Агатангел

Вода тече з душу потужним струменем, що потроху втрачає свою непрозорість, і під нього уже не страшно залазити. Разом із брудом, кавовим порошком та сонливістю вода змиває напад ранкової іпохондрії. Хоча щодо бруду немає остаточної впевненості, адже попри суттєве послаблення концентрації іржавого кольору, зовсім чистою вода в душі не буває ніколи. Принаймні у моєму рідному місті. Душ такого кольору часто має непередбачувані гігієнічні наслідки, деякі з них не змиваються тижнями, я вже не кажу про алергії. Зате не підлягає сумнівам психотерапевтичний ефект. Наприклад, метафізичний бік процесу старіння після контрастного душу впевнено відсувається на задній план, поступаючись значно актуальнішим проблемам.

Узяти хоча б виклик до міліції. Я вилізла з душу, ще раз перечитала офіційне повідомлення, де зазначалося, що я повинна з’явитися для допиту сьогодні о 12.00. Невиспана уява відразу ж підсунула западло у вигляді сюжету для детективу в м’якій палітурці. Назва, скажімо, «Акуліна і горлорізи», або «Попісяти в обіймах смерті», чи якось постмодерністично – «Юна леді вбиває Синю Бороду, а потім і трьох поросят». Сюжет простенький: 4—5 трупів, два детально описані зґвалтування, інцест, до якого так і не дійшло, батько сімейства приховує гомосексуальний потяг до рідного сина, сіамські близнючки в кінці виявляються ще й лесбіянками, вагітна кілерка прийомами кунг-фу вбиває шефа місцевої мафії за дві години до пологів, а потім успішно народжує трійнят під колесами новенького джипа. Пуповину перерізає міліція, що прибуває на місце злочину з традиційним запізненням. У кінці – неминучий гепі-енд для всіх, кого не вбили за сюжетом.

Різкий телефонний дзвінок зупиняє цей потік ранкового сюжетотворення підозріло сублімаційного характеру.

– Ти уявляєш, вони підозрюють, що його вбили, – повідомляє мені з трубки схвильована Сніжана Терпужко, поки я намагаюся настроїтися на швидкий темп її мовлення, дуже дисонансний із моїм сьогоднішнім станом. Сніжана, журналістка нашої газети, яка спеціалізується на кримінальній тематиці, продовжує: – Версія така, що вбили вчора, поки ми всі святкували. Тіло так і не знайшли, зате знайшли його гаманець, причому з грошима, документи, шкарпетки, підтяжки і сорочку. Як на мене, це нічого не доводить.

Сніжана замовкає, і я насамперед фіксую приємну тишу у слухавці, яку залишає по собі її позбавлений пауз монолог, а лише згодом починаю розуміти, про що йдеться. «Він» – це, очевидно, консультант із маркетингу, містер Арнольд Гомосапієнс, що приїхав із Голландії за кошти якогось фонду і протягом двох тижнів розробляв стратегію покращення фінансової ситуації нашої газети. Вчора містер Гомосапієнс був разом із усіма на пиятиці, а потім його викрали, можливо, вбили, або ж він просто зник чи втік у невідомому напрямку, залишивши шкарпетки, підтяжки, сорочку, документи і гаманець із грошима. Сьогодні вранці містер Арнольд мав би відлетіти назад до Голландії. Але не відлетів, чи відлетів, тільки нікому про це не повідомив, і тепер мене викликають до міліції.

Чомусь єдине, що залишається в моїй пам’яті від цього насиченого інформаційного потоку, – це підтяжки. Чому він їх залишив? Детективіст обов’язково використав би цю деталь, і вже у п’ятому, в крайньому випадку – десятому розділі примусив би якогось другорядного персонажа вчинити самогубство за допомогою цих підтяжок і таким чином зізнатися у своїй причетності до викрадення, а може, і вбивства. Припустимо, такими персонажами стануть сіамські близнючки, наприклад, одна викрадає, друга мочить, а потім ця розсинхронізована діяльність від незвички спричиняє у них невроз. Хоча це все одно не дає відповіді на поставлене запитання. Навіть звучить якось підозріло: «голландський консультант, від якого залишилися самі підтяжки». Точніше, не підозріло, а загадково, а ще точніше – абсурдно – як сир, від якого залишилися тільки дірки. Ці його підтяжки виглядають, як знущання. Усе решта в ряду забутих ним речей ще можна зрозуміти: сорочка, документи, гаманець. Навіть шкарпетки – поміняв шкарпетки і зник. Але підтяжки – це вже занадто.

Перший труп невідомого

Під такими заголовками вийшли сьогодні три найпопулярніші газети нашого міста – «Подробиці», «Документи і аргументи», «Аргументи і подробиці». Усі вони розповідають про понівечений труп повнуватого чоловіка середнього віку, знайдений вночі біля смітника однієї з новобудов. Біля тіла не виявлено жодних документів, а відрізана голова щезла. «Ведеться робота із встановлення особи потерпілого, – пишуть у цих газетах. – Існує припущення, що цією особою може бути зниклий за дивних обставин громадянин Голландії, який проходив двотижневе стажування у газеті КРІС-2. За неперевіреними даними, слідчі побоюються, щоб у місті не з’явився серійний убивця. Тоді треба очікувати, що цей труп був лише першим».

«Журналісти завжди спотворюють факти», – сказав би тут мій науковий керівник пан Світило В.І. Він, як і переважна більшість представників академічного середовища, вважає практичну журналістику поверховим заняттям для неосвічених писак. Вступну лекцію із «Основ журналістики» для першокурсників мій науковий керівник зазвичай починає словами: «Журналіст і сантехнік діють однаковими методами, але з різною метою. І один, і другий щодня порпаються по чужих кльозетах, вишукуючи непотріб, який забиває каналізацію. Побачити гівно ближнього – ось надзавдання журналіста, тоді як завдання сантехніка – сховати це гівно у якомога міцніших трубах».

На думку мого наукового керівника, людина, яка себе поважає, може досліджувати процеси, що відбуваються в сучасних ЗМІ, лише на теоретичному рівні, як біолог досліджує мікроорганізми або тварин, але марати руки (саме цей, скалькований з російської зворот він чомусь завжди вживає, коли йдеться про написання статей) – заняття не гідне людини, яка себе поважає. У даному випадку годі йому заперечити, адже мешканця Амстердама справді послали не переймати досвід тигиринських журналістів, а зовсім навпаки. Написали би замість «проходив» – «проводив», і все стало б ясно, але автор статті явно квапився, тому не вдавався в нюанси і створив черговий прецедент для зміцнення і без того упередженого ставлення мого наукового керівника до практичної журналістики. Причому упередження його стосуються не лише так званої жовтої преси, а й цілком поважних видань.

До речі, цікаво, чому серйозну пресу досі не наділили якимось кольором – зеленим, наприклад, чи вохрою, у крайньому випадку – синім, темно-синім, ясна річ, майже фіолетовим. Узагалі серед кольорових штампів чомусь переважають негативні: чорний піар, жовто-блакитний ухил, червона загроза, біла смерть. Тільки солідарність несподівано спромоглася завоювати собі штамп помаранчевої. А що з усім решта, якого кольору оперативність, виваженість, неупередженість?

Так от, якби мій науковий керівник поспілкувався із паном Незабудком, нашим головним редактором, він би, можливо, трохи змінив своє упереджене ставлення, бо пан Незабудко категорично забороняє застосовувати у КРІСі-2 методи, якими діє бульварна преса.

Наприклад, у «Документах і аргументах» полюбляють «репортажі очевидців», які пише хтось із штатних журналістів, сидячи вдома перед телевізором, щоб газету з «ексклюзивом» краще розкупили. Один із таких репортажів вони надрукували 12 вересня 2001 року. З тексту було не зовсім зрозуміло, яку саме роль відіграв очевидець у трагічних подіях попереднього дня, спершу він детально описував краєвид із вікна літака, що скидав бомби на торгові центри, далі до найменших подробиць передавав передсмертні відчуття тих, хто загинув під час бомбардування, згодом його посвятили у подробиці підготовки терактів, а насамкінець і в деталі розмов керівництва Білого дому вже після катастрофи. Переважна більшість описів у цьому тексті нагадувала найвідоміші сцени з голлівудських блокбастерів на відповідну тематику, доповнені уявленнями автора про міжнародну політику та географію. І хоча автор постійно плутав іракських терористів із арабськими, а тих із ірландськими, усіх по черзі примушував боротися то за іслам, то за незалежність Країни Басків, то проти глобалізації, це не заважало йому постійно наголошувати на абсолютній перевіреності викладеної в тексті інформації. Я вже не кажу про згадані у тексті музеї, які, на думку автора, містяться у Нью-Йорку, наприклад, Прадо, музей Родена чи Вавель. Навіщо у спогадах про бомбардування згадувати музеї? Можливо, аби повніше відобразити пережитий стрес, адже автор врятувався завдяки сміливому стрибку з вікна 25-го поверху, пробивши головою куленепробивне скло, і неушкодженим приземлився на асфальт.

Інше популярне тигиринське видання «Подробиці» часто друкує інтерв’ю з відомими голлівудськими акторами. Кожній із таких розмов передує розлогий вступ, де журналіст, такий собі Ізидор Кицькало, детально описує свою зустріч із зіркою та враження від особистого спілкування, при цьому він постійно наголошує на достовірності викладених фактів та їхній абсолютній ексклюзивності. Щоправда, це не заважає йому стверджувати, наприклад, наступне: «Відома іспанська акторка Катрін Деньов справила на мене незабутнє враження під час нашої першої зустрічі в Парижі», або «Американка Ніколь Кідман часто любить згадувати своє австралійське дитинство», чи «Відомий голлівудський актор Том Круз, брат Пенелопи Круз, знявся у фільмі Квентіна Тарантіно “Соляріс”».

«Бійтеся зайвих уточнень», – так починає свої розмови з усіма журналістами-початківцями заступник головного редактора КРІСа-2 пан Фіалко і часто унаочнює цю пораду цитатами з текстів Ізидора Кицькала.

Бійтеся неосвічених журналістів, – заперечив би йому мій науковий керівник, якби був присутній при цьому. На це пан Фіалко слушно зауважив би, що всі журналісти нашого міста, включно з Ізидором Кицькалом, училися в одному вузі, тому їхня освіченість – результат праці пана Світила В. І. та його колег. І я не знаю, що відповів би на це мій науковий керівник, бо він ніколи не опускається до діалогів, а тим більше до суперечок із представниками практичної журналістики, бо вони всі, на його думку, є неосвіченими дилетантами.

І спробуй доведи йому після цього, що КРІС-2 ніколи не опускається до стандартів жовтої преси. «Пильнуй, кого граєш і якого хера», – часто повторює нам головний редактор пан Незабудко, що означає: «Достовірність інформації у нашій газеті завжди мусить бути на першому місці». І всі з ним погоджуються.

Саме тому, а не з метою приховати інформацію, як спекулювали бульварні газети, КРІС-2 не повідомив своїх читачів про факт зникнення Арнольда Гомосапієнса. Адже факт залишався неперевіреним. Можливо, голландець не зник, а просто відлетів, не прощаючись. А може, і прощався, просто сп’яну ніхто не пам’ятає. Зате бульварна преса дружно винесла вищенаведені повідомлення на перші сторінки.

Але це я прочитала вже після допиту слідчого. До речі, проведеному всупереч усім моїм теоретичним уявленням про те, як повинні проходити допити. Тим більше, в нашій країні. Десь на набережній Орфевр мене, можливо, і не вразив би інтелігентний вираз обличчя чоловіка в ідеально напрасованому модному костюмі, який назвав себе слідчим. Але не на вулиці Олега Кошового, пардон, тепер уже Нестора Махна.

Насамперед слідчий запропонував мені кави, яку запарив у мідній (!) джезві. Доповнюючи аромат колумбійської арабіки, затишно попихкував люлькою. Цікаво, у них там усі такі, чи слідчий Тичина (родич? однофамілець?) просто виняток. Як поліглот Анастасія Камєнська, кулінар, колекціонер орхідей та естет Ніро Вульф чи англійська пенсіонерка міс Марпл, для якої діяльність слідчого – це насамперед можливість зайвий раз попліткувати. Чи хоча б як літературознавець і секретар багатої бізнес-вумен (чи все-таки-менки?) Іван Подушкін, який неохоче відривається від поезії Срібного віку і розслідує злочини. Він не перекладає з п’яти мов, та і в кулінарії не дуже тямить, зате цілком постмодерністично разом зі своїм босом (своєю мем, боскою, шефовою чи шефинею) захоплюється постаттю Ніро Вульфа і в усьому намагається його наслідувати.

Михайло Тичина нікого не намагається наслідувати, хіба що мимоволі часом не зачиняє вхідних дверей до свого помешкання, як це, щоправда, свідомо, робив комісар Берлах.

Але навіть як на літературного персонажа, а не живого слідчого, Михайло Тичина виглядає занадто доглянуто. Ні тобі знаменитого вим’ятого плаща чи хоча б костюма, ні олівця за вухом, не кажучи вже про джинси і кросівки, якими традиційно зловживають у детективах не лише чоловіки, а й жінки. Зовсім не виникає враження вічної невиспаності, перевтоми чи розсіяності, яка згідно з розповсюдженим стереотипом супроводжується повною самопосвятою професії. У пана Тичини на столі я випадково побачила квиток на львівський концерт Войтека Мрозека, що заінтригувало мене ще більше. Слідчий, який їздить до іншого міста на концерти сучасного джазу, – таке навіть у французьких фільмах рідко трапляється.

– Я онук двоюрідного брата, не однофамілець, – сказав Тичина. – Але поетичний талант не успадкував.

Лисуватий, що приємно – лисини не соромиться і не начісує на неї поодинокі довгі пасемця волоссячка, товстун, і це йому навіть личить, віком ближче до сорока, ніж до п’ятдесяти, округла, акуратно підстрижена борода, у яку він посміхається так часто і так таємниче, що здається, ніби відпущено її спеціально задля посмішок, курить люльку, яку набиває вишневим тютюном, і уважно дивиться в очі під час розмови. Швидше за все неодружений, можливо, кулінар і точно затятий скептик, невразливий до жіночих чар. Обов’язково має мастифа, у крайньому випадку французького бульдога, антикварні меблі у помешканні й велику колекцію класичної музики.

Михайло Іванович давно знає Сніжану Терпужко, передплачує КРІС-2 з першого номера і не читає бульварної преси. Під час моєї розповіді про містера Арнольда слідчий таємниче посміхається у бороду, тому я не знаю, вірить він мені чи ні.

– Бачив я таких консультантів. Їм здається: достатньо привезти сюди західні рецепти, і все відразу стане, як у Європі. Не знають специфіки ринку, місцевої ментальності. А консультувати їдуть. Їх тут грабують, викрадають, а вони далі їдуть. Видно, вигідно це їм. А дружина його дзвонила?

– Ні.

– Це дивно, вже мала би зчинити рейвах.

Це «зчинити рейвах» у вустах тигиринського міліціонера добило мене остаточно, хоча з іншого боку, в устах далекого родича одного з найбільших українських поетів це прозвучало цілком логічно. Ще трохи, і я розридаюся від розчулення.

– Сподіваюся, він залишив свій домашній телефон, – продовжив Михайло Іванович. – Бо в гаманці, знайденому в «Інтерекстримі» після святкування вашою газетою 500-го номера, були тільки візитки з телефонами фірми, за жодним не підносять слухавки.

І знову не «трубку», що звучало б логічно, і навіть не «трубки», що ще можна було б собі уявити, жодного «не підходять до телефону», а саме «не підносять слухавки». Це він спеціально, щоб справити враження, чи генетично успадкована підсвідомість спрацьовує?

З усіх працівників редакції я провела з Арнольдом найбільше часу, бо перекладала для нього протягом двох тижнів його візиту. Цікаво, чи падає на мене через це більша підозра, ніж на інших. Загалом кожен, хто був на святкуванні, змушений буде довести своє алібі. Що досить непросто, бо завжди важко адекватно відтворити послідовність подій під час вдалої забави. Як сказав мені все з тою ж таємничою посмішкою крізь вуса Михайло Тичина, ніхто із присутніх на святкуванні не зміг згадати, коли містера Арнольда бачили востаннє. Це означає, що мене викликали на допит останньою. Добре це чи погано?

Зникнення містера Арнольда виявила Сніжана, і трапилося це вже в той момент, коли почали збиратися додому. Тобто десь під ранок. Відразу повідомили міліцію.

Я пішла із забави першою, що могло б мене виправдати, якби хтось зміг підтвердити, що решту вечора я провела перед телевізором. Але підтвердити цього ніхто не може, а крім того, з бази відпочинку мене викликали по мобільному з незнайомого мені номера телефону, який, на жаль (підозріло це чи випадково?) не зберігся у пам’яті мого апарату. Чоловічий голос повідомив, що в ургентну, тобто чергову, лікарню привезли жертву автокатастрофи, яка стверджує, що є моєю тіткою. Нічого більше я довідатися не встигла, бо чоловік поклав слухавку. І хоча у мене немає жодної тітки, я поїхала до лікарні і з’ясувала, що того вечора не привозили жодної жертви автокатастрофи. Все виглядало б на дурний жарт, якби не зникнення Гомосапієнса, не виклик на допит, не потреба в алібі і не те, що голос чоловіка, який дзвонив, видався мені знайомим.

Слідчий Тичина в юності мріяв стати письменником, автором кримінальних романів. Один із його романів навіть зацікавив видавництво, на той час ще радянське, і йому запропонували видати книгу під прізвищем відомого письменника за пристойний гонорар, тобто ту його частину, яка залишиться після сплати за використання прізвища відомого письменника. Михайло Іванович погодився, але поки книгу готували до друку, відомий письменник помер за нез’ясованих обставин, його архів, у якому на той час перебував і рукопис роману, було конфісковано міліцією. Усі наступні рукописи Михайла Тичини видавці чомусь відхиляли. Михайло Іванович спробував перейти на поезію і навіть надрукував кілька журнальних добірок. Але вірші отримали самі лише негативні рецензії, тоді Михайло Іванович вирішив покинути літературну кар’єру, знайшов роботу за фахом, одружився і вислужився на майора. Розповідаючи все це у своєму фірмовому суперприскореному темпі, Сніжана раптом зробила паузу, що загалом для неї нехарактерно. Подумавши трохи, вона заклопотано спитала:

– Скажи мені, ти маєш на цьому розумітися, а як критики відрізняють хорошу поезію від поганої, за якими основними ознаками?

Я не чекала такого питання і розгубилася, хоча, напевно, якби чекала, розгубилася б не менше: хто б тут не розгубився. Але, на моє щастя, філософський настрій у співробітниці швидко минув, і вона продовжила:

– Але це ти мені потім поясниш, а зараз слухай далі.

За словами Сніжани, Михайло Тичина, на відміну від більшості колег, не любить займатися резонансними злочинами типу замовлених убивств, кіднепінгу бізнесменів, автокатастроф, у які потрапляють політичні діячі, чи фінансових махінацій під заставу чужої нерухомості. Зате йому подобається так званий «побутовий кримінал». На його думку, в цих випадках, що їх прийнято вважати дрібними, трапляються набагато цікавіші спостереження за людською психологією, яскравіші вияви емоцій, нестандартні розв’язки. Колеги не дуже розуміють ці зацікавлення майора Тичини, але з радістю віддають йому «рутинні» справи. Завдяки цьому він надзвичайно добре орієнтується у всьому, що стосується діяльності кримінальних угруповань на окремих дільницях, особисто знає багатьох «авторитетів», підтримує зв’язок із усіма дільничними міліціонерами, створив детальну базу даних про злочини, скоєні у Тигирині протягом останніх п’ятнадцяти років. Тепер він має репутацію одного з найкращих слідчих міста, тому часто мусить займатися саме резонансними справами, як от, наприклад, зникненням Гомосапієнса.

Сніжана розповіла, що Михайло Іванович живе на сусідній від мене вулиці. Щоранку і щовечора вигулює велетенського водолаза (таки не мастифа і не французького бульдога). Дружина його померла кілька років тому, дітей немає.

Причина смерті Маргарити Тичини досі точно не встановлена. Її знайшли вдома, на підлозі, із розпущеним довгим волоссям, у чорному весняному пальті, а довкола були розсипані квіти. Перед смертю Маргарита лікувалася від депресії. Ще перед тим – від наркотичної залежності. А зовсім на початку їхнього шлюбу – від безпліддя. Тому слідство зупинилося на версії самогубства. Але Сніжана переконана, що Михайло Іванович не згоден із таким поясненням і досі провадить приватне розслідування.

Політична карта майбутнього з історичної перспективи

Ім’я засновника нашої газети довший час зберігалося в суворій таємниці навіть для редакційних працівників. Коли мова заходила про цю людину, то називали її просто Він, Інвестор, Засновник або Лідер Нашої політичної сили. Таким чином планувалося демонструвати загалові політичну незаангажованість видання. Адже якщо навіть в кулуарних плітках називаються різні імена власників, то прямих вказівок від засновника журналісти не отримують, хіба що загальностратегічні, про які відомо тільки найвищому керівництву, а у тигиринських умовах це вже можна вважати політичною незаангажованістю.

Політичних сил у нашому місті три. Тигиринський рух у боротьбі за єдність, програма якого закликає до об’єднання всіх політичних сил України, як проурядових, так і опозиційних, в одну, скасування розбіжностей у політичних програмах, відміни поділу країни на області та райони і зосередження всіх сил на прискореній українізації східних областей. Скорочено партія називається ТРУБЗ(є). Вона має фінансований канадською діаспорою всеукраїнський друкований орган «Титла» і харизматичного лідера з дисидентсько-табірним минулим. Доволі низький рейтинг цієї партії навіть у західних областях країни не в останню чергу пояснюється одним із пунктів програми втілення прискореної українізації східних областей: з цією метою після перемоги партії на виборах планувалося практикувати масове переселення сімей із Західної України на схід і навпаки. В ході тривалих внутрішніх дискусій члени партії трохи змінили цей пункт програми й обіцяли, що таке переселення буде тимчасовим – «максимально на п’ятдесят років». Але й після цього рейтинг партії не підвищився, мабуть, щось і далі не влаштовувало виборців.

Друга політична сила – Тигиринський рух у боротьбі за неприєднання, скорочено ТРУБЗ(нє), програма якого закликає до виходу Галичини зі складу України й утворення автономії зі столицею в Тигирині. Ця партія має високий рейтинг у двох регіонах – самій Галичині й на Донбасі, де чомусь також дуже багато людей прагнуть, аби Галичина від’єдналася. У самому Тигирині рейтинг ТРУБЗ(нє) міг би бути й вищим, якби не конкуренція ЛРУБЗ(нє), партії, яка бореться за аналогічну автономію, але зі столицею у Львові. Ходять чутки, що рано чи пізно ці два політичні блоки об’єднаються, і такі спроби неодноразово робилися перед виборами, але жодна з партій не готова йти на компроміси у питанні майбутньої столиці від’єднаного краю, тому домовитися не вдається.

Третя політична сила – Партія землеробів, яка свого часу об’єдналася з комуністами і створила численний блок, електорат якого складається насамперед із сільського населення, а також мігрантів із села до міста. Останнім часом партія землеробів стабільно охоплює найвищі позиції в політичних рейтингах, а її представники обіймають відповідальні державні посади і представляють еліту українського бізнесу. Ходять чутки і про те, що кожен керівник міського і районного, вже не кажучи про обласний ранг, мусить стати членом Партії землеробів, якщо хоче залишатися на посаді, навіть якщо досі його політичні погляди були іншими. Можливо, ці чутки трохи перебільшені, але я особисто не чула про жодного мера міста, директора великого підприємства чи губернатора області, який не був би членом цієї партії. Тому в пресі часом можна зустріти замість назви Партія землеробів скорочений варіант – «просто Партія», або іронічний варіант Партія землефобів, на останнє члени партії чомусь ображаються найбільше. Навіть на значно більш радикальні, як на мене, звороти – «правляча партія» чи «партія, що веде», ще не подавали до суду, зате щоразу, коли в котрійсь із публікацій з’явиться Партія землефобів, позов практично гарантований. Можливо, відлякує іншомовний корінь, можливо, його просто неправильно розуміють, а може, так трапляється випадково.

Наш Інвестор, як неважко здогадатися кожному, хто уважно читає КРІС-2, входить до ТРУБЗ(нє), і його політичні амбіції на даному етапі сягають об’єднання ТРУБЗ(нє) із ЛРУБЗ(нє) під його, Інвестора, керівництвом, з метою стати мером Тигирина, а в майбутньому балотуватися до Верховної Ради. Подібні амбіції має і керівник ЛРУБЗ (нє): крісло мера Львова, а потім депутатський мандат у Києві. Тому домовитися обом лідерам наразі не вдається.

Про нетипові методи працевлаштування

Існує певна закономірність між кількістю візиток і їхнім практичним застосуванням. У мене є ціла колекція візиток, часом навіть дві чи три від тієї самої людини, жодна з яких точно ніколи не знадобиться. Натомість координати людей, з якими я спілкуюся часто, переважно записані на чому завгодно, крім візиток. Найбільш екзотичним ерзацом візитки з моєї колекції є перепелине яйце з акуратно виведеною на шкаралупі електронною адресою одного з моїх колишніх коханців, з яким ми досі листуємося і який зараз працює за контрактом в Австралії.

Особливо дратує, коли люди змушені дописувати щось на звороті своєї візитки. Особливо якщо це люди з категорії тих, чиї візитки у мене є в кількох примірниках, а це переважно відомі люди, яким не випадає відмовляти у бажанні залишити мені черговий екземпляр, як не випадає і дорікати їм поганою пам’яттю, спробуй пам’ятай усіх, коли щодня роздаєш пачки візиток, а їм, своєю чергою, не випадає не дати візитки черговій журналістці: відомі люди повинні дбати про свою відомість, точніше, пильнувати, щоб їхню відомість вчасно пригадували журналісти. Для цього існують спеціальні методи стимуляції журналістської активності. Наприклад, дописування на звороті візитки номера мобільного на знак особливої прихильності, чи зміненої електронної адреси, або ж нової поштової адреси (бувають і такі фанати). Доводиться мовчки стояти поряд, почуватися по-дурному, чекати й усвідомлювати, що все це тобі на фіг не треба і що на твоїй власній візитці випадково надрукували з помилками і телефон, і електронну адресу, а більше ніяких адрес там просто не надрукували, тому теоретично тобі теж варто було б дописати правильні дані, але робити цього ти, ясна річ, не будеш.

На моїй візитці, якщо розібратися, взагалі все написано з помилками, найправильніше було б просто викинути всі ці візитки й купити замість них, скажімо, лоток перепелиних яєць, це принаймні корисно для здоров’я. Електронну адресу свого колишнього коханця я відразу ж запам’ятала, ще коли він обережно, щоб не тріснуло, виводив її тоненьким пензликом на картатій шкаралупі.

Так от, на моїй горе-візитці написано, що працюю я у відділі звільнень КРІСа-2, тобто єдиної в нашому місті, а тому і найкращої щоденної газети.

Ще трохи про галицький сепаратизм

Перші серйозні праці з теорії галицького сепаратизму, написані в Тигирині, припадають на період самвидаву, тобто приблизно на 70-ті рр. ХХ ст. Уже тоді найбільш прогресивні історики та теоретики ідеї усвідомлювали, що навіть за умови швидкого краху імперії та здобуття Україною незалежності гармонійне співіснування Сходу і Заходу країни в межах однієї держави неможливе. Дехто з дослідників спрощував проблему, зводячи її до суто мовного питання. Це стосується зокрема рустикальних поглядів теоретиків ТРУБЗ(є). Але анахронічність їхньої позиції сьогодні очевидна, здається, навіть їм самим, і дотримуються вони своїх поглядів тільки за звичкою, із впертості чи інших незрозумілих причин. Про це яскраво свідчить масовий перехід членів та прихильників ТРУБЗ(є) до ТРУБЗ(нє) та ЛРУБЗ(нє), який рано чи пізно неминуче призведе до саморозпуску партії з причин недостатньої чисельності.

Попри бурхливий розвиток ідейних засад галицького сепаратизму у ранні 90-ті, на сьогодні ще не розроблено стрункої системи поглядів та теоретичної бази, необхідної для початку реалізації ідеї на практиці.

Найкраще досліджено історичний аспект сепаратистської теорії. Тут усі переважно сходяться на твердженні, що ідея бере свій початок у прадавні часи. Першим сепаратистом був засновник Тигирина, який хотів об’єднати довкола міста всі західніші території, аби відокремитися вздовж річки Збруч. Один час на шпальтах КРІСа-2 навіть друкувався нібито знайдений одним із дослідників рукопис, приписуваний засновнику, де було чітко аргументовано всі основні засади сепаратизму, але мова цього рукопису була надто невміло стилізована, і на вимогу обурених фальшивкою читачів довелося припинити публікації.

Необхідність реалізувати ідею сепаратизму саме зараз теоретики пояснюють необхідністю інтегруватися у західні структури, які, на їхню думку, набагато краще сприйматимуть меншу і компактнішу державу, зате побудовану на засадах європейської демократії та мовно однорідну, ніж державу в сучасному її вигляді, коли між окремими областями немає ні світоглядної, ні мовної єдності.

Наразі коло теоретиків цієї ідеї сконцентроване серед дописувачів КРІСа-2, і всі нові праці та концепції, які з’являються, висвітлюються на сторінках часопису. КРІС-2 в особі пана Фіалка організовує наукові семінари з питань галицького сепаратизму, здійснює критичний відбір праць для публікації, підтримує молодих дослідників питання. Спеціальна сторінка газети щодня висвітлює всі актуальні новини на цю тематику.

Дискусійних моментів існує чимало.

По-перше, засоби досягнення мети, тобто як саме відділити Галичину від великої України. У поглядах дослідників чітко простежуються два основних напрямки, так звані «революційний» та «конституційний». Прихильники першого вважають, що досягнути мети вдасться лише шляхом збройного перевороту, тому пріоритетними завданнями ТРУБЗ(нє) є формування боєздатної армії, закупівля зброї та розроблення стратегії. «Конституційники», навпаки, переконані, що потрібно йти шляхом захоплення влади в парламенті і створення впливової більшості. Прихильники мирного розв’язання мотивують свою позицію тим, що такий шлях більше відповідає прийнятим у сучасному цивілізованому світі методам боротьби. «Революційники» ж вважають своєю перевагою чіткіше сформульовані уявлення щодо термінів досягнення поставленої мети. На їхню думку, підготовку революційного перевороту можна здійснити протягом найближчих п’яти років. За умови, що всі партійні фінанси будуть спрямовані тільки на це. «Конституційники» не наважуються навіть приблизно оцінювати період часу, необхідний для реалізації ідеї їхніми методами. Протистояння «конституційників» і «революційників» наразі зайшло у глухий кут, і їхня дискусія точиться на суто теоретичному рівні.

Паралельно теоретики ідеї обговорюють і основні засади майбутньої держави. Тут знову ж таки можна виділити два основних напрямки дискусій під умовними назвами «автономники» і «полонофіли». Перші дотримуються думки, що відділена Галичина повинна формувати власну державність, другі вважають, що вигідніше було б приєднатися до Польщі на правах автономної республіки. Аргументи перших в основному політичні, полонофіли ж оперують здебільшого економічними факторами.