Рiка далеких мандрiв (на украинском языке)

      - Ще б пак. До такої професiї будь-хто готувався б серйозно, погодився я, тiшачись, що Iнга все ж таки сказала правду.
      - I незабаром ти знову знiматимешся у фiльмi?
      - Хотiлося б, - нерiшуче мовив Роман. - Аби тiльки затвердили. Оце з дня на день чекаю виклику на київську кiностудiю.
      - Ще й фiльм, напевне, про вiйну... - вже не можу приховати заздростi.
      - Ага, про вiйну, - мрiйливо всмiхнувся Чорногора, вловивши мiй настрiй. - Про групу розвiдникiв, яка дiє у ворожому тилу. Хлопцi потраплятимуть там у такi ситуацiї, що без каскадерiв їм не обiйтись. Та й трюки, скажу тобi, карколомнi. Але мене це не лякає, - скуйовдив моє волосся. - Справдi не лякає, - задумливо додав Роман. - 3 таких фiльмiв i починається шлях у каскадери.
      6.
      Нi, що не кажiть, а на знайомства менi сьогоднi щастить. Пiсля обiду Роман подався до гуртожитку, а я вирушив до залiзничного вокзалу, щоб вiдшукати батька. Я вже був неподалiк цiєї будiвлi, якiй бракувало лише даху, аж раптом мене наздогнав бульдозер. Водiй, худорлявий рудоволосий чоловiк, висунувся з кабiни й уважно придивився до мене:
      - Куди ж це ти, вождь могiкан, зiбрався?
      - Та батька розшукую.
      - Батька, кажеш? А ти, часом, не iнженера Любича син? Щось дуже схожi.
      - Любича, - кивнув я.
      - Валерка, значить, - просвiтлiв з лиця бульдозерист. - Менi про тебе Iнга розповiдала, моя донька.
      Почувши про Iнгу, я чомусь одразу знiтився. Хтозна, що воно там наговорило про мене, це дiвча.
      - Тодi сiдай, пiдвезу. Оце пiдремонтував свого "динозавра" - i знову в бiй. Через мiсяць залiзниця уже має прийти до мiста. Вiд БАМу ведуть, уявляєш?
      Я сказав, що уявляю, хоча, чесно кажучи, досить погано уявляв, як саме будують залiзницi, i хутко залiз у кабiну.
      - Може б, ви мене й до самої залiзницi довезли? - одразу ж пропоную свiй варiант подорожi.
      - Туди й прямую. От тiльки без дозволу батька... Сам розумiєш...
      - До чого тут дозвiл батька? Я самостiйна людина. Куди треба туди їду.
      - А, ну хiба що так... - розсмiявся батько Iнги. - Тодi, звичайно... Але поки що раджу помилуватися вокзалом. А назад тебе вiдправлять у кабiнi якогось самоскида. Вони тут частенько куряву здiймають.
      Бiля вокзалу вiн справдi зупинився i запитливо глянув на мене. Я вдав, що не помiчаю цього. Хтозна, як поставиться до моєї подорожi батько, а є змога вже через кiлька хвилин побачити, як прокладають залiзницю.
      Вокзал здався менi досить красивим. Колони, широкi сходи, що ведуть до центрального входу, невеличка вежа для годинника... Але все це я ще бачитиму безлiч разiв. Iнша рiч - будiвництво залiзничної колiї. I батько Iнги зрозумiв мене.
      Поминувши будiвлю, ми спочатку тряслися розбитим тайговим путiвцем, проте досить скоро звернули з нього i подалися просто через тайгу, петляючи мiж малесенькими сiрими озерцями, та пiдминаючи гусеницями кущi i деревця. Братися тайговим бездорiжжям було значно приємнiше. Бульдозер iшов по товстому шару моху та якоїсь приземкуватої порослi, отож нi вибоїн, анi пилюки.
      Я з цiкавiстю поглядав на крони височезних модрин, на сопки, якi раз по раз вiдкривалися праворуч нас, на тайговi галявини, що зблискували двома-трьома мiнiатюрними озерцями, котрi сполучалися мiж собою вузесенькими протоками. Я милувався ними, наче космонавт, що оглядає з космiчної орбiти велетенськi океани. А ще - бульдозер уявлявся менi космiчним всюдиходом, що просувається по незвiданiй планетi дерев та озер. Дивовижно красивiй планетi, на якiй iснує все те, що й на Землi, крiм хiба що людини. I ми з батьком Iнги висадилися на нiй першими. Принаймнi ми так вважали, не здогадуючись, що неподалiк знаходиться ще одна людина, яка стурбовано стежить за нами. Отож i поява її була цiлком несподiваною для нас. Ця людина йшла нам навперейми, вiд путiвця, про який ми вже забули. Ось нашi шляхи перетнулися, i цей чоловiк примусив батька Iнги зупинити свiй "всюдихiд".
      Ще не розумiючи, що знадобилося цьому "iнопланетяниновi", я визирнув з кабiни й уважно придивився до нього. Передi мною стояв високий, богатирської статури чоловiк, рокiв за шiстдесят. "I все ж таки, здається, вiн дуже сильний", - подумав я, з цiкавiстю оглядаючи його богатирську постать, вилицювате, обрамлене короткою, густою i сивою (як у норвезьких шкiперiв - такими їх iнколи малюють у книжках i журналах) бородою; його величезнi зморшкуватi руки, що вiдпочивали на повiшенiй на грудях рушницi...
      - Ти що, Миколо Матвiйовичу, нову далекосхiдну трасу в тайзi прокладаєш? - спокiйно запитав той чоловiк, пiдiйшовши до кабiни. - Чи, може, з дороги збився?
      - Та хiба ж то дорога, Власе Кириловичу? - нiяково розвiв руками батько Iнги. - На нiй так пiдкидає, наче у кожнiй виямцi заклали по мiнi.
      - То й що ж у цьому дивного? Дорога тайгова, не бетонка й не асфальт, - так само спокiйно визнав Влас Кирилович, уважно глянувши на мене. - А ти думаєш, що прокладеш рiвнiшу?
      - Я не прокладаю. Просто їду собi, де менi краще.
      - "Просто їду собi, - передражнив "шкiпер-iноплалентянин". - Де менi краще..." I не соромно тобi, га? Що буде, коли кожен почне їздити по тайзi, де йому захочеться? Вийдiть-но обоє з трактора та подивiться, якi ви лишили пiсля свого танка слiди.
      Ми обидва висунулися з кабiни i подивилися назад. Пiсля гусениць залишилися двi широкi болотянi смуги, обабiч яких валялися залiпленi землею гiлки, пучечки трави, квiтiв i торiшнього листя.
      - Ну то й що? - стенув плечима Микола Матвiйович. - Слiд як слiд. Гусеницi - вони є гусеницi, не я їх вигадав. Та й не по ораному йду, i не по асфальту. Тайга, батьку, тайга...
      - Та бачу, що тайга, чоловiче добрий, - вiдповiв Влас Кирилович. - Але в тiм то й рiч, що тайга. Не степ, не чорнозем... Тут усе життя жеврiє на тонесенькому верхньому шарi грунту. Тiльки вiн живий, бо одразу пiд ним - метри вiчної мерзлоти. I там, де ти "проорав" своїми гусеницями - теж лишається мертвий грунт, мерзлота. А для того, щоб на цьому мiсцi знову виросла трава, або кущ якоїсь ягоди чи прийнялось деревце, знадобиться щонайменше п'ятдесят рокiв. Пiввiку людського ця земля буде мертвою - розумiєш ти це чи нi?! А скiльки таких бульдозерiв-тягачiв "гуляє" зараз навколишньою тайгою?! Ми ж прийшли, щоб укоренити тут життя, а не винищити й те, що жило до нас. Бо "переоремо" отак тайгу, вимруть рослини, втече звiр, зникнуть птахи - i матимемо тисячi гектарiв чорної болотяної пустки. Правильно я кажу, чи нi? - i я завважив, що, запитуючи це, вiн дивився не на Миколу Матвiйовича, а саме на мене. Щоб передусiм саме я зрозумiв, якої шкоди ми завдаємо тайзi своєю необачнiстю.
      Менi навiть хотiлося вiдповiсти: "Так, зрозумiв". Але стало шкода батька Iнги, який, збивши кашкета на лоба, старанно чухав потилицю. Я вiдчував, що зайвий при цiй розмовi, i почувався нiяково.
      Скрушно похитавши головою, Влас Кирилович вирiшив, що висловив усе, що повинен був висловити, i пiшов далi своєю дорогою. А Микола Матвiйович, висунувшись з кабiни, ще якийсь час мовчки дивився йому вслiд.
      - I чого вiн ото сполошився? - мовив я, коли, тяжко зiтхнувши, батько Iнги знову повiв тягача до залiзницi. Менi хотiлося якось розраяти Миколу Матвiйовича, адже, напевне, вiн почувався нiяково ще й передi мною. - Подумаєш: проїхали не тiєю дорогою.
      - Та нi, хлопче. Взагалi-то вiн має рацiю: на цю тайгу як подивитися... Вона нiби й величезна, вiковiчна та ще й сувора така, що людинi в нiй усе на погибель. А придивившись до неї, помiркуєш - i вiдкриється тобi, що вона ще й нiжна, беззахисна. От i виходить, що по сутi Влас Кирилович правий. Знаєш, оце недавно вчений один навiдувався до нас у селище. З Хабаровська. Кажуть, великий учений з усього, Iдо стосується тайги й усiлякої там гiрської порослi. А запросили його до Нордана, бо дивна рiч коїться. Коли закладали селище - чималий шмат лiсовики викорчували. Навiть тiєї, якої не варто було. А тепер оце роззирнулися: ба, щось у нашому мiстечку голо, наче на мiському пустирищi. Та й давай дерева садити. Модрини, звичайно. Майже вся тайга наша - з модрин. Ну, то посадили позаминулого року кiлька саджанцiв, а вони раз - i всi до одного загинули. Посадили минулого - те ж саме. "Що ж таке? - думаємо. - Навколо мiльйони дерев, а ми саджанцi врятувати не годнi. Щось тут не те. - Помудрували, помудрували, а робити нiчого, давай запрошувати до себе вченого. Так от приїхав цей учений, походив вулицями, оглянув деревця, землицю помацав... Ну що, каже, деревця повиннi поприйматися. Але для цього треба садити їх у певний час, за певної температури повiтря i грунту, на певну глибину, i густiшою частиною крони на пiвдень... а головне, треба точно визначити мiсце, в якому можна садити деревця. Тому що селище знаходиться якраз на кордонi поясу вiчної мерзлоти. Одне слово, хоч стiй - хоч падай. Послухали ми його, роззирнулися, а навкруги - тайга. Тисячi дерев. Нiхто їх не садив, нiхто не доглядав. Без учених i їхнiх наукових дисертацiй поприймалися. "Як же так? питаємо. - Якщо умови такi суворi, а шансу вижити в деревця такi мiзернi, то звiдки взялася тайга?" А вiн: "Що вас дивує? Тайга природою насаджена. А в природи тисячолiтнiй досвiд таких насаджень. Що ж до людини, то досi в нашiй тайзi дерев нiхто не садив. Просто на думку нiкому не спадало. Вирубувати, трощити, випалювати - цього ми швидко навчилися. А садити у цiй зонi - оце ви першi спробували..." Ось такi, брате мiй, справи, - зiтхнув Микола Матвiйович.
      I тiльки тепер я помiтив, що бульдозер наш знову рухається путiвцем.
      - I що, навiть вiн, учений, посадити як слiд не зумiв? засумнiвався я.
      - Та не змiг же, - розсмiявся батько Iнги. - Каже, що для цього треба скликати всiх учених Сибiру. А, прощаючись, все-таки порадив, як наступної весни визначити термiн посадки. Приблизний термiн, звичайно.
      - Дiла! - кажу. - Побачивши вперше тайгу, я навiть позаздрив: щастить же людям - тайга, лосi, полювання, риби в рiчках!..
      - Та воно так у життi виходить, що й полювати можна i вогнища розкладати, але все треба робити з розумом. А ось розуму нам не завжди вистачає.
      - Просто думати лiньки. По собi знаю. Над усiм думай, мудруй... Це не для мене. Особисто я влiтку звик вiдпочивати. У мене канiкули.
      - Ти це що, серйозно? - здивовано глянув на мене Микола Матвiйович.
      - Та нi, так, щоб розважити вас. А цей Влас Кирилович, вiн що, якийсь великий начальник?
      - Та як тобi пояснити? В начальники вiн нiколи не вибивався. Але хiба справа в посадi? Усе життя Влас Кирилович був мисливцем. Всього-на-всього мисливцем. Так само, як батько, дiд. Кажуть, що хтось iз прадiдiв його прийшов сюди ще з козацьким загоном, одразу пiсля Хабарова. Влас Кирилович пам'ятає, що його предки були першими в цьому краю. Тому й нелюбов до браконьєрiв, до винищувачiв тайги в нього особлива. Знаєш, вiн навiть книжку про наш край написав. Я читав її. Багато дивного дiзнався про цю землю. Оповiдач вiн, скажу тобi, вправний.
      - Напевне, вiн був тут провiдником? Провiдники знають тайгу найкраще. Як Дерсу-Узала.
      - Як Дерсу-Узала? - замислено перепитав Микола Матвiйович. - А що, був i провiдником. З кiлькома експедицiями ходив. Iнженерiв, якi визначали трасу Байкало-Амурської магiстралi, вiн водив - це я достеменно знаю. Кажуть, що сили вiн був дивовижної. В молодостi, звичайно. Кiлька разiв сходився один-на-один з ведмедем. Урукопаш. Усурiйських тигрiв-людожерiв полював. Та й молодих тигрят для зоопаркiв вiдловлював. Мужнiй, чесний чоловiк. Такий умiє брати вiд тайги, але й оберiгати її вiд легковажних людей, якi живуть тiльки сьогоднiшнiм днем, теж умiє. Що я тобi скажу? Почути вiд такої людини те, що ми почули, прикро. Але чоловiк говорить правду.
      Микола Матвiйович помовчав, кiлька разiв зиркнув на мене краєм ока i раптом сказав:
      - Не знаю, чи такий вiн, як Дерсу-Узала, але якби хтось колись написав про Власа Кириловича мудру книжку - могло б вийти цiкавiше, нiж про Дерсу. Може, спробуєш, га?!
      - Я?! - вражено перепитую Миколу Матвiйовича.
      - Ну, не зараз, не зараз. Коли пiдростеш, пiдучишся. Хлопчина ти допитливий - придивляйся, запам'ятовуй.
      Я висунувся з трактора й озирнувся. Менi хотiлося ще хоч раз побачити цю людину. Одначе побачив тiльки вервечку куряви за трактором, високi модрини обабiч шляху та зграю птахiв над верховiттям.
      Микола Матвiйович уже сказав, що пiд'їжджаємо до корпусiв комбiнату, який будували неподалiк залiзницi, проте я все ще озирався назад, щиро вiрячи, що на дорозi, яку ми переорюємо своїми гусеницями, ось-ось знову з'явиться Влас Кирилович. Вийде з тайги, гляне на те, що ми тут наробили, й осудливо похитає головою: "Таку дорогу i так зiпсували!"
      Ще у вiкно бачу, що вся рiвнина навпроти нашого будиночку бiла. Не вiрячи очам своїм, вискакую тiльки в сорочцi i розгублено роззираюся. Бiла трава, бiле камiння в низинi, бiлi дерева понад рiчкою пiд бiлими горами. I лише ягоди на кущi, що дуже нагадує кущ калини, - яскраво червонi. Якiсь неймовiрно червонi у цiй вкритiй iнеєм долинi.
      Я повертаюся до квартири, швидко одягаю куртку i в'язану шапочку й поспiшаю на рiвнину. Чому все взялося iнеєм? Невже зима? Невже вона почалася у серпнi?
      Спускаюся в долину, звiдки, у промiжок мiж деревами, видно сiру смужку рiчки. Схил долини став слизьким, i я одразу ж падаю, пiдводжуся, з'їжджаю вниз, наче невдаха гiрськолижник, i знову падаю. А пiдводячись, бачу перед собою двi дiвочi постатi, якi поступово вимальовуються на тлi бiлої гущавини. Помiтивши мене, одна з дiвчат зупиняється, а друга звертає убiк i бiжить до селища. Ту, що зупинилася, я одразу впiзнаю - це Iнга. На диво, менi здається, що вона теж уся з iнею. Може, це її притрусило снiжинками з гiлок? Або ж я втратив здатнiсть розрiзняти предмети на цьому слiпучо-бiлому просторовиську?
      - Валерко! - гукає Iнга. - Пiдведися, застудишся!
      Я дивлюся на Iнгу, не бажаючи вiрити, що чую її голос, i чомусь продовжую сидiти на вологому крижаному килимковi трави мiж пеньками i камiнням.
      - Пiдведися! - наполягає Iнга, наближаючись до мене. I я виразно бачу її радiсну усмiшку. - Глянь на пагорб по той бiк рiчки. Там оленi.
      Тiльки тепер пiдводжуся i бiжу назустрiч дiвчинi. У неї чорне розпущене волосся. На нiй жовта куртка i блакитна, пов'язана замiсть шарфа, хустинка. А чому здалеку вся постать її видавалася бiлою-бiлою? Ага, мабуть, тому, що ця снiгова пустеля освiчувала її слiпучо-бiлим холодним сяйвом, до якого я ще не звик.
      Тим часом подруга Iнги вже пiднялася на узвишшя i звiдти стежить за нами. Менi чомусь здається, що зараз вона заздрить Iнзi. I менi теж.
      Дiставшись берега, я справдi побачив трьох оленiв. Вони стояли досить далеко вiд нас, лiворуч, по той бiк рiчки, на узвишшi, i сторожко роззиралися. Згодом до них приєдналося ще кiлька оленiв.
      - Ага, тепер я розумiю, - каже Iнга. - Он той, що стоїть першим, їхнiй ватажок. Вiн стежив за нами i не кликав iнших, аж поки не помiтив, що ми з Маринкою пiшли геть.
      - Шкода, що тут нема Чингiса. Це хлопець iз сусiднього селища. Я обов'язково познайомлю тебе з ним. Вiн, напевне, спробував би пiдкрастися до череди на пострiл рушницi.
      - Що ти?! Хiба їх можна полювати? Глянь... Нi, ти тiльки глянь, якi вони! Красивi, гордi. Нi вiд кого не залежнi.
      Тим часом ватажок, що досi пильно стежив за нами, уже пiдступив до краю пагорба i, задерши голову, прикрашену плетивом рiг, хрипко заревiв, наче поранений сурмач, що скликав пiд знамена рештки стомленого битвою вiйська. Що означав цей сигнал? Що попереду чатує ще бiльша небезпека? Чи, може, навпаки - не треба боятися людей, якi по той бiк рiчки, бо вони не мають при собi палиць, з яких виривається вогонь, а отже, не можуть загрожувати. Якби тут був Вiчний Мисливець, можливо, вiн зрозумiв би смисл того заклику.
      Та ось ватаг спустився з узвишшя, погордо пройшов берегом ще далi вiд нас i, знову заклично заревiвши, обережно увiйшов у воду. Десятка зо два оленiв, що спустилися до берега услiд за ним, терпляче чекали, поки вiн переправиться, жоден не наважувався ступити слiдом. I, тiльки почувши ревiння з того берега, кинулися у воду i теж почали переходити на наш бiк. Олень-ватаг стояв на березi i чекав, поки переправиться останнiй. Та навiть по тому, як гурт зник у тайзi, вiн та ще двоє оленiв продовжували стояти, задерши голову, i дивитися на вершину, з якої нещодавно спустилися.
      - Напевне, якийсь олень вiдстав, - стиха проказала Iнга.
      - Так, вони когось чекають.
      Я глянув на пагорб, потiм на оленiв, а коли знову перевiв погляд на узвишшя, побачив... двох вовкiв. Он воно що! Олень-ватаг знав, що вовки йдуть по слiду i чекав їх. Вiн переправив своє оленяче плем'я через Амгунь, вiдiслав його в тайгу, а сам залишився, готовий зустрiти переслiдувачiв.
      Я легенько пiдштовхнув лiктем Iнгу i кивком голови показав на вершину. Дiвчина стиха зойкнула i вiдступила за мене. Я не вiрив, що вовки можуть переправитися через рiчку, поки тут стоять сильнi оленi-самцi, i тому навiть не злякався. Оленi захищали й нас. До того ж, вовки були занадто далеко, щоб ми не встигли втекти до селища.
      Хижаки стояли, притиснувшись боками один до одного, - мабуть, це були вовк i вовчиця - i, як менi здавалося, сумно дивилися на своїх мiцнорогих суперникiв, що ревли i, грiзно наставивши свою зброю, розривали копитами землю, викликаючи їх на поєдинок.
      - Вовки кинуться на них, - майже пошепки мовила Iнга. - Кинуться, i ми не зможемо врятувати.
      - Вони не переправлятимуться. Занадто холодна вода. А може, бояться, що оленi нападуть, не давши їм вийти з води. Та й хтозна, чи вовки вмiють плавати.
      - Нi, вони таки нападуть. Ось побачиш.
      - Не бiйся.
      - Якби в нас була рунишиця, ми врятували б їх, правда?
      - Звичайно.
      - А чому вовки не бояться нас?
      - Теж зрозумiли, що ми не мисливцi та й знаходимося занадто далеко вiд них. А може, вони дуже голоднi. Такi голоднi, що втратили страх.
      Поки ми отак пошепки перемовлялись, задкуючи вiд берега, вовки раптом зникли. Нi я, нi Iнга навiть не встигли помiтити, коли i куди вони щезли. Наче й не було їх там нiколи, наче це вони всього лиш привидiлися нам. Напевне, ми так i вирiшили б, якби не оленi, що, дочекавшись утечi хижакiв, знову задерли голови i, не поспiшаючи, задоволенi собою, подалися в тайгу.
      Ми поверталися до селища. Рука Iнги виявилася у моїй руцi. Вона була теплою i нiжною, i я страшенно боявся, що дiвчина от-от схаменеться й вивiльнить її.
      Ми йшли бiлою долиною до бiлого узгiр'я, край якого чорними граками повсiдалися незграбнi будiвлi тимчасового мiстечка.
      8.
      Уже заходить сонце. Менi час повертатися додому. Та й Романовi теж треба йти в гуртожиток. Але ми сидимо на спортивнiй колодi у дворi школи i милуємося долиною, що пролягає мiж узвишшям, на якому будується мiсто, а за ним - гiрничо-збагачувальний комбiнат й Амгунню. Тайги в долинi нема, тiльки невеличкi острiвцi модрини i кедра, посеред яких сiрiють пiд призахiдним сонцем кострубатi вершини скель, що здалеку здаються дахами казкових замкiв. А праворуч - гребiнь невисокого хребта, який пiдступає до нашого берега рiчки, утворюючи вузеньку ущелину. Сонце зависло над нею мiж двома скелями, як палаючий човен, що застряг мiж кам'яними брилами i тепер догоряє там, покинутий напризволяще.
      Я вже знаю, що, пройшовши путiвцем, прокладеним попiд скелею, невдовзi опинишся у досить великому мисливському селищi Еймон, де живуть мисливцi, рибалки i заготiвельники лiсу. А одразу за селищем знаходиться лiсокомбiнат, з якого до Нордана привозять дошки, балки, вiконнi рами i взагалi всю, як каже батько, "столярку". А ще я дiзнався вiд Чингiса, що Еймон - одне з найбiльших поселень у цих горах. У ньому вiддавна живуть нанайцi, якути й евени. I що там, за скелею, неподалiк рiчки, стоїть хатина Аяна Куруна, дiда Чингiса, Вiчного Мисливця. Вiн-бо й справдi найстарiший з усiх мисливцiв, якi полюють по навколишнiй тайзi.
      Згадавши про дiда Чингiса, я скоса зиркаю на Романа, а потiм врештi-решт наважуюся:
      - Пам'ятаєш, - кажу, - ти обiцяв, що поїдемо до Вiчного Мисливця, щоб розповiв про Шаманську печеру?
      - Я все пам'ятаю.
      - I попросимо, щоб повiв до неї.
      - I таки попросимо, - киває Роман.
      Сьогоднi вiн настроєний жартiвливо i це менi не подобається. До таємницi Шаманської печери я ставлюся серйозно. I хочу, щоб так само ставився до неї Роман.
      - I коли ж ми пiдемо? Може, завтра? Саме недiля.
      - Завтра - нi. Наступної недiлi - це вже реально.
      - Чому не завтра? - наполягаю на своєму. I раптом дивлюся й очам своїм не вiрю: до школи наближається Чингiс i якийсь приземкуватий лiтнiй чоловiк з рушницею за плечем.
      Я штовхаю лiктем Романа. Вiн глянув у той бiк, куди я показую, i пiдхопився.
      - Здається, ти хотiв познайомитися з Вiчним Мисливцем, - стиха проказав вiн, киваючи у бiк старого. - Вiн перед тобою.
      - Валерко! - ще здалека гукнув Чингiс. - Ми до тебе. Познайомся, дiду, це - Валерка. А це мiй дiд Аян! Ми гостювали у тiтки, i вiн погодився розшукати вас, щоб познайомитися! Шкода тiльки, що обмаль часу, - додав Чингiс, уже пiдiйшовши до нас. - Треба повертатися в Еймон.
      - Кажуть, що ви оживляєте дерево? - мовив дiд Аян до Романа. Вiн трiшечки вiдстав вiд онука, але все одно йшов досить швидко, i щось не помiтно було, щоб вiн стомився.
      - Та де там оживляємо?! - знiтився Роман. - Так, намагаємося вирiзьблювати якiсь-там скульптурки. Можете подивитися, он вони, на подвiр'ї дитячого садка.
      Поки Вiчний Мисливець оглядав Романовi витвори, я уважно стежив за ним. Одначе обличчя старого було так порiзане зморшками, що важко збагнути, якi почуття вiдбиваються на ньому. I тiльки по тому, як обережно вiн торкався статуеток i щоразу прицмокував язиком та похитував головою, можна було зрозумiти, що Романовою (та вже й моєю) роботою вiн таки задоволений. Вiчний Мисливець справдi був досить старий, i менi навiть не вiрилося, що в такому вiцi ще можна ходити в тайгу на полювання.
      - Ну от, я все побачив, - мовив тим часом Вiчний Мисливець, закiнчивши свiй огляд. - У кожного дерева - своя мудрiсть, i ти, хлопче, забув твоє iм'я... - А коли Чорногора назвався, продовжував: - I ти, Романе, вiднаходиш цю мудрiсть, показуєш її людям...
      Вiчний Мисливець говорив з сильним акцентом, але я не зрозумiв його не через це. Просто не одразу збагнув, що вiн має на увазi, кажучи про "мудрiсть" дерева.
      - Ти знаходиш у ньому риси тварин i людей, якi колись давно жили на цiй землi, - продовжував дiд Аян. - I яких запам'ятали дерева. А вони все пам'ятають. Придивися до свiжого пня, спробуй "прочитати" його i ти дiзнаєшся про засушливi лiта i про лiта дощовi та снiжнi, про вiк дерева, його хвороби, i про грунт, що дiстався йому. I, чим досвiдченiша людина, тим бiльше вiдкривається їй у "книзi життя" дерева. Так, кожна модрина, кожен кедр у цiй тайзi має свою пам'ять...
      Ми з Романом здивовано переглянулися. I я вiдчув, що й вiн теж вражений поясненням. От тiльки дiд Курун чи не помiчав цього чи просто не зважав на наш подив.
      - Внук розповiдав менi про своїх друзiв з України - Романа й Валерку, i про всiлякi дива, якi вони вирiзьблюють з дерева. Тепер я побачив це на власнi очi. Дякую. Пiшли, Чингiсе. Час...
      - Я навiдаюся до тебе завтра, - радiсно пообiцяв Чингiс, пiдскоком iдучи за дiдом. - I про печеру не забув. Так що не сумуй!
      - Чекатиму! - вiдповiв я. Й одразу ж запитав Романа, чому вiн не поговорив з Вiчним Мисливцем про подорож до печери. Адже така нагода, така нагода!..
      - Ти ж бачиш, що старий не має часу. А з людиною, яка поспiшає, такi важливi справи краще не обговорювати. Бо й вiдповiсть вона, поспiшаючи.
      - Та скiльки потрiбно часу, щоб домовитися про таке?! - бiдкався я. - Кращої нагоди вмовити старого нам уже не трапиться.
      - ...Так любить казати мiй батько, який не вмiє поспiшати. Нi в чому. - Нiби й не чув моїх слiв Чорногора. - А щодо Вiчного Мисливця, то головне, що наше знайомство вiдбулося. Не журись. Навiдаємося до нього в Еймон i про все домовимось.
      9.
      Два наступнi днi ми знову мудрували над скульптурами. I кожного дня батько приходив до нас, придивлявся, як я працюю, та про щось стиха перемовлявся з Романом. А про що саме - Чорногора мовчав. Я навiть обурювався з приводу такої секретностi, одначе це не допомагало. На всi запитання щодо їхнього перешiптування Роман тiльки зосереджено чухав потилицю i казав одне i те ж: "Ну чого ти хвилюєшся? Задоволений твiй батько. Роботою нашою задоволений. Усе гаразд".
      - То хiба про це треба говорити пошепки? - дивувався я.
      - Це в нього педагогiка така: щоб ти не зазнався, - усмiхався Роман. - Отож давай, твори...
      Сьогоднi батько затримався бiля нас трохи довше, нiж завжди, взяв у мене стамеску, трохи пiдправив пащу крокодила, якого ми з Романом тiльки-но почали витесувати, прискiпливо оглянув незавершеного гномика...
      Я уважно стежив за батьком i менi чомусь здавалося, що йому зовсiм не хочеться йти вiд нас. Якби не справи, напевне, з задоволенням лишився б тут i працював з нами.
      - Ну що, подобається бути скульптором? - запитав вiн, уже занепокоєно поглядаючи на годинник.
      - Хiба така робота може не подобатися? Я навiть не здогадувався, що це так цiкаво.
      - А ранiше, ну, до приїзду сюди i зустрiчi з Романом, у тебе з'являлося коли-небудь бажання щось витесувати, вирiзати?
      - Ранiше? Здається, нi.
      - Отже, не хотiлося... - задумливо кивнув головою батько. - Та й справдi, нiяких рiзьбярських поривань я за тобою не помiчав. А знаєш, чому запитую? - мовив уже за воротами, де Роман не мiг почути нас. Та, зрештою, вiн i не прислухався, бо вже взявся за свого незавершеного гномика.
      - Просто нiколи не бачив, як це робиться. Хотiв запитати. Навiдуючись сюди, ти завжди шепочешся про щось iз Романом.
      - Невже говоримо пошепки? - щиро здивувався батько. - Не ображайся, жодних таємниць. Цiкавився, як у тебе посуваються справи - тiльки й усього. Це добре, що ти захопився скульптурою. Та й Роман говорить, що в цiй справi в тебе вже проявляються певнi здiбностi.
      - Вiн сказав так?
      - Повторюю його слова. Тiльки домовимось: не задаватися.
      - Не бiйся, поки що нема чим. Але менi Роман чомусь нiчого не сказав. Ну, про здiбностi... Огляне мою роботу, почухає бороду i каже: "О, це вже щось, це вже щось... Але ось тут, чоловiче, ти все ж таки трiшечки накавардачив..."
      - Нiчого дивного, у кожного своя манера хвалити. Так от, я не доказав. Твоїми успiхами я цiкавлюся ще й тому, що колись у дитинствi, сам мрiяв стати скульптором. Нi-нi, це була серйозна мрiя, а не так собi... Навiть пробував виготовити кiлька скульптурок. З дерева, з глини. Але досить швидко виявив, що взявся не за свою справу i нiчого в нiй не досягну. Я вiдчував це. Та й скульптор, справжнiй скульптор, якому я показав свої спроби, тiльки розчаровано хмикнув i спiвчутливо поплескав мене по плечу. Одне слово, подумав я, зважив усi "за" i "проти" й подався до будiвельного iнституту.
      - Навiщо? - вражено запитав я. - Якщо ти мрiяв стати скульптором, то й треба було вчитися на нього. Це в тебе спочатку не виходило, а потiм вийшло б. - I тут я ледве стримався, щоб не додати: "Он, як у мене..." - Бути скульптором - все ж таки цiкавiше, нiж будувати звичайнiсiнькi будинки.
      - Ти так вважаєш? - сумовито всмiхнувся батько. - Побачимо, як обиратимеш свiй життєвий шлях ти сам. А з професiєю менi пощастило, я задоволений. Принаймнi бачиш свою працю. Он вiн, п'ятиповерховий будинок... Ось дитячий садок... Ти будував, твоя праця. Щось та лишається по тобi.
      - I все ж таки вирiзьблювати скульптурки цiкавiше, - м'яко зауважую я, не бажаючи ображати батька.
      - А знаєш, може, це в тобi оживає моє покликання. Так часто буває. Але ти справдi станеш скульптором. Менi забракло таланту, або сили волi, терпiння, наполегливостi чи ще чогось там. У цiй справi важко з'ясувати, чого саме тобi забракло в юностi. Щоправда, я не шкодую, що обрав саме такий шлях. I тобi теж радитиму вступити до будiвельного iнституту.
      Мовивши це, батько подався дерев'яним хiдником до контори, а я стояв i дивився йому вслiд, жалкуючи, що в нього так мало часу. I не тiльки зараз. Ось так, одверто, поговорити зi мною йому завжди нiколи.
      - А ти знаєш, що?.. - кидаюся до Романа, щойно батько заходить за рiг вулички.
      - Звичайно, знаю, - враз остуджує мене Роман. - Хочеш сказати, що твiй батько мрiяв бути скульптором.
      - Хiба вiн розповiдав тобi про це?
      - Давно. Тiльки-но я розпочинав працювати тут. Вiрнiше, я сам помiтив, що вiн якось особливо уважно придивляється до моєї роботи. З простої цiкавостi так не придивляються. Ну, а згодом якось розговорилися...
      - Чому ж ти не розповiв цю його мрiю менi? Адже я нiчого не знав. Зовсiм нiчого.
      - Але зрештою дiзнався, правда? Всьому свiй час. Не тепер, то колись, але вiн обов'язково повинен був розповiсти тобi про мрiю, яка не здiйснилася. Приховувати таке вiд сина важко. Хоча й зiзнаватися в невдачi теж нелегко.
      Якийсь час ми мовчимо, думаючи кожен про своє.
      - Гаразд, берися за роботу, - першим порушив мовчання Роман. У нас обмаль часу. З дня на день має надiйти виклик iз кiностудiї - i доведеться все кидати.
      - А шкода кидати таке, правда? Навiть заради кiно.
      - Нiчого не вдiєш: у кожного своя мрiя. I я не хочу, щоб довелося зiзнаватися колись перед сином, що моя мрiя теж не здiйснилася. Гордостi в такому зiзнаннi небагато.
      Не слiд було Чорногорi казати так. Пiсля його слiв менi стало прикро за батька. Не треба було йому розповiдати про свою невдачу чужiй людинi.
      Кiлька хвилин мовчимо. Чорногора старанно працює стамескою, а я вдаю, нiби уважно стежу за його рухами. Хоча насправдi думаю про батька. Чому ж вiн ранiше нiколи не говорив про свою мрiю? Невже соромився? I невже я теж не зможу стати скульптором чи рiзьбярем? А стану будiвельником, як батько? Але хiба я мрiяв про те, щоб стати скульптором або рiзьбярем? Хiба це було моєю мрiєю?