Обре, сховайся добре!

– До клуні, швидше! – прошепотіла друга шинкарка.

Перша, Галка, зойкнула і, здалося, бажала ще щось сказати, але Драгон затис їй рота долонею. Він не встиг нічого подумати, прорахувати, що може статися, якщо їх побачать, але відчував, що нічого доброго.

* * *

– Це не мара, це її рахман.[58] – Чародійка всілася на лантух зі збіжжям.

Драгон мало не спитав, а яка нам різниця, якщо все одно не обійшлося без дуже сильного чаклуна – хоч так, хоч наопак,[59] але промовчав. Батьківська наука – не казати зайвого – вже не раз ставала йому в пригоді. «А зайве, – казали батько, – усі слова, без яких обійтися можна».

– Такого не було років триста чи всі п'ятсот. Ні, я не помиляюся. – Відьма неправильно витлумачила Драконову мовчанку. – Ми вміємо розмовляти з рахманами. Тільки зі своїми і тільки розмовляти. Ми, рагани,[60] це вміємо!

Про раганів Боян щось чув краєм вуха на Сіверщині.[61]

«Вона зрозуміла, що я її не впізнав. І підказує, що вона – рагана. Мабуть, треба їй сказати… Як там римляни називали людей, що перебувають на однаковому становищі? Здається, collega. Треба сказати колезі…»

– Недавно одну людину намагалися зурочити чарами, яких теж років двісті ніхто не вмів накладати.

У Кирина майнула думка, що, можливо, хтось знайшов стару книгу, але він притримав її при собі – і майже зразу мав привід подумки подякувати небіжчикові татусю.

– Ну-у, – рагана тягнула слова, – для такого мало знати старі закляття, ти ж розумієш.

Кирин не зрозумів, але повірив. Цікаво було, правда, щ? саме треба ще, крім знання заклять? Якусь особливу вдачу?

– Але тепер інше важливо, цього, Бояне, ти можеш не знати…

«Не можу знати».

– У рахманів як у нас, але як у дзеркалі.

Боян здивовано подивився на відьму, Галка Стапка, що досі стояла, обпершись спиною об стіну і виглядала прибитою, – теж.

– Ну, припустімо, якась дівчина мучить хлопця: то надію дасть, то відбере знову, а у них він її мучить.

«Ну та що нам це дасть?»

Драгон не встиг додумати до кінця, як у двері клуні вплила рахман.

– Це що, ти її звільнив? Тепер вільна і я!

«Так ось воно що! Галку взяли в полон, аби рахман була слухняною – як уб’ють її, то й рахман загине».

– А навпаки? – Кирин продовжив свою думку вголос, проте, мабуть, усі думали про одне і те ж – ніхто навіть не здивувався.

– А навпаки – дзуськи! Можеш стріляти, можеш рубати! Поки вона жива, я також жива! Так що їдь, сестро, кудись подалі.

– Ш-що? Мені! Шинок – мій!

Кирин знову мусив долонею затулити Галчиного рота і тримати міцніше – вона явно націлилася вчепитися у волосся своїй копії.

– Тихо! Якщо вас побачать – усіх утоплять! Ти своїх знаєш!

З цією думкою Галка, мабуть, погодилась, бо ще раз сіпнулася й затихла.

– Шинок твій? Ти б ще про чоловіка згадала!..

Тон рахмана не віщував чоловіку нічого доброго.

– Вони ж повернуться, ці суки. І вб’ють тебе, якщо знайдуть. А мене не вб’ють, бо не зможуть.

У тій великій і кривавій завірюсі, що вже три роки вирувала по Україні, втеча жінки від чоловіка чи навпаки була не такою вже й рідкістю, Драгон про це знав. Але щось у словах рахмана не сходилося, щось… А, ось!

– А муки?

– Які?

– Залізом. Розпеченим. Чи ще чимось таким. Вони перетягли тебе сюди, бо їм було щось треба. Сама кажеш – повернуться. Убити не зможуть, а боляче зробити?

Рахман мовчки сіла на земляну долівку. І сунула кулачок у рота. Лівий кулачок. Справжня Галка зробила те ж саме з правим.

– Обом вам, куми, треба геть забиратися. – Рагана, здається, спочатку бажала ще щось сказати, але…

Драгонові руки самі схопили рушницю. Ґніт жеврів.

– Вони вже повернулися. Ти, – очі зустрілися з двома зеленими вогниками рагани, – зможеш битися?

– Невідомо з ким? Я ще не з’їхала з глузду.

Сам факт, що Боян відчував небезпеку, показував: цього разу вони мають справу з людьми – песиголовців він або не відчував зовсім, або відчував якось непевно, сам хитався: або чує щось, або просто поганий настрій.

Більше того, щось – чи то чаклунський хист, який був у нього в крові (як прозоро натякав небіжчик Боярин), чи то його досвід – досвід купецького сина, який змалку допомагав батькові, досвід людини поза законом, досвід козацького отамана – чи, може, і хист, і досвід разом підказували йому, що і цього разу головний супротивник – той чаклун, який вміє те, про що інші забули, – не покажеться особисто (він уже з'ясував, що рахман того чаклуна не бачила і не здогадується, хто це може бути).

«Чари не всесильні, – казав Боярин, та й здоровий глузд те ж саме підказував, бо інакше чаклуни давно правили б усім світом.

Отож тому, невідомому, немає жодної рації лізти під кулі.

* * *

– Завтра вони нас наздоженуть. Чи ще поночі?

Рагана, яка збирала для вогнища хмиз, підвела голову, подивилася на Кирина, проте нічого не спитала. Мабуть, теж розуміла, що тікати, не залишаючи ніяких слідів, можуть хіба що привиди.

– Я вже й про твоє вміння у коня перекидатися думав…

– На тому коні можна тільки в ліжку скакати. А, ти бажаєш, щоб я спробувала їх у дурні пошити?

«Вона не перекидається, а змушує людей вірити, що вони коня бачать! – Слова «гіпноз» Драгон, ясна річ, не знав. – Так ось чому Галка ніяких чар не відчула!»

– А нас так можеш… прикрити?

– Якщо вони дурні, та й то не певно. Деревами вас… прикрити… треба стояти на місці, а якщо хтось торкнеться, то все зрозуміє. Тваринами – а ти зможеш, як тварина, бігти? Зрозуміють, усе зрозуміють!

Щось тут було, за щось зачепилась Киринова думка…

– Галки! – Шинкарки мовчки сиділи на носі човна, дуже близько одна від одної, але дивилися в різні боки.

– Тут десь є острів? Добре б, коли невеликий…

* * *

– Дивись! – один з вершників указав нагайкою. Вони вже знали, що ті, кого вони вистежують, пливуть водою, але їх супроводжує козак верхи. Досі слідів не залишалося – мабуть, козак пустив коня по воді, хоч і попід берегом, але тут мусив об’їхати вир.

– Це він! – Переслідувачі уважно роздивилися кінські сліди у селі – там, де козак і його супутниці втекли у них з-під носа (а вони мусили затриматися, бо люди сунули з церкви, і довелося доказувати місцевим, хто та що. Відбрехалися – звісно, не таких обходили, – але час утратили, довелося й заночувати в селі, бо поспіх викликав би підозру).

– Дві-три години тому. Наздоженемо.

Ніхто з них не звернув уваги на велику кам’яну брилу біля острова, ні на старого діда, який щось смажив на вогнищі, а його ще старіша шкапа жувала молоду траву.

Якби він на цьому березі був, то, може, і під’їхали б, але – все ясно.

Про всяк випадок отаман весь час поглядав на сережку у Федоровому вусі. Срібло залишалося свого природного кольору, а воно темнішало, якщо десь поблизу творилися чари, – це було вже перевірено.

…Коли погоня щезла за закрутом річки, камінь виявився човном, з дна якого піднялися три жінки. Четверта піднятися не могла.

– Ще п’яток отченашів[62] – і пора.

Драгон підсипав на полиці рушниці і бандолета свіжого пороху, перевірив пращу, колись запозичену у песиголовця, потім подумав і рушниці відклав.

– Один проти трьох? – примружилася рагана.

«Один». Козак усе-таки сподівався, що двоє стануть до бою. Утім, рагана йому нічим не була зобов’язана.

– Вони повернуться. Одне залишилося – напасти, поки вони не здогадалися, що ми в них за спиною. Якщо я загину, а ти викрутишся…

Відьма відповіла на ці слова дуже промовистим поглядом. Вона була впевнена, що викрутиться.

– Зроби таку ласку – знайди полковника Богуна…

Боян був переконаний – чаклуни якось пов’язані між собою, недарма так упевнено кажуть: такого досі ніхто не робив.

– …розкажи все. Та головне – це московські драгуни. Я з посадки[63] бачу, сам таким був два роки.

Драгон не став пояснювати, що, крім посадки, у двох з трійки були однакові мушкети, причому дуже характерні – саме такі почали вводити серед драгун, коли він був одним з них. І що серед тих самих драгун – як «кормових», що їх набирали на літо, так і постійних, яких наділяли землею та звільняли від податків, – було чимало втікачів з України, що знімало питання: чому переслідувачі говорили українською мовою.

Усе це значно ускладнювало завдання: драгунів не вчили на шаблях битися, не вмів і Кирин. Воював келепом та щитом. Але якщо це колишні козаки, які втекли до Москви, то шаблі у них не для краси, зовсім ні.

– Я з тобою, – піднялася Галка-рахман.

«Точно – її ж кулі не беруть. Оце діло!»

– Стріляти вмієш?

– Звідкіля?

* * *

Троє почули, що їх наздоганяють, і не те щоб занепокоїлися (чути ж бо, що один вершник), але ж береженого Бог береже. За знаком отамана Федір (якому Бог дав сили на двох, а от розум, мабуть, передав комусь іншому, кого обділив силою) приготував мушкет, з якого – попри його вагу – вмів стріляти однією рукою, Дем’ян зійшов на землю теж із мушкетом у руках, сам отаман витяг дорогого голландського карабіна, який – на відміну від мушкета – дозволяв прицільну стрільбу, і притис його до щоки.[64] Навряд чи цей одинак насмілиться опиратися – зразу під трьома дулами. А якщо хтось просто їде у своїх справах – усе зрозуміє.

– Аго-ов! Православні!

– Тобі чого?

Драгон під’їздив так, що його праву руку не було видно.

– Нічого! Бачу, що попереду козаки їдуть, то гукнув, аби не…

З цими словами Драгон зістрибнув на землю, бо битися кінно він не вмів – в усьому світі драгони лише їздили верхи, а воювали на ногах, у Московському царстві їм навіть шабель не видавали… Невдало стрибнув – з голови впала шапка. Утім, супротивники заспокоїлися.

– Ба-бах!!! – Рахман пальнула з рушниці – ясна річ, мимо – і вискочила з кущів, щось дико волаючи і розмахуючи кинджалом покійного Петра Білого.

І хоча цей прийом відвертання уваги винайшли, мабуть, ще до потопу, він частково себе виправдав: Дем’ян та Федір пальнули саме в рахмана, і один із них влучив – від удару жінка не встояла на ногах.

Отаман був досвідченішим – його куля вдарила в бік Драгона і не влучила в серце тільки тому, що Кирин крутонувся, метнувши ножа і вихопивши пращу песиголовця.

Випробувавши її по дорозі, козак дійшов висновку, що секретів тут два: треба підібрати пласке, гладке каміння і махнути особливим махом. Далекобійність була мізерною, навіть меншою, ніж у пістоля, але точність – кращою.[65]

Отож, коли на нього скерував коня Федір, вихопивши з-за пояса кістень (отаман падав з ножем у горлянці), то козак обома руками махнув пращею – і вершник, який просто не зрозумів, що таке в руках ворога (як колись не зрозумів цього Голіаф[66]), вилетів із сідла.

Рахман спробувала атакувати Дем’яна, але саме спробувала: хоча той і перелякався до смерті (бачив же, що влучив просто в груди, а на такій відстані мушкет пробиває людину наскрізь, причому в отвір поранення два кулаки влізуть), проте інстинктивно знайшов правильний шлях: перехопивши мушкет обома руками, ударив так, що, мабуть, уклав би на місці гов’яда.[67] Козак подумки вилаяв себе за те, що не взяв вогнепальної зброї. Коли вирішував, то здавалося, що отак краще приспати пильність: побачать, що рушниці немає, – не стануть зразу стріляти.

Боян метнув другого (і останнього) ножа, але Дем’ян ухилився. І, випустивши мушкета з рук, пішов на Драгона з шаблею.

Хоча Дем’ян не був першим рубакою не тільки в світі, але, мабуть, і в своєму місті, Драгонові було тяжко. Він ледве встигав приймати удари на щит, від якого летіли шматочки шкіри та дерев’яної основи.

Коли ж він спробував ударити чеканом, противник швидко ухилився і так махнув шаблею, що Кирин мало не залишився без руки. Доводилося, обороняючись, чекати на помилку ворога – а її все не було…

Помилки припустився він сам: противник намагався зайти з правого боку, Драгон потроху розвертався – поки сонячне світло не вдарило просто у вічі.

Уже не сподіваючись ні на що, козак щосили – і майже наосліп – махнув клевцем.

Страшний біль обпік голову, але тієї ж самої миті Драгон відчув власний удар – так, неначе дошку пробив.

Кров заливала очі, але, витерши її рукавом, Кирин побачив, що ворогові ще гірше![68] Власне, той уже конав: розтрощені ребра пробили легені. Та й зла сила – бійка…

– Мене звуть Дем’ян. Служби… Собачі морди.

Він не доказав, але Драгон зрозумів, що той прохав замовити поминальні служби, бо боявся до пекла потрапити за спілку з песиголовцями.

– Скажи, хто послав, – будуть служби!

– Не знаю… Він, – рука простяглася до мертвого отамана, – усе робив. Ми тільки сюди провести та…

Помираючий затнувся, але Боянові і це було зрозуміло: «Сюди провести та з місцевими розбійниками зв’язати».

– Даси гро…шей на служби?

– У мене слово одне! Дам.

– Не знаю, хто… Отаман наш – неначе… холоп, але в Білгороді він полковникові наказував… Гадаю – холоп боярина, та, либонь… що когось із перших бояр. Кинь, до такої… висоти не дістанеш.

– Та хоч буду знати, звідки стерегтися…

– І то правда.

З цими словами помер Дем’ян.

Рахман підійшла, тримаючись обома руками за голову. Утім, Киринові було не до чужих болів – він надто багато бачив людей, які померли страшною смертю, не обробивши ран вчасно.[69]

Порох він захопив саме на такий випадок.

– Сип на обидві рани. Не жалій. Знайди два шматки дерева.

Боян зібрав рештки волі докупи – кінці гілочок у руках рахмана зайнялися вогнем.

– Підпалюй порох – на обох ранах зразу. Бо не витримаю…

Від страшного болю козак знепритомнів.

* * *

Перше, що побачив Драгон, прийшовши до тями, – місяць та зірки у небі.

Як не дивно, але рани боліли менше, аніж минулого разу, коли його підстрелили під Лоєвом. Значно менше.

Драгон зрозумів, що він лежить, укритий власним кожухом.

І що під тим кожухом він лежить не сам.

Кирин повернувся на бік, торкнувся губами її щоки – і далі все сталося само собою.

– Я, мабуть, краще лікую, аніж сама досі гадала. Галчині очі світилися у темряві.

«Цікаво – сама чи рахман? І питати незручно. А, до біса! Розберуся завтра!»

– Почекай, тобі треба ось цього випити.

Баклага була срібна. Так само належала небіжчику Білому. Ех, Петро…

Засинаючи, Драгон подумав, що, мабуть, ковтнув якесь сонне зілля.

Удруге він продер очі десь уже опівдні. І ще до того, як на поклик: «Агов, Галко!» – ніхто не відгукнувся, він уже все зрозумів. І гукав-то непевно, знав – нікого вже немає.

– Коня хоч залишили, такі-сякі доньки? – спитався він сам до себе.

Виявилося, що не тільки коня. Ще й другого мерина, на якому їздив Дем’ян-небіжчик. І гроші. І зброю. І – невідомо звідки – паляницю досить свіжого хліба.

І сплячу дівчину.

Драгон засідлав коней, перекинув нещасну через сідло коня Дем’янового. Щось випало. Козак підняв кинджал.

«Ота песиголовиця, мабуть, про нього говорила».

Кинджал був схожий на шпагу Боярина тільки формою клинка, але чомусь Кирин не сумнівався: їх робив один майстер.

– Де ж шукати твого… і, до речі, хто він тобі?

Питання було, як кажуть філозопи, риторичне, але раптом козак здригнувся, неначе його хтось ударив.

Він знову потрапив у безвихідне становище.

Покинути безпорадну на поталу песиголовцям і, можливо, комусь ще страшнішому він просто не зможе. Не так вихований, та й, попри всі криваві роки, щось у нього залишилося від того молодого купця, який погодився взяти з собою та передати «братові» склянку – бо так попросила якась жінка. Знав би, щ? в тій склянці!

А зараз ця нещасна дівчина висла в нього на шиї, як каменюка.

І не в тому річ, що не знати, що та як пояснювати першому ж старшині, який трапиться на дорозі.

А річ у тім, що єдиний шлях, який Кирин вважав безпечним – шлях на Низ, за пороги, – відтепер закрито. Немає у Драгона свого зимівника – тільки місце в Уманському курені.

А в Січ Запорозьку жодна жінка ще не ступила.

І «вносити» теж не дозволять.

Розділ III

Страхопуд

Початок травня 1651 року

Світло від вогнища можна було побачити хіба що з небес – бо, по-перше, воно ледве жевріло, а по-друге, жевріло в ямі.

Ще місяців зо два тому козак Уманського куреня Кирин Драгон сказав би, що цього більш ніж досить, але тепер він упіймав себе на бажанні не виходити з-під дерев: чи, бува, не кружляє в небі хтось на помелі чи… як отой арабський купець казав – на килимі?

Бо він бачив ще й не таке.

Отож, вечеряючи смаженою на рожні рибою (гачок та моток шовку завжди носив із собою – батьківська ще наука, скільки разів виручала, хоча й коштує шовк дорого, та життя дорожче – дякую, батьку, не забуду до скону), він сушив собі голову: що ж робити? І єдиний вихід, що спадав на думку, козакові не подобався.

У недавній сутичці його було двічі поранено, і хоча відьма чарами загоїла рани, проте будь-який новий ворог уклав би його на місці – слабкий став запорожець, як кошеня. (Він звідкілясь знав, що чаклунка використала його ж власну життєву силу, та й не перші були ці рани в його житті, не міг він просто на травах так швидко одужати, але й слабкості такої після не таких уже й тяжких ран не мало би бути – одно явно з іншим пов’язане).

Сила ж могла знадобитися будь-якої миті, бо на козака полювали. Полювали песиголовці, можливо, навіть дві різні зграї песиголовців, полювали чаклуни – адже до загибелі Брацлавського полку доклали рук два ворожих ворожбити (власне, три – проте третього Боян убив), і слід було гадати, що вони вже щось та про нього знають.

Нарешті, Кирин був певен, що його досі розшукують люди Молдовського господаря, до замаху на якого козак був причетний сім років тому.

І не те лише важить, що Лупу – він і є лупу,[70] сорок тисяч уже стратив,[71] отож сім років – не термін для його помсти.

Головне, що слуга, якому молодий та наївний хлопець передав склянку (вірив, дурень, що ліки! Вірив, що від сестри!), встиг із палацового вікна сторчголов стрибнути – чим і порятував себе від тортур та палі, а майбутньому козакові дав час накивати п’ятами… Що, в свою чергу, означає: господар і досі не знає, від кого був даруночок, і навряд чи це незнання сприяє його гарному настрою. (До Драгонових вух доходили чутки про людей, що шукають хлопця з рудим пасмом у волоссі.) Два роки тому, коли гетьман уклав із королем мир,[72] Кирин навіть не намагався найнятися до якогось купця, а подався на Низ – туди, де не люблять питань «а хто це і звідки?» – точніше, не люблять цікавих.

Проте… Проте не було в козака зимівника на Низу – тільки місце в Уманському курені.

Отже, з жінкою на руках, з жінкою, хворою на дивну хворобу – тривалий сон (слова «летаргія» козак знати не міг), – йому туди зась. Тим більше, що її теж шукають. Не шукали б, то можна було б почекати у тому селі, де її залишив, обіцяючи повернутися… До речі, невідомо, хто він для неї – батько? Брат? Чоловік?

Але на неї теж полювали, і місце песиголовцям було відоме.

Залишався один вихід – на Дон, а, як там кажуть, – «с Дону выдачи нету».

Проте… Знову «проте»! Один із двох чаклунів, що чомусь об’єдналися проти козаків, був впливовою людиною на Москві, можливо навіть – із ближніх бояр царя Олексія. Щоб така людина – та не мала шпигунів на Дону?

«А ось про це – потім», – Драгонова рука лягла на пістоль, великий палець повільно, аби не клацнути, почав зводити курок…

– Не лякайся, ми добрі люди.

– А де ж гора? – мимоволі прохопився козак.

– Гора в горах. А нам і пагорба вистачить.

Дух Гори мав точнісінько такий вигляд, як у переказах розповідали, – невеличкий такий дідок із бородою аж по коліна. І навіть слова були ті самі, з дитинства знайомі.

– Поздоровкався б зі старою людиною.

– Здоров був, якщо вмієш хворіти.

Козак подумки лайнув себе – останні слова вийшли грубуватими.

– Неввічливий ти якийсь. Невихований. Я ж скарбу не дам. – У слові «скарб» пролунав ледь прихований глум.

– А якщо «добрі люди» – то зі спини не підходь, я ж міг і почастувати.

– Гадаєш, візьме? А що – рука самого Бояна…

«Тьху, та що ж це робиться? Написано на мені, чи що, чи як?»

– …рука самого Бояна, може, і візьме. А може, й ні. А от проклясти я все одно встигну.

– Дзуськи! Я первісток![73]

– Наївна людина!

«Ну вже свого батька я знаю!»

– Не кинули б вони дитину, хай і байстря.

– Правда твоя, не кидав. Та вони всі померли, брати твої.

– Земля їм пером. – Казати «Царство їм небесне» в присутності духа якось не випадало.

– Ну це так. Мати всіх прийме.

«І його тягне на філозопію!»

– Так що, Бояне…

– Та який з мене, в біса, Боян! Я навіть не знаю, що він за один був!

Дідок узяв бороду в кулак, кілька разів обернув:

– Але ж знаєш, що був, що це не просто титул – ім’я людини.

«А справді – я знаю, хоча ніхто мені не казав, проте знаю, і квит!»

– Так хто ж це був?

– Цар. – Тепер дух був цілком серйозний. – Цар обрів.[74] Твій предок. Ворожбит. Мартелові з ним не рівнятися. А про Хельгу взагалі шкода говорити. Земні володарі досі звуть себе ім’ям того, хто винищив обрів.[75]

«Якби він ще пояснив, як я вмудрився Бояном стати». Співбесідник неначе почув питання.

– Добре, що Боян, помираючи, встиг на тебе перекинути.

«Справді, як це я забув – жоден ворожбит не може померти, поки не передасть комусь іншому свою силу».[76]

– А оце брехня – те, про що ти подумав. Ніяких чар – просто я здогадався. Чаклун-то померти може, а от його сила – якби той Боян не встиг перекинути на тебе, вона б сама шукати пішла нового хазяїна – і це могла б бути і не людина.

Дух примружився, наче кіт:

– То як щодо скарбу?

«Якщо це жарт, то вже не смішний».

– Краще пораду дай.

– Ти сказав. Порада замість скарбу. Жалкувати не будеш?

Драгон відчув, що ще трохи – і він не витримає.

– Давай, діду, домовимося: якщо я правильно вгадав, що скарб мені все ’дно не дістався б, то ти мені – дві поради…

Дух зітхнув – якось зовсім по-людському:

– Купець і в пеклі торгується… Добре… Перша порада…

«Зараз він утне якусь штуку…»

– Перша порада тобі – стережися, Бояне.

Козак мовчав досить довго: з одного боку, гість відверто знущався. Проте…

Проте назвати пораду неслушною було важко. Стерегтися справді потрібно.

Отож треба було підібрати таке питання, аби дух не міг викрутитися.

– Як допомогти оцій дівчині, що зі мною?

– Ніяк. Допомога їй не потрібна.

Ось тепер Боян ледь стримався! Ні, він розумів (а ще того більше – відчував) – дух знову сказав пряму правду, чомусь, у якомусь сенсі дівча справді не потребувало нічого. «Може, вона зараз щаслива, спить та бачить себе королівною».

– Ну, що ще скажеш?

– А те й скажу: не я до тебе – ти до мене прийшов. Отже – є що сказати… – козак затнувся.

– Отож «або кажи, або геть забирайся»? А що, можу й забратися.

Козак одвернувся. Матері його чорт, скаже – так скаже, не скаже – ну й біс із ним.

– Нумо, хлопче, мізкуй! Ти ж мене упізнав одразу, то згадуй, що люди кажуть!

– Найчастіше розповідають, як малого хлопця побили, а він плакав, бо шапку загубив, впала вона у провалля, а ти йому її повернув, та ще й повну золота.

– Брехня. Тобто брехня про золото, а все інше що було, те було, аж приємно згадати. – Дух подивився на Кирина і, бачачи, що козак нічого не розуміє, продовжив:

– Мізкуй, хлопче, мізкуй.

«Та до чого ж він веде?!»

– Начебто я нічого не губив…

– Нічого – можливо…

«Що він хоче сказати? Я загубив не щось? А… а когось? Невже і таке можливо?»

– Друзів! Товаришів! Побратимів! – і затнувся, побачивши духів вираз обличчя.

– Хто вмер, той вмер.

– То не крути!

– Двох жінок загубив ти, Бояне.

– Та вони ж самі від мене втекли.

– Ну то й що? Як гадаєш, що буде, коли помітять – одна з двох у вогні не горить, у воді не тоне, її не лише куля – шабля й та не бере! Візьмуть на муки, усе скаже, а ім’я в тебе рідкісне, прикмета страшна…

Ну, це козак і сам знав.

– І як же мені знайти їх?

Дух мовчки показав на річку:

– Дивися, Бояне. Уважно.

Козак напружив увагу. Точніше – він би не зміг пояснити, щ? саме зробив, але зробив щось таке, для чого і слів не знав і що, власне, зробилося само собою при слові «дивися».

З глибини води на поверхню проступили три смуги: одна, широка, іржава, дуже нагадувала ті сліди-не-сліди, що їх залишали песиголовці, друга, золотиста та яскрава, поряд із нею іще одна – рожева, дуже тонка та бліда.

Драгон озирнувся, водячи поглядом по землі. Так і є – за ним теж тяглася золота смуга.

– Так-так, усе вірно.

– Скільки?

Від подиву та, чого там, і переляку (берігся-ховався, а, виявляється, воно все дарма – слід усе ’дно залишився) козак висловився не дуже ясно, проте дух зрозумів:

– Буде видно днів, мабуть, зо три. Злякався?

Драгон знизав плечима. Він давно вийшов з того віку, коли міг до чорта в зуби – аби довести свою хоробрість.

– Ану накажи йому щезнути.

Кирин наказав – і нічого не змінилося. Він спробував укласти в думку всю свою силу, все, що став відчувати зовсім недавно: «Щезни! Щезни! ЩЕЗНИ!»

Дідька лисого! Слід залишився.

– От і добре.

«Знову знущається…»

– Не зрозумів? Тепер твій слід може побачити лише рівний тобі чи, звісно, той, хто вищий за тебе. А їх небагато – і тих, і других.

– Тяжкі часи настали, якщо таких, як я, небагато.

– І се правда, тяжкі часи.

– Ось такий колір, – Драгон показав пальцем на іржаву смугу, – я бачив уже раз.

– Таки-так, його залишають за собою ті, хто не з нашого світу. Не забувай – одна з них рахман.

«А в них усе, неначе у дзеркалі».

– Тобто Галка – слабка чаклунка, отже, рахман – могутня.

– Галка взагалі не чаклунка, скільки тобі пояснювати? – старий розсердився бозна-чому. – Вона чує чари, це зовсім інше! І в цьому вона дуже сильна.

– А тоді чому за рахманом тягнеться ширший слід?

– Сходи туди й запитай у мого рахмана!

«Ось воно що! Він скаженіє тому, що чогось не знає!»

У схилі пагорба з’явився отвір, у якому світилося біле світло (козак подумав, що ані свічки, ані каганець не дадуть такого білого та спокійного світла – звичайно язики полум’я викликають танок тіней).

Дух пішов назад – не порачкував, а саме пішов назад, неначе в нього були на потилиці очі:

– А хлопцеві я золота не давав. Сільський пастушок, його б убили за золото. Я йому сили додав від землі-матері.

З цими словами дух щез в отворі, а за цим щез і сам отвір.

Козак повільно, дуже повільно обернувся. Він знав, що знову не сам, але тепер боявся налякати.

– Боян, – напівствердження-напівпитання.

«Ось що дух мав на увазі, він лише пропустив слово “вже” – вона вже допомоги не потребує».

Утім, дівчинка не була схожа на перелякану – і на таку, що вже нічого не боїться, – теж.

«Мабуть, довіряє Боянові». Звідкіля вона знає, з ким має справу, теж було ясно: в руках тримала шпагу, про яку Богун писав, що вона є знаком – хто володіє, той і Боян. «А якщо вкрадуть? Треба було в духа спитати». Однак дівчина не дала козакові часу на роздуми.

– Дольх! Майн дольх!

Драгон, як і майже всі молдовські купці, знав десь дві-три сотні німецьких слів – у сусідній Трансільванії це одна з державних мов, на княжій службі чимало німців.

«Дольх – це кинджал».

Витяг його з-за халяви, простягнув дівчині. Та й собі простягла шпагу.

– Ну й що далі робитимемо?

Власне, сам себе питав, але дівчина у відповідь показала рукою спочатку на сліди, потім на коней, потім махнула рукою вздовж річки – мовляв, давай у погоню!

«Вона що, все чула? Та, мабуть, ні – розуміла б, то звернулася б нашою мовою. Ладна гнатися будь за ким – аби разом з Бояном».

Дівчина щось заторохтіла німецькою мовою, козак зрозумів лише слова «Боян» та «фатер», повторені по кілька разів кожне.

«Він усе-таки її батько. Але так не піде».

– Но Боян! Боян ніхт! Кирин! Кирин мене звуть!

– Кір! – погодилася співбесідниця.

– Кирин!

– Кір! – дівча аж тупнуло ніжкою.

«Нехай його буде гречка. Це завжди пояснити можна – те, що вона так мене зве».

– А тебе? Ду найме?[77]

Дівча посміхнулося:

– Матьяш!

«Це ж хлопчаче ім’я! А, ясно – вона бажає і далі вдавати хлопця, але боїться, що я забудуся та назву жіночим ім’ям».