Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

      Так буде. Колись. А поки що насолоджуюся красою тайгового ранку. I водоспад шумує тiльки для мене. I птиця, що кричить десь у тайзi, по той бiк рiчки, теж вiтає мене, як господар подорожнього.
      Над водоспадом тепер уже лежать три колоди, якi з'єднано скобами. Це справжнiй мiсток. Та все одно я довго вагаюсь, перш нiж ступити на середнiй стовбур. Спочатку крокую досить вiдважно, бiда тiльки, що вистачає моєї вiдваги не надовго. Десь посерединi я зупиняюся. Просто пiдi мною гребiнь водоспаду. Клекiт оглушує мене, а течiя заворожує. Менi стає моторошно. Ось мiсток зривається зi скель, i я опиняюся на гребенi водоспаду. Течiя несе мiй "плiт", я вiдчуваю шалений рух, вiтер забиває подих... Вiдтак, страх заполонює мене ще навальнiше. Ноги важкi i неслухнянi, вiдчуваю, як терпнуть плечi. Намагаюся застебнути куртку, але пальцi задерев'янiли i я не здатний володiти ними. У спину менi б'є сильна хвиля вiтру. Раз, удруге, втретє... Я починаю усвiдомлювати, що тiльки дивом усе ще утримуюся на мiстку. Ще мить i мене справдi скине у водоспад разом iз цими колодами.
      Я можу врятуватися, тiльки дiставшись якоїсь iз скель. Але для цього треба перебороти себе, перебороти страх i нарештi зрушити з мiсця. I коли здавалося, що вже нiяка сила не примусить мене зробити хоча б крок, в уявi моїй раптом вiдродилася постать над водоспадом. Постать Романа Чорногори. Адже вiн пройшов. По однiй-єдинiй колодi. "А вiн все-таки пройшов..." - я сказав собi це ще тодi, як ми з Iнгою стояли на пагорбi пiд кроною модрини, i намагався переконати себе, що змiг би повторити цей "номер над виром". Я сказав це iз заздрiстю, бо сумнiвався, що наважусь коли-небудь ступити на такий мiсток. Але все-таки наважився. Наважився!
      Мабуть, тiльки ця думка й примусила мене якимось дивом вiдiрвати погляд вiд водоспаду. Не пригадаю вже, як iшов далi, тому що опам'ятався лише на тому боцi рiчки. Але на тому. Отже, рано чи пiзно треба буде повертатися назад. Тим же шляхом. Чому я так вчинив? Чому не повернувся одразу? Адже вiдстань до берега була майже однакова.
      Якийсь час я ще стою на скелi, не вiрячи, що врятувався. Далi спускаюся її пологим схилом i бачу перед собою, за негустими чагарями, потрiсканий брунатний схил гори, бiля пiднiжжя якої стоїть невеличка хатина, мабуть, мисливське зимiв'я. Це страшенно дивує мене, бо з того боку її не видно було. Я продерся через гущавину, перейшов через зеленавий видолинок, який починався вiд ущелини мiж двома скелями, i пiднявся на невисокий пригiрок. Розсохлi дверi хатини були закритi на защiпку i пiдпертi потрiсканою колодою. А сама хатина вросла в землю i здавалася старою черепахою, що загрузла у прибережному намулi.
      Я вiдчинив дверi i на мене вiйнуло застояним запахом шкiри, в'яленої риби, плiсняви i ще чогось, а чого саме - з'ясувати не мiг. Єдине вiконце хати було забите ззовнi дошками, мiж якими лишалися тiльки невеличкi просвiтки, пiч розвалена, а попiд стелею - павутина шнурiв, на яких, мабуть, сушили шкури, рибу. Але робили це давно. Видно було, що, принаймнi, рiк хатина пустує, напiвзруйнована й забута. Хто i коли зимував тут востаннє? Може, її спорудив Вiчний Мисливець? Або колись тут жив тайговий робiнзон, що не бажав перебиратися нi до Еймона, нi до будь-якого iншого села?
      Подумавши так, спробував уявити, як би на його мiсцi поводився я. Тут, у цьому гiрському закапелку, я, самотнiй... Навколо, на тисячi кiлометрiв, жодного людського житла. Вiд злив, снiгiв i морозiв мене захищатиме тiльки це благеньке зимiв'я. Я полагоджу його стiни, змiцню дверi, перекладу пiч. У мене нема рушницi, але я все-таки виживу у цiй тайзi. Ловитиму рибу на саморобний гачок, а на полювання ходитиму iз саморобними луком i списом. Адже колись ходили з такою зброєю. От тiльки чи зумiв би виготовити її?
      Тим часом ще раз уважно оглядаю хатину. Я поводжусь як людина, яка має намiр залишитися тут надовго. Ось камiння вiд печi. Воно валяється на пiдлозi, а я не впевнений, що зумiю приготувати розчин з пiску i глини. Бiля вiкна помiчаю iржавий нiж без ручки. Це добре. Вiн може знадобитися. Шкода тiльки, що нема сiрникiв. Виявивши це, я розгублено зупиняюся посеред хатини. Я у вiдчаї. Це вже не гра: я справдi у вiдчаї. Як же добути вогонь? Зумiю, навчуся врештi-решт добувати його, чи так i загину вiд голоду i холоду? Я намагаюся пригадати все, що знаю про видобування вогню. Старожитнi "позичали" його у блискавки, що влучала у дерево, або викрешували з кременя. Але що це за камiнь, який вiн на вигляд? Як його знайти? Можна ще тертям трiски об трiску.
      Одначе я уяви не маю, якi породи дерева годяться для цього i в який спосiб терти.
      Розгублений, виходжу з хатини, зачиняю дверi i сiдаю на стовбур, що лежить пiд вiкном на осоннi. Я жив у мiстечку на березi рiчки, але чи зумiв би я насправдi виготовити якийсь гачок, щоб упiймати рибу? Що ж я тодi зрештою вмiю: варити, шити, полювати? Хiба я знаю їстiвнi гриби, корiння або трави, якi б врятували мене вiд хвороб? Або, може, вмiю орiєнтуватися в лiсi? Чи знаю, як уберегти себе вiд обмороження? Я не впевнений, що змiг би вiдтерти хоча б вухо, якби раптом приморозив його?
      I взагалi, що всi ми вмiємо? Ми, люди двадцятого столiття, якi вдають, нiби знають усе на свiтi? Нехай iдеться не про мене, а навiть про будь-кого з дорослих. Що ми вмiємо виготовити власноруч? У якiй ситуацiї здатнi порятувати себе? Колись у журналi писали про наукову експедицiю, що висадилася на самотньому островi. То були мiцнi дорослi чоловiки, якi хотiли дiзнатися, чи вижили б, якби раптом опинилися на тому острiвцi без усiляких там засобiв до iснування. I виявилося, що вони майже нiчого не вмiють. Кожен знав безлiч iстин, майже всi вони були зi спецiальною освiтою. I кожен, як оце я, щось колись читав: про їстiвнi гриби, i про лiкувальнi трави, i знав, у який спосiб нашi пращури добували вогонь. Але що з цього? Зрештою з'ясувалося, що навички, якими володiли люди у далекi вiки, їх умiння виживати практично без зброї тепер нами втраченi.
      Я пiдiйшов до кущiв, пiд якими росли синюватi ягоди. Покуштував одну з них. Кислувата, але їсти, здається, можна. Як вона зветься, я не знав. Так само, як не знав назви цих кущiв i ягiд на них. Не знав чим рiзниться одне дерево вiд iншого i яка користь людини з його листя, кори. Не знав, що то за зграйка птахiв, якi кружляють надi мною. Я не знав безлiчi речей, якi повинна засвоїти людина, щоб вижити в цьому краї. Але хiба я мiг би назвати всi трави й дерева, котрi ростуть у моєму рiдному приднiстровському степу? Хiба знаю, якi корiнцi їстiвнi, якi листочки треба прикласти до ран, якими стебельцями втамовувати спрагу?
      Менi здається, що, повернувшись у свої краї, якщо тiльки батьки й справдi не залишаться у Норданi, я зовсiм по-iншому сприйматиму i степ наш, i рiчку, i все, що росте i живе на її берегах. Я привчу себе придивлятися до всього отого свiту, що оточує нас, пiзнавати його, як це вмiє робити Вiчний Мисливець, Чингiс Курун, i багато iнших людей, що живуть у цiй тайзi. Чомусь менi шкода було цiєї хатини, залишеної тут напризволяще, здавалося, що ганебно втiкаю звiдси, зрадивши мисливське зимiв'я, яке слугувало менi надiйним пристановищем i яке лише я один - так менi вiрилося - мiг врятувати вiд остаточного руйнування.
      14.
      Тiльки пiдiйшовши до скелi, я згадав, що знову доведеться переходити через цей чортiв мiст. Пiднiмаюся на неї i кiлька хвилин стою, не наважуючись ступити на колоди. Я розумiю, що вдiяти нiчого не можна, iншого шляху до селища просто не iснує. Та все одно вiдтягую i вiдтягую мить, коли треба буде зробити перший крок.
      Не знаю, скiльки я ще простояв би отак у своїй нерiшучостi, якби раптом не почув голос Iнги. Я так задивився на водоспад, що навiть не помiтив, коли вона з'явилася на березi.
      Дiвчина стояла бiля скелi i, пересилюючи гуркiт водоспаду, гукала мене.
      "Вона зрозумiла, що я боюся! - обпiкає мене здогад. - Iнга зрозумiла, чому я стою тут! Що я боягуз".
      Чув, що вигукувала моє iм'я, кричала ще щось, але слова розчинялися у шумовиннi виру i я не мiг збагнути їх смислу. Та й, чесно кажучи, менi здавалося, що вона глузує з мене: "Не будь боягузом! А я вважала тебе смiливим!" Важко навiть переповiсти все, що вчувалося менi в тi хвилини. Бо замовкла Iнга лише тодi, коли я врештi-решт опинився на мiстку.
      Спочатку я навмисне ступив на крайню колоду, але вже через кiлька крокiв довелося пiдстраховуватися, опираючись правою ногою на деревину, що лежала посерединi. Я вiдчував страх, рухи мої ставали дедалi скутiшими i якимись неприродними. Та все-таки знову i знову примушував себе зробити ще один крок, ступаючи колодою, якою колись iшов Роман Чорногора. Хоча все ще усвiдомлював, що, якби поруч не було двох iнших, значно широких колод, пройти над цим жахiтливим виром не примусила б мене нiяка сила. А якби й наважився на такий перехiд, то вже, напевне, загинув би.
      Останнi кроки здалися менi найважчими. Тiльки тепер я по-справжньому зрозумiв цiну мужностi Романа Чорногори. I вважаючи його своїм щирим приятелем, був гордий за нього. Та й за себе - теж. Що б там не було, а все ж таки свою невпевненiсть, свiй страх я переборов.
      Iнги на скелi вже не було. На диво, вона не те що не висловила захоплення моїм подвигом, а навiть не захотiла дочекатися мене. А по тому, як дiвчина поспiшала стежкою, що вела до Нордана, я зрозумiв, що вона й не мала намiру захоплюватися моїм геройством. Але чому? Що сталося? Цього я збагнути не мiг.
      Наздогнавши її уже на пагорбi, з якого починалося норданське узвишшя, я так одразу й запитав:
      - Що сталося, Iнго? Чому ти не зачекала?
      - Це ти навмисне? - мовила вона, не притишуючи ходи.
      - Що "навмисне"? - не зрозумiв я.
      - Намагався iти по одному стовбуру. Як Чорногора. Щоб довести, який ти смiливий?
      - Нi, просто так... Цiкаво.
      - Краще зiзнайся, як тобi було страшно. Туди, мабуть, ледве перейшов по середнiй колодi. А, повертаючись, вирiшив уразити мене. Подивiться: я над водоспадом! Як еквiлiбрист над безоднею.
      - Навiщо ти так, Iнго?
      - Тому що ця твоя "смiливiсть" у лапках нiкому не потрiбна. А якби зiрвався? Про це ти подумав?
      - Про таке не запитують. А якби зiрвався Роман Чорногора? А канатоходцi в цирку... Адже деякi з них...
      - Але ж не можна у всьому наслiдувати Чорногору! - обурилася вона й аж тепер зупинилася. - Не можна! Невже ти не розумiєш цього? Вiн - каскадер, постiйно тренується. Хiба йому вперше отак ризикувати? Та й народився у горах i звик до скель, до бурхливих рiчок.
      - Я теж хочу тренуватися. I ти знаєш, що якби зараз я злякався, то не наважився б перейти цей мiсток, - все ще захищався я.
      - Ну то й що? Я теж не наважилася б.
      - Теж менi: порiвняла! Ти - дiвчина. А менi треба перевiрити себе. В усьому. Чому ти не розумiєш цього?
      - Чому ж? Я розумiю, але...
      Я заперечливо похитав головою.
      - Не розумiєш. Ти хочеш, щоб людина була смiливою, але нiколи не наважувалася ризикувати. А цiкаво... Скажи, тiльки одверто. Менi дуже важливо знати це. Якби я злякався i не насмiлився перейти... От, туди перейшов, а назад - нi. Адже ти перестала б поважати мене. Вважала б боягузом.
      - Чому обов'язково "перестала б поважати"? - вiдповiла вона, трохи помовчавши. - Ну, злякався... Буває. Коли людина ризикує своїм життям, вона має право вибору: зважитися на ризик чи нi. Я навiть колись читала про це. Але тобi треба було повертатися, правда?
      - Iншого шляху не iснує.
      - Тому я просто пiдбадьорювала б тебе, i ти поступово, дуже обережно, пройшов би серединою мiстка. Або покликала б когось iз дорослих, щоб перевели.
      - I навiть не насмiхалася б?
      - Нi, звичайно.
      "Невже вона каже правду?" - не повiрив я. I на мить уявив собi, як повелася б Натка, моя однокласниця i сусiдка. О, якби Натка помiтила, що я хоч на мить засумнiвався, стоячи перед цим мiстком!., їй би вистачило цього на два мiсяцi кпинiв i знущань. Вона завжди була впевнена, що тiльки одна знає, ким я повинен стати, як поводитися, про що мрiяти i чим займатися. Моєму товаришевi, Вiкторовi, якого всi ми звемо Вiкошею, це, звичайно, подобається. Йому подобається все, до чого вдається Натка. Вiн її просто обожнює. От тiльки менi байдуже. Останнiм часом оця його запопадливiсть навiть не дратувала мене. Iнша рiч - Iнга. Може, вона тому й подобається, що зовсiм не схожа на Натку?
      - Ти не повiрив менi? - мовила тим часом Iнга, бачачи, що я уперто мовчу.
      - Та нi, повiрив. Просто незвично якось. Був упевнений, що ти нiколи не пробачила б менi боягузтва.
      - I не пробачила б.
      - Не розумiю.
      - Все залежить вiд того, коли i як це боягузтво проявляється. Навiть не знаю, як тобi це пояснити. От, якби ти не наважився ризикнути, рятуючи когось - тодi звичайно. Одначе й тодi намагалася б зрозумiти тебе, пiдбадьорити. Але не насмiхалася б.
      Ми обоє довго мовчали.
      - Уперше зустрiчаю таку дiвчину, - нарештi наважуюся сказати те, що думаю, i несмiливо торкаюся пальцями її волосся. Як менi хочеться погладити Iнгу! Ледве стримуюся, щоб не зробити це. А вона, здається, нiчого не помiчає. Або, може, тiльки вдає.
      ...У селище ми повернули не одразу. Я розповiв Iнзi про хатину в ущелинi по той бiк рiчки i про свої фантазування бiля неї. Але, захопившись розповiддю, знову почав фантазувати. Вiдтак ми повернулися до рiчки i, мандруючи її звивистим берегом, ще довго з'ясовували, що б ми робили, аби вижити у тiй хатинi, прибившись до неї удвох.
      15.
      До хребта ми доїхали тягачем, водiй якого мав забрати нас через п'ять годин, повертаючись iз будови. А далi, кiлометрiв зо два, йшли схилом дивовижно глибокої ущелини, понад якою бовванiли високi кам'янi брили, що здалеку нагадували постатi людей, якi застигли у найвигадливiших позах. Неначе задивилися на ущелину i завмерли вiд подиву, враженi красою навколишнього краєвиду.
      Попереду йшов Вiчний Мисливець, за ним Роман, я i Чингiс. А замикав нашу невеличку колону Орест. Усi дорослi були з рушницями. Тiльки ми з Чингiсом iшли без зброї, як славетнi мандрiвники у супроводi охоронцiв.
      - Романе, - запитав я, проходячи повз одного з кам'яних велетнiв, в якого справдi проглядалися голова, плечi... Одне слово, звичайна людська статура. Тiльки й того, що без рук, та ноги прихованi пiд кам'яним плащем. - Як ти думаєш, хто їх витесував?
      - Витесував? - усмiхнувся Роман. - Зливи. На берегах Єнiсею таких химер безлiч. Там можна зустрiти й "орла", що сидить на скелi, i "пораненого оленя" i навiть "лiтаючу тарiлку". Усе залежить вiд фантазiї того, хто милується ними.
      - А якути, евени i ми, нанайцi, називаємо їх "кам'яними iдолами", - озирнувся Вiчний Мисливець. - I ця ущелина вважалася чи то святою, чи заклятою. В усякому разi нанайськi мисливцi намагалися потрапляти сюди якомога рiдше.
      - Чому? - здивувався я. - Адже тут так красиво.
      - Красиво, - кивнув Курун. - Але в тайзi нема мiсць некрасивих. Кожне по-своєму. Щоправда, тут почуваєшся якось незвично. Ось почнемо спускатися в ущелину...
      Доказати вiн не встиг. Ми почули грiзний рев i завмерли вiд несподiванки. Незабаром ревище повторилося, i тiльки тодi я побачив на протилежному боцi ущелини ведмедя. Вiн був зовсiм близько. Нас вiддiляло якихось сто метрiв. Ведмiдь пiднявся на заднi лапи i пiшов до краю ущелини. А за ним покотився бурий клубочок.
      - Ну, не сердься, - почувся спокiйний голос Вiчного Мисливця. - Пробач, що потурбували. Ми ж тобi не заважаємо. Гуляй собi. I ведмежа твоє нiхто не зачепить.
      Роман зiрвав з плеча рушницю, але старий жестом зупинив його.
      - Не треба. Стiйте, не рухаючись. Вона побачить, що прийшли з миром, i пiде собi геть.
      Ми так i зробили. Хвилин п'ять мовчки дивилися на ведмедицю, що раз по раз зводилася на заднi лапи i грiзно ревла, уже задкуючи вiд нас та пiдштовхуючи до гущавини своє неслухняне ведмежатко.
      - А якби вони були по цей бiк? - запитав я, коли ми рушили далi.
      - Тодi ми опинилися б по той бiк, - цiлком серйозно вiдповiв Орест. - I взагалi, хлопче, це тайга. Звикай.
      Ведмедi вже давно зникли, а я все ще озирався, вражений зустрiччю. Розповiдатиму в школi, що бачив ведмедицю за кiлька метрiв вiд себе, - не повiрять i засмiють.
      - Поглянь, - торкнувся мене рукою Чингiс, який досi йшов мовчки. Мене дивує його мовчазнiсть. Вiчно про щось думає, уважно до всього придивляється... Напевне, вiн таки справдi буде хорошим мисливцем.
      Так от вiн торкнувся рукою мого плеча i показав у долину, що вiдкривалася мiж двома гiрськими хребтами. Посеред долини, на узвишшi, стояли будiвлi нашого селища. Здавалося, воно зовсiм близько. А праворуч нього виднiлася блакитно-сiра смужка рiчки, що звивалася попiд високими, химерними скелями. Вона огинала Нордан i зникала десь у тайзi. А недобудований багатоповерховий будинок чимось нагадував викинуту на острiв каравелу з розiрваними вiтрилами на потрощених щоглах.
      Ми з Чингiсом пiдiйшли до Вiчного Мисливця. Вiн стояв, спершись на рушницю, i замрiяно дивився на ще нечiткi обриси майбутнього мiста. У цiй позi вiн нагадував менi слiдопита, яким бачив його на обкладинцi книжки Фенiмора Купера. Вiн димiв своєю люлькою i мовчав.
      - Нам час спускатися, - нагадав йому Чингiс.
      Старий здивовано якось глянув на нього i вийняв трубку з рота.
      - Постiй ще хвилинку. У тайзi трапляються мiсця, в яких не можна поспiшати. Там треба стояти i добре думати. Ми якраз стоїмо на такому мiсцi. Гляньте лiворуч. Бачите пагорб? На ньому похована дружина Власа Кириловича Потапенка. Ти, напевне, не знаєш його.
      - Знайомий, - вiдповiв я. - Уже встигли познайомитися. - I вiдчув, що червонiю. Нiби там, у тайзi, провинився я, а не батько Iнги.
      - Отож, її поховано на узвишшi, - стиха повторив Вiчний Мисливець. - Топографом була. В експедицiї, що намiчала трасу БАМу. Вона тяжко захворiла, коли загiн пробивався через перевал Усучалiнь. I врятувати не вдалося. А заповiдала поховати у цiй красивiй долинi.
      Кiлька хвилин ми всi мовчки дивилися на вершину узгiр'я, де викладено з камiння невеличку пiрамiду. Єдиний пам'ятник у цих мiсцях. Пам'ятник вiдважнiй жiнцi.
      Ми пройшли ще кiлька метрiв i почали спускатися в ущелину. Стежин тут не було, тому бралися досить крутим схилом, прокладаючи собi шлях мiж велетенськими валунами та острiвцями гущавини, кущi якої скидалися на нашу шипшину. Я намагався не дуже розпитувати, щоб не набридати старшим. Але, наслiдуючи Чингiса, котрий весь час тримався поруч мене, - до всього придивлявся, все запам'ятовував. Адже передi мною вiдкривався якийсь загадковий, не знаний досi свiт.
      16.
      Бiля однiєї з брил Вiчний Мисливець зупинився i пiдняв руку, показуючи, що прийшли. Ми з Чингiсом кинулися вперед, намагаючись якомога швидше побачити вхiд у печеру. Перед нами справдi був невеличкий чорний отвiр. Мабуть, тому й печеру, крiм Шаманської, iнодi називали ще й Чорною (так сказав дiд Курун), що отвiр той у схилi ущелини аж вiдсвiчував чорнотою. До нього навiть страшно було пiдступатися.
      - Оце вона i є, - наблизився дiд Курун. - А он, поряд, кам'яна галявина. З вогневищем, у якому я не раз розкладав багаття, повертаючись iз полювання.
      Старий пiдiйшов до почорнiлих закiптюжених каменiв, а ми згуртувалися бiля входу в печеру. Звiдти вiяло холодом i вiльгiстю. А ще - пахло зiпрiлим листям.
      Роман увiмкнув лiхтарик i, пригнувшись, ступив у печеру. Ми побачили, що промiнь одразу ж ковзнув по чорнiй стiнi, яка поставала за два кроки вiд отвору.
      - Оце i вся печера?! - розчаровано вигукнув я.
      - Нi, там, праворуч, є прохiд в iншу частину її, - пояснив Вiчний Мисливець. - Але не поспiшайте. Трохи перепочинемо.
      Я теж увiмкнув свiй лiхтарик i помiтив, що праворуч справдi вiдкривається прохiд, у який можна протиснутися, тiльки зiгнувшись.
      Тим часом Роман ступив у печеру, тернув пальцями по стiнi й уважно придивився до неї.
      - Та це вона закiптюжена димом. Тiльки дуже давнiм. Напевне, колись тут жили печернi люди.
      - I не тiльки печернi. А й тi, кого заганяла сюди доля, - докинув Вiчний Мисливець, пiдходячи до нас. - Ця печера знає багато таємниць. Дуже багато.
      - Невже тут нiколи не працювали експедицiї вчених? - запитав Орест, зазираючи у боковий лаз.
      - За моєї пам'ятi - нi. Я знав би про це. А ранiше кому до цього було дiло? У цiй глушинi стежки тiльки для мисливцiв.
      - Отже, ми - перша експедицiя? - мовив я, нацiлившись шмигнути в лаз поперед Ореста. Але той ухопив мене за полу штормiвки.
      - Не поспiшай, хлопче, не поспiшай. Усьому свiй час.
      Ми повсiдалися на камiння i почали радитися, як дiяти. Вiчний Мисливець нагадав, що пiдземелля складається щось iз чотирьох поєднанних мiж собою печер. А з третьої починаються ще кiлька ходiв, що ведуть бозна-куди. Вiн вважав, що ними нiхто й нiколи не користувався. I нам радив не ризикувати. Почувши це, ми з Чингiсом одразу посмутнiшали. А раптом котримось iз тих ходiв можна проникнути ще до якоїсь печери? В якiй приховується найбiльша таємниця цього пiдземного царства. Одначе Роман одразу ж "утiшив" нас, повiдомивши, що засмучуватися нам особливо нiчого. Все одно ми, малi, залишимося у другiй печерi. Поки вони з Орестом обстежуватимуть третю.
      А Вiчний Мисливець заспокоїв:
      - Нiчого, розкладемо вогнище i почекаємо наших розвiдникiв.
      Та, третя, печера - справжнiй лабiринт. Ходити по нiй страшнувато. Вiн сам там був лише двiчi. Першого разу - ще хлопчиськом. Коли привiв сюди групу червоних партизанiв.
      - Можливо, їх захопили в полон? - запитав я, пригадавши, що дiд Курун не знав, як склалася доля тих бiйцiв, i враз уявив собi, як тут вiдбувається запеклий бiй.
      - Можливо, - стенув плечима старий. А подумавши трохи, заперечливо похитав головою: - Нi, не може бути, щоб захопили. В печерi це не так легко зробити. Я помiчаю слiди будь-якого бою. Навiть бiйки звiрiв. Але нi тодi, нi потiм, уже навiдуючись сюди досвiдченим мисливцем, нiяких слiдiв бою не виявив.
      - А якщо їх захопили зненацька? - мовив Чингiс.
      - Не може бути, щоб партизани не виставили охорони, - заперечив Роман. - До того ж, увiйти до печери можна було тiльки iз смолоскипами.
      - А якщо всi спали? - знову заговорив я. - Адже буває таке, що, потомленi...
      - Буває, звичайно, всiляко, - неохоче погодився Роман. - Але все одно...
      - Нема чого сперечатися, - втрутився Орест. - Єдине, на чому ми зiйдемося, - що до всiх давнiх таємниць печери приєдналася й таємниця зникнення партизанiв.
      Я глянув на Вiчного Мисливця. Вiн сидiв собi на каменi i незворушно вдивлявся у попелясту далечiнь ущелини. Сонця тут ще не видно було, але промiння його вже червонило вершину схилу, просiваючись через крону приземкуватої сосни, що росла на гребенi.
      - Ну що, час iти, - першим порушив мовчання Роман Чорногора.
      - Час, - пiдтримав Орест, що саме оглядав западину неподалiк печери.
      Старий мовчки пiдвiвся i пiдняв рушницю, котра лежала поруч на каменi. Я перехопив погляд Чингiса, що сидiв оплiч мене.
      - Це та, яку дiд має подарувати тобi? - стиха запитав його.
      - Нi, що ти?! Цю вiн нiкому не подарує. Купив менi нову. Але сказав, що зможу взяти її тодi, коли закiнчу школу... Тобто стану справжнiм мисливцем i пiду в тайгу з мисливською артiллю.
      - I ти ще жодного разу не стрiляв з неї?
      - З неї - жодного, - стенув плечима Чингiс. - Але весь час мрiю про це. З iнших, звичайно, стрiляв.
      - Невже збираєшся все життя прожити в тайзi?
      - Хiба це погано?
      - Не знаю. Напевне, це дуже сумно. Все життя ходити тайгою, вистежувати звiра, спати десь бiля вогнищ. Я так не змiг би.
      - Змiг би, - плеснув мене по плечi Чингiс. - Просто ти ще жодного разу не був на полюваннi. Якби побував, обов'язково сподобалося б.
      - Ей, змовники, про що ви там шепочетеся? - запитав Роман, видобуваючи з речового мiшка, одного на всiх, ще два лiхтарики i клубок мотузки. - Пiшли. Бо не встигнемо повернутися до приходу тягача.
      17.
      За формою друга печера дещо нагадувала намет. Ми обнишпорили стiни i стелю променями лiхтарикiв. Нiбито нiчого цiкавого. Стiни де-не-де позаростали мохом. А там, де моху не було, помiтна була кiптява. Посеред печери стояло три великi каменi, мiж якими колись розкладали вогнища. Ми теж прихопили по кiлька сухих гiлок, але вирiшили розкласти своє вогнище у третiй печерi, до якої дорослi погодилися взяти i нас iз Чингiсом. Прохiд туди був досить високий - навiть Роман Чорногора мiг iти, не згинаючись - але дуже вузький i звивистий. В окремих мiсцях ми ледве протискувалися боком мiж рапатим камiнням.
      Сама ж печера виявилася великою. Стеля скидалася на купол цирку, а долiвка нагадувала манеж, тiльки що завалений дрiбним камiнням. А пiдпирало склепiння печери, може, з двадцять кам'яних "стовпiв", що стояли попiд стiнами i мiж якими було безлiч усiляких ходiв. Однi закiнчувалися тупиками, утворюючи невеличкi печерки, iншi вели кудись у незвiдь гiрського хребта, й невiдомо куди мали б привести нас.
      - I цю печеру вважали мало не святою? - розчаровано запитав Роман, закiнчивши огляд пiдземелля.
      - Так, цю, - незворушно пiдтвердив Вiчний Мисливець, розводячи на майданчику мiж кам'яними брилами невеличке вогнище. Кiлька сухих гiлок вiн прихопив iз собою. - Називали її стiйбищем шамана. I допускалися сюди тiльки старiйшини племенi та найсмiливiшi й наймудрiшi мисливцi. Сидячи на цьому каменi, можна було побачити i танок шамана. Вiн танцював навколо вогнища, аж поки не перетворювався на тiнь.
      - Як це? - не зрозумiв я.
      Чингiс шарпонув мене за рукав, мовляв, слухай мовчки, не перебивай старших. Одначе було вже пiзно.
      - На тiнь, - повторив старий. Тепер, коли у печерi спалахнуло багаття, вона здавалася ще таємничiшою.
      Я сторожко роззирнувся. У мороцi печери Роман, Орест i Чингiс теж зникли. Вiд них лишилися тiльки тiнi. Уся печера здавалася заполоненою безлiччю тiней. Чесно зiзнаюся: менi стало моторошно.
      Тим часом Орест та Роман переходили вiд одного заглиблення у стiнi до другого, намагаючись виявити перехiд до наступної печери, яка, напевне ж, повинна бути десь поблизу. Але нiчого не знаходили.
      - Не треба нiчого шукати, - мовив їм Вiчний Мисливець. - Я знаю хiд до головної печери шаманiв, де вони приносили в жертву богам оленят. Колись шлях до неї вважався найбiльшою таємницею мiсцевих шаманiв, яку передавали у спадок. Кажуть, що дуже давно, коли на землю нанаїв прийшли жорстокi вороги з пiвдня, з-за Амуру, шаман, рятуючи рештки свого племенi, привiв його в печери, щоб перечекати, поки вороги заберуться геть. Але проводив iз печери в печеру, понадiвавши на голови шкiрянi мiшки, щоб нiхто не запам'ятав шляху. Люди, тримаючись один за одного, iшли за шаманом, наче слiпцi за поводирем. Потiм так само виводив їх звiдси.
      - I бiльше нiхто не знав ходу? - здивувався Роман.
      - Старшi люди казали, що туди ведуть аж три переходи. Я знаю тiльки один.
      - I не пробували вiдшукати два iншi?
      - Я не мав для цього часу, - стенув плечима старий. - Аян Курун завжди був на полюваннi. Бiлку стрiляв. Оленя стрiляв. Усе життя полювання.
      - Невже їх справдi так важко вiдшукати? - мовив я, пiдсiдаючи до вогню.
      - Неважко, - стиха мовив старий. - Є давнiй мудрий спосiб. Ось гляньте.
      Вiн вийняв з багаття двi палаючi гiлки, i пiдiйшов до найближчого отвору.
      - Бачите: полум'я рiвне. А тепер пiдiйдiть сюди.
      Слiдом за старим ми зайшли за найдальшi стовпи. У виямку, що вiдкривався за ним, виднiлося чотири вузенькi проходи. Старий пiднiс свiй смолоскип до одного з них. Полум'я одразу ж збилося назад i почало мерехтiти й гаснути.
      - Де протяг - там i наскрiзний прохiд. У тому кiнцi його має бути печера. Це той хiд, який я знаю.
      - Але ви казали, що є три входи до неї, - нагадав Роман.
      - В цьому запевняли старi мисливцi, духи яких уже давно полюють разом iз духами древнiх предкiв. Я знайшов ще один прохiд, у якому вiдчувається такий же протяг. I пройшов ним. Виявилося, що вiн веде сюди з печери, у якiй ми щойно побували. Та хтось колись знайде i тi два. Якщо вони є. А поки що нам треба рушати до головної печери. Тiльки спочатку слiд повiдкидати камiння, яким закладено вхiд.
      18.
      Поки Вiчний Мисливець курив люльку, сидячи бiля вогнища, ми швидко повiдкидали камiння i побачили вузький коридор, що уступами вiв униз, в глиб гори.
      - Ось це вже щось! - вигукнув Роман, задоволено потираючи руки. Ясна рiч, йому хотiлося пошвидше розгадати таємницю цiєї головної шаманської печери. Та й менi - теж. Тiльки й того, що я не наважувався кинутися у прохiд поперед дорослих.
      - Ну що, прохiд вiльний? - запитав Аян Курун вiд вогнища.
      - Вiльний, - вiдповiв я.
      - Тут справжнi катакомби, - додав Чорногора.
      - От i добре. Але я не раджу вам iти туди, - мовив старий.
      - Чому? - здивувався Роман. - Вважаєте, що там буде щось страшне, небачене?
      - Нi, я так не вважаю. Навпаки, менi здається, що там буде звичайнiсiнька печера.
      - То чому б не глянути на неї? Тим паче, що маємо в запасi ще три години.
      - Як хочете, - похитав головою старий. - Аян Курун не радить ходити туди.
      Ми здивовано мовчали.
      - Можемо сходити туди й удвох, - шепнув я Чингiсовi. - Не сьогоднi, то через кiлька днiв.
      - Звичайно, можемо. Ти менi друг. I якщо попросиш...
      - Тiльки не треба таємних змов, - викрив нас Роман. - Ви лишаєтеся тут. А ми з Орестом пiдемо в розвiдку. Коли досягнемо печери покличемо.
      - Чому ви? - спробував заперечити я. - Хiба ми не такi ж?..
      - Не такi, - увiрвав мене Роман. - Мало що може трапитися нам на шляху.
      - Це нечесно, - знову кажу я. Але Чингiс сiпає мене за рукав:
      - Не можна так нечемно говорити зi старшими, - шепоче вiн.
      - До чого тут нечемнiсть? - не розумiю. - Може, вони нас i не покличуть. Скiльки пройти до цiєї печери i не побачити найцiкавiшого. А вiн: "Чемнiсть, старшi..." Хiба ми з тобою дiти?
      - Якщо вже зiбралися йти, то кiнець мотузки залишiть менi, сказав старий, так i не пiдвiвшись вiд вогнища.
      - Розумно, - погодився Орест. I подав старому кiнець клубка. Старий об'язав його довкола одного з каменiв i знову заходився смоктати свою люльку. А коли Роман i Орест рушили, крикнув: