Жерміналь

Нараз почувся гуркіт коліщат по помосту, і гніда коняка наставила сторожко вуха. Там, під землею, мабуть, уже полагодили кліть і взялися знову до роботи. Знову запрягаючи коняку, старий стиха промовляв до неї:

– Не слід звикати до балачок, стара ледащице!.. Мала б що розказувати, якби пан Енбо дізнався, як ти час марнуєш!

Етьєн замислено втопив у морок очі.

– Так, кажете, шахта належить панові Енбо? – спитав він.

– Ні, – пояснив старий. – Пан Енбо тільки головний директор. Він служить так само, як і ми.

– То кому ж належить це все? – допитувався Етьєн, показавши рукою на неосяжний простір навкруги.

Але на Безсмертного напав знову шалений кашель, і він довго не міг відвести духу. Нарешті він сплюнув і стер з рота чорну піну.

– Кому воно належить? А хто його зна. Мабуть, якимсь людям… – промовив він; вітер налетів з новою силою й відніс його слова у далечінь.

Старий показав рукою в якийсь темний, далекий простір, де жили ці невідомі люди, що для них увесь його рід довбав землю ось уже більш як ціле століття. В голосі старого пролунав побожний страх, немовби він говорив про якусь недосяжну божницю, де причаїлося гладке ненажерливе божество, що йому вони віддавали в жертву свою плоть, але зроду його не бачили.

– Аби хліба завжди вдосталь, – втретє промовив Етьєн.

– Аби щодня хліба вволю. Ще б пак, ще б пак! Чого ще тоді й хотіти!

Коняка подалася, а з нею зник у пітьмі й дід, важко шкутильгаючи хворими ногами. Рудий робітник, що присів спочити, ані разу не ворухнувся; він увесь зібгався й, затиснувши коліньми підборіддя, втопив у темну порожняву свій згаслий погляд.

Етьєн підняв з землі свій клунок, але не міг примусити себе відійти. За його спиною лютував крижаний вітер і зціплював кров йому в жилах, а груди припікало вогнем. Може, тут знайдеться якась робота на шахті? Може, старий про неї не чув?.. Він пристане на все. Бо що робити? Куди податися, чого чекати в цій зголоднілій, виснаженій безробіттям країні? Здохнути десь під тином, мов той собака приблудний? А проте він вагався. Це повите мороком «Воре» серед безмежно рівного поля жахало його. Наскоки вітру щораз дужчали й зростали, і здавалося, що небозвід, звідки вони з свистом зривалися, теж чимдалі ширшав, ставав більший. В мертвому небі не займалася бліда зоря; тільки палали домни та коксові печі кривавою загравою на чорному тлі темної безвісті, але не освітлювали нічого. А темна маса «Воре», мов лютий звір якийсь, наїжилася на дні свого лігва і дихала щоразу важче й глибше, ніби насилу перетравлюючи людську плоть, що її вона поглинула.

Селище Двохсот Сорока спало, повите чорною ніччю, серед нив, засіяних хлібом та буряками. Чотири довгі квартали шахтарських одноманітних, щільно-щільно приліплених один до одного будиночків ледве позначалися на темному тлі неба. Ці геометричне рівні, рівнобіжні квартали з одноманітними квадратовими присадками, поділені трьома широкими вулицями, нагадували військовий шпиталь або казарму. Було тихо. Тільки вітер квилив і вив над самотньою рівниною поміж обідраними штахетами.

У Мае, в будинкові номер шістнадцять другого кварталу, ще спали. Густий морок обгортав єдину кімнату другого поверху; він мов придушував своїм тягарем важкий сон знесилених утомою людей, що спали тут, широко пороззявлявши роти. Хоч надворі було й холодно, в кімнаті стояла задуха, важке повітря просякло тим прілим теплом живого тіла, що чути його завжди в найохайніших навіть житлах.

На годиннику в кімнаті нижнього поверху кукавка прокувала четверту годину, але ніхто не ворухнувся; тоненький свист виривався з дитячих грудей, а за ним важкий хропіт двох дорослих. Катріна схопилася перша. Крізь міцний сон, як завжди, порахувала вона чотири удари, що пролунали внизу, але не мала сили відразу розплющити обважнілі повіки: випростала ноги з-під ковдри, намацала сірника й засвітила свічку, але ще не вставала, – голова їй була така важка, що вона проти волі хилилася назад, непереможно хотілося знову повалитися на подушку.

Тьмяне полум’я свічки освітлювало чотирикутну кімнату на два вікна та вбогі меблі: троє ліжок, шафу, стіл і два старі стільці з почорнілої горішини, що виступали темними плямами на тлі пофарбованих ясною фарбою стін. На кілках висіла одежа, долі стояла глиняна миска, а біля неї кухлик з водою, – тут умивалися. На ліжку ліворуч спали брати: старший Захарі, що мав двадцять один рік, та малий Жанлен, – йому кінчився одинадцятий; на другому ліжку, що стояло праворуч, міцно обхопивши одне одного рученятами, спали двоє меншеньких – шестилітня Ленора й чотирилітній Анрі; Катріна спала на третьому ліжку з сестрою Альзірою; дівчинка була така щупла на свої дев’ять років, що старша сестра навіть і не почувала б її, якби не гострий горб, що впивався тій просто в бік. Скляні відчинені двері виходили у вузенькі сіни, де на четвертому ліжку спали батько з матір’ю; поруч стояла колиска з немовлятком Естеллою, – їй тільки-но минув третій місяць.

Катріна нарешті перемогла себе; сидячи на ліжку, вона потягалася і куйовдила обома руками своє руде волосся, що збилося їй на лобі та на потилиці, але ще не вставала, їй було вже п’ятнадцять років, проте вона здавалася ще маленькою дівчинкою; з-під вузенької сорочечки виглядали лише посинілі, немов присипані вугляним порохом, ноги та молочно-білі худенькі рученята, такі білі, що нездорова блідість її обличчя, вже попсованого дешевим милом, ще дужче впадала в око. Катріна востаннє позіхнула, широко роззявляючи трохи завеликого рота з блискучими рівними зубами в блідих, анемічних яснах; від болючого змагання зі сном сльози виступили їй на сумні, стомлені сірі очі; у всьому голому її тільці почувалася та сама важка перевтома.

У сінях щось заворушилось, і глухий хрипкий голос Мае промимрив:

– Сто чортів! Уже час!.. Це ти, Катріно, засвітила?

– Я, тату… Внизу вже продзвонило.

– Швидше повертайся, ледащо! Якби була менше танцювала вчора, то збудила б нас раніше… Тільки танці в голові гульвісі!

Мае ще побурчав трохи, але його почала хилити дрімота, буркотня його стихла, змовкла потроху, і він знову захропів.

Боса, в самій сорочці, дівчина снувала по кімнаті. Проходячи повз ліжко Анрі та Ленори, вона накинула на них ковдру, що була впала на підлогу; вони спали міцним дитячим сном і навіть не поворухнулися. Альзіра прокинулась теж тим часом, перелізла на другий бік ліжка, на нагріте місце і мовчки лежала з широко розкритими очима.

– Захарі, Захарі! І ти, Жанлене, вставайте-бо, от які! – будила Катріна братів, що міцно спали, уткнувшись носами в подушку.

Вона вхопила за плече старшого і добре його струсонула; він відповів їй лайкою, тоді вона почала здирати з братів ковдру; обидва хлопці стали брикатися голими ногами; це було дуже смішно, і вона весело зареготала.

– Дурна, не займай! Іди к бісу! – сердито кричав Захарі, вже сидячи на ліжку. – Ненавиджу дурні жарти… Яке безглуздя! Глупа ніч, а вже вставай! Щоб йому!

Він був худий і незграбний, на його анемічно-блідому, як у всієї родини Мае, обличчі стирчала ріденька борідка. Сорочка йому закотилася аж до живота, і він спустив її – не з сорому, а тому, що замерз.

– Уже продзвонило. Ану, швидше, жвавіш! Батько сердиться, – мовила Катріна.

Жанлен щільно загорнувся в ковдру, заплющив очі і недбало пробубонів:

– Іди під три чорти! Я сплю!

Катріна знову добродушно засміялася. Малий Жанлен був щуплий і захарчований, і тільки набряклі золотушні руки й ноги його здавалися величезними. Вона схопила його, мов пірце, на оберемок. Він борсався і дриґав ногами, а його мавпяча мордочка з зеленими щілинами очей, густими кучериками над лобом і великими вухами аж зблідла з люті, що сестра перемогла його. Він не промовив ні слова і мовчки вп’явся їй зубами в груди.

– Зле чортеня! – прошепотіла Катріна, загамувавши болісний викрик, і спустила його на підлогу.

Альзіра загорнулася в ковдру аж по підборіддя і більше вже не засинала. Мовчки стежила вона своїми розумними очима хворої дитини за сестрою і двома братами, що вже почали одягатися. Біля миски закипіла нова сварка; хлопці почали штовхати дівчину за те, що вона надто довго умивається. Сорочки в них розвівалися на всі боки, а вони, ще запухлі зо сну, безсоромно справляли свої потреби і поралися, мов той вивід цуценят, що зросли вкупі. Катріна вже була готова перша. Вона вдягла шахтарські штани, натягла через голову полотняну блузу й пов’язала волосся синім чепчиком; у своєму робочому вбранні вона здавалася хлопчиком; у ній не лишалось нічого від жіночої статі, і тільки легеньке коливання стегон зраджувало її.

– Старий подякує, як побачить сколошмачене ліжко, – злісно мовив Захарі, – я розкажу йому, що це ти зробила.

Він говорив про свого діда Безсмертного, що працював уночі і спав удень; отже, це ліжко ніколи не холонуло, бо в ньому завжди хтось хропів.

Катріна мовчки підняла ковдру й почала опоряджати постіль; тим часом за стіною, у сусідів, почувся якийсь шум. Тонкі стіни цегляних казенних будинків, економно збудованих за проектом Компанії, тремтіли від кожного шелесту. Шахтарі жили так близько, пліч-о-пліч, що діти навіть знали всі найінтимніші дрібниці з життя сусідів.

Нараз сходи заскрипіли під чиїмись важкими ногами, потім щось ніби м’яко плюхнуло на ліжко і почулося вдоволене зітхання.

– Ловко! – мовила Катріна. – Левак пішов на роботу, а Бутлу прийшов до Левачихи.

Жанлен захихикав, і навіть Альзірині очі блиснули. Молоді Мае щоранку потішалися так над шлюбним життям утрьох своїх сусідів: тут мешкав вибійник Левак та його пожилець, копальник Бутлу; отже, Левачиха мала двох чоловіків – одного на ніч, другого на день.

– Філомена бухикає, – провадила Катріна, прислухаючись.

Вона говорила про старшу дочку Левака, дев’ятнадцятилітню дівчину, коханку Захарі, від якого та мала вже двоє дітей; Філомена слабувала на груди і тому не могла працювати під землею й служила за сортувальницю.

– А Філомені що! – відповів Захарі. – Їй сам чорт не брат, спить та й годі! Свинота!.. Нахабство – спати до шостої години!

Він одягнув штани, але нараз наче згадав про щось і відчинив вікно. Селище потроху прокидалося; крізь щілинки віконниць то тут, то там пробивалося світло ламп. Знову спалахнула суперечка: Захарі висунув голову з вікна; він хотів простежити, чи не вийде часом від П’єрронів, що мешкали навпроти, головний штейгер[2] Ворезьких копалень Дансар – люди казали, що він живе з П’єрронихою; а Катріна кричала братові, що П’єррон напередодні почав денне чергування при машині, і тому Дансар ніяк не міг заночувати в його жінки цієї ночі. Холодний вітер вривався в кімнату, але брат з сестрою того не відчували; вони сперечалися вперто, доводячи кожен своє. Аж ось почувся плач. То кричала Естелла в своїй колисці: холод дошкулив їй.

Мае прокинувся й собі. Хто це на нього туману навів? Як це він заспав так, мов якесь ледащо? Він почав лаятися та чортихатися так люто, що діти принишкли. Захарі та Жанлен помалу кінчали вмиватися, і в кожному їхньому русі вже почувалася звичайна втома. Альзіра все лежала нерухомо й нищечком дивилася на них своїми великими очима. Ленора й Анрі спали, міцно обнявшись, і дихали тихенько й рівно, дарма що в кімнаті стояв гамір.

– Катріно, дай-но свічку! – закричав Мае.

Дівчина саме кінчала застібати свою блузу і слухняно винесла свічку батькові в сіни; отже, брати мусили шукати то те, то те з свого вбрання в півтемряві: тільки крізь двері пробивалося світло. Батько схопився з ліжка. Проходячи повз нього, дочка не зупинилась; вона помацки спустилася в грубих вовняних панчохах униз по сходах, у нижній кімнаті засвітила другу свічку й заходилася готувати каву. Сабо всієї родини стояли під буфетом.

– Чи ти, гадино, замовкнеш нарешті! – скрикнув Мае розлютовано; від вереску Естелли йому аж терпець урвався.

Мае був маленький на зріст, як дід Безсмертний, і дуже скидався на того: в нього була така сама здорова голова, синяве, бліде, плескате обличчя й руде, коротко обстрижене волосся. Він замахав над колискою своїми величезними вузлуватими руками, і дитина ще дужче заверещала.

– Та годі-бо, ти ж сам добре знаєш, що вона не замовкне, – сказала жінка Мае, перелазячи на середину ліжка й потягуючись.

Вона теж допіру прокинулась і розсердилася: навіть поспати не дадуть, хіба не можна тихенько вийти з хати? З-під ковдри визирало тільки її довгасте, досить вродливе обличчя; воно ще не зовсім зблякло на свої тридцять дев’ять літ, але злидні та семеро дітей, що їх вона привела, дуже виснажили її. Чоловік одягався, а вона тим часом помалу говорила, втопивши очі в стелю. Ані він, ані вона вже не зважали на малу, що душилася з крику.

– У мене вже ані копійки, а нині тільки понеділок; ще шість день чекати до платні… Так далі не можна. Ви всі разом приносите дев’ять франків. Як же мені в світі викрутитися? Адже ж нас усіх десятеро!

– Де ж то в біса дев’ять франків? – скрикнув Мае. – Ми з Захарі дістаємо по три – маєш шість… Катріна з батьком по два – чотири. Чотири та шість – десять… Та Жанлен – один, то вже цілих одинадцять.

– Добрих мені одинадцять! А неділі, а прогульні дні! Більше як дев’ять ніколи не буває, чуєш – ніколи!

Він нічого не відповів, – шукав ремінця на підлозі.

– Не нарікай, я ще дужий. А скільки-то на сорок другому році на ремонтну роботу переходять! – мовив він нарешті, розгинаючись.

– Так воно так, старенький, та тільки від цього в нас хліба не збільшиться… Що мені робити, га? В тебе нічого нема?

– Є два су.

– Ні, це тобі буде на кварту пива… Господи! І що його робити? Як ми ці шість день домучимось, і сама не знаю. Мегра ми вже шістдесят франків винні; він позавчора вигнав мене з крамниці. Можна, звісно, ще вдатися до нього… А якщо він упреться й відмовить…

Вона лежала нерухомо, затуляючи від часу до часу очі від сумного полум’я свічки, і похмуро провадила мову. Вона казала, що в буфеті порожньо, а малі просять хліба, що від кави навіть і потерушки не лишилося, а з гнилої води в животі ріже; рахувала, скільки днів на місяць доводиться вгамовувати голод вареною капустою. Вона заговорила голосніше, бо Естелла репетувала на відчай душі, й не чутно було власного голосу. Мае, здавалося, тільки тепер почув цей крик; у нестямі вихопив він малу з колиски і кинув її матері на ліжко, люто бурмочучи:

– На, бери, а то я її задушу!.. Клята дитина! Все має, ссе донесхочу, а лементує голосніше за всіх!

Естелла вмить замовкла під ковдрою і заходилася з насолодою ссати материне молоко; тепло відразу заспокоїло дитину, і тепер було чути тільки, як пожадливо цмокають її губи.

– А хіба пани з Піолени не казали тобі зайти до них сьогодні? – спитав батько, помовчавши.

Мати недовірливо стиснула губи: видно було, що вона покладала на це мало надії.

– Еге, я їх зустріла, вони носили одежу бідним дітям… Гаразд, я поведу до них уранці Анрі та Ленору. Коли б дали хоч сто су!

Вона знову замовкла. Мае вже одягнувся; хвилину постояв мовчки, а потім пробубонів:

– Нічого не вдієш, буде, що буде; ти вже якось викрутись… Навариш хоч юшки… Балачками не зарадиш, краще вже йти на роботу.

– Авжеж, – відповіла мати. – Загаси вогонь, мені не треба світла, щоб думати.

Захарі і Жанлен уже пішли вниз, і Мае, загасивши свічку, пішов за ними. Дерев’яні сходи вгиналися під їх важкими ногами у вовняних панчохах. Кімната й сіни знову поринули в темряву. Діти спали, і навіть Альзірині повіки склепились. Естелла вчепилася в материні обвислі груди й муркотіла, мов те котеня. Тільки мати втопила в темряву свої великі розплющені очі.

Тим часом Катріна заходилася передусім коло чавунового каміна з ґратами посередині й двома грубними димарями з обох боків, де цілісінький день жевріло кам’яне вугілля. Компанія давала щомісяця кожній шахтарській родині по вісім гектолітрів вугілля; але це було тверде вугілля, що його підбирали у штольнях, і розпалювати його було тяжко. Катріна ніколи не гасила вогню звечора, а тільки прикривала його; зате вранці досить було розгорнути жар та підкинути кілька дрібних вуглин, що їх вона завжди старанно вибирала. Дівчина поставила горнятко на вогонь і присіла напочіпки перед розкритим буфетом.

Це була досить велика чиста кімната на ввесь нижній поверх з ясно-зеленими пофарбованими стінами, старанно змитою кам’яною підлогою, посипаною білим піском; вся вона виблискувала суто фламандською охайністю. Меблів усіх було: сосновий полакований буфет, стіл та дерев’яні стільці, теж соснові. На голих ясних стінах надзвичайно чітко виступали понаклеювані на них занадто барвисті портрети імператора та імператриці (подарунок Компанії) та зображення якихось вояків та святих, рясно поцяцькованих золотою фарбою. На буфеті стояла рожева скринька з картону, а на стіні висів годинник з наляпаним на циферблаті малюнком; його дзвінке цокання наче сповнювало порожняву голої стелі. Інших оздоб не було. Коло дверей на сходи були ще одні двері, що вели у льох. Хоч яка чиста була ця кімната, а проте нерозвіяний дух смаженої ще напередодні цибулі і гострий уїдливий дух кам’яного вугілля отруювали тепле задушливе повітря.

Катріна замислилась перед відчиненим буфетом: на поличці лежав тільки окраєць хліба, чимало сиру, але масла лишилося мов кіт наплакав; а треба було якось намастити чотири тартинки. Нарешті вона придумала: покраяла хліб на кавалки, поклала на один сиру, а другий намастила маслом і стулила їх докупи. Це була подвійна тартинка – звичайний шахтарський сніданок, що його всі шахтарі завжди брали з собою на роботу, так зване «кресало». За мить чотири бутерброди, поділені суворо справедливо – найбільший для батька і найменший для Жанлена, – лежали вже готові на столі.

Катріна уважно господарювала, а проте з думки їй, мабуть, не йшло те, що розповів їй Захарі про головного штейгера та П’єррониху, бо вона відчинила двері й зиркнула надвір. Вітер не вщухав, по низьких причілках будинків миготіли все рясніше вогники; сон відлинув. Селище потроху оживало. Двері грюкали, і темні постаті робітників зникали в темряві чорною низкою. Ну, та й дурна ж вона – нащо стовбичити перед дверима, ще, чого доброго, й застудитися можна; П’єррон, мабуть, любісінько спить собі й піде на роботу на шосту годину. Проте вона не відходила й уперто дивилася на будинок навпроти по той бік садка.

Нараз двері відчинилися, і цікавість її спалахнула. Але ні, це могла бути тільки Лідія, маленька дочка П’єррона; так воно й було, Лідія подалася до шахти.

Раптом зашипіла пара, і Катріна, зачинивши двері, кинулася до каміна: вода кипіла в ключ і переливалася через край горнятка, гасячи вогонь. Кави більше не було; дівчина набовтала в окріп учорашньої гущі і посолодила його дрібним цукром. Саме на цю хвилину ввійшли її батько та двоє братів.

– Пхе! – сказав Захарі, встромивши носа в свій кухоль. – З цього трунку в голові не замакітриться.

Мае покірно знизав плечима:

– Пусте, аби гаряче, і то вже добре!

Жанлен позбирав кришки від хліба й накидав їх собі в кухоль. Напившись, Катріна налила решту кави в бляшані фляжки. Всі четверо ковтали похапцем, не присідаючи. Тьмяний вогник чадної свічки догорав.

– Чи довго нам ще воловодитись? – скрикнув батько. – Можна подумати, що ми якісь рантьє.

Дверей нагорі вони за собою не зачинили, і мати крикнула їм навздогін:

– Забирайте ввесь хліб, дітям я маю ще трохи локшини.

– Гаразд! – відповіла Катріна.

Вона прикрила вогонь і поставила на краєчок решітки остачу від юшки для діда, щоб міг він поснідати теплим, як повернеться о шостій годині.

Шахтарі повитягали з-під буфета свої сабо, повзувалися, почепили через плече бляшані фляжки, а хліб позасовували за спину між сорочкою й курткою. Чоловіки вийшли попереду; Катріна загасила свічку, замкнула надвірні двері й вийшла за ними. Будинок знову поринув у темряву.

– Стривай! Ходімо разом! – гукнув якийсь чоловік, що саме виходив з сусідніх дверей.

Це був Левак з його дванадцятилітнім синком, Жанленовим приятелем, Бебером.

Катріна остовпіла й ледве не пирснула, потім прошепотіла на вухо Захарі:

– Диви! Бутлу навіть не дочекався, поки чоловік забереться з хати!

У вікнах згасали помалу вогні, грюкнули останні двері, і сон поняв усе знову. Жінки й малеча поснули, розташувавшися вільніше на спорожнілих ліжках.

Від селища до «Воре», що ввесь час невпинно гуло й стугоніло, потяглася смуга чорних тіней, – то під рвучкими наскоками вітру вуглекопи йшли на роботу, здригаючись і не знаючи, куди притулити свої згорнені на грудях руки.

Шматки хліба відтопірчували на їхніх спинах тонкі полотняні блузи, і всі вони здавалися горбаті. Холод проймав їх до кісток, але тепер вуглекопи вже не поспішали й посувалися шляхом, помалу тупаючи ногами, мов та череда.

Нарешті Етьєн наважився зійти з відвалу й подався до «Воре». Він питав шахтарів про роботу, а ті хитали головами й радили йому почекати на головного штейгера. Ніхто на нього не звертав уваги, і він блукав сам-один серед цих ледве-ледве освітлених, химерних будівель з чорними дірами замість дверей і заплутаними, незчисленними переходами та галереями. Етьєн зійшов темними, заваленими сходами, перейшов по хисткому містку і зазирнув до сортувальної, де денної пори пересівали вугілля. Тут було зовсім темно, і він пішов помацки, простягши вперед руки, щоб не вдаритись. І раптом з темряви просто перед ним виринуло двоє величезних жовтих очей: отож, він зайшов до надшахтної будівлі, до приймальної, до самого гирла шахтового колодязя.

Один із штейгерів, дядько Рішомм, здоровий сивоусий чолов’яга з лицем добродушного жандарма, саме простував до контори.

– Чи не треба тут часом робітника на будь-яку роботу? – спитав Етьєн.

Рішомм хотів був відмовити; але роздумав і відповів, як і інші, проходячи далі:

– Зачекайте на головного штейгера, пана Дансара.

Рефлектори на чотирьох великих ліхтарях скупчували все яскраве світло над пащею шахтового колодязя і освітлювали блискучим промінням залізні поруччя, ручки сигнальних апаратів та гальм, товсті дошки, між яких совалися то вгору, то вниз дві кліті підйомної машини. Тільки тут було ясно; а вся височезна зала, що скидалася своєю будовою на середину церкви, поринула в морок, і якісь довгі, хисткі тіні ворушилися в ній і тремтіли. З глибини, з кімнати, де стояли шахтарські лампочки, падав у темряву сніп сліпучого світла, та в конторі приймача ледве блимав тьмяний каганець. З-під землі саме прибула перша партія вугілля. Стояв страшенний гамір. Вагонетки з вугіллям гуркотіли по чавунових плитах, ні на мить не замовкаючи; і серед усіх цих чорних, гуркотливих речей снувалися й метушилися зігнуті постаті робітників з їх довгими сутулуватими спинами.

Етьєн зупинився на хвилину, засліплений яскравим світлом, приголомшений цим гуркотом. Холодний вітер наганяв страшенний протяг і проймав до кісток. В глибині вирізувався силует машини, що виблискувала своєю сталево-мідною поверхнею; Етьєна поривало підійти до неї. Вона стояла за двадцять п’ять метрів від гирла шахти в іншому, трохи вищому приміщенні й непохитно угніздилася на своєму цегляному фундаменті; машина працювала повним ходом з потужністю чотирьохсот кінських сил, але так плавно, що від повільного руху вгору і вниз її величезного, густо намащеного шатуна стіни не здригались. При моторі стояв машиніст і пильно прислухався до сигнальних ударів; він уп’явся очима в таблицю індикатора, де у вертикальному розрізі показано модель колодязя шахти; а вздовж нього рухалися то вгору, то вниз вірьовки з олов’яними кульками на кінцях, що мали являти собою кліті. Щоразу, як машина здригалась, пускаючи кліть, починали рухатися два барабани – двоє велетенських коліс, по п’ять метрів радіусом кожне; вони намотували й розмотували в протилежних напрямках безконечну сталеву линву і крутилися так шалено швидко, що здавалися смугою сірої куряви.

– Стережись! – скрикнули разом три робітники, що тягли кудись здоровенну драбину.

Етьєна мало не прибило. Очі його потроху звикали до темряви; він дивився тепер угору, де під самою стелею башти маячіли сталеві линви понад тридцять метрів завдовжки; вони лягали на шківи, припасовані до залізного бруса, схожого до бантини в дзвіниці, і зникали з клітями в глибині шахтового колодязя. Линви звивалися безгучно, плавно, невпинно, пролітали по десять метрів за секунду й могли витягати нагору двадцять тисяч кілограмів вантажу.

– Та стережись-бо, чортів сину! – знову гукнули на Етьєна робітники, що перетягали драбину на другий бік, щоб оглянути лівий шків.

Етьєн відійшов і повернувся тихою ходою до приймальної.

Від потужних помахів велетенських крил над ним голова йому йшла обертом, протяг пронизував його наскрізь, у вухах до болю лящав гуркіт вагонеток, але Етьєн зупинився на хвилю поглянути, як спускають кліті в шахту. Край колодязя був сигнальний молоток з важелем та з вірьовкою, що спадала на саме дно шахти; коли внизу сіпали за її кінець, молоток падав на металеву дошку; один удар – сигнал спинити кліть, два – спускати, три – підіймати. Молоток гупав, мов ціп, і своїм дзвінким металічним дзвоном покривав усі звуки. Робітник, що керував рухом клітей, кричав у рупор машиністові свої накази й тим ще збільшував шалений гамір. А тим часом кліті зникали й виринали, викидали й набирали вантаж. Етьєн дивився й ніяк не міг зрозуміти цієї складної роботи.

Він розумів тільки одне: шахта ковтала людей по двадцятеро-тридцятеро за одним заходом і ковтала їх так легко й вільно, мов не помічала навіть, як вони проходять через її пельку у шлунок.

Робітників почали спускати з четвертої години ранку. Вони приходили з барака поодинці, босі, з засвіченими ліхтарями в руках і зупинялися край шахтового колодязя, чекаючи, щоб набрався більший гурт. М’яко й безгучно, мов той нічний хижак, виринала з чорної безодні залізна чотириповерхова кліть, що вміщала разом вісім вагонеток, і зупинялась. Робітники викочували подані знизу вагонетки й «заганяли» натомість навантажені заздалегідь дерев’яними балками або порожні. Шахтарі залазили в порожні вагонетки по п’ять у кожну, і коли іншого вантажу не було, то кліть вміщала за одним разом сорок робітників. З рупора виривався глухий невиразний звук – то робітник, приставлений до кліті, давав наказ машиністові, а потім сіпав чотири рази за вірьовку, «дзвонив на м’ясо», тобто давав сигнал на дно шахти, що туди відряджають партію людського тіла. Кліть здригалася і безгучно падала каменем у темну прірву, не лишаючи по собі нічого, окрім летючого сліду линви.

– А воно глибоко? – спитав Етьєн одного шахтаря, що дрімливо чекав на свою чергу.

– П’ятсот п’ятдесят чотири метри, – відповів той. – Там аж чотири поверхи; перший тільки на триста двадцять під землею.

Вони замовкли.

– А як увірветься? – казав далі Етьєн, уп’явши очі в линву.

– Е, як увірветься, то…

Шахтар махнув рукою. Надійшла його черга; кліть легко й плавно виринула знову на поверхню. Робітник примостився в ній разом з іншими товаришами, і кліть пірнула в безодню; за кілька коротких хвилин вона знову звилася вгору й знову поглинула нову партію людей.

Шахта глитала так людей аж тридцять хвилин.

Вона роззявляла свою хтиву пащеку то пожадливіше, то повільніше; це залежало від того, на яку глибину відряджали живий вантаж, але вона поглинала його без упину, – голодна, несита, а все не могла набити велетенського свого черева, що, здається, цілий народ здолало б перетравити. Робітники плавом пливли в глибоку шахту, кліті так само хижо й нечутно виринали з чорної безодні, а темрява була така сама густа та глибока.

Етьєнові знов, як і тоді, на відвалі, засмоктало під серцем. Нащо змагатися? Цей головний штейгер відмовить йому так само, як і інші… І нараз якийсь невиразний жах обняв його, і він хутко подався геть. Зупинився він тільки перед будівлею, де містилися парові котли. Крізь широко розкриті двері видно було сім котлів з двома топками. Серед білої густої пари, що з свистом і шипінням рвалася геть, порався біля печі кочегар; піч пашіла так, що аж на порозі було гаряче стояти. Радий, що зможе трохи перегрітися, Етьєн хотів підійти ближче, але саме на цю хвилину йому заступив дорогу новий гурт вуглекопів, що простували до шахти. Це були Мае та Леваки. Попереду всіх ішла Катріна; у своєму шахтарському вбранні вона дуже скидалася на гарненького хлопчика; личко її було таке привітне, що Етьєна штовхнуло щось спробувати востаннє.

– Скажіть-но, товаришу, чи немає тут у вас якої роботи?

Вона здивовано глянула на нього, трохи налякана цим раптовим вигуком з пітьми. Мае, що йшов позаду, почув запитання і відповів сам:

– Ніякої роботи немає, нікого не треба.

Його зацікавив цей бідолашний безпритульний робітник, що вештався без роботи битими шляхами, і, відходячи, він промовив до своїх:

– От бачите! Кожного може таке спіткати. Не треба нарікати, поки ще робота є… Не всяк її має…

Гурт вуглекопів попростував далі й увійшов до барака – великого, недбало обштукатуреного приміщення. Уздовж його стін тяглися в ряд замкнені шафки. Посередині стояла залізна груба без дверцят; вона так пашіла і була так щільно набита розпаленим біложаристим вугіллям, що жарини розколювалися і випадали на земляну долівку. Тільки криваві відблиски полум’я в грубі освітлювали барак; вони танцювали по замащених стінах шаф і сягали аж попід почорнілу, закурену стелю.

Назустріч родині Мае з жаркого барака почувся вибух веселого реготу. Спиною до печі стояло зо три десятки робітників і з насолодою гріли плечі проти вогню. Шахтарі завжди заходили сюди набрати в своє заклякле тіло тепла й понести його з собою у вогкі підземні коридори. Але нині вранці в бараці було веселіше, ніж звичайно; робітники жартували з Мукетти, добродушної, дебелої вісімнадцятилітньої відкатниці з пишними грудьми та величезним задом, що розпирали їй куртку й штани.