Російські казки (збірник)

Василина дістала все, що треба, і лягла спати, а лялечка за ніч зробила гарний верстат. До кінця зими і полотно було виткане – та таке тонке, що його крізь голку замість нитки протягти можна. Навесні полотно вибілили, і Василина каже бабці:

– Продай, бабусю, це полотно, а гроші візьми собі.

Старенька поглянула на товар і охнула:

– Ні, дитинко! Такого полотна, крім царя, носити нікому. Понесу до палацу.

Пішла бабця до царських палат та все повз вікна походжає. Цар побачив і спитав:

– Чого тобі, старенька, треба?

– Ваша царська величносте, – відповідає бабця, – я принесла дивовижний товар; нікому, окрім вас, показувати не хочу.

Цар наказав упустити до себе стареньку, і як побачив полотно – здивувався.

– Що хочеш за нього? – спитав цар.

– Йому ціни немає, царю! Я вам у дарунок його принесла.

Подякував цар і відпустив бабцю з подарунками.

Стали цареві з того полотна сорочки шити; розкроїли, та ніде не могли знайти швачки, яка взялась би їх шити. Довго шукали; нарешті цар покликав бабцю і сказав:

– Уміла ти напрясти й зіткати таке полотно, умій і сорочки з нього пошити.

– Не я, государю, пряла й ткала полотно, – сказала бабця, – це робота моєї приймачки – дівчини.

– Тоді хай пошиє вона!

Повернулась старенька додому і розповіла про все Василині.

– Я знала, – каже їй Василина, – що ця робота моїх рук не мине.

Зачинилась у своїй світлиці, узялась до роботи; шила вона не покладаючи рук, і невдовзі дюжина сорочок була готова.

Бабця понесла цареві сорочки, а Василина вмилася, зачесалася, вбралася і сіла під вікном. Сидить собі і чекає, що буде. Бачить: у двір до старої іде царський слуга; увійшов у світлицю й каже:

– Цар-государ воліє бачити майстриню, яка пошила йому сорочки, і нагородити її зі своїх царських рук.

Прийшла Василина і стала перед царські очі. Як побачив цар Василину Прекрасну, так і закохався в неї без пам’яті.

– Ні, – каже він, – красуне моя! Не розлучуся я з тобою; будеш ти моєю дружиною.

Ту т узяв цар Василину за білі руки, посадив її біля себе, а там і весілля зіграв. Незабаром повернувся й батько Василинин і лишився жити коло дочки. Бабцю Василина взяла до себе, а лялечку до кінця життя завжди носила в кишені.

Вирлоокий

Жили собі дід і баба, і були в них дві онученьки-сиротиноньки – такі гарненькі та смирненькі, що дідусь із бабусею не могли ними натішитись.

Якось надумав дід посіяти горох; посіяв – виріс горох, зацвів. Дід дивиться на нього і думає: «Тепер усю зиму їстиму пироги з горохом». Як на зло діду, горобці напали на горох. Дід бачить, що біда, і послав молодшу онучку проганяти горобців. Онучка сіла коло гороху, махає лозиною і примовляє:

– Киш, киш, горобці! Не їжте дідового гороху!

Аж чує: у лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса в піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. У Вирлоокого була така натура: побачить людину, та ще й сумирну, не втримається, щоб дружбу не показати, боки не нам’яти; і не було милості від нього ні старому, ні малому, ні тихому, ні хвацькому.

Побачив Вирлоокий дідову онучку – така гарненька, як же ж її не зачепити? Та їй, певно, не до душі були його забавки: може, й вилаяла його – не знаю, тільки Вирлоокий зразу вбив її костуром.

Дід чекав, чекав – нема онучки, послав по неї старшу. Вирлоокий і ту вбив. Дід чекає-почекає – і тієї нема! – і каже дружині:

– Що це вони там забарились? Певно, з парубками заговорились, усе теревені справляють, а горобці горох наминають. Іди-но ти, стара, та швидше тягни їх за вуха.

Баба з печі злізла, в кутку патерицю взяла, через поріг перелізла і з кінцями пішла. Певно, як побачила онучок та потім Вирлоокого, здогадалася, що це його робота; з горя так і вчепилася йому в чуба. А нашому забіяці того й треба було…

Дід чекає бабу й онучок – не дочекається; нема та й нема! Дід і каже сам собі: «Що за лукавий? Чи не стрівся дружині парубок чорнявий? Сказано ж: од нашого ребра не чекати нам добра; а жінка все жінка, хоч і стара!». Ось так пометикувавши, встав він із-за столу, вдягнув тужурку, закурив люльку, помолився Богу і поплентався в дорогу. Приходить до гороху, дивиться: лежать його любі онучки – ніби сплять; тільки в однієї кров, як багряна стрічка, смугою на лобі, а в іншої на білій шийці п’ять синіх пальців викарбувались. А стара така понівечена, що й упізнати не можна. Дід заплакав-заголосив, цілував їх, голубив і слізно примовляв.

І довго проплакав би, та чує: в лісі шумить, тріщить – іде Вирлоокий, на зріст високий, з одним оком, ніс гачком, борода жмутом, вуса піваршина, на голові щетина, на одній нозі – дерев’яний чобіт, костуром підпирається, сам страшно посміхається. Схопив діда і ну бити; насилу бідака вирвався і втік додому. Прибіг, сів на лавку, відпочив і каже: «Еге, над нами коїть штуки! Зажди, брате, і в нас є руки… Язиком хоч метеляй, та рукам волі не давай. Ми й самі не ликом шиті! Зачепив рукою, накладеш головою. Певно, тебе, Вирлоокий, не вчили змалку прислів’ю: робиш добро – не кайся, робиш зло – не сподівайся! Взяв нитку, віддаси мотузок!»

Довго міркував дід сам із собою і, нарешті вволю наговорившись, узяв залізний костур і вирушив бити Вирлоокого.

Іде він, іде і бачить ставок, а на ставку сидить куций селезень. Побачив діда селезень і кричить:

– Так, так, так! А я вгадав, що тут тебе чекав. Здоров будь, діду!

– Здоров, селезню! Чого ж ти мене чекав?

– Та знав, що ти за бабу й онучок підеш до Вирлоокого на розправу.

– А тобі хто сказав?

– Кума сказала.

– А кума звідки знає?

– Кума все знає, що на світі робиться; іноді ще діло не зробилося, а кума кумі вже про те на вухо шепоче, а пошепочуться дві куми – увесь світ знає.

– Ти диви, яке диво! – каже дід.

– Не диво, а правда. Та така вже правда, що буває лише з нашим братом і водиться лише серед старших.

– Он воно що! – мовив дід і рота роззявив; а тоді, схаменувшись, скинув шапку, вклонився куцому селезню і каже: – А ти, добродію, знаєш Вирлоокого?

– Як, як, як не знати! Знаю я його, кривого.

Селезень повернув голову вбік (збоку вони краще бачать), наставив око, подивився на діда та й каже:

– Еге! Кого біда не минає? Вік живи, вік учись, а все одно дурним помреш. Так, так, так!

Поправив крила, покрутив огузком і став повчати діда:

– Слухай, дідусю, та вчись, як на світі жити! Якось отут на березі почав Вирлоокий бити якогось небораку. А в ті часи була в мене за кожним словом приказка: ах, ах, ах! Вирлоокий знущається, а я сиджу у воді та й кричу собі: ах, ах, ах! От він, упоравшись із неборакою, підбіг до мене та, і поганого слова не сказавши, хап мене за хвіст! Та не на того напав, тільки хвіст у нього в руках і лишився. Воно хоч хвіст і малий, а все-таки шкода його… Кому своє добро не дороге? Кажуть же: всякій птиці свій хвіст ближче до тіла. Вирлоокий пішов додому та й каже дорогою: «Зажди! Навчу я тебе, як за інших заступатися». От я й узявся за розум відтоді, хоч би хто що робив, не кричу: ах, ах, ах! а все підтакую: так, так, так! Що ж… І жити стало краще, і поваги від людей більше. Всі кажуть: «От селезень – хоч куций, та розумний!».

– То не можеш ти, добродію, показати мені, де живе Вирлоокий?

– Так, так, так!

Селезень виліз із води і, перевалюючись із боку на бік, наче купчиха, пішов берегом, а дід за ним. Ідуть вони, ідуть, а на дорозі лежить мотузочка і каже:

– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

– Здрастуй, мотузочко!

– Як живеш? Куди ідеш?

– Живу і так і сяк, а йду до Вирлоокого на розправу; бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були такі хороші – на славу.

– Я твоїх онучок знала, бабуню поважала; візьми й мене на підмогу!

Дід подумав: «Може, пригодиться зв’язати Вирлоокого?» – і відповів:

– Лізь, коли знаєш дорогу.

Мотузочка й полізла за ним, наче змія. Ідуть вони, йдуть, на дорозі лежить довбешка та й каже:

– Здрастуй, дідусю, розумна голівонько!

– Здрастуй, довбешко!

– Як живеш? Куди йдеш?

– Живу і так і сяк; іду до Вирлоокого на розправу. Подумай: бабу задушив, двох онучок убив, а онучки були на славу.

– Візьми мене на підмогу!

– Іди, коли знаєш дорогу.

А сам думає: «Довбешка справді допоможе».

Довбешка підвелась, уперлась держаком у землю і стрибнула. Пішли далі. Ідуть вони, йдуть, а на дорозі лежить жолудь і пищить:

– Здрастуй, діду довгоногий!

– Здрастуй, жолудю дубовий!

– Куди це так крокуєш?

– Іду Вирлоокого бити, якщо його знаєш.

– Як не знати! Пора вже з ним поквитатися; візьми й мене на підмогу.

– Чим же ти допоможеш?

– Не плюй, діду, в криницю – доведеться води напитися; синиця – мала птиця, а все поле спалила. А ще кажуть: що не комар, а сила.

Дід подумав: «Нехай уже! Що більше народу, то краще», – і каже:

– Плентайся позаду!

Яке там плентайся! Жолудь так і скаче попереду всіх. От вони і прийшли в густий темний ліс, а в тому лісі стоїть хатинка. Дивляться – в хатинці нікого нема. Вогонь давно вичах, а на припічку стоїть куліш. Жолудь не промах – ускочив у куліш, мотузочка розтягнулась на порозі, довбешку дід поклав на полицю, селезня посадив на піч, а сам став за дверима.

Прийшов Вирлоокий, кинув дрова на землю і став порядкувати в печі. Жолудь, сидячи в кулеші, завів пісню:

Пі… пі… пі!

Прийшли Вирлоокого бити!

– Цить, куліш! У відро виллю, – крикнув Вирлоокий.

А жолудь не слухає його, все своєї пищить. Вирлоокий розсердився, схопив горщик та й бух куліш у відро. Жолудь як вискочить із відра, хрусь Вирлоокого просто в око, вибив і останнє. Вирлоокий кинувся навтьоки, та мотузочка перечепила його, і Вирлоокий упав. Довбешка з полиці, а дід з-за дверей, і нумо його частувати; а селезень на печі сидить та примовляє: «Так, так, так!».

Не допомогли Вирлоокому ні його сила, ні нахабство. Помер він. А коли дід повернувся додому, його чекали баба й онучки.

От вам і казка, а мені бубликів в’язка.

Відьма

Жив собі солдат, служив Богу й великому государю п’ятнадцять років, жодного разу не бачився з батьками. У той час видав цар наказ відпускати рядових на побачення зі своїми родичами по двадцять п’ять чоловік з роти. Разом з іншими відпросився й наш солдат і вирушив додому у Київську губернію.

Скоро чи ні – прийшов він до Києва, побував у лаврі, Богу помолився, святим мощам поклонився і пішов на батьківщину у ближнє повітове містечко. Ішов-ішов, і трапилася йому назустріч красна дівчина, з того самого повітового містечка дочка купецька, знана красуня.

Звісна річ: як забачить солдат гарну дівку, ніколи не мине, а чимось зачепить. Та к і цей солдат: порівнявся з купецькою дочкою і каже їй жартома:

– Ех, гарна дівчина, тільки не об’їжджена!

Відповідає красна дівчина:

– Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!

Засміялась і пішла своєю дорогою.

От приходить солдат додому, привітався з рідними й дуже зрадів, що всіх застав при доброму здоров’ї. Був у нього старий дідусь, сивий як голуб, сто літ із лишком прожив. Почав йому солдат розповідати:

– Ішов я, дідусю, додому, і трапилась мені назустріч показна дівчина; я – грішний чоловік – так і так посміявся з неї, а вона мені сказала: «Бозна, вояче, хто кого об’їздить: чи ти мене, чи я тебе!».

– Ой, лишенько! Що ж ти наробив; це ж дочка нашого купця – страшна відьма! Багатьох парубків з білого світу звела.

– Ну, я й сам не з полохливих! Мене ще спробуй налякати; подивимося, що Бог дасть.

– Ні, онучку, – каже дід, – якщо не будеш мене слухати, тобі завтра не жити.

– От іще біда!

– Та така біда, що ти такого лиха й на службі не бачив…

– Що ж мені робити, дідусю?

– А от що: приготуй вудила та візьми велике осикове поліно й сиди в хаті – нікуди не виходь. Уночі вона прибіжить сюди, і якщо встигне перша тобі сказати: «Стій, мій кінь!» – тієї ж миті обернешся жеребцем; вона сяде на тебе верхи й доти ганятиме, доки не заїздить до смерті. А якщо ти встигнеш першим сказати: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!», то вона сама зробиться кобилою, тоді загнуздай її і сідай верхи. Вона понесе тебе горами, долами, а ти знай своє – бий її осиковим поліном, поки не заб’єш до смерті!

Не сподівався солдат такої служби, а нічого не поробиш – послухався діда: приготував вудила й осикове поліно, сів у кутку й чекає, що буде.

Глухої півночі рипнули двері в сінях, і почулися кроки – йде відьма; тільки-но прочинилися двері, він враз і вимовив: «Тпр-ру! Стій, моя шкапо!». Відьма обернулась на кобилу; солдат загнуздав її, вивів на двір і сів верхи. Понесла його кобила горами, долами, ярами і все силкується збити вершника на землю – аж ні! Солдат міцно сидить та все по голові її осиковим поліном дубасить; доти частував її поліном, доки з ніг збив, а тоді накинувся на лежачу, влупив ще разів п’ять і забив на смерть.

На світанку додому прийшов.

– Ну, друже, як справи? – питає дід.

– Богу дякувати, дідусю, забив її на смерть.

– От і добре! Тепер лягай спати.

Солдат ліг і заснув міцним сном.

Увечері будить його дід:

– Вставай, онучку!

Він устав.

– Ну, а як же тепер? Адже купецька дочка померла, то її батько по тебе прийде – кликатиме тебе до себе псалтир читати над небіжчицею.

– А що, дідусю, іти чи ні?

– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та краще йди…

– А як трапиться що, куди мені подітися?

– Слухай, онучку! Коли підеш до купця, буде він тебе вином частувати – ти не пий багато, випий скільки треба. Після того поведе він тебе до тієї кімнати, де його дочка в труні лежить, і замкне тебе на замок; будеш ти псалтир читати з вечора до опівночі, а опівночі зненацька подме сильний вітер, труна загойдається, віко додолу впаде… Ось коли ці страсті почнуться, ти мерщій лізь на піч, забийся в куток і читай потихеньку молитви; там вона тебе не знайде!

Через півгодини приїжджає купець і просить солдата:

– Ой, солдатику! А в мене ж дочка померла, почитай над нею псалтир.

Солдат узяв псалтир і поїхав до купецького дому. Купець йому раденький, зразу його за стіл посадив і почав вином поїти. Солдат випив, скільки йому треба, а більше не п’є, відмовляється. Купець узяв його за руку, повів до тієї кімнати, де покійниця лежала.

– Ну, – каже, – читай псалтир!

Сам пішов геть, а двері на замок замкнув.

Нічого не вдієш, узявся солдат за псалтир, читав-читав, аж раптом опівночі повіяв вітер, труна загойдалася, віко злетіло; солдат чимдуж на піч, забився в куток, перехрестився і почав шептати молитви. Відьма вискочила з труни і давай в усі боки метатися – то туди, то сюди! Понабігало до неї нечистої сили тьма-тьмуща – повна хата!

– Що ти шукаєш?

– Солдата: ось щойно читав, та пропав!

Чорти кинулися нишпорити; шукали, шукали, всі закапелки облазили, почали на піч заглядати… тут на солдатове щастя півні заспівали: вмить усі чорти пропали, а відьма на підлозі простяглася. Солдат зліз із печі, поклав її в труну, накрив щільно віком і знову за псалтир.

На світанку приходить господар, відімкнув двері:

– Здрастуй, солдате!

– Здоров’я бажаю, пане купець!

– Чи благо ніч минула?

– Слава Богу!

– На тобі п’ятдесят рублів; приходь, друже, ще нічку почитай!

– Гаразд, прийду!

Повернувся солдат додому, ліг на лаві і спав до вечора; прокинувся й каже:

– Дідусю! Купець велів приходити другу ніч псалтир читати; йти чи ні?

– Підеш – не житимеш, і не підеш – те саме! Та ліпше йди: вина багато не пий – випий скільки треба; а як вітер подме, труна загойдається – мерщій лізь у піч! Та м тебе ніхто не найде!

Солдат зібрався й пішов до купця; той посадив його за стіл і почав вином поїти; потому повів до небіжчиці й замкнув двері на замок.

Солдат читав-читав, читав-читав; настала північ – подув вітер, труна загойдалася, віко додолу впало; він щодуху в піч… Відьма скочила й почала метатися; набігло до неї чортівні – повна хата!

– Що шукаєш?

– Солдата. Та ось зараз читав, та з-перед очей пропав! Знайти не можу…

Чорти кинулися на піч.

– Ось, – кажуть, – те місце, де він учора сидів!

– Місце тут, та його нема!

Туди-сюди… Раптом півні заспівали – чорти пощезли, відьма на підлогу впала.

Солдат перепочив трохи, виліз із печі, поклав купецьку дочку в труну й почав псалтир читати. Дивиться – вже світає, господар іде:

– Здрастуй, солдате!

– Здоров’я бажаю, пане купець!

– Чи благо ніч минула?

– Слава Богу!

– Ну, ходімо!

Вивів його з тієї кімнати, дав сто рублів грошей і каже:

– Приходь, коли твоя ласка, почитай і третю ніч; я тебе не зобиджу.

– Гаразд, прийду!

Повернувся солдат додому.

– Ну, онучку, що Бог дав?

– Нічого, дідусю! Купець велів ще приходити. Іти чи ні?

– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Та ліпше йди.

– А як що трапиться, куди мені сховатися?

– От що, онучку: купи собі сковороду і заховай так, щоб купець не бачив; а як прийдеш до купця, буде він тебе вином дуже силувати; ти дивись багато не пий, випий, скільки зможеш. Опівночі, тільки-но зашумить вітер і труна загойдається, ти мерщій лізь на комин і накрийся сковородою; там тебе ніхто не знайде!

Солдат виспався, купив собі сковороду, сховав її під шинель і ввечері пішов до купця додому. Купець посадив його за стіл і почав вином поїти; всіляко його припрошує, улещує.

– Ні, – каже солдат, – годі; я своє випив, більше не буду.

– Ну, як не хочеш пити, то йди псалтир читати.

Солдат читав-читав, читав-читав – настала північ, повіяв вітер, труна загойдалася, віко додолу впало. Солдат заліз на комин, накрився сковородою, перехрестився й чекає – що воно буде?

Відьма скочила, стала всюди метатися; набігло до неї чортів тьма-тьмуща – повнісінька хата! Кинулися шукати солдата, зазирнули в піч.

– Ось, – кажуть, – місце, де він учора сидів!

– Місце є, та його нема!

Туди-сюди – ніде не видно!

Аж лізе через поріг старий-престарий чорт:

– Що ви шукаєте?

– Солдата; щойно читав, та й з-перед очей пропав!

– От ви сліпці! А на комині хто то сидить?

У солдата серце похололо, ледве додолу не гупнув!

– Це він, – закричали чорти, – тільки що з ним робити? Його ж не дістати!

– Не дістати! Біжіть роздобудьте недогарок, який без благословення запалений був.

Миттю притягли чорти недогарок, наклали дров під самим комином і запалили; високо вдарило полум’я, гаряче солдату стало – то ту, то іншу ногу під себе підтягує. «Ну, – думає, – смерть моя прийшла!» Раптом на його щастя півні заспівали – чорти пощезли, відьма на долівці розпласталась, солдат зістрибнув із комина та мерщій вогонь гасити. Загасив, прибрав усе до ладу, купецьку дочку в труну поклав, віком накрив і взявся псалтир читати.

На світанні приходить купець, прислухається – живий солдат чи ні? Почув його голос, відімкнув двері й каже:

– Здрастуй, солдате!

– Здоров’я бажаю, пане купець!

– Чи благо ніч минула?

– Слава Богу, нічого поганого не бачив!

Купець дав йому півтори сотні рублів і каже:

– Багато ти попрацював, солдатику! Потрудися ще: приходь сьогодні вночі, відвези мою дочку на цвинтар.

Повернувся солдат додому.

– Ну, онучку, що Бог дав?

– Нічого, дідусю! Купець велів приходити вночі його дочку на цвинтар одвезти. Іти чи ні?

– Підеш – не житимеш, і не підеш – не житимеш! Однак треба йти: так ліпше буде.

– Що ж мені робити? Навчіть.

– А ось що! Як прийдеш до купця, у нього все буде приготовлене. О десятій годині почнуть родичі з небіжчицею прощатися, а потім наб’ють на труну три залізні обручі, поставлять на дроги,[3] об одинадцятій скажуть тобі на цвинтар везти. Ти труну вези, а сам пильнуй: лусне один обруч – не бійся, сміливо сиди; лусне другий – ти все сиди; а як третій лусне – мерщій стрибай через коня та крізь дугу й біжи задом. Зробиш так, то нічого тобі не буде!

Солдат ліг спати, проспав до вечора і вирушив до купця. О десятій годині почали родичі з небіжчицею прощатися; потім почали залізні обручі набивати; набили обручі, поставили труну на дроги:

– Тепер їдь, солдате, з Богом!

Солдат сів на дроги й поїхав; спочатку віз помалу, а коли з виду зник, припустив щодуху. Скаче, а сам на труну поглядає.

Луснув один обруч, за ним другий – відьма зубами скрегоче.

– Начувайся, – кричить, – не втечеш! Зараз я тебе з’їм!

– Ні, голубонько! Солдат – людина казенна; їх їсти не дозволено.

Ось луснув останній обруч – солдат через коня та крізь дугу й побіг задом. Відьма вискочила з труни й кинулася навздогін; напала на солдатів слід і по тому сліду повернула до коня, оббігла навколо нього, бачить, що нема солдата, і знову в погоню. Бігла-бігла, на слід напала і знову повернула до коня… Геть збилася, разів десять до коня поверталася; раптом півні заспівали, відьма так і простяглася на дорозі!

Солдат підняв її, поклав у труну, забив віко й повіз на цвинтар; привіз, укинув труну в могилу, загорнув землею й повернувся до купця.

– Все, – каже, – зробив; беріть свого коня.

Купець побачив солдата й очі витріщив:

– Ну, солдате, я багато знаю; про дочку мою й казати поготів – дуже вже хитра була; а ти, либонь, більше за нас знаєш!

– Що ж, пане купець, заплатіть за роботу.

Купець дістав йому двісті рублів; солдат узяв, подякував йому й пішов пригощати свою рідню. На тих частуваннях і я був; дали мені вина корець, моїй казці кінець.

Відьма і Сонцева сестра

У якомусь царстві, в далекому державстві жили собі цар і цариця, у них був син Іван-царевич, від народження німий. Було йому років дванадцять, і пішов він якось на стайню до свого улюбленого конюха. Конюх той розповідав йому завжди казки, і тепер Іван-царевич прийшов послухати його казочку, та не те почув.

– Іване-царевичу! – сказав конюх. – У твоєї матері скоро народиться дочка, а тобі сестра; буде вона страшною відьмою, з’їсть і батька, і неньку, і всіх підначальних людей; тож іди, попроси у батька найкращого коня – мовляв, покататися, і їдь звідси світ за очі, якщо хочеш від біди втекти.

Іван-царевич прибіг до батька і зроду вперше заговорив з ним; цар так зрадів цьому, що й не питав, навіщо йому добрий кінь потрібен. Мерщій наказав щонайкращого коня зі своїх табунів осідлати для царевича.

Довго-довго він їхав; приїхав до двох старих швачок і просить, щоб вони взяли його до себе жити. Старенькі відповіли:

– Ми й раді б тебе взяти, Іване-царевичу, та нам недовго жити зосталося. От доламаємо скриню голок та вишиємо скриню ниток – зразу й смерть прийде!

Іван-царевич заплакав і поїхав далі. Довго-довго їхав; під’їжджає до Вернидуба і просить:

– Прийми мене до себе!

– Радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та жити мені лишилось небагато. От як повириваю всі ці дуби з корінням – тут і смерть моя!

Ще гіркіше заплакав царевич і поїхав усе далі й далі. Під’їжджає до Вернигори, став його просити, а він у відповідь:

– І радий би тебе прийняти, Іване-царевичу, та мені самому жити недовго. Бачиш, поставили мене гори вергати; як упораюсь із цими останніми – тут і смерть моя!

Залився Іван-царевич гіркими слізьми і поїхав ще далі.

Довго-довго їхав; приїхав нарешті до Сонцевої сестриці. Вона його прийняла до себе, годувала-поїла, як за рідним сином ходила. Добре жилося царевичу, а все ні-ні та й зажуриться: захоче довідатись, що в рідному домі діється. Зійде, бувало, на високу гору, подивиться на свій палац і бачить, що все з’їдено, тільки стіни лишилися! Зітхне і заплаче.

Раз отак подивився та поплакав – повернувся, а Сонцева сестра питає:

– Чого ти, Іване-царевичу, нині заплаканий?

Він каже:

– Вітром очі надуло.

Наступного разу те саме; Сонцева сестра взяла й заборонила вітру дути.

І втретє повернувся Іван-царевич заплаканий; та вже нічого не зробиш – довелося в усьому зізнатися, і почав він просити Сонцеву сестрицю, щоб відпустила його, доброго молодця, на батьківщину навідатись. Вона його не пускає, а він її умовляє, нарешті упросив-таки. Відпустила вона його на батьківщину навідатись і дала йому в дорогу щітку, гребінець і два молодильних яблучка: хоч яка стара людина була б, а з’їсть яблучко – вмить помолодшає!

Приїхав Іван-царевич до Вернигори, всього одна гора лишилась; він узяв свою щітку і кинув у чисте поле. Аж ось раптом виросли із землі високі-високі гори, верхівками в небо впираються, і скільки їх – видимо-невидимо! Вернигора зрадів і весело узявся до роботи.

Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до Вернидуба, усього три дуби лишилося; він узяв гребінець і кинув у чисте поле. Не знати звідки – раптом зашуміли, виросли із землі густі дубові ліси, дерево від дерева товще! Вернидуб зрадів, подякував царевичу і пішов столітні дуби вивертати.

Довго чи ні – приїхав Іван-царевич до стареньких швачок, дав їм по яблучку; вони з’їли, вмить помолодшали і подарували йому хустину. Як махнеш нею – з’явиться позаду ціле озеро!

Приїжджає Іван-царевич додому. Сестра вибігла, зустріла його, приголубила.

– Сядь, – каже, – братику, пограй на гуслах, а я піду – обід приготую.

Царевич сів і бринькає на гуслах; вилізло з нори мишеня і каже йому людським голосом:

– Рятуйся, царевичу, тікай швидше! Твоя сестра пішла зуби точити.

Іван-царевич вийшов зі світлиці, сів на коня і поскакав назад; а мишеня по струнах бігає, гусла бринькають, а сестра не знає, що брат пішов. Наточила зуби, кинулась у світлицю, зирк – нема ні душі, тільки мишеня в нору шмигнуло. Розізлилася відьма, так і скрегоче зубами, і пустилася в погоню.

Іван-царевич почув шум, озирнувся – ось-ось нажене сестра; махнув хустиною – і стало глибоке озеро. Поки відьма переплила озеро, Іван-царевич далеко від’їхав. Понеслася вона ще швидше… ось уже близько!

Вернидуб угадав, що царевич від сестри рятується, і давай виривати дуби і кидати на дорогу – цілу гору накидав! Немає відьмі проходу! Стала вона дорогу прочищати, гризла, гризла, насилу продерлась, а Іван-царевич уже далеко. Кинулась доганяти, гнала, гнала, ще трішечки… і не втечеш!

Вернигора побачив відьму, схопив найвищу гору і повернув її якраз на дорогу, а на ту гору поставив іншу. Поки відьма дерлася й лізла, Іван-царевич їхав і їхав і далеко опинився.

Перелізла відьма через гори і знову погналася за братом… Побачила його і каже:

– Тепер не втечеш від мене!

Ось близько, ось нажене! Ти м часом під’їхав Іван-царевич до терема Сонцевої сестриці і закричав:

– Сонце, Сонце! Відчини віконце.

Сонцева сестриця відчинила вікно, і царевич ускочив у нього разом з конем.

Відьма почала просити, щоб їй віддали брата; Сонцева сестра її не послухала і не віддала. Тоді каже їй відьма:

– Хай Іван-царевич іде зі мною на ваги, хто за кого важчий! Якщо я важча – тоді я його з’їм, а якщо він – хай мене вб’є!

Пішли; спершу сів на ваги Іван-царевич, а потім і відьма полізла: тільки-но ступила ногою, так Івана-царевича і підкинуло вгору, та з такою силою, що він прямо потрапив до Сонцевої сестри в терем; а відьма-змія лишилася на землі.

Горе

В одному селі жили двоє чоловіків, два рідних брати: один був бідний, інший багатий.

Багач переїхав жити в місто, збудував собі великий терем і записався в купці; а в бідного часом і шматка хліба немає, а дітки – дрібнота – плачуть та їсти просять. Зранку до вечора б’ється чоловік як риба об лід, а все нічого нема.

Каже він своїй дружині:

– Дай-но піду в місто, попрошу у брата: чи не поможе чим?

Прийшов до багатого:

– Братику мій рідний! Допоможи хоч трохи моєму горю; дружина і діти без хліба сидять, цілими днями голодують.

– Попрацюй на мене цей тиждень, тоді й поможу!

Що робити? Узявся бідняк до роботи: і двір чистить, і коней доглядає, і воду возить, і дрова рубає. Через тиждень дає йому багатий один буханець хліба:

– Ось тобі за роботу!

– І на цьому спасибі! – сказав бідняк, поклонився і хотів було додому йти.

– Зажди! Приходь завтра до мене в гості і дружину приводь: у мене завтра іменини.

– Ет, брате, куди мені? Сам знаєш: до тебе прийдуть купці в чоботях та в шубах, а я ходжу в лаптях та благенькому сірому каптані.

– Нічого, приходь! І тобі знайдеться місце.

Повернувся бідняк додому, віддав дружині буханця і каже:

– Слухай, дружино! Назавтра нас з тобою в гості кликали.

– Як у гості? Хто кликав?

– Брат: він завтра іменинник.

– Ну що ж, підемо.

Вранці встали і пішли в місто, прийшли до багатого, привітали його і сіли на лаві. За столом уже багато знатних гостей сиділо; усіх їх пригощає хазяїн на славу, а про бідного брата і його дружину й думати забув – нічого їм не дає; вони сидять і тільки поглядають, як інші п’ють та їдять.

Закінчився обід; почали гості з-за столу виходити і господарю з господинею дякувати, і бідний теж – підвівся з лави і кланяється братові в пояс. Гості поїхали додому п’яні, веселі, галасують, пісень співають.

А бідний іде назад з порожнім черевом.

– Давай-но, – каже дружині, – і ми заспіваємо пісню!

– Ох ти, дурню! Люди співають від того, що солодко поїли і багато випили; а ти чого співати надумав?

– Та все ж у брата на іменинах був; без пісень соромно йти. Як я заспіваю, то всякий подумає, що й мене пригостили…

– Ну співай, коли хочеш, а я не буду! – Чоловік заспівав пісню, і почулось йому два голоси; він замовк і питає дружину: – Це ти мені підспівувала тоненьким голоском?