Ріккі-Тіккі-Таві. Казки і оповідання

Редьярд Кіплінг

Ріккі-Тіккі-Таві

казки і оповідання

Ріккі-Тіккі-Таві

(Із «Другої книги джунглів»)

В дірі, куди Око Червоне залізло,

Гукнуло воно Шкірі Зморщеній грізно.

Ось що маленьке Око сказало:

«Нагу, виходь, тебе смерть тут застала!»

Око до ока й чоло до чола,

(Нагу, тремти – твоя сила мала.)

Ґерць закінчиться – один з нас помре;

(Нагу, до бою! Наша бере!)

Ну ж бо, пручайся, спробуй, хитруй!

(Не утечеш більше – ти й не міркуй!)

От і усе… Тебе смерть тут спіткала.

(Так тобі й треба – розплата настала!)

Це розповідь про жорстоку битву, що її вів наодинці Ріккі-Тіккі-Таві, у ванній кімнаті великого бунгало[1] в одному з поселень Британської Індії[2]. Допомагала йому пташка Дaрзі, славка-кравець, а Чучyндра, мускусна щурка[3], яка ніколи не вибігає на середину кімнати й завжди крадеться попід стінкою, давала йому поради; та насправді бився лише Ріккі-Тіккі.

Він був мангустою, своїм хутром і хвостом дещо подібний на маленьку кішку, але головою та повадками – на ласку. Очі й кінчик постійно рухливого носика були рожеві; Ріккі умів чухати себе де завгодно будь-якою лапкою, передньою або задньою, залежно від того, котрою випадало зручніше; міг розпушувати свого хвоста, що той ставав схожий на щітку-йорж, якою миють пляшки, а його бойовий клич, коли він прудко мчав високими травами, лунав так: «Рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!»

Якось бурхливі потоки літньої повені вимили Ріккі з нори, де той жив з батьками, й понесли придорожнім рівчаком. Немічно борсаючись у вирі каламутної багнюки, сердега врешті спромігся вчепитися за жмут трави, який плив поряд, і протриматися деякий час, поки не знепритомнів. Отямився він, украй забрьоханий, на осонні посеред садової стежки, коли малий хлопчик саме мовив:

– Мертвий мангуста. Давай влаштуємо йому похорон.

– Ні, – почувся голос матері, – ліпше візьмемо його та обсушимо. Може, він іще живий.

Вони забрали бідолашного в бунгало, а там великий чоловік, підхопивши звірятко двома пальцями, констатував, що воно не мертве, просто надміру наковталося води; тож потопельника загорнули у теплу ряднину, обігріли, і невдовзі Ріккі розплющив очі й чхнув.

– А зараз, – шепнув хазяїн садиби (англієць, який нещодавно оселився в бунгало з родиною), – не полохайте його, і ми побачимо, що робитиме наш гість.

Щоб ви знали, налякати мангусту майже неможливо, адже від носика до кінчика хвоста він пройнятий цікавістю. Девіз усього сімейства мангуст: «Біжи й розвідай»; а Ріккі був гідним представником свого роду. Він уважно оглянув покривало, слушно вирішивши, що воно не годиться для їжі, оббіг навколо столу, всівся і дав лад хутру, далі, почухавшись, скочив хлоп’яті на плече.

– Не бійся, Тедді, – усміхнувся його батько, – це він хоче з тобою подружитися.

– І-і-і, він лоскоче моє підборіддя! – пирхнув Тедді.

Ріккі-Тіккі ретельно обнюхав ділянку між коміром та шиєю малого, понюхав йому вухо, зіскочив униз і, опинившись на підлозі, почав терти собі ніс.

– Отакої, – здивувалася мама, – і це називається дика звірючка! Гадаю, він такий ручний, бо ми були з ним люб’язні.

– Усі мангусти такі, – озвався чоловік. – Якщо Тедді не підніматиме його за хвіст і не намагатиметься посадити у клітку, то він цілий день бігатиме по всьому будинку. Нумо, дамо йому щось поїсти.

Тваринці дали шматочок сирого м’яса. Гостинець дуже сподобалося Ріккі-Тіккі, який, підживившись, перебрався на терасу, сів на сонечку й розпушив шкурку, щоб та остаточно висохла. Відтак йому покращало.

– У цьому будинку стільки таємниць, – подумки вирішив він, – що усім моїм одноплемінникам не вистачило б життя, аби їх осягнути. Я обов’язково залишусь і все розвідаю.

До самого вечора мангуста нишпорив скрізь по оселі. Він мало не втопився у ванні, устромив носа до чорнильниці на письмовому столі, а пізніше обпікся, ткнувшись ним у кінчик сигари, яку курив великий чоловік, тому що видерся йому на коліна, аби подивитися, як люди пишуть. Під кінець Ріккі влетів до дитячої кімнати, щоб глянути, як запалюють гасові лампи, а щойно Тедді ліг у постіль, умостився поруч. Проте він виявився неспокійним сусідом, оскільки протягом усієї ночі сторожко підхоплювався від ледь чутного шарудіння і біг з’ясовувати причину. Коли батьки Тедді увійшли перед сном до сина, Ріккі-Тіккі гвіздочком стирчав на подушці.

– Мені це не подобається, – захвилювалася мати. – Він може вкусити дитину.

– У жодному разі, – пригорнув її до себе чоловік. – Цей малюк захистить Тедді надійніше, аніж собака. Боронь боже, зараз сюди вповзе змія…

Та мама не хотіла навіть уявляти подібний жах.

Уранці Ріккі-Тіккі прибув до сніданку, накритого на терасі, поважно осідлавши плече Тедді. Йому запропонували банан, а також половину круто звареного яйця. Він по черзі побував у всіх на колінах, оскільки кожен добре вихований мангуста завжди сподівається рано чи пізно стати хатнім мангустою і мати можливість гасати кімнатами. Матуся Ріккі, яка свого часу жила в сім’ї одного генерала, докладно розповідала синочку, що потрібно робити, якщо він коли-небудь потрапить до білих людей.

Потім Ріккі-Тіккі вибіг надвір пошукати чогось, вартого уваги. Ділянка великого саду була впорядкована лише частково. Решта території поросла чагарниками з розлогими трояндовими, лаймовими[4] й апельсиновими кущами, бамбуком та густою травою. Ріккі збуджено облизнувся. «Це казкова місцина для полювання», – вдоволено промурмотів він, і від цієї думки хвіст-йоржик негайно настовбурчився. За хвилину мангуста пірнув у нетрі, винюхуючи то тут, то там, поки не вловив чиїхось тужливих голосів у тернику.

Це був Дарзі, славка-кравець, зі своєю дружиною. Вони влаштували миле гніздечко з двох великих листочків, зшивши їхні краї тоненькими волокнами, і наповнили його ворсинками бавовни та м’якеньким пухом. Гніздо вихитувалося в різні боки, а пташки сиділи скраєчку і плакали.

– Що трапилося? – спитав Ріккі-Тіккі.

– О, ми, нещасні! – схлипнув Дарзі. – Учора одне з наших пташенят випало з гнізда, і Наг проковтнув його.

– Гм, – співчутливо зітхнув Ріккі, – це дуже сумно… Але я не тутешній. Хто такий Наг?

Відповіді він не дочекався, бо Дарзі та його дружина миттю зникли у гнізді, зачувши з густої трави, з-під чагаря, тихе шипіння – зловісний, моторошний звук, який змусив мангусту сахнутися назад на цілих два фути[5]. Далі з трави поступово з’явилися голова й надутий каптур Нага, великої чорної кобри, п’яти футів завдовжки від жала до кінця хвоста. Здійнявши третину свого тіла над землею, аспид[6] почав гойдатися, ніби кульбабка на вітрі, і втупив у Ріккі-Тіккі пронизливі очі, які завжди, хоч би про що змія думала, холодно незворушні.

– Хто такий Наг? – погрозливо перепитав він. – Я Наг. Славетний бог Брахма[7] зробив мітку на всіх членах нашої породи, коли перша кобра розкрила свій каптур, аби захистити від сонця його сон. Дивись і тремти!

Каптур став ще більшим, і Ріккі побачив на ньому знак, який нагадував петельки для одежних гачків. На хвильку йому стало лячно, але взагалі мангусти довше однієї хвилини не бояться. Тож хоча Ріккі-Тіккі ніколи раніше не зустрічав живої кобри (мати годувала сина лише мертвими зміями), він добре затямив, що справа життя усіх мангуст полягає в тому, щоб битися зі зміями та поїдати їх. Знав це й Наг, ось чому в глибині його холодного серця причаївся страх.

– Ну й що з того, – спалахнув Ріккі, чий хвіст знову почав наїжачуватись, – мітили вас чи ні, гадаєш це дає тобі право їсти пташенят, які випали з гнізда?

Утім Наг був собі на умі, пильно відстежуючи ледь видимий рух у траві позаду Ріккі-Тіккі. Для нього не було таємницею, що з появою мангуст у саду йому та його роду зрештою настане кінець. Та наразі конче треба було приспати увагу Ріккі. Тому Наг трохи опустив голову і схилив її убік:

– Що ж, давай це обговоримо, – вкрадливо сказав він. – От ти, наприклад, їси яйця, то чому я не можу їсти птахів?

– Обережно, позаду! Озирнися! – тривожно пискнув Дарзі.

Ріккі-Тіккі й сам зметикував, що не час ловити ґав. Він високо, як міг, злетів у повітря, як виявилося, просто над шиплячою головою Нагайни, підступної дружини Нага. Поки Наг відвертав увагу Ріккі, змія підкралася іззаду, щоб прикінчити його. Мангуста почув роздратоване сичання, тож її задум зірвався. Ріккі-Тіккі гепнувся майже уздовж Нагайни, і якби він був старшим, тобто досвідченішим, то мав би знати, що далі слід було хутко прокусити їй спину. Та Ріккі остерігався обов’язкового маневру кобри у відповідь. Він, звичайно, вкусив Нагайну, але недостатньо сильно, й похапцем, уникаючи разючого удару її хвоста, відскочив, залишивши поранену змію дуже розлюченою.

– Мерзенний, ниций Дарзі! – процідив Наг, витягуючись якомога вище, щоб дістати гніздо на терновому кущі; однак Дарзі звив його недосяжним для плазунів, і воно тільки гойднулося.

Ріккі відчув, як його очі починають червоніти та виблискувати (почервоніння очей мангусти означає, що звірок сердиться), він сів на хвіст і задні лапки, немов кенгуреня, оглядівся навколо себе й гнівно заджеркотів. Проте Наг із Нагайною щезли у траві. Після невдалої атаки змія нічим не виказує, що збирається робити потім. Ріккі не намагався переслідувати їх через сумніви щодо можливості впоратися одразу з двома кобрами. Тож він потрюхав до гравійної доріжки поблизу будиночка й присів там, замислившись. Щиро кажучи, це було незайвим.

У старих книжках із природознавства можна прочитати, що вжалений змією мангуста з’їдає якусь травичку, що його виліковує. То вигадка. Перемога досягається лише завдяки гострому зору і спритності лап – зміїний укус проти стрибка мангусти, – а оскільки нічиє око не в змозі відстежити рух голови змії, коли вона жалить, ці властивості здаються набагато дивовижнішими за будь-яку чарівну траву.

Ріккі усвідомлював нестачу потрібного досвіду, і тим більше його тішила думка, що він спромігся уникнути нападу ззаду. Водночас мангуста став почуватися впевненішим, тому був готовий дозволити Тедді, який біг до нього садовою стежкою, погладити себе.

Та щойно хлопчик зупинився, щось ледь ворухнулось у пилюці й тоненький голосок проказав:

– Стережись! Я – смерть!

Це була Карайт, сіро-бура змійка, котра обирає переважно запорошений ґрунт; а жало має таке ж отруйне, як і кобра. Та людям від неї більше шкоди, бо через малий розмір зміючку ніхто не помічає.

Очі мангусти знову почервоніли, й він, витанцьовуючи, підтюпцем задріботів у бік Карайт своєрідним перевальцем, успадкованим з материнським молоком. На перший погляд, це справді дуже кумедно, але така абсолютно збалансована хода дає змогу злітати у стрибку під будь-яким кутом; і в цьому полягає перевага, коли доводиться мати справу зі зміями. Якби ж-то Ріккі уявляв, що на нього очікує поєдинок, небезпечніший за сутичку з Нагом: адже Карайт така маленька та в’юнка, що коли не вдасться схопити її трохи нижче голови, змія вжалить у око або губу. Однак Ріккі-Тіккі цього не знав: його очі налилися кров’ю, він хитався взад-вперед, визираючи, куди б зручніше вчепитися зубами. Карайт зробила випад. Ріккі різко майнув убік і спробував теж атакувати, але злобна крихітна сіро-бура голівка стрімко опинилася майже біля тім’я мангусти, що змусило Ріккі-Тіккі перекинутися в повітрі; та клята бестія не від ставала.

Хлопчина обернувсь до бунгало й крикнув:

– Погляньте-но! Наш мангуста вбиває змію!

І Ріккі почув на жаханий зойк мами Тедді. Його батько вибіг із тростиною, однак саме в цю мить Карайт схибила, не розрахувавши дальності чергового випаду, й Ріккі-Тіккі миттєво вскочив на змійку, вчепившись у неї передніми лапами, поспішно прокусив їй спину якомога вище до голови і скотився геть. Цей укус паралізував Карайт; Ріккі налаштувавсь було з’їсти її, починаючи з хвоста, як велить обідній звичай його сімейства, проте згадав, що ситна їжа робить мангусту неповоротким. Тож якщо хочеш зберегти в належній готовності силу та спритність, треба залишатися худорлявим.

Він відійшов і заходився качатися у пилюці під кущем рицини[8], тоді як великий чоловік добивав палицею мертву Карайт.

– Навіщо це? – подумав Ріккі-Тіккі. – Я ж із нею вже впорався.

Тут мати Тедді схопила мангусту в міцні обійми, вигукуючи, що той врятував «її кровиночку» од смерті, тато зауважив, що пророкував щось подібне, ну а синок кліпав великими від переляку очима. Ріккі доволі забавляла уся ця метушня, причин якої він, певна річ, не розумів. Либонь, мама могла б так само голубити й Тедді, якби той вовтузився в пилюці. Утім, Ріккі-Тіккі цілком пишався собою.

Цього ж дня за вечерею, шастаючи поміж фужерів на столі, він тричі міг наїстися під зав’язку всілякої смакоти; та Ріккі пам’ятав про Нага й Нагайну, і хоча йому були дуже приємні пестощі матері Тедді, а також подобалося сидіти на плечі хлопця, очі мангусти раз у раз червоніли, після чого лунав довгий войовничий клич: «Рікк-тікк-тіккі-тіккі-чк!»

Тедді взяв Ріккі із собою в ліжко, наполігши, аби той спав у нього на грудях. Ріккі-Тіккі був надто вихованим, щоб укусити або подряпати, але не встиг малий заснути, як він вирушив у нічний обхід по дому і в темряві наткнувся на Чучундру, мускусну щурку, що кралась уздовж стіни. Чучундра – це безталанне створіння з розбитим серцем. Вона хникає та скиглить усю ніч, прагнучи набратися рішучості й вибігти на середину кімнати, однак ніколи не наважується.

– Не вбивай мене, – схлипнула Чучундра. – О Ріккі-Тіккі, не вбивай мене!

– Ти гадаєш, що гроза змій зв’язуватиметься з мускусними щурами? – презирливо пхекнув мангуста.

– Той, хто вбиває змій, від них же і гине, – скорботніше, аніж зазвичай, мовила тонкослізка. – Хіба я можу бути впевненою, що якоїсь особливо безпросвітної ночі Наг не сплутає мене з тобою?

– Тобі це навряд чи загрожує, – відрізав Ріккі, – бо Наг у саду, а ти, я знаю, туди не виходиш.

– Моя двоюрідна сестриця щурка Чуа розповідала… – почала Чучундра й осіклась.

– Розповідала що?

– Тс-с! Наг всюдисущий, Ріккі-Тіккі. Тобі треба поговорити з Чуа в саду.

– Я не можу, тому ти маєш мені сказати. Мерщій, Чучундро, інакше я тебе вкушу!

Чучундра всілася навпочіпки й залилася гіркими сльозами, які стікали по її вусах.

– О, яка я нещасна! – ридала вона. – У мене ніколи не вистачить хоробрості, щоб вибігти на середину кімнати. Тс-с! Либонь, мені краще взагалі змовчати. Невже ти не чуєш, Ріккі-Тіккі?

Ріккі напружив слух. У будинку панувала тиша, проте здалося, що він розрізнив ледве вловимий звук, наче оса повзла по склу, – сухий шерех зміїної луски на цегляній кладці.

– Це Наг або Нагайна, – сказав собі Ріккі-Тіккі, – лізе у водостічний жолоб ванної кімнати. Твоя правда, Чучундро; мені слід поговорити з Чуа.

Мангуста нишком прослизнув до умивальної кімнати Тедді, але нічого підозрілого не виявив. Відтак подався до вбиральні його матері. Там унизу гладко виштукатуреної стіни була вийнята цеглина для стоку води. Пробираючись краєм заглибини, куди встановлено ванну, Ріккі розчув, як зовні, при місячному сяйві, шепочуться Наг із Нагайною.

– Якщо в домі не стане людей, – напучувала Нагайна, – йому теж доведеться піти звідси, і тоді сад буде нашим знову. Обережно лізь усередину і пам’ятай, що спочатку потрібно вжалити великого чоловіка, який убив Карайт. Потім повертайся до мене, і ми разом – мабуть, ліпше-таки не зволікати – займемося Ріккі-Тіккі.

– А ти впевнена, що буде якась користь від загибелі людей? – пролунало питання.

– Аякже! Коли в бунгало не було людей, хіба тинявся тут хоч один мангуста? Поки садиба порожня, ми король та королева саду; й не забувай, щойно з яєць на динній грядці вилупляться наші дітки, їм будуть необхідні спокій і затишок.

– Справді, я не подумав, – визнав Наг. – Ну, з цим зрозуміло, однак нам навряд чи варто витрачати сили на Ріккі-Тіккі. Я вб’ю великого чоловіка та його жінку – якщо пощастить, то й дитину – і спокійно зникну. Тоді бунгало спорожніє, а мангуста сам забереться звідсіль.

Ріккі увесь тремтів від гніву та обурення; тим часом голова Нага просунулася в отвір, за нею – п’ять футів бридкого холодного тіла. Хоча Ріккі-Тіккі й не тямив себе од люті, він усе ж жахнувся від розміру велетенської кобри. Наг згорнувся кільцем і підняв голову, вдивляючись у темінь ванної кімнати. Мангуста міг бачити зміїні мерехтливі очі.

– Якщо я вб’ю його тут, – міркував Ріккі, – Нагайна про це дізнається; а якщо битимуся з ним на відкритому просторі, перевага буде на боці Нага. Що ж робити?

Змій розгойдувався з боку в бік, а далі Ріккі-Тіккі почув, як той п’є воду з найбільшого жбана[9], яким наповнювали ванну.

– Чудово, – задоволено видихнув Наг. – Тепер, після смерті Карайт, великий чоловік тримає при собі палицю. Можливо, вона і зараз у нього, та вранці він прийде вмиватися, швидше за все, без неї. Я почекаю тут, доки він прийде. Нагайно, ти чуєш мене? Я зачекаю тут, у холодку, до ранку.

Ніхто не відповів, тож неважко було здогадатися, що Нагайна подалася геть. Наг обвився кількома кільцями навколо днища глека. Мангуста, ніби скам’янів, і лише через годину наважився поволі, міліметр за міліметром, рушити у бік жбана.

«Якщо я в першому ж стрибку не прокушу йому спину, – гарячково міркував Ріккі-Тіккі, – то Наг зможе продовжувати поєдинок, а якщо кобра битиметься, то… Ой-ой, Ріккі!»

Мангуста оцінив поглядом зміїні м’язи нижче каптура – на жаль, вони були надто товстими… Укус же десь біля хвоста тільки озлобить Нага.

«Це має бути голова, – зрештою визначився Ріккі-тіккі, – голова над каптуром – вчепитись і нізащо не відпускати».

Потому мангуста стрибнув. Голова кобри лежала трохи осторонь, під випуклістю глека, й, прокусивши її, Ріккі уперся спиною в округлий виступ глиняного жбана, не дозволяючи їй випростатись. Це дало йому всього секунду переваги, але він сповна скористався нею. А потім його жбурнуло в один бік, інший, угору-вниз, і по колу, та ще й почало гамселити об підлогу так, немов пес вовтузив пацюка. Проте очі Ріккі-Тіккі давно почервоніли, і він не ослаблював хватки, навіть збиваючи своїм тілом із поличок ковші, мильниці, щітки та раз по раз немилосердно ударяючись об краї ванни.

Ріккі здавлював щелепи все дужче, бо не сумнівався, що власна смерть уже за плечима, і тому, щоб не посоромити честі роду мангуст, волів бути знайденим саме в такому стані, з міцно стиснутими зубами. У голові надсадно гудів джмелиний рій, Ріккі-Тіккі нудило, маленьке тільце, схоже, дробили на ще менші шматочки, аж раптом позаду, наче грім ударив; його оглушив гарячий вихор, а червоний вогонь припалив йому хутро. Це нагло розбуджений тим шарварком великий чоловік жахнув одночасно із двох стволів дробовика по Нагу, влучивши точнісінько у місце під коміром.

Ріккі лежав пластом із заплющеними очима, вважаючи себе тепер уже безповоротно мертвим, хоча голову більше нічого не сіпало. Господар маєтку підняв його зі словами:

– Знову мангуста, Еліс; цього разу маля врятувало наші життя.

Увійшла бліда мов крейда мама Тедді й побачила останки Нага, а Ріккі-Тіккі, насилу доплентавшись до дитячої спальні, залишок ночі постійно стріпувався, наче перевіряв, чи справді його роздерто на сорок шматочків, чи це йому тільки здається.

Уранці він почувався доволі кепсько, що, втім, не заважало йому бути задоволеним своїми вчинками.

– Тепер час поквитатися з На гайною, котра, либонь, лютіша за п’ятьох Нагів. А ще ж нічого не відомо щодо яєць, про які вона говорила. Гай-гай! Я повинен піти поспілкуватися з Дарзі.

Не чекаючи сніданку, Ріккі побіг до тернового куща, де Дарзі щодуху виводив переможну пісню. Звістка про загибель Нага вже поширилася садом, бо слуга швиргонув його тіло на смітник.

– О безмізкий жмут пір’я! – досадливо фиркнув мангуста. – Хіба зараз доречні співи?

– Наг мертвий, мертвий, мертвий! – висвистував птах. – Сміливий Ріккі-Тіккі схопив його за голову й умить прокусив. Великий чоловік приніс палицю, яка робить «бах!», і Нага розірвало надвоє! Ніколи більше не ковтатиме він моїх діток.

– Усе це так; але де ж Нагайна? – стурбовано нахмурився Ріккі, уважно озираючись.

– Нагайна приповзла до водостічного жолоба умивальні й окликнула Нага, – продовжував надриватися Дарзі, – і той з’явився на кінчику палиці – слуга піддів його тим дрючком та викинув на смітник. Співаймо ж про уславленого червоноокого Ріккі-Тіккі!

І, прочистивши горло, Дарзі заспівав:

Я птах, беручкий молодець —

У небі я пісню співаю.

А от на землі я кравець —

Із листя хатинку зшиваю.

Вгорі та внизу я живу

Піснями й будиночком зшитим.

Матусю, поглянь-но в траву,

Диявол жорстокий вже вбитий.

Співай, веселися ізнов.

Радіють нехай твої дітки:

Наш друг Чорну Смерть поборов!

Скажи мені, хто він і звідки,

Як його нам величати,

Повідай, де його дім.

Ріккі – сміливець завзятий,

Тіккі – стосила у нім!

О Ріккі – палаючі очі!

І сам він – вогонь серед ночі!

Дякуй йому від птахів

(ану ж-бо пір’ям коливати!)

Треллю гучних солов’їв.

Ні, сам йому буду співати!

Подячну хвалу прийми, друже,

З хвостом, що стирчить, наче йорж,

З очима червоними дуже,

О Ріккі …

(На цьому куплеті роздосадуваний Ріккі обірвав співця, тож закінчення хвалебної оди ми не знаємо.)

– Влаштував би я декому славну прочуханку, якби міг дістатися до твого гнізда! – не на жарт розсердився Ріккі. – Схоже, ти забув, що всьому свій час. Добре тобі там нагорі, в безпеці, а для мене битва тут унизу ще не скінчилася. Вгамуйся хоч на хвилину!

– Заради великого, пречудового Ріккі-Тіккі я зупинюся, – пафосно відповів Дарзі. – Чого бажає переможець жахливого Нага?

– Удруге питаю, де Нагайна?

– На смітнику біля конюшні оплакує Нага. Слався, о Ріккі, чиї зуби зі слонової кістки!

– Облиш мої зуби у спокої! Ти часом не чув, де вона сховала свої яйця?

– У кінці динної грядки, поблизу самої огорожі, де майже весь день сонячно. Вона це зробила ще кілька тижнів тому.

– А ти не замислювався над тим, щоб повідомити мені про це? Кажеш, скраю, неподалік огорожі?

– О Ріккі-Тіккі, ти ж не збираєшся з’їсти її яйця?

– Ну, не так, щоб зовсім, ні… Дарзі, якщо ти маєш хоча б краплю здорового глузду, то полетиш до конюшні й удаси, що твоє крило зламане, і хай Нагайна женеться за тобою до цього куща. Мені треба пробратися на динну грядку, але як побіжу туди зараз, вона мене помітить.

Особливими розумовими здібностями цей птах не вражав; у маленькій голівці ніколи не затримувалося більше однієї думки за раз. Тож оскільки він знав, що діти Нагайни, як і його власні, виводяться з яєць, йому спочатку здалося, що нищити їх непорядно. Та розсудливій дружині Дарзі було добре відомо: з таких яєць вилуплюються молоді кобри. Тому вона прожогом вилетіла з гнізда, залишивши свого благовірного обігрівати потомство і горланити пісень. Поводження Дарзі певною мірою нагадувало поведінку чоловіків у деяких людських ситуаціях.

Пташка ширнула на землю майже перед Нагайною і завовтузилась у пилюці, розпачливо зойкаючи:

– Ой-ой-ой, моє крило зламане! Хлопчисько з бунгало метнув у мене каменюку і зламав його.

Вона ще відчайдушніше затріпотіла крилами. Нагайна підняла голову і зашипіла:

– А-а, то це ви попередили Ріккі-Тіккі, коли я збиралася вжалити його. Справді, невдале місце ти обрала, щоб шкутильгати.

Змія ковзнула в її бік.

– Бешкетник перебив його каменем! – квилила хитрунка.

– Он воно як! То, може, тебе дещо втішить дізнатися перед смертю, що я йому помщуся. Зранку мій чоловік лежить на купі сміття, але вже до вечора хлопчисько теж лежатиме дуже й дуже непорушно. Куди ж ти утікаєш? Все одно наздожену. Дурненька, поглянь на мене!

Проте саме цього ніхто робити і не збирався, адже дружина Дарзі завжди пам’ятала, що магнетичний погляд змії гіпнотизує пернатих, через що вони, безмежно налякані, не в змозі поворухнутися. Пташка кинулася тікати, жалібно попискуючи, однак не злітала, а Нагайна рухалася дедалі швидше.

Ріккі, почувши шум гонитви на садовій стежці, рвонув до краю динної грядки. Там, у прілій огудині, він знайшов двадцять п’ять вдало замаскованих яєць, завбільшки з яйця бентамки[10], щоправда, вкритих не шкаралупою, а білою оболонкою.

«Ще день, і було б запізно», – у Ріккі-Тіккі всередині похололо, коли він побачив у яйцях дитинчат кобри.

Як відомо, з моменту появи на світ кожна така змійка здатна вбити людину або мангусту. Він мерщій почав надкушувати верхівки яєць, намагаючись ухопити зубами зародок, та час від часу перегрібав бадилля, аби впевнитися, що нічого не пропустив. Невдовзі зосталось усього три яйця, і Ріккі вже був готовий потирати лaпки від задоволення, коли нараз учув стурбований лемент дружини Дарзі:

– Ріккі-Тіккі, я виманила Нагайну до будинку, й вона проникла на веранду. Біда! Швидше сюди! Вона замислює вбивство!

Мангуста хутко прокусив ще два яйця, сторчака скотився з грядки, тримаючи третє в зубах, і кулею помчав до тераси, де зібралася за сніданком сім’я Тедді. Однак Ріккі помітив, що люди нічого не їдять, а сидять непорушно з блідими обличчями. На циновці ж біля хлопчикового стільця згорнулася кільцем Нагайна, готова будь-якої миті вжалити його голу ногу, і, поволі розгойдуючись, співала тріумфальну пісню:

– Сину великого чоловіка, який убив Нага, – сичала вона, – сиди сумирно. Я ще не готова. Зачекай трохи. Сидіть усі троє дуже-дуже сумирно. Якщо ви ворухнетеся, я вжалю, не ворухнетеся – теж ужалю. О нерозумні людці, що позбавили життя мого Нага!

Тут підбіг Ріккі й вигукнув:

– Обернися, Нагайно; обернись і прийми бій!

– Іще встигну, – не відводячи очей від майбутніх жертв, просичала кобра. – Я поквитаюся з тобою пізніше. А поки поглянь на своїх друзів, Ріккі-Тіккі. Вони вклякли і зблідли; вони бояться. Вони не насмілюються ворухнутись, а якщо ти наблизишся хоча б на крок, я вжалю.

– Ліпше ти подивись на свої яйця, – ощирився Ріккі. – Ті, що на динній грядці неподалік огорожі. Навідайся туди й подивися, Нагайно.

Велика змія напівобернулась і узріла яйце на веранді.

– О, віддай мені! – вирвався у неї стогін.

Ріккі-Тіккі прилаштував цінну здобич між передніми лапами, його очі поволі наливалися кров’ю:

– А який викуп за зміїне яйце? За молоду кобру? За молоду королівну-кобру? За останню – найостаннішу з роду? Інших давно пожирають мурахи на динній грядці.

Нагайна повністю обернулася до нього, забувши через те єдине яйце про все на світі; Ріккі побачив, як тато схопив Тедді своєю великою рукою за плече й виволік сина через столик, заставлений чайним сервізом, у безпечне місце, куди змії не дістатися.

– Надурив! Надурив! Надурив! Рікк-чк-чк! – радів Ріккі-Тіккі. – Хлопчик урятований; а минулої ночі в умивальній кімнаті це я-я-я вчепивсь у комір Нага.

Далі мангуста заходився плигати вгору і вниз усіма чотирма лапками разом, притискаючись головою до підлоги:

– Наг марно силувався скинути мене з себе. Він був мертвим іще до того, як великий чоловік розчавив його надвоє. Це зробив я. Рікк-чк-чк! Виходь же, Нагайно! Виходь і бийся зі мною. Тобі недовго бути вдовою.

Нагайна зрозуміла, що втратила нагоду вбити Тедді.

– Віддай мені яйце, Ріккі-Тіккі, – тремтливим голосом сказала вона, приречено опускаючи каптур. – Віддай моє останнє яйце; я покину це місце й ніколи не повернуся.

– Так, ти ніколи не повернешся, бо невдовзі лежатимеш на смітнику поряд із Нагом. Бийся, вдово! Великий чоловік уже пішов по рушницю! Бийся!

Ріккі миготів навколо Нагайни на недосяжній відстані, його маленькі очі здавалися розпеченими жаринами. Підібравшись, змія згорнулася клубком і різко шугонула на нього. А він одскочив угору й назад. Знову і знову кидалася кобра, та щоразу її голова важко гепалась об циновку, і Нагайна вкотре скручувалася, наче годинникова пружина. Ріккі-Тіккі витанцьовував по колу, намагаючись опинитися позаду неї. У свою чергу змія постійно виверталась, щоб не губити мангусти з поля зору; тому хвіст її шерхотів по циновці, немов сухе листя, гнане вітром.

Думка про яйце зовсім вилетіла з голови Ріккі. Воно, як і раніше, лежало на веранді, а Нагайна поступово скрадалася до нього все ближче й ближче. Зрештою, поки Ріккі-Тіккі на хвильку спинився, щоб перевести дух, вона вхопила яйце ротом і, ковзнувши сходами тераси, стрілою помчала доріжкою. Мангуста – за нею. Звиви кобри, яка рятує власне життя, схожі на вигини батога, котрим хльоскають коней.

Ріккі усвідомлював необхідність упіймати її, інакше всі тривоги почнуться наново. Змія поспішала загубитись у високій траві, що буяла за терновим кущем, пробігаючи повз який, Ріккі-Тіккі почув, як Дарзі досі виспівує свою безглузду величальну пісеньку. Та його кмітлива дружина зреагувала миттєво; випурхнула з гнізда й залопотіла крильцями над головою Нагайни. Якби Дарзі підтримав свою половинку, то вони, вірогідно, змусили б кобру збочити, а так змія тільки опустила каптур і рушила ще швидше. Проте навіть ця заминка допомогла Ріккі наздогнати втікачку. Коли Нагайна прослизнула у щурячу нору, де до сьогодні жила з Нагом, маленькі білі зуби зімкнулися на її хвості, й Ріккі-Тіккі протиснувсь услід – далебi, не кожен мангуста, хай який розумний та досвідчений він був, наважиться продовжувати переслідування кобри в такий спосіб. У норі панував суцільний морок, і Ріккі було важко зорієнтуватися, де прохід розшириться настільки, аби змія могла розвернутися для нападу. Тому звірок завзято вгризавсь у зміїне тіло, водночас упираючись лапами, ніби гальмами, в похилу, теплу, вологу землю.

Незабаром трава біля отвору нори перестала коливатися, і Дарзі схлипнув:

– Усе, кінець Ріккі-Тіккі! Ми повинні проспівати реквієм[11] по ньому. Хоробрий Ріккі загинув! Нагайна, звичайно ж, уб’є його під землею.

Тож він затяг дуже сумну пісню, щойно ним самим складену, та не встиг видати найжаліснішу руладу[12], як трав’янистий килим знову ворухнувсь і звідти поволі вибрався, облизуючи вуса, замурзаний Ріккі-Тіккі. Здавлено зойкнувши, Дарзі замовк. Ріккі обтрусився і від душі чхнув.

– Усе скінчено, – мовив він. – Удова більше ніколи не виповзе нагору.

Заінтриговані цією звісткою, руді мурахи, які живуть між стеблами трав, почали негайно один за одним спускатись униз, щоб переконатися у правдивості його слів.

А Ріккі-Тіккі згорнувся калачиком на траві й умить заснув – і спав аж до самісіньких сутінок, зовсім виснажений за цей нелегкий день.

– Тепер, – сказав мангуста, прокинувшись, – піду-но я додому. А ти, Дарзі, сповісти глашатаю[13], аби він розповів усьому саду, що Нагайна сконала.

Глашатай – це птах, чий голос нагадує удари молоточка по мідній каструлі; він завжди видає подібні звуки, бо служить оповісником у кожному індійському саду й повідомляє новини охочим їх слухати. Чимчикуючи стежкою, Ріккі почув перший програш: «Слухайте всі!», схожий на трель крихітного обід нього гонга; а потім – рівномірне: «Дінг-донг-ток! Наг мертвий – донг! Нагайна мертва! Дінг-донг-ток!» І одразу в саду защебетали птахи та ще й жаби закумкали, адже і їх кобри пожирали так само, як пташенят.

Коли Ріккі-Тіккі добрався до бунгало, Тедді, його мати (досі бліда) й батько, що вибігли йому назустріч, ледь не пустили сльозу над ним. Цього вечора Ріккі вже наївся досхочу, а опісля, урочисто сидячи на плечі маленького хазяїна, вирушив у спальню. Там і побачила його мама, яка, за звичаєм, зайшла перед сном до сина.

– Він врятував нам життя, – шепнула вона чоловікові. – Подумай лише, він уберіг усіх нас!

Вмить сполошившись, Ріккі-Тіккі завмер стовпчиком на ковдрі, оскільки мангусти сплять дуже сторожко.

– А, це ви… – заспокоївся він. – Не варто турбуватись. Усі кобри мертві, а якщо й ні, то я ж тут.

Ріккі мав повне право пишатися собою, та герой не надто задирав свого рожевого носика. Як належить справжньому мангусті, захищав він той сад і зубами, і пазурами, і стрибком, і наскоком, щоб жодна змія ніколи не наважилася поткнутися через огорожу.

Як і чому

Казки

Чому кит має таку глотку

Жив колись, любі мої, в океані кит, який, певна річ, харчувався дарами моря. Поїдав він морських зірок, морських щук[14], крабів, камбалу-йорж і звичайну камбалу, плотву, скатів обох статей, скумбрію, щученят та надзвичайно в’юнких вугрів. Загалом ковтав будь-яку рибину, яка йому траплялася; гам! – і все. З часом дійшло до того, що в усьому океані залишилася тільки одна рибка-крихітка. Вона рятувалася завдяки власній кмітливості, бо плавала трохи позаду від правого вуха ненажери, де почувалась у цілковитій безпеці. Врешті кит підвівся на своєму могутньому хвості й заявив:

– Я голодний.

На що маленька хитрунка лукаво поцікавилась:

– А чи доводилося вашій благородній та шляхетній китовій величності куштувати коли-небудь людину?

– Ні, – хижо блиснув очима кит. – Це смачно?

– Дуже! – відповіла рибка. – Правда, важкувато перетравлюється в шлунку.

– Ну, тоді дістань кілька, – наказав океанський велетень, сильним ударом хвоста спінивши водну поверхню.

– Для першого разу вистачить і однієї, – запевнила крутійка. – Якщо ви попливете до п’ятдесятого градуса північної широти, сорокового градуса західної довготи[15] (слова ці чарівні), то знайдете там серед моря на плоту вдягнутого у самі лише сині полотняні штани й підтяжки (не забудьте про підтяжки, мої любі) матроса з великим складаним кишеньковим ножем, чиє судно затонуло. Він, скажу я вам щиро, вельми розсудливий та мізковитий.

Тож кит негайно рушив у довгу путь, стрімко розтинаючи хвилі океану, й досяг указаної точки, де справді виявив серед моря на плоту вдягнутого в самі лише сині полотняні штани й підтяжки (не забудьте про підтяжки, любі мої) матроса з великим складаним кишеньковим ножем, чиє судно затонуло і який бовтав ногами у воді. (Хлюпатися йому дозволила матуся, інакше він ніколи не робив би цього, оскільки був дуже розсудливим і мізковитим.)

Зголоднілий кит широко, замалим не торкнувшись власного хвоста, роззявив пащу і проковтнув самотнього моряка, і пліт, на якому той сидів; і сині полотняні штани й підтяжки (не забули, мої любі, про них?), і великий складаний кишеньковий ніж; – усе опинилося глибоко в його теплому, темному нутрі. Далі він сито плямкнув губами і тричі обернувся навколо свого хвоста.

Тільки-но матрос, людина розсудлива та мізковита, усвідомив, що справді опинивсь у теплому, темному китовому нутрі, як почав тупати, гупати, плигати, скакати, стрибати, гасати, натикаючись на стінки шлунка; штурхатися, битися, щипатися, перекидатися через голову, качатися, кружляти, горлати, репетувати, верещати, гарчати, вити, зойкати, лементувати, голосити, торохтіти і навіть танцювати, хай невміло, традиційний матроський танок, унаслідок чого кит відчув себе зовсім зле. (Ви ще не забули про підтяжки?)

– Людина справді важка для травлення, – поскаржився він своїй незмінній супутниці. – Крім того, на мене напала гикавка. Що мені робити?

– Веліть йому забиратися геть, – порадила маленька шельма.

Скривившись, кит гаркнув у власне нутро морякові:

– Ану вилазь, і без жартів! У мене від тебе гикавка.

– Е, ні, – хмикнув моряк, – так не піде! Доправ мене до рідних берегів та сивих скель Альбіону[16], і, можливо, я над цим поміркую.

І чоловік розходився ще дужче.

– Ліпше відвезти його додому, – скрушно зітхнула рибка, старанно приховуючи усмішку, – адже я попереджала, що цьому чоловікові пальця в рот не клади.

Довелося бідасі активно, наскільки давала змогу гикавка, попрацювати плавцями і хвостом, і зрештою він побачив рідні береги матроса та сиві скелі Альбіону. Кит наполовину випхався на обмілину й широко розтулив рота, промимривши:

– Пересадочна станція.

Не встигла пролунати ця фраза, як моряк вивільнився з пащі. Та поки тривала подорож, він, напрочуд розсудлива і мізковита людина, настругав із плоту дерев’яних трісочок, склав їх хрест-навхрест, міцно зв’язав підтяжками (тепер ви знаєте, навіщо було про них пам’ятати!) й упхнув до китової пельки досить надійну щільну решітку, де вона і застрягла[17]. Відтак задоволений чоловік продекламував іронічний віршик, якого ви, звичайно, не чули, а тому я його розповім:

Із решіткою будеш плисти,

Й тоді менше їстимеш ти.

Неабияким дотепником був той матрос-ірландець, що рушив узбережжям додому до своєї неньки, тієї самої, яка дозволила йому бовтати ногами у воді. Дещо пізніше наш герой одружився і надалі жив довго й щасливо. Між іншим, кит теж. Але відтоді через ґрати у власній горлянці, які ні виплюнути, ні ковтнути, їсти він міг тільки дрібну рибу; ось чому нинішні кити ніколи не їдять ні дорослих людей, ні маленьких хлопчиків чи дівчаток.

А маленька кмітлива рибка поспішила сховатися в мулі під брамою екватора[18], бо вважала, що кит гніватиметься на неї.

Складаний ніж моряк забрав із собою. Коли він брів берегом, то був одягнений у сині полотняні штани, проте вже без помочей, з яких (пригадуєте?) вийшла решітка. Ось і казці кінець.

Як у верблюда з’явився горб

Наступна казка розповідає, чому верблюд має великий горб.

У перші дні зародження, коли наш світ виглядав іще зовсім новеньким і тварини лише починали служити людині, був собі верблюд, який мешкав серед завиваючої ревучої пустелі, бо не хотів працювати; та й сам звався ревуном. Отож він їв колючки, шпичаки, тамариск[19], молочай і терен, а решту часу відверто байдикував.

Якщо ж його хтось кликав, то верблюд буркав: «Гррб!», саме тільки «Гррб!» і більш нічого.

Якось уранці в понеділок прийшов до нього кінь із сідлом на спині та вудилами в роті й гукнув:

– Агов, верблюде, виходь бігати риссю, як усі ми.

– Гррб! – звично буркнув той.

Пішов кінь, образившись, і поскаржився людині.

Невдовзі завітав до нього собака з палицею в зубах:

– Агов, верблюде, виходь прислужувати, як усі ми.

– Гррб! – презирливо пирхнув той.

Пішов пес, образившись, і теж поскаржився людині.

Останнім навідався до нього віл із ярмом на шиї:

– Агов, верблюде, виходь орати землю, як усі ми.

– Гррб! – ліниво зронив той.

Пішов віл, образившись, і так само поскаржився людині.

Увечері зібрав чоловік коня, собаку та вола і сказав їм:

– Щиро шкода мені вас усіх трьох (тому що світ тільки-но зароджується), але звір у пустелі, який вряди-годи бурчить «Гррб!», не здатний до роботи, інакше він уже давно був би тут; тому я налаштований залишити його у спокої, щоправда, вам доведеться працювати вдвічі важче.

Не на жарт обурені, тварини (адже світ дійсно тільки-тільки зароджувався) зібралися край пустелі і на нараду, і на пораду, і на обговорення, і на балаканину, аби вирішити, як їм бути. Згодом туди ж, знічев’я жуючи молочай, приплентався верблюд-лінюх і став глузувати зі звірів. Але врешті видав те саме «Гррб!» і побрів геть.

Трохи пізніше, приваблений неймовірним галасом, коло трійці спинився джин, повелитель усіх пустель, який, оповитий хмарою куряви, прямував кудись у своїх справах (джини завжди мандрують подібним чином, бо вони чарівники).

– О джине, володарю всіх пустель, – звернувся до нього кінь, – хіба це правильно, щоб хтось ухилявся від праці, коли світ тільки-но зароджується?

– Звичайно, ні, – відповів чаклун.

– Так от, – посмілішав кінь, – серед твоєї завиваючої ревучої пустелі живе звір (сам ревун) із довгою шиєю та довгими ногами, який ще з ранку понеділка не ставав до роботи. Він не бажає бігати риссю.

– Овва! – присвиснув чародій. – Та це мій верблюд, присягаюсь усім золотом землі Аравійської! Що ж він каже?

– Він каже «Гррб!», – гавкнув пес, – і не воліє прислужувати.

– Може, він іще щось говорить?

– Тільки «Гррб!», – озвався віл, – і він не хоче орати.

– Он воно як, – протягнув джин. – Я йому дам «Гррб!», стривайте-но хвилинку.

Загорнувшись у свій пиловий плащ, чародій умить розтанув у повітрі. Порушника спокою він знайшов углибині пустелі. Верблюд-ледащо задумливо розглядав власне відображення в калюжі, яка поступово висихала.

– Мій чванькуватий друже, – вкрадливо мовив джин, – до мене дійшли чутки, що ти б’єш байдики, хоча світ тільки-но зароджується; як це розуміти?

– Гррб! – іронічно форкнув нероба.

Чаклун всівся, схрестивши ноги по-турецьки, просто на пісок і, підперши підборіддя долонею, задумався у пошуку найбільш доцільного для такого випадку чародійства, а верблюд продовжував витріщатися на водну гладінь.

– Ти змарнував цілих три дні, починаючи з ранку понеділка, і все через твої фантастичні лінощі, – скрушно зітхнув джин, що ніяк не міг знайти потрібного заклинання.

– Гррб! – відчужено промимрив верблюд.

– На твоєму місці я більше не казав би цього слова, – спохмурнів чародій. – Надто часто його чути. Ну ж бо, тюхтію, я хочу, щоб ти став до роботи.

– Гррб! – знову почулося байдуже.

Та не встиг верблюд замовкнути, як відчув, що на його спині, якою він особливо пишався, виріс, поволі роздуваючись, досить величенький горб.

– Бачиш? – поцікавився чаклун. – Це твій горб, який ти отримав, оскільки не бажав працювати. Сьогодні четвер, а дехто ще з понеділка ні кує, ні меле. Однак зараз і тобі час братися за роботу.

– Як же я працюватиму, – скинувся верблюд, – із горбом на спині?

– То зроблено навмисно, – відповів чародій, – адже ти змарнував багато часу. Тепер ти зможеш працювати три дні поспіль без їжі, годуючись завдяки горбу. І ніколи не кажи, що я не піклувався про тебе. Виходь із пустелі та йди до трьох роботяг, і поводься належно. Мерщій!

Хоч як лінюх пирхав, але довелося йому приєднатися до трійці. Відтоді верблюд завжди носить на собі своє «гррб» (нині ми називаємо це «горбом», щоб не ображати нічиїх почуттів); проте він так і не надолужив тих трьох згаяних із моменту зародження світу днів та досі не навчився добрих манер.

Великий горб – потворна ґуля, –

Верблюжа доля вже така…

Та і людині горб той муля,

Коли до праці не падка.

І дітки, і дорослі те-е-еж,

Якщо лінуються без ме-е-еж,

Дістануть горб —

Верблюжий горб,

Побитий весь, в синцях достоту!..

І лікування тут одне —

Не усідайсь біля каміну,

А розгинай швиденько спину,

Бери лопату й – на город!

Копаючи, скидай свій горб,

Всміхайся сонцю й вітру,

Та джину саду теж…

І зникне горб —

Жахливий горб,

Увесь побитий, у синцях!…

А без роботи ми горбаті,

Десь на канапі, в теплій хаті

Ми всі отримуємо горб,

Верблюжий горб,

І дітки, і дорослі те-е-еж,

Якщо лінуються без ме-е-еж![20]

Чому в носорога така шкура

Жив колись на безлюдному острові неподалік узбережжя Червоного моря парс[21], од капелюха якого сонячні промені відбивалися у більш-аніж-східній пишнoті. З усього особистого майна мав цей чоловік, котрий, як ви пам’ятаєте, мешкав біля Червоного моря, лише згаданий вище капелюх, ніж та кухонну плитку, яку, мої любі, ніколи не можна чіпати; особливо вам.

Якось узяв парс борошна, води, родзинок, слив, цукру та іншої всячини і зробив собі пиріг, завдовжки два і заввишки три фути. То була справді чудова здоба (наведені слова – чарівні), й він поставив цей кулінарний шедевр на плитку, бо йому дозволяли на ній готувати, і певний час випікав його, аж доки той увесь укрився рум’яною скоринкою та почав божественно пахнути. Але щойно зібрався наш герой ласувати, як із найбезлюдніших нетрів припленталася на піщану косу велика тварина з рогом на носі, двома поросячими oчками й поганими манерами.

У ті часи шкура сиділа на носорогові дуже щільно, без жодної складки. Звір точнісінько нагадував свого співбрата із Ковчега Ноя, хоча, звичайно ж, був значно більший. Утім, він не міг похвалитися вихованістю вже тоді, не може тепер і, либонь, узагалі ніколи не стане поштивим.

Насупившись, носоріг буркнув щось на зразок:

– Мугу!

Переляканий парс блискавично видерся на верхівку пальми, прихопивши з собою тільки капелюх, од якого сонячні промені завжди відбивалися у більш-аніж-східній пишноті. Грубіян же перекинув гасову плитку[22], і пиріг покотився по піску, а непроханий гість настромив здобич на свій ріг і безцеремонно з’їв. Опісля нечема, помахуючи хвостом, забрався геть до пустельної найбезлюднішої глухомані, яка межує з островами Мазандеран, Сокотра та мисами Великого рівнодення.[23]

Неабияк ображений, парс спустився з дерева, поставив плитку знову на ніжки й вирік закляття, якого ви, звичайно, не чули, а тому я його повторю:

Покарати парсу буде до снаги

Того, хто поцупив його пироги.

У словах тих таїлося значно більше змісту, ніж ви могли б подумати.

Адже за п’ять тижнів у цій частині Червоного моря настав сезон неймовірної спеки, і всі скинули з себе одяг. Отже, парс зняв капелюх, а носоріг – шкуру, яку перекинув через плече, спускаючись до піщаного пляжу, щоб остудитися в морських хвилях. Тоді вона застібалася внизу на три ґудзики й була схожа на дощовик[24]. Нахаба жодним словом не обмовився про пиріг, хоч ум’яв його весь, а вишуканими манерами носоріг (ви ж пам’ятаєте?) не міг похвалитися вже тоді, та й пізніше не міг. Товстун перевальцем забрів просто в море й заходився пускати бульбашки носом, а шкуру залишив на березі.

Незабаром її угледів парс, який випадково опинився неподалік, і посмішка двічі ковзнула його обличчям. Затим він аж тричі станцював навколо знахідки, задоволено потираючи руки.

Потім парс швиденько збігав до своєї оселі, де набрав повний капелюх крихт від пирога, бо ніколи не їв нічого іншого і, крім того, ніколи не підмітав свого житла. Повернувшись, спритник узяв ту шкуру, добряче струсонув і щедро наповнив давніми, сухими, черствими, колючими крихтами й кількома підгорілими родзинками, а сам хутко виліз на верхівку тієї-таки пальми, чекаючи, доки звір вийде з води та одягнеться.

І дочекався. Збадьорений купанням, носоріг натягнув шкуру і застібнув усі три ґудзики, проте одразу тіло почало скрізь муляти, колоти і шпигати; ну, зовсім так, як дошкуляють крихти, потрапивши в ліжко. Вирішив було він почухатись, але став почуватися ще гірше. Згодом повалився на пісок і ну качатися, та що більше вовтузився, то нестерпніше свербіло. У розпачі кинувся бідаха до пальми й так завзято терся об її стовбур, що натер на своїй шкурі чималу складку над плечима, другу – внизу, там, де досі були ґудзики, тепер начисто здерті, і ще кілька – над ногами. Ця неприємність остаточно зіпсувала носорогові характер, однак не позбавила крихт, які продовжували його лоскотати. Тож пішов неборака додому, не на жарт сердитий, потерпаючи від жахливого свербіння. Відтоді й донині кожен носоріг має великі складки на шкурі та неймовірно кепський норов, і все через ті злощасні крихти під шкурою.

А парс, надівши капелюха, що од нього сонячні промені, як і раніше, відбивалися у більш-аніж-східній пишноті, зістрибнув з дерева, спакував свою плитку та й вирушив у напрямку Оротаво, Амігдали, гірських лук Анантаріво і боліт Сонапута.[25]

Чому леопард плямистий

У ті часи, любі мої, коли живі істоти мали ще однакове забарвлення, леопард мешкав у місцевості, яка називалася Високий Велд[26]. Пам’ятайте, що йдеться не про Низький, не Чагарниковий чи Болотяний Велд, а саме пустельний, спекотливий, осяяний сонцем, Високий Велд із піщаним ґрунтом, рудуватими кам’яними брилами та ріденькими пучками пожовклої присохлої трави. Там же водилися жирафи, зебри й різноманітні антилопи (зокрема, степова (канна), гвинторога (кyду) і коров’яча (бубол). Усі ці тварини були суцільно пісочно-жовтувато-коричнюватої масті. Та найбільш піщано-жовтувато-коричнюватим серед них виглядав леопард; такий собі схожий на кішку сіро-жовтий звір, який до останньої своєї ворсинки зливався з жовтувато-сірувато-коричнюватим ландшафтом[27] Високого Велда. Це дуже непокоїло жирафів, зебр та іншу живність, оскільки він міг залягти за жовтувато-сірувато-коричнюватим каменем або жмутом трави, і коли жираф, чи зебра, або канна, чи куду, або лісова антилопа (бушбок), чи бонтбок[28] проходили поряд, хижак зненацька нападав, позбавляючи жертву будь-якої можливості врятуватися втечею. Справді-справді! Нам варто згадати ще й ефіопа з його луком і стрілами (теж на той момент сірувато-коричнювато-жовтуватого), який також жив у Високому Велді. Він зазвичай полював разом із леопардом, пускаючи в хід лук та стріли, а звір – лише свої ікла й кігті. Врешті, мої любі, всі ті жирафи, канни, куду, кваги[29] тощо просто впали у відчай, не знаючи, де ж сховатися. Саме так!

Примітки

1

Бунгало – традиційні спочатку лише для Індії, переважно невеликі одноповерхові будівлі, вкриті соломою, з широкою терасою. – Прим. пер. (тут і далі).

2

Британська Індія – з середини ХІХ ст. до 1947 р. Індія перебувала під владою Великої Британії.

3

Мускусний щур – очевидно, мається на увазі мускусна землерийка.

4

Лайм – різновид лимона.

5

Фут – міра довжини (приблизно 30,48 см).

6

Аспид – (тут) змій.

7

Брахма – один із трьох верховних індуїстських богів.

8

Рицина – рід рослин родини молочайних.

9

Жбан – те саме, що й глек.

10

Бентамка – порода курей невеликого розміру.

11

Реквієм – поминальна пісня.

12

Рулада – віртуозний пасаж у співі та музиці.

13

Глашатай – (тут) мається на увазі червоноголова бородатка, птах родини дятлових, поширений у Південно-Східній Азії.

14

Інша назва морської щуки – сарган.

15

Глибоководний район в Атлантичному океані, розташований приблизно за 550 морських миль на ост-норд-ост (згідно з морською термінологією, північ – це норд, південь – зюйд, захід – вест, схід – ост) від м. Сент-Джонс (о. Ньюфаундленд, Канада).

16

Альбіон – одна із назв Англії.

17

Цей епізод був запозичений із «Пригод барона Мюнхгаузена» Е. Распе.

18

Екватор – уявна лінія, що проходить навколо земної кулі на рівній віддалі від обох полюсів і ділить її на Північну та Південну півкулі.

19

Тамариск (тамарикс) – кущова рослина.

20

Автор написав цей вірш спеціально для діток, які полюбляють лінуватися.

21

Парси – древній народ, який походить від стародавніх персів; приблизно з VIII тис. до н. е. його представники осіли переважно в Індії.

22

Мається на увазі примус.

23

Насправді Мазандеран – це провінція на півночі Ірану; острів Сокотра лежить в Індійському океані поблизу узбережжя так званого Африканського рогу; миси Великого рівнодення – вигадка автора.

24

Дощовик – верхній легкий непромокальний одяг, який захищає від дощу.

25

Усі назви вигадка автора. Можливо, варто зауважити, що на о. Тенеріфе (Канарські о-ви, Іспанія) є місто Ла-Оротава, а Антананаріву – це столиця Мадагаскару.

26

Велд (від голл. Veld – «поле») – посушливі платo (рівнини на узвишші, відмежовані від навколишніх просторів уступами) в Південній Африці, здебільшого на території ПівденноАфриканської Республіки. Високий Велд розташований між річками Оранжева та Вааль.

27

Ландшафт – загальний вигляд місцевості.

28

Бонтбок – різновид антилопи.

29

Квага – винищена людиною непарнокопита тварина, що водилась у Південній Африці. Останню дику квагу вбито у 1878 р.; остання квага померла в зоопарку Амстердама у 1883 р.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.