KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія

Мені стало страшно. Оці двоє мені нагадали нас. Ми були вдвічі молодші, проте вже так само дотепно шпиняли одне одного. У той вечір, ти, мабуть, і не пам’ятаєш, коли ми лягали спати, я обійняла тебе і так сильно до тебе притиснулась, неначе хотіла стати тобою. Хоч на мить. Ми ще дихали тоді з тобою в такт.

Кожен із цих двох вже літніх людей страждав, але вони не могли сказати про це одне одному. Не могли одне одного втішити. Вони неначе сиділи біля великого вогнища і не могли від нього зігрітися, їм було холодно.

Батько Філа тоді сказав мені: «Чому ти вбрана у все чорне? Ти – молода. Ти маєш вбиратися у зелений, рожевий, червоний, жовтий. Ти маєш радіти життю і святкувати життя своїм вбранням. Чому ти носиш чорний колір? Ліз раніше носила усі ті кольори». Усі перевели погляд на Ліз, на ній теж був чорний светр. Я тоді вперше над цим замислилась.

Наступного ранку ми пішли на кладовище до Філа. Батько сам зробив йому пам’ятника з білого мармуру. Коли ми там стояли, прилетів горобчик і сів на мармурову плиту. Ми тільки мовчки перезирнулися.

У той приїзд Ліз розказала, що її батьки вийшли із католицької церкви перед війною, бо її матір у дитинстві зґвалтував священик. Проте родина батька Філа була дуже релігійною, і коли вони одружувалися, то їм поставили умову, що їх дитина має навчатися лише у релігійному пансіоні. Так воно і сталося. А потім, коли батьки розлучалися, і їм було не до нього, він потрапив до авторитарної секти. Вони знали, що він із заможної родини, і шукали до нього підходи. І знайшли. А коли він захворів, втратили усякий інтерес до нього і навіть жодного разу не прийшли його провідати. То був страшенний удар для нього. Він вважав їх друзями.

А зараз він лежав на старому кладовищі у Відні. Лишились хвора, але сильна мати і десь загулявший батько. Мати мала роздрібнити і продавати фамільну корпорацію своїх батьків. Їй було не до бізнесу.

Забігаючи наперед скажу, що наступного разу, коли я була у Відні, Ліз уже носила пастельні тони. Я більше не бачила батька Філа, але тоді вона мені розповіла, що вони розлучились через його зраду. Вона не пробачила йому дрібної інтрижки із секретаркою з його офісу.

У кімнаті, де ми колись спали, а тепер спала я сама, не було більшості книг та меблів. Вона усе роздала, роздарувала, рознесла, аби воно не нагадувало їй про те минуле, що жило на цій території. Роялів теж не було. Жодного. Лишилась тільки велика світла кімната. Проте крісло із павичем також лишилось. Певно, то була така частина минулого, до якої вона не мала претензій і не хотіла забувати.

Ми ходили на кладовище, і знову, коли я поклала на його могилу купку рожевих тюльпанів, прилетіла якась пташка. Він таки дивився на нас десь із-за хмар. Я сподіваюсь, йому було там добре.

У нього в Інтернеті залишилась поштова скринька, з якої він ніколи вже не відповість. Того разу Ліз розказувала, як вона після того, як він помер, ходила на сеанси до учнів Юнга і як вони її виводили із того стану. І як вона спала майже рік після його смерті, і як майже нічого не пам’ятає з того часу.

Ті розповіді рвали мені душу. Вони мені нагадували про тебе. Ні. Ти не помер. Ти собі десь жив у Києві. Не стало тієї мене, якою я була з тобою. Та того, мабуть, ніхто і не помітив, бо тебе ж не було поряд.

Забігаючи наперед скажу, що з кожним моїм наступним приїздом до Відня Ліз ставала більш життєрадісною і колір її одягу ставав усе світлішим. Не зважаючи навіть на те, що попереднього разу якийсь молодик вирвав у неї сумку з грішми, які вона щойно зняла в банкоматі. Звичайно, вона не могла навіть побігти за ним, бо ходила тільки з паличкою. Проте на мої слова співчуття вона мені сказала, що це я – та, хто має бути сильною.

А я подумала про те, що ця пара тоді нам трапилась, мабуть, не випадково, аби показати, що може статись, коли не говорити про свої потреби, сподіваючись, що партнер сам має про все здогадатися. Але до усвідомлення того було ще далеко.

6. Короткий квітневий мейл

На початку квітня була презентація наукових проектів нашої кафедри. Я стояла з лазерною указкою в руці і, гортаючи слайди, говорила про свою дисертацію. Раптом відчула, як у кишені штанів задріботів телефон. Прийшов мейл. У перерві між слайдами я крадькома подивилась на телефон. Мейл був від Матвія. Там було 2 фрази. «Срочно приезжай, будем оформлять развод. Если ты не согласна, я буду все оформлять через суд». У мене в голові щось запаморочилось, і зала попливла перед моїми очима. Я якось дорозповідала і допоказувала слайди, а потім, мотивуючи тим, що мені зробилося зле, я пішла геть. Здається, ніхто нічого не помітив.

На автоматі я доїхала до станції Шінджюку і вийшла на південному виході. Станція мерехтіла вогнями. Годинник на вежі мобільної компанії До-Ко-Мо показував восьму. Отак закінчувалася наша любов. Коротко, жорстко, нахабно. О восьмій годині за токійським часом. У мене від хвилювання перехопило дихання.

Я набрала номер Мії і крізь сльози почала розповідати. Мія так само, як і я, поверталася з роботи, тільки за 500 кілометрів від мене. У Кіото. Я ходила з одного боку південного виходу станції Шінджюку до іншого, немов міряючи кроками міст перед входом на станцію. Я була у паніці. Ми говорили майже годину. Телефон нагрівся біля моєї щоки. Мені було вже байдуже, скільки мені доведеться заплатити за цю розмову. Все одно уже все йшло під укіс…

Вона якось враз мене обірвала. Я ніколи не чула такої сталі в її голосі, як у той вечір. Вона уважно слухала мою розповідь, густо перемазану риданням, а потім на запитання: «Що ж мені робити?» вона якимось різким імперативом сказала: «Ти нікуди не поїдеш! Зрозуміла? Нічого тобі не треба робити. Нічого. Просто замри і все. Якщо йому треба – нехай приїде, і ви підпишете усі папери тут. Якщо йому така нетерплячка. Зараз іди додому, прийми ванну і спробуй заспокоїтись. Подзвоню пізніше». І зв’язок раптово увірвався.

Замри. Хм… Ось, виявляється, воно. Підходяще слово. Я не вмерла. Я за-вмерла. Я прикинулась…

Отак, завмерши, я стояла і ошаліло дивилась на вежу До-Ко-Мо. Годинник показував п’ятнадцять по дев’ятій. Перехожих ставало все менше і менше. Якийсь одинокий співак виводив на гітарі сумну пісню. Постоявши отак у священній тиші декілька хвилин, я таки купила квитка і поїхала додому, у порожню квартиру у будинку із назвою «замок». За-вмерлий, за-пустілий, за-кинутий замок.

Я нічого не відповіла тоді на мейл. Бо я ж за-вмерла.

7. «За-вмерла»

Завмерлість продовжувалась із місяць. Він атакував мене мейлами і смс-ами. Я була далека, але у мене було таке враження, що мене атакують. У реальності. Нападають на мене смс-ами із кишень моїх власних штанів, вилазять до мене погрозливими мейлами з екранів моїх моніторів.

Через кілька днів те мені набридло, і мені захотілось дати здачі. І я для початку заблокувала його адресу на телефоні, а потім уже і на емейлі. Тож він міг писати тепер скільки завгодно, проте мені воно не приходило. В такий спосіб я відвойовувала дрібні шматки власної території.

Інколи було трохи страшно. Особливо, коли прокидаєшся у порожній квартирі і наснилося щось жахливе. І ти іще не відійшов від сну. І не можеш зрозуміти, де ти знаходишся. І тобі так раптово робиться боязно, що ти один тут лежиш. Один-однюсінький. Сам на сам. На цьому ліжку, у цій квартирі, у цьому чужому місті, на цьому острові. Що тобі враз якось хочеться втиснутись у подушку, набиту гречаною крупою, яка миттєво приймає форму твого обличчя. І плакати. Плакати. Плакати. Над своїм життям…

Проте я намагалася не розкисати і не давати таким моментам перемогти себе. Отож я відвойовувала крихту території і шматочок часу. Мені потрібен був той час, аби подумати. Десь у глибині душі я ще вірила, що він повернеться. У нього була іще відкрита віза на в’їзд. На повернення назад. До країни. І до мене. Я чомусь вірила тоді, що він повернеться. Але я про це не просила.

Єдине, про що я попросила його тоді, то прислати мені довідку про розмір його зарплати і про те, що він не може заплатити за останній рік мого навчання. Адже моя стипендія закінчилась, і через різні перипетії я не встигла закінчити дисертацію за три роки, і за четвертий, останній, мені треба було за навчання заплатити. Стипендію, на щастя, мені вдалося знайти, але іще треба було десь віднайти сім тисяч доларів за навчання. Де їх узяти, я не знала. Я була у розпачі. Але кидати навчання я не збиралася. В університеті пообіцяли переглянути плату за навчання у випадку, якщо сумарний прибуток моєї родини не лишав би мені можливості заплатити. Моєю родиною за законом іще залишався він. Він знав про ситуацію. Проте, не зважаючи на моє єдине прохання, довідку він мені не прислав.

А я сподівалася, що він таки лишиться людиною, адже я так багато зробила для нього за останні роки. Та, певно, усе те, що ми робимо для чоловіків, потім нам же і вилазить боком, бо в такий спосіб ми їм підкреслюємо, що вони ні на що не спроможні самі.

Я щодня заглядала у скриньку. Там було усяке – газети, реклама хімчисток, реклама жіночих ескортів та Інтернету. Довідок так там і не з’явилось. Він мені нічого так і не прислав. Йому, певно, було важко зробити для мене той клаптик паперу… чи, може, він вирішив, що в такий спосіб він нарешті зможе проявити в останній раз свою силу наді мною. Хто зна…

Довелося шукати інші виходи із ситуації, що склалася. Наразі виявилося, що допомога у скруті інколи приходить звідти, звідки її зовcім не очікуєш. Але про це я розповім пізніше.

8. Зустріч із сенсеєм, або «Подумай про “порізану руку”»

Після майже двох місяців роздумів я вирішила зустрітись із сенсеєм, аби поговорити. Говорити мала тільки я.

Я мала нарешті розповісти і вибачитись. Сказати, що я більше так не можу і що врешті-решт я повертаюсь додому. Я кидаю навчання. Я сиділа у коридорі на білому диванчику, який він лишив тут для усіх нас, аби ми провітрювали свої голови, свої бурхливі характери, свої теорії та свої підходи до дисертацій, поки він затримувався на чергових зібраннях. Кого тільки не бачив цей білий льняний диванчик і які тільки думки на ньому не висиджувались, скільки дисертацій він подумки переписав і пережував, виплюнувши в інше, післядисертаційне життя.

Сенсей затримувався. Останнім часом на нього навісили силу-силенну адміністративних обов’язків, і він жонглював ними, як жонглює різнокольоровими кульками вправний жонглер на арені цирку. Тут те ж саме, що і в нас: хто везе, на того іще більше і складають. Казали, що він серйозно займається йогою і спить лише по 2 години на добу, і того йому вистачає. А наснагу та енергію йому дає заняття медитацією. Не знаю. Не бачила сенсея у позі лотоса. Одна думка про це у мене викликала посмішку.

Його мало хто уявляв не в русі, окрім як стоячи біля кафедри із розстебнутим верхнім ґудзиком на сорочці без комірця. Сорочці, під яку не вдягнути краватку. Він практично ніколи не носив краваток. Проте не виглядав несерйозно. І то йому пасувало.

Ми інколи вели з ним цікаві розмови. Думаю, що він не вів таких розмов з іншими студентами. А мені він розповів і про свою родину, і про своє дитинство. То було незвично. І я з цікавістю його слухала. У сенсея не було дітей. Мабуть, тому. А може, тому, що, як говорив один мій товариш, я щось роблю з людьми, і вони самі мені все розповідають… Не знаю…

Сенсей був молодшим сином у родині, де всі були лікарями. Протягом останніх трьох поколінь. Звичайно ж, його долю і його фах було визначено ледь не з пелюшок. Він таки вступив до медичного факультету, подолавши страшну вступну «екзаменаційну війну»[4] до імператорського університету. А за півроку він сказав батькові, що не хоче продовжувати, це не його стежка, і він буде перевступати до філософського факультету. Звичайно, що поважна родина була у шоці. На сімейний консиліум було зібрано трьох дядьків-лікарів та двох старших братів – хірурга і невропатолога, які купою намагались протягом тригодинної розмови колективно вправити йому мізки вправними лікарськими руками. Те не допомогло. Юнак твердо стояв на своєму. Кажуть, батько зітхав іще протягом тижня, а потім сказав: «А, нехай. Нехай робить, як йому заманеться. А ми подивимось».

Він зробив. А вони дивились. Дивились довго. Здається, дивитись перестали тільки тоді, коли він став професором того найповажнішого університету. Тоді остаточно повірили, що із свавільного хлопчиська таки вийшли «люди», хоча ніхто і не вірив. Так у одній японській родині лікарів з’явився один поважний філософ. І то було не прізвисько. Поважне ім’я і визнання впертості, яку тут наразі не вважають недоліком.

Я дивилась за вікно. На вулиці буяв початок квітня. Сакура зазирала своїми біло-рожевими квітами у шибки шостого корпусу, немов кажучи: «Усе минеться. Ось і мої квіти опадуть рівно через п’ять днів. От побачиш». Не вірилось. Лише тиждень тому прийшов той смс, у якому він після тривалого мовчання вимагав папери на розлучення.

Мені думалося, що отак жили собі люди багато років разом, дружина вчилася, чоловік теж. Дружині лишалося півроку, аби захиститись. Вона дуже стомилась. Працювати за двох, вчитись, готувати щоденно страви. Треба було сконцентруватись на чомусь одному. Вона попросила його повертатись раніше, нарешті, знайти роботу. Він поїхав до Києва. За місяць захистив дисертацію і вирішив, що відтепер у нього все нове… І тепер йому потрібні тільки папери на розлучення.

Був, правда, іще один нюанс. Перед своїм від’їздом він розказав їй, як і з ким він її зраджував, коли їздив без неї додому… Для неї то було таким шоком… вона погано пам’ятала, що було у ті два дні між тією подією і коли він поїхав…

Незважаючи на таке, коли він попросив розлучення і я зрозуміла, що втрачаю його назавжди, я вперше усвідомила, ким він був для мене… І такого удару я, звичайно, не чекала…

Я дивилася за вікно, і мені хотілось вийти на маленький балкончик, перехилитися і полетіти вниз. Прямо на тенісні корти, аби лише все це скінчилось. Оцей увесь жах. Цей жахливий сон і цей день байбака, який повторювався уже протягом місяця. А гравці на полі тільки бігали туди-сюди за жовтим пружним м’ячем і кричали час від часу «сет». А мені замість нього чулося «аут», «аут», «аут». Бо для мене усе, що трапилось, було повним аутом.

А за кортом виднівся гуртожиток, де ми жили протягом двох років, а далі бігла залізнична колія, а над містом висіла весна. Вона цього року була якась холодна і трохи несміла. Навіть сакура розквітла на тиждень пізніше і вже нашіптувала, що їй час облітати. «А що? – знову подумала я. – Полетіти за сакурою. Це було б так у рамках японської естетики. Зробити вам усім на зло. На пам’ять. Наживо порізати. Без наркозу».

І пригадався психіатр на університетському медогляді, чолов’яга із розкуйовдженим волоссям та уважним поглядом, у сірому кабінеті із сірим прибитим до підлоги столом, вдягнений у сірий костюм під білим халатом. Ми тоді одне в одного перепитували: «А що тобі сказав «сірий чоловік»?»

Відвідинами цього чолов’яги закінчувались усі щорічні медичні огляди для студентів-іноземців. А перед тим ми всі заповнювали перекладену кимось нашвидкоруч анкету, де поміж невинних запитань, на зразок: скільки алкогольних напоїв випиваєш протягом тижня, були також і важчі запитання, як, наприклад: чи не хотілося вам колись у житті померти?

Він уважно вдивлявся кожному з нас в очі по черзі, неначе намагаючись таки відкопати оці такі крамольні думки у наших таких незрозумілих різнокольорових очах. А мене підмивало і хотілось його запитати про те саме. Адже це ж нормально – думати. Думати і про таке інколи. Цим люди і відрізняються від неживих роботів. Бо ж думки і дії – це ж такі дві різні речі, хотілось мені сказати йому.

Мені він тоді теж уважно подивився у вічі і, іще раз роздивившись усі мої «ні» у відповідях анкети, нарешті сказав:

– Закінчили аспірантуру. Вступили до докторантури. І що ніяких проблем? Зовсім?

– Ні, – тільки-но і відповіла я.

От би лікар той зараз здивувався, чи то, скоріше, навіть зрадів би, коли б узнав про сакуру. Ні. Не можна цього робити. Не можна. Краще вже на літак. Домівка усіх вилікує.

Я вирішила тікати звідси. На корті тенісисти прокричали про закінчення гри і почали втирати спітнілі обличчя та шиї товстими махровими рушниками. З іншого боку коридору замаячила жвава постать мого сенсея.

Він мовчки подивився на мене, мабуть, навіть у тому, як я сиділа на диванчику, відчувався мій настрій. Потім так само мовчки запросив мене до кабінету. У кабінеті не було вільного місця, тут скрізь жили його книжки. На дивані відвідувачі мали знайти шматок поміж книг та паперів, де б примоститись і почати розмову.

У нас із сенсеєм склались гарні стосунки. Він розумів своїх студентів та аспірантів і міг їх «читати» за тими позами, які вони обирали, сидячи на його лекціях та чекаючи його на диванчику у приймальні.

Він мовчав, а я розповідала. Я виклала перед ним усю заготовану раніше промову. І про вдячність, і про свої обставини, і про своє прохання мене вибачити. Він тільки якось ніби уважніше, ніж завжди, дивився на мене. Роздивлявся невиспане обличчя і дослуховувався до половини голосу, що лишився і відтепер неначе тихим шепотінням виривався із схудлого за два тижні на п’ятнадцять кілограмів тіла.

Потім раптом запитав:

– А от скажи, ти коли пальця чи руку порізала і в тебе кров потекла, ти дивишся, але тобі ще не боляче, ти просто поки ще дивишся. Але тобі ж іще не боляче. Ну, буває ж таких секунд десять проміжку часу. Поки ще не боляче. Так же?

Я тільки мовчки хитнула головою, не розуміючи, чому це раптом сенсей подався у туманні роздуми про порізану руку.

– Так-от, – продовжував він, – перші декілька секунд тобі не боляче, бо ти ще не до кінця усвідомлюєш, що ж трапилось. А потім тебе хтось питає: «Ой, у тебе ж рука порізана. Тобі ж боляче, так?» І ти раптом розумієш, що тобі МАЄ бути боляче. Адже кров іде. Значить, має бути. Навіть якщо ти іще цього не відчуваєш. І тобі враз стає боляче. Бо ти знаєш, що так МАЄ бути. І воно стає. Ти його назвала. Тепер це воно. А якщо відірватись від твоїх сьогоднішніх переживань? Чому ти думаєш, що те, що сталось, це горе? Чому ти повірила собі чи комусь, що це горе? А раз горе – значить, треба страждати.

Я здивовано дивилась на нього, а він продовжував:

– Знаєш, у префектурі Нагано колись давно жила одна стара секта монахів, остаточно невідомо, може, то і вигадка наразі; так от вони вміли себе умертвити однією думкою. Вони вирішували, що помруть такого-то числа і такого-то місяця, і помирали. Рівно в той день. Бо думка і уява має силу. Ти її з часом починаєш приймати за реальність, починаєш у неї вірити. Думки в такий спосіб оживають.

Я мовчала. А він продовжував:

– Ти подумай про те, що так. Ти порізалась. Невчасно, глибоко. І кров іде, а тобі НЕ болить. Можеш так?

Я хитнула головою.

– Знаєш, можливо, я не повинен тобі таке говорити, але я тобі розкажу про свої власні почуття, коли мені було стільки ж років, як тобі. Хоча чоловіки – вони трохи інші, але все одно. Так-от, подумаємо про чоловіків. Ми, чоловіки, до 30 років прагнемо, аби за нами хтось ходив, як мати. Ми прагнемо жінку-матір, яка б нас підтримала, розрадила у важкі години, вселяючи у нас віру в те, що все буде добре. А потім з наближенням страшної круглої дати у 30 років усі ми, свідомо чи несвідомо, прагнемо скинути із себе цю опіку і допомогу. Нам самим нарешті хочеться про когось дбати. У нас тепер є сили це зробити. Розумієш? Тому стаються такі історії.

Ця розмова, вивівши мене із стану глибокого суму, завела у стан суцільного здивування. Звідки він знав, що Матвію за місяць виповниться 30 років? Адже він ніколи зі мною не говорив на такі відверто приватні теми. На такі теми не прийнято говорити з начальством. Я була здивована.

Потім він сказав, що я можу вирішувати сама, чи подарую я йому цю історію запросто так. Я можу їхати бодай завтра. Вони навіть влаштують мені прощальну вечірку і підпишуть мені плакатик із побажаннями на все добре. І що в мене залишиться? Цей плакатик? Чи готова я передусім собі визнати, що я викинула останні чотири роки у помийну яму лише тому, що хтось порізав мені руки косою і з неї сочилась кров, сочились сльози, сочився не-сон і вигулькували крики…

Він таки добряче мене вивчив за останні чотири роки. Я задумалась. Він порадив надіслати йому відповідь хоча б електронною поштою, якщо я не наважусь прийти і сказати сама, що я здалась і тікаю, підібгавши хвоста під уже спакованим чемоданом. Худа сіра миша з непідйомним чемоданом зі спогадами минулого. Він цього не сказав, але мені уявилось усе густими гуашевими фарбами. Як та японська картина сумі-е. Миша мала сумний вираз обличчя і велику валізу. Я мимоволі посміхнулась.

Сенсей сказав: «Ну я ж бачу, що не боляче. Ти ж сильна, давай, подумай – і до зустрічі». І ми розкланялись. Я вийшла з його офісу.

На полі для тенісу вже нікого не було. Я ще раз подивилась на поле, на сакуру, що схилилась над шибками шостого корпусу, і зло подумала: ні, таки так не буде! Нехай вона летить. Хоч зараз, хоч через п’ять днів. А я – я залишаюсь, і нехай буде, як буде…

Тихими коридорами лунали мої ритмічні кроки. За тиждень я послала сенсею перероблений план-проект дисертації. І отримала майже миттєву відповідь: «Молодець, отак уже краще».

І ми пішли далі жити. Боротись. Мчати цим чорним тунелем навпомацки на дурній швидкості велосипедом, без кінця натискаючи на дзвоника, аби розганяти перехожих котів з дороги і часом битись головою в темряві об стіни. Аби таки перти уперед, назустріч світлу в кінці цієї довгої чотирирічної гофрованої сталевої труби. Уперед. Бо назад дороги не було. Вхід зачинився. Відтепер був тільки вихід. Він був іще далеко.

9. Удари і падіння – уві сні та наяву

У ті перші дні після смс-у про папери я погано спала і часто хворіла. Простіше сказати, що в мене тоді майже не лишилося сил, аби жити. Я сяк-так перебивалася на відмітці «нуль», усіля-ко тримаючись, аби не впасти вниз, проте і не маючи достатньо сил, аби піднятися нагору. Я немов жила, а немовби і ні. Те, що раніше займало в мене 20 хвилин – тепер робилося дві години, якщо не цілий день. Я весь час губила речі і ключі. Я начебто

і клала їх на видноті, проте вони весь час звідти кудись тікали. Іще я безкінечно билася: об кути і стіни, шафи і двері, дверні ручки і бильця крісел. Я билася, коли падала на заняттях ай-кідо, куди пішла, аби розвіятися, проте скоро покинула, бо так і не навчилась правильно падати. Від усього того я мала купу синців. Неначе мене хтось побив… Ті удари розбивали мене на шматки, а я намагалася водночас зібратися докупи.

10. Кінець весни в Токіо

У неділю я прокинулась і включила радіо. Сексуальний чоловічий баритон із Токіо ФМ запитав мене, чим я сьогодні збираюсь займатися. Радіостанція саме проводила щотижневе опитування своїх слухачів. Я замислилась, потягнулась і нахабно подумала, що я б зайнялась ним, якби він був поруч…

Із стільця з докором на мене дивився мій неписаний ронбун.[5] Але була неділя, і я вирішила кинути оці об’японені звички і все-таки не працювати. Моїм компаньйоном останнім часом стало радіо. Вірніше, одна з його станцій. Токіо ФМ. Воно вкладало мене спати, бажало «на добраніч», цілувало в очі і чаклувало над моїми снами. А потім вимикалось. Згідно з таймером. Аби вранці виштовхнути мене з ліжка фразою «Сьогодні усе буде краще. От побачиш». І я йому вірила, бо більше було нікому.

Пішла готувати сніданок. В одну із таких неділь Джон Кабіра, один з ведучих Токіо ФМ, на голос якого хочеться піти, як на ту дудочку із німецьких казок, подарував мені новий рецепт недільного сніданку. Я вирішила його приготувати.

Радіо неначе мені піддакнуло і заграло мелодії із «Нью-йоркських ранків». «Якими вони є, ті нью-йоркські ранки?» – подумала я. Токійські ранки – незатишні, холодні чи спекотні. Сонце нахабно зазирає тобі до ліжка, неначе хоче сказати: «Вставай, лежебоко, ще сьогодні нічого не зробив для країни!» І доводиться вилазити із-під ковдри і похапцем натягати на себе кофту, аби не змерзнути взимку, чи скидати все і скоріше бігти в душ, аби відідрати від себе липку літню спеку. Зовсім не те, що токійські вечори…

Наразі, сніданок від Джона Кабіри мав форму екзотичного бутерброда. Бутерброд складався із непоєднуваних, як для Києва, компонентів. Я взяла бегель, розрізала його навпіл і поставила жаритись у тостер. Так! Токійські ранки – це іще і звук тостера, котрий повідомляє, що він дожарив хліб. Дзи-иинь, доброго ранку, Аріна-сан! На бегель я намазала крем-сир і поклала скибку шинки. Після чого почала робити те, від чого у моєї бабусі, так точно, від здивування повилазили б очі. Я почистила апельсин і так, як він був, порізала його на акуратно-симетричні кружальця і поклала зверху на шинку, причавивши іншою частиною бегеля. Виглядало по-буржуазному апетитно. Але бабуся точно б сказала, що можна було б усе і окремо смачно з’їсти. Я мимоволі посміхнулась. Бабусі давно не було. А вона все ще «сиділа» в мені.

Начавивши собі на додаток апельсиново-морквяного соку, я всілася на підлозі за низеньким столиком, радіючи неділі, гарній погоді та смачному бутерброду. Згадала, як казала моя японська коліжанка: «Коли я їм, я щаслива. Тим паче, якщо зважити на той факт, що кількість щасливих разів, коли ти можеш поїсти, обмежена, не варто себе травити несмачною їжею. Треба вибирати смачне». Вона, зазвичай, до цієї історії додавала ще щось і про чоловіків. Гурманка Мія.

Зважаючи на те, що стиль останніх трьох тижнів мого харчування можна було б охарактеризувати схожим на удар нагайки словом «ніяк», цей сніданок був своєрідною декларацією. Декларацією повернення до життя.

Дзвінок телефону перебив мої філософічні думки. З трубки до мене прокричав веселий голос База: «Алло! Ти ще дрихнеш?»

– Ні, – відказала я, одночасно продираючись зубами крізь бутерброд.

– Ага, я чую, хтось уже там жує. Що їси? Я розказала про бутерброд від Кабіри. Баз почав волати, що він теж хоче. Зійшлися на тому, що вони заїдуть за мною хвилин за двадцять, а я тим часом зберусь. Вони – це Баз і Джо. Джо працював в австралійській амбасаді, до сих пір так і не знаю точно ким. Але його дівчина Кейт була другим секретарем і завідувала усією австралійською культурою. Ми знущались і поза австралійськими вухами звали її «старшою по кенгуру».

Джо був досить високий на зріст, спортивної статури. Років з тринадцяти, як усі австралійські та новозеландські хлопчаки, він грав у регбі. У футбол у них грають тільки в молодшій школі. А з Базом ми разом вчилися у докторантурі.

Мабуть, варто трохи розказати про нього і про те, як ми вперше побачились. Два року тому у квітні, в один з днів, коли заняття ще тільки почалися, я запізнилась на першу пару. Коли, захекана після відчайдушної їзди на велосипеді, забігла до аудиторії і трохи прийшла до тями, побачила, що окрім мене присутня ще одна рудокоса голова. У голови було спортивне тіло, зелені очі та пристойна японська мова. Голова належала іноземному чоловікові. Коли до мене дійшов листок присутності на семінарі і я побачила його ім’я та прізвище, я знову на нього подивилась, проте тепер уже із цікавістю. Листок говорив, що хлопця звати Базаров Мак-Грегор. «Хм, якийсь нащадок росіян та ірландців, чи що… – подумалось мені, – а де тут ім’я?» Пізніше виявилося, що то все ім’я, хоч і складається з одних прізвищ. А хлопчина, взагалі, походить з Австралії. Батько його в юності захоплювався російською літературою та був палким прихильником анархізму. Тому, коли народився син, то він вирішив дати йому російське ім’я – Базаров. Про те, що це не ім’я, а прізвище, хлопчик дізнався набагато пізніше, після чого його ім’я звузилося до короткого Баз.

Уже за півгодини під моїм вікном пролунав звук якогось дивного клаксона. Я визирнула і від захвату лише зойкнула. Внизу стояло відкрите старе авто, у якому сиділи віртуальний «нащадок російських різночинців» Баз та кремезно-спортивний Джо у майці з кумедним песиком Снуппі. Я вискочила на двір. Це була маленька сіро-біла «тойота». Наразі, Баз і Джо займали майже все вільне місце спереду. Баз вийшов і, поваливши своє сидіння, галантно прочинив мені двері, запрошуючи на заднє сидіння. «Прошу, мадам», – по-клоунськи розшаркуючись, сказав він.

Я вплющилась у диванчик, Баз сів на місце, поклав руку на бильце, і ми рушили. Авто мало білий шкіряний салон і виглядало саме так, як на тих давніх рекламах, які я студіювала. Згадався давній рекламний слоган: «Ну що, сестричко, політаємо за небокраєм!»

Баз повернувся до мене і, неначе чув мої думки, запитав: «Ну як, сестричко? Подобається?»

– Просто нема слів, – відказала я. – Де ви взяли цей скарб на колесах?

– Це Джо лишив хазяїн їх квартири. Він поїхав на півроку до Австралії по роботі.

– Фантастична машина, – сказала я, – погладжуючи і без того гладку шкіру диванчика, на якому сиділа.

– Це точно. А ти, наразі, гарно виглядаєш в інтер’єрі. Тільки капелюшка тобі бракує, – сказав Баз і поправив кашкета на голові.

– Ну, ти ж не попередив. Завжди падаєш на голову зненацька, як дощ у Токіо. Зате ти сьогодні найкумедніший із кумедних, – сказала я і насунула йому кашкета на очі. Баз відринув і поправив усе, як було.

Про дощ у Токіо то була неправда, бо по ТБ завжди точно попереджали, коли буде дощ. Із процентною вірогідністю. Диктор, тримаючи указку, суворо казав щось на зразок: «Сьогодні після обіду 70 відсотків вірогідності дощу» або «Сьогодні дощу не буде, тому хутко періть і сушіть свою білизну». У країні, де велика вологість, до таких порад дослухаються усі, бо деяким неуважним у результаті доводиться докуповувати одяг та білизну у процесі чекання, допоки усе випране раніше посохне.

Мене завжди цікавило, звідки японський прогноз погоди знає усе так точно. Певно, у японський гідрометцентр брали на роботу лише тих, хто гарно в школі вчив математику. А не таких клоунів, як Микола з нашого прогнозу погоди. Але така чіткість і ясність були для тих, хто дивився прогноз погоди. Я не була серед них. Як і Баз, наразі. Так що дощ діставав мене у Токіо завжди зненацька. Тому порівняння мало сенс лише для нас. Як і всі наші розмови, між іншим.