Жерміналь

Вона жила в Рекійярі з своїм батьком, старим конюхом Муком, та братом Муке – відкатником; але вони працювали в різні зміни, тому Мукетта спускалася до копальні сама. Завжди – літом у пашні, зимою десь попід муром, вона тішилася коханням з котримось із своїх чергових кавалерів, які мінялися щотижня. Ніхто з шахтарів її не минав, і все обходилося мирно, по-товариському, без сварки. Якось Мукетті закинули, що вона залицяється до марш’єннського цвяхаря; вона страшенно розлютилась і почала кричати, що занадто себе для цього поважає і що дасть собі відтяти правицю, якщо хтось доведе, що бачив її з чужим хлопцем, бо вона, бач, водиться тільки з вуглекопами.

– То здорового Шаваля ти вже того… на виступці? – жартував один шахтар. – Узяла собі цього малюка? Мабуть, він до тебе драбину підставляє… Я бачив вас обох за Рекійяром. Він зліз на каменюку. Щоб я пропав, коли брешу!

– Ну, то що ж! – відповіла добродушно Мукетта. – Жалко тобі, чи що? Тебе ж не кликали підпихати.

Цей грубий, незлостивий жарт викликав новий вибух сміху; чоловіки трусилися з реготу; напівпопечені плечі їм аж ходором ходили; дівчина теж рвала собі боки й двиготіла перед ними своїми понад міру, майже хворобливо опуклими наростами сала, що якось кумедно-спокусливо випиналися з-під її занадто вузького непристойного вбрання. Нараз регіт затих; Мукетта розказала Мае, що Флеранса, ота сама дебела Флеранса, більше не прийде на роботу: її знайшли вранці мертвою на ліжку; одні казали, що їй серце розірвалося, а інші запевняли, що тому винен літр ялівцевої горілки, яку вона буцімто духом хильнула. Мае засмутився: ото новий клопіт – втеряв одну з своїх відкатниць, і нікого немає замість неї! Вони працювали артіллю, їх було четверо вибійників: він, Захарі, Левак та Шаваль; і тепер за відкатницю залишалася сама лише Катріна, – звісно, робота підупаде. Раптом він скрикнув:

– Стривай! А де той чоловік, що питав допіру роботи?

Саме на цю мить Дансар проходив повз барак. Мае розповів йому все і попрохав дозволу взяти нового робітника, особливо натискаючи на те, що Компанія хоче замінити потроху відкатниць хлопцями, як це заведено вже в Анзені. Головний штейгер сперш усміхнувся, бо знав, що взагалі шахтарі не дуже вітали проект про заборону жінкам працювати під землею, – дбали-бо про те, щоб примістити своїх дочок, і дуже мало цікавилися питаннями моралі та гігієни. Нарешті після деякого вагання він згодився, але застеріг, що остаточний дозвіл залежатиме від інженера пана Негреля.

– Еге! Шукай вітра в полі! Мабуть, той чолов’яга вже почимчикував далі, – зауважив Захарі.

– Ні, – відповіла Катріна, – я бачила, як він зайшов погрітися до котельної.

– То біжи швидше, ледащо! – скрикнув Мае.

Дівчина швиденько побігла кликати нового робітника, а тим часом шахтарі, що грілися біля грубки, подалися до шахти й звільнили місце коло вогню новому гуртові. Не чекаючи на батька, Жанлен пішов по свою лампочку разом з Бебером, опецькуватим хлопчиськом, та з Лідією, щуплою десятилітньою дівчинкою. Голос Мукетти, що пішла попереду, долітав сюди з темних сходів; вона лаяла дітей паскудниками і хвалилася набити їм пики, якщо вони посміють її вщипнути.

Етьєн дійсно затримався коло парових котлів і розбалакався з кочегаром, що порався біля печей. Аж зашпори заходили від думки, що незабаром доведеться знову рушати в чорний морок ночі. Проте він уже лагодився йти, коли це нараз чиясь рука доторкнулася до його плеча:

– Ходіть, – сказала Катріна. – Там є дещо для вас.

Він спершу не зрозумів; а потім шалено зрадів і міцно стиснув дівчині обидві руки.

– Спасибі, товаришу… Ах, який же ви добрячий хлопчина!

Катріна засміялася, дивлячись на нього. Він подумав, що вона хлопець (вона була ще така тоненька, а волосся ж вона підтикала під чепчик), і це її смішило; з радощів він сміявся також, і обоє стояли так кілька хвилин у червоних відблисках полум’я, сміючись одне одному очима з почервонілими, розпаленими щоками.

Мае в бараці присів тим часом перед своєю шафою і помалу роззувався. Справу з Етьєном умент було полагоджено: він діставатиме тридцять су на день, робота тяжка, але не дуже мудра, він відразу потрапить. Вибійник порадив йому не роззуватися й позичив велику шкіряну шапку про всяк випадок, щоб захистити голову, хоч ані сам, ані діти його про те не дбали. Потім він витяг з шафки інструменти, де лежала також і лопатка покійної Флеранси. Замкнувши сабо, панчохи та Етьєнів клунок, Мае чогось раптом розсердився:

– Де ж це в бісового батька подівся цей клятий Шаваль? Мабуть, знову вовтузиться з якоюсь дівкою на купі каміння!.. Ми вже й так на півгодини спізнилися сьогодні.

Захарі та Левак спокійно гріли собі спини. Перший нарешті промовив:

– Ти чекаєш на Шаваля?.. Таж він прийшов раніше за нас, він допіру спустився в шахту.

– То чому ж ти мовчиш? Ходімо! Ходімо! Хутко!

Катріна гріла коло вогню свої закляклі руки, але мусила також приєднатися до гурту. Етьєн пустив її вперед, а сам пішов ззаду. Шахтарі подалися лабіринтом якихось покручених сходів та темних коридорів, і чути було тільки, як м’яко човгають по підлозі їх босі ноги, немовби всі були взуті в стоптані пантофлі. Нараз із темряви виринуло якесь ясно освітлене засклене приміщення; уздовж його стін на залізних поличках з гніздами мало не до самої стелі вишикувалися рядами сотні напередодні ще почищених та направлених лампочок Деві[3]; всі вони палали, мов свічки в сяючій каплиці.

Шахтарі підходили до віконця в дверях по лампочки; кожен брав лампочку з своїм номером, уважно оглядав і власноручно замикав її, а тим часом табельник, що сидів за столом, записував у реєстр годину спуску на роботу. Мае попрохав лампочку для свого нового відкатника. Відбулася друга перевірка: робітники проходили повз контролера, що пильно й уважно перевіряв, чи добре закрито лампочки.

– Собачий холод, – пробубоніла здригаючись Катріна.

Етьєн тільки хитнув головою. Вони стояли коло шахтового колодязя посеред величезної зали, де вільно гуляв скажений вітер. Етьєн не боявся; ні, він не полохливий, а проте якась неприємна тривога підступала йому до горла серед цього оглушливого гуркоту вагонеток, уривчастих сигнальних дзвінків, реву рупора та шалених помахів сталевих пасів, що їх невпинно розмотували й намотували барабани підйомної машини. Кліті, навантажені людьми, нечутно, мов той нічний хижак, то поринали в безодню, то виринали.

Надійшла їхня черга. Етьєнові було холодно, і він нервово мовчав. Захарі та Левак глузували з нього; вони сердилися на Мае, що той прийняв до їхнього гурту цього чужака; особливо був незадоволений Левак – він образився, що з ним не порадились. Катріна дуже зраділа, коли батько озвався до нового робітника:

– Гляньте, он там над кліттю парашут. Бачите ці залізні гаки; їх зроблено про всяк випадок, як, бува, обірветься кліть. Ну, та це трапляється не так часто… Так ось, кажу, шахтовий колодязь поділено дошками з верху до низу на три частини; посередині рухаються кліті; ліворуч драбини…

Мае нараз замовк, а потім почав ремствувати, хоч, правда, досить тихо й обережно.

– Чого це ми тут стовбичимо? Хіба можна так довго людей морозити?

Штейгер Рішомм у шкіряній шапці, з начепленою на неї лампочкою, почув його скаргу – він спускався також у шахту.

– Бережись! Стіни вуха мають, – пошепки перестеріг він Мае (він був сам із старих шахтарів і хоч підвищився на чині, а проте лишився добрим товаришем). – Потерпи трохи. Всіх відразу вирядити не можна. Диви! Ось уже й до нас дійшло. Гайда! Мостися вже з своїми.

І справді, оббита залізом кліть з дротяними ґратами з боків уже чекала на них. Мае, Захарі, Левак та Катріна розташувалися в нижній вагонетці; там було місця для п’ятьох, і Етьєн увійшов за ними; але як чоловіки поставали на кращі місця, то йому довелося примоститися щільно-щільно біля дівчини, і лікоть її болюче впився йому в живіт. Лампочка йому заважала, він не знав, куди її подіти; йому порадили причепити її до ґудзика на куртці; він того не почув і безпорадно не випускав лампочки з руки. Під ним і над ним людей напихали в кліті, заганяючи, мов худобу. Чому так довго не рушають? Що там знову сталося? Етьєнові здавалось, що він чекає без кінця-краю.

Нарешті кліть здригнулась, і все зникло. Етьєнові потемніло в очах, а з того, як почув він, що летить кудись сторчака, занудило. Це тривало лише кілька секунд, поки кліть спускалася повз обидва освітлені поверхи приймальної зали і цямрини йшли обертом у нього перед очима. Але коли кліть пірнула в чорну безодню, він наче зомлів і перестав добре відчувати, де він і що з ним.

– От ми вже й рушили, – спокійно сказав Мае.

Всі почували себе гаразд, а Етьєн збентежено питав себе: спускається він чи підноситься вгору? Іноді, коли кліть летіла сторчма, не торкаючись бічних брусів, здавалося, що вона завмерла на одному місці, а коли випадково здригалась або підскакувала, його охоплював холодний жах, що ось-ось зараз станеться катастрофа.

Крізь залізну решітку, що до неї Етьєн притулився лицем, він не міг гаразд розгледіти стіни в шахтовому колодязі. Тьмяне полум’я лампочок ледве-ледве освітлювало людські тіла, що збилися докупи у нижній кліті, і тільки відкрита лампочка штейгера, що примостився в сусідній вагонетці, сяяла, мов маяк.

– У цьому місці діаметр колодязя чотири метри, – навчав Етьєна Мае. – Обшивку треба було б полагодити – вода просочується з усіх шпарок… Е!.. Ми якраз проїздимо, – чуєте?

Етьєн саме почав дивуватися: десь близько ніби падав дощ. Допіру кілька важких крапель скотилося на дах кліті, як перед зливою; вода капотіла, дзюрчала, починався справжній потоп. Мабуть, у даху кліті була дірка, бо нараз цівка води потекла по його спині, і він аж затремтів з холоду. Холод пронизував до кісток; вони спускалися в якусь чорну, вогку безодню; нараз перед очима в них блискавицею промайнула освітлена печера, в якій рухалися людські постаті, і за мить вони вже знову летіли стрімголов у темну безвість.

– Це перший поверх, – пояснював Мае. – Тепер ми спустилися вже на триста двадцять метрів… Гляньте, як швидко летимо.

Він підняв лампочку і освітив один з бічних брусів, який вибігав, мов рейка з-під поїзда, що мчить повним ходом, і більше Етьєн нічого не бачив, – морок був густий і бездонний. Блискавицею промайнули ще три поверхи. Ливний дощ краяв темряву.

– Яка глибочінь, – прошепотів Етьєн.

Йому здавалося, що він летить униз вже кілька годин; стояти було незручно, ноги заклякли, та ще й лікоть Катріни немилосердно тиснув йому в бік, але він не смів поворухнутись. Вона мовчала; Етьєн тільки відчував тепло її тіла, що зогрівало його. Нарешті кліть зупинилася. Почувши, що вона пролетіла п’ятсот п’ятдесят чотири метри рівно за одну хвилину, Етьєн безмірно здивувався. Від почуття, що кліть спинилася, що під ногами в нього знову твердий грунт, йому відразу мов світ розв’язався, і він весело спитав Катріну, звертаючись до неї на «ти»:

– Що там у тебе під шкірою, що ти такий теплий?.. Я почуваю твій лікоть ще й досі в себе в животі.

Дівчина зареготалась і собі. Ну, та й дурний же він; невже ще й досі вважає її за хлопця? Полуда йому на очі сіла, чи що?

– Мій лікоть, напевно, у тебе в оці, – відповіла вона серед вибуху загального реготу, що дуже здивував Етьєна, але нічого йому не пояснив.

Шахтарі вийшли з кліті й подалися через простору, видовбану в землі залу з темним кам’яним склепінням, освітлену трьома яскравими лампами. Вантажники похапцем котили повні вагонетки по чавуновій підлозі. Від сирих стін тхнуло льохом; з сусідньої стайні часом вривався струмінь парного, прілого повітря. В глибині чорніли роззявлені пащі чотирьох бічних галерей.

– Сюди, – звернувся до Етьєна Мае. – Ви ще не на місці, нам ще треба пройти два кілометри з гаком.

Групи робітників розходились у різні боки, зникали в глибині цих чорних дірок. Кільканадцять вуглекопів подалися ліворуч; Етьєн ішов останній за Мае, а Катріна, Захарі та Левак попереду. Вони все йшли та йшли, один за одним, мовчки, все далі й далі, поблискуючи тьмяними вогниками своїх лампочок. Етьєн спотикався на кожнім кроці й чіплявся черевиками за рейки. Незабаром він почав стурбовано прислухатися: здалеку, десь із глибини, стугоніло щось, мов із надр землі насовувалася на них буря. Може, це був землетрус, і важенний шар землі, що відділяє їх від поверхні, розчавить їх своєю масою? Нараз із темряви виринула пляма світла, і штрек здригнувся; шахтарі притиснулися щільно до стіни; повз них повагом пройшов дебелий білий кінь, тягнучи за собою цілу валку вагонеток. На передній з віжками в руках сидів Бебер; позаду, підпираючи останню вагонетку, біг босоніж Жанлен.

Валка проїхала, і шахтарі рушили. Трохи далі на перехресті виринули дві нові галереї; тут їхній гурт знову поділився; вуглекопи розходилися потроху по всіх закутках шахти. Від цього місця почали зустрічатися дерев’яні підпірки; дубові крокви й стовпи підпирали стелю; стіни крихкої породи були обшиті дошками, а крізь щілини поблискувала слюда та червоніли бурі маси пісковика. Валки порожніх і навантажених вагонеток ненастанно виринали з темряви, з гуркотом проходили повз них, наганяли одна одну, зустрічалися й знову зникали в темряві; коні сунули повз них, мов примари. Трохи далі шлях роздвоювався; здавалося, тут задрімала чорна гадюка, – то спинилася валка; кінь сопів, він зовсім злився з темрявою, і тулуб його здавався брилою, що впала із стелі. Раз у раз відчинялися й повільно зачинялися вентиляційні двері. Дедалі галерея вужчала, нерівна стеля нависала щоразу нижче, і треба було нахилятися, щоб не покалічити голову.

Етьєн боляче забився, – якби не шкіряна шапка, був би розколов собі черепа. Напружено стежив він за кожним рухом темного силуету Мае, що йшов перед ним, виступаючи на освітленому лампочками жовтуватому тлі; ніхто з шахтарів не забився, – мабуть, добре знали, де є яка вибоїна, який вузлуватий зруб чи прискалка. Етьєнові ноги вгрузали в мокрий глеюватий ґрунт; доводилося хлюпати в темряві навмання по калюжах. Найбільше дивували його раптові зміни температури. На дні в шахтовому колодязі було холоднувато, в головному штреку, кудою припливала в усі галереї шахти течія свіжого повітря, дмухав крижаний вітер, бився, мов той птах, між вузьких стін і часами переходив у справжній борвій; але в бічних галереях, куди свіже повітря прибувало дуже помалу, тільки крізь вентилятори, було зовсім тихо і що далі, то спека й важка, мов олово, задуха зростали.

Мае мовчав. Тільки звернувши праворуч, у нову галерею, він, не обертаючись, сказав Етьєнові:

– Гійомова жила.

Тут вони мали працювати. Етьєн ступив зопалу вперед і боляче вдарився головою та ліктями об склепіння. Похила стеля спускалася так низько, що місцями на протязі двадцятьох або тридцятьох метрів йому доводилося йти, зігнувшись удвоє. Вода сягала до кісточок. Так вони пройшли двісті метрів, і раптом Левак, Захарі і Катріна зникли з-перед очей в Етьєна, мов вилетіли крізь вузеньку розколину в склепінні.

– Тепер подряпаємось угору, – сказав Мае. – Почепіть лампочку на ґудзика і лізьте, чіпляйтеся за риштування.

За цим словом він також зник. Етьєн мусив поспішати за ним. Ця розколина в жилі правила за прохід для шахтарів, через неї можна було потрапити в усі бічні штольні. Розколина була не ширша за вугільний пласт, ледве-ледве шістдесят сантиметрів завширшки. Дарма що Етьєн був сухорлявий, він посувався помалу й незграбно, марно витрачав енергію, болісно напружував м’язи і робив силу зайвих рухів, прихилявся, викривлявся, чіпляючись пальцями за дошки.

Вони пролізли так п’ятнадцять метрів; звідси починалася перша бічна галерея; але треба було дряпатися ще вище, бо вибій Мае та його товаришів лежав аж у шостій галереї, у так званому «пеклі». Штольні проходили одна над одною, приблизно через кожні п’ятнадцять метрів. Етьєнові здавалося, що цій розколині кінця-краю не буде; з спини та з грудей йому мов уся шкіра облізла; він хрипів так важко, наче підземне каміння навалилося на нього всім своїм тягарем і розтрощило йому кістки… Подряпані руки щеміли, побиті ноги нили, а головне – бракувало повітря, так бракувало, що здавалося, наче ось-ось шкіра трісне й бризне кров. В одній штольні він угледів невиразні постаті двох скорчених істот – одну щуплу, другу гладку; то були Лідія й Мукетта, що прийшли раніше і вже штовхали перед себе навантажені вагонетки. А йому треба було видряпатися ще на дві галереї вище! Піт сліпив йому очі, він знемагав і вже не гадав наздогнати товаришів, що посувалися зовсім легко й плавно, ледве торкаючись тілом стін.

– Сміливіш, – уже кінець! – донісся до нього згори бадьорий голос Катріни.

Та коли він уже й справді дістався до місця роботи, інший голос закричав з глибини штольні:

– Сто чортів! Де це ви в дідька забарилися? Я з Монсу аж два кілометри піхотою тьопав, а проте випередив вас!

Це сварився Шаваль, високий худий хлопець на двадцять п’ять років, костистий, з важкими рисами обличчя. Він злостився через те, що його примусили чекати. Побачивши Етьєна, він запитав, здивовано знизуючи плечима:

– А це що таке?

І коли Мае пояснив йому, в чому річ, він процідив крізь зуби:

– То це вже хлопці починають у дівок хліб відбивати!

Обидва глянули один на одного; в їхніх очах спалахнула та інстинктивна несвідома ненависть, що народжується несподівано, раптом. Етьєн відчув, що його ображено, перш ніж зрозумів значення слів.

Усе стихло; шахтарі мовчки взялися до роботи. Галереї потроху залюднилися з верху до низу, і в кожному ярусі, в кінці кожної штольні закипіла робота. Несита шахта проковтнула свою щоденну пайку людського тіла – мало не сім сотень робітників. Вони ворушилися, грабались у цьому велетенському муравищі, свердлили його стіни й точили їх, мов шашіль трухляве дерево. І серед цієї важкої тиші, під незмірним тягарем землі, припавши вухом до скелі, можна було б почути, як заклопотано шамотять під землею ці люди-комахи, як з тихим посвистом звиваються то вгору, то вниз по линвах кліті з вугіллям, як цокають кайла, впиваючись у непохитні поклади кам’яного вугілля в найглибших глибинах підземних галерей.

Випадково повернувшись, Етьєн опинився знову близько-близько біля Катріни. На цей раз він відчув ніжну округлість її молоденьких грудей і раптом зрозумів, звідки бралося те тепло, що так проймало всю його істоту.

– То ти – дівчина? – здивовано промовив він.

– Авжеж… Довго ж ти приглядався! – весело, не почервонівши, відказала вона.

Четверо вибійників простяглись один над одним на прискалках пласта. Відділяли їх причеплені на гаках дошки, куди мало скочуватися видовбане вугілля. На кожного припадала площа чотири метри завдовжки й п’ятдесят сантиметрів завширшки. Було так тісно, що низька стеля й вузькі стіни наче сплющували людину зовсім. Пересовувалися на ліктях та на колінах – не можна було повернутися, щоб не покалічити плечей; працювали лежма, упершись боком у землю й вигнувши шию, із задертими над головами кайлами на коротких держалнах.

Внизу примостився Захарі, Левак з Шавалем розташувалися над ним, а на саму гору заліз Мае.

Передусім вибійник підбивав пласт вугілля знизу, потім робив дві бічні борозни, забивав залізного клинка вгору, і тільки тоді брила відколювалася. Вугілля було масне, брили кришилися на грудки, а ті скочувалися вниз по тілу вибійника. Потроху на дошці нагромаджувалися аж до самої стелі купи цих уламків, і людина зовсім зникала за ними; здавалося, що її живцем замуровано в цій чорній печері.

Найгірше мучився Мае. Вгорі спека доходила тридцяти п’яти градусів, свіже повітря зовсім сюди не прибувало, несила було терпіти вбивчу задуху. Щоб видніше було працювати, Мае причепив лампочку на цвях над самою головою; лампочка нестерпуче пекла його голову, і в нього було таке почуття, мов уся кров займається в жилах. Але найдужче дошкуляла йому вода. Просто над ним, над самим його обличчям, із скелі дзюрчала тоненька цівка, і краплі невпинно падали й падали з якоюсь упертою ритмічністю на одне місце. Він даремно крутив головою і закидав її назад: вода била йому в обличчя, капотіла й падала без упину. За чверть години він увесь промок, упрів і почав парувати, мов допіру виварене шмаття. Зараз одна крапля настирливо в’їдалася йому в око. Він кляв її, але не хотів кидати роботи і так завзято цокав своїм кайлом, що від могутніх його ударів усе тіло йому здригалося. Лежачи між вузьких стін печери, він скидався на кузку, що залізла в книжку: книжку закриють, і від кузки тільки мокре зостанеться.

Ніхто не перемовився й словом, і чути було тільки нерівне, немов якесь далеке й невиразне цокання металевих клинків. Удари падали уривчасто й приглушено, і в мертвому повітрі від них не йшла луна. Густа темрява здавалася ще чорнішою від летючого вугляного пороху та від газів, що притискали повіки й сліпили очі. Червоні вогники лампочок ледве блимали з-за металевих сіток. Нічого не можна було розглядіти; вузька розколина роззявила своє чорне жерло, мов широкий похилий димар, де зібралося сажі за добрий десяток зим. Глибоко в ній ворушилися якісь примарні постаті; в тьмяному світлі часом зненацька виступала з темряви округла лінія стегон, вузлувата рука, скуйовджена, чорна, страшна, мов у душогуба, голова.

Відколюючись від стіни, уламок вугілля прорізував кришталевим блиском своїх граней темряву, і за мить усе знову поринало в чорний морок. У нерухомій, гнітючій тиші тільки важко й глухо гупали кайла, із свистом виривалося з грудей хрипке уривчасте дихання та прокльони на втому й задуху, і невпинно падали краплі з підземних джерел.

Захарі не виспався; від учорашньої гульні йому обважніли руки, і незабаром він покинув роботу: треба, мовляв, укріпити галерею. Ця робота не потребувала такого напруження: він міг працювати і одночасно тихо насвистувати, замислено втопивши очі в темряву. За їхніми спинами чорніла вже видовбана в пласті печера зо три метри завдовжки, а вони ще й досі не зібралися підперти склепіння, – нехтували небезпекою, шкодували час.

– Гей, паничу! Принеси-но мені кілька брусів! – гукнув Захарі на Етьєна.

Катріна саме вчила того орудувати лопаткою, але він слухняно відійшов від неї й почав подавати вибійникові дерево, якого тут ще від суботи трохи залишилося.

Щоранку до шахти спускали вже готові, обтесані дошки, відповідні до височини кожного шару вугілля.

– Та ворушись-бо швидше в дідька! – гукнув Захарі, бачачи, як незграбно пробирається новий відкатник з оберемком дубових брусів між купами вугілля.

Своїм кайлом Захарі робив одну зарубку в стелі, а другу в стіні; потім просував туди з двох кінців деревини і таким способом підпирав склепіння. Після півдня ремонтні робітники розчищали галерею і засипали землею й закладали деревом усі повидовбувані шари жили, залишаючи лише вільні ходи для вагонеток.

Мае перестав охкати: нарешті йому пощастило відбити свою брилу вугілля. Обтерши рукавом мокре, спітніле обличчя, він стурбовано озирнувся на Захарі.

– Кинь, покинь-бо, – сказав Мае. – Оглянемо опісля, як поснідаємо… Краще йди працювати, коли хочеш виробити норму.

– Та земля ж тут починає осідати, – відповів хлопець. – Бач, яка щілина, ще, чого доброго, завалиться.

Батько знизав плечима. Таке! Завалиться! Хіба це їм первина? Якось там буде! Кінець кінцем він розсердився і послав сина у глиб штольні.

А втім, усі потроху покинули робити. Левак лежав на спині, роздивляючись свою ліву руку: згори звалилася грудка пісковика, покалічила йому пальці, і він лаявся. Шавалеві урвався терпець, він здер із себе сорочку і лежав голий по пояс, щоб не так було душно. Вони були вже всі присипані тонким чорним порохом, порох мішався з потом, збігав по щоках брудними цівками й патьоками. Мае перший взявся знову до роботи, але почав на цей раз довбати нижче. Крапля падала йому тепер на чоло, але так настирливо й уперто, мов завзялася йому дірку в черепі продовбати.

– Не вважай на них, вони завжди гарчать, – пояснила Етьєнові Катріна й почала люб’язно навчати його далі: навантажені вагонетки приставляють нагору безпосередньо з копалень; кожну вагонетку позначено спеціальним жетоном; приймальник робить їм облік і записує кожну на рахунок певної артілі. Тому їх треба навантажувати дуже повно і накладати тільки чисте вугілля, а ні, то в приймальній можуть забракувати цілу вагонетку.

Етьєнові очі вже звикли до темряви, і він пильно дивився на дівчину; порох ще не вкрив її безкровного обличчя, і воно було зовсім бліде. Етьєн питав себе, скільки їй років; вона була така щупленька, що їй можна було дати щонайбільше дванадцять. Проте ця дівчина з її хлоп’ячими манерами та наївною безсоромністю, з якої він навіть ніяковів, була, мабуть, трохи старша; вона йому не подобалась; її бліде, мов у арлекіна, обличчя, стиснене на скронях чепчиком, здавалося йому занадто задьористим. Але його дивувала велика нервова сила та проворність цієї дитини. Катріна навантажувала свою вагонетку швидше за нього; і лопатка в її руках рухалася якось особливо ритмічно та спритно. Накидавши вугілля, вона одним потужним натиском зрушувала з місця свою вагонетку й просовувала її аж до похилого бічного штреку, не спотикаючись, проходячи вільно, ніде не зачіпляючись під низьким навислим склепінням. А він, навпаки, геть зовсім знесилів; вагонетка його щоразу скочувалася з рейок, і він впадав у розпач.

Та й справді, ця підземна дорога була незручна. Від того місця, де працювали вибійники, до похилої галереї було добрих шістдесят метрів. Копачі ще не встигли розширити її, і просто ніде було повернутись, а стеля, нерівна, вся у прискалках та вибоїнах, спускалася так низько, що подекуди ледве-ледве проходила вагонетка; відкатникові доводилося згинатися дугою і підштовхувати її навколішках, щоб не розбити собі голови. До того ще почорнілі підпірки потріскалися в багатьох місцях, похилились і підгнили, мов ті трухляві милиці. Треба було проходити дуже обережно, щоб не покалічитись.

Подекуди чорна маса склепіння осіла й навалила на грубезні дубові колоди, що потріскалися під її тягарем; у цих місцях доводилося плазувати на животі, щохвилини боятися, що земля ось-ось завалиться й розтрощить.

– Знову! – засміялася Катріна.

Етьєнова вагонетка з’їхала з рейок у найтяжчому місці проходу. Він ніяк не міг навчитися котити її просто перед себе по цих рейках, що зовсім вгрузли в мокрий ґрунт; він лаявся, лютував, сердито сіпав коліщата, але ж ніяк не міг, незважаючи на неймовірні зусилля, поставити її на місце.

– Стривай лишень, – сказала дівчина. – Як ти будеш сердитися, то вона тобі ніколи не поїде.

Катріна підлізла під вагонетку, підважила її спиною і легко поставила її на рейки, – а в тій вагонетці було сімсот кілограмів. Здивований, засоромлений Етьєн промимрив щось, прохаючи пробачення.

Катріна показала йому, як розставляти ноги, щоб краще впиратися ступнями в підпірки, що стояли по обидва боки галереї. Тулуб треба перехиляти наперед, руки випростувати і пхати вагонетку, напружуючи щосили м’язи плечей та стегон. Під час однієї з таких мандрівок Етьєн подався за дівчиною, що йшла попереду, і бачив, як вона посувалася, зігнувши дугою все тіло і спустивши так низько руки, ніби лізла на чотирьох лапах – чисто тобі якесь маленьке циркове звірятко. Піт їй котився з чола, суглоби хрустіли, вона ледве зводила дух, але не нарікала і спокійно робила своє діло, наче цим нещасним від колиски споконвіку заведено жити, отак скарлючившись удвоє.

Етьєн ніяк не потрапляв робити так, як вона; черевики йому заважали, викривлена спина нила. Це була така мука, такий нестерпний жах, що він падав від часу до часу навколішки, щоб хоч на мить випростатися, віддихнути. Етьєн довіз нарешті свій вантаж до похилого штреку, куди виходили всі бічні галереї, і тут почалася нова складна наука. Катріна вчила його, як чіпляти вагонетки до приладу, що спускав та підіймав їх. Приладом керували хлоп’ята дванадцяти-п’ятнадцяти років; один стояв угорі, другий унизу; один спускав, другий приймав вагонетки. Ці малі шибеники перегукувалися весь час сороміцькими словами, і, щоб їх перекричати й нагнати до роботи, треба було лаятися ще дужче. Коли вниз підвозили порожню вагонетку, приймальник сигналізував нагору; тоді відкатниця чіпляла свою навантажену вагонетку до приладу; другий хлопець пускав гальмо, і вантаж котився вниз, підіймаючи силою своєї ваги порожню вагонетку вгору. А внизу, де починалася похила галерея, з навантажених вагонеток складалися цілі валки, і коні тягли вже їх звідси до підйомної машини.

– Гей, огирі! – гукнула Катріна в укріплену балками галерею метрів із сто завдовжки, і голос її пролунав, мов з велетенського рупора.

Підручні, мабуть, відпочивали, бо ніхто не відповів. По всіх галереях рух вагонеток відразу спинився.

– Один уже десь, напевно, на Мукетті, – пролунав серед загальної тиші тоненький дівчачий голосок.

Вибух дзвінкого реготу відповів їй, відкатниці аж боки собі рвали.

– Хто то? – спитав Етьєн.

Катріна пояснила йому, що то мала Лідія, бувале дівча, що вправлялося з своєю вагонеткою не гірше від дорослої жінки, дарма що рученята як у ляльки. Ну, а Мукетта!.. То не диво, – вона здатна вовтузитися з обома хлопцями водночас.

Приймальник нарешті озвався. Він гукав щосили на відкатниць, щоб швидше спускали вагонетки: мабуть, десь близько проходив штейгер. За хвилю по всіх поверхах знову вже гуркотіли коліщата, дзвінко гукали підручні хлопчики в похилій галереї, важко відсапувалися відкатниці, паруючи, мов перевантажені кобили. Шахта дихала чимсь первісним, звірячим… і в кожного шахтаря прокидалося раптове сліпе бажання самця, коли він зустрічав на дорозі ці зігнуті жіночі постаті, що рачкували за своїми вагонетками у вузьких чоловічих штанях, з напруженими випнутими стегнами.

Повертаючись від похилої галереї назад до забою, Етьєн щоразу потрапляв там у нестерпну задуху, чув уривчасті, глухі удари кайла та важкі зітхання вибійників, що, знемагаючи, вперто робили свою роботу.

Всі четверо лежали тепер голі, від голови до п’ят вимазані вугіллям, злившися з чорною масою. Якось на дошці в Мае набралося стільки вугілля, що воно мало не задушило його в тій норі, – довелося скидати дошку з гаків, щоб вугілля могло скотитися вниз. Захарі з Леваком кляли свій шар: щодня він усе твердішав. Жодного су не виробиш з такою породою!

Шаваль перевертався з боку на бік, з хвилину відсапувався, лежачи на спині, й починав тоді сікатися до Етьєна, – його дратувала сама особа нового відкатника.