Зруйноване гніздо

хвилин подорожні, попрощавшись з Глобою, поїхали далі, прямуючи поміж

піскуватими кучугурами та шелюгами верболозів до Самарського шляху.

Тільки увечері, коли вже сідало сонце, наші подорожні в'їхали у

стародавнє запорозьке місто Самар. Тут у Бадана чимало було побратимів

і приятелів, та тільки старий запорожець, побачивши, що по всіх дворах

та вулицях міста сновигали драгуни, улани й інші москалі, не схотів

ставати у Самарі на ніч. - Цур їм, тим москалям! - говорив він. - Од

них і поли вріж та тікай, бо без лиха не минеться! Найбільше він

боявся за Галю, - і справді, поки вони переїхали місто, москалі дуже

зачіпали її, вигукуючи всякі сороміцькі прислів'я та пісні, так що

бідна дівчина врешті почала плакати і з очима загорнулася хусткою.

Проминувши серед міста нову велику церкву на дев'ять високих бань, віз

незабаром спустився до річки Самар, до того місця, де коштом Війська

Запорозького содержувався пором, злагоджений з двох дубів. Чубаті

запорожці-дубовики вже пошабашили на ніч і сиділи у березі біля

таганка, дожидаючи, поки вкиплять галушки та смакуючи пах олії, що її

кухар чимало всипав у таганок. Подорожнім довелося б тут і ночувати,

коли б Глоба не поклав на віз побратимові баклажку з горілкою. Добрий

могорич і щире слово Балана піддобрили дубовиків і вони перевезли

подорожніх на другий бік річки.. За річкою віз потягся лісом,

поринаючи колесами в піску і підкидаючись на коріннях віковічних

дубів. Темрява ночі хутко оповила землю, а за рясними віттями дубів до

землі не доходив навіть промінь зірок. Проте старий козак ніколи не

забував стежки, по котрій проїхав хоч один раз за життя і тепер, не

вважаючи на темряву, він за півгодини потрапив до воріт монастиря.

Тут, біля хреста Божого дому, Балан почував себе в безпеці від

москалів і, не наважуючись турбувати ченців уночі, не дозволив Демкові

стукати у ворота, а розташувався на ніч під парканом монастиря.

Другого дня ранком за браму вийшов молодий чернець і впустив

подорожніх у двір. Балан зразу ж пішов до отця ігумена перебалакати

про свою справу, але виявилося, що вінчати в той день не годилося, й

ігумен наказав діждати завтрішнього. Весь ранок Рогоза ходив з Галею

по монастирському садочку і поза огорожею в лісі. Ніхто не бентежив

тут лісового птаства і воно щебетало, скрекотіло й виспівувало по

кучерявих дубах так, що здавалося, все повітря повне тих звуків;

людського ж голосу тут ніде не чуть було, і здавалося, що за паркан

монастиря не доходять ніякі вісті з світа. Здавалося, що тут дбають

тільки про Бога, а до іншого всім було байдуже; проте справді воно

було не так: Самарський монастир був частиною запорозької душі, і з

його тихих келій з смутком у серці прислухалися до того, що діялося на

Запорожжі. Навідався Рогоза і до шпиталю, де лежали покалічені під час

останньої війни запорожці. Там теж була непорушна тиша й спокій.

Тільки ченці ходили поміж ліжками калік, перев'язуючи їхні рани. І

подобалося Демкові се святе місце, так що тепер він зрозумів через що

тесть повіз його по шлюб сюди, а не до іншого міста. Смутний ходив по

шпиталю Балан. - За що ж і за кого проливали ви свою кров? - встало в

його серці питання, коли він дивився на покалічених січовиків. І гірка

сльозина полилась з ока старого запорожця. Після обіду молодий

послушник покликав Балана й Рогозу до келії скарбника колишнього

кошового Запорозької Січі Пилипа Хведорова. Старий чернець Пилип ще не

дуже давно був одним з видатніших діячів і лицарів Нової Січі

Запорозької. Козакувати він почав ще з юнацьких літ і за часів

кошового Костя Гордієнка брав участь разом з побратимом Баланом в

обороні Старої Січі. Врятувався він тоді тільки через свій незвичайний

хист та силу. Побачивши, що отаман і майже все товариство полягло по

окопах побите й покалічене, а вороги затопили Січ своїм військом,

Пилип вкинувсь у Дніпро і переплив його упоперек. Після того він

з'явився в Олешківській Запорозькій Січі, уславився походами звідтіля

на поляків, що мордували правобережну Україну, далі ж допомагав

Милашевичу під час переходу запорожців з Олешківської Січі на їхні

стародавні землі і упорядкував Нову Січ на Підпільній. У Новій Січі

він уславився походами на татарські городи та турецькі землі і,

нарешті, в 1764 році був обраний за кошового отамана. Кошовим отаманом

Пилип був не великий час, бо, побачивши, яку велику силу набула в Січі

заможна козацька старшина і що вона сама схиляється до знищення

стародавніх запорозьких звичаїв і рівноправного товариства, він через

рік сам зрікся кошевства і пішов рятуватись у Миколаївську пустинь.

Рогоза не був на Січі за часів кошевства Пилипа і зовсім його не знав,

Балан же, побачивши у невеликій келії сивобородого старця, не пізнав

би в ньому свого давнього побратима, коли б очі старця не світили

з-під довгих сивих брів тим вогнем, що грав ще замолоду. Старий

Дмитро, побожно схрестивши руки, попросив у свого колишнього побратима

благословення, а слідом по ньому підійшов під благословення і молодий

козак. - Сідайте, друзі мої й товариші... - промовив чернець,

показуючи на лаву - і оповідайте мені, як сталося те, що розкраяло

наші душі. - От свідок всього, що було... - одповів Балан, показавши

на Рогозу. - Нехай він сам тобі розкаже. Молодий козак розказав про

всі події, що сталися під час скасування Запорозької Січі, не

проминувши й того, як з-під престолу церкви святої Покрови полковники

московського війська забрали шухлядку з царськими грамотами та

універсалами польських королів про непорушність запорозьких вольностей

і як після того донські козаки пообдирали з образів коштовні ризи і на

шматки порубали срібні царські врата. Слухаючи оповідання Демка,

старий чернець заплакав, мов дитина, а проте, коли Рогоза, побоюючись

ще більше його хвилювати, спинився, він наказав говорити далі: - Нехай

почую все! Може, скоріше моє серце розірветься у грудях і не дасть

мені пережити смерті неньки Січі. Знаю я, що гріх се мій великий... що

я повинен думати тільки про прийдешнє царство, але де ж взяти сили,

щоб забути ту тяжку кривду, що нам заподіяли? Коли Рогоза скінчив

оповідання на тому, що більшість козаків помандрувала на Дунай,

чернець, сумуючи, похитав головою: - Не матимуть вони там долі, бо за

турецьку землю доведеться нашим бити нас хрещених і се буде

нестерпучою мукою всьому товариству. Гріх думати те, що я думаю,

прости мене, Господи, а ліпше було б вам тут битись за матір Січ до

загину. Не так вчинили ми, коли впало лихо на Стару Січ. Спитай он

свого тестя. Ми билися до останнього і не осоромили козацької слави, а

через те, хоч померла Стара Січ, так народилася Нова. Правда, що на

все воля Господня. Я буду молитись за тих, що помандрували, шукаючи

нової долі, бо доля їхня в руках Господніх. Проте думки старого ченця

не до Бога слалися: він почав згадувати молоді літа та морські походи

на бусурманів і переказувати все, що знав про славні часи кошевства

Івана Сірка. Очі колишнього кошового заграли вогнем молодого завзяття,

а постать його вип'ялася й виросла так, що й чорний клобук на його

голові й ряса здавалися зовсім не на своєму місці. Несподівано в ту

хвилину вдарив дзвін до вечерні. Слова заніміли на устах ченця, очі

погасли, вся постать його стулилась і зігнулась, і колишній кошовий,

ставши в куток до образів, почав бити поклони. Побачивши те, Балан та

Рогоза, щоб не перешкоджати Божому чоловікові і не спокушати його,

вийшли потихеньку з келії і зачинили за собою двері. Одстоявши ранком

другого дня в церкві службу, Демко Рогоза й Галя Баланівна стали на

рушнику і взяли шлюб. Вінчав Рогозу, як і завжди вінчав запорожців,

сам ігумен і поблагословив їх на нове життя власною рукою. Після вінця

Балан повів молодих вклонитися Пилипові і разом попрощатися з ним. Під

час прощання старий Балан, турбуючись про майбутнє життя після

зруйнування Січі Запорозької, заплакав. - Не сумуй, товаришу! - неначе

спокійно сказав колишній кошовий. - На все бо є воля Божа і без його

святої волі не було б зруйновано Січі Запорозької, Блаженні кротці,

іже синами Божими нарікуться! Треба скорятися волі Господній і від

нього сподіватися милосердя. За ту ніч, що минула після першої розмови

з козаками, запорожець-чернець багато передумав і перестраждав і,

врешті, в його душі смиренний чернець, мабуть, переміг сина вільної

волі, запорозького кошового, бо здавалося, що його навчання виходило з

щирого серця.

IV

Через кілька днів щасливі та веселі молоді поверталися разом з

батьком до Базавлуку. Ще віз з уквітчаними волами був далеко од оселі,

а вже назустріч подорожнім вибігли Іван з Ївгою, а далі повиходили й

старі сусіди. Всі, радіючи, привітали молодих і предрікали їм щасливу

долю.

Недовго посиділи всі в хаті, а далі старий Балан пішов до пасіки

оглядати свої бджоли, а Галя, вхопивши Демка за руку, потягла його в

садочок. Той садочок був їй любіший за все на світі, бо біля нього

вона народилася на світ, по його стежках бігала своїми маленькими

дитячими ноженятами, працювала в ньому біля квіток та рослин і у

вільний час спочивала в холодку його кучерявих вишень та яблунь.

Всякий кущик, всяке дерево і навіть квітка в садочку були їй знайомі

як рідні діти й брати. Вона хутко бігла тепер стежкою саду від куща до

куща, від дерева до дерева, оглядаючи їх і манячи за собою того, хто

був їй тепер найдорожчий на світі, - свого чорновусого красуня Демка.

Крізь віття кучерявих вишень та яблунь її привітало своїм промінням

ясне сонце, а з-поміж зеленого листу до неї озивалося співуче птаство

та поглядали на неї своїми рум'яними боками рясні яблука.

Так, перебігаючи з одної стежки саду на другу, молоді вибігли під

верби на берег лиману і на них глянула безкрая, блакитна просторінь

осяяного сонцем величного лиману.

- Любий мій! - скрикнула Галя. - Чи є на світі що чарівніше за

нашу оселю?

- Тільки ти, моє серденятко, чарівніша! Чарівніша! Чарівніша і за

ваш садок і за сей лиман безкраїй і навіть за світ сонця! - одповів

козак, пригортаючи до серця свою красуню-дружину.

З того дня почалося щасливе шлюбне життя молодих. Галя ще з

дівоцтва була дуже упадлива до свого господарства, тепер же після

одруження ще дужче взялася до нього. Демко охоче допомагав їй в праці

коло городу й баштану і хоч був не призвичаєний до того, а проте скоро

почав привчатись до господарювання.

Коли зайшла осінь і господарські роботи скінчилися, Демко разом з

Іваном мало не щоранку виносили на човен сіті, кошелі, рагелі й інші

рибальські знаряддя й виїздили човном у лиман, а лиманом доїздили до

плавень і верталися тільки увечері, привозячи добру здобич. За

невеликий час вони наловили стільки риби, що її не було куди дівати.

Галя роздавала її сусідам, годувала наймитів і насолила вже дві великі

діжки на зиму, а козаки все везли та й везли рибу... Та яка все була

риба! Блискучі, як золото, коропи, срібні, ситі секрети (судаки),

зубасті щуки та чорні довгоносі осетри, а що вже було раків, так їх

Галя здебільшого викидала назад у лиман, лишаючи тільки таких, що були

більші за долоню доброго козака та ситіші за годоване порося.

За довгу зиму козаки все-таки занудьгувалися. Рибачити обридло, та

під кригою рибальство було й нецікаве. Демко взявся, було, до тих

книжок, що купив у Самарському монастирі, та тільки всі вони були про

житія святих і не цікавили молодих козаків. Думки обох запорожців

полинули до Січі, на Дунай; та й на свою рідну Січ, що покинули вони

на Підпільній, їм дуже захотілося глянути, бо й Демко і Гнат ніяк не

могли собі уявити ні того, що було тепер на Підпільній, де півроку до

того шуміло й гуляло товариство, ні того, що було на невідомому,

таємному Дунаї. Як на лихо ні з Підпільної, ні з Дунаю не доходили до

Базавлуку ніякі звістки через те, що зимовник Балана стояв осторонь од

шляхів і ніхто до нього не завітав.

Наприкінці зими Рогоза не втерпів і сказав Галі, що хоче поїхати

верхи, подивитись, що робиться на Підпільній, у Січі, але Галя прямо

уп'ялася в нього:

- Не їзди, голубчику! Ти ж говорив, що як випускали вас з Січі,

так наказували, щоб і не повертатись до неї. Як же ж ти поїдеш туди?..

Тебе заарештують і заберуть у москалі.

Жаліючи Галю, бо вона вже мала по весні стати матір'ю, Демко не

хотів турбувати її і рішив почекати ще деякий час.

Нарешті зима минула. Степи вкрилися зеленим килимом. Садки й

плавні почали вбиратися у лист. Понад степом защебетали жайворонки, а

в садках почали удудукати чубаті одуди, забуркотіли горлиці... нарешті

закувала й зозуля, а тут у Галі знайшлася й дитинка - маленький син

Миколка.

Нема чого й говорити, що всі тому Миколці дуже зраділи. Демкові

вже годі нудьгувати - почав допомагати Галі сповивати сина, та й дід

Дмитро кілька разів на день підходив тихенько до колиски глянути на

немовлятко.

Скоро почали міркувати про те, де малого охрестити і зважали за

краще зробити се у найближчій церкві: у Старому Кодаку.

Як тільки Галя одужала, Рогоза запряг воза і удвох з Галею повезли

дитину до попа.

Наблизившись до Кодаку, Рогоза побачив, що навкруг старої фортеці

будувалося чимало хат, а в ліву руку од Кодака, ближче до Половиці,

будувалася нова, велика слобода. Роздивляючись на всі новини та

розпитуючи вулицею у людей, де живе пан-отець, Рогоза наглядів свого

товариша з Платнирівського куріня - Гната. Він ледве пізнав Гната, бо

той був вбраний не по-запорозькому і навіть штани на ньому були сині,

а не червоні.

- Гнате! - гукнув Рогоза.

Той наблизився і, пізнавши товариша, почоломкався з ним.

- Ти що тут робиш у Кодаці? - спитав Демко. - Чи не оселився тут?

- Авжеж оселився. У лоцмани, бач, приписався. Нас всіх,

запорожців, хто приписався у лоцмани, лишили вільними і грунту нам

дали. Ми будемо повз пороги проводити берлини, байдаки й плоти.

- А хто не приписався?

- Хто не приписався у лоцмани, тих всіх повернуть у кріпаків.

У Галі з тих речей похололо на серці. Рогозі ж вони здавалися

неймовірними. Може, справді воно й станеться так з бурлаками, але він.

Рогоза, сидить біля грунту і має з тестем власний зимовник і все

господарство.

- А що ж то в долині за нова слобода будується?

- То все наші запорожці осідають. Все лоцмани... Через те й село

Лоцманською Кам'янкою прозвали.

- Ну, а товариство, що пішло на Дунай, які е чутки?

Гнат зразу злякано оглянувся.

- Не згадуй про Дунай уголос, бо як москалі почують, а їх тут до

біса вештається, то буде й тобі й мені лихо.

Він нахилився ближче до Рогози і почав говорити, поспішаючись:

- Живуть наші вільно у Турків по всьому Буджаку. І лимани султан

всі їм подарував. Приходили звідтіля місяців зо два до сього братчики

Голка та Книш, щоб товариство підмовляти переходити за Буг до турків.

Дехто було вже й піднявся йти, аж тут москалі Галку й Книша схопили та

й забили у кайдани... Он що. Тепер ми, братику, так тут живемо, як ті

миші: вийдеш з хати, та й озираєшся на всі боки; а в хаті й слова про

запорозьку волю не промов, бо по всіх хатах москалі стоять. Прощай,

товаришу, та бережися тут, щоб у якусь халепу не вскочив.

Тільки що Рогоза, попрощавшись з товаришем, рушив вулицею далі, як

до воза наблизивсь якийсь московський унтер з двома москалями.

- Що за людина? - гукнув він до Рогози, спинивши воза.

Рогоза розказав, по якій справі приїхав.

- А що ж се за вбрання на тобі? - показав унтер на кармазиновий

жупан козака.

- Запорозьке...

- Щоб зараз мені не було! - почав гримати на Демка унтер, вип'явши

на нього свої великі баньки. - Немає запорожців, не повинно бути й

їхнього вбрання! Зараз скинь та сховай у возі, бо вже як я сам стягну

його з тебе, то вже більше не одягнеш!

Рогоза мусів скоритись і, сховавши жупана під себе, мерщій погнав

волів до хати пан-отця.

- Цур їм і пек, сим москалям, - говорив він до Галі стиха. - Коли

б скоріше вихопитися звідсіля з душею.

Охрестивши дитину, налякані москалями Демко й Галя, не погодувавши

навіть волів, зараз же рушили з Кодака і тільки тоді трохи

заспокоїлися, коли знову в'їхали в степ.

Звістки, що їх привезли Демко й Галя з Кодака, дуже засмутили

старого Балана.

- Недобрі звістки, діти... - сказав він. - Починається тут нове

господарювання. Недурно мені серце недобре віщувало.

- Треба, тату, поїхати нам до Січі, - сказав Демко. - Треба