Ріккі-Тіккі-Таві. Казки і оповідання

Проте навіть ця заминка допомогла Ріккі наздогнати втікачку. Коли Нагайна прослизнула у щурячу нору, де до сьогодні жила з Нагом, маленькі білі зуби зімкнулися на її хвості, й Ріккі-Тіккі протиснувсь услід – далебi, не кожен мангуста, хай який розумний та досвідчений він був, наважиться продовжувати переслідування кобри в такий спосіб. У норі панував суцільний морок, і Ріккі було важко зорієнтуватися, де прохід розшириться настільки, аби змія могла розвернутися для нападу. Тому звірок завзято вгризавсь у зміїне тіло, водночас упираючись лапами, ніби гальмами, в похилу, теплу, вологу землю.

Незабаром трава біля отвору нори перестала коливатися, і Дарзі схлипнув:

– Усе, кінець Ріккі-Тіккі! Ми повинні проспівати реквієм[11] по ньому. Хоробрий Ріккі загинув! Нагайна, звичайно ж, уб’є його під землею.

Тож він затяг дуже сумну пісню, щойно ним самим складену, та не встиг видати найжаліснішу руладу[12], як трав’янистий килим знову ворухнувсь і звідти поволі вибрався, облизуючи вуса, замурзаний Ріккі-Тіккі. Здавлено зойкнувши, Дарзі замовк. Ріккі обтрусився і від душі чхнув.

– Усе скінчено, – мовив він. – Удова більше ніколи не виповзе нагору.

Заінтриговані цією звісткою, руді мурахи, які живуть між стеблами трав, почали негайно один за одним спускатись униз, щоб переконатися у правдивості його слів.

А Ріккі-Тіккі згорнувся калачиком на траві й умить заснув – і спав аж до самісіньких сутінок, зовсім виснажений за цей нелегкий день.

– Тепер, – сказав мангуста, прокинувшись, – піду-но я додому. А ти, Дарзі, сповісти глашатаю[13], аби він розповів усьому саду, що Нагайна сконала.

Глашатай – це птах, чий голос нагадує удари молоточка по мідній каструлі; він завжди видає подібні звуки, бо служить оповісником у кожному індійському саду й повідомляє новини охочим їх слухати. Чимчикуючи стежкою, Ріккі почув перший програш: «Слухайте всі!», схожий на трель крихітного обід нього гонга; а потім – рівномірне: «Дінг-донг-ток! Наг мертвий – донг! Нагайна мертва! Дінг-донг-ток!» І одразу в саду защебетали птахи та ще й жаби закумкали, адже і їх кобри пожирали так само, як пташенят.

Коли Ріккі-Тіккі добрався до бунгало, Тедді, його мати (досі бліда) й батько, що вибігли йому назустріч, ледь не пустили сльозу над ним. Цього вечора Ріккі вже наївся досхочу, а опісля, урочисто сидячи на плечі маленького хазяїна, вирушив у спальню. Там і побачила його мама, яка, за звичаєм, зайшла перед сном до сина.

– Він врятував нам життя, – шепнула вона чоловікові. – Подумай лише, він уберіг усіх нас!

Вмить сполошившись, Ріккі-Тіккі завмер стовпчиком на ковдрі, оскільки мангусти сплять дуже сторожко.

– А, це ви… – заспокоївся він. – Не варто турбуватись. Усі кобри мертві, а якщо й ні, то я ж тут.

Ріккі мав повне право пишатися собою, та герой не надто задирав свого рожевого носика. Як належить справжньому мангусті, захищав він той сад і зубами, і пазурами, і стрибком, і наскоком, щоб жодна змія ніколи не наважилася поткнутися через огорожу.

Як і чому

Казки

Чому кит має таку глотку

Жив колись, любі мої, в океані кит, який, певна річ, харчувався дарами моря. Поїдав він морських зірок, морських щук[14], крабів, камбалу-йорж і звичайну камбалу, плотву, скатів обох статей, скумбрію, щученят та надзвичайно в’юнких вугрів. Загалом ковтав будь-яку рибину, яка йому траплялася; гам! – і все. З часом дійшло до того, що в усьому океані залишилася тільки одна рибка-крихітка. Вона рятувалася завдяки власній кмітливості, бо плавала трохи позаду від правого вуха ненажери, де почувалась у цілковитій безпеці. Врешті кит підвівся на своєму могутньому хвості й заявив:

– Я голодний.

На що маленька хитрунка лукаво поцікавилась:

– А чи доводилося вашій благородній та шляхетній китовій величності куштувати коли-небудь людину?

– Ні, – хижо блиснув очима кит. – Це смачно?

– Дуже! – відповіла рибка. – Правда, важкувато перетравлюється в шлунку.

– Ну, тоді дістань кілька, – наказав океанський велетень, сильним ударом хвоста спінивши водну поверхню.

– Для першого разу вистачить і однієї, – запевнила крутійка. – Якщо ви попливете до п’ятдесятого градуса північної широти, сорокового градуса західної довготи[15] (слова ці чарівні), то знайдете там серед моря на плоту вдягнутого у самі лише сині полотняні штани й підтяжки (не забудьте про підтяжки, мої любі) матроса з великим складаним кишеньковим ножем, чиє судно затонуло. Він, скажу я вам щиро, вельми розсудливий та мізковитий.

Тож кит негайно рушив у довгу путь, стрімко розтинаючи хвилі океану, й досяг указаної точки, де справді виявив серед моря на плоту вдягнутого в самі лише сині полотняні штани й підтяжки (не забудьте про підтяжки, любі мої) матроса з великим складаним кишеньковим ножем, чиє судно затонуло і який бовтав ногами у воді. (Хлюпатися йому дозволила матуся, інакше він ніколи не робив би цього, оскільки був дуже розсудливим і мізковитим.)

Зголоднілий кит широко, замалим не торкнувшись власного хвоста, роззявив пащу і проковтнув самотнього моряка, і пліт, на якому той сидів; і сині полотняні штани й підтяжки (не забули, мої любі, про них?), і великий складаний кишеньковий ніж; – усе опинилося глибоко в його теплому, темному нутрі. Далі він сито плямкнув губами і тричі обернувся навколо свого хвоста.

Тільки-но матрос, людина розсудлива та мізковита, усвідомив, що справді опинивсь у теплому, темному китовому нутрі, як почав тупати, гупати, плигати, скакати, стрибати, гасати, натикаючись на стінки шлунка; штурхатися, битися, щипатися, перекидатися через голову, качатися, кружляти, горлати, репетувати, верещати, гарчати, вити, зойкати, лементувати, голосити, торохтіти і навіть танцювати, хай невміло, традиційний матроський танок, унаслідок чого кит відчув себе зовсім зле. (Ви ще не забули про підтяжки?)

– Людина справді важка для травлення, – поскаржився він своїй незмінній супутниці. – Крім того, на мене напала гикавка. Що мені робити?

– Веліть йому забиратися геть, – порадила маленька шельма.

Скривившись, кит гаркнув у власне нутро морякові:

– Ану вилазь, і без жартів! У мене від тебе гикавка.

– Е, ні, – хмикнув моряк, – так не піде! Доправ мене до рідних берегів та сивих скель Альбіону[16], і, можливо, я над цим поміркую.

І чоловік розходився ще дужче.

– Ліпше відвезти його додому, – скрушно зітхнула рибка, старанно приховуючи усмішку, – адже я попереджала, що цьому чоловікові пальця в рот не клади.

Довелося бідасі активно, наскільки давала змогу гикавка, попрацювати плавцями і хвостом, і зрештою він побачив рідні береги матроса та сиві скелі Альбіону. Кит наполовину випхався на обмілину й широко розтулив рота, промимривши:

– Пересадочна станція.

Не встигла пролунати ця фраза, як моряк вивільнився з пащі. Та поки тривала подорож, він, напрочуд розсудлива і мізковита людина, настругав із плоту дерев’яних трісочок, склав їх хрест-навхрест, міцно зв’язав підтяжками (тепер ви знаєте, навіщо було про них пам’ятати!) й упхнув до китової пельки досить надійну щільну решітку, де вона і застрягла[17]. Відтак задоволений чоловік продекламував іронічний віршик, якого ви, звичайно, не чули, а тому я його розповім:

Із решіткою будеш плисти,

Й тоді менше їстимеш ти.

Неабияким дотепником був той матрос-ірландець, що рушив узбережжям додому до своєї неньки, тієї самої, яка дозволила йому бовтати ногами у воді. Дещо пізніше наш герой одружився і надалі жив довго й щасливо. Між іншим, кит теж. Але відтоді через ґрати у власній горлянці, які ні виплюнути, ні ковтнути, їсти він міг тільки дрібну рибу; ось чому нинішні кити ніколи не їдять ні дорослих людей, ні маленьких хлопчиків чи дівчаток.

А маленька кмітлива рибка поспішила сховатися в мулі під брамою екватора[18], бо вважала, що кит гніватиметься на неї.

Складаний ніж моряк забрав із собою. Коли він брів берегом, то був одягнений у сині полотняні штани, проте вже без помочей, з яких (пригадуєте?) вийшла решітка. Ось і казці кінець.

Як у верблюда з’явився горб

Наступна казка розповідає, чому верблюд має великий горб.

У перші дні зародження, коли наш світ виглядав іще зовсім новеньким і тварини лише починали служити людині, був собі верблюд, який мешкав серед завиваючої ревучої пустелі, бо не хотів працювати; та й сам звався ревуном. Отож він їв колючки, шпичаки, тамариск[19], молочай і терен, а решту часу відверто байдикував.

Якщо ж його хтось кликав, то верблюд буркав: «Гррб!», саме тільки «Гррб!» і більш нічого.

Якось уранці в понеділок прийшов до нього кінь із сідлом на спині та вудилами в роті й гукнув:

– Агов, верблюде, виходь бігати риссю, як усі ми.

– Гррб! – звично буркнув той.

Пішов кінь, образившись, і поскаржився людині.

Невдовзі завітав до нього собака з палицею в зубах:

– Агов, верблюде, виходь прислужувати, як усі ми.

– Гррб! – презирливо пирхнув той.

Пішов пес, образившись, і теж поскаржився людині.

Останнім навідався до нього віл із ярмом на шиї:

– Агов, верблюде, виходь орати землю, як усі ми.

– Гррб! – ліниво зронив той.

Пішов віл, образившись, і так само поскаржився людині.

Увечері зібрав чоловік коня, собаку та вола і сказав їм:

– Щиро шкода мені вас усіх трьох (тому що світ тільки-но зароджується), але звір у пустелі, який вряди-годи бурчить «Гррб!», не здатний до роботи, інакше він уже давно був би тут; тому я налаштований залишити його у спокої, щоправда, вам доведеться працювати вдвічі важче.

Не на жарт обурені, тварини (адже світ дійсно тільки-тільки зароджувався) зібралися край пустелі і на нараду, і на пораду, і на обговорення, і на балаканину, аби вирішити, як їм бути. Згодом туди ж, знічев’я жуючи молочай, приплентався верблюд-лінюх і став глузувати зі звірів. Але врешті видав те саме «Гррб!» і побрів геть.

Трохи пізніше, приваблений неймовірним галасом, коло трійці спинився джин, повелитель усіх пустель, який, оповитий хмарою куряви, прямував кудись у своїх справах (джини завжди мандрують подібним чином, бо вони чарівники).

– О джине, володарю всіх пустель, – звернувся до нього кінь, – хіба це правильно, щоб хтось ухилявся від праці, коли світ тільки-но зароджується?

– Звичайно, ні, – відповів чаклун.

– Так от, – посмілішав кінь, – серед твоєї завиваючої ревучої пустелі живе звір (сам ревун) із довгою шиєю та довгими ногами, який ще з ранку понеділка не ставав до роботи. Він не бажає бігати риссю.

– Овва! – присвиснув чародій. – Та це мій верблюд, присягаюсь усім золотом землі Аравійської! Що ж він каже?

– Він каже «Гррб!», – гавкнув пес, – і не воліє прислужувати.

– Може, він іще щось говорить?

– Тільки «Гррб!», – озвався віл, – і він не хоче орати.

– Он воно як, – протягнув джин. – Я йому дам «Гррб!», стривайте-но хвилинку.

Загорнувшись у свій пиловий плащ, чародій умить розтанув у повітрі. Порушника спокою він знайшов углибині пустелі. Верблюд-ледащо задумливо розглядав власне відображення в калюжі, яка поступово висихала.

– Мій чванькуватий друже, – вкрадливо мовив джин, – до мене дійшли чутки, що ти б’єш байдики, хоча світ тільки-но зароджується; як це розуміти?

– Гррб! – іронічно форкнув нероба.

Чаклун всівся, схрестивши ноги по-турецьки, просто на пісок і, підперши підборіддя долонею, задумався у пошуку найбільш доцільного для такого випадку чародійства, а верблюд продовжував витріщатися на водну гладінь.

– Ти змарнував цілих три дні, починаючи з ранку понеділка, і все через твої фантастичні лінощі, – скрушно зітхнув джин, що ніяк не міг знайти потрібного заклинання.

– Гррб! – відчужено промимрив верблюд.

– На твоєму місці я більше не казав би цього слова, – спохмурнів чародій. – Надто часто його чути. Ну ж бо, тюхтію, я хочу, щоб ти став до роботи.

– Гррб! – знову почулося байдуже.

Та не встиг верблюд замовкнути, як відчув, що на його спині, якою він особливо пишався, виріс, поволі роздуваючись, досить величенький горб.

– Бачиш? – поцікавився чаклун. – Це твій горб, який ти отримав, оскільки не бажав працювати. Сьогодні четвер, а дехто ще з понеділка ні кує, ні меле. Однак зараз і тобі час братися за роботу.

– Як же я працюватиму, – скинувся верблюд, – із горбом на спині?

– То зроблено навмисно, – відповів чародій, – адже ти змарнував багато часу. Тепер ти зможеш працювати три дні поспіль без їжі, годуючись завдяки горбу. І ніколи не кажи, що я не піклувався про тебе. Виходь із пустелі та йди до трьох роботяг, і поводься належно. Мерщій!

Хоч як лінюх пирхав, але довелося йому приєднатися до трійці. Відтоді верблюд завжди носить на собі своє «гррб» (нині ми називаємо це «горбом», щоб не ображати нічиїх почуттів); проте він так і не надолужив тих трьох згаяних із моменту зародження світу днів та досі не навчився добрих манер.

Великий горб – потворна ґуля, –

Верблюжа доля вже така…

Та і людині горб той муля,

Коли до праці не падка.

І дітки, і дорослі те-е-еж,

Якщо лінуються без ме-е-еж,

Дістануть горб —

Верблюжий горб,

Побитий весь, в синцях достоту!..

І лікування тут одне —

Не усідайсь біля каміну,

А розгинай швиденько спину,

Бери лопату й – на город!

Копаючи, скидай свій горб,

Всміхайся сонцю й вітру,

Та джину саду теж…

І зникне горб —

Жахливий горб,

Увесь побитий, у синцях!…

А без роботи ми горбаті,

Десь на канапі, в теплій хаті

Ми всі отримуємо горб,

Верблюжий горб,

І дітки, і дорослі те-е-еж,

Якщо лінуються без ме-е-еж![20]

Чому в носорога така шкура

Жив колись на безлюдному острові неподалік узбережжя Червоного моря парс[21], од капелюха якого сонячні промені відбивалися у більш-аніж-східній пишнoті. З усього особистого майна мав цей чоловік, котрий, як ви пам’ятаєте, мешкав біля Червоного моря, лише згаданий вище капелюх, ніж та кухонну плитку, яку, мої любі, ніколи не можна чіпати; особливо вам.

Якось узяв парс борошна, води, родзинок, слив, цукру та іншої всячини і зробив собі пиріг, завдовжки два і заввишки три фути. То була справді чудова здоба (наведені слова – чарівні), й він поставив цей кулінарний шедевр на плитку, бо йому дозволяли на ній готувати, і певний час випікав його, аж доки той увесь укрився рум’яною скоринкою та почав божественно пахнути. Але щойно зібрався наш герой ласувати, як із найбезлюдніших нетрів припленталася на піщану косу велика тварина з рогом на носі, двома поросячими oчками й поганими манерами.

У ті часи шкура сиділа на носорогові дуже щільно, без жодної складки. Звір точнісінько нагадував свого співбрата із Ковчега Ноя, хоча, звичайно ж, був значно більший. Утім, він не міг похвалитися вихованістю вже тоді, не може тепер і, либонь, узагалі ніколи не стане поштивим.

Насупившись, носоріг буркнув щось на зразок:

– Мугу!

Переляканий парс блискавично видерся на верхівку пальми, прихопивши з собою тільки капелюх, од якого сонячні промені завжди відбивалися у більш-аніж-східній пишноті. Грубіян же перекинув гасову плитку[22], і пиріг покотився по піску, а непроханий гість настромив здобич на свій ріг і безцеремонно з’їв. Опісля нечема, помахуючи хвостом, забрався геть до пустельної найбезлюднішої глухомані, яка межує з островами Мазандеран, Сокотра та мисами Великого рівнодення.[23]

Неабияк ображений, парс спустився з дерева, поставив плитку знову на ніжки й вирік закляття, якого ви, звичайно, не чули, а тому я його повторю:

Покарати парсу буде до снаги

Того, хто поцупив його пироги.

У словах тих таїлося значно більше змісту, ніж ви могли б подумати.

Адже за п’ять тижнів у цій частині Червоного моря настав сезон неймовірної спеки, і всі скинули з себе одяг. Отже, парс зняв капелюх, а носоріг – шкуру, яку перекинув через плече, спускаючись до піщаного пляжу, щоб остудитися в морських хвилях. Тоді вона застібалася внизу на три ґудзики й була схожа на дощовик[24]. Нахаба жодним словом не обмовився про пиріг, хоч ум’яв його весь, а вишуканими манерами носоріг (ви ж пам’ятаєте?) не міг похвалитися вже тоді, та й пізніше не міг. Товстун перевальцем забрів просто в море й заходився пускати бульбашки носом, а шкуру залишив на березі.

Незабаром її угледів парс, який випадково опинився неподалік, і посмішка двічі ковзнула його обличчям. Затим він аж тричі станцював навколо знахідки, задоволено потираючи руки.

Потім парс швиденько збігав до своєї оселі, де набрав повний капелюх крихт від пирога, бо ніколи не їв нічого іншого і, крім того, ніколи не підмітав свого житла. Повернувшись, спритник узяв ту шкуру, добряче струсонув і щедро наповнив давніми, сухими, черствими, колючими крихтами й кількома підгорілими родзинками, а сам хутко виліз на верхівку тієї-таки пальми, чекаючи, доки звір вийде з води та одягнеться.

І дочекався. Збадьорений купанням, носоріг натягнув шкуру і застібнув усі три ґудзики, проте одразу тіло почало скрізь муляти, колоти і шпигати; ну, зовсім так, як дошкуляють крихти, потрапивши в ліжко. Вирішив було він почухатись, але став почуватися ще гірше. Згодом повалився на пісок і ну качатися, та що більше вовтузився, то нестерпніше свербіло. У розпачі кинувся бідаха до пальми й так завзято терся об її стовбур, що натер на своїй шкурі чималу складку над плечима, другу – внизу, там, де досі були ґудзики, тепер начисто здерті, і ще кілька – над ногами. Ця неприємність остаточно зіпсувала носорогові характер, однак не позбавила крихт, які продовжували його лоскотати. Тож пішов неборака додому, не на жарт сердитий, потерпаючи від жахливого свербіння. Відтоді й донині кожен носоріг має великі складки на шкурі та неймовірно кепський норов, і все через ті злощасні крихти під шкурою.

А парс, надівши капелюха, що од нього сонячні промені, як і раніше, відбивалися у більш-аніж-східній пишноті, зістрибнув з дерева, спакував свою плитку та й вирушив у напрямку Оротаво, Амігдали, гірських лук Анантаріво і боліт Сонапута.[25]

Чому леопард плямистий

У ті часи, любі мої, коли живі істоти мали ще однакове забарвлення, леопард мешкав у місцевості, яка називалася Високий Велд[26]. Пам’ятайте, що йдеться не про Низький, не Чагарниковий чи Болотяний Велд, а саме пустельний, спекотливий, осяяний сонцем, Високий Велд із піщаним ґрунтом, рудуватими кам’яними брилами та ріденькими пучками пожовклої присохлої трави. Там же водилися жирафи, зебри й різноманітні антилопи (зокрема, степова (канна), гвинторога (кyду) і коров’яча (бубол). Усі ці тварини були суцільно пісочно-жовтувато-коричнюватої масті. Та найбільш піщано-жовтувато-коричнюватим серед них виглядав леопард; такий собі схожий на кішку сіро-жовтий звір, який до останньої своєї ворсинки зливався з жовтувато-сірувато-коричнюватим ландшафтом[27] Високого Велда. Це дуже непокоїло жирафів, зебр та іншу живність, оскільки він міг залягти за жовтувато-сірувато-коричнюватим каменем або жмутом трави, і коли жираф, чи зебра, або канна, чи куду, або лісова антилопа (бушбок), чи бонтбок[28] проходили поряд, хижак зненацька нападав, позбавляючи жертву будь-якої можливості врятуватися втечею. Справді-справді! Нам варто згадати ще й ефіопа з його луком і стрілами (теж на той момент сірувато-коричнювато-жовтуватого), який також жив у Високому Велді. Він зазвичай полював разом із леопардом, пускаючи в хід лук та стріли, а звір – лише свої ікла й кігті. Врешті, мої любі, всі ті жирафи, канни, куду, кваги[29] тощо просто впали у відчай, не знаючи, де ж сховатися. Саме так!

Примітки

1

Бунгало – традиційні спочатку лише для Індії, переважно невеликі одноповерхові будівлі, вкриті соломою, з широкою терасою. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Британська Індія – з середини ХІХ ст. до 1947 р. Індія перебувала під владою Великої Британії.

3

Мускусний щур – очевидно, мається на увазі мускусна землерийка.

4

Лайм – різновид лимона.

5

Фут – міра довжини (приблизно 30,48 см).

6

Аспид – (тут) змій.

7

Брахма – один із трьох верховних індуїстських богів.

8

Рицина – рід рослин родини молочайних.

9

Жбан – те саме, що й глек.

10

Бентамка – порода курей невеликого розміру.

11

Реквієм – поминальна пісня.

12

Рулада – віртуозний пасаж у співі та музиці.

13

Глашатай – (тут) мається на увазі червоноголова бородатка, птах родини дятлових, поширений у Південно-Східній Азії.

14

Інша назва морської щуки – сарган.

15

Глибоководний район в Атлантичному океані, розташований приблизно за 550 морських миль на ост-норд-ост (згідно з морською термінологією, північ – це норд, південь – зюйд, захід – вест, схід – ост) від м. Сент-Джонс (о. Ньюфаундленд, Канада).

16

Альбіон – одна із назв Англії.

17

Цей епізод був запозичений із «Пригод барона Мюнхгаузена» Е. Распе.

18

Екватор – уявна лінія, що проходить навколо земної кулі на рівній віддалі від обох полюсів і ділить її на Північну та Південну півкулі.

19

Тамариск (тамарикс) – кущова рослина.

20

Автор написав цей вірш спеціально для діток, які полюбляють лінуватися.

21

Парси – древній народ, який походить від стародавніх персів; приблизно з VIII тис. до н. е. його представники осіли переважно в Індії.

22

Мається на увазі примус.

23

Насправді Мазандеран – це провінція на півночі Ірану; острів Сокотра лежить в Індійському океані поблизу узбережжя так званого Африканського рогу; миси Великого рівнодення – вигадка автора.

24

Дощовик – верхній легкий непромокальний одяг, який захищає від дощу.

25

Усі назви вигадка автора. Можливо, варто зауважити, що на о. Тенеріфе (Канарські о-ви, Іспанія) є місто Ла-Оротава, а Антананаріву – це столиця Мадагаскару.

26

Велд (від голл. Veld – «поле») – посушливі платo (рівнини на узвишші, відмежовані від навколишніх просторів уступами) в Південній Африці, здебільшого на території ПівденноАфриканської Республіки. Високий Велд розташований між річками Оранжева та Вааль.

27

Ландшафт – загальний вигляд місцевості.

28

Бонтбок – різновид антилопи.

29

Квага – винищена людиною непарнокопита тварина, що водилась у Південній Африці. Останню дику квагу вбито у 1878 р.; остання квага померла в зоопарку Амстердама у 1883 р.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.