Агатангел

Третій дискусійний момент у теорії галицького сепаратизму стосується державної символіки майбутньої автономії. Частина дослідників вважає, що майбутня держава повинна повернутися до геральдики Австро-Угорської монархії, аби підкреслити історичну тяглість традиції. Решта теоретиків переконані, що потрібно розробити власну, галицьку символіку, і цим уже активно займаються фахівці.

Усі тексти дослідників сепаратистського руху друкуються латинкою, і з цього виникає ще один дискусійний момент, чи не найбільш гострий у всій полеміці. Постійною проблемою є транскрипція латинкою шиплячих, точніше, проблемою є неузгодженість цієї транскрипції. Якщо узагальнити хід цих правописних дискусій, то їхніх учасників можна було б згрубша розділити на кілька груп. Так звані полонофіли пропонують наступний принцип транскрипції: «ч» передавати через «cz», «ш» через «sz», «щ» як «szcz», «тщ» як «tszcz», «х» як «ch», «г» як «h» і «ґ» як «g». Із ними постійно сперечаються так звані полонофоби, вони ж – германофіли, які пропонують «ч» транскрибувати як «tch», «ш» як «sch», «щ» як «schtch», «тщ» як «tschch», «х» як «ch». Германофіли погоджуються із полонофілами лише у транскрипції літер «г» – «h» та «ґ» – «g». Наступна група – германофоби, вони ж англофіли, – пропонують третій варіант розв’язку «ч» – «ch», «ш» – «sh», «щ» – «shch», «тщ» – «tshch», «х» – «h» (або «kh»), «г» – «g», «ґ» – «gch» або «g^». Існує ще група прихильників переходу на чеську абетку, але їх кількість дуже незначна. Кожна із цих груп послуговується тим принципом транскрипції, який вважає єдино правильним, і КРІС-2 друкує все без змін, поважаючи думку кожного. Через це часто виникають непорозуміння у прочитанні тих чи інших слів.

Наприклад, свого часу цілу бурю суперечок викликало написання слів «щирий» і «чвал», окрема дискусія була присвячена транскрипції слова «тщедушний», і двоє прихильників латинки (нефілологів) так затято сперечалися про те, чи передавати його зовсім сполонізовано як «tszczedusznyj», напівсполонізовано як «tshczedushnyj» чи намагатися поєднати німецьку транскрипцію з англійською, і тоді вийшло б щось на зразок «tschtchedushnyj», що дійшли в суперечках аж до взаємних звинувачень у жидо-масонстві, і тоді їхню дискусію припинив третій прихильник латинки (філолог), який зауважив, що «тщедушний» – російське слово, по-українському буде «кволий», і він не бачить проблем у транскрибуванні. Хоча й він не зовсім має рацію, бо така проблема зберігається у словах «натще» та «тхір». Але найбільше конфузів усе одно викликає вживання у писаних латинкою текстах слова «чуйний» (chujnyj), яке багато читачів, не розібравшись, дуже неправильно читають.

На сторінках КРІСа-2 точаться полеміки і з інших, значно дрібніших питань цього кола. Ці публікації розраховані на підготованого читача, який стежить за ними з дня на день і не потребує додаткових пояснень чи стислого переказу змісту «попередніх серій». Засновник заборонив коротити тексти деяких особливо важливих, на його думку, теоретиків ідеї, тому їхні статті часто публікуються з продовженням протягом кількох місяців, причому назва з метою економії місця друкується тільки раз, на початку, а продовження не мають заголовків і переважно починаються словами «тому», «незважаючи на те, що», «якщо спростити вищесказане». Часом до дискусії долучаються закордонні фахівці, переважно польські та німецькі, а також українці з діаспори. Їхні тексти друкуються мовами оригіналу, адже однією з основних освітніх засад галицького сепаратизму є тримовність майбутньої держави, у якій кожен громадянин мав би вільно володіти українською, польською та німецькою, а кожен, хто здобув вищу освіту, – ще й англійською та французькою, тому статті цими мовами також друкуються без перекладу. Перекладаються у КРІСі-2 тільки статті російських авторів, які теж досить часто вступають у полеміку. Навряд чи людина, яка вперше випадково купила газету, відразу багато зрозуміє на цій спеціальній сторінці, але випадкові люди нашу газету переважно не читають. Добре це чи погано, важко сказати.

Загальний настрій і актуальний рівень дискусії з питань галицького сепаратизму свідчать про те, що для вироблення чіткої і аргументованої теорії необхідно ще чимало часу. Тому чекати швидкого втілення в життя цієї ідеї наразі не доводиться. Завдання КРІСа-2 полягає у прискоренні цього процесу та наближенні теоретичних концепцій до свідомості електорату.

Про нетипові методи працевлаштування-2

Насправді я працюю у відділі дозвілля, а не звільнень, та й абревіатура КРІС у родовому відмінку має закінчуватися на-а, хоча стосовно цього і немає цілковитої єдності серед редакційних літредакторів, особисто я схильна вірити тій групі, яка виступає за закінчення-а. Не знаю чому, може, просто так. Значення абревіатури КРІС не має нічого спільного з рушницями періоду Першої світової, хоча декому така асоціація і видається доречною. КРІС-2 розшифровується як «Культура, реальність і сьогодення». Дехто жартує, що цифра 2 позначає дві культури, дві реальності і два сьогодення, які співіснують сьогодні в нашій країні, на її сході та заході. І в чомусь це навіть не позбавлено рації, хоча насправді цифра 2 має іншу історію. Газета виникла як продовження традицій неймовірно популярного незалежного тижневика КРОС («Культура, реальність, освіта сьогодення»), який видавався у нашому місті, як написали б у радянській пресі, «на зорі» Перебудови і своєю чергою продовжував славні традиції тижневика початку століття КРІС («Культура, реальність, сьогодення»).

Така плутанина з назвами була невипадковою, засновники свідомо прагнули, аби нова газета асоціювалася із двома попередніми виданнями, хоча самі ці видання мали між собою досить мало схожого. КРІС був звичайною щоденною газетою, одною із чотирьох (тепер КРІС-2, як уже згадувалося, – єдине щоденне видання Тигирина). Він повідомляв своїх читачів про всі міські новини, від політичних скандалів до кримінальної хроніки. Раз на тиждень виходив додаток «КРІС недільний», у якому друкувалися рецензії на книги, театральні прем’єри, виставки, часом публікувалися романи з продовженням і навіть вірші. Розраховані ці матеріали були на широке коло читачів, тому зазвичай були короткими і зрозумілими навіть не надто освіченій людині. Окрема сторінка була присвячена кулінарним рецептам і господарським порадам.

КРОС був виданням значно більш амбітним і орієнтувався на інтелектуальну еліту, яка ще в часи радянського самвидаву мріяла про «властиво свій» часопис. КРОС став утіленням цих мрій, висвітлював на своїх шпальтах інтелектуальні дискусії та полеміки й пишався своєю «недоступністю для плебсу», хоча деякі публікації газети здобули популярність і в ширших колах. До таких, безумовно, належать друковані без купюр мемуари колишніх воїнів УПА у рубриці «Нотатки різуна», яка викликала постійні скандали і звинувачення газети у націоналізмі, сторінка популярного тигиринського письменника із постійною колонкою «Найліпші галицькі курви», де він детально описував свої еротичні пригоди, часом навіть не змінюючи імен та прізвищ колишніх коханок. Деякі з них давно вийшли заміж, і їхні чоловіки мали певні претензії до автора, а один навіть перестрів письменника у темному завулку і докладно пояснив, що саме його не влаштовує. У результаті письменник деякий час змушений був лікувати перебиту носову перетинку й відтоді не лише страждає на постійний нежить, а й змінив тематику своїх публікацій з еротичної на історичну. Популярність його рубрики про давні тигиринські кав’ярні і найвідоміші шляхетські родини міста різко впала у порівнянні з попередніми статтями, і невдовзі рубрику ліквідували. Досить популярним був і «Словничок української лайки», вигадуваної редакційними працівниками як альтернатива до лайки російської.

Згідно із задумом засновників, КРІС-2 мав би зберегти елітарність КРОСа, але не втратити оперативності КРІСа (тамтешні журналісти встигали написати про скоєні «вчора опівночі» вбивства вже у ранковому номері). Можливо, сподіваного результату було досягнуто, і читачі збагнули тяглість традиції. Або ж навпаки, заплутались остаточно. Невідомо. Але тепер листи до редакції адресують: КРІСові, КРОСу, КРІСові-2, а нещодавно прийшов навіть лист для «головного редактора КРІС-4 пана Забудька Ю.Й.». Недоброзичливці люблять пожартувати, що наступне видання називатиметься «КРІС-перша кров», чи що саме нашу газету свого часу оспівував київський гурт «Рутенія» у пісні: «Ой візьму я кріса, та й піду до ліса». А це можна трактувати як у сенсі національно-визвольної боротьби, так і у плані малопристойних спекуляцій з області особистої гігієни. Існує і ще одна, більш поетична версія походження назви нашого часопису. Пан Незабудко виводить її від діалектного слова «кріс» – себто капелюх, поширюючи це пояснення давньою, здається, сербською легендою про те, що у старих капелюхах зберігаються думки попередніх власників, тому в капелюсі КРІСа-2 об’єднуються найкращі ідеї двох попередніх видань. Пан Соломон Айвазовські (він наполягає на саме такому правописі свого прізвища, мотивуючи це польським походженням своєї бабці, хоча у його паспорті, ясна річ, написано Айвазовський) заперечує цю версію, бо вважає, що діалектною формою на позначення капелюха є «крисаня», або «крисак». Але ідея того, що КРІС-2 вигідно акумулює найкраще з досвіду обидвох своїх попередників, подобається усім.

Період заснування КРІСа-2 мав стати серйозним козирем Нашої політичної сили у передвиборній боротьбі з ЛРУБЗ(нє), але конкуренти в останній момент підкинули свиню у вигляді тижневика КРІС-1, у якому, на думку нашого Засновника, «відомі арт-журналісти та мистецтвознавці займалися прихованою політичною рекламою власників». Тоді як КРІС-2, на його ж думку, «мав на меті лише шляхетне продовження ідей своїх славних попередників».

Та побачити цю різницю насправді було нелегко навіть непересічному читачеві, на якого орієнтувалися обидва видання, адже обидва часописи часто друкували статті одних і тих самих авторів (серйозних теоретиків галицького сепаратизму взагалі не так багато), обидві газети мали схожий дизайн та логотип, не кажучи вже про назву. КРІС-1 проіснував недовго, газету закрили після того, як на виборах вчергове перемогла Партія землеробів, отримавши переважну більшість мандатів як у міській, так і у Верховній радах. КРІС-2 чекала така сама доля. Але в останній момент Інвестор вирішив інакше.

Відтоді КРІС-2 повинен заробляти на себе сам як розкручений бренд «єдиної незалежної щоденної газети Тигирина», а в разі потреби вливатимуться додаткові кошти, і видання використовуватиметься з агітаційною метою під час передвиборної кампанії. Але Засновник не врахував того, що розкручений КРІСом-2 бренд користується популярністю серед дуже нечисленної групи населення, і наклад, який забезпечує ця група, купуючи газету, не дає жодних шансів досягнути самоокупності. Аналіз прибутків від продажу та реклами на момент прийняття рішення про перехід до самоокупності недвозначно свідчив: без дотацій видання миттєво збанкрутує.

Існувала ще можливість зміни розкрученого бренда «єдиної незалежної щоденної газети Тигирина» на більш масовий з метою збільшення накладу, але проти цього категорично виступив Інвестор, політичний імідж якого, на його думку, потребував реклами саме в елітарному виданні. Точніше, цю думку сугерував йому пан Айвазовські і навіть порадив почати носити окуляри і припинити спльовувати собі під ноги, бо, мовляв, так Інвестор виглядатиме інтелігентніше. Та оскільки у нашого Засновника стопроцентний зір, окуляри йому доводиться носити зі звичайними скельцями, що постійно породжує жарти на цю тему – типу що аби носити окуляри, недостатньо вважати себе інтелігентним, треба ще погано бачити. Поки Засновник вирішував, що робити далі з газетою, зарплату не платили, але більшість співробітників понад півроку продовжували працювати з ідейних міркувань. Завдяки їхнім титанічним зусиллям КРІС-2 продовжував регулярно виходити. Хоча грошей катастрофічно бракувало не лише на зарплату, а й на інші необхідні речі, наприклад, на папір чи ремонт комп’ютерів, тому часом номер виходив у друк без коректорської читки, бо комп’ютерів не завжди вистачало навіть журналістам та верстальникам. Згодом ця проблема зникла, бо скоротили більшість літредакторів і усіх коректорів, а на помилки перестали звертати увагу, читачі дзвонили лише у тих випадках, коли слово через велику кількість описок узагалі неможливо було впізнати. І хоча така велика кількість помилок ніяк не відповідала іміджу елітарного видання, читачі ставилися до цього з розумінням.

Але поволі ситуація почала допікати самим журналістам. Навіть найбільш стійкі і віддані справі редакційні співробітники розуміли, що далі так працювати неможливо. Почалися розмови про страйк, але перед тим було вирішено зібрати загальні збори й запросити на них Інвестора, щоб попередити його про припинення роботи. Але перед самими зборами всім видали конверти із частиною заборгованої зарплатні, і журналісти вирішили ще трохи попрацювати.

Так розпочалася ця дивна традиція. Відтепер журналісти досить регулярно погрожували власнику страйком. А оскільки самих погроз було замало, а колектив складався із людей творчих, то кожен страйк перетворювався на своєрідний перформенс.

Факс-попередження про перший страйк було вирішено надіслати на спеціальному туалетному факсовому папері, привезеному кимось із-за кордону з «магазину жартів». Посланцеві редакційного колективу вдалося поміняти рулон факс-паперу в офісі Нашої політичної сили, і протягом тижня секретарка Інвестора не могла прийняти жодних повідомлень, бо папір немилосердно дерся, забиваючи телефонний апарат і видаючи малопристойні звуки, що примушували відвідувачів інстинктивно затискати ніс і відвертати голову в інший бік, хоча відповідного запаху факсовий папір не видавав. Але врешті майстер здогадався, що рулон факсового паперу містить у собі рівномірні смужки туалетного, відремонтував апарат, і секретарка гордо віднесла Інвесторові перший отриманий без перешкод факс. Ним стало наше ввічливе попередження про невихід газети. Розповідають, що коли Засновник нервово роздер факс на шматочки, у кабінеті знову почувся характерний звук, цього разу він супроводжувався і відповідним запахом. Інвестор при цьому густо почервонів, тому залишається невідомим, чи цей кінцевий спецефект також можна вважати заслугою закордонного «магазину жартів», чи причини для цього були більш природні. Наступного дня гроші нам виплатили, хоча знову ж таки до кінця невідомо, чи спонукав до цього вдалий жарт, чи те, що в наступному номері планувалося надрукувати дуже важливий політичний документ Засновника.

Ще через три місяці ми надіслали попередження голубиною поштою, як це робив гангстер-самурай із фільму Джима Джармуша «Пес-привид». У момент, коли голуб із листом влетів до кабінету (там саме відбувалася бізнесова нарада), комп’ютер на столі Інвестора озвався гучною кулеметною чергою. Кажуть, звук був настільки переконливим, що кільканадцять чільних бізнесменів міста як по команді кинулися на підлогу обличчям донизу і ще з півгодини не наважувалися піднятися, очікуючи подальших пострілів. Експеримент знову закінчився грошовою виплатою.

На третій раз уже сам Інвестор увійшов у смак гри і прислав нам факс-запрошення: «Чекаю попередження про страйк». Ми зрозуміли, що потрібно вигадати щось нове, і через оператора мобільного зв’язку запрограмували телефон Засновника на нагадування про боргові зобов’язання о 2-й ночі, 4-й ранку і щогодини, починаючи від 6-ї ранку. Ця послуга, і особливо пов’язаний із нею ризик для виконавця, коштували нам чимало, але акція себе виправдала.

Відтоді це стало традицією. Щоразу, коли заборгованість досягала відчутних розмірів, працівники редакції збиралися на «творчу нараду» і переважно досягали бажаного результату у приготуванні для Інвестора ексклюзивних несподіванок. Серед роботодавців нашого міста ходили легенди про вдячний трудовий колектив, який окрім того, що постійно відкриває власникові кредит, ще й вигадує для нього додаткові розваги, щоб заслужити виплату зароблених грошей.

На цей момент прізвище Засновника вже перестало бути таємницею для редакційних працівників, але за старою звичкою його і далі не вживали, використовуючи звичне Інвестор чи Лідер Нашої політичної сили.

Неодноразово панові Незабудку пропонували «підробити на виборах», тобто за досить солідну суму розмістити політичну рекламу конкурентів Нашої політичної сили, але головний редактор КРІСа-2 ніколи не опускався навіть до того, щоб шантажувати Інвестора такими пропозиціями з метою пришвидшити виплату заборгованостей. Пан Незабудко мотивував свої відмови від подібних пропозицій «засадами журналістської порядності». Засада, що стосувалася даного питання, була сформульована ним постмодерністично: «Клієнта в губи не цілують».

І знову про галицький сепаратизм

Окремим завданням КРІСа-2, згідно із задумом Інвестора, повинна стати здатність демонструвати непровінційність Тигирина, цього маленького прикордонного містечка, географічно, але не духовно віддаленого від великих мегаполісів. «Провінція – поняття внутрішньої культури, а не місця проживання» – цей девіз прикрашає вхід до редакції і щодня нагадує мені про недописану дисертацію, про яку розповім трохи згодом.

Наше видання читає насамперед публіка, яка вважає вульгарним віддавати дорогу газетну площу під а) зображення оголених частин тіла; б) примітивну рекламу; в) під статті надто поверхового змісту. Не тому, що вона надто пуританська, хоча серед наших читачів є і такі, що не зменшує нашої до них поваги. І навіть не тому, що певні частини жіночого тіла краще виглядають на дорогому глянцевому папері ілюстрованих журналів, аніж на дешевому газетному папері. Наші читачі мають чіткі уявлення про те, що вони хочуть бачити на сторінках своєї улюбленої газети. І це «щось» повинно відрізняти цю газету від решти видань. Надто відверті зображення оголених частин людського тіла, реклама чи статті про протизаплідні пігулки для тварин – це наповнювач газети, а не її зміст. Тому більшість наших читачів не хотіла б, аби все це відволікало їх від читання серйозних статей чи осмислювання останніх новин. Адже не дуже пристойно думати про тисячі загиблих від повені в якійсь далекій країні, щиро співчувати їм, а паралельно розглядати дупу якоїсь блондинки. Підозрюю, що є і такі, кого дратують усі ці дупи, стегна й животи, старанно позбавлені целюліту за допомогою відповідних комп’ютерних програм. Не менше дратують і груди, дупи, губи чи навіть вилиці, яким старанно додали привабливих кшталтів за допомогою силікону. Адже дратує, по-перше, все штучне, по-друге, все недоступне для власної кишені, по-третє, те, як ти сам і твоя дружина (коханка, чоловік, коханець) виглядають на цьому штучному фоні. І я розумію всіх цих читачів, бо врешті-решт чому ці дурнуваті силіконовобезцелюлітні блондинки та бритоголові пацани на амфетамінах повинні дратувати людей за їхні ж гроші.

Ну, і останній аргумент. Ті, кого цікавлять еротичні фото, реклама і поради для садівників, мають до своїх послуг широкий ринок вітчизняної та зарубіжної масової преси.

У нашому місті шанувальники серйозної та бульварної преси давно розділилися на два ворожих табори. У сім’ях, де толерантно ставляться до «Подробиць», «Документів і аргументів», «Аргументів і подробиць», не читають КРІС-2. А ті, хто віддає перевагу КРІСові-2 (переважно це національно свідомі сім’ї), відкрито зневажають «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці». Насамперед за зраду національним ідеалам, бо всі три видання, крім української, мають ще й російську версію. Крім того, ходять чутки, що вони працюють на російську мафію.

Загалом приємно знати, що наша газета має палких шанувальників, які принципово не читають інших видань. Але сумно, по-перше, те, що всі три видання-конкуренти мають значно вищий наклад, а отже, вищі гонорари. По-друге, те, що «наша» публіка в основному україномовна, а «їхня» – переважно російськомовна, тобто «їхніх» кількісно більше, ніж «наших».

Єдине, що об’єднує всі видання Тигирина, – це цілковите заперечення найменших підозр у своїй провінційності. Взагалі слово «провінційний» завжди сприймалося в нашому місті за найбільшу образу. Тигиринці вважають своє місто ніякою не провінцією, а справжньою столицею України, адже рівень національної свідомості тут традиційно найвищий з усіх областей. За деякими статистичними даними, навіть вищий, ніж у Львові. І це приємно, хоча мені й важко уявити, яким чином статистика може визначити таку абстрактну величину, як рівень національної свідомості. Крім того, Тигирин здавна постачав столиці видатних митців та діячів культури. Хоча у саме поняття провінційності кожен вкладає власний зміст. Наприклад, деякі читачі «Подробиць», «Документів і аргументів», «Аргументів і подробиць» вважають КРІС-2 провінційним за надто пуританське, на їхню думку, ставлення до масової культури та питань моралі. Читачі ж КРІСа-2 окреслюють бульварні видання як провінційні за несмак і вульгарність.

Кілька років тому в нашому місті почався справжній бум на новостворені мас-медіа. Це не в останню чергу пояснювалося патріотичними почуттями місцевих бізнесменів, багато з яких і досі вважає, що за культурним потенціалом Тигирин має перевагу не лише перед Києвом, а й перед самим маленьким Парижем, галицьким П’ємонтом, королівським містом, він же Львів, Lwуw, Lemberg, Leopolis – як завгодно, тільки не Львов. Третина видатних політиків, культурних діячів, письменників, музикантів та художників нашого століття походить із Тигирина. І це при тому, що місто налічує менше ніж 40 000 мешканців і далеко не настільки популярне серед туристів, як, наприклад, Львів, Умань, Одеса чи Київ.

Багато кого дивує назва нашого міста, походження якої до кінця не з’ясоване. Існує припущення, нібито на час заснування, а це приблизно XVII століття, сюди планували перенести столицю Галичини. Заснував місто такий собі Акакій Бздинський, невідомий історикам купець посполитого походження, який нажив капітал за допомогою темних махінацій і хотів прославити своє ім’я.

Кажуть, спочатку Акакій Бздинський наполягав, щоб місто назвали на його честь, але недостатня благозвучність імені засновника примусила відмовитись від цієї ідеї. Тоді місто з невідомих історикам причин назвали Тигирином. У туристичних путівниках можна прочитати, що назва ця пояснюється народженням засновника у рік Тигра, хоча більшість туристів і сумнівається, що на той час китайські гороскопи вже встигли досягнути такої популярності. Тигра планували згодом зробити символом Галицького князівства і ввести його зображення в королівський герб. З невідомих причин ці плани не здійснилися, а Тигирин так і не зреалізував своїх столичних амбіцій. Неблагозвучність прізвища засновника таємничим чином впливає і на сучасне життя Тигирина. За всі роки незалежності жоден член міськради і жоден міський голова не міг похвалитися прізвищем, об яке дикторки телебачення не спотикалися б і не червоніли, називаючи: Стульписок, Вирвихрін, Лихоробло, Замахайло і навіть, пробачте на слові, Пиздятенко.

Однак легенда про те, що місто мало стати королівським, передавалася з покоління в покоління, і тигиринці виховували дітей в дусі національного патріотизму та усвідомлення героїчного минулого.

Грицева шкільна наука

У радянський період культурно-мистецьке середовище Тигирина формувалося на базі професійно-технічного училища № 13, яке планують перейменувати на Академію гуманітарно-технічних наук і мистецтв, а також присвоїти їй статус національного вузу. Сюди вступають діти з найкращих родин. Завдяки людям, що сформували це середовище, в історії українського мистецтва з’явився термін «тигиринський феномен», який позначає велике скупчення в один час і на одній території видатних філософів, митців, культурних та політичних діячів. Чому стільки яскравих особистостей народилися саме в Тигирині і саме у 60—70-х рр. минулого століття, невідомо. Можливо, що і несуттєво. Ще більш дивним виглядає те, що всі вони починали свою діяльність саме в училищі, первісно призначеному для підготовки столярів, фрезерувальників та механіків. Хоча мій батько, наприклад, зовсім не вважає цей факт дивним і визначає як причину цього свідомий опір системі існуючих освітніх установ. Тигиринці прагнули довести, що можуть запропонувати вищу якість освіти, ніж будь-який авторитетний вуз країни. І це, на думку мого батька, вдалося.

Із ним багато хто не погоджується, вважаючи факт виникнення тигиринського феномена містичним, магічним, знаковим, але в жодному разі не раціонально обумовленим. Суперечка між прихильниками раціонального та ірраціонального походження цього явища точиться в колах тигиринських інтелектуалів давно. Хоча всі погоджуються, що важливим є насамперед сам факт скупчення такої великої кількості непересічних особистостей у нашому місті. Зараз в інтелігентних сім’ях уже стало традицією віддавати своїх дітей до ПТУ № 13 для того, щоб вони могли зав’язати корисні контакти і сформуватися як особистості. У цьому навчальному закладі майже не залишилося предметів, які безпосередньо стосуються спеціальностей столяра, фрезерувальника та механіка, а ті, які ще залишилися, ніхто не сприймає серйозно. Нещодавно ці предмети хотіли зовсім усунути з програми, але це чомусь виявилося неможливим. Технічний профіль навчального закладу змушені будуть залишити навіть після перейменування, тому його зробили теоретичним. На відділенні столярів-теоретиків переважно вчаться ті, кому забракло місць на решті факультетів (їх є три: загальна культурологія, порівняльна культурологія і просто культурологія). Багато хто порівнює тигиринський феномен із мулярським братством, а одним із основних доказів цієї гіпотези вважається те, що у багатьох видатних сучасних філософів, письменників, музикознавців нашої країни у дипломах написано «Столяр-теоретик першої категорії». Ще дехто вважає цю схожість із масонами негативною. Як на мене, і перше, і друге твердження безпідставні. Але я не можу виступати безстороннім коментатором у цьому питанні, бо мій батько, Галичанко Дзвеніслав Йосипович, – директор професійно-технічного училища № 13, автор відомої філософської праці з питань галицького сепаратизму «Дегуманізація ортодоксії», засновник і видавець науково-філософського альманаху «Грицева шкільна наука».

Я також закінчила професійно-технічне училище № 13 за спеціальністю «столяр-теоретик». Батько категорично проти протекції, тому я вступала до училища на загальних підставах, набрала при вступі меншу кількість балів, ніж це було потрібно для котрогось із основних факультетів, і потрапила до столярів-теоретиків. Точніше, «теоретичок», бо в моєму дипломі стоїть форма жіночого роду, на відміну від дипломів решти випускниць училища і всупереч чинному правопису. Прогресивні погляди батьків зробили своє, і я таки добилася, як написали би в альманасі «Грицева шкільна наука», ґендерної справедливості. Але це не дуже допомагає мені в житті, бо коли я подаю своє резюме на котрусь із західних стипендій у галузі гуманістики, такий диплом викликає радше подив, ніж повагу. За кордоном інформація про тигиринський феномен, а разом з тим і про специфіку ПТУ № 13, ще недостатньо поширена. Тому останнім часом я вказую в автобіографії лише закінчену згодом журналістику в Львівському університеті, на той час ще не національному. Та, правду кажучи, університет дав мені набагато менше, ніж домашнє середовище і навчання у ПТУ № 13.

Зараз я заочно навчаюся в аспірантурі, досліджую тематику «Провінція географічна – не провінція духовна», і у своїй роботі планую показати явище тигиринського феномена з погляду його непровінційності та абсолютної винятковості. Ясна річ, при цьому я застосовую інтердисциплінарні методи дослідження, інтерпретуючи історію за допомогою методології, яку використовують у культурології, психології і навіть медицині.

Щоправда, відтоді, як я працюю у КРІСі-2, мені довелося перервати роботу над дисертацією, бо, по-перше, не вистачає на це часу. А по-друге, праця над темою наштовхнула мене на нові її аспекти, яких я раніше не помічала і які вносять принципові зміни у попередню концепцію.

Наприклад, саме поняття провінційності. Для мого батька, як і для всього середовища тигиринської інтелігенції та читачів КРІСа-2, це поняття є очевидним і не потребує жодних дефініцій. Вони завжди знають, що саме є провінційним, а що таким не є.

Якщо б когось із представників цього середовища попросили скласти список речей і явищ, які він або вона вважає провінційними, туди напевно потрапило б наступне:

1) православне віросповідання;

2) погане володіння українською мовою;

3) добре володіння російською мовою;

4) сумніви у майбутній перемозі ідеї галицького сепаратизму;

5) відсутність чіткої політичної позиції;

6) намагання за будь-яку ціну переїхати жити до столиці або хоча б до Львова;

7) надмірне наслідування всього, що походить зі столиці або хоча б зі Львова;

8) незнання національних обрядів і застільних пісень;

9) незнання історії власного міста;

10) незнання національної історії.

Напевно, таких ознак можна знайти й більше, але вищеназвані абсолютно точно потраплять до категорії провінційних з погляду кожного свідомого тигиринця. З іншого боку, всі перелічені явища чи принаймні більшість із них виглядають абсолютно непровінційно в очах представників інших середовищ. Наприклад, київських та львівських російськомовних, частини деяких київських україномовних і абсолютно всіх донецьких, полтавських, одеських та херсонських. Таким чином, поняття провінційності з категорії постійної і чітко визначеної перетворюється на змінну величину, залежну від середовища, у якому це поняття вживається. Хоча цю тезу й заперечують усі, хто дотримується радикальних поглядів у питанні галицького сепаратизму, тобто як його гарячі прихильники, так і не менш переконані противники. Але в цьому немає нічого дивного, адже будь-яка радикальність веде до спрощення.

По-друге, поняття духовної провінції. Для представників середовища тигиринського феномена тут знову ж таки немає нічого складного. Кожного, хто не поділяє поглядів теоретиків галицького сепаратизму, або ж поділяє їх не надто переконано, можна вважати людиною з провінційною свідомістю. Але, як на мене, це визначення потребує уточнень. Наприклад, як бути з тими, хто входить до ЛРУБЗ(нє)? Представники ТРУБЗ(нє) вважають їх провінціалами, ігноруючи той факт, що позиції обидвох партій майже ідентичні.