Ольвія

– Ну… хоч би і я. А що? Он Ахіллу було тільки шість років, а він уже левів та вепрів убивав!

– Так то ж Ахілл! – І дівчина стрибає на одній нозі перед розгубленим хлопцем. – То ж герой, а ти… Ой, не можу, ой, не можу… Ясон – герой! Ха-ха!..

– А ти не смійся!..

– Так смішно ж…

Фантазії Ясона починалися однаковісінько (яке-небудь найжахливіше страховисько, котре і уявити важко, негадано викрадає Ольвію) і так само закінчувались (Ясон після запеклої битви героїчно перемагає те всесильне страховисько і щасливо звільняє дівчину. Живу-живісіньку, тільки злякану трохи).

– І не страшно тобі, – насмішкувато доскіпувалась вона, – із страховиськами на герць ставати?

– Я не відаю, що таке ляк! – вперто вигукує хлопець.

– Може, скажеш, що ти й самої Ламії[10] не боїшся?

Ясон на мить задумується: Ламія? Це страховисько тим живе, що пожирає дітей, і батько, тільки, бувало, почне пустувати Ясон, застерігав: «Ой, гляди, щоб тебе Ламія не схопила та не згламала!»

Та заради Ольвії Ясон готовий на все:

– І Ламії не боюсь!

Ольвія тоді кепкувала, а самій радісно й утішно було, що заради неї маленький Ясон ладен битися з усіма потворами світу.

…О, то було незабутнє дитинство!

Похитуючись у кибитці, Ольвія, забувши про сльози, що течуть і течуть по її щоках, все згадує і згадує, бо тільки у спогади можна втекти від жахливої дійсності, а згадуючи, забуває про все і посміхається сама до себе, посміхається крізь сльози.

Спливли роки. Ольвія одного разу, ніби між іншим, нагадала:

– А страховисько ще й досі не летить. Оте страшне-престрашне, котре мене крало й на край світу несло, а ти, відважний герою, безстрашно мене звільняв із пазурів.

Юнак густо почервонів.

Від маленького фантазера Ясона з її дитинства у ньому хіба що лишилися блакитні очі та білявий чубчик, що стирчав так же смішно й задерикувато, як і раніше. Перед нею стояв стрункий юнак з ніжними, як у дівчини, рисами обличчя, сором'язливий, мовчазний. Він ніяково переступав з ноги на ногу, червонів, губився… А їй було приємно дивитися на нього, зніяковілого, із задерикуватим чубчиком і… гарного.

– Чи, може, ти вже не хочеш мене визволяти із пазурів того страховиська? – перепитала вона і чомусь зашарілась.

Вони стояли одне проти одного, стояли схвильовані, розгублені.

– Ні!.. – раптом палко вигукнув він.

Вона засміялась, аби не показувати своє розгублення.

– Невже мій Геракл наситився подвигами?

Він дивився їй прямо у вічі.

– Страшне-престрашне страховисько більше ніколи не посміє тебе навіть чіпати!

– Цікаво. Чому? – Ольвія почервоніла, бо спіймала себе на тому, що з хвилюванням чекає його відповіді.

І тоді Ясон зважився.

Хитнувся до неї невловимим рухом і несміливо ткнувся губами в її губи… Вона тихо скрикнула. Ніби злякавшись свого вчинку, Ясон притьмом кинувся навтьоки… Ольвія, сама не розуміючи від чого, засміялась. Він утікав, а вона сміялась…

І тепер вона крізь сльози посміхається, пригадуючи, як він ткнувся губами в її губи…

Невдовзі після того випадку Ясон на трієрі поплив до Афін – за наукою до тамтешніх мудреців.

Попрощалися вони стримано і соромливо. Ольвія все ще відчувала той несміливий дотик його губ на своїх губах, тому не підводила голови, щоки її пашіли, а на губах блукала якась дивна посмішка. Ясон теж губився, щось намагався їй сказати наостанку, але так і не зважився…

– Як приїду, – крикнув уже з трієри, – то все, все тобі скажу. Чекай мене, Ольвіє!..

Ждала його Ольвія, ждала, виглядала.

Батьки – і його, і її – давно вже натякали про Гіменея, бога шлюбу, між ними вже давно досягнено згоди про майбутнє своїх дітей. У батьків і долі однакові: обидва втратили дружин, рано ставши удівцями, і вдруге не одружувались, а виховували своїх дітей. Вони мріють, щоб їхні діти стали щасливіші за них… А щасливі вони будуть, коли поберуться, коли надінуть на себе солодкі пута Гіменея…

Не в змозі дівчина ані заперечити, ані схвалити угоду батьків. Чи любить вона Ясона? Далебі, про те ще не думала. Але хлопець їй подобається. Навіть дуже. Він не лише на лиці гарний, він і душею такий: ласкавий, тихий, соромливо-цнотливий… Неначе дівчина. Він чистий, як чисті його блакитні очі. І є щось таке, чим він приваблював її, манив…

Ясон мав ось-ось повернутися.

Мріяла… Припливе Ясон, осідлають вони коней і помчать у степ, аж до самого Борисфену. Коней відпустять пастися, а самі зійдуть на високу скіфську могилу, сядуть на вершечку, і буде вона слухати його розповіді: про інші моря, про чужі країни, про тамтешні народи…. А найперше, звичайно, про сонячну Елладу, про славетні Афіни… Слухатиме, захоплюватиметься і дивитиметься у його ніжні і такі віддані блакитні очі… Чи підуть вони у гавань зустрічати, як колись у дитинстві, кораблі із чужих морів…

Не повернувся Ясон, а натомість із далеких степів, з-за Борисфену, примчав цей хижий скіф і вихопив її з гнізда, вихопив гострими пазурами, як орел хапає беззахисну перепілку…

Ох, Ясон, Ясон…

Ти вигадував колись різні химерні страховиська, а воно – страховисько – таки й прилетіло. Схопило Ольвію. І він, її юний і вірний Геракл, виявився безсилим…

Тяжко, душно.

Здавалось, ще мить, і вона не витримає.

Шарпнула запону кибитки, відкинула її, спрагло, як потопаюча, вхопила свіжого повітря…

– Прощай, Ясоне, – тільки й прошепотіла. – Не судилось…

Розділ четвертий

Хай буде дочка Ольвією

Степ!..

Товаришу ти мій, друже мрій моїх і прогулянок, як я тебе любила, як тобі вірила – то чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти завжди буваєш різним – чарівним і неповторним, але завжди, завжди був незрадливим.

То чому ж ти мене зрадив?

Я знаю, ти змінюєшся не лише протягом року – весною, влітку, восени чи взимку, – ай протягом дня. Бо вранці ти легкий, свіжий, як щойно вмите гарненьке дитинча, прохолодно-вологий, росяний і м'який, а вдень – спекотний, важкий, стомлений, як припорошений пилом далеких доріг мандрівник, а увечері ти знову умиротворений, спокійний, наче мудрий і ґречний дід.

У сонячний день ти один, у хмарний – зовсім інший.

Таким же різним ти буваєш у вітровії і тишу, у спеку і в дощ чи в гримкотливу чорно-сизу грозу. Ти неоднаковий буваєш і залежно від того, з якого місця на тебе дивитися. Бо з пагорба чи кряжа ти зовсім не такий, коли на тебе дивишся з долини. І, напевне ж, іншим ти буваєш для птахів, котрі дивляться на тебе із блакитного чи грозового піднебесся…

Многоликий і незбагненний степ!

Різний ти, але не вірила, не відала, що станеш ти ще й зрадником зрадливим, що заманиш мене у свої глибини, звідки, як із дна морського, вже немає вороття.

Ганялися колись за мною фракійські волоцюги, яких чимало переходить Істр і тиняється тут з надією поживитися, ганялися, але ти, степ, порятував мене тоді. Не віддав людоловам, захистив, заховав мене у глибокій балці. Я тоді навіть батькові не сказала, інакше б і за місто не велів виходити. То чому ж ти тепер зрадив, чому тепер віддав мене людоловам?

Ніщо так не любила Ольвія, як степ.

З ранньої весни і до пізньої осені бувала вона у степу.

Тільки зникне біла зимова ковдра, як вона вже мчала батьковим конем за місто. І хай ще по балках і яругах ховається сніг, ще на горбах парує земля і всюди жебонять струмки, а степ уже дихає свіжістю, і вітри його – манливі й тривожні. І на душі тоді неспокій, і кудись тебе тягне, а куди – і сама не збагнеш. Повесні степ жовтувато-бурий від торішнього стоколосу безостого. Він наче пробуджується зі сну, розплющує свої вологі очі.

А вже з кінця квітня рівнини стають барвистими, і на бурому тлі степу то там, то тут темніють фіолетові озерця. Під'їдеш ближче – тисячі квіток, як ніжні дзвоники, схиляють голівки, і здається, війне вітер – і ось-ось задзвенять безмежні рівнини.

А виберешся з міста ще через день-два, і він уже інший – золотисто-жовтий. То буяє першоцвіт весняний.

А ще через день заблакитніє фіалка, неначе шматки весняного неба впадуть на рівнини.

А в тиху і сонячну днину відкриє свої квіти горицвіт весняний, і степ наче в золото вбирається.

– Гори, гори, цвіт!.. – сміється дівчина, і здається, що степ і справді горить, палахкотить жовтим вогнем.

А вже на початку травня степ вбирається в зелені шати. І тоді від краю і до краю – смарагдове море, у якому то тут, то там квітне жовтозілля, синьо спалахує волошка… Пішов у ріст тонконіг, та так дружно, так рясно, що кінь бреде немов зеленим шумовинням…

Мимо кибитки проскакують вершники, пістрявою гадюкою звивається в долині валка… В піднебессі ширяють орли… Та сиве марево на обрії, та далина, та відчай…

Вже цвіла шовкова трава – ковила, і степ вкотре змінював своє вбрання. Нині він зовсім невпізнанний. Остюки в ковилі шовковисті, срібні. Глянеш – наче плюскотливі озера розлилися по степу, а ген, біля обрію, злилися у ріку.

Зацвіте ковила – шовкова трава – кінець весні.

Кінець…

І її весні теж кінець.

І безсила вона врятувати себе – тисяча вершників скаче за її кибиткою-темницею. Є в неї, правда, скіфський акінак – на поясі висить, та хіба зборе вона ним тисячу вершників, та ще одного – молодого хижого вождя? Тільки і може, що руки на себе накласти. Гострий скіфський акінак, дуже гострий.

– Чому дочка архонта печалиться?

Здригнулась Ольвія від несподіванки, рвучко звела голову. За кибиткою скаче він – її поневолювач. Його кінь гризе золоті вудила, і сам він – вождь – весь у золоті… Бляшки, піхви акінака, щит горять – все горить жовтим сяйвом, і вуздечка в золотих бляшках. Хизується… Ач, який хват і зух!

– А чому дочка архонта мусить радіти? – на його запитання і в тон йому запитала Ольвія.

– О, дочці архонта буде гарно в степах.

– Ні, – одказала, дивлячись мимо нього у степ, – дочці архонта буде гарно тільки у місті.

Його кінь махнув головою, наче кивав на знак згоди.

– Бачиш, навіть кінь твій розуміє мене.

– А чому тебе так звати – Ольвія? – запитав він зненацька. – Адже ж твоє місто теж називається – Ольвія.

– Чому та чому… – Помовчала. – За заслуги мого батька, ось чому. Хіба скіфському вождю не все одно, яке ймення носить його… полонянка?..

– У тебе гарне ім'я… Ольвія, – сказав він замислено. – Повідай мені, хто тобі дав таке ім'я.

Ольвія народилася і виросла у найбільшій і найзначнішій грецькій колонії Північно-Західного Причорномор'я, котра славилась як великий ремісничий, торговий і землеробський центр усього Понтусу Еуксіносу.[11]

– Тісно стало грекам у Греції…

Так казав їй батько.

Ольвія не могла збагнути: як це грекам та раптом стало тісно у Греції? Але батько на запитання, як та чому їхні предки з'явилися на берегах Понтусу Еуксіносу, незмінно відповідав:

– Тісно стало грекам у Греції, от і перебралися аж сюди.

– В чужі краї?

– Колись вони були чужими, а потім стали своїми.

– Тісно… Чому на своїй землі було тісно?

– Навіщо воно тобі?

– Все хочу знати, – відповідає дочка замислено. – Може, колись пощастить побувати у Греції, на своїй прабатьківщині, то все мушу знати.

– Давно те було, – неохоче одказував Родон, – я від батька свого чув, а він – від свого… Ох, давно було. Тісно тоді грекам стало у Греції. Не так тісно, як кривдно. Знатні роди, в руках яких була вся влада, почали все більше і більше притісняти селян, захоплювали їхні землі, а самих господарів перетворювали на рабів. Селяни не корилися, боролися, але що вони могли вдіяти? Та й з багатіями-землевласниками їм не позмагатися. У тих господарства були міцніші. Втративши землю, йшли у міста, але там своїх бідарів було повно. Особливо ремісників, які не знали, кому збути свої вироби… Куди подітися? Селяни об'єднувалися з міською біднотою, котра теж не знала, куди прикласти руки. Разом боролися із родовитою знаттю. Безземельних бідарів більшало у містах, вони ставали небезпечні для влади. Їх треба було кудись діти, аби пожежі не охопили міста… Ось тут і допомогла колонізація. Всі, хто не знаходив на батьківщині собі місця й шматка хліба, всі, хто мріяв про власну землю, – всі ринули в чужі краї…

Колоністам торували шляхи торгові каравани. Вони всюди плавали, знали дороги й в чужі краї, вони засновували свої факторії, вони й підказували, де краще поселитися. Міста, аби якось спекатись бунтівної голоти, ладнали каравани, згукували добровольців…

У колоністи йшли і представники родовитої знаті, які потерпіли поразку в боротьбі за владу, купці, ремісники, але основну масу складала сільська і міська біднота, котра відправлялася в чужі краї з надією мати землю. Із собою перевозили в колонії жерців, зв'язаних з культами полісних богів метрополії, а також із вогнища міста брали священний вогонь. Між метрополією і колоніями існували міцні зв'язки, колоністи брали участь в релігійних святкуваннях, посилаючи в метрополію своїх послів, в колонії установлювався такий, як і в метрополії, політичний устрій, ті ж закони, ті ж культи богів, і горів той же вогонь, що і в метрополії. Та невдовзі колонії почали ставати незалежними од метрополії, тільки підтримували з нею тісну торгівлю, перш за все направляючи на прабатьківщину хліб, якого так не вистачало Греції.

Так і виникло поселення греків на острові Березані. Але життя на острові виявилось не зовсім зручним (брак питної води, хвилі розмивали береги тощо), і згодом, у першій половині VI ст. до н. е., колоністи перенесли своє поселення з острова на материк. Ось тоді на правому березі Бузького лиману, неподалік від місця його впадіння в Дніпровський лиман, і виникла Ольвія.

А виникла вона із землянок.

Для синів сонячної Еллади клімат Північного Причорномор'я був надто суворим, зими холодними, тому заривалися в землю.

У цих краях камінь був не всюди, під ногами ж була земля – тверда, надійна. Для бідняків – то єдине багатство.

Кайлами довбали тверду землю, рили на свій ріст чотирикутні ями, на стовпах ставили двосхилі чи односхилі дахи. Зверху клали паліччя, обмазували його глиною із соломою – ось і увесь дах.

Яка сім'я – така й землянка.

Хто білив стіни глиною, хто обставляв їх плетеним тином з лози, а хто просто так жив, лишень пригладивши земляні стіни водою.

Долівку вимазували глиною, застеляли її камкою.

У землянках вздовж стін – лежанки з материкового ґрунту, в одну із стін врізали склепінчасту піч. В інших і печей не було – просто ямка в долівці для вогнища. Для опалення взимку та приготування їжі – глиняні жаровні, в яких жевріло деревне вугілля.

У стінах видовбували ніші, де ставили світильники, кіліки для пиття, чаші, посуд. В долівку часом вкопували амфори для вина, води чи маслинової олії.

За кожною землянкою – льох, зернові комори, цистерни для води, літні печі, всі вони були землянками. Ще далі – ями для сміття та попелу. Все місто було земляним. Так жили перші поселенці, їхні діти і внуки. І лише згодом почали з'являтися перші наземні будинки, храми, господарські будівлі, і вже в часи Ольвії місто потроху набувало вигляд… міста.

А навколо нього слалися родючі землі, багаті на трави пастівники, ріки й лимани були повні риби, і – безмежна степова далечінь.

Та ще небо.

Небо, небо, небо.

Високе, дзвінке, бездонне.

А могутній Дніпро-Борисфен так полонив греків своєю красою і величчю, що ольвіополіти іноді називали себе ще й борисфенітами.

Спливали роки, розширювалось, забудовувалось місто. Оборонних стін ще не було – вони з'являться через сотню літ, і вже полководець Александра Македонського Зопіріон у 331 році до н. е., який прийде брати штурмом Ольвію, зупиниться, вражений, перед її могутніми стінами і вежами. Після довгої осади він піде назад із своїм 30-тисячним військом, так і не здолавши греків. Але стіни з'являться згодом, а поки що беззахисне місто торгувало й дружило із сусідніми племенами, і дружба та торгівля захищали місто не гірше мурів, і в Грецію йшов і йшов скіфський хліб.

Місто було названо Ольвією, що в перекладі зі старогрецької означає «щаслива», «щасливе місто».

І попливли звідтоді роки та роки.

У ті часи, про які йде мова, найбільшу владу в місті мав архонт. Він не тільки керував колегіями, а й міг скликати в разі потреби народні збори. Одним із крутих владик міста був тоді Родон – батько Ольвії, немолодий, скупий на слово, з важким характером. Син і онук гончарів, він так зумів утвердитись, що народні збори його єдиного переобирали щороку, і він десятки літ лишався архонтом. Його вицвілі сталисті очі ніколи не знали співчуття чи жалю і визирали з-під насуплених кущуватих брів, мов наконечники смертельних стріл.

Нелегко було з ним городянам. «Не архонт, а камінь», – говорили про нього. Але за справедливість, якою він незмінно відзначався на посту архонта, за піклування про поліс, за чесність і ненависть до зради й підлоти його поважали, йому вірили. Таким і мусить бути архонт: чесним, справедливим, але рішучим і безжалісним, як того вимагатимуть обставини дикого Причорномор'я.

Хоча Родон і досяг влади, поваги й багатства – мав один з найкращих будинків у місті, кілька майстерень, слуг і рабів і чимало золотих речей, але не гордував, не виставляв себе і був завжди витриманий, рівний з усіма вільними городянами – хай то бідняк, чи купець, чи знатний ольвіополіт. Бо завжди пам'ятав, з якого він роду вийшов. Його предки – безземельні бідарі з Мілета – приїхали колись до берегів Понту без монети в капшуку, а з самими лише руками – працьовитими і мозолистими. І жили вони тоді, як і всі, у звичайній землянці з непобіленими стінами, а спали на камені, часом не маючи шматка хліба, але трудилися день у день, вірили, що доля таки змилостивиться і над ними. Дід його був гончарем, мав сяку-таку майстерню, ліпив посуд, і в архонта й досі зберігається в будинку тріснута амфора для вина, виготовлена руками діда. З неї він п'є вино тільки в урочистих випадках, не забуваючи при цьому пом'янути діда-гончаря. А батько вже не лише виготовляв посуд, а потроху й торгував ним, спершу в Ольвії, а потім рихтував каравани й далі. Під кінець життя він став купцем, небагатим, правда, середняком, але – купцем. Купив собі раба, мав слугу. Якось поїхав він у степ за Борисфен продавати свої вироби, поїхав і не повернувся. Ні він, ні раб його, ні слуга… Людина іноді зникала в безмежних чужих і загадкових степах безслідно, зник і батько безслідно. Де урвалось його життя – того ніхто не знав. Чи розбійники в степу підстерегли, чи власний раб вночі прикінчив, а сам, захопивши добро господаря, втік (бувало й таке), чи до злих племен батько потрапив, а ті зробили його рабом та продали скіфам, чи савроматам, або ж і гетам на той бік Істру, чи хижі звірі десь розтерзали, чи з дороги збився та в степу заблудився… Дізнайся тепер!.. Степи таємниць не відкривають.

Але сина свого, Родона, він устиг вивчити, дав йому не лише освіту, а й статки – людиною незалежною зоставив. Правда, зітхав іноді, що син його єдиний не йде по батьковій лінії, не виявляє кмети до купецьких справ чи хоча б до гончарства – до політики його тягло. На всіх народних зборах він прохав слово і вмів красно говорити. І красно, і по ділу. Його запримітили магістрати, почали давати різні доручення, а згодом, як він уже мав чималий досвід, здобув повагу, архонтом його вибрали.

Сімнадцять літ тому, коли в Родона народилась дочка, народні збори постановили: за великі заслуги батька перед полісом і народом хай буде дочка архонта зватися ім'ям рідного міста!

Хан буде вона Ольвією! Хай буде вона щасливою!

Хай буде…

Над Ольвією – щасливим містом грецьких колоністів – голубіло небо, і теплий весняний вітер гудів у вітрилах трієр, що стояли у гавані, гудів над священним місцем – теменосом, над агорою, над лиманом, над далеким звідси Гостинним морем.

Родон був щасливий, як ніколи. О, такої весни у нього ще не було. Він любив юну свою дружину, мав дочку, і здавалося, щастя ніколи не покине його. Хоч і довго воно шукало архонта, а таки знайшло і пригріло його.

Але й тут він залишився вірним собі: стримав, здавив у собі ту радість. Розімкнув важкі щелепи з владним, різко окресленим ротом, ворухнув сухими губами:

– Я – архонт, син і онук гончарів, клянусь богами – не зганьбить моя Ольвія честі й великого довір'я народу! Клянусь богами, що я – син і онук гончарів – і далі служитиму полісу і народу чесно та справедливо! Клянусь богами, що я – архонт, син і онук гончарів, – заради благополуччя рідного міста і народу не пошкодую свого життя і життя своєї дочки!..

І він не пошкодував, архонт виконав свою клятву.

Прийшли скіфи, і він віддав її скіфам, віддав в ім'я вищих інтересів поліса. А їй нагадав:

– Ти пам'ятаєш, яку шану виявили тобі ольвіополіти, назвавши тебе ім'ям рідного міста?

– Пам'ятаю, батьку.

– Ти в боргу перед містом, – нагадував він їй. – А борг треба повертати. І ось цей час настав, дочко.

Це були високі слова, слова, з пафосом мовлені, і Ольвія теж з пафосом вигукнула:

– Я готова віддати життя за вітчизну, тільки… – І вже тихіше закінчила: – Тільки не йти до того скіфа у кибитку чи шатро.

– Коли служать рідному місту чесно, то не вибирають, що легше сплатити, не вибирають легшу службу.

– Батьку!.. – зойкнула вона. – Я розумію, але…

Та батько був невмолимий.

– От якраз вітчизні ти й послужиш, дочко, якщо підеш за скіфа. Якщо станеш дружиною повелителя кочовиків, одного з претендентів на верховну владу в Скіфії. Ти допоможеш ще більше зміцнити мир і торгівлю між нами і степовиками. Це навіть добре. Ми, греки, при твоїй допомозі будемо мати вплив на скіфів. Для нашого міста і поліса це просто щастя.

– А про моє щастя ти подумав? – визивно кинула дочка.

І здалось їй, що батько у ту мить ще дужче постарів, ще різкіші зморшки залягли на його крутому, дубленому обличчі.

– Ти думаєш… думаєш, я з радістю віддаю тебе у чужі степи? – і голос на мить зрадливо забринів. – Але – треба. Треба, Ольвіє, треба… Ось ти говориш… щастя… А я його так розумію: найбільше щастя – це боротьба за щастя свого народу. Ось як я розумію щастя, дочко. А тому йди до скіфів, іди!

І вона пішла.

Розділ п'ятий

Я такої вовчиці ще не зустрічав!..

Кочують степовики, пасуть худобу, колишні набіги згадують, багату здобич… А тоді хтось когось зустрівши (на перехресті доріг, біля води чи ще десь), переповість всі новини, зітхне: щось ми, мовляв, давно не гуляли… Пора б уже…

І полетить степом від кочовища до кочовища: а чи не пора нам погуляти в чужих краях, силу свою показати, здобич велику взяти, сусідів пристрахати?.. Щоб пам'ятали нас.

Зберуться кочовики на раду в якомусь там урочищі, сядуть на прадавній могилі – найзнатніші – і, п'ючи бузат, гадають: а на кого б напасти, у який край повернути прудких коней, куди стріли летючі та цілкі пустить!

Ось і Тапур.

Взявши дочку грецького архонта, він ніяк не міг повернути в свої степи, не поживившись по дорозі. Піднявшись на північ од Ольвії, він повернув тисячу своїх вершників (а кожен з них десятьох вартий!) у землі калліпідів.

Зібравши ватагів загонів та знатних воїв, сказав їм:

– Я привів вас у край, де живуть калліпіди. Віднедавна вони перестали визнавати нас, кочовиків, за своїх владик і не хочуть нам платити данину, як платять інші племена. Вони до греків горнуться, з ними торгують, мають зиск, забагатіли, набили добром свої кибитки і думають, що ми, кочовики, їх уже й не дістанемо. Як гадають мої ватаги: чи не час нам провчити тих, хто почав задирати носа?..

І вигукнули ватаги в один голос, зуби вишкіривши:

– Твої слова, вождь, схвально слухають наші вуха. Пора поколошкати калліпідські повозки, добро їхнє переполовинити. Та так, щоб добре затямили, хто їхні владики і кому вони мусять данину давати.

– Тож провчіть! – сказав Тапур і потряс мечем. – Бог наш Арес з вами! Гостюйте у калліпідів три дні, щоб кожен скіф повернувся із добром, рабами і кіньми. Ара-pa, скіфи!!

– Ара-pa!.. – вигукнули ватаги і помчали до своїх загонів.

Загледівши кочовиків, що невідь-де з'явилися у їхніх краях, калліпіди спробували було нашвидкуруч зібрати військо для відсічі, але з того нічого не вийшло. Нападники налетіли так навально, що не було коли й оглянутись, не те що зібрати сили.

Вершники, озброєні луками, списами й акінаками, з повними сагайдаками стріл, зненацька вигулькували, наче з-під землі вихоплювались, з гиком і свистом, тупотом копит налітали на кочовища калліпідів, налітали навально, раптово, що ніхто й опам'ятатись не встигав… Старих клали на землю стрілами, давили кіньми – кому старі діди потрібні? – молодих в'язали, спустошували кожну кибитку, вантажили повозки свої калліпідським добром і, женучи поперед себе жінок, молодь, гурти худоби і табуни коней, зникали так же миттєво, як налітали. Трупи забитих навіть охолонути не встигали, як убивць уже й слід розвіявся… А над зруйнованими кочовищами, над теплими ще трупами вже кружляє степова галич… Галич завжди злітається туди, де лютує скіфський бог-меч Арес!

Три дні «гостювала» у калліпідському краї тисяча Тапура, а калліпіди те гостювання вік не забудуть. Ще й майбутні покоління дітей своїх жахатимуть: «Дивися, примчить кочовик, схопить тебе!» А втім, якщо та дитина встигне вирости, перш ніж її схопить кочовик.

…То вигинаючись, то вирівнюючись, повзе валка. Скриплять степом повозки з добром калліпідським, сунуть гурти худоби та коней, бредуть валки полонених, скачуть обіч вершники, нагаями підганяючи калліпідів. Задоволене Тапурове воїнство! Ач як нагаями поляскують! Ач з яким гиком і свистом носяться сюди й туди! Ще б пак! Сьогодні навіть найбідніші повернуться до кочовищ із добрим збіжжям. Частіше б вождь водив у такі набіги. Собі жону дістав і нас не зобидив. Правда, добра калліпідського йому перепаде чимало, але ж і воїнам щось лишиться. Ар-ра!..

Відкине Ольвія запону кибитки, дивиться на загони, які женуть поперед себе гурти чужої худоби, валки полонених… Тяжко дивитися на те видовисько. Кого розоряє Тапур? Чиїм добром понав'ючували вершники своїх коней? Чиїм добром понабивано кибитки вождя? Адже він і без чужого добра багатий. Чи ж мало йому? Невже очі у скіфів завидющі, а руки загребущі, як про те говориться у степах? Чула, хвалилися скіфи, що набіг був вдалий, добутливий.

«Орлами налетіли, – хизувалися між собою вершники. – Калліпідські зайці й поховатися не встигли, як у наші пазурі потрапили».

А он з повозки з-під брудної, закривавленої повсті стирчать ноги, босі, посинілі… То скіфи убитих везуть, щоб поховати їх у землі своїх предків. Виходить, не всі калліпіди зайцями були, заголосять у степах скіфські жінки, заголосять, обліплені дітлашнею та бідністю. Одна була сподіванка: чоловік награбує чужого добра, заживуть вони тоді… Тим, чиї босі, посинілі ноги стирчать з-під брудної, закривавленої повсті, не повезло. Вони вже на тім світі, у бога Папая. Ніхто не має смутку, що свої загинули. Така їхня доля. Живі добром чужим хвалилися, поживі багатій радіють. Їм пощастило, здорово поталанило… Ляскають батоги, бредуть чужі племена у скіфську неволю. Жінки, діти, підлітки. Віднині вже раби. До скону літ своїх невільники. Худоба!

У деяких кочовиків з мішків біля сідел визирають злякані, заплакані личка… Виростуть діти у скіфському краї, забудуть матір свою, і край свій, і мову свою – слугами поневолювачів стануть. Звірами виростуть, жалю не матимуть, і колись, разом із своїми жорстокими господарями, нападатимуть на калліпідів, нищитимуть своїх, край свій спустошать і вогнем спопелять.

Розоривши калліпідів, Тапур звернув з північного напрямку і пішов за Борисфен. Там, на схід од Борисфену, і починається край кочовиків, його, Тапурів, край.

Ще цілих десять днів рухалось Тапурове військо із здобиччю, заповзаючи все далі і далі в глиб степів, аж доки не посунуло цілиною. Хоч і лишали позад себе сліди, але вони швидко заростуть, загубляться у травах, зникнуть, як на дні зеленого моря.

Степ, степ, степ…

Безмежний, неосяжний, для чужих – небезпечний, для своїх – рідний. І Тапур наче змінився, наче пробудився після сну. Аж розквітло його засмагле лице, зробилося привітним, мовби добрим. Випроставшись у сідлі, він вдихав на повні груди сухе степове повітря, мружив очі… Чи нахилившись з сідла, зривав кущик полину, розтирав його між пальцями, вдихав гіркий і терпкий присмак. Сте-еп… Його, Тапурів, степ озивався до нього полином, тим полином, дух якого не можна забути доти, доки живеш на білому світі. Нема для степовика бентежнішого запаху, аніж запах полину. Коли скіф вирушає в далеку дорогу, то бере із собою пучечки сухого полину і там, в чужих краях, вдихне степове зілля і ніби вдома побуває. А воїну, котрий помирає від ран, дають наостанку понюхати полин. «Щоб і на тім світі, – кажуть йому, – степ свій не забував».

Мружачись до сонця, Тапур із посмішкою на губах мчить до білої кибитки, що везе його великий скарб, і яку пильно охороняє відбірна сотня.

«Людоловом мене обізвала, – думає він про свою полонянку і тішиться подумки. – Ха! Я і є людолов, бо я – володар степу. Умію коней ловити і людей умію ловити. Бо тільки сильний стає людоловом, а слабак – рабом. А таких гарних, як дочка архонта, я ладен ловити все життя».

За білою кибиткою іде на поводу сауран[12], чудовий і витривалий скіфський кінь, хоч і непоказний із себе. Тапур, милуючись конем, підморгує йому.

– Погуляти хочеш, коню, степами із вітром наввипередки побігати?..

Кінь шкірить жовті зуби, киває головою.

– Як там дочка архонта? – весело кричить Тапур до сотника. – Все ще галасує, що я – людолов?

– Виходить із кибитки тільки вночі, на привалах, – одказує той. – А зла, як вовчиця. Так і кидається на всіх. Мої люди навіть побоюються гречанки.

– Ха!.. – задоволений вождь. – Вона така… Люблю жінок, які показують пазурі і навіть трохи шкрябаються ними. Кров тоді нуртує у жилах, чоловік тоді відчуває свою силу.

Він зіскакує з коня на задок кибитки і пірнає під запону. Кінь його біжить поруч із саураном, за кибиткою. Сотник підморгує вершникам, і ті, скалячи зуби, починають потроху відставати од кибитки. Зненацька запона шарпнулась, і вождь, простоволосий, без башлика, скочивши із кибитки, наче хто за ним гнався, стрибає у сідло свого коня. За ним із акінаком у руці висунулась гнівна і розпатлана Ольвія, блиснула очима.