Журавлиний крик

А людина – це мікрокосм, і сутність її та сама, що й великого світу. Але вона мислить, і мислення людське – третій світ. Світ, що допомагає пізнати спочатку самого себе, а потім усе інше. Це так просто! Пізнати самого себе, збагнути свої сили і приходити до великого світу зрячим, без тривог і суєти… От справді, віддав би ти мені, полковнику, хоча б одного сина в науку, я б витурив з його серця прагнення до машкари й марнославства.

Кулябка мовчав. Калнишевський опустив аж на самі очі кошлаті брови, та раптом звів їх різко догори.

– Мудруєш, Григорію Савичу. Це добре – мудруй. Та я думаю про своє. Коли кожен мій воїн почне заглиблюватися у самого себе, самого себе пізнавати, тоді не буде кому виконувати наказів, які завжди накидаються чужою волею. Яким же чином спрямуються мечі в єдину ціль?

– Ти мислиш, як полководець, – відповів Сковорода. – А чи ти усвідомив ту мету? Коли так, то вже стоїш на порозі до самопізнання. Тож подбай, щоб ця мета була не тільки твоєю, щоб зрячі, а не сліпі за неї йшли на смерть.

– Думки твої густі й поживні, як мед, філософе, – промовив кошовий. – Та я ще не бачу такої громади, яка сама б дійшла до свого вдосконалення. Мусить бути примус. Примус, що дає силу тримати зброю.

– Так, мусить бути примус, та насамперед внутрішній, що дав би силу встояти людині, коли вона залишиться без зброї. Бо що ж станеться тоді, отамане, коли шабля у нерівній боротьбі зламається?

– Поляжемо…

– Поляжуть не всі – найхоробріші. Чим житиме народ, коли в нього не стане зброї, а до думки його не привчили? Загине він. А щоб цього не трапилося, вчитися треба: кожної миті, щодня день розум свій будити – він же безмежний. Коли народ матиме його хоча б у головах окремих людей, то уподібниться він кременеві, в якому затаївся вогонь. Прийде час, притулять губку, черкнуть кресалом – і воскресне вогонь у себе вдома, і не треба буде ходити за ним по сусідах – просити і кланятися.

Сковорода сперся потилицею до стовбуру яблуні й дивився в небо, що горіло останніми відблисками сонця. Напливало надвечір'я. Спіймав на собі погляд Павла.

– До Петербурга хочеш? – спитав. – Що ж, Петербург не каторга. В цьому городі багато людей зі світлими умами. Та є у ньому заслання духовне – двір. Там треба остерігатися людей письменних, що бажають ходити в шатах, люблять вітання на торгах і перші місця на бенкетах. Там треба уподібнитися пальмі: чим міцніше стискає її камінь, тим швидше й стрімкіше здіймається вона догори.

– Тоді вона може зламатися від дужого вітру, – відказав Павло.

– Пальма сягає кроною до неба, а корінням до води. Небо – мудрість, а вода – живиця рідного люду. Пізнай добре свій народ, а в народі себе. Будь ти лях, чи француз, чи татарин – знайди своє місце. Бо на своєму місці все чисте, красне і не підроблене. Деревина міцна на своєму ґрунті.

Мовчали потім. Кожен думав про своє. Кулябка, певно, марудив душу думками про синів, яких він уже не спроможний віддати на науку доброму вчителеві. Чекала вдома на свого дядька хорунжиха Меланія, якій служниця полковника сповістила про приїзд зацного гостя. Любимського діймала одна думка: «Пізнай самого себе».

Вечоріло. Гамір у містечку стихав, крамарі замикали склепи, бамкав вечірній дзвін на дзвіниці Троїцької церкви. Крізь просвіти міжяблунями прозирали зелені бані Мгарського монастиря, промені призахідного сонця запалювали восьмикутні зорі на куполах Преображенського собору.

Шалматов стояв навпроти церковці Святого Афанасія, і здавалося йому, що бачить обриси майбутнього іконостаса. На обличчя майстра лягла тиха втіха. Хто зна, як зміниться те видиво завтра, позавтра, у розпалі роботи… Може, одна зазубрина у візерунку або скульптурі примусить міняти нинішній задум – він ще не знає. Та знає вже, що ангела-скомороха різьбити не буде. Можливо, цей образ вийде краще на Січі, де чимало веселих гультіпак-запоріжців, а тут… Тут він не побачив радості на людських обличчях. Він сплете на колонах виноградну лозу, і щедро родитиме лоза, і тектиме цілющий сік із плодів, і будуть ангели чаші підставляти, та сік тектиме поза креш до ротів земноплазів і потвор, що не садили лози, не плекали її, а мед призначався для споживання їм…

Калнишевський підвівся з-за столу.

– Спасибі, полковнику, за хліб-сіль. Сисоя тобі залишаю, десь він уже, напевно, там, біля монастиря… Ходімо, Павле, до твоїх, там нас заждалися… А тобі, любомудре, спасибі. Я старий і на коні виріс, шаблю в руці навчився тримати змалку. Та твої слова затямлю. Слухав я тебе, і згадалася мені казка, яку колись давно розповідала моя мати. Розказувала, буцімто в давню давнину тому народові, що жив до нас на цій землі, скинули боги дари з неба: плуг, ярмо і сокиру. Щоб вони орали, в ярмо худобу запрягали і боронилися від ворогів. Я по-своєму тепер тлумачу цю казку: орати землю треба – мало ми цього робили, оборонятися мусимо, щоб не дати себе запрягти в те ярмо, що призначалось для худоби. А для цього потрібна сокира. Ти ж, немов предковічне божище, кидаєш зі своїх висот ще одну зброю – думку. Спасибі скажуть тобі колись люди.

Сковорода скупо усміхнувся, мовив:

– Затям, отамане, що ця зброя ніколи не ламається, якщо вона добре гартована і вигострена. Шабля випадає з рук переможеного, але ніхто не в силі стяти всіх переможених голів.

До Сковороди підійшов Любимський.

– Може, ми ще колись побачимося, Григорію Савичу. Я дуже хотів би цього…

– А що, світ тісний, – відказав Сковорода.

– Тільки не хочу бути вашим учнем. Не хочу бути тінню Сковороди. Мушу стати самим собою.

– Люблю прямоту й щирість, – не образився Григорій Савич. – Йди своєю дорогою, друже. Молоді авторитетів не визнають, і це добре. Надмірне захоплення авторитетами плодить епігонів. Проте найрозумніша людина переконується у сивій зрілості, що вона весь час була чиїмось учнем. Але тоді вже вміє вчити інших. Запам'ятай лише одне, і хай воно тебе провадить, поки прийде кришталева чистота думки й духу: коли не можеш нічим прислужитися вітчизні, намагайся хоч не шкодити їй. То добре, що вчишся у Франції: віє звідти весною розуму. В країні, де ще й нині злочинця розривають чотирма кіньми, з'являється мислитель Дідро зі своїм «Листом до сліпих», Монтеск'є з «Духом законів» і Вольтер з «Кандідом». Принеси того духу сюди.

– Ті книги паризький парламент засудив до спалення, а Дідро кинули до тюрми.

– Коли хочуть дізнатися про якість металу, кладуть його до горна.

– А чи є у нас горно, щоб вкласти до нього душу? – спитав Любимський.

– Ми всі в тому горні. Тільки сліпі й боягузи вважають його сонячною долиною… Іди своєю дорогою, Павле Любимський, і пізнавай самого себе…

Павло подався за Калнишевським. Здавалось йому, що між ним і Сковородою не все ще договорено, хотів оглянутися, та не зробив цього, розпростав рамена, наче звільнявся від тягаря.

«Пізнай самого себе… З'ясуй, чому і для кого живеш, – міркував Любимський, мовчки йдучи зі закладеними за спину руками. – Чи не пізно? Я ж пізнавав дотепер усе, що міг, крім себе. А навіщо? Мені треба книг і знань, мені треба бібліотек і затишку, мені треба, зрештою, світового простору й поваги розумних людей, а не куцого світу заіржавілого лицаря і провінційного мудреця. Що мені до них, і чому вони хочуть прив'язати мене ретязями до цієї землі?..»

…Удосвіта вийшов над Сулу. Вийшов на вали й дивився, як сходить черлене світило. Сприймав красу землі, на якій народився, і почуття дивного піднесення вливалося Павлові до грудей.

Парувала річка, немов кінь під дощем, і захотілося схопити за гриву коня сивого і мчати на ньому в безвісті, і зріти з його хребта обаполи незнаного світу.

Поряд стриміли руїни замку Вишневецьких, зруйнованого Кривоносом: було ж, було і – марно! Хіба марно, хіба марно? – дзвеніли перепели у споловілій пшениці, мчав сивий кінь до Мгарської гори і здибився – став, зачудований творінням людських рук.

«Стій, коню! – наказав юнак і повагом, як статечний господар, спустився по кручі до нього, гладив його гарячу спину, а вона сиво парувала й вигиналася, гладка й пружна. – Стій, коню. Я осідлав би тебе, бо не зовсім чужий ти мені. Та немає в мене козацької збруї і шлеї робочої немає. Пастухом став би, та чи повіриш ти мені, коли я не при тобі виріс? Ні, ні, хай тебе пасуть інші, а я до чужого табуну найнявся».

Розпашілий кінь, що біг усю ніч степом через Україну, згадуючи свою колишню силу й відвагу, впокорився вдень і тепер сумирно пасся, чекаючи, поки його впряжуть.

Павло подався крутою стежкою на Мгарську гору й біля монастиря побачив парубка, що дивився на уквітчані зорями зелені бані. Став поруч.

– Що там бачиш? – спитав.

– Бога…

Пішов Павло, не бажаючи більше розмовляти з боговидцем, бо сам почерпнув у Дідро мудрості, яка сюди, над Сулу, ще не скоро прийде. Брів високою тирсою, що ніжно лоскотала обличчя, бачив тільки небо і був задоволений, що ніхто й ніщо не заважає йому дивитися в нього. Вщухали у душі роздвоєння, стривоженість і сумніви, бо впізнавав себе – жерця науки й висоти.

Та раптом крізь гущавину трави побачив постать дівчини у квітчастій корсетці. Дівчина швидко перетинала його дорогу, злякавшись, може, шелесту. Павло з цікавістю прискорив ходу і перейняв – хоч і не бажав цього, бо хотів бути на самоті, – перейняв її так, як переймають козаки дівчат, – схопив за руку й потягнув до себе. Вона збентежилася, смикнулася; вона була русява, як ряска тирси, туга коса впала з її рамена йому на руку.

Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості, бо ж дотепер ні в помислах, ні у снах не леліяв жінок, і бридкі були йому оргії Кулябчиних синів у Страсбурзі, і сердився він у душі, немов аскет, коли вечорами на лубенських задвір'ях хапали козаки дівчат і тягли за собою у загінки дерев.

Павло міцно тримав дівчину за передпліччя і сам дивувався із своєї сміливості…

А тепер тримав незнайому дівчину так само – за руку, притягав її до себе, й соромився, і водночас радів, що може це робити й бачити дівочу вроду так зблизька.

Спитав, як усі питають:

– Як тебе звати?

– Уляна… – відповіла, і ще полохливо, та вже граючи очима, бо теж була такою дівчиною, як і всі, придивлялася до хлопця і, мабуть, упізнала, певно, що впізнала, коли сказала: – Пустіть, паничу, хорунжому поскаржуся.

– Звідки ж ти?

– З Лубен, а звідки б? – засміялась і таки висмикнулася, побігла рівною тацею гори і зникла у виярку.

Вертався назад. Здалося, сонце знову сіло низько над обрій і було червоне, знову парував сивий розгарячений кінь, примчавши з нічної волі в хомутний день. Ішов ще раз до нього, рукою обшморгував жорстку ряску з тирси і жбурляв нею, немов сівач зерном, ліворуч і праворуч, обшморгував і жбурляв – наліво й направо…

Парубок-боговидець усе ще стояв на тому самому місці й дивився тепер на баню церковці Святого Афанасія.

Любимський поклав йому руку на рамено і знову запитав:

– Що ж ти там бачиш?

– Людей бачу. Живих людей на мертвому іконостасі… Мовчи. Пильно дивись і слухай, – сказав Сисой.

І тоді почало діятися чудо серед білого літнього дня. Церковна брама тихо прочинилася сама, і з глибини церкви крізь урочистий сутінок, крізь густий запах ладану й воску пробилося миготливе світло престольних свічок, а за пучками жовтої полумені матово видніли дерев'яні колони. З їх підніжжя вихопилися паростки виноградної лози й поповзли в'юнко вгору. Лоза зелено цвіла, зав'язувалися на ній плоди, набрякали соком ягоди, жовтіли і тріскали від переситу. Внизу посередині виростав прямо зі землі колос, і не мав він стебла, і був широкий, як долоня, а зерно вилускувалося з кожушків полови і скапувало золотом униз. Угорі проступали обриси людських облич, їх було багато, та кожне інакше, і в очах кожного зоріло щось своє, затаєне і нерозгадане. Вони дивилися на виноградні грона і на колос, вони раділи й горді були, і якась тривога сповнювала їхні очі. Знизу до колон і стебла підповзали людиноголові дракони, вужі й ящери, згори злітали ангели, і святий Юрій уже кидав списа в пащу одній з потвор… Та враз полився сік і посипалося зерно: кривда, туга й образа діткнулися людських облич, вони ставали щораз рельєфнішими, виразнішими, і малювалися на них радість і печаль.

Розділ шостий

Коли вже несила було ходити по казематі, коли втомилися очі вдивлятися у надщерблений камінь на стіні за маленьким віконцем, він ліг горілиць на нари і склепив повіки, а тоді замиготіли жовтаві пучки полумені свічок і вихопили з темряви обриси Сисоєвого іконостаса з блідими силуетами людських облич.

Їх було багато, і всі вони намагались протиснутися ближче до пам'яті, але незримий різець казематної ночі натхненно різьбив лише один рельєф. Силуети тьмяніли і зникали; рисочка за рисочкою відточувалося й проступало вперед утрачене рідне обличчя. Улянчине… Таким самим воно було тоді, коли лубенська дівчина випадково перетяла йому стежку у високій тирсі на Мгарській горі й туго і назавше заарканила біженця з рідної землі, спинила, прив'язала для радості й муки.

Різьбив різець овал лиця й ніжні впадини на щоках, і закрій усмішки на губах, і тихий погляд очей, спокійних і впевнених, виплітав товсту косу, перекинуту на груди, – вирізьблював на чорному іконостасі рельєф дівчини, яку наздогнав того самого дня біля руїн замку Вишневецьких, коли за гору сповзало сонце, а Сула знову втікала від захомученого дня у вільну ніч.

Павло сходив із висот на землю. Думки ширяли ще десь там, у височині, і кликали, і кликали: «Геть звідси!», а ноги вже торкнулися твердого ґрунту, а очі вже спіймали мить краси – і був то рідний ґрунт і рідна краса.

Він ще тоді не знав, що наступить новий день – примчить знову сивий кінь зеленою долиною і знов, як нині, зупиниться біля нього, а він вставить ногу в стремено і вже ніколи не вивільниться, і прив'яжуть його до хребта коня, мов бранця, предковічна й приспана нині туга і потреба, обов'язок і бажання, і що кожна дорога віднині завжди пролягатиме через цей шмат землі.

Він ще не знав. Але бачив перед собою дівчину, що назвалася Уляною, і розумів, що не тільки потяг, тамований роками захланного гарбання знань, і не тільки дівоча зваба погнали його сьогодні шукати Уляну. Він в один мент збагнув, що це майнула перед ним частка його власної сутності, частка, ймення якої не знав, та порожнечу, де вона повинна була жити, відчував завжди, а що не вмів заповнити її знаннями, то клубились у ній скепсис, байдужість до рідної землі й невіра в тих людей, що віддали його світові.

Павло ще не встиг заговорити до неї, а вже мав віру, що на кожне його слово вона відгукнеться, як перемовляються струни на бандурі, він ще не відав, що таке кохання, не скуштував і присмаку його, а воно вже налило його груди, не розпитав іще, чия дочка Уляна і чи не віддала кому дівочих рушників, а вже сказав так просто, наче про це давно мовлено-перемовлено:

– Я одружуся з тобою, Уляно.

– Вийду за тебе, Павле.

Уляна теж не могла знати його помислів, та готова була ділити з ним усе, що трапиться у житті, бо ж давно призначена для нього, як земля для цвіту, і для зерна, і для домовини.

Чинбарівна Уляна рушників нікому не давала: вірила, що прийде той час, коли син хорунжого Любимського опустить погляд від небес на землю й побачить там людей, які знають його, і цінують, і плекають, і надіються. А серед них уздрить її – народжену для нього, викохану для нього, щедро відвіновану вродою і добром, як він – розумом.

І в думках тоді не було в Павла: усе, що буде діятися на цьому світі, стосуватиметься саме її – Уляни. Закатує шляхтич у Смілі кріпака – заболить йому той куток серця, де житиме вона. Підуть ландміліцейські полки на запорізькі землі – її життя топтатимуть; візьмуть ясир татари – частку її долі вкрадуть; зневажить чужинець Україну – її зневажить. Болітиме йому доля свого краю болем коханої.

То була тепла літня вічність за валами над Сулою, а потім день, вбираючись у хомут, дивився на них – поєднаних і вільних, – нахмарившись легенько журбою.

Чорна казематна ніч вирізьблювала рельєф коханої над гронами винограду і над пшеничним повним колосом.

«Ти не журишся, Уляно… Твої очі й тепер, як завжди, ясні й спокійні. В них тільки бляклою тінню блудить затаєна тривога, але ніколи не повняться вони розпукою і безнадією. Як ти дісталася з Москви додому крізь довгий і холодний світ? Але дісталася, я це знаю. Бо ти впевнена в тому, що все йде так, як мусить іти. Як же інакше? Коли б у нас ішло життя по-іншому, то й ми були б іншими людьми. А якщо б хотіли, бувши такими, як ми є, кривулями йти по світу, тоді зневажили б самі себе. Ми не маємо чого впадати в розпач, бо такого життя собі бажали. Нас добре воно провадило, і ми горді з цього. Тому й не рисує різець казематної ночі тяжкої зажури на твоєму лиці».

Ніч різьбить рельєфи…

Хто ж це? З юрби проступають машкари і, мов запізнілий докір, блазнюють на іконостасі, як колись на сцені Києво-Могилянської академії. Щезніть, дайте уздріти живі обличчя!

Не щезають. Брязкає зброєю богиня Беллона, одягнена в пурпурові шати, хвалиться своєю силою богиня перемоги, рече: «Крепость моя і сила столь многа повсюду, коль от начала мира не бяше отнюду!» А Марс, обвішаний зброєю, стає враз таким жалюгідним, на коліна падає, благає: «Того ради тебе припадаю яве, да примет мя, мужа, ко твоей державе». Та ось вибігає Бунт; роз'ярений, неприборканий, він обурюється: що трапилося з відважним Марсом? «Что се слишу, тошно і весьма ужасно, яко Марс поработился Беллоне напрасно!» Але прорікає всесильна Беллона сакраментальне «Всяк противяйся власти противится Богу, вижу, яко от него казнь приимеши многу!» Казнь, страту? Страх умить охолоджує бунтаря, він никне, ниціє, труситься і просить: «Помилуй мя, отселе не буду вашу грозну противиться суду…»

Ректор Миславський вельми задоволений дивадлом «Образ страстей мира сего»; представник найсвятішого Синоду, на честь якого готувалася вистава, щось шепоче до вуха ректорові, той розпливається у щасливій усмішці. Спудеї мовчки перезираються, Миславський миттю гасить усмішку: чому тихо в залі, чому не чути оплесків, схвального гомону? Хтось викрикнув: «Зніміть машкари і покажіть пики!» – а машкари й справді треба знімати в кінці вистави, – і вже гордо позирає на публіку спудей класу богослов'я Михайло Щербак з Пирятина, знімаючи машкару Беллони, байдуже помахує личиною Марса гульвіса Данило Кулябка з класу риторики, а третій…

Новий рельєф на іконостасі…

Маски зникли, вирізьбилися контури обличчя спудея класу філософії Павла Любимського. Тиждень вивчав роль скореного Бунту, вжився у неї і зрозумів страшний її сенс: приниження, ганьба і безвихідь. Актора розчавила роль, він ще не вийшов з неї. Бунтарська машкара валяється долі, вигляд лицедія пригноблений – Бунт упокорений.

«Бунт упокорений», – збагнув тоді Павло і розпрощався з юнацькими мріями, що вимарювали степ, і переправи, і гик орди, і лемент шляхти, і шалений галоп із шаблею в руці, піднятою високо над головою. Бунт придушений, то де ж вихід, чим заповнити порожнечу, що зяяла на місці втрачених марень, як зберегти хоча б свою власну свободу, що робити, щоб не стати духовним рабом, коли тіло взяте на дибу? І тоді він відчув спрагу знань. Знань, які дадуть йому віру в себе, гордість за себе, створять власний світ, якого ніхто не зможе відібрати; світ цей дасть йому незалежність і волю духу. І він пішов здобувати його.

І здобув, і став високим – головою підпирав небо, зрів далеко, і марними здавалися йому потуги батьків, які ще метушилися зі затупленими шаблями, у дідівських кунтушах. Він зрів далеко і бачив високі п'єдестали, з яких колись покажеться мирові й дасть йому те, що набув сам. До землі було далеко, він не міг чути людських голосів, та й не хотів чути, бо все те здавалося йому дріб'язком і марними виглядали земні пристрасті – бунт же упокорений! – переступав через людську метушню і йшов упевнено у свої світи.

Та раптом хтось так виразно промовив, і він почув це й задумався: «Усі римлянами хочуть стати, а ти пізнай свій народ і в ньому себе». «Гучна фраза», – спробував відмахнутися, але таки поглянув на землю і сивого коня побачив – вітцівського, дідівського, – змученого денним підневільним таруванням і нічним галопом до волі. «Не мій це кінь», – сказав і геть пішов, а тоді в очі увійшла краса його батьківщини, втілена в одному обличчі. І меншим тоді став, і враз міцнішим, і замість тім'їв очі людські уздрів, а в них тривогу й журу, а замість високих п'єдесталів побачив реальний жорстокий і правдивий іконостас Шалматова.

Рельєф стає чимраз чіткішим. Зіслизає з нього ганьба впокорення і фальшива бундючність. Вигляд збентежений, погляд розсіяний – як далі бути? Кидати все, за шаблю і – на Січ? Ні… А що?

Підкажіть, студіозуси королівського педагогіуму, порадьте, колеги, що має робити Любимський, козацький син, що раптом упав з висот на шмат зеленої землі над Сулою? Ти скажеш, Даниле? В тебе підпухлі від безпутства очі, животієш хіба що у своїй бандурі – ти нічого не порадиш. А може, ти, Михаиле Щербак із Пирятина, інспекторе козацького земляцтва у Страсбурзькій бурсі? Михайло побоїться: у нього служба. То, може, ви, гостю-французе, мосьє Луї, студіозусе юриспруденції: ви ж не ризикуєте нічим…

А втім, не треба мені ваших порад. Там – Уляна, цього досить… Ні, цього мало. Ким я повинен повернутися до Уляни?

Вечір був звичайний, як завжди в бурсі за Даниловою бандурою, коли хлопці співають і тужать або ж витинають «тринди-ринди-триндиченьки, на болоті індиченьки», а потім розходяться. І розійшлися. Залишилося тільки три: Беллона, Марс, Бунт і ще гість – мосьє Луї. Ще гомоніли струни, ловили якусь мелодію, а гість отак, ніби між іншим, сказав:

– Вольтер на вигнанні у Ферне[6] працює над історичними опусами. Нині цікавить його Московія. Дивовижна широта знань цієї людини.

– Ви маєте на увазі найновішу його працю про Петра І? – запитав Любимський.

– Так. Але що цікаво: концепція цього історичного дослідження полярно протилежна концепції «Історії Карла XII», що вийшла колись у Руані, маю на увазі місця, які стосуються України.

– Тут, очевидно, далася взнаки слабкість філософа – його пристрасть подобатися сильним світу цього, – мовив Любимський, спохмурнівши.

– А мені здається, – на губах Луї прослизла скептична гримаса, – що Вольтер просто розчарувався у можливостях козацтва, народу вашого. А гетьмани… Навіть Хмельницький страждав комплексом неповноцінності: розбивши наголову польське військо, вже під Замостям, звідки видно було Варшаву, дав згоду на елекцію короля Яна-Казимира і присягнув йому. Ніяк не можу зрозуміти, чому він далі називав себе підданим короля, коли в того фактично не було вже королівства…

– Звичайно, вам це тяжко зрозуміти, – відказав Павло. – Як і нам. Видно, непроста то річ – творення нації і держави…

– Останній же ваш гетьман, Розумовський, – продовжував Луї, – дав Вольтерові всі підстави для розчарування. Яке неоригінальне і примітивне його турне по Європі по тому, як у нього відібрали гетьманство. У дворі могутнього Фрідріха Великого гостює екс-гетьман, якому в обмін на булаву дали пенсію в шістсот тисяч карбованців річно і маєток у Гадячі! Вольтер з явною іронією називає його в листі Кандідом[7], а він, приймаючи цей беклемес за чисту монету, подається до Франції, домагається аудієнції у Руссо – до Вольтера, бачте, не потрапив, – і, мавпуючи Катерину, пропонує філософові стати директором своєї власної бібліотеки на ренті Розумовського або ж переїхати до його гадяцького маєтку.

– Мені здається, мосьє Луї, що ви трохи несправедливі щодо Розумовського. Звісно, він не зразок державного керманича і міряти його аршином історію України не можна. Проте він людина насправді освічена і по-своєму, хай і пасивно, бажав добра Гетьманщині. Саме через це й постраждав. Домаганням спадкового гетьманства хотів зберегти автономію України…

Данила Кулябку знудила розмова Любимського з Луї. Повержений Марс закинув за плечі бандуру й попрощався.

– Річ не тільки в Розумовському, – уперто провадив далі своє Луї. – Ваша нація не дає ні видатних полководців, ні високих світочів духу. А Вольтер схиляється і перед одними, і перед другими.

І тут прорвало Любимського – несподівано для нього самого. Француз теж не сподівався такого спалаху, він знайомий з мосьє Полем. Поль – раціоналіст, зовсім не вражений національною сентиментальністю, він сам не раз глузував із Данилових шароварів і жупана, в які той полюбляв одягатися по неділях… Що сталося, мосьє Любимський, що я повів такого?

Павло підвівся зі стільця і сперся обома руками на стіл, пронизуючи знавіснілим поглядом гостя. Те, що сам про себе стверджував іноді, вважаючи, що має право на самобичування, – прозвучало в устах чужинця погордливо, набрало іншого змісту, образило і кривдою, хтозна-ким заподіяною, ударило в саме серце.

– А твій Вольтер знає мою землю? – проказав крізь зуби. – Знає він той молочно-медовий коридор між Європою й Азією, яким проходив хто хотів з вогнем і мечем, залишаючи по собі попіл, руїни, шибениці й палі, беручи собі за своє і силу нашу, і совість нашу, і дух, і розум? Знає він, що лемеші ми перековували на шаблі, шаблями землю орали, що вічний, щоденний ворог не давав нам скибу доорати, молитви домовити, дітей докохати? А може б, його Франція давно знефранцузилася, якби її Бог висквернив нашою фортуною… А ми вчилися і вчили, годувалися і годували, пили і поїли – усіх і вся! І бухало джерело достатку навіть тоді, коли землі не торкався леміш, а світло науки – душ людських. Нас убивали, нас навчали самоїдства, нас заманювали золотом і лівреями, нам ламали хребти, у диби брали наш вільний дух, але ми є!

– Мосьє Любимський, мосьє…

– Світочів духа не бачите в нас! А чи ви знаєте, що дочка київського князя Ярослава Мудрого, Анна провадила державну документацію французького двору, бо її муж, король Генріх І, був неписьменний? А хто розбив під Хотином Османа II – ви чули що-небудь про гетьмана Сагайдачного? Чия земля народила Сірка – пострах блискучої Порти? А славу їх ми зі своєї добродушності віддавали в чужі руки. Філософ Яків Козельський, що висунув ідею суспільного договору і переклав вашу «Енциклопедію», працює секретарем у петербурзькому сенаті, а вченого Симона Тодорського в гувернери царям приставили. А Сковорода, великий наш Сковорода, немов жебрак, з ціпком по Україні блукає і, певно, на своїй батьківщині не має і сотої частки тої поживи, що годує нині на вигнанні Вольтера!

Луї заспокоював Любимського. Він не хотів його образити, він розуміє, співчуває…

Інспектор Михайло Щербак із Пирятина, той, що потім напише доноса ректорові Києво-Могилянської академії, мовчав. О, цей не обмовиться ні словом. Він знає, що Любимський має рацію, він сам так мислить, але йому хребта уразила маленька кар'єра, яка потім, дозрівши, переламає його навпіл. Один тепер у нього клопіт: заперечити Любимському не вміє, притакнути, крий Боже, йому не можна – краще б не чув цієї розмови! Але таки чув і мовчати не сміє, він зобов'язався доносити начальству академії про те, чим дихають і що говорять студіозуси з українського земляцтва. Служба!..

Любимський зневажливо глянув на Щербака, і той, ображений, вийшов. Павло мовив до Луї:

– Нашим будителям тяжче, ніж французьким, вони не мають можливостей друкувати свої праці. Сковорода ходить від хати до хати й будить обивателя живим словом. Наче скульптор, що шліфує гранітну брилу і з безформного каменю творить подобу мислячої людини. Та справа ця забарна. І тому здається чужинцям, що народ мій спить. Але я відповім вам словами самого Сковороди: «Всякий сон пробудний. Хто спить, той не труп задубілий. Виспиться, пробудиться і забодрствує!»

Примечания

1

За легендою, на бенкеті в останнього царя Вавилонії незрима рука написала на стіні вогненними буквами слова: «пораховано, зважено, віддано». На другий день Валтасара знайшли мертвого, а Вавилонію завоювали перси.

2

1784 року Ахтіар перейменовано на Севастополь.

3

Так називали фіннів за найменуванням міста Каянаа.

4

Пайка одного монаха складала 9 крб. на рік.

5

Царські військові підрозділи, що квартирували в Україні.

6

Місто у Швейцарії, де Вольтер мав свій маєток.

7

Герой одноіменної повісті Вольтера.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.