Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Гаррі Поттер і філософський камінь

ModernLib.Net / Роулінг Джоан / Гаррі Поттер і філософський камінь - Чтение (стр. 8)
Автор: Роулінг Джоан
Жанр:

 

 


      Мовби на уповільнених кадрах, Гаррі побачив, як куля шугнула вгору, а тоді почала падати. Нахилившись, він спрямував держак донизу і наступної миті пішов у круте піке, доганяючи кульку. у вухах йому свистів вітер, а з землі долинали зойки учнів. Гаррі простяг руку й піймав кулю над самісінькою землею, – саме вчасно, щоб вирівняти мітлу і м'яко впасти на траву, надійно тримаючи Нагадайка.
      – ГАРРІ ПОТТЕР!
      Серце Гаррі опустилося швидше, ніж він сам. До учнів бігла професорка Макґонеґел. Тремтячи, Гаррі звівся на ноги.
      – Скільки років у Гоґвортсі, а я ще ніколи!…– розхвилювавшись, професорка Макґонеґел насилу могла говорити, а її окуляри люто виблискували: – Як ти посмів, ти міг скрутити собі в'язи!
      – Пані професорко, він не винен!
      – Мовчіть, міс Патіл!
      – Але Мелфой…
      – Досить, містере Візлі… Поттере, йди за мною!
      Покірно плентаючись слідом за професоркою Макґонеґел, яка йшла до замку, Гаррі помітив переможні обличчя Мелфоя, Креба і Ґойла. Він уже знав: тепер його відрахують. Хотів якось виправдатися перед професоркою, але йому немов заціпило. Професорка Макґонеґел простувала, навіть не озираючись, і Гаррі був змушений бігти підтюпцем, Щоб не відстати. Оце й усе. Він не протримався і двох тижнів. Через десять хвилин пакуватиме речі. Що скажуть Дурслі, коли він з'явиться в них на порозі?
      Вони піднялися зовнішніми, а тоді внутрішніми мармуровими сходами, а професорка Макґонеґел не озвалася й словом. Відчиняла двері і йшла коридорами, а Гаррі жалюгідно дріботів за нею. Може, вона веде його до Дамблдора. Гаррі згадав Геґріда, якого відрахували, але дозволили йому бути ключником. Гаррі міг би стати його помічником. Йому аж закрутило в шлунку, коли він уявив, як Рон і решта учнів будуть учитися на чарівників, а він тим часом тягатиме за Геґрідом його торбу.
      Професорка Макґонеґел зупинилася біля якогось класу. Прочинила двері й зазирнула всередину.
      – Перепрошую, професоре Флитвік, можна на хвилинку Вуда?
      "Вуда? – здивувася Гаррі. – Що це, лозина, якою його лупцюватимуть?"
      Але Вуд виявився кремезним п'ятикласником, що збентежено вийшов із класу Флитвіка.
      – Ідіть обидва за мною, – звеліла професорка Макґонеґел, і вони рушили коридором, а Вуд допитливо зиркав на Гаррі.
      – Сюди.
      Професорка Макґонеґел завела їх до класу, де не було нікого, крім Півза, що ретельно виписував на дошці непристойні слова.
      – Геть, Півзе! – гаркнула вона. Півз пожбурив крейду у сміттєвий кошик і, проклинаючи все на світі, вислизнув з кімнати. Професорка Макґонеґел хряснула за ним дверима й повернулася до хлопців.
      – Поттере, це – Олівер Вуд. Вуд, я знайшла тобі ловця.
      Розгубленість на обличчі Вуда щезла і з'явився захват.
      – Пані професорко, ви серйозно?
      – Абсолютно, – рішуче мовила Макґонеґел. – Він абсолютно природний. Я такого ще зроду не бачила.Поттере, ти вперше сів на мітлу?
      Гаррі мовчки кивнув. Він ще не розумів, що діється, але його, здається, не виженуть, тож тепер він потроху повертався до тями.
      – Він пішов у піке з висоти п'ятнадцять метрів і упіймав рукою цю кульку! – сказала Вудові професорка Макґонеґел. – І навіть не подряпався. Чарлі Візлі на таке не спромігся б!
      Вуд тепер сяяв так, ніби раптом здійснилися всі його мрії.
      – Поттере, ти бачив коли-небудь, як грають у квідич? – схвильовано запитав він.
      – Вуд – капітан ґрифіндорської команди, – пояснила професорка Макґонеґел.
      – Він просто створений для ловця, – сказав Вуд, оглядаючи Поттера з усіх боків. – Легкий, меткий… Пані професорко, йому треба дати якусь пристойну мітлу, я б сказав "Німбус-2000" або "Клінсвіп-7".
      – Я поговорю з професором Дамблдором і спитаю, чи можна зробити виняток із правил для першокласників. Присягаюся небом, нам потрібна краща команда, ніж торік. Так продути Слизерину в останньому матчі, – я потім кілька тижнів не могла глянути у вічі Северусу Снейпу!..
      Професорка Макґонеґел суворо подивилася на Гаррі поверх окулярів.
      – Сподіваюся, ти будеш наполегливо тренуватися, щоб мені згодом таки не довелося тебе покарати. – А тоді раптом усміхнулася: —Твій батько пишався б тобою. Він і сам чудово грав у квідич.
      –  Жартуєш!
      Була вечеря, і Гаррі щойно розповів Ронові, що сталося відтоді, коли разом з професоркою Макґо-неґел він покинув учнів на галявині. М'ясний пиріжок у Роновій руці завмер на півдорозі до рота.
      –  Ловцем?– перепитав він. – Але ж першокласники ніколи…Ти, мабуть, будеш наймолодшим гравцем за ціле…
      – …століття, – докінчив за нього Гаррі, запи-хаючи до рота пиріжок. Він надзвичайно зголоднів після всіх денних пригод. – Вуд сам мені про це сказав.
      Рон був такий вражений, такий приголомшений, що просто завмер, роззявивши рота й дивлячись на Гаррі.
      – Наступного тижня почну тренуватися, – повідомив Гаррі. – Тільки нікому не кажи. Вуд хоче зберегти це в таємниці.
      До зали увійшли Фред і Джордж Візлі й, помітивши Гаррі, поспішили до нього.
      – Це супер! – сказав Джордж стишеним голосом. – Вуд нам розповів. Ми теж у команді – відбивачі.
      – Ось побачите: цього року ми таки виграємо кубок із квідичу! – запевнив Фред. – Ми не вигравали відтоді, як пішов Чарлі, але цьогорічна команда буде класна. Ти маєш стати добрим гравцем, Гаррі. Вуд на радощах мало не стрибав, розповідаючи про тебе.
      – Все це супер, але нам треба йти. Лі Джордан каже, що знайшов новий секретний вихід зі школи.
      – Можу заприсягтися, що це той хід за статуєю Григорія Улесливого, на який ми натрапили ще першого тижня. До зустрічі.
      Не встигли відійти Фред і Джордж, як з'явилися не такі любі гості: Медфой у супроводі Креба і Ґойла.
      – Що, Поттер, остання вечеря? Коли там поїзд до маґлів?
      – Бачу, тут ти зі своїми шмаркачами сміливіший, ніж у повітрі, – незворушно промовив Гаррі.
      Креб із Ґойлом, звісно, аж ніяк не були шмаркачами, але за Високим столом сиділо багато вчителів, тож слизеринці могли тільки стискати кулаки і скреготіти зубами.
      – Я й сам будь-якої секунди справлюся з тобою, – пригрозив Мелфой. – Карочє, можна й сьогодні. Дуель чарівників. Лише на паличках – ніякого контакту… Що таке?.. Ніколи не чув про дуель чарівників?
      – Звичайно, чув, – втрутився раптом Рон. – Я буду його секундантом, а хто твоїм?
      Мелфой зміряв очима Креба і Ґойла.
      – Креб, – вибрав він. – Опівночі, о'кей? Зустрічаємось у кімнаті трофеїв, її ніколи не замикають.
      Коли Мелфой пішов, Гаррі подивився на Рона.
      – Що за дуель чарівників? – запитав він. – І що означає бути секундантом?
      – Ну, секундант замінює тебе в разі смерті, – недбало відповів Рон, нарешті доїдаючи вже холодний пиріжок. Помітивши, як змінилось обличчя Гаррі, він швиденько додав: – Але, розумієш, помирають тільки під час справжніх дуелей, зі справжніми чарівниками. Ви з Мелфоєм щонайбільше нашлете один на одного іскри. Жоден з вас ще не знає тих чарів, які завдають серйозної шкоди. До того ж я впевнений: він сподівався, що ти відмовишся.
      – А що, як я махну паличкою, й нічого не трапиться?
      – Тоді викинь її і розтовчи йому носа, – сказав Рон.
      – Перепрошую.
      Хлопці озирнулися: перед ними стояла Герміона Ґрейнджер.
      – Тут можна десь спокійно повечеряти? – обурився Рон.
      Зігнорувавши його, Герміона заговорила до Гаррі:
      – Я випадково почула вашу розмову з Мелфоєм…
      – Боюсь, не випадково, – пробурмотів Рон.
      – …Ви не повинні блукати школою вночі. Подумайте про ті очки, які втратить Ґрифіндор, коли вас упіймають, а саме так воно й станеться. З вашого боку це дуже егоїстично.
      – Не пхай свого носа до чужого проса! – відрубав Гаррі.
      – Чао! – докинув Рон.
      Хай там як, але день завершувався не найкраще, думав Гаррі, лежачи з розплющеними очима і прислухаючись, як засинають Дін та Шеймус (Невіл ще не повернувся з лікарні). Рон цілісінький вечір давав йому різні поради, наприклад: "Якщо він спробує прокльони, постарайся ухилитися, бо я не знаю, як їх блокувати". Ймовірність, що їх упіймає Філч або Місіс Норіс, була досить велика, і Гаррі відчував, що спокушає долю, вже вдруге порушуючи сьогодні шкільні правила. Але в пітьмі перед Гаррі постійно бовваніло вишкірене обличчя Мелфоя, тож сьогодні була добра нагода розквитатися з ним віч-на-віч. Її не можна було втрачати.
      – Пів на дванадцяту, – прошепотів нарешті Рон. – Час іти.
      Хлопці накинули халати, дістали свої чарівні палички й навшпиньки пройшли через кімнату, а тоді пробралися вниз гвинтовими сходами й дісталися ґрифіндорської вітальні. В каміні ще дотлівали жаринки, перетворивши всі крісла на чорні горбаті тіні. Вони вже майже дійшли до отвору за портретом, коли з найближчого до них крісла почувся голос:
      – Гаррі, я не вірю, що ти підеш на таке. Замерехтів ліхтарик. У кріслі в рожевому халатику сиділа насуплена Герміона Ґрейнджер.
      –  Ти! – люто засичав Рон. – Ану в ліжко!
      – Краще б я розповіла твоєму братові, – огризнулася Герміона. – Персі – староста, він би швиденько це припинив.
      Гаррі не міг повірити, що можна бути таким надокучливим.
      – Ходімо, – сказав він Ронові. Штовхнув портрет Гладкої Пані й поліз у отвір.
      Герміона і в гадці не мала так легко здаватися, тож полізла в отвір слідом за Роном, шиплячи, немов сердита гуска.
      – Невже ви зовсім не дбаєте про Ґрифіндор, а думаєте тільки про себе? Я не хочу, щоб Слизерин виграв кубок гуртожитків, а через вас ми втратимо всі очки, які я заробила в професорки Макґонеґел, розповівши про перехідні замовляння.
      – Іди геть!
      – Гаразд, але я попередила вас! Ви ще згадаєте мої слова завтра в поїзді! Ви такі…
      Але хлопцям так і не довелося почути, які вони, бо Герміона повернулася до портрета Гладкої Пані, щоб лізти назад, і побачила перед собою порожню раму. Гладка Пані пішла кудись із нічним візитом, тож Герміона не могла тепер повернутися до спальні.
      – І що я маю робити? – розпачливо запитала вона.
      – Роби, що хочеш, – відповів Рон. – Нам треба йти, ми запізнюємось.
      Не встигли вони дійти до кінця коридору як Герміона їх наздогнала.
      – Я піду з вами, – заявила вона.
      – Ні, не підеш.
      – Невже, по-вашому, я стоятиму тут, поки мене піймає Філч? А якщо він побачить нас утрьох, я скажу, що хотіла зупинити вас, і ви підтвердите, що це правда.
      – Ото нахаба! – не стримався Рон.
      – Ану, тихо! – урвав їх Гаррі. – Я щось чую. Чулося якесь сопіння.
      – Місіс Норіс? – сполошився Рон, мружачись у темряві.
      Але замість кицьки діти побачили Невіла. Скрутившись калачиком, він міцно спав на підлозі, але здригнувся й прокинувся, почувши їхню ходу.
      – Добре, що ви мене знайшли! Я тут уже кілька годин. Не міг пригадати новий пароль, щоб дістатися до ліжка.
      – Невіле, тихіше! Пароль – "Свиняче рило", але це тобі не допоможе, бо Гладка Пані кудись пішла.
      – Як твоя рука? – запитав Гаррі.
      – Чудово! – показав їм зап'ясток Невіл. – Мадам Помфрі вправила за секунду.
      – Добре. Слухай, нам треба йти, побачимося потім…
      – Не кидайте мене! – підвівся Невіл. – Я не хочу тут бути сам, повз мене вже двічі пролітав Кривавий Барон.
      Рон подивився на годинник, а тоді люто зиркнув на Герміону і Невіла:
      – Якщо через вас нас упіймають, я тоді точно вивчу Квірелове прокляття привидів і нашлю його на вас.
      Герміона вже відкрила рота, можливо, щоб підказати Ронові, як посилати цей прокльон, але Гаррі засичав на неї й кивком голови звелів усім іти далі.
      Вони скрадалися уздовж коридорів, освітлених смугами місячного сяйва, що лилося у високі вікна. На кожному розі Гаррі боявся натрапити на Філча або Місіс Норіс, але їм щастило. Піднявшись сходами на четвертий поверх, діти навшпиньки пройшли до кімнати з трофеями.
      Мелфоя й Креба ще не було. Кришталеві вітрини з трофеями виблискували під місячним промінням. Кубки, щити, тарелі і статуетки вигравали в пітьмі сріблом і золотом. Діти пробиралися попід стінами, поглядаючи на двері в обох кінцях кімнати. Гаррі витяг свою паличку про випадок, якщо Мелфой вискочить зненацька й почне без попередження. Повільно спливали хвилини.
      – Запізнюється… може, злякався? – прошепотів Рон.
      Тут вони аж підскочили, бо в сусідній кімнаті щось зашуміло. Гаррі тільки-но підніс угору паличку, як до них долинув чийсь голос, але то був не Мелфой.
      – Обнюхай усе, кицюню, вони могли в кутку десь причаїтися.
      То Філч звертався до Місіс Норіс. Похолонувши від жаху, Гаррі нестямно замахав рукою, показуючи, щоб вони швиденько йшли за ним. Усі мовчки задріботіли до дверей, тікаючи від Філча. Щойно Невілова мантія зникла за рогом, як Філч крізь другі двері увійшов до кімнати з трофеями.
      – Вони десь тут, – почули вони його буркіт, – мабуть, ховаються.
      – Сюди! – беззвучно підказав Гаррі, й нажахані діти поповзли вздовж довжелезної галереї, де стояли лицарські обладунки. Було чути, як наближається Філч. Раптом Невіл вискнув з переляку й побіг, потім спіткнувся, схопив Рона за поперек, і вони обидва попадали на постать воїна в обладунку.
      Брязкіт і гуркіт були такі, що могли розбудити увесь замок.
      – ТІКАЙМО! – крикнув Гаррі, й усі четверо помчали галереєю, не озираючись, чи біжить позаду Філч. Вони завернули за ріг і помчали одним, а тоді другим коридором, хоча Гаррі навіть не уявляв, де вони й куди прямують. Проскочили крізь якийсь гобелен і опинилися в потаємному переході, пробігли його й побачили, що стоять біля класу заклинань, який був доволі далеко від кімнати з трофеями.
      – Здається, він загубив нас, – насилу переводячи дух, мовив Гаррі. Притулився до холодної стіни й витер спітніле чоло. Невіл аж перегнувся навпіл, важко відсапуючись і хриплячи.
      – Я ж… казала… вам, – захекано промовила Герміона, хапаючись за горло. – Я ж… казала… вам.
      – Треба вертати до ґрифіндорської вежі, – прошепотів Рон, – і то якомога швидше.
      – Мелфой тебе надурив, – сказала Герміона. – Ти зрозумів нарешті? Він і не збирався з тобою зустрічатися, а Філч знав, що хтось прийде до кімнати трофеїв: мабуть, йому підказав сам Мелфой. Гаррі подумав, що вона, певне, має рацію, але не хотів у цьому признаватися.
      – Ходім.
      Але піти було не так просто. Не ступили вони й десяти кроків, як клацнула клямка і з класу щось вилетіло просто на них.
      То був Півз. Помітивши дітей, він утішено закректав.
      – Півзе, будь ласка, цить! Нас усіх виженуть!
      – Гуляєте опівночі, малючки-першачки? – захихотів Півз. – Фу-фу-фу! Якщо ви такі нечемні, то вас упіймають, так-таки-так!
      – Півзе, благаємо, не виказуй нас!
      – Мушу розповісти Філчеві, мушу! – прикидався святенником Півз, хоч його очі зловісно виблискували. – Знаєте, це для вашого ж добра!
      – Забирайся геть! – у Рона урвався терпець і він щосили турнув Півза, але це була величезна помилка.
      – УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ! – заверещав Півз, – БІЛЯ КЛАСУ ЗАКЛИНАНЬ Є УЧНІ, ЯКІ НЕ СПЛЯТЬ!
      Прослизнувши під Півзом, діти щодуху помчали в кінець коридору, де наскочили на двері – і то замкнені.
      – Гаплик! – заскімлив Рон, поки вони безпорадно напирали на двері. – Ми попалися! Нам кінець!
      Уже чулися кроки: Філч щодуху біг туди, де волав Півз.
      – Та відступіться ж! – скрикнула Герміона, вихопила в Гаррі паличку, постукала нею по замку й прошепотіла: "Алогомора!"
      Замок клацнув і двері відчинилися; діти, штовхаючись, проскочили крізь двері, притьмом зачинили їх за собою й зачаїлися.
      – Півзе, куди вони побігли? – допитувався Філч. – Ану зізнавайся!
      – Скажи "будь ласка".
      – Не мороч мені голову! Півзе, де вони?
      – Я не скажу НІЧОГО, доки не скажеш "будь ласка"! – протягнув Півз своїм занудним співучим голосом.
      – Ну… будь ласка!
      – НІЧОГО! Га-га-га! Я ж казав, що не скажу "нічого", як не скажеш "будь ласка"! Га-га-га! – Діти почули, як Півз зі свистом помчав геть, а Філч лаявся як навіжений.
      – Він гадає, що двері замкнені, – прошепотів Гаррі. – Думаю, ми врятовані… Відчепися, Невіле! – Якийсь час Невіл настирливо смикав його за рукав халата. – Що там?
      Гаррі повернувся – й відразу побачив, щотам. Спершу Гаррі здалося, ніби йому сниться страшний сон, бо після всього, що трапилося з ними, це було вже занадто.
      Вони були не в кімнаті, як гадав Гаррі, а в коридорі, – забороненому коридорі на четвертому поверсі! І аж тепер вони зрозуміли, чому туди не дозволяли ходити.
      Просто перед собою вони побачили очі величезного собацюри, що заповнював увесь простір між підлогою і стелею. Пес мав три голови, три пари нестямно вирячених очей, три носи, що посіпувалися, обнюхуючи дітей, і три заслинені пащеки. Слина звисала з жовтуватих ікол, немов слизькі мотузки. Пес стояв непорушно, втупившись у них усіма шістьма очима, і Гаррі збагнув, що вони ще й досі живі тільки тому, що їхня несподівана з'ява заскочила пса зненацька. Проте пес швидко приходив до тями – про це свідчило його страхітливе гарчання.
      Гаррі намацав клямку дверей: якщо вже вибирати між Філчем і смертю, то краще Філч.
      Діти сахнулися й вискочили в двері. Гаррі ще встиг грюкнути ними, щоб клацнув замок, і вони не побігли, а полетіли коридором. Філч, мабуть, шукав їх десь-інде, бо вони ніде його не бачили, але навряд чи й думали про це, адже прагнули тільки одного – якнайдалі втекти від того страховиська. Вони не зупинялися, аж доки добігли до портрета Гладкої Пані на восьмому поверсі.
      – Де це вас носило? – запитала Пані, дивлячись на їхні халати і спітнілі, розпашілі обличчя.
      – Не має значення!.. Свиняче рило, свиняче рило! – захекано вимовив Гаррі, й портрет відхилився. Діти пролізли до вітальні й попадали знесилено у крісла.
      Минуло чимало часу, перш ніж до них знову повернулася мова. А Невіл, здавалося, взагалі вже ніколи не заговорить.
      – Що вони собі думають, тримаючи його в школі під замком? – озвався нарешті Рон. – Адже кому-кому, а цій собацюрі потрібні прогулянки!
      До Герміони знову повернулося не тільки рівне дихання, а й нестерпна вдача:
      – Ви що, не бачили нічого? Навіщо тоді вам очі? Хіба ви не помітили, на чому він стояв?
      – На підлозі? – припустив Гаррі. – Я не дивився на його лапи, мене більше хвилювали його голови.
      – Ні, нена підлозі. Під його ногами був якийсь люк. Він явно щось стереже.
      Герміона підвелася і пильно на них подивилася.
      – Сподіваюся, ви задоволені собою. Ми всі могли загинути або ще гірше – нас вигнали б зі школи. А тепер, якщо не заперечуєте, я пішла спати.
      Роззявивши рота, Рон дивився їй услід.
      – Не заперечуємо, – сказав він. – Можна подумати, ніби ми тягнули її за собою, правда?
      Але, влягаючись у ліжко, Гаррі не міг забути слів Герміони. Той пес щось стереже… А що казав Геґрід? "Ґрінґотс" – найбезпечніше місце у світі для зберігання всього, що треба заховати, – за винятком хіба Гоґвортсу.
      Здається, Гаррі зрозумів, де самележить маленький неохайний пакунок із сейфу сімсот тринадцять.

РОЗДІЛ ДЕСЯТИЙ
Гелловін

      Мелфой не повірив своїм очам, побачивши наступного дня, що Гаррі й Рон ще й досі в Гоґвортсі. Вони мали втомлений, але цілком безжурний вигляд. І справді, прокинувшись уранці, Гаррі й Рон вирішили, що зустріч із триголовим псом була чудовою пригодою, і тепер їм кортіло знову зіткнутися з чимсь несподіваним і цікавим. Тим часом Гаррі розповів Ронові про пакунок, який, здається, перенесли з "Ґрінґотсу" до ГЬґвортсу, й вони довго міркували над тим, щомогло потребувати такої поважної охорони.
      – Це щось або дуже цінне, або дуже небезпечне, – припустив Рон.
      – Або те і те, – додав Гаррі.
      Але напевне хлопці знали тільки те, що загадковий предмет був завдовжки десь п'ять сантиметрів, проте без додаткової інформації здогадатися, що то,шансів майже не було.
      Ані Невіл, ні Герміона абсолютно не цікавилися, Що сховано під псом і тим люком. Невіл думав тільки про те, щоб уже більше ніколи не наближатися до пса.
      Герміона поки що не хотіла розмовляти з Гаррі та Роном, але була таким самовпевненим всезнайком, що могла й здогадатися про щось. Ну, а найДужче хлопці прагнули якось помститися Мелфоєві, і така нагода, на превелику втіху для них, трапилася наступного тижня, коли прибула пошта.
      Тільки-но сови, як завжди, позалітали до Великої зали, всі звернули увагу на видовжений тонкий пакунок, який несли шість великих сипух. Гаррі не менше за інших зацікавився, що там. Як же він здивувався, коли сови скинули цей пакунок просто перед ним, збивши на підлогу його шинку. Не встигли вони відлетіти, як інша сова кинула на цей пакунок ще й листа.
      Гаррі спершу відкрив листа, і добре зробив, бо там було написано:
      НЕ РОЗГОРТАЙ ПАКУНОК ЗА СТОЛОМ! У ньому твій новенький "Німбус-2000", але я б не хотіла, щоб усі знали, що ти отримав мітлу, бо інакше кожному захочеться. Олівер Вуд зустріне тебе нині о сьомій вечора на полі для квідичу і проведе з тобою перше тренування.
      Професор М. Макґонеґел
      Гаррі ледве зумів приховати свою радість, показавши записку Ронові.
      – "Німбус-2000!" – заздрісно простогнав Рон. – Я й у руки ніколи не брав!
      Хлопці швиденько вийшли з зали. Вони сподівалися, що встигнуть розпакувати мітлу ще до початку уроків, але у вестибюлі дорогу нагору їм заступили Креб і Ґойл. Мелфой вихопив у Гаррі пакунок і обмацав його.
      – Тіпа мітла, – зневажливо пирхнув він, жбурнувши її назад із заздрісно-презирливим виразом обличчя. – Цього разу, Поттере, ти своє таки отримаєш, бо першокласникам не дозволено мати мітлу.
      – Це не якась стара мітла, – не зміг стриматися Рон, – а "Німбус-2000"! У тебе, Мелфою, там удома що – "Комета-260"? – Рон усміхнувся до Гаррі. – "Комети" непогані, але до "німбусів" їм, як до неба рачки.
      – Візлі, карочє, щоти знаєш про це! Ти й півдержака не маєш за що купити! – відрубав Мелфой. – Мабуть, складаєш з братами прутик до прутика!
      Рон не встиг відповісти, бо з-під Мелфоєвого ліктя вигулькнув професор Флитвік.
      – Часом не сварка, хлопці? – пискнув він.
      – Поттерові прислали мітлу, пане професоре! – швиденько доніс Мелфой.
      – Так, так, це правда, – підтвердив професор Флитвік, усміхаючись до Гаррі. – Професорка Макґонеґел розповіла мені про ці виняткові обставини. І яка то модель, Поттере?
      – "Німбус-2000", пане професоре, – відповів Гаррі, ледь стримуючи регіт, побачивши тупо-ошелешене обличчя Мелфоя. – Я, до речі, отримав її якраз завдяки Мелфою, – додав він.
      Гаррі й Рон попрямували мармуровими сходами вгору. Їм аж свербіло поглузувати з розлюченого Мелфоя.
      – Це правда, – фиркнув від сміху Гаррі, коли вони піднялися. – Якби він не забрав Нагадайка, я б не опинився в команді…
      – То, по-твоєму, це нагорода за порушення правил? – залунав за їхніми спинами сердитий голос. Сходами піднімалася Герміона, криво позираючи на пакунок у Гарріній руці.
      – А я думав, ти з нами не розмовляєш, – сказав Гаррі.
      – І далі не розмовляй, – додав Рон, – Це для нас така радість!
      Задерши носа, Герміона пішла.
      Того дня Гаррі було дуже важко зосередитися на уроках. Подумки він постійно вертався до спальні, де під ліжком лежала його нова мітла, або уявляв собі поле для квідичу, де увечері почнеться тренування. Проковтнув вечерю, навіть не зауваживши, що їсть, а тоді нарешті помчав разом з Роном нагору розпаковувати "Німбус-2000".
      – Ого! – вигукнув Рон, коли на ліжко викотилася мітла.
      Навіть Гаррі, що нічого не знав про різні моделі, подумав, що мітла просто чудова. Гладенька й лискуча, з держаком із червоного дерева, вона мала довгий хвіст з охайних, рівненьких прутиків, а вгорі було виписано золотом "Німбус-2000".
      Десь перед сьомою вечора Гаррі вийшов із замку й пішов у сутінках на поле для квідичу. Він ще ніколи не був на цьому стадіоні. На трибунах довкола поля було кілька сотень місць. Вони розміщалися так, щоб глядачі сиділи досить високо і все добре бачили. На кожному кінці поля стояли три позолочені стовпи з кільцями вгорі. Ці стовпи нагадали Гаррі пластмасові палички, крізь які діти видувають мильні бульбашки, щоправда, стовпи були п'ятнадцять метрів заввишки.
      Гаррі так кортіло літати, що він не став чекати Вуда, а сів на мітлу й відштовхнувся від землі. Яке відчуття!.. Він облетів стовпи, а тоді почав понад полем то здійматися вгору, то опускатися. "Німбус-2000" повертав куди треба від найлегшого дотику.
      – Гей, Поттере! Сідай!
      Прийшов Олівер Вуд, несучи під пахвою велику дерев'яну коробку. Гаррі приземлився поряд із ним.
      – Чудово! – зблиснув очима Вуд. – Тепер я бачу, що мала на увазі Макґонеґел… Ти й справді природжений літун. Сьогодні я навчу тебе правил гри, а потім ти будеш тренуватися з командою тричі на тиждень.
      Вуд відкрив коробку, де лежали чотири м'ячі різних розмірів.
      – Що ж, – промовив Вуд, – правила гри у квідич досить прості, а от навчитися грати не так уже й легко. В кожній команді – семеро гравців. Троє з них – загоничі.
      – Троє загоничів, – повторив Гаррі, а Вуд тим часом витяг яскраво-червоного м'яча завбільшки, як футбольний.
      – Це – квафел,– пояснював Вуд. – Загоничі кидають квафел один одному і намагаються закинути його в одне з тих кілець, щоб забити гол. За кожен забитий квафел команда дістає десять очок. Розумієш?
      – Загоничі кидають квафел в кільця, щоб забити гол, – відповів Гаррі. – То… це щось… як баскетбол на мітлах із шістьма кільцями, так?
      – А що таке баскетбол? – здивувався Вуд.
      – Е, пусте! – швидко сказав Гаррі.
      – Гаразд, слухай далі. У кожній команді є ще воротар.От я – воротар Ґрифіндору. Я маю літати довкола наших кілець і заважати суперникам забити гол.
      – Три загоничі, один воротар, – упевнено повторив Гаррі. – І вони грають квафелом. Зрозумів. А навіщо це? – Гаррі показав на три м'ячі, Що лежали в коробці.
      – Зараз побачиш, – сказав Вуд. – На. – Він Дав Гаррі невеличку битку, немов для гри у крикет.
      – Тепер я покажу, що роблять бладжери, – сказав Вуд. – Оце два бладжери.
      Він показав Гаррі два однакові чорні м'ячі, трохи менші від червоного квафела. Гаррі помітив, що вони мовби хотіли вирватися з-під ременів, які притримували їх у коробці.
      – Відступи, – попередив Вуд. Тоді нахилився й вивільнив один бладжер.
      Чорний м'яч відразу злетів високо вгору, а тоді шугонув просто в Гарріне обличчя. Гаррі, щоб урятувати свого носа, відбив м'яча биткою – м'яч пронісся над їхніми головами, а тоді кинувся на Вуда, який зумів ухилитися і притис його ногою до землі.
      – Зрозумів? – захекано мовив Вуд. Він запхнув бладжера, що й далі пручався, до коробки і надійно закріпив його ремінцями. – Бладжери шугають довкола і намагаються збити гравців з їхніх мітел. Ось чому в кожній команді є по два відбивачі.У нашій команді це близнюки Візлі, і їхнє завдання – захищати наших гравців від бладжерів і відбивати їх у бік команди суперників. Запам'ятав?
      – Троє загоничівстараються забити гол квафелом; воротарзахищає стовпи з кільцями; відбивачізахищають гравців своєї команди від бладжерів, – скоромовкою випалив Гаррі.
      – Класно, молодець! – похвалив його Вуд.
      – Е-е… а чи було таке, що бладжери когось убили? – мовби між іншим запитав Гаррі.
      – У Гоґвортсі – ніколи. Іноді хтось мав поламану щелепу, але нічого страшнішого не траплялося. Ну, а тепер останній член команди – ловець. Це ти. І тобі не треба перейматися ні квафелом, ні бладжерами…
      – …хіба що вони проб'ють мені голову.
      – Не журися – Візлі чудово дають раду з бладжерами, – вони й самі наче пара живих бладжерів.
      Вуд витяг з коробки четвертого, останнього, м'яча. Проти квафела і бладжера він був маленький – десь такий, як великий горіх. Був золотавий і мав невеличкі срібні крильця.
      – Це, – сказав Вуд, – золотий скич, найважливіший м'яч. Його дуже важко зловити, бо він дуже швидкий і ледве помітний. І ловить його ловець.Ти мусиш постійно снувати між загоничами, відбивачами, бладжерами і квафелом, щоб упіймати його швидше, ніж ловець суперників, бо ловець, який зловив снича, здобуває для команди сто п'ятдесят очок, і цього майже завжди вистачає для перемоги. Ось чому проти ловців так часто порушують правила. Матч закінчується тільки тоді, коли хтось упіймає снича, тому гра може тягнутися скільки завгодно. Рекордом, здається, було три місяці, і тоді мусили час від часу міняти гравців, щоб вони могли виспатися. Оце ніби й усе. Є запитання?
      Гаррі заперечно похитав головою. Він чудово розумів, щомає робити, а от як це робити було проблемою.
      – Ми поки потренуємося без снича, – сказав Вуд, обережно пакуючи м'яча назад до коробки. – Вже темнувато, можна його загубити. Давай спробуймо з цими.
      Вуд витяг з кишені торбинку з м'ячиками для гольфу, і за пару хвилин вони з Гаррі вже шугали в повітрі. Вуд з усієї сили кидав м'ячі в різні боки, а Гаррі ловив їх.
      Він не проґавив жодного м'яча, і Вуд був у захваті. За півгодини геть споночіло, і тренування припинили.
      – Цього року на кубку з квідичу викарбують назву нашої команди, – радісно сказав Вуд, коли вони прямували назад до замку. – Я не здивуюся, якщо ти перевершиш самого Чарлі Візлі, а він міг би грати за збірну Англії, якби не поїхав полювати драконів.
      Можливо, через свою заклопотаність, адже треба було не тільки виконувати домашні завдання, а й тричі на тиждень, під вечір, ходити на тренування з квідичу, Гаррі не міг повірити, що вже минуло два місяці, відколи він у Гоґвортсі. Він почувався в цьому замку як удома, причому значно краще, ніж будь-коли на Прівіт-драйв. Та й уроки ставали щораз цікавіші, бо учні вже добре засвоїли основи всіх предметів.
      Уранці напередодні свята Гелловін їх розбудив солодкий запах печеного гарбуза, яким пахло в усіх коридорах. А на уроці заклинань професор Флитвік оголосив, що вони, на його думку, вже готові робити те, про що мріяли найдужче – змушувати літати різні предмети (про це вони мріяли ще відтоді, як він змусив літати довкола класу Невіловову жабку).

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8, 9, 10, 11, 12, 13, 14, 15