Флорентійські хроніки. Державець (збірник)

Ось чому, коли між спільниками виникла незгода при розділі підкорених земель, вони звернулися до Венеції, і вона віддала Бергамо і Брешу роду Вісконті. Проте з плином часу самі венеційці захопили Падую, Віченцу і Тревізо, а потім Верону, Бергамо і Брешу, а також інші міста в королівстві і в Романьї, і, пойняті хіттю все більшої потуги, стали жахати не лише італійських властителів, а й чужоземних. Наприкінці всі об’єдналися проти них, і одного дня вони втратили володіння, які придбали протягом стількох років коштом величезних зусиль. І хоча в останній час вони повернули собі дещо з утраченого, одначе колишньої потуги і слави їм відзискати не пощастило, і живуть вони, як і інші італійські панства, лише ласкою інших.

Коли папську тіару надів Бенедикт XII, то побачив, що втратив усі свої володіння в Італії. Побоюючись, як би їх не захопив цісар Людовік, він вирішив заприятелювати з усіма, хто окупував землі, які раніше належали імперії, щоб вони підсобили йому в обороні Італії від зазіхань цісаря. Ось він і оприлюднив декрет, за яким усі тирани, які заволоділи ломбардськими землями, проголошувалися законними володарями, але незабаром по тому сконав, і папою став Климент VI. Цісар, побачивши, як гойно папа роздає землі імперії, не побажав поступитися йому в гойності і одразу проголосив усіх узурпаторів церковних земель їхніми законними державцями, які царювали у своїх містах з цісаревої згоди і дозволу. З цієї причини Галеотто Малатеста з братами поробилися державцями Ріміні, Пезаро і Фено, Антоніо да Монтефельтро – Марки та Урбіно, Джентіле да Варано – Камеріно, Гвідо да Поленте – Равенни, Сінібальдо Орделаффі – Форлі та Чезени, Джованні Манфреді – Фаенци, Лодовіко Алідозі – Імоли і ще багато інших – сили інших земель, отож не зоставалося майже в усіх володіннях Церкви міста без володаря. Ось чому аж до папства Олександера VI Церква залишалася послабленою. Новий папа відновив її владу уже в наші дні, після повалення нащадків узурпаторів. Коли цісар видав свою дарчу, він перебував у Тренто, і скидалося на те, що він лаштується ввійти в Італію. Це спричинило в Ломбардії збройні сутички, під час яких Вісконті опанували Пармою. В цей час помер Роберт, король Неаполітанський, залишивши по собі тільки двох онук, дочок його сина Карла, уже тоді покійного. На смертній постелі він звелів, що влада перейде до старшої онуки, Джованни, під умовою, що вона одружиться з його небожем, угорським царем Андрієм. Прожила Джованна за своїм мужем недовго, бо незабаром звела його зі світу й віддалася за другого свого родича, князя Тарантського Людовіка. Проте угорський цар Людовік, Андріїв брат, щоб помститися за вбивство Андрія, рушив військо на Італію і вигнав з королівства царицю Джованну та її мужа.

Під той час сталася одна вікопомна у Римі подія. Такий собі Нікколо, Лоренців син, канцлер Капітолія, повиганяв з Рима сенаторів і, прибравши титул трибуна, очолив Римську республіку. Скориставшись давніми звичаями, він запровадив таку пошану до законів та високих прикмет, що послів до нього засилали не лише прилеглі землі, а й ціла Італія. Давні провінції, бачачи, як відроджується Рим, попідводили голови, хто з побоювання, а хто в надії вшанувати його. Проте Нікколо, попри свою добру славу, сам зрікся своїх намірів; розчавлений непосильним для нього тягарем, він нишком утік, дарма що ніхто його не виганяв, до богемського короля Карла, який указом папи, всупереч Людовіку Баварському, був обраний цісарем. На віддяку Карл послав до понтифіка Нікколо під вартою. Незабаром по тому такий собі Франческо Барончеллі, за прикладом Нікколо, захопив владу трибуна і вигнав з Рима сенаторів. Щоб розправитися з узурпатором, папа не придумав нічого іншого, як випустити Нікколо на волю, послати його в Рим і знову поставити трибуном. Таким чином Нікколо обійняв владу і звелів убити Франческо. Одначе накликавши на себе ненависть роду Колонии, він сам був незабаром убитий, і сенатори знову прийшли до влади.

Тим часом угорський цар, поваливши царицю Джованну, повернувся у свої володіння. Але папа, бажаючи мати сусідом Джованну, а не цього царя, зробив усе можливе, щоб вернути її на царство, під умовою, щоб Людовік, її муж, обмежився титулом князя Тарантського, а не вінчався на короля. Настав рік 1350, і папі спало на думку, що ювілей, святкований за ухвалою Боніфація VIII кожні сто літ, можна відзначати кожне п'ятдесятиліття, і він оприлюднив декрет про це. Вдячні за таку благодію, римляни згодилися з тим, щоб він прислав до Рима чотирьох кардиналів з метою реформувати міське правління і призначити потрібних папі сенаторів. До того ж папа проголосив князя Тарантського Людовіка королем Неаполітанським, і на віддяку цариця Джованна подарувала Церкві своє спадкове володіння – місто Авіньйон. На той час помер Лукіно Вісконті, і єдиним державцем Мілана залишився архієпископ Джованні, який навоювався з Тосканою та своїми сусідами і неабияк зріс на силі. Після смерті його спадкоємцями стали двоє небожів, Бернабо і Галеаццо, але Галеаццо скоро сконав, залишивши по собі сина Джана Галеаццо, який і поділив стерно влади зі своїм дядьком Бернабо. Тоді цісарем став богемський король Карл, а папою Інокентій VI, який послав до Італії кардинала Егідія іспанського походження, який діяв так доблесно, що зумів вернути Церкві пошану до її влади не лише в Романьї і в Римі, а й у цілій Італії. Він знову повернув Болонью, окуповану архієпископом Міланським, змусив римлян узяти за сенатора одного чужинця, якого папа мусив щороку призначати в Рим, склав почесну умову з родом Вісконті, розгромив і полонив англійця Джона Гоквуда, який на чолі чотирьох тисяч англійців воював у Тоскані на боці гібеллінів. Папський трон посів Урбан V, і він завдяки таким успіхам задумав одвідати Італію та Рим, куди прибув також цісар Карл. Пробувши в Римі чотири місяці, Карл повернувся у своє царство, а папа – в Авіньйон. Після смерті Урбана папська влада перейшла до Григорія XI, але оскільки сконав також і кардинал Егідій, колишня колотнеча знову пішла по Італії, весь час спричинювана племенами, які об’єдналися проти роду Вісконті. Папа прислав до Італії нового легата на чолі з шістьма тисячами бретонців, а потім прибув до Італії і сам зі своїм двором і осів остаточно в Римі. Сталося це року 1376. Папство перебувало у Франції сімдесят один рік. Незабаром по тому останній папа помер, і натомість обрано Урбана VI. Одначе десять кардиналів вважали це обрання незаконним, зібралися у Фонді й проголосили папою Климента VII. Тоді ж таки генуезці, які жили вже роки під зверхністю роду Вісконті, збунтувалися, і між ними та венеційцями через острів Тенедос виникли запеклі сутички, в яких брала участь на тому чи на тому боці ціла Італія. Тоді ж таки уперше застосовано гармати – нову зброю, винайдену німцями. Хоча спершу гору брали генуезці, які кілька місяців облягали Венецію, успіх випав на долю венеційців, і замирення відбулося 1381 року заходами верховного понтифіка.

У Церкві, як ми вже згадували, сталася схизма. Цариця Джованна тягла руку за папою-схизматиком, через що Урбан закликав Карла, дука Дураццо, нащадка неаполітанських королів, заявити свої права на Неаполь; Карл і сів там на троні, а цариця мусила рятуватися втечею до Франції. Французький король, обурений цим неподобством, послав до Італії Людовіка Анжуйського, щоб повернути цариці трон у Неаполі, вигнав Урбана з Рима і посадив там антипапу. Проте Людовік ще на початку цього походу сконав, його люди порозбрідалися і поверталися до Франції. Тоді папа прибув до Неаполя й ув’язнив там дев’ять кардиналів, прихильників Франції та антипапи. Потім він затаїв злобу на короля, який відмовився посадити одного його небожа державцем Капуї, але вдав, ніби не вельми зважає на цю відмову, і попросив короля поступитися йому для проживання містом Ночерою. Там він поставив фортеці й заходився лаштуватися до війни, щоб забрати у короля його панство. Але король узяв в облогу Ночеру, і папа мусив тікати в Геную, де він і розправився з ув’язненими кардиналами. Звідти він повернувся до Рима, де посадив двадцять нових кардиналів, щоб додати пишноти своєму двору. Тоді ж таки Карл, король Неаполітанський, вирушив до Угорщини, де його обрано царем; трохи перегодом він там помер, залишивши в Неаполі свою дружину з двома діточками, Владиславом та Джованною. Під цей час Джан Галеаццо Вісконті убив свого дядька Бернабо і перебрав на себе всю владу у Мілані. Але навіть усієї Ломбардії йому виявилося мало, він побажав прилучити до неї Тоскану, проте сконав саме тоді, коли вже готувався підгорнути її під себе і вінчатися на італійського короля. Урбанові VI спадкував Боніфацій IX. Антипапа Климент VII також помер в Авіньйоні, і папський трон посів Бенедикт XIII.

Тоді в Італії перебувало чимало найманих вояків – англійців, німців, бретонців, їх приводили туди чужоземні державці, приходячи до Італії, або посилали першосвященики, коли вони були в Авіньйоні. До послуг цих найманців удавалися всі італійські можновладці, які гризлися між собою, поки з'явився Лодовіко да Кунео, романьйолець, який навербував загін італійців, які прибрали ймення святого Юрія. Звага і дисципліна цього загону затьмарила славу найманих військ і повернула її італійцям. Відтоді італійські володарі, воюючи між собою, стали користуватися лише своїми найманцями. Між папою та римлянами пішла звада, і папа вирушив до Ассізі і залишався там до ювілею 1400 року. Римлянам це було вигідно, щоб ювілейного року папа був у Римі, тим-то вони знову згодилися прийняти посадженого папою сенатора-чужинця і допустили, щоб першосвященик зміцнив замок Святого ангела. Повернувшись на цій умові до Рима, він, з метою збагатити скарбницю Церкви, звелів, щоб річний прибуток з кожного вакантного бенефіція надходив до папської скарбівні. Зі смертю Джана Галеаццо, дука Міланського, залишилося двоє синів, Джованні Марія Анджело і Філіппо, але держава ця розкололася на частини. В подальших заколотах Джованні Марія Анджело наклав головою, а Філіппо на якийсь час опинився за ґратами Павійської фортеці, де йому пощастило вціліти завдяки вірності й хитрості коменданта. Серед тих, хто позахоплював міста, приналежні його батькові, був і Гульєльмо делла Скала. Йому довелося тікати під захист Франческо да Каррари, державця Падуї, який допоміг йому знову устаткуватися в Вероні; але ненадовго, бо за розпорядженням названого Франческо його отруєно, і місто саме здалося тому. Але тоді віченційці, які жили собі любесенько під зверхністю роду Вісконті, почали побоюватися піднесення Падуї і перекинулися до венеційців, які рушили на Франческо війною і спершу відбили в нього Верону, а відтак і Падую.

Тоді ж таки помер папа Боніфацій і обрано Інокентія VII. Народ звернувся до нього з суплікою повернути фортеці, також відновити вольності, у чому папа відмовив, і тоді народ закликав на допомогу Владислава, короля Неаполітанського. А втім, скоро вони замирилися, і папа, що був утік до Вітербо зі страху перед народом, повернувся до Рима, де зробив свого небожа Лодовіко графом Марки. Потім він помер, і папський престол перейшов до Григорія XII, під умовою, що він зречеться папства, якщо зречеться своїх намірів антипапа. Щоб уволити волю кардиналів і покласти край схизмі в Церкві, антипапа Бенедикт приїхав до Портовенере, а Григорій до Лукки, де почалися перемови. Проте вони зірвалися, отож кардинали одного і другого папи зреклися їх, і Бенедикт вирушив до Іспанії, а Григорій до Ріміні. Ну, а кардинали при сприянні Валтасара Косси, кардинала і легата Болоньї, зібрали в Пізі церковний собор, на якому обрали папою Олександера V. Новообраний папа одразу ж викляв короля Владислава, а його володіння передав Людовіку Анжуйському, отож вони вкупі з флорентійцями, генуезцями та венеційцями, а також болонським легатом Балтасаром Коссою напали на Владислава й забрали у нього Рим. Але в розпал цієї війни Олександер помер і папою проголошено Валтасара Коссу, який прибрав імення Іоанна XXIII. Той одразу поїхав з Болоньї, де його обрано, і подався до Рима, об'єднавшись там з Людовіком Анжуйським, який прибув із загонами з Провансу. Вони зійшлися в бою з Владиславом і погромили його, одначе через похибку кондотьєрів узяти гору не змогли, отож король незабаром знову зібрав потугу і ще раз захопив Рим, змусивши папу тікати до Болоньї, а Людовіка до Провансу. Обдумуючи, як йому підірвати потугу Владислава, папа з цією метою спробував підлаштувати так, щоб цісарем обрано Сигізмунда, короля Угорського. Він умовив його прибути до Італії, зустрітися з ним у Мантуї, і там вони ухвалили зібрати Вселенський собор і припинити схизму в Церкві, щоб вона, вже об'єднана, могла приборкати супостата.

На той час пап було троє: Григорій, Бенедикт і Іоанн; змагання між ними підривало Церкву й уймало її честі. Всупереч папі Іоанну містом собору обрано Констанцу в Германії. Хоча після кончини короля Владислава відпадала причина, за якою папа надумав зібрати цей собор, зректися своєї обіцянки приїхати на нього він уже не міг. Його привезено в Констанцу, там він через кілька місяців усвідомив, що схибив, і був спробував утікати, але його кинуто за ґрати і змушено зректися папства. Григорій, один з антипап, надіслав своє зречення, а другий, Бенедикт, який зректися не побажав, був засуджений як єретик. Зрештою, покинутий своїми кардиналами, він теж мусив зректися. Собор проголосив першосвящеником Оддоне з дому Колонии, який прибрав ім'я Мартина V, і так Церква об'єдналася по тому, як сорок років папська влада була у кількох верховних понтифіків.

Філіппо Вісконті, як ми вже згадували, сидів тоді за ґратами в Павійській фортеці. Але на той час сконав Фачіно Кане, який, скориставшись ломбардськими розрухами, опанував Верчеллі, Алессандрією, Новарою і Тортоною і збив чималі статки. Але, бувши бездітним, він відписав свої маєтки жоні своїй Беатріче і звелів друзям подбати про те, щоб вона віддалася за Філіппо. Ставши дуже впливовим завдяки цьому шлюбу, Філіппо знову захопив Мілан і все Ломбардське герцогство. Відтак, щоб віддячитись за такі великі щедроти, як це роблять майже всі потужники, він звинуватив Беатріче в перелюбстві і вбив її. Коли ж його влада зовсім зміцніла, він, вволяючи волю батька свого Джана Галеаццо, став подумувати про нашестя на Тоскану.

Владислав, король Неаполітанський, вмираючи, залишив сестрі своїй Джованні, окрім королівства, ще й значне військо під орудою талановитих італійських кондотьєрів, серед яких вирізнявся Сфорца да Котиньйола своєю неабиякою звагою. Королева, бажаючи зняти з себе ганебне звинувачення в тім, що при ній завжди такий собі Пандольфелло, якого вона виховала, одружилася з Якопо делла Маркою, французом королівського коліна, під умовою, що він вдовольниться званням князя Тарантського, а корону і державне берло віддасть їй. Проте вояки, як тільки він прибув до Неаполя, проголосили його королем, через що між подружжям пішла велика звада, в якій переважала то одна, то інша сторона. Одначе зрештою стерно влади перебрала королева, яка незабаром почала ворогувати з римським першосвящеником. Тоді Сфорца задумав підлаштувати все так, щоб вона опинилася в його лабетах, і тому зненацька заявив про свою відмову служити їй. Так вона несподівано опинилася беззбройна, і їй нічого не залишалось, як тільки вдатися по допомогу до Альфонса, арагонського і сицилійського короля, якого вона всиновила, і взяти на службу Браччо да Монтоне, воєначальника славетного не менше, ніж Сфорца, та ще й ворога папи, в якого він захопив Перуджу й деякі інші землі, приналежні до Церкви. Незабаром по тому вона замирилася з папою, проте Альфонс Арагонський, побоюючись, як би вона не поставилася до нього так, як колись до мужа, заходився нишком прибирати до рук фортеці. Взаємні підозри у них знай посилювались, аж доки між ними почалися збройні сутички. З допомогою Сфорци, який знову повернувся до неї на службу, королева подужала Альфонса, вигнала його з Неаполя, скасувала засиновлення й усиновила натомість Людовіка Анжуйського. На цьому ґрунті пішли нові війни між Браччо, який тягнув руку за Альфонсом, і Сфорцою, який підтримав королеву. Під час цієї війни Сфорца на переправі через річку утонув, отож-бо королева залишилася без війська знову і позбулася б трону, якби її не виручив Філіппо Вісконті, дук Міланський, який змусив Альфонса повернутися до себе в Арагон. Проте Браччо, не збентежений тим, що Альфонс кинув його, воював з королевою й далі. Він узяв в облогу Аквілу, але тут папа, бачачи у висуненні Браччо шкоду для Церкви, взяв до себе на службу Франческо, сина Сфорци, той зненацька наскочив на Браччо під Аквілою, розгромив його військо і вбив його. Від Браччо залишився тільки його син Оддоне, папа забрав у нього Перуджу, але залишив його володарем Монтоне. Та невдовзі він поліг у бою в Романьї, де воював на службі у флорентійців, отож з усіх побратимів Браччо вцілів лише один, Нікколо Піччініно, який зажив чималої ратної слави.

Оскільки я вже довів свою хроніку до періоду, який я означив із самого початку, і оскільки найголовніше з того, про що мені залишилося написати, пов'язане з війнами флорентійців та венеційців проти Філіппо, дука Міланського, про які піде мова, коли почнемо оповідь саме про Флоренцію, я уриваю свою хроніку і лише нагадаю про становище в Італії, її володарів і про війни, які в ній точилися до того часу, до якого ми дійшли. Якщо згадати про найбільші володіння, то королева Джованна правила королівством Неаполітанським, Маркою, Патримонієм святого Петра і Романьєю. Але частина цих земель була під зверхністю Церкви, частина підкорялася законним правителям або тиранам, які захопили там владу. Так Феррара, Модена і Реджо належали роду д'Есте, Фаенца – роду Манфреді, Імола – Алідозі, Форлі – Орделаффі, Ріміні й Пезаро – Малатесті, а Камеріно – дому Варано. Частина Ломбардії підкорялася дуці Філіппо, частина – венеційцям, бо всі дрібніші володіння в цій провінції було знищено, окрім герцогства Мантуанського, де панував дім Гонзаги. Більша частина Тоскани належала флорентійцям, своїми законами жили тільки Лукка і Сієна, причому Лукка перебувала під орудою Гвініджі, а Сієна залишалася вільною. Генуезці то тішилися цілковитою свободою, то потрапляли в залежність або від французьких можновладців, або від роду Вісконті, ниділи безславно й ходили серед наймізерніших панств. Жоден з цих головних державців не мав власного війська. Дук Філіппо замкнувся в своєму палаці і не витикав носа нікуди, усі його війни вели довірені воєначальники. Венеційці, як тільки їхні погляди звернулися до суходолу, самі зреклися зброї, якою зажили такої слави на морях, і слідом за іншими італійцями поставили на чолі своїх загонів чужинців. Папа, котрому воювати духовний сан не дозволяв, і королева Джованна Неаполітанська яко жінка з необхідності вдавалися до того, що інші державці робили з недоумства. Тій же необхідності улягали й флорентійці: знать їхня полягла в горожанських розрухах, республіка перейшла до людей, привчених торгувати, які ратну справу і фортуну в ній передоручили іншим. Отож італійські збройні сили були в руках або дрібних володарів, або вояків, які при стерні правління не стояли; перші вербували рекрутів не для примноження своєї слави, а лиш з тим, щоб забагатіти або убезпечитися, другі, з пелюшок виховані для ратної справи і нічому іншому не навчені, тільки на неї й могли розраховувати, шукаючи собі багатства й честі. Серед них найбільше уславилися тоді Карманьйола, Франческо Сфорца, Нікколо Піччініно – учень Браччо, Аньйоло делла Пергола, Лоренцо і Мікелетто Аттендолі, Тарталья, Якопаччо, Чекколіно Перуджійський, Нікколо да Толентіно, Гвідо Торелло, Антоніо даль Понте ад Ера і ще багато їм подібних. До них треба додати уже згаданих дрібних володарів та ще римських баронів Орсіні й Колонна, а також синьйорів і шляхтичів королівства Неаполітанського й Ломбардії, всі вони зробили ратну справу своїм ремеслом і ніби змовилися між собою поводитися так, щоб очолювати загони супротивних сторін і по змозі приводити ці сторони до загибелі. Зрештою вони так зневажили ратне ремесло, аж навіть пересічний отаман, проявивши бодай якусь подобу давньої зваги, зумів би ганьбою вкрити їх на превеликий подив нерозумної шанувальниці їхньої – Італії. В моєму літописі згадуватиметься далі чимало про цих нікчемних державців та їхні ганебні війни, але, перш ніж удатися до цих подробиць, мені треба, як я обіцяв, вернутися назад і розповісти про походження Флоренції, аби кожен збагнув, яке становище було цього міста в ті часи і як вона серед усіх тих напастей, яких зазнала Італія тисячу років, вижила і квітне нині.

Книга друга

І. Звичай старожитніх республік закладати нові держави та його переваги. – II. Виникнення Флоренції та її назва. Зруйнована царем Тотілою і відбудована Карлом Великим. Флорентійці захоплюють Ф'єзоле. – III. Перша звада в самому місті, викликана месером Буондельмонті, який, давши слово одружитися з однією дівчиною з роду Амідеї, не дотримав його й побрався з дівчиною з роду Донаті (1215), з цієї причини Буондельмонті був убитий, і в місті через те, що одні стали на бік Уберті, а інші на бік Амідеї, пішли розбрат і збройні сутички. – IV. Фрідріх II Швабський підтримує Уберті, а Буондельмонті тягнуть руку за Церквою (1246). У Флоренції, як і в усій Італії, виникають партії гвельфів і гібеллінів. Гвельфів виганяють з Флоренції, але після смерті Фрідріха вони домовляються з гібеллінами, вертаються на батьківщину, і обидві партії збираються запровадити новий спосіб правління в місті (1250). – V. Флоренція поділяється на шість частин – сестьєр, з двома старійшинами на чолі кожної сестьєри. Капітан громадян і подест обираються з числа чужинців. Загони охорони з корогвами, двадцять у місті і сімдесят шість у сільських округах. – VI. Могуть, якої Флоренція досягає за нового ладу. Нові виступи гібеллінів, через які їх виганяють з Флоренції. Гвельфи зазнають поразки в битві на берегах річки Арбії від війська Манфреда, короля Неаполітанського (1260). – VII. Рада гібеллінів в Емполі. Фаріната дельї Уберті виступає на раді проти того, щоб руйнувати Флоренцію. – VIII. Папа Климент IV підтримує флорентійських гвельфів і дарує їм свій прапор. Гвельфи з допомогою Карла Анжуйського посилюють свій вплив (1266), з цієї причини гібелліни вирішують залучити людність на свій бік, вдавшись до нових заходів. Вони поділяють громадян на дванадцять цехів, сім старших і п'ять молодших (молодших згодом зросло до чотирнадцяти), і кожному цеху дають посадову особу і знамено. – IX. Граф Гвідо Новелло, вікарій короля Манфреда у Флоренції, через податі, якими він хотів обкласти флорентійців, стає вигнанцем. – X. Гвельфи повертаються у Флоренцію і запроваджують новий лад у місті. Обрано дванадцять начальників, так звану раду довірених; ця рада складається з 80 громадян, а колегія складається з 120 пополанів, усі разом вони складають Спільну раду. Створено також раду з 120 чоловік пополанів і нобілів, яка ухвалює остаточні постанови в усіх справах і призначає всіх посадових осіб у республіці. Папа Григорій X виявляє бажання вернути у Флоренцію гібеллінів. Папа Микол ай II намагається послабити владу Карла Анжуйського. – XI. Месер Латіно, імперський легат, повертає гібеллінів у Флоренцію і приводить цю партію до влади (1280). Цехи висувають спершу трьох, а потім шістьох пріорів для правління республікою. Битва під Кампальдіно (1289). – XII. Створення особливого гонфалоньєра правосуддя, якому передано тисячу збройних людей під 20 прапорами (1293). – XIII. Джано делла Белла запроваджує у місті новий лад на користь народу. Його ворожнеча з Корсо Донаті. Він іде в добровільне вигнання. – XIV. Сутички між пополанами і нобілями. – XV. Нові правила в управлінні державою. Арнольфо ді Лапо закладає підмурок Палацу синьйорїї і нових тюрем (1298). – XVI. Нові чвари між Черкі й Донаті. Виникнення партій білих і чорних у Пістої. Месер Корсо Донаті очолює партію чорних у Флоренції, а месер Вері деї Черкі – партію білих. – XVII. Папський легат, посланий у Флоренцію, викликає ще більший розбрат, наклавши на місто інтердикт. – XVIII. Донаті та інші прибічники чорних вигнані за порадою Данте Аліг'єрі. – XIX. Папа посилає Карла Валуа, який був при його дворі, у Флоренцію. Внаслідок його діяльності Донаті повертаються додому, а Черкі тікають. Папський легат Маттео д'Акваспарта даремно силкується досягти примирення, після чого йде з Флоренції, наклавши на місто за непослух новий інтердикт. – XX. Данте Аліг'єрі йде на вигнання разом з партією білих (1302). – XXI. Негожі вчинки Корсо Донаті. Нікколо да Прато папський легат у Флоренції. Розрухи. Пожежа біля Орто Сан Мікеле і Нового ринку. – XXII. Нові реформи у Флоренції. Взяття замку Стінке. Корсо Донаті повертається до Рима. – XXIII. Корсо стає на суд і засуджений. Він захищається від присуду зі зброєю в руках. Але його переймають біля монастиря Сан Сальві і вбивають. – XXIV. Генріх Люксембурзький безуспішно облягає Флоренцію, потім умирає в Буонконвенто (1313). – XXV. Флоренція потрапляє на 5 років під владу Роберто, короля Неаполітанського, війна з Угуччоне закінчується його поразкою. Місто скидає владу короля Неаполітанського і робить барджелло Ландо да Губбіо, якого за його жадібність і лютість виганяють. Нові реформи. – XXVI. Війна флорентійців з луккійцями на чолі з Каструччо Кастракані. Рада добрих мужів. – XXVII. Нобілі в самому місті і вигнанці пробують знову зруйнувати Флоренцію. – XXVIII. Нові політичні установи. – XXIX. Флорентійці, рушивши на Каструччо, зазнають поразки біля Альтопашо. – XXX. Готьє, дук Афінський, являється у Флоренцію як намісник Карла, дука Калабрійського. Нові установи в державі. Створюються дві ради: одна з 300 пополанів, друга з 250 грандів і пополанів, перша дістає назву Ради народу, друга – Ради комун. – XXXI. Людовік Баварський. Німці вдираються в Лукку. Смерть Каструччо. Повінь у Флоренції. – XXXII. Змова Барді і Фрескобальді викрита і придушена. – XXXIII. Флорентійці купують Лукку, але Лукка переходить під владу Пізи. – XXXIV. Змова з дуком Афінським, щоб заволодіти флорентійською Синьйорією. – XXXV. Народ проголошує дука Афінського дожиттєвим володарем Флоренції (1342). – XXXVI. Його невдале правління. – XXXVII. Його виганяють (1343). – XXXVIII. Багато міст і земель, приналежних до Флоренції, повстають, проте флорентійці своїми розумними діями зуміли зберегти своє панування. – XXXIX. Місто поділяється на картьєри, на чолі кожної картьєри має бути три члени Синьйорії, натомість число членів Синьйори збільшено до 12: 8 членів Синьйори, чотири пополани і чотири гранди. Сутички між народом і грандами, внаслідок чого останні були вигнані з палацу і влада залишилася в руках народу. – XL. Виступ Андреа Строцці на підтримку грандів. – XLI. Народ після кривавої сутички з грандами повністю їх громить. – XLII. Новий порядок у державі. Народ поділяється на людей маєтних, середніх достатком і немаєтних. Маєтні висувають двох членів Синьйорії, з середнім достатком – трьох і немаєтні – теж трьох; гонфалоньєр же призначається з кожного з них по черзі. Пам'ятний чумний мор у Флоренції, про який розповів Боккаччо (1348).

Серед великих і дивовижних звершень, старожитнім республікам і князівствам притаманних і тепер забутих, заслуговує на увагу звичай закладати скрізь нові землі й нові міста. Бо ніщо так не варте діяння доброго державця або добре упорядженої республіки, а також більшого пожитку для будь-якої провінції, ніж закладини нових земель, де люди дістають змогу надійно оборонятися і порати безпечно свої лани. Колись робити це було легко, бо старожитні мали звичку посилати в краї підбиті чи безлюдні нових мешканців – утворюючи так звані колонії. Завдяки цьому не лише виростали нові краї, але звитяжцеві було легше правити підбитими землями, пустовщина залюднювалася, і людність провінції розселялася по ній краще. А це вело до того, що, заживаючи більші життєві блага, люди плодилися швидше, були в наступі на ворога завзятіші, а в обороні стійкіші. Оскільки така поведенція сьогодні через лихе правління республіками і князівствами перевелася, чимало провінцій занепало, адже тільки такий лад забезпечував міць імперії та розмноження її людності. Міць досягається завдяки тому, що колонія, закладена державцем у вперше підкорених краях, – це своєрідна цитадель, пильний вартовий для утримання чужинців у послуху. Без цього жодна провінція не може замешкуватися цілком, з розумним розселенням мешканців. Бо не всі землі в ній однаково родючі й однаково благодатні, що веде в одному місці до перенаселення, а в іншому до безлюддя, і якщо не спосіб переселити люд звідти, де його подостатком, туди, де його брак, уся провінція зведеться ні на що: місця, де малолюддя, все більше пустішають, місця, де перенаселення, убожіють. Оскільки усунути таке безладдя сама природа не в силі, тут потрібно докласти рук: нездорові краї стають сприятливішими для людності, коли в них осідає сила-силенна людей, які, пораючи землю, роблять її плодючішою, а розпалюючи багаття, очищають повітря. Свідченням може бути Венеція, розташована в місцевості болотистій і нездоровій: переселення туди значної кількості людей уздоровило її. Піза через отруйні випари в повітрі не мала достатньої кількості мешканців, поки Генуя та її узбережжя не зазнали нашестя сарацинів. Через це нашестя в Пізу переселилося чимало вигнанців зі своєї батьківщини, і вона зробилася людною й могутньою. Відтоді як перевівся порядок закладати колонії, важче стало утримувати завойовані краї, нелюдні краї не заселяються, а перенаселені не можуть позбутися надміру людей. Ось чому у всьому світі, а надто в Італії, так багато країв, якщо порівнювати їх з давніми часами, збезлюдніли. А все це було і залишається наслідком того, що в державців немає прагнення до справжньої слави, а в республіках ладу, гідного хвали. Колись закладини колоній часто сприяли виникненню нових міст і постійній розбудові виниклих раніше. До таких міст належить Флоренція, витоки якої пішли від Ф'єзоле, а розбудову її забезпечили колоністи.

Видима річ, як це засвідчили Данте та Джованні Віддані, що мешканці Ф'єзоле, розташованого на шпилі гори, щоб зробити ринки його велелюднішими й доступнішими всім, хто хотів приїхати туди зі своїм крамом, ухвалили, що торгівля вестиметься не на горі, а на рівнині, між підніжжям шпиля і річкою Арно.