Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

Наділений тепер усією повнотою влади, дук, щоб усунути від урядування тих, хто завжди відстоював свободу, заборонив синьйорам збиратися в палаці й надав їм приватний особняк; він забрав корогви у хорунжих народних компаній, скасував Постанови справедливості, передбачені проти грандів, повипускав в'язнів, повернув вигнанців дому Барді та Фрескобальді і заборонив усім носити зброю. Аби ліпше відбиватися від внутрішніх ворогів, він примирився з зовнішніми, при чому вельми задобрив аретинців та всіх інших підданців Флоренції, уклав мир з пізанцями, хоча його закликали як володаря вести з ними війну, ліквідував зобов'язання, видані купцям, які позичили республіці гроші на ведення луккської війни, збільшив колишні податки і запровадив нові, позбавив синьйорів усякої влади. За ректорів у нього стали месер Бальйоне з Перуджі та месер Гульєльмо з Ассізі, які вкупі з месером Череттьєрі Вісдоміні й були його радниками. Він брав з громадян великі побори, суд чинив неправий, а суворість звичаїв і людяність, які він удавав, перевелися на пиху й жорстокість. Отож багато хто з грандів і пополанської шляхти опинилися під загрозою грошової пені, смерті та всілякого гніту. А щоб поза містом його врядування було не краще, ніж усередині, він поставив для коптадо шість ректорів, які гнобили й грабували селян. Гранди були в нього під підозрою, хоча майже всі тягли за ним руку, і він вернув багатьох банітів. Він не міг повірити, щоб шляхетні душі, які нерідкі серед шляхти, були вдоволені його зверхністю. Тому він загравав із плебсом, сподіваючись з його поміччю і на вістрі чужих списів підтримувати тиранію. Коли настав травень, місяць, який у народі святкують усякими урочистостями, він звелів набрати з плебсу і дрібного люду збройні компанії, яким дав гучні назви, роздав корогви й гроші. З них одні урочисто крокували по місту, а інші вітали їх з великою помпою. Всюди пішла чутка про піднесення дука, до нього потяглися французи, а він роздавав їм посади як тим, на кого міг цілком покластися. Отож незабаром Флоренція не тільки стала вотчиною французів, але й почала навіть переймати їхні звичаї і строї, оскільки і чоловіки, і жінки, занедбавши свої порядки, робили все по-французьки без усякого сорому. Та найбільше обурював ґвалт, який він та його клеврети безчільно дозволяли собі щодо жінок. Ось так і жили флорентійці, обурено спостерігаючи, як підупадає велич їхньої держави, як розхитується лад, як переводиться закон, псуються звичаї, топчеться всяка пристойність. Ті, хто ніколи не бачив пишноти царських атрибутів, не могли без уболівання спостерігати, як по місту парадує дук, оточений пішим і кінним почтом. А для того щоб їх пік іще більший сором, вони мусили бити поклони тому, кого найбільше ненавиділи. До цього ще долучався страх, породжений частими стратами й постійними поборами, які шарпали і плюндрували місто. Обурення і страх люду були добре відомі дуку, і сам він теж боявся, а проте вдавав, що вірить у народну любов до нього. Як на те, Маттео Мороццо, чи то щоб доскочити його ласки, а чи щоб відвернути від себе біду, доніс про змову, яку вчиняли проти нього рід Медічі та ще дехто з громадян. Одначе дук не тільки не почав слідства в цій справі, а натомість стратив ганебною смертю викажчика. Ця страта відбила в усіх, хто ладен був попереджати його про загрозу, всяке бажання робити це і віддала його на ласку тих, хто домагався його погибелі. Він велів відрізати язика Бертоне Чіні за те, що той привселюдно обурювався його поборами; замордований цією операцією, Бертоне помер (1343). Народний гнів і ненависть до дука виросли ще більше, оскільки громадяни, привчені і робити, і говорити вільно геть усе, що хотіли, не могли стерпіти, щоб їм зв'язували руки й затикали рота. Обурення й ненависть дійшли до того, що не лише флорентійці, які хоч і не зуміли зберегти свободи, не терпіли рабство, але навіть найупослідженіший люд запалав би бажанням відвоювати волю. І от сила-силенна громадян усякого стану вирішила або накласти головою, або визволитися. Громадяни з трьох сторін, трьох станів – гранди, пополани та ремісники – вчинили три змови. Їхня спільна ненависть до дука мала ще й свої особливі причини: так, нобілі обурювалися тим, що до влади їх так і не допущено, пополани тим, що вони її позбулися, а ремісники – утратою заробітку. Архієпископом Флорентійським був Аньйоло Аччаюолі, який спершу підносив у своїх казаннях дукові подвиги і цим прихилив на його бік людність. Та коли він побачив дука самодержцем і спізнав на собі його тиранію, то вирішив, що той зрадив батьківщину, і, аби свій гріх спокутувати, поклав собі, що рука, яка завдала рану, повинна й зцілити її. Тим-то він очолив першу й найдужчу змову, в якій брали участь також Барді, Россі, Фрескобальді, Скалі, Альтовіті, Магалотті, Строцці й Манчіні. Другу очолювали месери Манно і Корсо Донаті, а з ними заодно Пацці, Кавіччулі, Черкі та Альбіцці. На чолі третьої сили стояли Антоніо Адімарі, і в ній брали участь Медічі, Бордоні, Ручеллаї та Альдобрандіні. Останні замислили спершу вбити дука в домі Альбіцці, куди, як вони гадали, він прийде на храм Святого Іоанна спостерігати за перегонами. Проте там він не появився, і задум цей провалився. Затіяли вони і напасти на нього під час прогулянки по мосту, але це було вельми важко, бо дук виїжджав завжди добре озброєний і в супроводі сильного конвою і до того ж завжди вирушав деінде, отож не знати було, де на нього чатувати. Підкидалася думка і про вбивство дука в Раді, але там навіть після його погибелі вони опинились би в руках його варти. Поки змовники виношували всі ці задуми, Антоніо Адімарі відкрив їхні плани декому зі своїх сієнських друзів з метою дістати від них підмогу, назвавши їм деяких змовників і переконуючи, що все місто готове визволятися. Один з сієнців і собі повідомив про це месерові Франческо Брунеллескі, не з тим, щоб зробити донос, а тому, що вважав його учасником змови. І ось месер Франческо, чи то зі страху за свою шкуру, чи то з ненависті до деяких змовників, відкрив усе дукові, який звелів схопити Паголо дель Мадзеку й Сімоне да Монтерапполі. Ті повідали йому, хто такі змовники й скільки їх; дук ужахнувся, йому порадили не арештовувати їх, а тільки викликати на допит, бо, якщо вони повтікають, вигнання позбавить його від зайвого галасу. Тоді дук викликав Антоніо Адімарі, який, покладаючись на спільників, явився до дука і був затриманий. Месер Франческо Брунеллескі і месер Угуччоне Буондельмонті порадили дукові прочесати всі землі і всіх захоплених у полон повбивати, але цю пораду він відкинув, вважаючи, що проти такої ворожої сили загонів у нього не досить, і ухвалив іншу постанову, яка, якби її провести в життя, позбавляла б його від ворогів і зміцнила б його владу. Дук мав звичку викликати до себе громадян на свій вибір, щоб радитися з ними в державних справах, він склав список із трьохсот громадян і послав до них посланців нібито з викликом на раду: насправді він задумав, зібравши їх у себе, повбивати або кинути за ґрати і таким робом спекатися їх. Проте арешт Антоніо Адімарі і розпорядження про збір війська, що годі було втаїти, сполошили громадян, а надто змовників, і найодважніші іти до дука відмовилися. А що вони всі ознайомилися зі списком, то й узнали своїх однодумців і підохотили одне в одному рішучість краще загинути оружно, ніж дати себе погнати на різню, як те бидло. Отож-бо скоро всі три групи відкрилися одна одній, і ухвалено наступного дня, 26 липня 1343 року, викликати на Старому ринку розрухи, а потім озброїтися і закликати людність визволятися.

Назавтра, вдаривши на сполох, змовники згідно з розпорядженням стали до зброї, весь народ з криками «Свобода!» теж озброївся, і кожен став у стрій у себе в кварталі під корогвами народних компаній, які нишком рихтували змовники. Всі голови родів нобілів та пополанів посходилися і дали присягу боронити одне одного, а дука вбити. До них не прилучилися тільки Буондельмонті й Кавальканті та ще ті чотири доми пополанів, які допомагали посісти дукові престол, останні, об'єднавшися з різниками та іншим підлим плебсом, позбігалися зі зброєю на площу і виступили в його обороні. Тільки-но зчинилася колотнеча, дук засів у палаці, а його посіпаки, які перебували в різних куточках міста, впали на коней і ринули на площу, але дорогою їх переймали і вбивали. Проте на площу зуміли прорватися біля трьохсот вершників. Дук вагався – битися йому з ворогом на площі чи оборонятися в палаці. Однак Медічі, Кавіччулі, Ручеллаї та інші роди, потерпілі від дука найбільше, теж побоювалися, що коли він виїде на площу, багато з повсталих знову перейдуть на його бік, і, щоб запобігти такому його наскоку й примножити свої лави, вони об'єдналися й удерлися на площу. При їхній появі посполиті прибічники дука, побачивши, що їм непереливки, а фортуна дука зрадила, теж вирішили зрадити його і приєдналися до співгромадян, крім месера Угуччоне Буондельмонті, який увійшов у палац, і месера Джаноццо Кавальканті, який з частиною своїх людей відступив до Нового ринку. Там він заліз на лаву і почав закликати тих, хто поспішав зі зброєю на площу, виступити в обороні дука, причому всіляко залякував людей, прибільшуючи дукові сили і погрожуючи розправою тим, хто завзявся на свого володаря. Бачачи, що ніхто за ним не йде, але й не затикає йому рота, і що він даремно пнеться зі шкури, він поклав собі більше не важити головою і замкнувся в себе вдома. Сутичка на площі між народом і дуковими людьми тим часом переросла в ціле побоїще, і хоча останнім за палацовими мурами відбиватися було легше, вони зазнали поразки, одні з них здалися на ласку переможця, інші поховалися в палаці. Поки на площі билися, Корсо та месер Амеріго Донаті з частиною народу вдерлися в Стінке, спалили папери подести та державної скарбниці, сплюндрували дім ректорів і перебили всіх дукових попихачів, які навинулися під руку. Дук і собі, побачивши, що площу втрачено, і все місто в руках його ворогів, і підмоги чекати годі, спробував відвоювати народну любов якимись шляхетними звершеннями. Він велів привести до себе в'язнів, з ласкавими словами випустив їх на волю і висвятив на рицаря Антоніо Адімарі, всупереч бажанню останнього. Він розпорядився зняти свій значок з причілка палацу і замінити його гербом флорентійського народу. Та всі ці поступки, запізнілі й недоречні, оскільки їх вирвано силоміць і подаровано з нехіттю, зарадили йому мало. Роздосадуваний, він сидів обложений у своєму палаці, бачачи, що, пориваючись до багатьох благ, утратив усе і що через кілька днів доведеться йому загинути від голоду чи від заліза. Громадяни, щоб відновити лад, зібралися в Сан Репараті і обрали чотирнадцять громадян, половина гранди, а половина пополани, яким разом з єпископом вони надали всіх повноважень для реформування флорентійської держави. Обрали також шестеро чоловік – справувати владу подести, поки їх не змінить той, кого поставлять згодом. Тим часом до Флоренції прибула сила-силенна людей на допомогу народові, і серед них сієнці з шістьма послами, людьми, вельми шанованими у себе на батьківщині. Вони пробували стати за посередників між народом і дуком. Одначе народ відмовився слухати щось про переговори, доки йому не дадуть на суд і розправу месера Гульєльмо із Ассізі та його сина, а також месера Череттьєрі Вісдоміні. Дук на це ніяк не згоджувався, але тут йому почали погрожувати інші обложені вкупі з ним у палаці, і він мусив поступитися перед силою. Безперечно, лють у серцях людей куди гостріша і рани куди глибші, коли точиться боротьба за відновлення свободи, ніж коли її відстоюють. Месер Гульєльмо та його син попали до рук численних ворогів, а син цей був майже хлопчик, якому не виповнилося ще вісімнадцяти років. А проте ні молодість його, ні безневинність, ні врода не врятували його від люті натовпу. Ті, хто не міг різати батька й сина, поки вони були живі, чикрижили їх мертвих і, не наситившись ударами заліза, рвали їхні тіла пальцями. А щоб наситити помстою всі свої почуття, вони, навтішавшись їхніми зойками, видовиськом їхніх ран, вгородившись у їхню плоть, захотіли і на смак покуштувати її, так щоб відплата вдовольнила не тільки зовнішні почуття, а й нутро. Цей сказ був такий згубний для Гульєльмо з Ассізі та його сина, як і рятівний для месера Череттьєрі. Юрба, зірвавши свою злість на цих двох жертвах, про нього забула. Його ніхто не вимагав, він і зостався у палаці, а вночі деякі з його друзів та родичів непомітно вивели його звідти. Коли натовп утамував свою лють пролитою кров’ю, було укладено угоду, за якою дукові дано право виїхати з Флоренції з усім своїм майном і своїми людьми, якщо він зречеться влади над нею, і цю угоду він мав схвалити уже поза її межами в Казентіно. Уклавши цю угоду, він 6 серпня покинув Флоренцію у супроводі багатьох громадян і по прибутті до Казентіно підтвердив своє зречення, хоча й згнітивши серце. Він би не дотримався даного слова, якби граф Сімоне не пригрозив, що видворить його назад до Флоренції. Був цей дук, як видно з його справування, хтивий, жорстокий, недоступний і пихатий. Він прагнув поневолення народу, а не його любові, і тому хотів викликати страх, а не симпатію. З себе він був препоганий, як і його поведенція: малого зросту, чорнявий, з довгою, але ріденькою бородою, отож, звідки не глянути на нього, він заслуговував тільки зненавиди. Отож за десять місяців через свою зловорожість він позбувся влади, якої доскочив лихими підшептами своїх радців.

Події, які сталися в самому місті, дали всім землям під владою флорентійців надію відвоювати й собі свободу. Слідом за флорентійцями заколот учинили Ареццо, Кастильйоне, Пістойя, Вольтерра, Колле, Сан Джіміньяно. Флоренція позбулася й свого тирана, і своїх володінь; визволившись сама, вона показала, як це робиться, іншим. Після вигнання дука і втрати земель рада Чотирнадцяти і єпископ зміркували, що краще миром удовольнити підданців, ніж поробити з них ворогів, почавши з ними війну, і слід показати їм, що флорентійці так само радіють їхній свободі, як своїй власній. Тому вони послали до Ареццо своїх посланників, які мали зректися влади над цим містом і домовитися, що, трактуючи тепер аретинців не як підданців, Флоренція, проте, може розраховувати на їхню допомогу на правах дружби. І з іншими землями флорентійці домовилися так добре, як тільки могли, обіцяючи у разі підтримання дружніх зв'язків допомагати уже не як підданцям, а як незалежним людям оберігати їхню свободу. Це розсудливе рішення привело до найкращих наслідків, бо вже через кілька років Ареццо вернувся під зверхність флорентійців, а інші землі мусили вже через кілька місяців вернутися до колишнього послуху. Так нерідко досягаєш і швидше, і без великого ризику і зусиль того, чого ти нібито зовсім не добиваєшся, ніж коли ти лізеш, прямуючи до мети, зі шкури.

Убезпечивши себе зовні, флорентійці взялися за справи внутрішні. По деяких суперечках між грандами та пополанами ухвалено, що гранди здобувають у Синьйорії третину всіх місць, а в інших установах половину. Місто, як ми вже показували, було поділено на шість частин, і тому обиралося всього шестеро синьйорів, по одному від кожної сестьєри. Щоправда, коли цього вимагали обставини, бувало дванадцятеро, а то й тринадцятеро синьйорів, але потім завжди поверталися до шістьох. Нині ухвалено реформувати владу, адже поділ міста на шість частин був невдалий, а потім в інтересах грандів треба було розширити їхнє представництво у Синьйорії. Місто поділили на картьєри, і кожна з них мала трьох синьйорів. Посаду хорунжого правосуддя і хорунжого народних компаній не чіпали, але замість дванадцяти Добрих мужів вирішили обрати вісьмох радників, по четверо від кожного з двох станів. За такого урядування місто могло б жити тихо-мирно, якби нобілі поводилися в громадському житті скромніше, але вони трималися зовсім не так. Як приватні громадяни, вони не визнавали рівності, а бувши магістратами, проявляли сваволю і щодня показували всім своє нахабство й бундючність. Така їхня поведінка обурювала посполитий люд, який нарікав, що, скинувши одного тирана, породили цілу тисячу. Пихатість з одного боку, обурення з другого посилилися до того, що пополанські привідці поскаржилися єпископові на безчільність грандів і на зневагу їх до народу. Вони умовили духівника виступити посередником і умовити грандів, щоб вони засідали тільки в магістратурах, а урядувати в Синьйорії дали змогу самим пополанам. Єпископ на вдачу був людиною доброю, але він легко прихилявся то до тих, то до тих. Ось чому спершу на вимогу своїх друзів він тягнув руку за дуком Афінським, а потім, послухавшись інших радників, приєднався до змови проти нього. За останньої державної реформи він підтримував грандів, проте нині, піддавшись доказам пополанів, вважав, що треба захищати народ. Думаючи, що й інші такі самі хиткі, як він, єпископ вирішив, що легко зарадить справі. Він скликав раду Чотирнадцяти, тоді ще владну, і найпереконливішими словами, які тільки міг знайти, намагався умовити їх передати всі повноваження в Синьйорії народові, обіцяючи, що тільки так запанує у місті мир, інакше всіх жде руїна і безголов'я. Цей виступ розлютив знать, а месер Рідольфо деї Барді гостро засудив духівника, взиваючи його дворушником, дорікаючи за легковажну підтримку дука і нагадавши, що він при вигнанні останнього поводився як запроданець. А насамкінець месер Рідольфо заявив, що місця в Синьйорії, завойовані грандами в бою, вони ладні відстоювати до останнього подиху. Від єпископа він зі своїми приятелями пішов розсатанілий і одразу ж попередив своїх рідних та інші нобільські родини про те, яка небезпека на них чигає. Тоді пополанські проводирі заявили про свої вимоги привселюдно. Поки гранди збиралися в обороні своїх синьйорів, народ вирішив, що чекати, поки ті виступлять, не слід, і, озброївшись і з криками, що грандам у Синьйорію зась, посунув до палацу. Галас і розрух зчинилися неймовірні. Синьйори побачили, що їх кинуто напризволяще, бо нобілі, узрівши, що до зброї став увесь народ, озброюватися не зважилися і залишилися сидіти вдома. Пополанські представники силкувалися втихомирити народ, запевняючи, що їхні побратими нобілі люди скромні й добромисні, але їм не повелося, і вони вирішили дати нобільським синьйорам змогу розійтися безпечно по домівках, куди тих і повідводили, правда, насилу живих і здорових. Коли гранди пішли з палацу, чотирьох радників з їхнього числа теж позбавили повноважень і ухвалили довести кількість пополанів у Синьйорії до дванадцяти. Потім ті восьмеро синьйорів, які залишилися в палаці, поставили хорунжого справедливості, а Раду реформували так, що тепер вона була під зверхністю посполитого люду.

Поки відбувалися всі ці події, місто почало зазнавати нестачі харчових припасів, отож невдоволені були як знать, так і дрібний люд, цей – через голод, а ті – через утрату впливу. Ця притуга навіяла месерові Андреа Строцці думку відібрати у міста його свободу. Він заходився продавати своє збіжжя дешевше, ніж інші, привабивши цим до себе силу-силенну покупців. Аж це одного ранку він утнув ось що: сів верхи на коня, виїхав у супроводі тих, хто купував у нього, з двору і закликав народ до зброї. Невдовзі в нього зібралося понад 4000 душ, з якими він рушив на площу Синьйорії і зажадав, щоб його впустили в палац. Але синьйори зуміли погрозами і зброєю розігнати народ на площі, а потім залякати його своїми грізними указами, тож потроху всі розійшлися по домівках, а месер Андреа, зоставшись сам, мусив, щоб не потрапити до рук магістратів, рятуватися втечею. Хоча цей украй зухвалий замах завершився так, як звичайно завершуються такі бунти, він викликав у нобілів надію взяти гору над пополанами, оскільки дрібний люд не мирив з ними. І щоб не змарну вати зручної нагоди, поклали вони озброїтися так, щоб оружно, але законно повернути собі те, що забрано у них силою беззаконня. При цьому вони так непохитно вірили в свою перемогу, що майже відверто здобували собі зброю, зміцнювали оселі і навіть до Ломбардії посилали своїх друзів по допомогу. Народ і собі разом з Синьйорією уживав заходів, узброюючись і просячи підмоги у перуджійців та сієнців. Обидві сторони вже дістали таку допомогу, все місто взялося до зброї. Гранди, замешкані за Арно, отаборилися в трьох місцях: у будинках Кавіччулі біля Сан Джованні, по оселях Пацці і Донаті біля Сан П’єро Маджоре і в житлах Кавальканті біля Нового ринку. Знать на тому березі Арно укріпилась на мостах та вулицях, де були її оселі, Нерлі боронили міст Каррайя, Фрескобальді і Маннеллі – Санта Трініту, Россі й Барді – Старий міст та Рубаконте. Пополани й собі зібралися під корогвою хорунжого справедливості і під значками народних компаній.

Опинившись у тісних суточках, народ переконався, що зіткнення неминуче. Першим вдарили на ворога Медічі та Рондінеллі, які рушили на Кавіччулі з боку площі Сан Джованні, неподалік від їхніх осель. Бійка тут була запекла, бо з веж на вояків летіло каміння, а внизу їх обстрілювали з арбалетів. Сутичка тривала вже три години, але до народу раз у раз підходили нові загони, отож Кавіччулі, бачачи, що їх переважають масою, а допомоги бракує, здалися на ласку народу, який не зайняв їхніх осель і майна. У них лише забрали зброю і звеліли розійтися по домівках тих пополанів, де вони мали рідних і друзів. Перемігши в цьому першому приступі, пополани легко подолали Донаті й Пацці, які були слабкіші. За Арно зоставалися лише Кавальканті, сильні як кількісно, так і позиційно. Проте, побачивши, що проти них усі гонфалони (а на те, щоб придушити їхніх спільників, досить було трьох загонів), вони, ще трохи поборюкавшись, склали зброю. Три з чотирьох частин міста опинилися в руках народу. Остання частина залишалася у грандів, і захопити її було найважче як через велику кількість захисників, так і через її позицію: це місце оберігала річка Арно; отож треба було брати мости, укріплені особливо ретельно. Першим зазнав нападу Старий міст, але його завзято захищали, бо на вежах було багато вояків, усі виходи було забарикадовано, а за барикадами засіли зухи над зухами. Отож пополани відступили, зазнавши чималих утрат. Бачачи, що тут тільки марно переводяться сили, вони спробували прорватися по мосту Рубаконте, але, наткнувшись і там на ті самі перешкоди, залишили чотири загони прикривати ці мости, а всі інші кинулися в прорив біля мосту Каррайя. І хоча Нерлі стояли мужньо, стримати завзятий порив народу не вдалося, може, тому, що цей міст, не маючи вежок, боронився гірше, а може, й тому, що замешкані поблизу Каппоні та інші пополанські родини теж напали на оборонців. Під натиском звідусіль ті покинули барикади і відкрили народові шлях. Незабаром поразки зазнали Россі та Фрескобальді, бо всі пополани з-за Арно об'єдналися зі звитяжцями. Тільки Барді ще відбивалися, їх не злякали ні розгром їхніх спільників, ні об'єднання проти них усього народу, ні слабка надія на будь-яку допомогу. Вони воліли накласти головою в бою чи бачити, як плюндрують і палять їхні оселі, ніж добровільно здатися на ласку своїх ворогів. Тим-то й боронились вони так, що народ, марно штурмуючи їх чи то з боку Старого мосту, чи то з боку мосту Рубаконте, раз у раз відступав назад, залишаючи чимало убитих і поранених. Колись було бруковано вулицю, яка вела від Римського шляху через будинок Пітті до мурів, зведених на пагорбі Сан Джорджо. Цією вулицею народ послав шість гонфалонів з наказом напасти з тилу на оселі Барді. Цей наскок зламав бойовий дух Барді і забезпечив перемогу народу, оскільки барикадники, бачачи, як плюндрують їхні житла, покинули бойовища й кинулися боронити свої оселі. Заслін на Старому мосту впав, а Барді, пороснувши врозтіч, поховалися по домівках Квараті, Панцані та Моцці. А народ, і найпаче найпідліші його низи, прагнучи здобути луп, заходилися грабувати й плюндрувати оселі переможених, руйнуючи і палячи їхні палаци і вежі з такою люттю, якої посоромилися б найзаклятіші вороги флорентійців.

Примітки

1

Дживилегов А. Предисловие // Никколо Маккиавелли – М.; Л.: Academia, 1934. – Т. І. – С. 24.

2

Виллари П. // Никколо Маккиавелли. История Флоренции. – Л., 1973. – С. 353.

3

Алексеев А. С. Маккиавелли как политический мыслитель. – М., 1980. – С. 110—111.

4

Ванштейн О.Л. Западноевропейская средневековая историография. – М.; Л., 1964. – С. 279.

5

Виллари П. Никколо Маккиавелли и его время. – СПб., 1914. – Т. I. – С. 20.

6

Макашовский В. Новые книги о Маккиавелли // Архив Маркса и Энгельса. – М., 1930. – Кн. 5. – С. 460.

7

Гегель. Политические произведения. – М., 1978. – С. 152.

8

Голенищев-Кутузов И.Е. Гуманизм у восточных славян (Украина и Белоруссия). – М., 1963. – С. 6—7.

9

Костомаров Н.И. Две русские народности. – Киев; Харьков, 1991. – С. 47—48.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.