Журавлиний крик

Підігнав коня і поїхав поруч.

– Батьку отамане, – врешті зважився заговорити, – вибачайте мені, немудрому, та хотів би я знати: ви вже зріли на очі тую царицю, якій звеліли вчора присягати?

– Мовчи, глуха, – менше гріха, – відказав сердито Калнишевський. По хвилині запитав, сопучи: – А тобі що за притичина? Мо, Гаврило у вухо нагудів, старий баглай?.. Чи вже сам багато розуміти почав?

– Не так, щоб багато, бо ж я недотепа, але знаю одне: Бог високо, а цар далеко… Та хіба вона чула, ота Катерина, як ви їй славу сукали? Не чула, певно… А козаки – це вже ви чули – он як гукнули!

– Не гни балабонів, Тринитко, – зм'як Калнишевський і заговорив уже спокійніше: – Ти бачив там, на майдані, ландміліцейського офіцера? Не чула цариця, то він чув. Вухо в неї до-о-вге!

– Та то так, – посміхнувся Тринитка. – Воно як у тій казці про кобилячу голову: «Заглянь-но мені у праве вухо». А там і срібла, і сукна всілякого, та ще й червінці.

– Ex ви, босва немита, – зітхнув Калнишевський. – Лоби тверді у вас, як ковадло. А хтось за вас по лезу шаблі ходити мусить… А може, й червінці! А може, й земля! Ти, Панасе, знаю, рубакою будеш добрим, думати ж, бачить Бог, не навчишся ніколи.

Більше Калнишевський не заходив з джурою у розмови, от хіба що – піди, та подай, та принеси: хай знає своє служне місце. За два дні мовчазної дороги прибилися до Батурина.

Давно не бував тут отаман. З молодості не навідувався сюди – шпоришем заросла до Батурина дорога. Тому вельми здивувався і в думці похвалив Розумовського за хазяйновитість: он тартак працює на Сеймі, виросли цегельня та воскобійня…

Гетьманський палац зирив на пришельців десятками вікон, високий, пишний, ошатний – добре осів Розумовський у своїй столиці, ніби навічно. У воротах на варті стояв охочекомонний жолдак у синьому жупані. Калнишевський спитав його, чи вдома гетьман. Вдома, хвалити бога. Відлягло кошовому від серця, бо ж звісно: Розумовський більше в Петербурзі вугли обтирає.

Жолдак провів отамана до приймальні, де аж капало золото з портретних рам, люстр і канделябрів. Гетьман не примусив довго чекати на себе, зайшов до приймальні – моложавий, у квітчатому халаті, без перуки. Чорняве, побите вже сивиною волосся кучерявилося на потилиці, тлусті складки на щоках і підборідді надавали його обличчю добродушності й простоти, і мимохіть згадав Калнишевський портрет гетьмана, що висить в Аничковому палаці в Петербурзі, і самого Розумовського – петербурзького. Чомусь там, у придворних салонах, люди стають іншими. Хто пихи набирає, хто страху, хто жельві повзучій уподібнюється, а йому, кошовому, хіба вигляд жебрака треба буде прибрати: прийде ж бо він до них не як рівня.

– На коронацію хочеш? – спитав гетьман. – Треба, конче треба… її величність благо прихильна до Низового лицарства. – І вже півголосом: – Чи то вона сама, чи запопадники нарекли її Беллоною, богинею війни, та я й без того знаю, що війська вона потребуватиме. Ти їдь. Я вже замовлю слово, щоб допустили козацьку делегацію до її руки, а ти гляди там: не щади ні слів, ні поклонів, від усього війська вияви радість, і вірнопідданську запопадливість, і рабську покірність, і прочая…

– А чи була у вас розмова… ведлуг України й Січі? – насторожено спитав Калнишевський.

– Матінка преблагосхильна… Але є приказка: «Коли владика до тебе надто уважний, думай, що завтра буде з тобою». Розмова була, аякже. Та є ще Теплов… Усюди – він. І коли хочеш знати, не я, а цей інтриган складає цариці записку про Малоросію.

Після аудієнції з Паніним Катерина покликала до себе Розумовського. Теплову цього разу сказала залишитися. Розмову почала по-діловому, без недомовок і натяків:

– Ви знаєте, Кириле Григоровичу, яку велику імперію залишив нам у спадок Петро І. З'їздити її з краю в край не спроможна навіть за ціле життя. Тому хочу, щоб мої радники описали мені кожну провінцію, охарактеризувавши їх історію, побут, економіку і дух народний. Насамперед мене цікавить Малоросія, чи, як її полюбляють називати французи, Україна. Я доручила моєму статс-секретареві, що добре ознайомлений з цим краєм, скласти коротку записку про Малоросію. Пан Теплов уже готує її, вас же, яко гетьмана, я прошу допомогти йому.

Одутле обличчя Розумовського почервоніло.

– Цей край називають Україною не лише французи, ваша величність, а й самі українці. Малоросія – назва, так би мовити, суто канцелярська. – Гетьман зневажливо глянув на Теплова. – Чи не так, шановний інформаторе? Мені здається, ваша величність, що про Україну повинен доповідати все-таки я, а не статс-секретар, хоч він і…

– Кириле Григоровичу, – перебила цариця, – ви цілком маєте рацію щодо вашої амбіціозності. Але в нас з вами ще буде розмова, я б сказала, державного порядку. Від пана Теплова я вимагаю тільки формального з'ясування: як ми повинні трактувати малоросійський народ. Хто він? Відрубний, інший, чи, як білоруси, литва, – гілка російського, зі своїми, звичайно, окраїнними особливостями. Що ви на це скажете, статс-секретарю?

Теплов схилив набік голову, міною вченого дослідника мовив:

– Росія не закінчується ні в Харкові, ні в Хаджибеї, вона може зупинитися хіба що в Тифлісі й Ахтіарі[2]. Що ж до народів…

– Браво, пане Теплов! – цариця плеснула долонею по спинці фотеля. – А чи ж нас зупинить Вісла? А Константинополь хіба не православна земля? Продовжуйте, Теплов, я люблю розмах.

– Що ж до народів, то й литва, і білоруси, і малороси – споконвічно руські. Зокрема, народ малоросійський. Тільки через слабосилість князів київських він відщепився. А гетьмани… Застерігаю відразу, що не кидаю й тіні недовіри на Кирила Григоровича, воістину вірного престолові, проте повинен сказати, що багато його попередників були схильні до зради. Цей підлий нахил йшов, звичайно, не з низів – простолюддя малоросійське надто простодушне, і єдине зло, яке воно чинить, – це те, що переціджують хліб на гаряче вино. Козацтво ж…

– Досить, – спинила Катерина статс-секретаря. Вона весь час спостерігала за Розумовським, який то розкривав, то закривав золоту табакерку й раз у раз хапався за поруччя крісла, пориваючись встати. – Досить, – стукнула рубіном персня по столі. – Про козацтво мені багато дечого відомо. Це ж вони рвалися на передній край у Семилітній війні… А з яким пієтетом висловлюється про них мосьє Вольтер! Кириле Григоровичу, ви ще не сказали мені, як сприйняли козаки вість про моє воцаріння.

– Козацтво присягає вашій величності й, посмучене царюванням вашого попередника, чекає на милість, – проказав холодно, ніби на рапорті, Розумовський.

Катерина схилила голову на долоні, помовчала, потім мовила:

– Завжди державець винен, якщо піддані обурені на нього. І ви теж будьте ласкаві міряти діла на сей аршин.

…Гетьман змовк. Калнишевський теребив пальцями сивого чуба, мовчав, опустивши на очі кошлаті брови.

– Отаке-то, Петре, – розвів руками Розумовський. – Треба й тобі йти під того аршина. А що і скільки буде ним тобі відміряно, побачиш сам.

Хто не знав тодішнього Версалю Людовіка XV, той мусив бути вражений помпезністю царського виїзду на коронацію до Москви.

Першого вересня до другої столиці Московії потяглося сімдесят екіпажів, запряжених чотирмастами коней, за кортежем везли дубові бочки, наповнені срібними монетами – для церемоніальних витрат і для натовпу. Скромна цариця поки що й помислити не могла, що незабаром віддаватиме набагато більші суми посереднім фаворитам за нічні послуги.

Через два тижні кортеж зупинився у підмосковному селі Петровському. Серед двадцяти сенаторів, що супроводжували Катерину, не було лише Теплова. Гетьман навдивовижу сміливо попередив імператрицю, що не сяде до карети поруч зі сутягою та інтриганом. Розумовського підтримав Панін, Катерина поступилася, статс-секретар затаїв у душі тяжку злобу на свого колишнього вихованця.

Поки лаштували для Беллони парадну вулицю від Петровського до Кремля – оббивали паркани ялиною, стіни будинків завішували килимами, мостили колодами дорогу, – цариця відпочивала і приймала делегації. Директор університетської друкарні поет Микола Херасков день і ніч готував маскарад-алегорію, що мала б відобразити, як на зміну невігластву, обману й шахрайству приходить золотий вік в образі богині мудрості Мінерви.

Беллона-Мінерва приймала привітання від підданих, що з'їжджалися з усіх кінців Московії, в присутності членів Сенату, вищого духовенства, придворних дам і кавалерів.

П'ятого дня гетьман Розумовський доповів цариці, що до її стіп проситься запорізька делегація з кошовим отаманом Петром Калнишевським на чолі.

– Прекрасно! – пожвавилася цариця. Їй уже надокучили солодкі й одноманітні дифірамби дворян і купців, її стриманість змінилася зацікавленням, адже вона ще зроду не бачила козаків.

Дійсний камергер Григорій Орлов насупився.

– Сподіваюся, що ваша величність допустить їх до цілування рук аж після коронації. У Петровському чекає незліченна кількість представників шляхетних станів.

– А я, Григорію, – примружила блакитні очі Катерина, – накажу зрівняти козацьку старшину в правах з дворянством і прийму їх як рівних вашій світлості… Ну, не сердьтеся, любий. Після коронації я не встигну за балами й розвагами розгледіти цих оригіналів. А те, що вони прийшли, свідчить про їх вірнопідданські почуття.

Їх увійшло три: Петро Калнишевський, Іван Чугуєвець і Антін Головатий – у синіх шароварах, у червоних кунтушах зі закидними рукавами. Вони разом скинули сіросмушеві шапки, схилили голови в земному поклоні. Перший розправив спину Калнишевський. Він дивився на царицю, що сиділа в оббитому оксамитом кріслі, одягнута в горностаєву мантію, обвішана коштовностями, і йому було чудно, що від цієї молодої жінки залежатиме доля мільйонів людей, десятків народів і його особиста доля теж.

Катерина з цікавістю приглядалася до козаків. Бачилося, була захоплена ними, поставними й кольористими: вони вигідно виділялися на тлі прилизаних дворян у сурдутах, камізельках і перуках. Приглянулася до козацького отамана, кремезного й сильного дідугана, й ураз зір її прикипів до шаблі кошового з усипаним діамантами ефесом. Ще раз окинула поглядом почет Калнишевського – тепер їй в око впали їхні шаблі. Все гармоніювало в одязі й фізичній красі цих людей, про яких їй розповідав колись учитель Симон Тодорський: і чуби, і вуса, і шовкові пояси з позолоченими китицями, і смушеві шапки з червоними довгими шликами. Та з-поміж усього вирізнялися шаблі, вони наче підкреслювали самобутність їх власників, відвагу й силу.

Катерина повернула голову до сенаторів, обвішаних медалями й орденами, перев'язаних навхрест малиновими й блакитними стрічками, і подумала, що ці дворянські прикраси зм'якшили б козацький вигляд, додали б їм шляхетності, степову поривність замінили б світською стриманістю, гордість – вдячністю, незалежність – запобігливістю. І серед цих оздоб не вирізнялися би так чітко їхні шаблі: вони, як і дворянські шпаги, свідчили б тоді тільки про належність до військового стану.

– їх ніколи не нагороджують орденами? – спитала Катерина Розумовського по-французьки, але замість гетьмана, порушуючи придворний етикет, відповів Калнишевський, і зчудувалася імператриця: як, ці степові тубільці ушляхетнені науками? Це неймовірно…

– Найсвітліша господине, – промовив кошовий отаман, – для нас найбільша нагорода – перемога в битві і милість державця.

– Шарман… – проказала Катерина крізь зуби.

Розумовський кивнув Калнишевському, щоб той упав до стіп цариці. Отаман ще нижче поклонився і стоячи проголосив:

– Благочестива імператрице всеросійська, милостива мамо вітчизни! Всемогутній Бог узаконив за річками південь, за магнітом – північ, за хмарами – захід, за сонцем – схід, людям же узаконив твою владу…

Але царицю не зворушував єлей, вона чекала, щоб лицарі стали на коліна. Камергер Орлов уже готовий був покликати дворових, щоб вигнали зухвальців. Катерина бачила це, вона присилувала себе милостиво посміхнутися; кошовий закінчував виголошувати привітальну тираду, цариця хитнула головою.

– Я хотіла б на коронаційних святах бачити козацькі герці, отамане… Панове сенатори, цього беркута я нагороджу золотою медаллю на андріївській стрічці, якщо герці справлять належне враження.

Калнишевський глянув на Розумовського: той зараз був зовсім подібний до свого зображення на портреті, що висить в Аничковому палаці; гетьман підступив до отамана й шепнув з притиском:

– На коліна!

Почервонів Калнишевський від хвилювання, але й цього разу не вклякнув – схилився у пояс і подякував цариці за ласку. Затим козацькі делегати подалися до виходу.

– їх ламати треба, а не гнути! – прошипів Орлов услід козакам.

– Зламане дерево не здатне зупиняти вітру, – зауважила Катерина Орлову.

Розділ третій

Калнишевський, залишивши полковника Синельникова перед плахою на Болотній площі, подався на Арбат. Вивів свого буланого коня з конюшні постоялого двору й рушив до Коломенського до цариці.

Москва ще клекотіла після розправи, а від Кремля до Коломенського вже мчали карети зі загорнутим у шуби панством. Отаман пришпорював коня, щоб перегнати їх: усе ще мав надію домогтися прийому в Катерини. Полковник Антін Головатий і Сидір Білий зосталися у Петербурзі – може, щось таки вициганять у Потьомкіна, а йому, Калнишевському, хай би допоміг бог у Москві.

Цариця справила вранішній туалет, вчасно послала на місце страти Пугачева милостивого наказу і заходилася купати леді Мімі й сера Тома. Придворні повідомили отамана, що цариця зайнята своїми улюбленими собачками, а увечері прийматиме дворян. Отаман повернув коня від поспіхом збудованого дерев'яного палацу і квапився тепер додому. Швидше, швидше, треба щось чинити.

Гомоніла Москва, на шпиці ешафота ще стриміла голова Пугачева; Калнишевський покидав місто радості й печалі – квапився до заметених снігом степів.

Біля замкненої церковці Симеона Стовпника стояла на морозі дівчина, закутана в жупан, і напружено вдивлялася в обличчя перехожих. Дівчина була нетутешня, з одягу було видно, що з України. Зупинив Калнишевський коня, запитав, перехилившись із сідла:

– Ти хто така?

Вона підвела на нього повні непевності й тривоги очі – козацький одяг і мова кошового додали їй спокою, – сказала тихо:

– Уляна я… З Лубен.

– Куди ж ти йдеш, небого?

Дівчина опустила голову, ледь чутно мовила:

– Щасливої дороги вам, батьку…

І він поїхав. Рипів сніг під копитами буланого аргамака, волохата кирея сивіла від паморозі, бралися вуса льодом; за мостом учепився щік колючий вітер, свистів у вухах, і у свисті тому вчувалося отаманові те саме питання, що задавав його незнайомій дівчині: «Куди йдеш? Куди йдеш? Куди йдеш?»

Вітер був настирливий і прискіпливий, він без угаву повторював своє питання, ніби хотів помститися вершникові за те, що той завжди цікавився людськими дорогами.

Але ж і його питали. Здебільшого це не бентежило отамана, відповідав гордо і впевнено, а іноді й карав за цікавість, коли для доброго, як йому здавалося, діла мусив іти на порахунки з власним сумлінням; а бувало, й відмовчувався, бо сам не знав, куди заведе його дорога.

Та один тільки раз заболіло йому це питання. Було воно криком, зойком, застереженням, та проте стримати себе він не вмів чи не міг.

«Панас Тринитка. Сердешний Панас, отаманський джура. Ще раз, видно, йшов до мене, та не дійшов. Не побажав ніхто, та й Господь не дав тобі ні лебединого віку, ні журавлиного крику… Аби те твоє віншування прокльоном не впало на мого сивого чуба».

Триста козаків спровадив тоді Калнишевський до Москви на святкування царициної корони. Імператриця жадала цього екзотичного видовища. Її знудили бали, урочисті обіди, французькі спектаклі. Багато чого й не ладилося. Маскарад Хераскова зовсім провалився. Кортеж, що представляв тріумф Мінерви, натовп сприйняв холодно, а то й вороже: над ким та богиня здобуває перемогу – над матушкою, яка тільки-но вдягла корону на щастя своєму народові? А театр ляльок просто-таки налякав людей: від голови, що говорила, юрба в паніці розбіглася, старі москвичі твердили, що тут не обійшлося без нечистої сили.

Придворні і сам камергер Григорій Орлов ще мали надію на козацькі герці, які повинні б повернути добрий настрій цариці.

Калнишевський вишикував запоріжців батовою, і рушили вони, забарвінні й парадні, до підмосковного села Петровського, де на них чекали Катерина й Орлов з почтом.

Гладке поле за селом, на краю поля дощаний поміст, на ньому – оббитий золотом фотель, над фотелем – алажовий балдахін, у фотелю – імператриця, біля неї – камергер Орлов, підтягнутий, високий, у білому мундирі й білих рукавичках.

Отаман зупинив козаків і враз відчув, що його воля і владність, наче невірні подруги, перейшли до людини в білому мундирі й не хотіли вертатися.

Він скомандував козакам до герцю, та голосу свого не чув; вихорем літали запоріжці, чуби звивалися на вітрі, шаблі викрешували іскри, козаки підкидали догори шапки і стріляли в них з мушкетів, переповзали на галопі попід кінські животи; цариця плескала в пухкенькі долоні й раз у раз чогось жадала: то гопака, то пісні, то дзвону шабель; її бажання сповіщав кошовому Григорій Орлов, кошовий наказував, та голосу свого не чув.

А коли Беллона наситилася видовищем, камергер махнув отаманові білою рукавичкою – і кінь Калнишевського, наче зрозумівши камергерський зезвол, сам рушив з копита й здибився перед помостом.

Чи причулося кошовому, а чи таки крикнув йому вслід джура: «Куди їдеш?» – не знав; та й не розпоряджався він тут собою, видовищем верховодив Орлов. Здавалося Калнишевському, що він прив'язаний незримою ниткою до обтягнутої білою рукавичкою руки царициного камергера.

Кінь опустився на передні ноги, Калнишевський зіскочив зі сідла й побачив у руці Орлова золотого ордена на червоній стрічці. Цариця дотримала слова, цариця благоприхильна, цариця осипле милостями Запоріжжя, цариця – рідна мати; кошовому дарують ордена, він буде першим кошовим, що носить царського ордена, і ця відзнака дасть козацтву привілеї.

Злегка кивнув рукою Орлов – і впав Калнишевський на коліна зі словами:

– Хвала тобі, покровителько наша!

Він діткнувся губами ніжних пальчиків імператриці й, підводячись, перехопив її переможний погляд, кинутий гордо Орлову. І тепер зрозумів він, що та незрима нитка, що тягнеться від руки камергера, розсотається на тисячі верст і смикатиме його завжди для потрібного дворові чину. Ще не пізно обірвати її, але він уже прийняв платню; ще не пізно випростуватися, але він вже стояв на колінах.

Потім козаки поверталися до Москви. Попереду їхав кошовий отаман зі золотим орденом на андріївській стрічці. Був зніяковілий, розгублений, козаки крадькома позирали на червону стяжку, що оперізувала навскіс його груди, поруч з кошовим, як завжди, їхав Панас Тринитка.

І раптом джура спитав його:

– Куди йдеш, батьку?

Скинувся Калнишевський, мов від жала, рвучко заніс руку з нагайкою й опустив її на голову козака. Цьвохнув плетений увосьмеро гарапник, залишивши на обличчі синього басамана.

Панас навіть не схопився за обличчя. Тільки здивовано глянув на отамана й побачив, як зніяковіння швидко міняється жорстокою, незагнузданою люттю.

– В каре! – скрикнув кошовий, джура завернув коня і загубився у козацькій лаві.

Куди йдеш?.. Куди йдеш?.. Куди йдеш?..

Вітер шарпав за оборки кунтуша, сіпав за вуса й тіпав шлика високої шапки. Час від часу лунко форкав кінь, ніби хотів нагадати вершникові, що той не сам серед цього білого замосковного безлюддя, кришталиками брався рідний туман і летів з вітром у молочні безвісті; з глибини пам'яті вихоплювалися шматки згадок про таке давнє, як світ, таке раннє, мов росяна сивина вдосвіта на очереті, що зникає швидко й непомітно, поступаючись місцем сонячній жеговиці і чорному пилові.

«Куди йдете, козаки?»

Пологою толокою, що розгорнулася зеленою повстю уздовж Сули, закосичивши один край садками й білими стінами пустовітівських хат, бреде череда ген до скіфських могил, де трава до пояса, а сонце не зіп'є з неї росу й у полудень. За чередою підбігає, виляскуючи пугою, громадський пастушок-підліток, у нього за спиною в торбині шматок хліба й кілька цибулин – то харч на цілий день, бо вдова Гафія на більше не спроможна. Сонце тільки-но виглянуло, а намулистий брід уже ґрасують коні, і бурхає чорна жужма з-під копит – то йдуть з Ромна козаки через Пустовітівку, виблискуючи до сонця шаблями та гаківницями.

«Куди ви їдете?»

Лине вслід за ними затужений хлоп'ячий погляд, а козаки, ніби журавлі у вирій, тягнуться барвистим клином через Сулу-річку, неглибоку і на броді нешироку, та й за могилами зникають.

«Дайте тютюну…»

«Кури, кури, хлопче. Гей, та чого ти такий обідраний?»

«А куди ви ідете, панове молодці?»

«Де Луг-батько і Січ-мати!»

«Візьміть мене із собою…»

«Нехай тебе задні візьмуть».

А останнім їхав сотник, і пастушок таки побіг за ним – і череду, і матір покинув, – сотник узяв його в сідло, мов бранця.

«Хочеш бути джурою в мене?»

Бігли роки, бігли коні, метушилися люди на великій землі, кожен хотів узяти її багато, а діставалося рівно стільки, скільки міг собою закрити; ріс молодий джура, мудрів київський спудей, мужнів козак, владності набирався старшина козацький, приймав булаву полководець… І раптом хтось ударив його під коліна й наказав знову джурою бути, і всіляко було джурі – як козакові Панасові Тринитці в кошового отамана.

Обвішаний здобитами, умудрений хитрощами, впертий і настирливий джура…

Завихорив вітер, скрутив у джгута снігову завію й ляснув старого царського джуру боляче по обличчі, схарапудився кінь і пішов клусом, а хтось іззаду – патлатий нечоса в білих рукавичках – кричав навздогін:

– В каре! В каре! В каре!

Наступного дня після страти Пугачева Павло Любимський зайшов до аристократичної остерії у Китай-городі. Замовив вина і, зрідка підносячи кухля до вуст, неспокійно поглядав у вікно. Коло зімкнулося, залишився один вихід. Сюди повинен зайти француз – юрист Шарль. Учора зустрівся з парижанином перед Кам'яним мостом. «Спробуємо, – сказав Шарль, – коли є така потреба. Пашпорта можна виробити в посольській місії».

Парадокс: колись вирушав із Франції шукати свою батьківщину і, знайшовши її, до тієї ж Франції утікати мусить. Але тільки на цю країну надія. Вона бубнявіє революційною мислю, як брость у березолі.

Певно, не треба було вчора заходити до Новикова. Шпик, безперечно, стежить за Любимським… Але кажуть, на одному місці ніколи не повторюється одне й те ж. Тут, у цій остерії, його колись уже арештовували. Отже, цим разом усе повинно обійтися добре. Аби тільки Шарль скоріше прийшов. Зараз кожна мить на вагу волі.

Крізь вікно видно на тому боці вулиці низький кам'яний будинок. Там живе історик Гедгард-Фрідріх Міллер, автор багатьох праць з історії Московії, Сибірського царства, а також козацтва. Тепер він пише президентові Іноземної колегії Микиті Івановичу Паніну «Роздуми про запоріжців». Новиков вважає цю працю прокурорським актом. Невже так скоро – відразу після турецької кампанії – уряд посягне… Але може бути. Щоб не встигли очухатися…

Любимський нервово стискає кухля в долонях, і пружну стрічку настирливої думки: «Чому його ще нема?» – пронизують недоладні згадки, щезають і знову повертаються, немов хочуть скоротити чи урозмаїтити тягучий час чекання.

«Вам, пане Любимський, не потрапляла часом така собі книжка, рукою писана?»

Це київський митрополит, опікун академії Гавриїл Кременецький.

«А що, вже з'явилися оди, присвячені нашій благодійниці?»

«Ви зухвалець, я це знаю з опінії, яку дав на вас інспектор козацького земляцтва у Страсбурзі. По неділях відмовлялися читати в церкві «Апостола», серед земляків проповідували догмати, неугодні православній вірі. Я не про оди, присвячені її величності… А ось такі слова: «Коли б хто-небудь копнув п'ядь землі на місці Таємної канцелярії, то ударила б з неї фонтаном людська кров…» Яка крамола, правда?

Нема ще Шарля… Ковток вина… Рахую в думці до тридцяти… Нема.

«Я прийшов до вас, ваше преподобіє, не вислуховувати подібні слизькі розмови, а дізнатися, чи надасте ви мені клас французької мови».

«А ці крамольні вислови доволі близькі за своїм змістом до однієї промови, виголошеної у Грановитій палаті на Комісії нового уложення… Ви там були, правда? Не пригадуєте собі, хто її виголошував? Таємна експедиція ревно зацікавилася… А та книжечка во мнозіх списках – не хвилюйтеся, почерки розмаїті – блукає серед спудеїв. У нас уже вилучені, а от у Московському університеті один спіймався…»

Будинок Міллера надто скромний як для офіційного придворного історіографа. Добре, чекатиму, поки закуриться з димаря димок. Адже холодно, може, історикові змерзли пучки: це ж не так просто перекручувати двохсотлітню історію козаччини.

«Чужинцю, ви брехун!»

Це було пізніше, тут, в остерії біля стіни Китай-города…

«У Києво-Могилянській академії до французького класу приймаємо… є вже претендент».

«Чи не можна дізнатися, в яких академіях або педагогіумах учився оний?»

«Можу сказати. Це ієродиякон серб Арсеній Малкович. У Страсбурзі студіозусом, правда, не був, проте він виграє перед вами офіційним документом – опінією похідної канцелярії про добропорядну поведінку на військовій службі».

«А крім документа він має що-небудь – отут?»

Павлику, Павлику, куди ти йдеш? Мовчи, серце, мовчи, тобі звелено німувати… Ще ковток вина… Шарль не приходить.

«Ваша поведінка в моїй присутності цілком підтверджує запевнення інспектора про вас. Сьогодні нам потрібні, передовсім, благонадійні люди. Її величність, ось звольте поглянути, надіслали листа. «Хай дітей не посилають до іноземних училищ, бо там вони розділяються на два класи, однаково шкідливі суспільству: одні явні безбожники, інші ж лицеміри».

«Досить, ваше преподобіє. Про лицемірство вам варто б помовчати… «А як з'явиться між вами свій пророк, мусите вбити його». Пам'ятаєте, з П'ятої книги Мойсея? Симона Тодорського вигнали звідси під приводом надання вищої посади при дворі. Сковороду не запросили, зате широко відчиняєте двері блюдолизам і невігласам. Це страшно, коли святинею науки починають керувати такі мислителі, як ви».

О, пішов димок з димаря. Придворний історіограф гріється… А Шарля нема…

Думав загубитися в Москві, на Україні далі вже не можна було залишатися. Усе дознано. Його шукають. А Москва велика… Директор університету Приклонський мовчки вислухав, спідлоба глянув на Любимського й подав йому папір з гербовою печаткою. «Оному Павлу Любимському, що підозрюється у крамольних писаніях на шкоду вірі й отечеству, посад не давати, а сповіщати негайно до поліції про його появу». Директор підійшов до книжкової комоди, вийняв аркуша і прочитав: «Кара буде лживим суддям, що стали розбійниками і душогубцями. Одягнуть на них волосяні свити й примусять їх у монастирях носити воду».

«За читання таких писаній, – директор дивився повз Любимського, – ми веліли шмагати спудеїв посполитого стану різками по голому заді, синів дворян – лінійкою по штанях. Для вас приготоване дещо інше. З Богом, з Богом, юначе!»

Димок уже не куриться. Може, історик Міллер вибирається до цариці до Коломенського? Або ж зайде до остерії на філіжанку турецької кави. А з ним Микола Іванович Новиков. Як тоді. Але ж ні, на тому самому місці ніщо не повторюється.

Любимський сидів уже колись за цим самим столиком. Більше року тому. Швейцар відганяв від дверей аристократичної остерії людей простого стану. Павлові ж дозволив зайти: суконний сурдут послужив тут перепусткою. Він присів і замовив обід. Було з полудня. За якийсь час швейцар запросив досередини двох ошатних панів. Один – низький, високочолий, з великою квадратною головою – старий уже, другий – молодий, високий, товстолиций, з довгим шатеновим волоссям, що спадало завитками на замшевий комір коричневого сурдута.

Швейцар провів їх до столика, сусіднього зі столиком Любимського; зайняті розмовою, вони сіли, не звертаючи уваги на присутніх в остерії.

– Давно з Петербургу? – спитав квадратоголовий.

– Давненько. Я багато часу проводжу в Москві. У вітцівському домі біля Серпуховських воріт або ж у помісті Авдотьїному біля Коломенського. До рідних пенатів завжди тягне… Маю справу до вас. Я надумав звернутися до історії, хочу видати старовинні грамоти…

– Я улещений вашим візитом, Миколо Івановичу, та, на жаль, не наважуюся погодитися на вашу пропозицію. Це, безперечно, цікаво – видати старовинні грамоти, і я… Я б… Але ваша журналістська діяльність… Ні, ні, я розумію, ви розпочали в Росії вельми благородну справу, в нас досі не було справжньої журналістики, однак дивуюся… я таки щиро дивуюся вашій необережності. «Они работают, а вы их труд ядите!» Та за такий епіграф, сакрамент!.. Нічого дивного, що цензура закрила вашого «Трутня». Ще б пак… Я зацікавився, уже зовсім предметно, «Живописцем». Ви знаєте, цей журнал зовсім інший, це серйозне періодичне видання. Та ось, сакрамент, в останньому номері, – він вийняв з кишені камізельки удвоє складеного часописа, розгорнув і тицьнув пальцем на крайній стовпчик першої сторінки, – ну, навіщо це вам? Ви послухайте і вдумайтеся: «Бідність і рабство всюди мені зустрічалися в образі селян. О людяність! Тебе не знають у цих краях. О пани, ви тираните собі подібних людей!» Я зовсім не здивуюся, якщо завтра закриють і цього вашого журнала.

– Пане Міллер, – відповів товстолиций, меланхолійний на вигляд добродій. – Я вас знаю як доскіпливого історика, і тому мені потрібна ваша допомога. Та бачу, що мушу якось обійтися. Я вас розумію… Придворний історик, у шані, а тут – мало що не крамола. Зрештою, я й міг сподіватися на вашу відмову. Ви чужинець, що працює в Росії, але її не знає і тому не вболіває за її долю. Що ж, на тому ми й закінчимо нашу розмову. Читайте собі «Всяку всячину» Козицького – нею опікується сама цариця, а та «Всячина» дає поради цілком аналогічні до тих, які ви мені тільки що ласкаво пропонували: хай письменник не торкається пороків суспільства, а показує приклад в образі людини досконалої.