Російські казки (збірник)

– Що з тобою? Я й не думала.

– Тоді хто ж?

– Не знаю! – сказала жінка. – Ану заспівай, я послухаю.

Він знову заспівав: співає сам, а чути два голоси; зупинився і питає:

– Це ти, Горе, мені співати допомагаєш?

Горе відгукнулось:

– Так, господарю! Це я допомагаю.

– Ну, Горе, ходімо з нами разом.

– Ходімо, господарю! Я тепер від тебе не відстану.

Прийшов чоловік додому, а Горе кличе його в шинок. То й каже:

– У мене грошей нема!

– Ох ти, чолов’яго! Та нащо тобі гроші? Бачиш, на тобі кожушанка надіта, а нащо вона тобі? Незабаром літо буде, все одно не носитимеш! Ходімо в шинок, та кожушанка байдужки…

Мужик і Горе прийшли в шинок і пропили кожушанку. Наступного дня Горе заохкало – на похмілля голова болить, і знову кличе господаря винця випити.

– Нема грошей, – каже чоловік.

– Та нащо нам гроші? Візьми сани й воза – нам вистачить!

Нічого не поробиш, не відбитися чоловіку від Горя: взяв він сани й воза, потіг у шинок і пропив разом з Горем.

Уранці Горе ще більше заохкало; кличе господаря похмелитися; мужик пропив і борону, і соху.[4]

Місяця не минуло, як він усе прогайнував; навіть хату свою сусіду заклав, а гроші в шинок відніс.

Горе знову причепилося до нього:

– Ходімо та й ходімо в шинок!

– Ні, Горе! Воля твоя, а більше тягти нічого.

– Як нічого? У твоєї дружини два сарафани: один лиши, а другий пропити треба.

Чоловік узяв сарафан, пропив і думає: «От коли чистий! Ні кола, ні двора, ні на собі, ні на дружині!».

Вранці прокинулось Горе, бачить, що в чоловіка нічого більше взяти, і каже:

– Господарю!

– Що, Горе?

– А от що: іди до сусіда, попроси в нього пару волів із возом.

Пішов чоловік до сусіда.

– Дай, – просить, – на часину пару волів з возом; я на тебе хоч тиждень за це працюватиму.

– Нащо тобі?

– У ліс по дрова з’їздити.

– Ну візьми; тільки багато у віз не накладай.

– Та що ти, годувальнику!

Привів пару волів, сів разом з Горем на воза і поїхав у чисте поле.

– Господарю, – питає Горе, – чи знаєш ти на цьому полі великий камінь?

– Як не знати!

– А як знаєш, їдь просто до нього.

Приїхали вони на те місце, зупинились і вилізли з воза.

Горе наказало чоловіку підняти камінь. Він піднімає, Горе допомагає; от підняли, а під каменем яма – повна золотом насипана.

– Ну, чого дивишся? – каже Горе чоловіку. – Тягай до воза швидше.

Чоловік узявся до роботи й насипав воза золотом; усе з ями вибрав до останнього червінця. Бачить, що вже нічого не лишилося, і каже:

– Поглянь, Горе, певно, там ще гроші лишились?

Горе нахилилось:

– Де? Я щось не бачу!

– Та он у кутку світиться!

– Ні, не бачу.

– Полізь у яму, то й побачиш.

Горе полізло в яму; тільки-но спустилося туди, а чоловік накрив його каменем.

– Ось так краще буде! – сказав чоловік. – Бо як узяти тебе з собою, то ти, Горе гіркеє, хоч не скоро, а все ж проп’єш і ці гроші!

Приїхав чоловік додому, скидав гроші у підвал, волів одвів до сусіда і став думати, як би себе пристроїти. Купив лісу, звів великі покої і зажив удвічі багатше за свого брата.

Довго чи ні – поїхав він до міста запросити свого брата з дружиною до себе на іменини.

– Он що надумав! – сказав йому багатий брат. – У самого їсти нічого, а ти ще й іменини справляєш!

– Ну, колись було нічого їсти, а тепер, слава Богу, маю не менше за тебе; приїжджай – побачиш.

– Гаразд, приїду!

Наступного дня багатий брат зібрався з дружиною і поїхали на іменини; дивляться, а в бідного злидня палати нові, високі – не в кожного купця такі є! Чоловік пригостив їх, почастував усякими наїдками, напоїв усякими медами й винами. Питає багатий у брата:

– Скажи, будь ласка, як забагатів ти?

Чоловік розповів йому все по правді, як причепилося до нього Горе гіркеє, як пропив він з Горем у шинку все своє добро до останньої нитки – тільки й лишилося, що душа в тілі, – як Горе показало йому скарб у чистому полі, як він забрав цей скарб та Горя позбувся.

Заздрість узяла багатого. «Дай, – думає, – поїду в чисте поле, підніму камінь та випущу Горе – хай воно вщент спустошить мого брата, щоб не смів переді мною своїм багатством чванитися!»

Відпустив свою дружину додому, а сам у поле помчав. Під’їхав до великого каменя, відштовхав його вбік і нахилився подивитись, що там під каменем. Не встиг іще й голови як слід нагнути – аж Горе вискочило і всілося йому на шию.

– А, – кричить, – ти хотів мене тут заморити! Ні, тепер я від тебе ні за що не відчеплюся.

– Послухай, Горе, – сказав купець, – зовсім не я засадив тебе під камінь…

– А хто ж, як не ти?

– Це мій брат тебе засадив, а я зумисне прийшов, щоб тебе випустити.

– Ні, брешеш! Один раз надурив, а вдруге не одуриш!

Міцно насіло Горе багатому купцеві на шию; привіз він його додому, і пішло в нього все господарство косо й криво. Горе вже зранку за своє береться: щодня кличе купця похмелитися; багато добра в шинок пішло.

«Отак негоже жити! – думає про себе купець. – Здається, доволі я потішив Горе; час би вже з ним розлучитися, та як?»

Думав, думав і надумав: пішов на широкий двір, обтесав два дубових клини, взяв нове колесо і міцно вбив клин з одного кінця у втулку. Приходить до Горя:

– Що ти, Горе, все боки відлежуєш?

– А що ж мені ще робити?

– Що робити? Ходімо надвір у хованки грати.

А Горе й раде. Вийшли надвір. Спершу купець заховався – Горе одразу його знайшло; настала черга Горю ховатися.

– Ну, – каже, – мене не скоро знайдеш! Я хоч у яку щілину заб’юсь!

– Куди тобі! – відповідає купець. – Ти в колесо не влізеш, а то – в щілину!

– В колесо не влізу? Дивись, ще й як сховаюся!

Залізло Горе в колесо; купець узяв і з іншого кінця забив у втулку дубовий клинок, підняв колесо і закинув його разом з Горем у річку.

Горе потонуло, а купець став жити по-старому, як і раніше.

Горщик

Жили собі чоловік і дружина. Обоє такі ледачі… Та к і силкуються діло на чужі плечі скинути, аби тільки самим не робити… І двері в хату ніколи на гачок не засували: уранці-бо вставати, руку простягати та знов гачка скидати… І так проживемо.

Якось жінка наварила каші. А що вже за каша зварилася! Рум’яна, розсипчаста, крупинка від крупинки так і відпадає. З’їли кашу і ложки облизали. Глип, а в горщику збоку на дні приварилася каша, мити горщика треба. От жінка й каже:

– Ну, чоловіче, я своє діло зробила – каші наварила, а горщик тобі мити!

– Та годі-бо! Чи ж то чоловіче діло горщики мити! І сама помиєш.

– А от і не подумаю!

– І я не буду.

– А не будеш – хай так і стоїть! – сказала жінка, поставила горщик на припічок, а сама на лаву.

Стоїть горщик немитий.

– Жінко, чуєш, жінко! Треба горщика помити!

– Сказала – твоя це робота, ти й мий!

– Ну ось що, жінко! Умова дорожча від золота: хто завтра перший встане і перше слово скаже, тому й горщика мити.

– Гаразд, лізь на піч, там видно буде.

Уклалися. Чоловік на печі, жінка на лаві. Настала темна ніченька, потім ранок.

А вранці ніхто й не встає. Ні те, ні те не ворухнеться – не хочуть горщика мити. Жінці треба корівку поїти, доїти і в череду гнати, а вона й з лави не підводиться.

Сусідки вже корівчин погнали.

– А що це Меланки не видно? Чи все благо?

– Та, буває, припізнилася. Назад ітимемо, мо’, зустрінемо…

І назад ідуть – нема Меланки.

– Та ні! Певно, щось сталося! Сусідка і поткнулася в хату. Хап! – і двері не замкнені. Недобре щось. Увійшла, розглянулася по хаті.

– Меланко!

А жінка лежить на лаві, дивиться, а сама не ворухнеться.

– Чого корівку не гнала? Чи нездоровиться?

Мовчить жінка.

– Та що з тобою сталося? Чого мовчиш?

Мовчить жінка, ні пари з вуст.

– Хай Бог милує! Та де ж твій чоловік? Василю, Василю!

Глянула на піч, а Василь там лежить, очі роз плющені – не ворухнеться.

– Що з твоєю дружиною? Чи здалося?

Мовчить чоловік, як води в рот набрав.

Злякалася сусідка: «Треба піти жінкам сказати!».

Побігла селом:

– Ой, дівчата! Біда в Меланки з Василем: лежать колодою – одна на лаві, інший на печі. Очицями дивляться, а слівця не вимовлять. Чи не зурочив хто?

Прибігли жінки, голосять біля них:

– Лишенько! Та що з вами скоїлось?… Меланочко! Василечку! Та чого мовчите?

Мовчать обоє як убиті.

– Та біжіть, дівчата, до попа! Зовсім кепські справи!

Збігали. Прийшов піп.

– Ось, батюшко, лежать обоє – не ворухнуться: очиці розплющені, а слівця не вимовлять. Чи не зурочено їх?

Піп бороду пригладив – і до печі:

– Василю, рабе Божий! Що ж сталося?

Мовчить чоловік.

Піп до лави:

– Раба Божа! Що з чоловіком?

Мовчить жінка.

Сусідки поговорили, поговорили – та й пішли з хати. Робота не чекає: кому піч топити, кому дітей годувати, в кого курчата, в кого поросята…

Піп і каже:

– Православні, вже так лишати їх боязно, посидьте хто-небудь.

Тій ніколи, і тій ніколи.

– Та он, – каже піп, – баба Степанида хай посидить, у неї діти не плачуть – сама живе.

А баба Степанида вклонилася й каже:

– Та ні, батюшко, задарма ніхто працювати не буде! Признач плату – то й посиджу.

– Та яку ж плату тобі призначити? – питає піп – і повів очима по хаті.

А біля дверей висить на стіні драна кацавейка, вата жмутами теліпається.

– Та он, – каже піп, – візьми кацавейку. Погана, погана, а все ж згодиться хоч ноги прикрити.

Тільки-но він це сказав, а жінка, як ошпарена, скік з лави, посеред хати стала, руки в боки.

– Що ж це таке? – каже. – Моє добро роздавати?! Сама ще поношу та своїми руками кому захочу, тому й віддам!

Аж заціпило всім. А чоловік тихенько собі ноги з печі спустив, схилився та й каже:

– Ну от, дружино, ти перше слово мовила – тобі й горщика мити.

Гуси-лебеді

Жили собі чоловік і жінка; у них були донечка і синочок маленький.

– Доню, доню! – казала мати. – Ми підемо на роботу, принесемо тобі булочку, пошиємо сукенку, купимо хустинку; будь розумницею, бережи братика, не йди з двору.

Батьки пішли, а донька забула, що їй наказували; посадила братика на травичці під віконцем, а сама побігла на вулицю, загулялась, забарилась. Налетіли гуси-лебеді, підхопили хлопчика, понесли на крилечках.

Прийшла дівчинка, зирк – братика нема! Охнула, кинулась туди-сюди – нема! Кликала, заливалася слізьми, голосила, що погано буде від батька й матері, – братик не відгукнувся!

Вибігла в чисте поле; майнули вдалині гуси-лебеді і пропали за темним лісом. Гуси-лебеді давно собі поганої слави зажили, багато шкодили і маленьких дітей викрадали; дівчинка вгадала, що вони забрали її братика, кинулась їх наздоганяти. Бігла, бігла, аж стоїть пічка.

– Пічко, пічко, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.

– З’їж мій житній пиріжок – скажу.

– У мого батечка і пшеничні не їдяться!

Пічка нічого не сказала.

Побігла дівчинка далі, бачить – росте яблуня.

– Яблуне, яблуне, скажи, куди гуси-лебеді полетіли.

– З’їж моє лісове яблуко – скажу.

– У мого батечка і садові не їдяться!

Яблуня нічого не сказала.

Побігла дівчинка далі, тече молочна річка, киселеві береги.

– Молочна річко, киселеві береги, куди гуси-лебеді полетіли?

– Поїж мого киселику з молоком – скажу.

– У мого батечка й вершки не їдяться!

І довго було б їй бігати полями та блукати лісом, та, на щастя, трапився їй їжак; хотіла вона була його копнути, та поколотися побоялась і питає:

– Їжачку, їжачку, чи не бачив, куди гуси-лебеді полетіли?

– Он туди! – показав.

Побігла – стоїть хатинка на курячих ніжках, стоїть-повертається. У хатинці сидить баба-яга – пика жилувата, нога глиняна; сидить і братик на лаві, грається золотими яблучками. Побачила його дівчинка, підкралася, схопила і навтьоки; а гуси-лебеді за нею навздогін летять; наженуть поганці – куди подітися? Тече молочна річка, киселеві береги.

– Річко-матінко, сховай мене!

– Поїж мого киселику!

Нічого не поробиш – поїла. Річка її посадила під бережок, гуси-лебеді пролетіли. Вийшла вона, сказала «Дякую!» – і знову біжить із братиком; а гуси повернулись, летять назустріч. Що робити? Біда! Стоїть яблуня.

– Яблуне, яблуне-матінко, сховай мене!

– З’їж моє лісове яблучко!

Швиденько з’їла. Яблуня її затулила гілочками, прикрила листочками; гуси-лебеді пролетіли. Вийшла і знову біжить із братиком, а гуси побачили – та за нею; зовсім налітають, уже крилами б’ють, тільки й дивись – із рук вирвуть! На щастя, на дорозі – пічка.

– Господине пічко, сховай мене!

– Поїж мого житнього пиріжка!

Дівчині швиденько пиріжка в рот, а сама в піч, сіла в челюсті. Гуси-лебеді політали-політали, покричали-покричали і ні з чим полетіли.

А дівчинка разом із братиком прибігла додому, а тут і батько з матір’ю прийшли.

Два Морози

Гуляли в чистім полі два Морози, два рідні брати, з ноги на ногу перескакували, рука об руку поляскували.

Каже один Мороз іншому:

– Братику Морозе – Червоний носе! Як би нам потішитися – людей поморозити?

Відповідає йому другий:

– Братику Морозе – Синій носе! Якщо людей морозити – то не в чистім полі нам гуляти. Поле все снігом замело, всі дороги занесло; ніхто не пройде, не проїде. Побіжімо краще до чистого бору! Та м хоч і менше простору, зате забави буде більше. Ні-ні, та й стрінеться хтось дорогою.

Сказали – зробили. Побігли два Морози – два рідні брати в чистий бір.

Біжать, дорогою тішаться: з ноги на ногу перескакують, по ялинках, по сосенках постукують. Старий бір тріщить, молодий сосняк порипує. По пухкому снігу пробіжать – кора крижана; билинка з-під снігу виглядає – дмухнуть, наче бісером її обнижуть.

Зачули вони з одного боку дзвоник, а з іншого – бубонець: із дзвоником пан їде, із бубонцем – мужик.

Стали Морози раду радити, кому за ким бігти, кому кого морозити.

Мороз – Синій ніс, що молодший був, каже:

– Мені краще за мужиком погнатися. Його швидше дійму: кожушанка стара, латана, шапка драна, на ногах, окрім лаптів благеньких, нічого. Він же, певно, по дрова їде… А ти вже, братику, як сильніший за мене, за паном біжи. Бачиш, на ньому шуба ведмежа, шапка лисича, чоботи вовчі. Де вже мені за ним! Не подужаю.

Мороз – Червоний ніс тільки підсміюється.

– Молодий ти ще, – каже, – братику!.. Та хай уже по-твоєму. Біжи за мужиком, а я побіжу за паном. Як зійдемося під вечір, дізнаємось, кому була легка робота, а кому важка. А поки бувай!

– Бувай, братику!

Свиснули, клацнули, побігли.

Тільки-но сонце сіло, зійшлися вони знову в чистім полі. Питають один в одного:

– Що?

– Та ось, гадаю, намаявся ти, братику, з паном, – каже молодший, – а нічого, видно з того не вийшло. Де вже було його пройняти!

Старший знай підсміюється.

– Ех, – каже, – братику Морозе – Синій носе, молодий ти та зелений. Я його так пошанував, що він буде годину грітися – не відігріється.

– А як же шуба, та шапка, та чоботи?

– Не допомогли. Заліз я йому і в шубу, і в шапку, і в чоботи та як почав морозити!.. А він труситься, цокотить та кутається, думає: дай-но я жодним суглобом не ворушитиму, мо,’ мене тут мороз не здолає. Та ба! Мені того й треба було. Як узявся я за нього – ледве живого із саней у місті випустив. Ну, а ти що зі своїм мужиком зробив?

– Ет, братику Морозе – Червоний носе! Поганий ти зі мною жарт пожартував, що вчасно не напоумив. Думав – заморожу мужика, а вийшло – він нам’яв мені боки.

– Як так?

– Та ось як. Їхав він, ти сам бачив, дрова рубати. Дорогою почав був я його проймати; тільки він усе не боїться – ще й лається: «Такий, – каже, – сякий цей мороз!». Зовсім гірко стало; почав я його сильніше щипати й колоти. Тільки ненадовго була мені ця забава. Приїхав він на місце, виліз із саней, узявся за сокиру. Я ж думаю: «Тут я його і зламаю». Заліз до нього під кожушанку, давай його кусати. А він сокирою махає, тільки друзки летять. Почав піт його обливати. Бачу: кепсько – не всидіти мені під кожушанкою. Під кінець навіть пара від нього пішла. Я – швидше навтьоки. Думаю: «Що робити?». А мужик усе працює і працює. Як мерзнути, а йому жарко стало. Дивлюся – скидає з себе кожушанку. Зрадів я. «Зажди ж, – кажу, – ось я себе покажу». Кожушанка вся мокрісінька. Я в неї – заліз усюди, заморозив так, що вона скам’яніла. Надінь тепер, спробуй! Як закінчив мужик свою роботу та пішов по кожушанку, в мене серце затремтіло: от потішуся! Подивився мужик і давай мене лаяти – всі слова перебрав, що й гірше немає. «Лайся, – думаю собі, – лайся! А мене не виженеш!» Та він лайкою не вдовольнився. Вибрав колоду що довшу й сучкуватішу та ну по кожушанці бити! По кожушанці б’є, а мене все лає. Мені би тікати хутчій, та вже дуже я у вовні застряг – виборсатись не можу. А він молотить, а він молотить! Насилу я втік. Думав, кісток не зберу. Досі боки ниють. Зарікся я мужиків морозити.

– Отож-бо й воно!

Диво дивне, чудо небачене

Жив собі заможний купець із купчихою; торгував дорогими і знатними товарами і щороку їздив з ними по чужих державах.

Одного разу спорядив він корабель; став збиратися в дорогу і питає в дружини:

– Скажи, радосте моя, що тобі з чужих земель привезти на гостинець?

Відповіла купчиха:

– Я в тебе всім задоволена; всього в мене багато! А коли догодити й потішити хочеш, купи мені диво дивне, чудо небачене.

– Гаразд, коли знайду – куплю.

Поплив купець за тридев’ять земель, у тридесяте царство, пристав до великого, багатого міста, продав усі свої товари, а нові закупив, корабель навантажив; іде містом і думає: «Де б знайти диво дивне, чудо небачене?».

Трапився йому назустріч незнайомий дідок, питає його:

– Чого так задумався-зажурився, добрий молодцю?

– Як мені не журитися! – відповідає купець. – Шукаю я своїй дружині купити диво дивне, чудо небачене, та не знаю, де.

– Ех ти, давно б мені сказав! Ходімо зі мною; в мене є диво дивне, чудо небачене – гаразд, продам.

Пішли разом; дідок привів купця до свого дому і каже:

– Бачиш – он по двору в мене гусак ходить?

– Бачу!

– Та к дивись, що з ним буде… Агов, гусаче, ходи сюди!

Гусак прийшов до світлиці. Дідок узяв сковороду і знов наказує:

– Агов, гусаче, лягай на сковороду! Гусак ліг на сковороду; дідок поставив її в піч, засмажив гусака, витяг і поставив на стіл.

– Ну, купцю, добрий молодцю! Сідай, закусимо; тільки кісток під стіл не кидай, усі в одну купу збирай.

От вони за стіл сіли та удвох цілого гусака з’їли.

Дідок узяв обгризені кістки, загорнув у скатерть, кинув на долівку і мовив:

– Гусаче! Встань, стрепенися і йди надвір.

Гусак устав, стрепенувся і пішов надвір, наче й у печі не бував!

– Справді, господарю, в тебе диво дивне, чудо небачене! – сказав купець, став торгувати в нього гусака і виторгував за великі гроші. Узяв із собою гусака на корабель і поплив у свою землю.

Приїхав додому, привітався з дружиною, віддав їй гусака і розповів, що з тією птицею хоч щодня не куповану смаженину їж! Засмаж її – вона знову оживе!

Наступного дня купець пішов до крамниць, а до купчихи коханець прибіг. Такому гостю, другові сердечному, вона ой-як рада! Надумала пригостити його смаженим гусаком, висунулась у вікно і крикнула:

– Гусаче, ходи сюди!

Гусак прийшов до світлиці.

– Гусаче, лягай на сковороду!

Гусак не слухає, не йде на сковороду; купчиха розсердилась і вдарила його сковороднем – і тієї ж миті одним кінцем сковородень пристав до гусака, а іншим до купецької дружини, і так міцно пристав, що не відірвеш!

– Ой, милий мій, миленький, – закричала купчиха, – відірви мене від сковородня, певно, цей клятий гусак зачарований!

Коханець обхопив купчиху обома руками, хотів було від сковородня відірвати, та й сам пристав…

Гусак вибіг надвір, на вулицю і потяг їх до крамниць.

Побачили прикажчики, кинулись рознімати; тільки хто до них доторкнеться – так і пристане!

Збіглися люди на ту дивовижу подивитися, вийшов купець із крамниці, бачить – щось не благе: що за друзі в дружини з’явилися?

– Зізнавайся, – каже, – у всьому; а то навіки так – злипнувшись – залишишся!

Нічого не поробиш, зізналася купчиха; купець узяв тоді – розняв їх, коханцеві шию намилив, а дружину додому одвів та добряче провчив, примовляючи:

– Ось тобі диво дивне! Ось тобі чудо небачене!

Зимівля звірів

Ішов віл лісом; трапився йому назустріч баран.

– Куди, баране, йдеш? – спитав віл.

– Від зими літа шукаю, – сказав баран.

– Ходімо зі мною!

От ішли разом; трапилася їм назустріч свиня.

– Куди, свине, йдеш? – спитав віл.

– Від зими літа шукаю, – відповіла свиня.

– Ходи з нами!

Пішли втрьох далі; назустріч їм трапився гусак.

– Куди, гусаче, йдеш? – спитав віл.

– Від зими літа шукаю, – відповів гусак.

– Ну, ходи з нами!

От гусак пішов з ними. Ідуть, а назустріч їм півень.

– Куди, півню, йдеш? – спитав віл.

– Від зими літа шукаю, – відповів півень.

– Ходімо з нами!

От ідуть вони дорогою і розмовляють поміж себе:

– Як же, браття-товариство? Пора наближається холодна: де тепла шукати?

Віл і каже:

– А збудуймо хатину, бо й справді взимку замерзнемо.

Баран каже:

– У мене шуба тепла – бач, яка вовна! Я й так перезимую.

Свиня каже:

– А мені хоч які морози – я не боюся: зариюся в землю і без хати перезимую.

Гусак каже:

– А я сяду в середину ялини, одне крило простелю, а другим одягнуся, – мене ніякий холод не візьме; я й так перезимую.

Півень каже:

– І я теж!

Віл бачить – нема діла, треба самому дбати.

– Ну, – каже, – ви як собі хочете, а я буду хату будувати.

Збудував собі хатину і живе в ній.

От настала зима холоднюча, почали морози проймати; баран – нікуди діватися – приходить до вола:

– Впусти, брате, погрітися.

– Ні, баран, у тебе шуба тепла; ти й так перезимуєш. Не впущу!

– А як не впустиш, то я розженусь і виб’ю з твоєї хати колоду; тобі ж холодніше буде.

Віл думав-думав: «Дай-но впущу, а то, певно, й мене заморозить», – і впустив барана.

От і свиня замерзла, прийшла до вола:

– Впусти, брате, погрітися.

– Ні, не впущу; ти в землю зариєшся, і так перезимуєш!

– А не впустиш, то я рилом усі стовпи підрию і твою хату звалю.

Нічого не поробиш, треба впустити; впустив і свиню.

Тут прийшли до вола гусак і півень:

– Впусти, брате, до себе погрітися.

– Ні, не впущу. У вас по два крила: одне простелете, другим одягнетеся; і так перезимуєте!

– А не впустиш, – каже гусак, – то я весь мох із твоїх стін повищипую; тобі ж холодніше буде.

– Не впустиш? – каже півень. – То я вилечу на горище, всю землю зі стелі згребу; тобі ж холодніше буде.

Що робити волу? Впустив жити до себе і гусака з півнем.

От живуть вони та поживають у хатині. Відігрівся в теплі півень і почав пісеньки співати. Почула лисиця, що півень пісень співає, захотілося півником поласувати, та як дістати його? Лисиця виїхала на хитрості, пішла до ведмедя та вовка і сказала:

– Ну, дорогі кумоньки, я знайшла для всіх поживу: для тебе, ведмедю, – вола; для тебе, вовче, – барана, а для себе – півня.

– Добре, кумасю, – кажуть ведмідь і вовк, – ми твоїх послуг ніколи не забудемо! Ходімо ж, заколемо і поїмо!

Примечания

1

Чорнушка – трав’яниста рослина, насіння якої використовують як прянощі у випіканні хліба. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Бердо – одна з основних частин ткацького верстата; гребінь, через який пропускають нитки основи.

3

Дроги – віз.

4

Соха – плуг для орання землі.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.