Лебедина зграя. Зелені Млини (збірник)

Нового розквіту зазнав Глинськ, коли став районним центром із районним головою Чуприною з Чупринок, а вже відповідно появилося в ньому і все інше: своя пошта на чолі з колишнім царським поштмейстером Харитоном Гапочкою, своя міліція з непідкупним Пилипом Македонським, своя споживча кооперація, райсуд, райстрах, райживсировина, своє райфо, а отже, і свій банк, який не мав надходжень зверху, а жив переважно з обкладень, конфіскацій, страховок та прибутків від ковбасного промислу, яким здавна славився Глинськ.

Серце ж Глинська і всього району – райпартком розмістився в чепурному будиночку над Чебрецем, який впадає тут до Південного Бугу, в будиночку, дуже привітному, під зеленим дашком, із невеличкими вікнами, тому теплому взимку і прохолодному влітку, з відкритим ґанком, із галиччю в білих коминах, із бузковою алейкою і двориком, у якому було приємно полежати на спориші й послухати вічне падіння води на млинове колесо, котре рухало колись невеличкий млин, але відтоді, як млин вигорів, колесо крутилося впорожні й зупинялося лише на водохресні морози, коли Чебрець у цих місцях промерзав до живої риби. В районі було щось сім чи вісім комуністів, на партійні збори всі сходилися сюди, найдальше було добиратися Климу Синиці, але він появлявся раніше за всіх і повертався в комуну тільки на світанку, бо збори починалися звечора і тривали до пізньої ночі (інерція з часів великого підпілля). Чи не вперше його викликали спозаранку, і від того було якось незвично і навіть тривожно на душі.

Сьогодні Глинськ був вірний собі – співали півні, тяглася лінькувато череда в степ, паслися припнуті містечкові кози на пустирях, перегукувалися ціпи по стодолах, але то все був сущий обман, бо ж далі починався зовсім інший, незвичайний Глинськ, від якого повіяло часами тривожними. В центрі, побіля міліції, снували ополченці, озброєні мушкетами, дробовиками і навіть пищалями, а ті, кому забракло вогнепальної зброї, не погребували холодними витворами залізного віку – з часів Грюнвальдської битви до наших днів. Як устиг помітити Клим Синиця зі свого візка, ополченці носили її гордо, за поясами, бо ні в які кишені вона не вміщалася, що аж ніяк не впливало на високий порив бойового духу, а лише свідчило про його неабияку присутність.

– Бачите, що ви накоїли, – сказав Клим Синиця своїм бранцям, гадаючи, що цей переполох у Глинську зчинився через них.

Ті сиділи на візку ні живі ні мертві, бо ж упізнавали дещо з тієї зброї, якою озброїлись ополченці.

До того славного воїнства поспішав од пошти і Харитон Гапочка, колишній царський поштмейстер. Його озброєно мечем, відповідно до службового стану.

– Що скоїлось, товаришу Гапочка? – запитав Клим Синиця.

Той з підозрою оглянув бранців на возі, мовляв, хто такі, а далі сказав довірчо:

– Як, ви хіба нічого не знаєте? Тут сьогодні вночі втекли з тюрми два вавилонські розбійники. Зараз вирушаємо на Вавилон.

Клим Синиця мало вірив у відданість цього ополченця й тепер мимохіть подумав, що кепсько доведеться Глинську, коли він матиме таких захисників, як цей. Комунар глузливо посміхнувся з Гапочки, той не стерпів такої наруги, вийняв меча з піхов і замахнувся ним у повітрі, що мало означати: «Я цим мечем знесу голову будь-якій контрі». Двоє на візку мимоволі повтягували голови в плечі, а комунар розсміявся, бо становище Глинська після цього жесту видалося йому ще хисткішим, бравий поштмейстер і справді вмів володіти мечем та тільки й чекав нагоди показати себе.

Комунар не став зупинятися біля цього розбурханого воїнства, потерпав за бранців, скоро його візок вибрався з пилюки й зупинився проти будиночка райпарткому. Тут він зліз, відчинив ворота, заправував із бранцями у двір, наказав їм:

– Сходьте.

Вони зійшли, довго та ніяково обтрушували одне з одного солому, в якій хотіли було заховатись од Глинська.

Тут прапор на ґанку обвис – не було вітру. В небі стояла пилюка, знята чередою, млинове колесо крутилося собі впорожні, ні для чого, спориш у подвір'ї підкошено вчора, а може, й сьогодні, і він в'яв у купках, під дровітнею стояла коса з лукою, червона вивіска також була на місці, не запилена, як на інших установах, тут її протирали щорання, і Клим Синиця сказав їм:

– Оце, хлопці, наш райпартком. Постережіть один одного, а я через кілька хвилин вийду, – і пішов туди з батіжком.

«Це просто чорті-що», – подумав Лук'ян.

Синиця вийшов нескоро, то весь цей час Данько тихцем спонукав брата до втечі:

– Ресорки легкі, кінь добрий, дмухнемо до мого приятеля у Талалаїв, а там у якесь велике місто, і край. Ти ж чув, яка про нас слава. Скільки люду озброїли нашим добром. А здорово, ге, коли отак глянути збоку на тих лицарів? Я як глянув на поштмейстера, то мало не обімлів… Рішаймося, Лук'яню…

На ґанку появився Клим Синиця, прецінь без батіжка, похвалив їх за витримку і наказав іти за ним. Коридори тут вузенькі, мостини в них скриплять, стіни в плакатах, од яких Соколюки зовсім було занепали духом, бо все з тих плакатів волалося – души непмана, души куркуля, бий та бий усіх нечистих, раніше Соколюки і гадки не мали, що в радянської влади стільки ворогів. Цих двох було припроваджено до секретаря райпарткому і сказано про них так:

– Ось вони обидва. Я знайшов їх у рові біля комуни. Спали. Це досить пристойні та слухняні хлопці. Відкопали скарб свого батька, сподівалися знайти золото… – Тут комунар невимушено посміхнувся. – А знайшли булаву гетьмана Конецпольського, якого наша міліція чомусь вважає українським гетьманом. Максиме, подзвони і скажи їм, що то гетьман польський і ці хлопці до його булави мають таке відношення, як ми з тобою. Всю зброю я заберу в комуну для музею. Це рідкісна колекція, і я не дозволю, щоб вона загинула.

Максим Сакович Тесля, дуже спокійний, урівноважений і, мабуть, добрий од природи, довгенько розглядав обох Соколюків, спершу Данька, а потім і Лук'яна, і, не маючи проти них якихось вагоміших аргументів, мовив:

– Усе це так, вони справді не винні, що колись розбито гетьмана Конецпольського і захоплено його булаву, але ж навіщо було втікати з тюрми?

– Я почав там сліпнути… – молебно сказав Лук'ян, а Данько підтримав його трагічним кивком голови.

Максим Сакович був людина не лише добра, а до певної міри ще й обережна. Всі надії Соколюків на визволення містилися в тих його ямочках, котрі появлялися на щоках, коли Тесля усміхався. Вони помітно поглибшали, коли Тесля запросив Соколюків сісти, а сам підійшов до стіни, на якій висів телефон, подзвонив Македонському і наказав на диво тихим тоном прийти, забрати втікачів, повернути їм коні з возом і сьогодні ж відпустити додому. А ополченців роззброїти. Синиця підморгнув Соколюкам, коли Тесля сказав у телефон, що сам хоче побачити булаву Конецпольського. При цих словах знову з'явилися в Теслі багатообіцяльні ямочки на щоках, Лук'ян тихо заплакав під окулярами і плечем втер із скроні сльозу. Кінь у дворі з'їв одну купку споришу і разом із візком перейшов до другої.

Соколюків звільнили. Повернуто їм коні, котрі помітно замиршавіли на невільничих оброках, воза і порожню скриню з-під зброї як доказ того, що їх тримали не даремно. Пилип Македонський був лагідний та добрий, вибачився перед ними за всі їхні поневіряння, викликані начебто тим, що класовий ворог не дрімає, а на прощання порадив їм більше ніколи не попадати до цього осоружного закладу, який і йому самому не приносить якоїсь втіхи, окрім безсонних ночей.

Замочили колеса на мілині і вирушили додому. У обох було єдине бажання – хутчій вибратись із Глинська, котрий втратив для них усю колишню романтику. Даринка, що принесла для них передачу, сиділа на скрині й правувала кіньми, які також сьорбнули тут горя, а Данько та Лук'ян упивалися свободою на голому полудрабку, вони сиділи поруч, позвішували ноги, обидва в запліснявілих у тюрмі чоботях. Прощай, Глинськ! Ще сьогодні вони позмивають у ночвах свої гріхи перед людством, одягнуть чисті сорочки і десь по обіді вийдуть на гойдалку, наче з ними нічого такого і не траплялося. Цур тобі, Глинськ, і слава Теслі, який там живе! Від коліс піднімався приємний дух дороги…

Повертався в комуну Клим Синиця пізнього вечора. Підстригся, поголився в цирульника, був напідпитку – вечеряв у «Зеленому млині» (млин згорів під час громадянської війни, залишилася тільки коробка над Чебрецем, у якій робкооп облаштував так звану пролетарську корчму на противагу непманським). У «Зеленому млині» ще Соснін мав відкритий рахунок, адже постачав її сиром із комунівської сироварні, і Клим Синиця зберіг ті стосунки з корчмою, але, на відміну од свого попередника, записував найакуратніше кожну копійку, яку тратив тут на себе, за що пролетарська корчма називала його «глиняним чортом», бо не мала на ньому жодного зиску. Синиця не ображався за це, бо не лише збував тут комунівський сир, а й примостив кілька бодень овечого лою для випікання глинських коржиків, які трішки гірчили, але зате самі розсипалися в роті. Загалом сьогодні він повертався з Глинська в кращому настрої, ніж будь-коли, а найбільше радості мав із того, що виручив безневинних людей.

Гарна видалася ніч у дорозі. Глинські кажани, що виводились у виспах, ще довго супроводжували його, пролітали над самим візком, а декотрі все норовили влетіти коневі у вухо, від чого той мотав головою, ніби струшував кажанів із чорної гриви, на якій все націлювалися перепочити. В самому Глинську поснуло ополчення, так ганебно роззброєне та осміяне Теслею, ніби народженим розумітися на всіх тонкощах влади. Чуприна, як і всі тутешні, тримався на гнучкому та вимуштруваному розумі Максима Теслі. Райпартком дедалі помітніше робився центром мислі та нервів для всього району, що скидався зараз на Ноїв ковчег без вітрил. Максим Тесля, напевне, і досі не вирішив для себе, що брати на ковчег, а що залишати напризволяще.

Сьогодні, звільнившись од Соколюків, вони передумали з Теслею про все на світі і навіть про любов, котрої не торкалися раніше. До того спонукав шум колеса в «Зеленому млині», що вже сам по собі був місцем інтимним. Тесля столувався в пролетарській корчмі, а сьогодні навіть випив на кошт комуни. Досі його вважали тут непитущим, і ця нова його риса була сприйнята служками корчми навіть прихильно.

Тесля прибув до Глинська нещодавно, живе тут поки що сам, без родини, квартирує в одної гарної господині, Варочки Шатрової, як він потім довідався, колишньої офіцерші, її дівоче прізвище – Снігур. У Глинську ціла вулиця Снігурів, на яку Варя повернулася Шатровою. Дружина Теслі з двома дітками залишилась у Краматорську й не квапиться до Глинська, маючи про нього уявлення лише з листів чоловіка. Тесля дотримується думки, що кожен куточок на землі чудовий, коли ти збагнеш його, пустиш у ньому своє коріння.

Синиця не мовив і слова про свою печальну повість із Рузею, та історія видалася йому давньою і непотрібною, щоб згадувати про неї в пролетарській корчмі. А про Мальву Кожушну розповів. Оце вчора приїхала до нього в комуну нагло, колись він товаришував із її чоловіком, той, можна сказати, помер у нього на очах нещодавно. «Яка, товаришу Тесля, може бути любов за таких обставин? Спровадив я її з комуни…»

Від хати Снігурів до Бугу збігає соняхова стежка, по ній щосвітанку Варя Шатрова та її квартирант сходять купатися у затоці, схованій від Глинська вербами. Варя, висока, з вишиваним рушником на шиї, ніби пливе над соняхами, а Теслю деякі соняхи б'ють по обличчю. Сходять разом, а купаються нарізно, мусять ховатися од пересудливого Глинська, та хіба сховаєшся від Харитона Гапочки, цього царського покидька, який про їхні досвітні купання у Південному Бузі відразу ж дописав Теслиній дружині у Краматорськ. Синиця якось був запримітив Варю, одного разу прийшла разом з Теслею до комунівського рундучка купувати сир, запам'яталося її вродливе обличчя в ластовинні, її постать, якась ніби незвична для Глинська, то тепер міг легко доуявити собі цю жінку в затоці й мимоволі посміхнувся, поставивши себе на місце Теслі: якщо Варя вся в ластовинні, то хіба встоїш перед такою, хоч будь вона в минулому біла офіцерша… Спопелить, гаспидка, нашого Теслю на смерть, і тоді не буде його ані тут, ані у Краматорську. Йому ж бо, Синиці, здається, ніщо не загрожує, окрім хіба що Мальвиної хворостинки, дотик якої і досі ніби чує на грудях…

У Денікінському рові було на диво спокійно. Запізніла бузина стояла в білому савані, пахла п'янливо, одурманливо. Клим Синиця знову подумав про Мальву, про її хворостину, засміявся знічев'я. То Тесля зачепив болючу струну в його душі…

Біля парадного стояв кінь, прив'язаний безжально закоротко, з подушечкою, що правила за сідло. Це було над усі сподівання, лише тепер міг признатись собі, що всю дорогу від Глинська йому бажалось застати її тут, у своїй кімнаті. Навіть дивно, що вона досі не вибігла на балкон, можливо, спить на канапі під нішею. Попестив коня, який, напевне, знидів по чоловічій руці, перев'язав його надовше, аби кінь міг прилягти, коли господарка тут забариться, пальцями розчесав йому холодну гриву, на яку впала роса. Коли б не сторож, то найкраще було б завести коня до стайні, поставити біля драбини з сіном. Лише тепер стала зрозумілою та посмішка, якою сторож зустрів Клима Синицю. Мовляв, ідіть, Мальва на вас чекає з самого вечора.

Згадався запаморочливий цвіт бузини на рові. Причинив двері, дістав сірники з кишені – побігла, може, найтривожніша мить, після якої стало порожньо та необлаштовано на душі. Нікого не було, лише молодий Маркс із медальйоном на шиї недремно дивився з ніші. Вперше комунар подумав про те, що був то ранній, але вже безумно закоханий Маркс. Сірник обпікав пучки, але потерпілий з тим крихітним вогником пройшов пітьму до інших дверей, відчинив їх якомога тихше, вийшов на балкон.

Кінь стояв біля ґанку, сумний, тихий, віконце нагорі висвітило залізне коліща, що валялось на подвір'ї і видалося зовсім іграшковим з вишини, а на мансарді поет читав по пам'яті лермонтовського «Демона». Читав із почуттям, з жестами, бо у вікні, де коліща, час від часу з'являлася постать поета, бентежна й велична.

Обидва Соколюки знали Даринку, можна сказати, з колиски. Данько здружився з Даринчиним батьком у нічних, хоч і був значно молодший за нього. Там менші завше горнуться до старших, але всі купно обирають собі отамана, не страхопуда, а хороброго – і головне, щоб був справедливий до всіх однаково й до тих найменшеньких пастушків, які облипали вогнища, мов нічні метелики, й заворожено слухали побрехеньки старших, а поміж тим і правдиві оповіді про Вавилон та про сусідні «народи». Даринчин батько отаманував довше за всіх, не одне літо водив пастухів на нічні баталії проти «довгов'язих», «клебанів», «дохлих мух» та інших «племен», котрі під егідою Прицького, села впертого й непокірного, заводили з Вавилоном довготривалі війни, на перший погляд, нібито й ні за що, а насправді за ті ж честь і свободу, якої ніхто, проте, не збирався одбирати у жодної з воюючих сторін. Бо ж ледь кінчалося літо, як вороги вгамовувались, і Вавилон вільно засилав сватів у навколишні села й звозив на свої горби кращих представниць з отих ворогуючих «племен».

Отаман уподобав собі рано овдовілу шляхтяночку, Ясю Закревську з Прицького, яку привіз у Вавилон разом із донькою від першого заміжжя. Яся невдовзі померла від тифу, залишивши отаманові ніби й чужу Даринку. А вітчим почуття до неї заповзяв батьківські, дівчинка називала його татом, залишати її саму в хаті не хотілося, то брав Даринку на нічне. Скоро й вона носилася на Капітанці на радість батькові. Той тішився й не раз казав ратоборцям: «А погляньте на мою Даринку!» Разом з дорослими налітала на ворогів – буде колись отаманкою. Того разу очманіло билися з напосідливими «дохлими мухами», хтось із них пошпурив у нашого отамана істика, бідного навіть не встигли домчати до лікарні, повернули з дороги. Зате Вавилон після того закликав себе й своїх сусідів до тривалого миру. А якщо й спалахували бійки, то лише навкулачні, або й так боролися силачі з силачами, на чому слави зажив Данько Соколюк, поборений був лише один раз якимось бовдуром із Прицького, з усіма ж іншими не знав поразок.

Даринка іще якийсь час пригонила в нічне свою Капітанку. Юну вершницю старіш привчали курити, лаятись по-хлоп'ячому, узвичаювали до всіх «звитяг» пастушого життя, не вельми бідкаючись о те, що могли нашкодити дівчині. Коли ж одного вечора Даринка не з'явилася в нічліги, то всі пожалкували за нею, відчули, що любили її за батькову вдачу, а оті пустощі, котрих навчили дівчину, були для них всього лише жалюгідною розвагою після колишніх славетних баталій. Даринку разом з Капітанкою, а точніше заради Капітанки, забрали у Прицьке якісь далекі родичі. Вони виявилися людьми лихими та загребущими, наступного літа Даринка втекла від них. Не застала батькової хатини – сусіди встигли спалити її за одну зиму, і лише вишневий садочок потім заквітав щовесни, не хотів дичавіти.

За всі біди та поневіряння добилась великого сану – стала вавилонською чередницею, міняла підпасків, добираючи собі хлопченят хвацьких та слухняних, а якби ще до того Капітанка, яку кляті родичі привласнили, то й не на жарт могла б почувати себе отаманкою. Нібито й змирилася зі своєю долею, тільки супила брови, визолочені літом, коли поверталася з чередою в село, та в душі докоряла батечкові, що той так безглуздо загинув і бився не з тими, з ким належало б битися великому отаманові. Битися малося б із тими, чиїх корів та овець вона займала все більше та більше, наче їх плодять якісь невсипущі та невситимі потвори. Скоро тих овець стане так багато, що вони з'їдять і сам Вавилон, вигризуть у ньому все живе та господнє. Дивно Даринці, що ті овечі отари ніколи не змішуються, кожна з них має над собою свою тронку, зовсім не схожу на інші, Даринка не може проникнути у світ тих музикальних істот, які чують свою тронку при найменшому нагадуванні і ходять за нею, мов заговорені.

У чередниці було приємне ластовиннячко, розкидане по всьому обличчю, але ж навіть носик не зазнав від того жодної кривди – їй те ластовиннячко пасує; вії довгі, завше опущені долу так, що зеленаві очі з-під них скидалися на вечірні потемки, коли в них спалахує перша зоря, додаючи їм синяви; стан у Даринки гнучкий, як пагінець, але в ході було щось хлоп'яче, ота сягнистість, від якої неабискільки втрачають дівчата; іще мала вона одну ваду, либонь, від того, що курила в дитинстві, – грубий, хоча і доволі приємний голос; чи не з тої ж причини появився у неї чорний пушок над верхньою губою, поки що ледь помітний, як глянець, але Даринка не те що ховає його, а навіть пишається ним, то їй дісталося від Ясі Закревської, жінки гарної та гордої. Що ж до голосу, Даринці байдужки, він не завдавав їй ніякого клопоту. В одних домах Даринку так і звали Даринкою, а в декотрих, можливо, через її голос, – Дариною, хоч їй було тепер не більше, ніж тим вавилонським дівчатам, котрих звали Марфусями, Пизями, Дизями, а то й іще ласкавіше. Дівчат не визнавала, товаришувати любила з хлопцями, якщо ж доходило до бійки, то билася з ними поспіль, з усього красного парубоцтва боялася хіба що Данька Соколюка, і то не так його самого, як його чорної бороди, таке було відчуття, що нею він міг би кого завгодно залоскотати на смерть. Її улюбленим філософом був Фабіян – його вона могла слухати скільки завгодно, що ж до Фабіяна-цапа, то вона терпіла його лише в присутності хазяїна, без нього їй здавалося, що то одне з хитрих перевтілень філософа, й, одверто кажучи, вона трішки побоювалась цієї хитромудрої худобини, якій не раз кортіло сказати: «Фабіяне, ану ж перекиньтеся в чоловіка…»

Даринка приносила для Соколюків передачі, одного разу вхитрилася передати навіть пилочку у хлібі, яку вклав туди один великий спец по втечах із тюрми, його порадив Петро Джура, а живе той тип у Глинську, вважає себе майстром на всі руки. За пилочку Даринка віддала й гарний шмат сала. Для самої ж Даринки то була майже підсвідома гра у щось незвичне, незнане раніше, вона й справді прагнула їх визволити, а як везла їх додому і сиділа на скрині, то не соромилась Вавилона, ба навіть мала від того якесь гарне душевне возвишення. Даринці ні на кого було поширювати свою відданість, то вона всю її виплеснула на Соколюків, вдячності ж за те їм вистачило лише на дорогу від Глинська. Коли ж дорога з неволі скінчилася, вони одразу поіншали, надто Данько, стали такі дрібні та мізерні в її очах, що Даринка несамохіть подумала, чи й варто було таких випускати на волю.

Випрягши коні, Данько тієї ж хвилини подався на горище. Там, на бантині, тримали сало в мішечку, то він, гаспид вавилонський, побіг дивитися, скільки сала перетрубила Даринка за їхню відсутність. Вона ж того сала навіть не спробувала, все виносила до Глинська, на передачі, а він зійшов із горища, поплескав її по сороміцькому місці й каже:

– Бачиш, Лук'яню, яку гарну задничку викохала на нашому салі.

Замість того щоб вступитися за Даринку, Лук'ян розсміявся. Він заходився скликати голубів, і коли ті почали злітатися з усіх усюд і сідати йому на руки, на плечі й навіть на голову, то він мав з того стільки радості та захоплення, що зовсім забув про Даринку. Ніби й не помічаючи її, покровитель голубів побіг оглядати баштан, пограбований Явтуховими дітьми, а Данько, застережений зникненням сала, метнувся до лугу, певен, що одним салом тут не обійшлось. У лузі проростав ще від батька невеличкий берестовий гайок, в якому Данько не дорахувався кількох найстрункіших берестків. Усе вказувало на Явтуха, який міг почати з сала і дійшов до берестків, не могла ж Даринка одна виносити цілий мішечок сала.

Поруч, на отавиську, послано кілька стежок полотна – Пріся вибілювала його на Соколюковому лузі, щоб на своєму в цей час могла проростати отава. Данько хотів було поскидати полотно зі свого лугу на Явтухів, але тієї миті з конопель виступило кілька старшеньких явтушенят, настроєних войовниче. Імена їм обиралося найзручніші: Тодось, Антось, Івась, Стась, то потім сам батечко їх вічно плутав. Примусивши дядька Данька забратися геть одним своїм виглядом, вартові полотна знову засіли в коноплях і трималися там так тихо, ніби й справді чекали на злодія. Тим часом їхня матінка чепурилася в хаті до Соколюків, а батечко по обіді відсипався на возі під грушею. То-то схаменеться, як прокинеться і побачить своїх сусідів тут, на волі.

Берестовий гайок Явтух уже встиг майже привласнити – без конфіскації. Одне зараз хотів би знати Данько: де він переховує вкрадені берестки. Лук'ян же на баштані мало не заплакав з розпуки: найбільші кавунці, примічені ним ще до арешту, щезли, а весь баштан мав такий вигляд, що Лук'ян одразу уявив піратські наскоки явтушенят. Груші та яблука були також належно обнесені, вціліли тільки пізні сорти, їх явтушенята залишили до осені.

На кожному кроці Соколюки знаходили себе пограбованими коли не самим Явтухом, то його дітками, могли скаржитися зараз хіба що один одному або ж своєму дорогому дядечку в третіх Паньку Кочубею, в житті якого жодних істотних змін за час їхньої відсутності не сталося. Дядечко і далі перебуває головою, а заодно облагороджує пізніх кабанців, сподіваючись колоти їх десь перед Великоднем наступного року.

Коли Соколюки проїздили повз сільраду, на ґанок вийшов Боніфацій і привітав їх так, наче вони поверталися од вітряків. Кармеліт був вражений не так тим, певна річ, що їх відпущено, – се його мало обходило, – як тим, що їм повернуто скриню.

– Гей, а що маєте в скрині? – запитав Боніфацій, не сходячи з ґанку.

Замість відповіді Лук'ян постукався кісточками об віко, те означало, що скриня порожня. Зате на скрині маємо дівчину, – показав прозорим жестом на Даринку.

Коли вони обидва добилися до хати – один з баштана, а другий із лугу, – Даринки вже не було, а на лаві сидів Фабіян, який пилочок їм не передавав, але до Клима Синиці прохати за них ходив. Інакше кукурікати б їм у Глинську ще довго. Він присоромив їх за Даринку й сказав, що на їхньому місці притримав би це дівчисько до ліпших часів, хати воно не пересиділо б і хліба не переїло б, ще й зарібок від череди приносило б на гурт. Лук'яньо хотів було завернути Даринку, але Данько зупинив його:

– Стривай, братику, ти тут, либонь, не один…

Явтух спав, то Пріся скористалася з того, причепурилася, подалась до сусідів. Біля двору стріла Даринку.

– Що, йдеш од них?

– Іду…

– Жаль. Звикла до тебе… І хлопчикам моїм ти сподобалась. Хай би вже, думаю, вростала тут… Парубки ж бо гарні. Що один, що другий…

– Відвикнете, тітонько, – посміхнулася Даринка.

– Ого, яка ти колюча, – зауважила Пріся.

Зачеплена тим гордим дівчиськом, Пріся повернулася під грушу, постояла біля воза і, впевнившись, що Явтух спить міцно (то на дощ), тихцем відсунула дошку в паркані, відтак, поклавши її знову на місце, майнула до Соколюків.

Фабіян підстригав Данька перед купіллю, посадовивши його на маленькому ослінчику побіля віконця. Менший Соколюк порався біля печі, грів у велетенському чавуні воду для старшого. Даринка виявилася дуже здогадливою, наносила води повну діжечку, маленьке зелене жабеня плавало в ній і втікало на дно, як тільки Лук'ян зачерпував воду мідною квартою. То Даринка наповнювала діжечку вночі або ж на світанку й ненароком принесла це криничне жабеня. Загалом Даринка чудово вела хатнє господарство, все перемила, перепрала, рушники на образах немовби обновились, скрізь, де тільки можна, повтикала польові квіти, долівку стиньковано підзолоченою глиною, припічка та комина підбілено – в хаті ще довго буде пахнути Даринкою, її духом дівочим.

Уже стояли напоготові велетенські вербові ночви, в яких колись уміщалися обидва Соколюки разом. У тих ночвах випарено кілька поколінь, у тому числі й перших явтушенят, у Явтуха не відразу з'явилися свої ночви, то Пріся звикла до цих, з бляшаною латкою на днищі. Ніщо не може порівнятися з вербовими ночвами, коли їх гарненько розпарити. Купіль пахне вербою, діти підростають у ній просто на очах. Бувають ще липові, в'язові, кленові ночви, але ті оживають поволі, в цьому далеко їм до верби.

Пріся прийшла так невимушено, як, бувало, приходила колись по ночви чи по сіль, завважила, що ночви пересохли, і всілася на лаві, виставивши напоказ свої гарні засмаглі ноги в постоликах. Данько, забганий рушником, глипнув на них, посміхнувся знічев'я. Фабіян збився з голярського ладу, а Лук'яньо вкинув у піч нескрученого віхтя, і та випахнула димом на хату.

– Поможи-но йому, Прісю, – звернувся до неї Данько, і того було досить, щоб гостя схопилася з лави. Сказала, ставши до печі:

– Спровадили таку гарну дівку, а тепер і скупати вас нікому. Ха-ха-ха! Які ж ви безпомічні без нас!..

Сміялася піч, і сміялася Пріся, і Данько гиготів, аж поки Фабіян не дав йому запотиличника, аби сидів тихо і не ворушився.

– А мій Явтушок купається у ставу, він не такий пан, як ви… – навіщось сказала Пріся, хоч добре знала, що Явтушок не купається у ставу, боїться кінського волосу…

– Колись твій Явтух ще в смолі за них буде купатися, – зауважив Фабіян, опоряджуючи закошлатілого Данька.

Пріся промовчала, швиденько зогріла два банячки, наповнила третього. Ночви розпарилися, запахли вербою, в кутку від пари заплакав Микола Чудотворець. Лук'яньо побіг ще по воду – вже для себе, Явтух одсипався на возі, явтушенята качалися в лузі на полотні. Лук'яньо зачерпнув води і поніс на коромислі на гору, Явтух перекинувся на другий бік, обличчям до Соколюків.

Лук'яна Фабіян підстригав у дворі, на колоді, де рубали дрова, а в хаті Пріся купала Данька у ночвах. Терла йому спину вівсяним віхтиком, потім голову. Завважила, що Явтушок доказав на них без жодного зла, з ревнощів, потім карався, а вона, Пріся, зовсім затужила по них, хоч і не має до них інтересу, як Мальва чи хто інший… Сусідам слід жити у мирі, в злагоді, бо ж то майже одна сім'я, її оповідки про сировара Данько зустрів легеньким смішком. Для Мальви то лише мить, доки є на світі він, Данько…

Вийшов із хати розпашілий, чистий, як циган у свято, посміхаючись, сказав Лук'янові:

– Іди, братику, покупайся, та відсвяткуємо якось своє омовіння…

Омиванки злито в цеберку, а ночви вже чисті, вимиті, знову парують, Пріся прекрасна над тими ночвами, Лук'яньо ж соромиться роздягатися при ній. Вкинула якогось зілля, спитала:

– Не бачив, Явтушок мій ще спить?

– Спить.

– То купайся мерщій…

Той циган грубий, хтивий, а він, Лук'яньо, ніжний, наче юнак. Сказала йому:

– Женитися вам пора, бо так і пов'янете вічними парубками. Он мої хлопчики вас доганяють…

Данько крадькома постукав у шибку – то було попередження: під грушею прокинувся Явтушок.

Глянув на сонце, те опинилося над вітряками, либонь, переспав і за це хотів зігнати злість на дружині, заволав її. Потім згадав, що вона мала білити полотно на лузі, швиденько запріг коні, поклав на воза вила-двійчата, що до снопів, і побіг відчиняти ворота.

Що за напасть? Старший Соколюк сидів на призьбі вкупі з філософом, а менший саме вийшов із хати й поклонився сторопілому сусідові.

Той розкланявся, розгублено та подивовано, ніби ще крізь сон, а коли побачив ковану скриню на возі, то йому зовсім потемніло в очах, бо ж навіть не припускав, щоб та скриня могла бути порожня. Коли йому одніміло, кинув їм:

– Гей, чорти! З поверненням вас, в добрий час будь сказано. Щойно ви мені виснились… Тьфу на вас, добра б вам не було!

Пріся тим часом йшла з лугу, і то була для Фабіяна з усіх відомих йому чи не єдина кругосвітня подорож, котрої він не міг збагнути до кінця своїх днів. Адже ж знав певно, що вона не виходила з хати через двері. Це так зацікавило Фабіяна, що він підвівся, подався в хату, аби з'ясувати бодай для себе цей факт.

Цап спав у сінях, ліжко під віконцем було заправлене найвеличніше, з цілою горою подушок, складених, як завше, – внизу більші, а далі менші та найменшенькі, – жодних ознак похапливої втечі. Вражений філософ підійшов до все ще запітнілого Миколи Чудотворця й осінив себе хрестом, хоч досі ніколи не відзначався запобіганням перед богами, майже зцурався віри. Коли вийшов, Пріся вже сиділа на возі, запнута білою хусточкою, свіжа, чиста, незрадлива – через якусь годину-другу вони повертатимуться з поля на височенній хурі снопів, врубльованій берестком, зрубаним у чужій леваді. Явтух з тієї житньої висоти буде гордо позирати на грішну землю, а Пріся всю дорогу лежатиме горілиць і глядітиме у вечірнє небо, вискніле за день. Якщо ж через дев'ять з половиною місяців (хлопчиків, як правило, переношують) з'явиться хлопчик, то Пріся нагадає Явтушку, коли те сталося: як звозили жито з-під Чупринок, просто поля, на хурі, у надвечір'я, хіба він не пригадує, як вибрав її на хуру по віжках та як потім здогадливо внизу форкали коні.