Ольвія

І на радощах Лія наспівувала простеньку родоську пісеньку про ластівку:

Прилетіла ластівочка

З ясною погодою,

З ясною весною.

Грудки в неї білі,

Спинонька чорнесенька.

Що ж їй ягід не даєш

Із дому багатого?

Чи даси вина їй в чашечці,

Ще й сиру на блюдечці,

І пшениченьки?..

Її ніжний голос дзвенів для Керікла найдавнішою у світі музикою, вона сама здавалася йому чарівною ластівкою, що прилетіла до нього з ясною погодою, принесла на своїх крилах весноньку…

– Ластівочка моя… – говорив він їй в пориві ніжності.

А вона іноді задумувалась, нишком сльози утирала, а то збуджено говорила, аж ковтаючи слова:

– Я – вільна… Боже мій, я – вільна. Чи сниться, чи ні?.. Вільна. Не рабиня, не товар, не худоба. Я людина. Вільновідпущена. Слово яке: вільна-а… У мене чоловік, син… Я не відаю, що таке лімос[16]… Боже мій, я вільна!

Іноді гірко зітхала, задумувалась.

– Але ж скільки людей ще у рабстві. Без надії, без сподівання, без волі… Доблос[17]… Чи зникне коли прокляте рабство? Коли вже людина перестане бути товаром, бидлом? Коли, Керікле, коли?

її голубі очі ставали темними, а погляд робився гострим, ненавидячим. Керікл внутрішньо здригався, бо відчував у ній силу більшу, аніж у собі. Хоч він і чоловік, і воїн…

– Годі, кохана, годі. У тебе сім'я, син. Чого ж тобі ще не вистачає? Скажи, і я все зроблю для тебе, все, аби моя пташечка, моя ластівочка знову щебетала. А за всіх не переболієш.

– Але ж інші у ланцюгах, Керікле, у кайданах.

– Так заведено, – відповідав він, але голос його не був переконливим. – Не нами заведено. Богами. Так було і так буде. На цьому стоїть світ. Раби необхідні.

– Щоб ви на рабах будували своє вільне життя? Щастя? – вигукувала вона знетямлено. – Але ж раби такі люди, як і ви. Не можна своє щастя будувати на сльозах і горі інших.

– Так заведено, – бурмотів він.

– Ви, рабовласники, завжди так говорите. Ви кидаєте людей у рабство, а вину свою перекладаєте на богів. Не треба так, Керікле, не треба.

– Я воїн, – уточнював він.

– А я ненавиджу війни! Вони роблять людей рабами.

І знесилено замовкала, і він після таких розмов по кілька днів не чув від неї і слова.

Іноді вона стиха жалілась – у простір жалілась, ні до кого:

– А мій братик і досі у рабстві. Доблос… Нас разом продали за борги батька. Мені пощастило, мене в Ольвію привезли, хоч сонце вгорі бачила, а братик… Братик на підземні рудники потрапив… А звідти виходу немає… Хіба на той світ. Та й то викинуть тіло на смітник… Як собаку.

І птицею кидалась цілувати свого сина, молячи богів, аби хоч він був щасливий…

Маленький Ясон ріс швидко і вже на одинадцятому місяці зіп'явся на ноги. Як радів Керікл! Навіть на вулицю його виносив, на землю ставив і, щоб усі бачили, водив його за ручку… Ясон дибуляв смішно, падав, вставав і знову вперто намагався йти. Аж сопів од упертості… А коли Ясон побіг – вперше у своєму житті побіг, Керікл холонучи згадав умову: тільки син піде – Лія вільна. Вільна від Керікла, від Ольвії. Вільна і може повертатися додому… І в хмільну Керіклову радість повільно й невблаганно вповзала печаль… Страх втратити Лію не давав йому спокою. І швидше хотілося діждатися тієї миті, як син піде, і, коли це сталося, злякався Керікл. З синовими самостійними кроками втратить він своє блакитнооке щастя. Адже клявся він богами, клявся, що відпустить її. Вона умову свою виконала чесно, а він… Він її теж не обдурить.

А син уже бігав по двору, ба, й на вулицю сам вибирався.

Як він смішно дріботів товстенькими ніжками! Як він радо сміявся, як він гордо вигукував:

– Ага, а я вже вмію сам ходити, ага!..

І все в батька питався:

– Правда, я вмію найкраще ходити, правда?

– Правда, сину, – зітхав батько, – ти вмієш ходити найкраще.

І хоч було важко, та все ж він переміг себе і перший заговорив про свою обіцянку:

– Ти давно не рабиня у місті, а тепер ти вільна зовсім. Куди захочеш, туди й полетиш.

– А ти? – питалася вона.

– А я… Я буду з сином згадувати тебе.

– Як згадувати? – доскіпувалась Лія.

– А так, як згадують про своє щастя.

Лія вмовкла і мовчала день.

Всю ніч вона проплакала. Керікл не заважав їй плакати, її сльози – то сльози радощів. Воля вже стукає у її двері. Завтра вранці він посадить її на трієру, і прощайте, Керікле з Ясоном. Тільки у сни наші будеш прилітати, ластівко моя…

Вранці Лія сказала:

– Я довго думала і… – Він трепетно чекав її слів. – І ніколи я тебе не покину, і нікуди я від тебе не поїду. Бо любов – то і є воля. Я люблю тебе, доброго і гарного душею, ще дужче сина люблю, а більше мені нічого й не треба.

Він цілував її руки та все благав і благав, аби вона повторила свої слова. Вона казала ще і ще… І, як ніколи, радісно наспівувала свою улюблену пісеньку:

Прилетіла ластівочка

З ясною погодою,

З ясною весною.

Грудки в неї білі,

Спинонька чорнесенька…

І мали вони ще двоє щасливих літ.

Неймовірно щасливих для Керікла літ, коли він говорив привселюдно про Лію:

– Моя дорога і єдина дружинонька…

Розділ третій

У «царстві тіней»

Відразу ж за містом живих починалося «царство тіней» – некрополь. Останній і вічний притулок невгамовних, веселих ольвіополітів. Ох і багато ж зібралося їх тут, у місті мертвих. У десять разів більше, аніж у місті живих!

І зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга: збирайся, прощайся, пора!..

І нічого не вдієш, така вже доля людей: із царства живих переселятися у царство мертвих, до рідних, до батьків, до прадідів, до пращурів, до вічності. Так було, так є і так буде завжди, покіль сонце в небі сяє. Бо така воля богів, а тому – що вдієш? – ольвіополіти проводжали своїх громадян у царство мертвих із філософським спокоєм: усі там будемо! Рано чи пізно, а кожному доведеться ковтнути води із підземної річки забуття і навіки забути білий світ.

А місця на тім світі вистачить усім, тож і зростає некрополь щодень, бо кожного білого дня надходить комусь чорна черга, і невмолима Ананке[18] постукає на порозі своїм страшним посохом: ей, живий! Збирайся, прощайся, пора! Місце твоє під сонцем уже потрібне іншому, тому, хто з першим криком народження вже вирушає у дорогу життя!

Що ж, пора – то й пора!

І ольвіополіти збиралися, прощалися (як мали час) і вирушали у вічність.

До «царства тіней» вела Остання путь – широка дорога, по якій віками в останню путь проводжали живі мертвих.

До життя одна дорога вела, але як їх багато веде до смерті!

І в «царстві тіней» мов земляні хвилі спинилися і застигли назавжди. А то ж все безіменні горбики, горбики, горбики… Горбики над перетлілими прахами перших ольвіополітів, тих, у кого вже і рідні не лишилося у світі білому. Бо всі, хто з ними жив – і друзі, і вороги, – всі вже повмирали. А сьогоднішнє покоління ольвіополітів пам'ятає лише близьких та рідних. Але некрополь оберігають як священне і вічне місце громадян щасливого міста.

Не знали тільки ольвіополіти, що мине якась тисяча літ, і на їхніх могилках, на їхньому місті мертвих, з'явиться село[19] живих. І будуть живі – вже слов'яни, а не греки – над мертвими зводити хати, засівати хлібом поля і садити сади. І вишні на землі некрополя, на прахові ольвіополітів, буйно квітнутимуть веснами, і живі сміятимуться і плакатимуть на мертвій землі, і хлопці будуть зустрічати дівчат у вишняках і гаряче їх цілуватимуть, і будуть тут зачинати і народжувати дітей, будуть тут і вмирати, лягаючи в землю поруч із прахами ольвіополітів.

А сади цвітуть на прадавнім некрополі, а ниви золотим хлібом колосяться, а життя іде – з радощами і печалями, з щастям і бідою, – йде життя, і в цьому, мабуть, і є вічність, і безсмертя роду людського, і життя у білому світі…

Неподалік Останньої дороги поховав Керікл свою Лію.

Вона заступилася за раба – геть сивого вже діда, котрого на вулиці бив палицею господар, приказуючи:

– Будеш швидко повертатися, стара черепахо?! Будеш?! Чи ти тільки до їжі прудкий, а як до роботи, так відразу ноги тягнеш? Ось тобі!.. Ось!..

І лупив палицею старого по голові, і від того біла борода раба почала червоніти.

– Не смійте! – крикнула Лія, котра саме проходила мимо. – Він же людина, а не худобина. І до того ж старий.

– Не розпускай язика, – скрива озвався господар того раба. – Ти така ж рабиня, як і мій ледар. Хоч з тобою і спить полемарх. Геть звідси!..

І вдарив її палицею по голові.

І від того удару на очах у всіх людей у неї наче обірвалася в грудях якась ниточка…

Лія повернулась до полемархового будинку бліда, тільки губи тремтіли. Вона не промовила жодного слова, лягла, відмовилась їсти і на третій день померла, так і не розтуливши покусані до крові уста.

День видався погідний, сонячний, як ховали Лію. Керікл востаннє надивлявся на свою дружину і думав про те велике щастя, яке вона подарувала йому.

«Але щастя завжди ходить у парі з нещастям, – гірко думав він, утішаючи себе, і не міг утішити. – Хто був щасливий, той неодмінно мусить побути і нещасливим. Бо добро іде слідом за злом і навпаки. Як правда ходить із кривдою. Але я був щасливий, тому й горе прийму як належне».

Яму було викопано глибоку, простору. Дно застелили циновкою – вічною постіллю тих, хто йшов у «царство тіней».

Біля небіжчиці поставили, як і годиться, посуд з їжею, поклали люстерко та глиняний кухлик для пиття.

Кулаки в Лії були стиснені, вона й померла із стисненими кулаками, і так її і в яму поклали. І вже у ямі Керікл просунув їй між закляклі стиснені пальці монетку.

– Це плата Харону, – сказав тихо, – плата за те, що старий перевезе тебе на човні через підземну річку забуття у «царство тіней».

І накрив її своїм плащем.

Йому подали руку, він вибрався з ями, постояв із схиленою головою, а потім кинув на груди Лії і жменю землі.

І яму швидко загорнули, і в некрополі з'явилася ще одна могилка…

П'ятнадцять літ минуло звідтоді.

Сидить Керікл у затишному дворику й тихо радіє: син приїздить. Його стрункий білявий хлопчик з блакитними очима. Навчався в Афінах різних наук.

Коли б то Лія була жива…

Із некрополя повертаються слуги.

– Господарю, – вклоняються, – срібну чашу з вином ми поставили на могилі господині.

– А що ви сказали господині?

– Ми сказали: господине, твій муж Керікл ласкаво запрошує тебе у дім на банкет з нагоди повернення сина Ясона. І тільки мовили, як з-за могили знялася чайка.

– І куди вона полетіла? – швидко запитує Керікл.

– Кигичучи, вона полетіла до лиману і зникла в небі.

– Добрий знак, – зрадів Керікл. – Лія полетіла у море зустрічати свого сина. Щасливого тобі лету, ластівко моя!

І збуджено додає:

– А таки гарно у світі жити!

Та нараз зупиняється посеред двору й обхоплює голову руками.

– Але що я скажу йому? Що я скажу своєму синові, як він, переступивши поріг, запитає про Ольвію? – майже кричить Керікл, і слуги злякано ховаються в будинку. – Що Родон віддав дочку скіфському вождю, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами? Ясону що до того зміцнення тих стосунків? Він же без Ольвії життя свого не уявляє… Чи знайдеться у нього сила волі, щоб збороти біль і відчай збороти? Чи зрозуміє він, що Родон вчинив так не з власної забаганки, а з вищих інтересів?.. І що до тих вищих інтересів міста моєму синові, моєму хлопчику?

Вигукував і не знаходив відповіді, і ясний день став меркнути йому, а радість згасати…

Розділ четвертий

Краще б я зовсім не повертався!

В Афінах йому було знамення.

Довгих два роки, допоки він навчався, туга за далекою коханою не полишала його й на мить. І навіть славетна, знана на увесь світ чарівна столиця сонячної Еллади не могла розвіяти його сум, що терзав серце чимдалі, тим пекучіше. Не мав друзів, бо любив самотність, і часто після навчання одиноко блукав безлюдним берегом моря чи сидів на камені і линув думкою туди, де на околиці цивілізованого світу, на березі іншого, Гостинного, моря є місто, і дівчина, що носять одне, найдорожче йому ім'я: Ольвія. Коли йшов за місто, до моря, то в шумі прибою, у посвисті далеких вітрів йому вчувався тихий і ніжний голос коханої, і він схоплювавсь, і здіймав руки до неба, дякуючи богам, що дарували йому голос Ольвії.

Одного надвечір'я, коли в посвисті вітру вчувся йому дорогий голос коханої, Ясон сів у рибальський човен, який знайшов на березі, і поплив у відкрите море.

«Хоч трохи, а все ж таки побуду ближче до Ольвії», – подумав він, налягаючи на весла.

Тихе і ласкаве море – ані хлюпне, ані зітхне… Наче заснуло, заніміло, тільки десь там, на обрії, гудуть далекі вітри, приносячи йому голос коханої. Втомлене сонце поволі котилося до обрію, готуючись пірнути на спочивок у зеленаву глибінь.

Із берега йому кричали рибалки і махали руками, щоб він негайно повертався, ще й показували на червоні смуги призахідного неба, та Ясон, думаючи про кохану, не чув їх і не бачив. І рибалки, махнувши руками, заходилися витягувати свої човни подалі на берег, куди не міг дістати прибій.

Ясон так замріявся, що незчувся, як і заплив далеко.

Зненацька тихе і ласкаве море потемніло, запінилось, загоготів-завив вітер, і навіженими звірами пішли хвилі…

Не встиг Ясон й опам'ятатись, як закрутився вихор, вирвав з його рук весла…

Новий, ще дужчий, рвучкіший порив вітру перекинув човен, і Ясон опинився у воді. Коли він випірнув, випльовуючи солону воду, човна не було… Всюди море, море і море… Ясон злітав на хвилях і з кожним злетом з тугою і відчаєм дивився на далекий, недосяжний берег… І – жодного вітрильника на обрії!

Ошаліле море бушувало недовго і стихло раптово. Погудів кудись вітер, вгамувалися хвилі, море знову зробилося тихим та мирним. Шквал зник, як його й не було, і поніс із собою човен.

А берег утікав, берег залишався далеким і наче танув, зменшувався на очах. Ясон відчув, що вибивається з сил. Напружуючись, гріб руками щодуху, надто гарячкував, не беріг сил…

І невдовзі відчув, що холодна невидима сила владно почала тягти його вниз, у морську глибінь. Розпачливо хапав ротом повітря.

«Все… – безнадійно подумав хлопець, – не дістануся до берега. Море заманило мене, щоб втопити. Видно, така моя доля. А свою долю і на швидкому коні не обскачеш…»

Він облишив боротьбу з морем, віддався на поталу хвилям. Що буде – те й буде… А буде – кінець…

І тоді, мовби з туману, виринула перед ним Ольвія.

Зовсім поруч, майже біля себе, побачив юнак її ніжне обличчя із стрілками брів, побачив очі, що світилися для нього, як дві теплі, дві найрідніші зорі…

– Ольвіє! – крикнув він, все ще не вірячи побаченому. – Радість моя… Я не здамся. Я здолаю море, щоб повернутися до тебе. Я повернуся, вір мені… чекай… чекай…

Серце знову забилося, кров гаряче завирувала у жилах, несучи захололому тілу нову силу і віру в перемогу. Образ коханої, що виник перед ним, надихнув, збудив жагу життя.

Ясон дістався берега. Як він здолав море, як плив – не пам'ятає. Перед ним невідлучно маячила Ольвія, манила, звала на берег. Вибравшись на прибережний пісок, лежав безсилий, з сльозами на очах шепочучи дороге ім'я коханої.

І відчув Ясон серцем, що то було йому знамення, що Ольвія на далеких берегах Понту кличе його, не докличеться, і якщо він зараз, негайно, не повернеться додому, то втратить кохану назавжди.

Вранці, нікому не сказавши й слова, він побіг у Пірейську гавань, і – о щастя! – в гавані лаштувалась до далекого плавання торгова трієра, котра мала везти в Ольвію амфори з оливковою олією і вином, посуд та інші товари.

До науки Ясон не повернувся, його взяли моряком на трієру.

У полудень, діждавшись попутного вітру, тріпочучи вітрилами, трієра вже виходила з гавані. Востаннє глянув Ясон на Афіни, де він провів цілих два роки. Ось вже залишився позаду мис Суніон з мармуровими колонами храму морського бога Посейдона, й місто наче відпливало, зливалося з морем, аж доки й не зникло з обрію назавжди.

І прощай,

О блискуче, вінком фіалковим увінчане,

Піснями оспіване, славне місто Афіни,

Твердиня Еллади могутня…

Попереду були тижні і тижні далекого і небезпечного плавання, попереду була Ольвія – місто й кохана.

Суму прощання із сонячною Елладою не було, була радість зустрічі з Ольвією…

Коли вранці трієра з попутним вітром входила у гавань рідного йому міста, Ясон ладен був кинутись у воду, щоб плавом, швидше дістатися берега. Надто повільно впливала трієра у гавань, її вітрила то обвисали безпомічно, то знову тріпотіли. Гребці налягали на весла, та швидкість від того не дуже збільшувалась.

Ясон прикипів до борту, подумки підганяючи трієру, і до болю в очах вдивлявся в знайомі обриси гавані і міста… Погляд його метався берегом, шукаючи дівчину в білому платті, – мусить його Ольвія зустрічати, мусить. Вітрильники раніше примчали у місто, сповістили про прихід трієри. Вона забарилася, чекаючи потрібного вітру, а вітрильники легкі, їхнім вітрилам вистачило й малого подиху.

Тож Ольвія знає про прибуття трієри, а знаючи, вийде зустрічати, неодмінно вийде.

І він вдивлявся й вдивлявся в знайомі обриси гавані, але дівчини у білому платті поки що не бачив.

«Зараз вона прибіжить, зараз…» – думав він, і радісна усмішка блукала на його засмаглому, обвітреному обличчі.

Дивився на гавань, що повільно наближалася до нього, й пригадував: дітьми вони любили приходити сюди, щоб зустрічати далекі заморські судна. І було так хвилююче, незвично, коли в гавань, тріпочучи білими вітрилами, входила трієра. Побравшись за руки, Ясон та Ольвія годинами простоювали мовчки у гавані, дивилися на різні дива, і здавалося їм, що вони самі потрапили у загадкові заморські краї…

Раби, наче мурашва, ланцюгом, що не мав кінця і початку, снували з берега на судно і з судна на берег з мішками за плечима, носили корзини, амфори…

Скрипіло дерево, ревіла худоба, кричали люди, а над усім цим гамором безпечно кружляли білі чайки. І Ольвії здавалось, що то линуть над морем її мрії…

Любили вони дивитися, як вивантажують товари. І чого там тільки не було: чорнофігурний посуд із Аттики, вино з островів Родосу, Самосу, фрукти з Єгипту, з островів Егейського моря…

Якось Ясон признався їй:

– Виросту – буду мореплавцем. У далекі країни світу поведу трієри.

– А я? – здивовано озивається Ольвія. – Мене кинеш?

– А ти… ти будеш мене чекати із заморських країв! – палко вигукував він. – Я див тобі знаєш скільки привезу. То будеш мене чекати? Будеш?..

Він трепетно чекав її відповіді і не мигаючи дивився на неї блакитними чистими очима. І вона, ніяковіючи й гублячись, відповіла йому пошепки:

– Буду…

І Ясону завжди вчувався її голос, завжди, всі ці роки бриніло в душі оте коротке клятвене слово: «Буду».

Вчувається воно йому й зараз, вчувається у шумі хвиль, в чаїному кигиканні, у посвисті вітру, в тріпотінні вітрил…

Трієра нарешті пришвартувалася в гавані.

Дівчина у білому платті так і не прийшла його зустрічати.

Стрів Ясона батько, полемарх Керікл.

– Але ж і витягнувся ти за два роки афінського життя! – вигукнув він і обіймав сина та стискував його плечі, поляскував по плечах. – Ач, який красень! Аж замилуєшся тобою. Зовсім уже дорослим став, зовсім.

І, не даючи йому й слова мовити і слова запитати, квапно говорив, говорив:

– Ну, розказуй, розказуй, як там в Афінах? Чому ти навчився за два роки? Чим збагатився? Що бачив у далеких краях?..

У єдиному оці батька спалахувала радість зустрічі з сином, але десь за тією радістю стояли тривога, і біль, і відчай… І син вловив ту тривогу в батьковім оці, і тривога стисла його серце. Що сталося? Чому це батько – взагалі неговіркий – так багато говорить, говорить… Наче боїться, що син його щось запитає…

– Батьку… – насторожено сказав Ясон. – Ти щось таїш від мене, бо надто багато говориш. Я відчуваю тривогу й біду… О, тепер ти й зовсім замовк… Говори, батьку, говори…

Керікл ураз наче зів'яв, згасло його єдине око, і Ясон побачив, що батько за ці два роки дуже постарів, жахливі шрами на його обличчі проступають тепер ще різкіше, більш впадають в око, і на них боляче дивитися.

– Ну чого ж ти, батьку мій? – І син обняв батька за плечі й намагався зазирнути в його око. – Я повернувся, все буде добре. Тільки скажи мені… зараз же скажи, негайно скажи… що сталося? Чому в тебе сум на серці? Чому ти з жалем на мене дивишся? Говори!..

– Ольвія… – видихнув батько і похилив голову. – Її вже немає, сину. Ольвії немає. Чуєш?..

– Чую. – Але до нього ще не дійшов зміст тих страшних слів, і він поволі оговтувався. – Як – немає?.. Що ти кажеш?..

– Немає! – крикнув батько.

– Померла?.. – зойкнув син. – Загинула? Коли? Як? Від чого? Чому?.. Та не мовчи, не мовчи… Померла?

– Гірше, сину, зовсім гірше. Померлу ми б оплакали і… Та що казати. Гірше… Але так треба було. Розумієш, так треба було. Треба.

І щось почав бурмотіти про інтереси міста й ольвійського поліса, а ті інтереси, мовляв, вище людини, і на них треба зважати. От Родон і зважив, і вирішив, що так буде краще для поліса і народу.

– Я нічого не збагну, – потемнів на лиці син. – Про які ти інтереси міста і поліса говориш? До чого мені ті інтереси? Я питаю тебе за Ольвію, що з нею і де вона?

– Синку, будь мужнім. Немає вже Ольвії, дочки Родона, а є жона скіфського вождя.

І вигукнув у розпачі:

– Вона пішла, щоб зміцнити стосунки греків із скіфами! Отак, сину… Негадано все це сталося, несподівано. Така, видно, твоя доля. А свою долю не поміняєш на іншу, на кращу.

– На кращу, на кращу… – бурмотів Ясон. – А краще було б, аби я зовсім сюди не повертався!

Керікл знову щось почав мимрити про вищі інтереси міста і поліса, про дружбу греків та скіфів… Та що було сину до тих вищих інтересів? Йшов з батьком вулицею, що вела з Нижнього у Верхнє місто, йшов, а міста не бачив. Вітався із стрічними, щось їм відповідав, навіть на запитання, а як там Афіни, хвалив Афіни («О, Афіни!…» – багатозначно вигукував), до когось посміхався, комусь тиснув руку, з кимось розкланювався, комусь казав, що місто змінилося в кращий бік, що небо ще голубіше над ним, а лелеки ще завзятіше клекотять, але все те механічно робив і балакав, а сам нічого не бачив і не чув. Бо йшов наче вві сні, і все йому здавалося, що ось-ось вибіжить навстріч Ольвія, посміхнеться, простягне йому руки, і все справді виявиться сном – жахливим, страшним, але сном. І батько посміхаючись термоситиме його за плечі:

– Та проснись же, сину!.. Ольвія прийшла тебе зустрічати.

Але те пробудження чомусь так і не наставало.

Вже вдома Ясон ніби отямився, заусміхався до батька, забігав по кімнатах, дивувався, що нічого тут не змінилося за час його відсутності, а потім зненацька вигукнув:

– Як я його ненавиджу!!

І батько не питав, кого, бо знав, кого тепер ненавидить син. А тому знову (вкотре!) завів свою стару пісеньку про вищі інтереси міста, поліса і народу…

Розділ п'ятий

А де моя Ольвія?..

…І Родон відчув, що він боїться.

Він, Родон, який ніколи не знав, що таке страх, раптом став боятися. І кого? Чого?

Зустрічі з полемарховим сином, котрий повернувся з Афін і в кожну мить може прийти до нього і запитати: а де моя Ольвія?

І Родон лякався тієї зустрічі, бо сам не знав, де його Ольвія. Вірніше, боявся не зустрічі, а першого погляду Ясона, перших його слів. Потім буде легше, але перших слів він боявся. А може, навіть і не боявся, боявся – не те слово. Просто Ясон роз'ятрить рану в душі архонта, і він, архонт, втратить спокій… Хоча… Хоча спокій він уже втратив, і рана в душі його ятриться і не заживає. Не хотів він віддавати єдину дочку в чужі, незнані степи, але так треба було. Обставини вищі за його, батьківські, почуття. І він підкорився їм. Бо він не просто батько, він ще й архонт і мусить перш за все дбати про поліс, про місто, про городян, їхнє теперішнє і майбутнє, а вже потім думати про себе.

Чи зрозуміє це полемархів син? Не просто полемархів син, а син його побратима, котрого він любив як свого рідного і почувався б щасливим, аби він побрався з Ольвією, аби Ольвія жила в полемарховім будинку, а не в шатрі скіфа. Але так сталося… Обставини…

Скільки минуло часу звідтоді, як скіфи забрали Ольвію, він не знав. Час для нього зупинив свій плин. Чи, навпаки, надто швидко плинув… А мабуть, таки швидко, бо здавалося, що Ольвії вже немає цілу вічність. Ніколи не думав архонт, що так тяжко доведеться йому без дочки. Доки вона була поруч, в будинку, він якось і не думав про неї, бо вона – була. А тільки її не стало… Ох, як йому стало важко. А ще тяжче буде полемарховому сину.

Керікл розуміє, що він, архонт, не міг інакше вчинити, а хіба збагне його Ясон? Він прийде і неодмінно запитає: а де моя Ольвія?..

І полемархів син прийшов, став перед ним, стиснув кулаки і, дивлячись потемнілими очима в очі архонта, гнівно запитав:

– Де моя Ольвія?..

– Твоя?.. – вчепився за слово архонт, і від того стало трохи легше при перших митях зустрічі. – Чому це вона твоя? Хіба я тобі віддавав свою дочку? Чи дарував? Чи брав з тебе викуп за неї, а тоді обманув тебе? У вас було спільне дитинство, юність, і тільки. Вона моя дочка, і я…

– Вона – моя!!! – крикнув Ясон, не тямлячи себе. – Самою долею судилась мені!

I архонт незчувся, як у нього вихопилось:

– Так, вона судилась тобі, але… але обставини часом бувають сильніші за нас. Обставинами керують боги, а не ми – люди.

– Тільки не говори мені, архонте, про вищі інтереси міста і поліса, про зміцнення стосунків між греками і скіфами. Мені про це батько гудів і гудів. Але то все дарма, серце моє не хоче слухати цих слів. Серце питає: де Ольвія?

Архонт похмуро мовчав.

І тоді Ясон викрикнув йому в лице, викрикнув з ненавистю, із гнівом, що сліпив його в ту мить:

– За золоті дари віддав дочку скіфам, архонте?!! За породистого коня?!! Ну, золото, розумію… А навіщо архонту кінь? Чи, може, архонт вже й до народу буде з'являтися тільки на коні? Ах, яка врочиста мить: архонт на скіфському коні в'їжджає на агору, ольвіополіти вітають свого архонта!..

Родон дивився на полемархового сина вражено, з подивом, наче вперше його бачив.

– Твій гнів засліплює твій розум, тому ти й верзеш несусвітне. Але я не гніваюсь на тебе, я розумію тебе. На твоєму місці я теж так би кричав. – Архонт замовк. – А де Ольвія тепер? Якби я знав, де вона тепер, де моя дочка, – глянув на Ясона важким, колючим поглядом. – Що тобі ще говорити? Словами тут нічого не зарадиш. А того, що сталося, не повернеш назад і не переграєш. Немає вже твоєї Ольвії, полемархів сину. Немає і не буде ніколи. А був сон, і вона тобі снилася. От і все.

– Це схоже на сон. – В Ясона безпомічно опустилися руки, і він тяжко-тяжко зітхнув.

Архонт ніби з жалем глянув на нього.

– Чим тебе пригостити в моєму домі, полемархів сину?

– Дякую!.. – різко вигукнув Ясон. – Архонт мене вже пригостив. Ситий ось так, – провів ребром долоні по горлу. – До кінця своїх днів не забуду.

– А ти думаєш, те, що сталося, я забуду? – глухо запитав архонт. – І старість моя буде тяжкою. А ти… ти тільки починаєш жити. У тебе попереду життя та життя. А час, як відомо, все лікує.

– Аби твої поради, архонт, та лікували рани.

– Не будь злим. Зло ще нікого не прикрашало.

– А від чого мені бути добрим?

– У місті багато дівчат. Вродливих.

– Але немає серед них Ольвії!

– Так, немає, – згодився архонт.

– Я ненавиджу тебе, архонт, – вигукнув Ясон.

Родон навіть не ворухнувся.

– Я заслужив твою ненависть, тому сприймаю її як належне.

Ясон повернувся і вийшов з покоїв ще з важчим серцем, аніж раніше. Він не сподівався на розмову з архонтом, билася навіть думка: поговорить з архонтом, і, може, що зміниться? Була така думка, хоч і розумів, що вона – наївна. Нічого вже не зміниться, та й не може змінитися.

Архонт ішов слідом за ним. Вже в дворі Ясон запитав:

– У якому краї Ольвія? У яких скіфів?

– Тапур – вождь кочових скіфів.

– Де вони? Кочовики?

Архонт розвів руками.

– Степи безмежні, а скіфи кочують, на місці не стоять. Хіба я знаю, де вони тепер?

Ясон ступив крок до архонта і, дивлячись йому у вічі, твердо мовив:

– Не ховай від мене Ольвії, архонте! Я все одно знайду тих проклятих скіфів і того Тапура, який її захопив. І Ольвію знайду. Чуєш, архонте, знайду!

В ті дні Ясон шукав собі коня.

Що б він не робив, чим не займався, а все думав про коня. Дістати б прудкого коня, кинутись у степи, і – вірилось! – він би знайшов скіфів, він би виручив із біди Ольвію. Навіть коли з батьком ходив у некрополь відвідати матір, навіть коли стояв біля її могилки, все думав і думав про коня і вірив: знайди він коня – знайде й Ольвію.

Йому навіть снився кінь – баский, крилатий. Сідав на нього юнак і летів над степами, і крилатий кінь мчав його, мчав його попід хмарами, і вже бачив він унизу скіфів… Але в ту мить прокидався…

І розумів, що все те – задумки з конем – дитяча задумка. Питав у батька про той день, про той останній день, коли скіфи забрали Ольвію. Як вона до них пішла? Із сльозами чи з радістю?..

Батько не хотів того казати, аби не пекти синове серце, але син наполягав, і батько змушений був йому розказувати:

– Скіфи тоді стали табором за містом. Примчали і стали зненацька. Всі переполошилися – тисяча-бо скіфів! На прудких конях. А вони нап'яли для свого вождя шатро, запалили багаття. Їхні вершники сюди й туди носилися на рівнині, залітали в місто. А потім їхній вождь прислав до архонта сватів із багатими дарами, й архонт…