Зруйноване гніздо

вони. - Доїдеш до лиману безпечно, а на лимані наше товариство

рибачить, так дасть тобі пораду, як добутись до Січі. Щоб же

товаришеві безпечніш було у дорозі і, щоб не затримали його де-небудь

турки, кордонний сотник, прощаючись, доручив йому білет з турецькою

печаткою.

XI

Іде Демко понад Бугом і серце у нього радіє: скрізь узброєні

запорожці кіньми грають, червоні штани козаків, мов той мак, по

зеленому степу красуються, а на сотниках та хорунжих ще до того й

жупани кармазинові - так очі у себе й беруть. Зброя у всіх сріблом та

золотом сяє... Де у кого рушниці за плечима чорніють, а де у кого спис

у руці гострим залізом виблискує. Чисто все так, як було й на Україні.

Аж заплакав Рогоза сльозами; так любо йому було після двох років

пригнобленого життя побачити узброєне військо запорозьке, що, гарцюючи

тут кіньми, держало на гостряках свої списи, разом з білими прапорками

- козацьку волю. Переходячи від кордону до кордону, Рогоза доїхав до

лиману і там справді здибав велику ватагу запорожців. Вони рибачили

трьома військовими байдаками, закидаючи у лиман великі сіті. Демко

знайшов тут чимало своїх товаришів, та знаючи, що всяка прогаяна

хвилина завдає нових мук Галі у її тяжкій неволі, він не хотів

спинятися біля товариства і тільки спитав, як їхати до Січі. - Їдь,

товаришу, на Тилигул на Хаджібей до Вилкова, а там розпитаєш. У

Вилкові наших багато. Біля Тилигулу та Хаджібею Рогоза побачив

однокурінців, що будували собі хати. Чимало з братчиків вже поженилися

і вихвалялися Демкові, що вільної землі по Буджаку скрізь багато і

турки не забороняють займати займища. “От, сюди я й приведу Галю... -

мріяв козак. - Тут все, як у нас: лимани й степ, така сама Україна”.

Через кілька днів Рогоза прибув до невеликого молдавського міста

Вилково, що стояло на самому березі Дунаю, а у тому місті сидів

полковник Запорозького Війська Свербиніс з кількома сотнями

товариства, постачаючи звідсіля на Січ борошно, крупу й інші харчі.

Почувши від Демка про його пригоди, Свербиніс почав сміятись. - А лиха

мати вас там держала? Ото було б не відбиватись от товариства, а йти

разом. Бач, який чернець з тебе бравий, навіть борода одростає. - Та

як би ж я голив її у дорозі? - виправдувався Рогоза. - Ну гаразд, так

виходить, що запорозька соломаха смачніша за московську патоку? -

Бодай і ворогові не коштувати тієї патоки! - Та от, якщо хочеш до

Січі, так треба тобі їхати дубом. До Січі, братику, конем немає ходу.

Тут ще з десяток є таких саме втікачів, як і ти, так от мої хлопці

везтимуть завтра до Січі борошно, та й вас усіх заберуть. Другого дня

великий байдак, навантажений борошном, виїхав кілійським гирлом Дунаю

у Чорне море. Січ Запорозька тоді ще була не на Дунавці, як в останні

часи перед зруйнуванням її 1828 року, а біля Читал на Сулинському

гирлі; через те запорожцям доводилося об'їздити Чорним морем великий

острів. Хоч з нап'ятими вітрилами байдак і біг хутко, а все-таки у

Сулинське гирло він повернув тільки надвечір. Серце запорожців раділо,

коли вони побачили по островах Дунаю таку саму плавню, як і у Великому

Лузі на Дніпрі... Ті самі верби, дуби, осокори, шелюги з червоної лози

та очерету. Так само герготіли тут по озерах та протоках гуси, так

само буркотіли горлиці, стрекотіли сороки й кували зозулі...

Здавалося, що вже не було чого запорожцям більше бажати і всі мало не

плакали од щастя, почувши від дунайців, що все це належить товариству

і тут всякому запорожцю вільно і рибачити і полювати. Ще більше зрадів

Рогоза, коли на другий день байдак, звернувши з Дунаю у протоку,

привернув до берега і він побачив на острові тридцять вісім новеньких

куріньків, що підковою обступили майдан, так само як і у Січі на

Підпільній; там же, де підкова зближалася кінцями, стояли: паланка,

скарбниця і розпочата в будові церква. Рогоза пішов понад протокою до

Січі. Берегом стояло багато великих і малих човнів і тут же запорожці

працювали: хто лагодячи човна, а хто плетучи сіті. Козаки здивовано

оглядали незвичайного гостя - ченця, не пізнаючи Рогози; він же не

хотів ні до кого признаватись, поспішаючись до Платнирівського куреня,

де мав надію здибати свого старшого брата Петра. Петро Рогоза був

років на десять старший за Демка. Він був далеко завзятішої вдачі, ніж

Демко та менші брати. Завжди суворий і рішучий з надзвичайною міццю,

він був страховищем не тільки для татарів та турків, коли зустрічався

з ними у бойовищах, - його боялося й січове товариство. Боронь Боже

було, коли хто скривдить товариша, або не по правді поділить здобич -

уже Петро й тут... І досить було йому показати свого великого і, як

довбня, важкого кулака на товстій, вкритій чорним волоссям руці, щоб

той, хто скривдив, не тільки згоджувався ділитись по правді, а ще й

свого додавав покривдженому, аби збутися лиха. Уславився Петро Рогоза

поміж товариством ще на Дніпрі і під час переходу був обраний за

осавула у тій частині війська, що мандрувала суходолом через Дике

Поле. Демко Рогоза, їдучи до брата, був неспокійний, бо знав, що Петре

дуже гнівається на нього за те, що він покинув товариство, лишився на

Запорожжі й одружився. - Дивіться: чернець, чернець! - почув він од

берега хлоп'ячий голос. Той голос здавався Демкові дуже по знаку і,

глянувши на хлопця, він пізнав свого найменшого брата Василя. З Січі

хлопець пішов за братом Петром зовсім малим, за останні ж два роки він

добре виріс і склався на молодика. - Васильку! - радісно скрикнув

Демко. Хлопець не зразу пізнав брата і тільки згодом, добре

придивившись, радісно кинувся йому на шию. - Демку, Демкуі…- гукав

він, обнімаючи брата. - Нащо ти пішов у ченці? - Скажи краще,

Василечку, - одповів Демко, - де брат Петро? - Тут, Демку... тут усі:

і Петро, і Гнат. Ходи сюди! Хлопець потяг брата під кручу до води і

там Демко побачив Петра, що разом з середнім братом Гнатом конопатив

дуба. Петро був у самих штанях без сорочки, щоб не попсувати її

дьогтем, свої ж широкі” як четверикові лантухи, штани він підкачав

угору і прив'язав мотузком до очкура. Все його могутнє, волохате від

волосся, тіло було в усій своїй красі. В одній руці він держав на

довгому держаку квач, а в другій кудель, і коли Василь гукнув братам,

що іде Демко, Гнат, що був молодший за Демка, вибіг йому назустріч,

Петро ж так і зустрів брата, не випускаючи з руки квача. - Ото замість

того, щоб одружитись, так пішов у ченці? Що ж, се діло добре: ліпше

спасти душу у монастирі, аніж запровадити її у пекло через жіночу

спокусу! Демко зразу розказав, що він не тільки не чернець, а справді

оженився й оселився на Базавлуку. Не потаїв він і того, яке лихо

випало на його голову. Оповідання Демка не викликало у Петра ніякого

до брата співчуття, навпаки, слухаючи його, він навіть неначе радів з

того, що брат зазнав лиха за те, що не послухав старшого брата, коли

він, Петро, не радив йому лишатись на Запорожжі і предрікав все те

лихо, що сталося. - Чого хотів, того й добув, - сказав він врешті,

коли Демко скінчив. - Нема на кого нарікати... Не будь зрадником та не

покидай товариства! - Брате! - скрикнув Демко, - не один же я лишився

на Україні!.. Половина товариства лишилася там! - Від того ж і лихо

наше, що забули ми честь лицарську та тулимося до бабського боку! Тобі

дівка миліша й дорожча була за матір-Січ - ну так і живи, як знаєш! -

Бійся Бога, Петре! Чи не однієї ж ми матері діти? Я до тебе за порадою

прийшов: дружина ж не люлька, жива душа... до того ж син у мене

лишився на Базавлуку... Допоможи вирятувати їх обох з неволі. - А який

біс намовив тебе придбати собі ту пеню? - Та годі бо про се, Петре,

вже того не вернеш. Коли у тебе є хоч шматок людського серця, так ти

пожалій мене. Глянь, що ті кати мені поробили!.. З останнім словом

Демко зняв з голови свій підкапок і відкинувши рукав, показав

тавровану руку. Побачивши на голові брата замість оселедця лише кілька

випадково не одрізаних волосків, Петро Рогоза вип'яв на нього повні

жаху очі. - Де оселедець? - грізно гукнув він через хвилину. - Се так

з нас, запорожців, знущаються: таврують нас, як волів, і на глум,

привселюдно, одрізують нам оселедці. - Хто саме одрізав? Говори! - ще

голосніше гукнув Петро так, що, зачувши його вигуки, запорожці почали

оточувати братів колом. - Князівський управитель! - Яку ж смерть ти

йому заподіяв? - з погрозою спитав старший брат. Демко соромивсь

одмовити на се питання і винуватим голосом почав розказувати, як він

лагодився зарізати управителя, і як Галя не допустила його до того. -

Нікчемний бабій! - несамовито скрикнув Петро і так вдарив квачем по

дубові, що квач розтрощився на дрібні тріски, Дуже боляче було Демкові

почути від брата таку образу замість співчуття, так що він навіть

поступився од нього назад. - Так от яка у тебе, Петре, для брата

порада! Ну, так братайся ж ти тут з болотяним дідьком, а я пошукаю між

товариством таких, що дадуть мені пораду й поміч і без тебе! З тим

Демко хотів йти до Січі, але Петро, що, розтрощивши квач, стояв до

нього спиною, тепер враз обернувся до брата: - Підожди! Коли ти

подарував своє безчестя, так я не подарую такого знущання над

козацькою честю! Той, хто одрізав тобі оселедця, умиється своєю

кров'ю! Я поїду з тобою на Базавлук, щоб помститись за нашу честь.

Менші брати, Гнат та Василь, поважали й боялися Петра, мов рідного

батька, і дуже зраділи, коли він згодився їхати з Демком. Вони почали

розважати обох братів, щоб вгамувати збентежені їхні душі, і врешті

Петро таки пом'якшав і навіть пожалів Демка. Покинувши роботу, він

повів його до куреня, звелів скинути рясу і дав йому своє зайве

запорозьке убрання й зброю, а коли Демко передягся, повів його

показувати Січ. Надвечір, коли все товариство позбиралося до куренів

вечеряти, Демкові припала ще одна велика радість: між козаками він

побачив свого шуряка �вана та Якова Люльку, що не дочекавшись його у

плавні, прибули на Дунай дубом за два тижні до сього. Того ж вечора

троє старших братів Рогозяних і Балан з Люлькою вже радилися, як іти

на Україну, щоб помститись на знущання над запорожцями і щоб узброєною

рукою забрати Галю й Миколку. Всяк з козаків висловлював свої думки:

той радив їхати морем та Дніпром, інший кіньми, тим шляхом, що ним

ішов Демко; тільки Петро не казав, якої він думки, а коли його про те

спитали, він сказав: - Коли хочете, щоб я йшов з вами, то робіть те,

що я казатиму, а я сам, як знаю. Знаючи завзяття Петра, всі охоче

згодилися обрати його за отамана і покластись на його досвід та метку

вдачу.

XII

На другий день по Січі пішла чутка, що з російської сторони прибув

посланець од князя Потьомкіна з тим, щоб умовити запорожців

повернутись на Україну. Козаки захвилювалися. За два роки до Січі на

Дунай прибуло чимало простих селян, що тікали з України під

нелюдськими утисками кріпацтва, покидаючи там хто жінку, хто дівчину,

хто батька й матір. Таких втікачів було на Січі під той час мало не

стільки, скільки й певних запорожців, що вийшли з Дніпровської січі із

зброєю й деякими клейнодами, і хоч ті селяни на Дунаї одяглися у

козацьке вбрання і носили при боці шаблі, а проте їх тягла до рідного

краю непереможна нудьга за родинами. Не дивно, що звістка про

можливість вороття на Україну освітила душі втікачів надією на

з'єднання з родинами при щасті-долі, і вони нетерпляче дожидали того

часу, коли посланець прочитає лист Потьомкіна. Після обіду, справді,

довбиш вдарив у котли, скликаючи козаків на майдани. Товариство

посунуло туди з куренів, мов комашня, а разом з іншими пішли туди й

брати Рогозині. Коли брати вийшли на майдан, там уже стояла військова

старшина й російський посланець, невідомий полковник. У руці сивоусого

кошового була срібна булава, а при боці виблискувала дорогими

самоцвітами у золотих піхвах шабля. Ту шаблю, як сказав Демкові Петро,

подарував першому кошовому, Андрію Ляху, турецький султан з тим, щоб

вона переходила од кошового до кошового. Позад кошового дужий

запорожець держав волосатий бунчук. Військовий суддя держав свій

пернач, писар-каламар, біля довбуша були тулумбаси... Все було так, як

і в Січі на Дніпрі, навіть клейноди були однакові. Коли майдан був уже

повний, кошовий вклонився на всі чотири боки і оголосив, що прибув

посланець од відомого всім запорожцям князя Потьомкіна, по прізвищу

Грицька Нечоси, а з чим той посланець приїхав, так про те він скаже

сам. Після кошового почав говорити той полковник. Він повів розмову аж

від часів київських князів, доводячи, що українці й росіяни одної

матері діти; далі перейшов на те, що і у князя і у цариці дуже болить

серце за своїми, мовляв, “блудними дітьми” і вони закликають

запорожців повернутись до рідного краю. На доказ того, що він говорить

правду, полковник прочитав листа, підписаного князем, а у тому листі,

справді, було написано, що велика цариця, як рідна ненька, дарує

запорожцям всі їхні провини, закликає повернутись до рідного краю і

жити, де хто схоче. Коли посланець скінчив, кошовий сказав йому

голосно, щоб усі чули: - У нас, мостивий пане, всі козаки вільні. Кого

вабить до рідної України, нехай собі йде з вами. Ви ходіть собі вільно

по куренях і умовляйте козаків, як хочете. Ми того не забороняємо. Хто

з товариства піде на Україну та знайде собі долю, ми з того будемо

радіти; хто не знайде долі, той знову до Січі повернеться та ще з

собою й інших приведе, так що Війську Запорозькому шкоди з того не

буде. Що ж до того, щоб повернутись нам усім військом, як князь пише,

так про се ми порадимось з товариством завтра на раді, сьогодня ж

обміркуємо сю справу поміж собою. На тому рада й скінчилася до другого

дня. Надвечір полковник почав ходити по куренях та умовляти козаків

згоджуватись на пропозицію князя, - Хто хоче повернутись на Україну, -

додавав він у всякому курені, - не дожидаючи, поки підніметься все

військо, нехай бере у мене білет з печаттю, а з тими білетами, хто б

не йшов, вільно пропустять на кордоні. Увесь вечір і мало не всю ніч

запорожці хвилювалися. У Січі стояв великий гомін. Всі купчилися,

гомоніли, радилися й сперечалися. Часто промовці переходили од натовпу

до натовпу. Часом декілька окремих куп товариства сполучалися в один

великий натовп, що займав навіть півмайдану. Бажання побачити рідний

край примусило багатьох стати на тому, щоб згодитись на пропозицію

князя і ті, що згоджувалися, були не тільки з пізніших українських

втікачів, а навіть і з давнього січового товариства. - Яку землю дав

нам султан? - гукав у одному натовпі військовий старшина Бучинський. -

Отсі болота, що ні до чого не здатні? Яка се Січ, що з неї конем не

можна виїхати через те, що скрізь вода? Де наші коні? Де наші степи?

Які ми запорожці без коней? Рибалки ми тепер, а не запорожці! - Там на

Дніпрі вільні степи! - гукнув за ним Іван Губа. - Там святі Божі

церкви, а тут навкруги самі бусурманські погані мечеті! Зачувши, що

говорили Бучинський та Губа, Петро Рогоза зразу накрив обох промовців

мокрим рядном; - А ви ж чули у листі, щоб князь обіцяв повернути нам

рідні степи? Чули ви, щоб він обіцяв нам наші стародавні запорозькі

землі й вольності? Бучинський і Губа замішалися. - Хоч і не чули, а

певно, що все те нам повернуть... - Овва! А чому ж вони не повертають

вольностей та земель тому товариству, що лишилося на Запорожжі? Я вам

скажу чому: наші землі вельможі вже розмежували поміж себе, а

товаришів наших підвернули під себе у кріпаки, та ось що з ними

виробляють!.. Тут Петро зняв з голови Демка шапку, а далі заголив йому

руку й показав синє тавро. - Бачили, люди добрі, як одрізують нашим

братчикам оселедці, щоб не було й згадки про запорожців? Чули ви

коли-небудь таке, щоб людей таврували, як худобу? Великий натовп, що

був навкруг Петра, захвилювався й загомонів з обурення. - Отже,

глядіть!.. - говорив далі Петро. - Буде так усім дурням, хто послухає

брехунів Губу та Бучинського і повернеться на Україну! Не на те

закликає нас князь, щоб повернути Війську Запорозькому його землі й

вольності, а, мабуть, через те, що має на мислі турків воювати, так

шаблі наші йому потрібні, а як скінчиться війна, так поголять нам чуби

та повернуть у пікінери, або потаврують, як худобу, у кріпаки. Тоді,

може, знову. схотіли б ви на Дунай, так шкода: чортового батька тоді

султан кого-небудь з нас прийме. Поки Петро скінчив, засоромлені

Бучинський та Губа вже заховалися в натовпі козаків і пішли геть. Такі