KTLS (Kyiv-Tokyo-Love-Story). Японська історія

Ольга Хоменко

KTLS

Kyiv-Tokyo-Love-Story

Японська історія

Усі герої, події та імена є вигаданими. Лише два міста – Київ і Токіо – є справжніми

Присвячується моїм батькам

1. Перші ночі, або не-сон

Так важко було заснути у перші ночі після тієї розмови. У квартирі було холодно, на ліжку було самотньо – воно було завеликим як на мене одну. Воно займало 70 відсотків нашої кімнати. І вночі тепер нагадувало якийсь плавучий понтон. І це постійне бажання і неможливість зігрітися було таке гнітюче. У перші два дні я знайшла його светра і вдягла його. Мені здавалося, що так бодай якийсь шматок його буде зі мною. Фетишизм, та й годі.

Я лежала на його подушці і плакала. Мені було зимно весь час. Я куталась у ковдри. Я не могла заснути чотири ночі. Думки роїлися у моїй голові, наче ті розбуркані джмелі, і кожна з них каталася на моїх нервах, як на ковзанці, з противним криком «Зззззззззз», і звук той виходив болем десь у скроні. Я не могла заснути ні на хвильку, хоч і силкувалася, і заплющувала очі і намагалася бодай вигризти собі хоч невеличкий клаптик із тієї сизої ковдри снів, що кожної ночі спускалася на Токіо. Колись у дитинстві мені мама читали казку про Оле Лукоє, котрий вечорами над гарними дітьми розкривав різнобарвні парасольки, які снили їм різнокольорові сни, і вони на ранок прокидалися бадьорими і виспаними. Тоді як до бешкетників він приходив із чорною парасолею, і тоді їм снилися лише жахи, і вранці вони прокидалися стомлені та засмучені. І то мало примусити їх замислитися над власною поведінкою.

Не знаю, що там відбувалося насправді, проте складалося таке враження, що дідуган Оле забував свою парасольку у ваго ні метро, коли щовечора направлявся до моєї оселі. А може, він просто зайшов до конвінієнс-стору,[1] аби купити морозива чи сигарет, чи, може, нікуман,[2] не знаю, що там уже він любить, а за вікном почався дощ, і хтось із інших відвідувачів переплутав свою парасольку з його. Таке тут теж буває. І в результаті він прийшов до мене з білою прозорою клейончастою парасолькою. Такою, які тут можна купити будь-де у стоєновому магазині. Вона, звичайно ж, не була чарівною і не показувала жодних снів. Через її прозорість і неналаштованість усі сни просочувалися і збігали геть до інших осель. А підстаркуватий Оле-сан того просто не помічав. Бо погано бачив. Одним словом, снів не було. Ніяких. Мені зовсім не спалося.

Після четвертої такої скаженої ночі я вирішила, що з цим треба щось робити, і вранці, коли сонце стало сторчком над містом, я вирушила до лікарні. Уже одне це було для мене героїчним вчинком, бо я з дитинства ненавиділа лікарні і сильно боялася лікарів. Я мала на те причини. Колись давно, коли мені було років з п’ять, я захворіла посеред самісінької зими. А зими тоді були не те, що тепер. Снігу тоді було на мій п’ятирічний зріст. Мене вдягали у волохату шубу, замотували горло, а часом навіть і рота та й носа, у червоного плетеного шарфа. Дихати крізь нього було важко. Аби полегшити собі той процес, я вигадувала, що я космонавт і то мій захисний скафандр і мені бодай що, а треба таки навчитися дихати у складних умовах. Я з дитинства люблю вигадувати різні штуки. Бо так веселіше жити. Так-от, зла лікарка із нашої дитячої лікарні на ім’я Клара Петрівна, притуливши свою холодну слухавку до мого відшуканого на дні кофт теплого живота і, певно, почувши там щось не те, не дивлячись на протести мами, поклала мене у дитячий шпиталь. Без мами, звичайно. Я так розумію: мама не дала їй тоді слухати свого живота, інакше і їй би дісталося.

Головним лікарем у шпиталі був молодий чоловік із блискучою загорілою лисиною та накрохмаленим білим халатом. В руках у нього часто мешкав довгий шпатель, аби дивитися мої хворі гланди. Від нього пахло сумішшю свіжого халата і дефіцитного тоді одеколону «Консул». Я знала його назву, бо такий же стояв у батька у шафі, проте, певно, йому не подобався, бо він ним ніколи не користувався. Пах той одеколон закордоном, однак для мене після цього випадку він назавжди став асоціюватися із іншим – з раптовою небезпекою.

Того ранку цей молодий Мефістофель прийшов, подивився моє горло, розчинивши його своїм холодним шпателем ледь не до шлунка, і безжалісно промовив: «На операцію». І все. Наcтупного ранку я прокинулася вже без гландів. Ніхто тоді не запитав моєї думки щодо того, чи потрібні мені вони були чи ні. Після того випадку я зненавиділа лікарів, білі халати, шпателі і лисих чоловіків, а запах одеколону «Консул» навіть через 20 років по тому викликав у мене стійку нудоту. На щастя, його більше не випускають. Консулів я також зненавиділа. Так, на всяк випадок, хоч і не знала іще тоді, хто вони такі за одні. У моїй дитячій свідомості вони стояли десь поряд із лікарями…

І то треба ж було такому статися, що за іронією долі я одружилася із лікарем. Насправді, коли ми з ним познайомились, я не знала, хто він за фахом. Бо інакше я би тікала і він би мене довго ловив. Я коли боюсь, то бігаю так, що цілком можу побити рекорди літніх олімпіад. Проте я того не знала, і то приспало мою пильність.

Насправді ж виявилося, що коли у родині не один, а декілька лікарів, то твої дрібні негаразди перетворюються на тему обговорення за обіднім столом. Після чого ти зарікаєшся не те, що бідкатись, а взагалі – про щось їм розповідати. Словом, після декількох років подружнього життя моя «нелюбов» до лікарів і всіх людей з натяком на білий халат лише закріпилась, і лікарні я намагалася оминати десятою дорогою. Тож моє власне рішення – самій піти до лікарні, та іще до японської, – можна було трактувати лише як акт героїзму. Якщо навіть не як дії одинокого камікадзе.

2. Лікарня в Хонго

Лікарня в Хонго, як завжди, зустріла мене перемішаним запахом місо-супу, крапельниць та лікарських хрустких білих халатів із застібкою збоку на шиї. То, мабуть, єдине, що візуально відрізняє японських лікарів від наших. Ті, хто прийшов без запису, мали чекати. Я сиділа і дивилась у вікно, котре виходило на величезне поле для бейсболу, на якому тренувалася університетська команда. По зеленому полю бігали міцні хлопці, над ними світило яскраве токійське сонце, у кампусі цвіли дерева. Був початок березня – сакурам завжди передували сливи. А я сиділа у цій лікарні із яскравим освітленням і білими стінами, неначе відгороджена від реального життя, неначе у партері якогось чудернацького театру. Сиділа і не знала, як пролізти назад на сцену, де, власне, продовжувалося моє життя.

Не знала, як повернути його собі і як його жити далі після усього того, що сталося. Я дивилася на бейсболістів, і на думку мені спало, що у бейсболі поразка зараховується тільки після третього пропущеного м’яча, тоді як я протягом довгих і не зовсім нещасливих восьми років тільки і робила, що ловила чужі м’ячі, але не змогла впіймати лише один-єдиний телефонний дзвінок. Він мене збив з ніг. І мене відразу ж виключили з гри. Яка несправедливість…

Лікар видався трохи дивний. По-перше, він був лише трохи старшим за мене, але на ньому вже була перука. Така собі гарна японська перука, яку нефахівці і не відрізнять від справжніх кіс. Проте якщо придивитись, то можна було помітити, що зліва вона лише на декілька сантиметрів з’їхала на бока. Оскільки я тривалий час підробляла перекладачем, мені якось довелося перекладати одному лікареві. Тоді був прийом хворих на алопецію. Було таке постчорнобильське явище і у нас. І тоді я надивилась на багато варіантів штучних кіс, після чого мені навіть якийсь час здавалося, що дехто із знайомих, після того як знімає у передпокої шляпу чи кепку, зніме слідом і перуку, як то було тоді на тому прийомі. Прийом, наразі, був у мого екс-чоловіка.

Отож, усе-таки повернемося до лікарні у Хонго. Вибачаюся за силу-силенну відступів, які ви тут побачите. Так уже склалося, що, коли я спостерігаю за чимось новим, нагору, як на тій багаторівневій стоянці, також вилазить і цілий чемодан усього побаченого раніше. Проте, мабуть, і перепрошувати не варто. Це просто така японська звичка. Весь час перепрошувати.

Якийсь час ми сиділи, уважно розглядаючи одне одного. Японський молодий лікар у чорній перуці та ідеальному білому халаті з вишитим на кишені прізвищем та я – схудла і недбало вбрана європейка, з червоними від безсонних ночей очима. Він запитав, чи розумію я японську. Я заспокоїла його, а сама подумала, що то було б жахливо – мати лікарефобію, захворіти у чужій країні, та ще й до того не говорити японською.

Я сказала лікарю, що маю проблеми зі сном. Він запитав, чим він мені може допомогти. Не вдаючись у деталі, я йому оповіла коротку історію попередніх днів.

– Ну, так це цілком природна реакція вашого організму на стрес. Що ж ви хотіли, – похитав він головою. – Та й до того, чого це ви думаєте, що не спати – то страшно? Коли організм остаточно змориться – ви заснете, от побачите, – посміхнувся він мені привітно.

Щось мені не хотілося чекати того «остаточно», бо багатьох тут воно чомусь приводило не до лікарні і не у ліжко до солодких снів, а на дахи хмарочосів чи платформи поїздів. Та я промовчала. Лікар запропонував снодійне. На моє запитання, чому я маю його вживати у такій дозі, він сказав, що це нормальна доза і він сам інколи навіть тричі на тиждень його вживає. Я подивилась на його ідеальний білий халат, який дисонував із втомленим обличчям, і взяла рецепт.

Мені пригадалася новина про водія кільцевої лінії метро Яманоте, котрий заснув за кермом; і люди їздили по колу, а він спав. І вони проїхали свої зупинки і запізнились на роботу. Після чого міністерство охорони здоров’я випустило циркуляр, у якому зверталась увага на те, як недосипання впливає на працездатність, а у водіїв поїздів після цього почали міряти тиск. «Цікаво, наскільки може помилитися невиспаний лікар», – зухвало подумала я.

Коли я була вже на порозі, лікар обізвався до мене:

– Знаєте, я вам хочу сказати дещо не як лікар. Ви дозволите?

Я кивнула.

– Якби раптом зараз усе стало як раніше, то ваш сон також вернувся б до вас. Ви не хворі. Запам’ятайте.

Я сумно посміхнулась:

– Отож мій сон пішов за ним, – промовила я і, тихо додавши «дякую», вийшла з кабінету, подумки побажавши йому самому гарно виспатись. Нормальним, природним, без снодійного, сном.

3. Моя подружка Майко

Я прокинулась наступного дня, і на мить здалося, що попередня нічна розмова мені наснилась. Буває ж таке, коли щось насниться і в тебе віднімаються ноги і холодіють руки, а всередині щось обривається і стрімко летить донизу. І ти в момент відчуваєш, що втратив точку опори. Неначе вона була – і «хопс», її вже немає. У кімнаті все було, як і раніше. Тільки слухавка валялась біля телефону на підлозі, а на столі стояв недопитий холодний чай та валялась пачка цигарок «Майлд севен».

Я подивилась на чай, і мені подумалось майже по-кортасарівськи: «Покинуті почуття, як той недопитий чай на столі». Чай був, стіл був. Почуттів більше не було. У нього. У мене ж, здається, лишились тільки одні почуття. Чи емоції. Посидівши іще трохи в хаті, я вирішила, що треба щось робити, аби тихо не збожеволіти у цих двадцяти квадратних метрах, включаючи ванну та кухню. Подзвонила Майко. На питання: «Як справи?» я тихо сказала: «Від мене пішов Матвій. Він мені про це сказав по телефону. Учора. Я просто не знаю, що робити далі…»

Майко тільки видихнула у слухавку: «Не може бути. Так. Я у Каруйзаві. Приїжджай негайно». Я майже відразу й погодилась. Усе ж краще, ніж тихо божеволіти у двадцяти метрах. Переодягнула піжаму на джинси і вийшла з дому. По дорозі купила дволітрову пляшку «Покарі свет» – солодкого напою, що за складом нагадує фізрозчин. Він швидко вимиває усю погань із організму, і навіть японські лікарі його рекомендують хворим на грип та застуду. Мені хотілось вимити увесь цей раптовий грип з організму якомога швидше. Мені було дуже зле. Цей напій був зі мною наступні півроку і так мені присичив, що після того лише один його прохолодний смак моментально викликав у мені цілу хвилю негативних спогадів.

На вході у метро мене зустрів театральний рекламний плакат. На ньому великими літерами було написано: «Солом’яна вдова. Легар. Оперета». «Угу, я вже зрозуміла», – пробурчала я у відповідь плакату і чкурнула у метро.

Поїзд у бік Каруйзави їхав із шаленою швидкістю. Я тікала на ньому із міста. Каруйзава була невеликим містечком на півночі від Токіо з гарним лісом, високими горами та унікальним мікрокліматом. Це, тоді ще село, колись знайшли американські проповідники, котрі приїхали до Японії розповсюджувати католицизм і страшенно мучились від серпневої токійської спеки. У Каруйзаві влітку було завжди прохолодно, тому вони вирішили влаштувати там свої дачі. Японські політики та старий культурний бомонд мав там дачі. Бабуся Майко була відомою дитячою письменницею, і збудувати там дачу їй вдалося за один-єдиний гонорар за книжку, яку вона написала і якій пощастило бути включеною до шкільної програми, завдяки чому вона розійшлася величезними тиражами. Дітей у Японії тоді ще було багато. Не півтори дитини на родину, як зараз. Відтоді завдяки бабусі уся родина мала радість відпочивати влітку у прохолодному каруйзавському лісі, а взимку кататися на лижах та споглядати з веранди, як куриться тоненька смужечка диму із кратера сусідньої гори-вулкана на ім’я Асама-яма.

На платформі у Каруйзаві Майко тихо мене обняла, і ми мовчки посунули у бік автостоянки. Вона мовчала, бо, певно, чекала, що я щось скажу, а мені не говорилось. Ми мовчки їхали усі півгодини по дорозі до дачі. Так само мовчки заїхали до супермаркету і купили їжі.

Так само мовчки приготували вечерю і мовчки випили вина. З боку то, мабуть, виглядало, як поминки. Іще через деякий час я їй усе розповіла. Вона трохи помовчала, а потім сказала, що нічого не розуміє, але все це виглядає як повне г… Я погодилась.

А потім чомусь раптом вона, а не я, почала схлипувати і сказала, що мені ще повезло, бо я хоч раз, а таки була одружена. Тоді як їй вже 34 роки, і вся родина неначе змовилась: дістає її запитанням, коли вона таки збереться заміж. І реклама в метро теж чіпляється до неї з подібними запитаннями. Адже коли вона їде вранці на роботу, то їй на очі трапляються лише виключно обличчя усміхнених жінок у рекламі весільного вбрання. А може, то рекламісти просто зговорилися розміщувати такі фото лише у тих вагонах, де їде Майко та такі, як вона, невдахи, продовжувала схлипувати моя подруга.

Я напружилась, пригадуючи, але подібних реклам у метро пригадати не могла. Можливо, тому, що раніше це питання мене не цікавило, чи я просто їздила іншими вагонами. Моє весільне плаття було французьким і коштувало цілих 200 доларів – шалені гроші, як на 1996 рік. Вольдемар – наш свідок і Матвіїв друг, подивився тоді на мене і сказав, що у його нареченої навряд чи колись буде таке плаття. Він був із тих хлопців, котрі переставали зустрічатися з дівчатами, коли помічали, що вони п’ють занадто, як на їхню думку, дорогі алкогольні напої, вирішивши, що їм таких дівчат ніколи не напоїти, не те що не прогодувати. Куди вже там про те, аби купити дівчині сукню – такі витрати ніколи не входили у плани нашого економного Вольдемара.

Наразі, сам він носив тоненькі окуляри від Ральфа Лорена та їздив на останній моделі «БМВ». Мабуть, зекономив на дівчачих мартіні чи, може, іще в школі, на сніданках. Я ніколи в нього про це не питала.

Я думала про це все і в піввуха слухала Майко, котра розповідала про те, що бабуся таки затялася ідеєю видати її заміж цього року і кожного тижня стала приносити стосики папочок із профілями молодих і не дуже кандидатів у наречені. У надії, що хтось таки сподобається її вередливій онучці. У бабусі на те була теорія, що жінка схожа на квітку, котра без чоловіка, як без сонця, сохне і з часом пропадає. Тому вона терміново вирішила знайти Майко того, хто хоча б не світив, так бодай би поливав. Сім’я у них була відома і заможна, отож претенденти проходили через серйозний кастинг і часто губились іще на першому турі, у якому суддівство було за бабусею. Проте ті, хто таки вийшов у «другий тур», були відсіяні суворим бабусиним оком і мали гарантію, що вони не кинуть дружину напризволяще, якщо їх самих не виженуть з роботи передчасно. Важко було зрозуміти, за якими критеріями бабуся те визначала, однак, на думку Майко, з тими, хто таки перейшов у «другий тур», цілком можна було померти від нудьги.

Один із них минулого тижня на перше побачення водив її, куди б ви думали? У серпентарій! Бідна Майко увесь той день намагалася додуматися, що то був за прихований меседж у відвідинах та спогляданні гадів. «Може, той Кадзухіро був настільки розчарований у жінках», – сказала вона. Хто зна. Отож Майко мала слухняно вибирати хоч одного претендента на тиждень, аби потішити бабуню, аби пізніше все-таки «забракувати» нареченого після першого побачення. Наразі у тих бабусиних «профайлах» було багато цікавої інформації: окрім росту, ваги та суми річного прибутку потенційного нареченого, можна було дізнатися про рівень статків його родини та те, чи ніхто з його родичів до третього коліна не розлучався, що вважалося запорукою «пристойності» родини та гарантією на майбутнє і для майбутньої жінки.

По усіх тих даних можна було спрогнозувати, як далеко може піти твій майбутній чоловік у своїй кар’єрі: чи буде він начальником відділу за п’ять років, чи стане колись президентом компанії і які у тебе, як у його дружини, є шанси на майбутнє. Чи, врешті-решт, зможеш ти з тієї комбінації цифр та літер зробити собі президента, чи ні, бо в японських родинах, всередині, у принципі так само, як і в українських – голова рухається туди, куди її веде шия, чи то жінка.

Ця система шлюбів за домовленістю, чи то «оміай», передбачала першу зустріч у присутності батьків обох сторін, потім побачення протягом трьох місяців, після яких слідував шлюб або ж – розставання.

Минулого тижня Майко була на зустрічі з 40-річним інженером з аерокосмічного агентства. Він прийшов на зустріч зі своєю мамою. Майко з батьками та бабусею чекала на них у фойє готелю «Нью-Отані», котрий славиться своїм 400-літ-нім садом, у озері якого водяться найненажерливіші коропи у всьому Токіо.

Сімейство Майко прийшло раніше і насолоджувалося тістечками у кав’ярні з видом на сад. То було дуже гарне місце. І стратегічно правильно обране – звідти вхід до готелю проглядався, як на долоні. Їх довго не було. А потім до залу зайшла якась трохи дивна пара – літня згорблена пані і чоловік невідомого віку у костюмі з короткими штанями. Майко лише подумала: «Ой, тільки не це». Виявилося, що це було саме те. Воно. Чи вони. Він, одним словом.

Уявляєте собі сорокарічного інженера, що працює по 14 годин, усе життя живе з мамою і жодного разу не був одружений? То діагноз. У Японії таких називають «мазакон», чи то «чоловіки із комплексом матері». Вони живуть з матусями ледь не до пенсійного віку, а якщо і не живуть, то матері у їх житті засувають на задній план усіх інших людей, аби самим танцювати на передньому. Та, власне, таких повно не тільки в Японії.

Майко не знала, як від них скоріше відкараскатись. Вона відразу зрозуміла, що треба якомога скоріше тікати, однак треба було такому статися, що вона сподобалась матусі потенційного нареченого, і та почала бити поклони і просити її, аби вона таки бодай би раз зустрілася з її сином. Синочок сидів, похнюпившись, за весь час проронивши лише декілька слів і лише нервово жмакав у долонях носовичка. Майко треба було зібрати усю волю до маленького кулачка, аби забрати і повести свою родину додому. Неприємна оскомина лишалась у неї іще протягом декількох днів. Проте вона знала, що бабуся не вгомониться і довго ще носитиме файли і підсуватиме їх тихенько у смужку між дверима та підлогою.

Розповідаючи усе це, вона трохи замислилась, а потім тихо сказала: «Ти хоч була одружена із чоловіком, якого любила…»

Тут уже я схилила голову набік, немовби запитуючи себе, а чи дійсно то було так і чому сталося так, що людина, яку я любила, так ганебно від мене втекла, немов я той сірий вовк, що женеться посеред ночі…

У той вечір я рано пішла спати. Пігулки, що мені дав японський лікар, спрацювали, і я поринула у такий сон, коли нічого не сниться, проте ти чітко усвідомлюєш, що спиш. Вранці прокинулась і довго лежала, не розплющуючи очей, намагаючись зрозуміти, де я, який сьогодні день і що я маю робити. Улюблений жарт японістів «Хто я? Тут – це де? – «ваташі ва даре? Коко ва доко?»

Поступово згадалися події попередніх 48 годин: три години ночі, розмова з Матвієм, не-сон, перші звуки радіо о шостій і пісня, яку крутили того ранку. Донт воррі, бі хеппі. Темношкірий співак у білому костюмі, сидячи босоніж на столі, наспівув її колись у кліпі. Я добре пам’ятала той кліп. Чому у той ранок пролунала саме та пісня? Потім втеча із Токіо. Будинок у лісі і Майко. І я сам на сам з усією цією купою проблем. Розплющувати очі не хотілось. Хотілося заснути надовго, і щоб коли прокинутись, усе б було гаразд, ну чи хоча б, як раніше.

Із кухні долинав брязкіт посуду, Майко вже щось робила. Довелось розплющувати очі і навпомацки у темряві повзти у бік ванної. У будинку Майко спали з повністю закритими фіранками та шторами, і тому прокинувшись, потрібно було ще деякий час, аби зрозуміти, яка година дня надворі. Придивившись, побачила, що стрілки на годиннику показували десяту ранку.

Ми нашвидкуруч поснідали і поїхали у баню. Усю цю гидоту треба було змити із тіла та душі, але, перш за все, вимити із голови. Бо якщо хочеш почати життя спочатку, інколи просто варто помити голову. Перевірено. Допомагає. Варто було вкотре переконатися у дії цього старого, як світ, правила.

4. Дівчинка-плакса та окуліст

Бувають люди, які майже ніколи не плачуть. У мене сльози лежать дуже близько – ось вони, у верхній правій шухлядці мого письмового стола. Тільки-но що – і вони завжди під рукою. Шухлядка відкривається навіть тоді, коли я намагаюсь тримати її на замку, і сльози викочуються. Хоча у мене начебто посмішка на обличчі. І таке буває.

Хтось, може, і назве мене дівчинкою-плаксою. Та я точно знаю, що це не так. Вередливі і манірні дівчатка-плаксійки майже завжди плачуть картинно і несправжньо. У мене ж просто не вистачає слів, і таке враження, неначе повінь сходить тоді з душі і переливається через вінця моїх очей. Доточуючи в такий спосіб слова. А дехто може подумати, що то просто я намагаюсь використати останній жіночий аргумент – сльози. Той аргумент, після якого у чоловіків уже не залишається жодних слів. Їм лишається тільки підкоритись. Або піти. Проте я майже ніколи не плачу при чоловіках. Коли я плачу, їх уже немає поряд. І вони про те не знають.

У перші тижні після того, що сталося, у мене дуже боліли очі. Одного дня я вирішила таки піти до окуліста, бо біль в очах не давав мені навіть читати, а то було єдине заняття, котре могло мене хоч якось відволікти від гнітючих думок.

Офтальмологічне відділення було ущерть забите відвідувачами. Довелось чекати. Поки чекала, мені на думку спало, що дуже часто тут, в університеті, мене запитували, чи ношу я контактні лінзи. На нествердну відповідь так само часто у подиві знизували плечима, бо серед студентів майже добряча половина мала недобрий зір. То можна було пояснити і люмінесцентним опаленням у класах та домівках, а також, звичайно, довгим вдивлянням в ієрогліфи. Хто знає, у чому була справжня причина. А може, просто у тому, що погляду не було де розвернутися на цій густонаселеній площі, і тому він втрачав деякі свої властивості і ставав просто коротким. Мені згадалися широкі дідівські поля. І тут у мене в руках запищав біпер, по якому викликали до лікаря.

Лікар виявився гарним молодим хлопцем у тоненьких окулярах в оправі від Гуччі. Його очі намагалися приховати за скельцями цікавість і чи то початок, чи то кінець по смішки.

– Сідайте. Ви розмовляєте японською мовою? – без упевненості в голосі запитав він.

На мою схвальну відповідь він трохи розслабився і перейшов до рутинних запитань.

– Що вас турбує?

Я сказала, що болять очі, і, не вдаючись у причину, почала говорити про те, що в очах ріже і я не можу працювати за комп’ютером. Я, звичайно ж, промовчала про те, що я погано сплю і мене часто пробиває на сльози.

– Може бути, що у вас недостатньо зволожені очі, тому давайте я вам їх закапаю, і тоді ми перевіримо рівень сліз.

«О, боюсь, запаси скінчилися і там уже нічого перевіряти. Але все-таки, як же в точку ти попав», – подумала я.

Він схилився наді мною й акуратно закапав мені очі. На мене повіяло ароматом кіс, вимитих вранці.

«О, сенсей теж любить аса-шянпу[3]», – подумала я й усміхнулася своїй задерикуватій думці про те, що я б його, певно, запросила б на побачення, аби не була така сумна.

– Чому ви посміхаєтесь? – запитав він.

– У вас приємний шампунь.

Тепер уже була його черга червоніти.

На початку 90-х у побут японців увійшла нова звичка – кожного ранку мити голову; це, власне, і називалось аса-шянпу. Ми були з сенсеєм з одного покоління.

Наразі я була права, і рівень сліз був на нулі. Треба було капати очі, більше радіти, аби знову його накопичити, рівень сліз. Затиснувши у руці дві пляшечки, я поїхала на заняття. Я відчувала себе майже героїнею українських народних казок, що тримає у кишені дві пляшки – з мертвою і живою водою. В одній була щоденна біла рідина, і то була жива вода, а в другій – яскраво-червона для екстремальних випадків, яку можна було капати лише три дні, а після трьох днів по відкритті обов’язково викинути. Симпатичний лікар із запашним шампунем просив нічого не переплутати.

5. «Мені не боляче!»

Нічого не писалось, не робилось, не думалось і, врешті-решт, не жилось. У пам’яті час від часу спливали шматки з нашого з тобою життя. Тепер уже минулого. Ось ми на Новий рік у Відні, це в 97-му. Як ми затесалися поміж католицької молоді, що їхала на хом-стей, я вже і не пам’ятаю. Автобус був холодний, ми їхали майже дві доби, з усіх вікон свистіли протяги, але було весело. Такої різнокаліберної публіки я більше на бачила, мабуть, ніде. Студенти, молоді лікарі, перекладачі та міжнародники. Співали, розповідали анекдоти, веселились.

У Відні нас розселили по сім’ях, і ми потрапили до якоїсь дивної жінки, пам’ятаєш? Вона відкрила нам двері, а в руці у неї була недопита пляшка віскі. І вся вона була якась не-причесана та занехаяна. Коли ми привітались, вона сказала: «Я знаю, хто ви. Ви прийшли мене вбити. Я сьогодні бачила сон». Ми подивились одне на одного і мовчки попрямували до дверей. За годину ми вже стояли біля інших дверей, куди нас перерозподілили.

Ті двері знаходились у респектабельному кварталі напроти американської амбасади. У шикарній 200-метровій квартирі мешкали мама і син. Сина звали Філ, і він був нашого віку. У вітальні було два роялі і ще лишалось багато місця. Нас це приголомшило.

Уранці нас будив запах гарної кави, котру Ліз варила на кухні. Філ вчився на архітектора, був високим, білявим, гарно вихованим хлопцем. Днями він нас водив по Відню, а вечорами – інколи грав на роялі твори Макса Бруха. Його аристократичне походження видавали манери. Те, як він ходив, їв і який він був взагалі. Удень ми веселилися, а увечері він часто стояв навколішки і читав молитви. Ми бачили те через скляні двері у його кімнаті. Це якось не сходилось одне з одним – його веселість і гарне почуття гумору вдень і те, яким він виглядав увечері. Однак ми тоді вирішили, що, мабуть, у кожного є свої відмінності.

Як виявилось, мати Філа таки була із знатної австрійської родини – вона не працювала. У неї були проблеми з ногами, вона ходила з паличкою. Вона малювала дивовижні картини.

Його батько був дизайнером інтер’єрів. Вони розлучилися років шість до того.

Разом з нами тоді до них поселили іще двох болгар – Христо і Христину, і ми уп’ятьох часто гуляли вечірнім містом і «губилися» у нетрях віденського бермудського трикутника. Тебе таки протягло в автобусі і ти скаржився на спину, тому у перший день ліг спати біля стіни, де була з іншого боку пічка. А мене поклав скраю, чого ніколи не робив раніше. Ти завжди, як чоловік, котрий охороняє свою жінку, лягав ближче до виходу. Наступного ранку у тебе вже нічого не боліло.

У кімнаті стояв величезний, плетений із лози стілець. То скоріше було навіть крісло. Він скидався на павича і виглядав як трон. Мама Філа сказала, що купила його під час медового місяця. Ми бавились і по черзі всідались на ньому. Той Новий рік був дуже веселим. Філ грав нам на роялях, ми приправляли їжу австрійським хріном зі сливками і їли компот на десерт. Було весело. Лишився знімок нас за святковим столом у Відні, у ніч на перше січня 1998 року. А потім ми гуляли біля кайзерівського палацу, пили улюблену каву дружини кайзера Сісі – з помаранчевим лікером і просто раділи життю.

А потім, через 2 роки, уже в Японії, ми отримали листа з Відня, в якому говорилося, що Філа вже немає півроку. Він раптово помер від лейкемії. Пам’ятаєш, ми стояли на велопарковці біля гуртожитку у Комабі і обоє плакали. Проїхала Романа, ми з нею заговорили, і коли сказали, що в нас помер приятель, завжди радісна Романа раптом змінилась на обличчі і сказала: «Занадто багато смертей навколо. У мене помер батько тиждень тому». Махнула рукою, так наче відмахувалась від нашого співчуття, сіла на велосипед і різко рушила з місця. А ми так і лишились стояти.

Наступного разу, коли ми були у Відні, Філа вже не було три роки. У той вечір його батьки вперше за багато часу зустрілися разом, вони повели нас до опери. Ми сиділи на виставі і напружували усю силу волі, аби не заснути і не розлягтися прямо на бильці віденської театральної ложі. Різниця у часі величиною у 9 годин таки давалася взнаки. Потім ми пішли до ресторану. Мати весь час скептично коментувала батька. Батько не лишався у боргу і давав не менш саркастичні відповіді на її зачіпки. Я тоді дивилась на них і чомусь подумала, що це те, що чекає нас, – то наше майбутнє. Час, коли чоловік не виправдав сподівань дружини, любов минула їхні двері, і вони мстилися одне одному. За не здійснені сподівання, за нелюбов, за смерть сина. Вони забули, як колись любили одне одного.