А ті, підстьобнуті пострілом, тихцем вивели коней з хліва, повскакували на них і вимчали у вуличку на такім граціозі, що Явтушок ледве встиг оступитися в деревій. Комунівський інокровець захропів, зачувши поруч недобрий дух, і чимдуж помчав вершника під гору, а Мальвин коник відстав, кров у нього не така бентежна, то Мальва скористалася з того й кинула в деревій, певна, що там причаївся Данько:

– Не дурійся, Даньку!.. Вилазь!

Услід почувся мстивий смішок когось дрібнодухого, немічного.

«Господи, на що перевівся Данько!» – подумала Мальва й, припавши до гриви, полетіла вуличкою за вершником.

Далі повз Явтушка прошкутильгав Данько в кожушку, окалічений, нещасний, зраджений, і Явтушок ледве стримався, щоб не привітати його: «Доброго ранку, сусіде!» Потамований смішок душив його, бо ж хоч як би там було, а він виграв сей бій, щоправда, дорогою ціною – не мав тепер на господарстві й одного живого патрона. Він вступив з деревію і під впливом щойно здобутої перемоги без ніякого страху пішов за Даньком, що дерся на гору. Остаточно ствердився в тому, що не мав наміру вбивати Данька, і навіть пройнявся співчуттям до нього, бо ж міг здогадуватись, може, як ніхто інший, що зараз творилося в Даньковій душі. Зраджувані завше на боці зраджених. Лише біля повалених воріт ненависть до Соколюків знову спалахнула в ньому з новою силою, а тим часом тих ворожак як було два всі ці роки, так і залишилось. Лук'ян стояв на ґанку, виглядав брата, котрого міг би й не дочекатись, якби Явтушок вистрілив не з перестраху, а бодай трішки цілився у своїх ворогів, коли ті падають на нього з вавилонського неба…

Мальва проводжала комунарика до вітряків, там вони прощалися, не сходячи з коней; і вітряний сторож Тихін Пелехатий, у якого все вже позаду, мимоволі нагодився у свідки та покровителі їхньої любові. Завважив зі свого горішнього віконечка, що їм завше обмаль ночі, а в Тихона Пелехатого кожна безвітряна ніч – мов вічність. Вітряки ледь-ледь поскрипують на припоні, і від того час майже не рухається вперед.

Інше діло, як шугоне вітерець – молдаванин чи турок із гарячого півдня, або жилавий долівняк подме з Глинська чи ще звідкілясь, та всі чотири вітряки разом забурують на горі, та набіжить помолок із Вавилона й навколишніх сіл – веселих, жвавих, дотепних, згодних і підморгнути мірошникам, аби лишень змолоти без мірчука, – тоді й час тече непомітно, і ти сам щось та важиш на вітрах, хоч ти всього лише сторож чужих вітряків.

А в безвітря ночі вкорочує чи не ця чужа любов на конях. Хо-хо, якого зелепушка звабила Мальва з палацу Родзінських! Помольці все гомонять, що він комсомолець та ще неспроста внадився до Вавилона, а як поберуться з Мальвою, то вже й залишиться тут, хоче заснувати у Вавилоні свою комуну. Сироварню відкриє та, напевне ж, конфіскує ці вітряки, бо ж владу над Вавилоном має той, хто володіє вітрами. Авжеж, хлопче! Але не хвались тим, чого ще нема. Вітряний сторож, уже безліч років розглядаючи Вавилон із цієї гори, щось не помітив там великого прагнення до комуни. Часом навіть бідак, якому б місце в комуні давно, піднімається сюди з позиченим збіжжям на спині, а проте не полишає надії колись поставити тут власного вітряка й аніяк не менше. Про багатих і говорити нічого. Вавилон весь сповнений дикої свавольної сили – все кинулося багатіти, плодитись, вкоренятись та ворогувати – поділена земля розбратала людей, видобула із них оте наймерзотніше, що спало собі цілі століття, щоб дістати нараз самої вершини, яка найкраще відчувається тут, на вітряках, власники котрих уже й вітер воліли б поділити поміж собою, аби зналося як. «Нема страшнішої стихії за загребущість людську. Повір, юначе», – подумки звертається до нього вітряний сторож, а зійти до них ніяк не наважиться, щоб не завадити їм.

Сьогодні Мальва трималася з ним невимушено, називала на «ти», чого не було раніше, а вихопилася сюди зовсім по-домашньому – боса, без косинки і без подушечки, якою рятувалася від вовків[7]. Заклавши ногу на ногу – чей і не кожен козак зугарний отак триматися на коні, певно, навчилася тієї рівноваги на гойдалці, – повезла од вітряків чи не найкращий зі своїх світанків. Коліна мала такі, що могла б звабити ними кого завгодно, а не те що цього зелепушка при шаблі. Мірошники охоче мололи для неї без мірчука. Проте нічний сторож ніколи не запримітив Мальви на чомусь такому, що дозволяли собі декотрі помолки-вітрогонки, які честь ніби й берегли на людях ревниво, але нічний степ у полині порівняно легко зманював їх з велелюддя вітрякового.

Домівки своєї сторож на Вавилоні не мав, а в прийми туди ходив лише на зиму, до баби Отченашки. Власники вітряків були зацікавлені, щоб він постійно жив тут, за те платять йому помісячно й незалежно від того, є вітри чи нема. Платять хоч борошном, а хоч збіжжям із мірчуків, а понад те сторож дещо вигадує собі на обмітках. Отченашка ж не дає змарнуватися його зарібкам. Ноги ще має міцні, то переправляє все те до Глинська, а на вітряки приносить вогонь, тютюн, сіль, крупу для кулеші та свіжі сорочки. Інколи заночовує тут. Старий палить люльку всю ніч, а баба не виносить тютюну, то сплять вони в різних вітряках. Він у Бубеловім, то кам'яний – не згорить, а вона у вітряку братів Раденьких, де пахне живицею, як у новій домовині, бо ж поставлено вітряк нещодавно.

У полинах бралося на вітерець, заквилив вітряк Раденьких, чутливіший за інші, то старий зійшов униз, перевірив своє господарство, поправив припони, далі розвів вогонь, налив із діжі води в казанок – уже й міг би братися за кашу, але постріли на Денікінському рові одірвали його від цього звичного заняття й примусили знову піднятися на піддашшя в головнім вітряку.

Ровом, у бік нічийного степу, бігли «денікінці», було їх троє чи й усі четверо, – так, четверо, один – високий, незграбний, ніяк не міг сховатися у рові, спіткнувся об щось, упав, а звівшись, згинці побіг останнім. Тихін мимоволі відсахнувся од віконечка, впізнавши в одному з «денікінців» Кіндрата Бубелу. Вони тримали в будячинні спутаних коней, то один за одним побігли туди. Інші враз опинилися на конях, помчали у балку, а Бубелів кінь – карий, із білою зіркою, – скинув путо і тепер не давався хазяїну. Бубела шаленів, то крадучись до коня кішкою, то нападаючи на нього зненацька, в один-два стрибки, а коли й це не помогло, то кликав його по-доброму, благав, складав перед ним руки, як перед Богом, аж доки вблагав-таки карого…

Пелехатий біг до рову навпростець, через межі та нивки, по тій стежині, котру залишив на росі комунівський кінь, повз нічийний степ, заснований павутинням та ожиною, повз цілі віки ворожнечі, що точилася за той степ іще з козаччини – реєстрові козаки тримали його для випасу кінських табунів, тоді як громада прагнула мати його під хлібом. Хлопець ще жив, горіла на дорозі його шабля, виголена з піхов, сльоза збігала по скроні, та гордий чуб поневірявся в пилюці… Гадаючи, що цей також із банди, юнак відхилив його допомогу, силкуючись плюнути старому в обличчя…

– Се я, я! Хіба ти не впізнаєш мене?.. – заблагав вітряний сторож, навіщось вкладаючи йому шаблю до піхов. Тоді силоміць вихопив і його самого з пилюки, завдав на плече й поніс на бемкання рейки, якою Клим Синиця саме будив комуну, цього разу заповзятіше, ніж будь-коли, а можливо, бив на сполох…

Піднята комуна вирувала в подвір'ї. Принесли воду, рушники з червоними півниками, перебинтували потерпілому груди, відчепили шаблю, з якою кинувся було на «денікінців» собі ж на горе. Коли піднімали його на воза, вимощеного вівсянкою, він пошукав когось очима у натовпі й, упізнавши сторожа з обвислими довжелецькими руками, затримав на ньому втихомирений погляд. Потім заквапились із ним до Глинська, кажуть, там лікар тепер видатний, може, й урятує…

А вітряний сторож, сповнений гризот за свого хазяїна, почвалав до вітряків. Там чекала на нього Отченашка. Скінчився місяць, то прийшла по його заробіток, а заодно принесла старому свіжу сорочку та всі необхідні припаси, як завше.

– Чи я осліп, а чи все переплуталось мені в очах…

– А що, Тихонцю? Ти ж бо знаєш, що Отченашка вміє мовчати… Хрест роблю наперед.

– Бачив їх з горішнього віконця…

– Сліпий не чує, а глухий не бачить. Так, Тихонцю, спокійніше. Май і те, що нам віку доживати…

– Ні, піду викажу їх. Моя совість не може мовчати.

– Подумай про уста, мій голубе. То, людоньки, не жарт, то сила велика. А ми тут що? Вітри чатуємо, і тільки. Молю Бога за тебе, Тихонцю, а вже при тобі і я не пропаду.

На молитву нагодився і сам Бубела, геть не той, що там, і коня поміняв. Був у солом'яному брилі, в гарній сорочці навипуск, оперезаний шовковим поясом із китичками, поміряв вітерець на підняті руки, тоді підійшов до багаття, привітав кашоварів із неділею.

Отченашка встала, поклонилась, а Тихін, помішуючи кашу ополоником, відповів крізь зуби:

– Не буде ниньки вітру… Самий підвівок пішов.

– А що там скоїлось на рові? Не чули?

– Я спав. Не чув… Вітряк глухий… Та і я недочуваю…

– І ви не чули, Отченашко?

– Я так бігла сюди, що й забулася слухати…

Сторож чаклував над кашею, досолив, пригасив кізяки, щоб умлівала поволі, а той пан недільний ще постояв, похитав головою й, пустивши коня пастись, пішов у вітряк. Там піднявся по сходинках, припав до віконця під дахом, і все постало його очам як на долоні: рів, дорога понад ним, нічийний степ лілово палав квітками будяків, а за ним білий комунівський палац виростав із марева шпилями. Сторож запримітив тінь у віконці й заходився знімати казанка з триноги. Отченашка, клякнувши до степу, вирішила дошепотіги молитву, а вітерець гортав полини дедалі тривожніше, марно п'явся на крила, не мав сили зрушити їх з місця й погнати у безвість…

Собака-дойда, якого дочекалися з Глинська не так скоро, як того хотілося б, відразу ж підтвердив натяки вітряного сторожа, взяв слід до нічийного степу, що вакувався вже кілька років підряд, з часу останнього землеустрою. Степ задичавів непролазним будяковим лісом, обснованим ожиною. Високо на будяки залазив переступень. Виводилися там гадюки, джмелі, палючі ґедзі й час під часу воскресали «денікінці». Було того поля гектарів двісті чи й всі триста, й ніхто не міг пояснити, навіщо трималось його без ужитку так багато. Адже за ці роки прирізано з нього по шматку лише Явтуху Голому та ще кільком родинам, що настаралися діток. Коли ж комуна спробувала було забрати запуст, Вавилон запротестував проти цього на тій підставі, що то одвічні вавилонські землі. Соснін (це було ще за нього) відступив, а Синиця вважав, що для комуни той степ – лише клопіт, комуні сутужно і без нього.

У тій пекельній гущавині собака швидко оговтався, збився із сліду, зачхав, схоже було на те, що злочинці притрушували свій слід тютюновою потерухою. Але за поспіхом загубили мотузяне путо, свіженьке, вживане чи не вперше. Македонський вельми зрадів тій знахідці й переніс пошуки на Вавилон, сподіваючись знайти там хазяїна пута дещо іншим способом. Найімовірніших недругів комуни він викликав до сільради і під божевільний сміх Савки Чибіса, котрий збирав тих негідників як виконавець, запитував, показуючи на путо: «Ваше?» Це був прорахунок, ніхто з викликаних не признав того нехитрого пута, окрім цапа Фабіяна, який завітав сюди без виклику, з цікавості обнюхав путо і двічі пчихнув, красномовно засвідчуючи, що на путі залишився слід тютюнової потерухи, якою користувалися злочинці супроти вченого собаки. Згадаємо принагідно, що путо сподобалось Явтушку, він один оцінив річ хазяйським оком й охоче привласнив би її, якби не мусив думати про одіозні наслідки такого кроку. Він потримав путо пучками пальців і, важко зітхнувши, сказав: «Ні». Він лише здогадувався, кому з вавилонян могло належати таке гарне путо… На тих перших допитах цап Фабіян подружив із ученим собакою, бо й сам почував у собі неабиякий талант шукача, він легко знаходив по сліду свого хазяїна, якщо той вирушав у мандри по Вавилону сам, без нього.

Як потім з'ясувалося, путо належало до виробів глинської мотузянки. Батько та син, що тримали споловини це підприємство, не відрікались од свого виробу, але ж мали так багато клієнтів кожного ярмарку, що назвати когось поіменно не змогли б навіть під дулом маузера. А тим часом обидва добре запам'ятали білобрового вавилонського дідича, який не далі як позаминулого ярмарку придбав у них чималеньку партію товару – посторонків, налигачів та кілька пут саме такого ґатунку, яким зацікавився Македонський. Але ж хто стане відбивати такого вигідного клієнта від якоїсь паршивенької мотузянки, котрої не закрито досі лише тому, що не виявлено на ній жодних ознак найманої праці, якщо не зважати, що батько експлуатує сина. Але то вже діло суто родинне. Македонський пригрозив, що він змушений буде закрити їхнє підприємство, якщо вони не назвуть отого свого загадкового клієнта. Але це на них не подіяло ніскільки. Хотіли б вони побачити, в якому хаосі опинився б довколишній світ, якби хто надумав закрити цю останню глинську мотузянку…

Наступної ночі вавилонські богове прийшли в подвір'я Зінгерів. Політали на гойдалці, а тоді, спасійовані, обережні, тісненьким гуртком протовпилися до віконця. Без жодної зброї та начебто без будь-якого зла. Постукались у віконце: раз, удруге. Стара Зінгерка вийшла до них з мороку, припала до шибки. Був там Кіндрат Бубела – впізнала його по білих бровах; за ним стояв Павлюк з трьома синами – замолоду, коли її Орфей, як агент фірми «Зінгер», вирушав у свої далекі мандрівки по світу, Павлюк, тоді ще парубок, мав око на неї, але був осміяний; ото Скоромні понітилися збоку, ніби самі не свої; а там ще хтось – Зінгерка не добачила вночі.