Загублена історія втраченої держави

– «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами[96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.

Українські суспільствознавці прискіпливо дослідили правові засади, на яких діяли тогочасні політичні партії, їх характер, чисельність, впливи на різні верстви населення. Не оминули увагою також характер і особливості їх ідейно-теоретичних концепцій на герці державного будівництва (у тих випадках, ясна річ, коли такі концепції мали місце бути), яких дотримувалися політичні партії, що діяли на території сучасної України. Так, О. Любовець показала, що:

1) всі наявні політичні партії були легальні, єдиною масовою була УПСР і, до певної міри, Союз земельних власників;

2) «праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України»;

3) станом на 1917 р. «українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій»;

4) з альтернативою, яка постала після лютого – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – «провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917року…»;

5) «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим» – не було навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою, але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»;

6) альтернативний, тобто самостійницький шлях розвитку, «з теоретичної точки зору… виглядає більш логічним» за автономістсько-федералістський, але «український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»;

7) українські партії за доби Центральної Ради «в цілому розробили власну модель суспільно-політичного розвитку», але «як альтернативу варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК…».[97]

Коротко кажучи, як українські політичні партії в цілому, так і їх лідери зокрема поняття про принципи можливого майбутнього державного статусу «України» не мали, уся їх державотворча діяльність у 1917 р. була суцільною імпровізацією на тему: «абияк, тільки не так, як у москалів (поляків, євреїв)», тобто не так, як пропонують представники загальноросійських партій – чи то демократичних, чи то соціалістичних, чи то більшовицької.

Можливо, цей висновок занадто радикальний і відображає виключно наші особисті смаки? Звернімося до авторитету сучасних дослідників, спробуємо проаналізувати конкретно-історичні уявлення політичних сил та їх лідерів, які діяли на території сучасної України на початку ХХ століття, умовно розташуємо ці погляди «по горизонталі», «зліва – направо», розуміючи під «лівими» ті погляди на питання державного устрою, які засадничо заперечували необхідність існування держави як такої; на крайньому, «правому», так би мовити, фланзі в цьому випадку опиняться крайні тоталітарні (у нашому випадку – більшовицькі) погляди, згідно з якими держава є альфою і омегою всього сущого, поза державою ніхто і ніщо існувати не може, людина, усі суспільні та політичні інституції існують тільки тому, що є лишень еманацією держави.

Державницькі ідеї політичних партій

Отож, у цьому випадку, на крайньому «лівому» фланзі нашої умовної горизонтальної «лінійки» опиняться анархісти. Станом на 1917 р. (та і пізніше – аж до повного фізичного винищення або в розстрільних підвалах НКВС, або в концтаборах ім. Нафанаїла Френкеля) вони не являли собою якоїсь гомогенної, організованої політичної сили. Це були розпорошені в просторі нечисленні, маловідомі серед населення, політично та електорально невпливові гуртки політичних дисидентів. У цілому, їх погляди на питання державного устрою взагалі мали крайній антиетатистський характер і зводилися до такого:

Примечания

1

Підрахунки А. Панчука. Див.: Капелюшний В.П. Українська національна державність доби визвольних змагань (1917—1921 рр.): історіографія: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2004. – 45 с – С. 9.

2

Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1920 рр. – К., 2002. – С. 279—294; Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. Випуск 2. – К, 2007. – С. 244—258.

3

Фукуяма Ф. Доверие. – Москва: АСТ. – 2006. – 732 с. – С. 464.

4

Саме так характеризує поняття «право», наприклад, фундаментальна «Енциклопедія Українознавства» (див.: ЕУ. – С. 2300).

5

Філософія права. – За ред. Дж. Фейнберґа та Дж. Коулмена. – Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2007 р. – 1254 с – С. 21, 41.

6

Библейская Енциклопедия Брокгауза. Ринекер Ф., Майер Г. – Chrstliche Verlagsbuchhandlung Paderborn, 1999. – 1888 с. – С. 335.

7

Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с – С. 7.

8

Капелюшний В.П. Українська національна державність… – С. 37.

9

Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопіль, Астон, 2007. – 511 с – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491.

10

Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. – Ізмаїл, 2004. – 20 с. – С. 11—12.

11

Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.

12

Гудь Б.В. Україно-польські конфлікти XIX – першої половини XX століття: етносоціальний аспект: Дис… д-ра іст. наук: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2008. – 34 с – С. 19, 20, 21, 22, 23, 25, 26.

13

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV—XVIII вв. Том 3. Время мира. – Москва: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.

14

Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: гінеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2005. – 18 с – С. 10, 11, 12, 14.

15

Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793—1914 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2007. – 20 с – С. 10, 12, 15.

16

Турченко Г.Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (XIX – початок 20-х рр. XX ст.). – Автореф. дис… д-ра іст. наук. – Дніпропетровськ, 2006. – 39 с – С. 15, 17, 19.

17

Гвоздик В.С. Південь України в революції 1917 – початку 1918 років: Дис… канд. іст. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2002. – 19 с. – С. 10, 11, 15.

18

Господаренко О.В. Діяльність місцевих органів влади і самоврядування на Півдні України у 1917—1920 рр.: соціально-економічний аспект: Дис… канд. іст. наук: Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2005. – 18 с – С. 9, 10, 14—15.

19

Басара-Тиліщак Г.Б. Провінційні міста України як середовище соціальної та політичної мобілізації городян у період Центральної Ради // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2007. – 258 с. – С. 45, 46, 47, 52, 53; Басара Г.Б. Українське провінційне місто як політичне та соціокультурне явище в добу національно-демократичної революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – 20 с. – С. 9.

20

Плаксій Т.М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в 2 пол. ХІХ – на початку ХХ ст.: Дис… канд. іст. наук: Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2001. – 19 с – С. 14.

21

Українська Радянська Енциклопедія. – Т. 3. – К., 1960. – С. 515.

22

Цит. за: Донік О., Любченко В., Молчанов В., Янишин Б. Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Роки 1911—1916. – Київ, 2007. – 147 с. – С. 95.

23

Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с – С. 308.

24

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження): Дис… д-ра юрид. наук: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 40 с – С. 21.

25

Дейвіс Н. Європа. Історія… – С. 307.

26

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 82 с – С. 6.

27

Там само. – С. 4.

28

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. Очерк истории национальной жизни русин в Австро-Венгрии. – М.: Задруга, 1915. – 67 с. – С. 8.

29

Див. напр.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Суспільно-політичний лад і право України у складі Литовської держави та Речі Посполитої. – Івано-Франківськ. – 1996. – 33 с.

30

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною… – С. 6.

31

Габсбурги правили Австрією з 1273 р. по 1918 р., Іспанією та її володіннями – в 1516—1700 рр., Чехією та Угорщиною – в 1526—1918 рр. Імператори Священної Римської імперії – 1438—1806 рр.

32

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. – С. 12, 14, 17. // Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України. – Фонд. 226. – N 4. (Якщо бути точним, то з 1809 по 1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Росії, коли його повернули до Австрії (за винятком Хотинського повіту), який на підставі Бухарестського договору 1812 р. увійшов до складу Росії. – Д.Я.)

33

Ріка, що служила природним кордоном між угорською та австрійською частинами Габсбурзької монархії. – Прим. перекл.

34

Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів: Літопис. – 2001. – 707 с – С. 388, 400.

35

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем… – С. 28.

36

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною… – С. 22, 31, 33—34, 57, 68.

37

Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с. – С. 308.

38

Никифорак М.В. Буковина у державно-правовій системі Австрії (1774—1918 рр.). – Чернівці, Рута, 2004. – 383 с – С. 20.

39

Там само. – С. 267, 268, 279, 280, 281, 282.

40

Там само. – С. 108—109, 120, 121, 130.

41

Там само. – С. 272, 273, 275, 276, 333.

42

Там само. – С. 328, 329, 330.

43

Вперше увагу на це звернув І. Буркут. Цит. за: Никифорак М. Буковина у державно-правовій системі Австрії… – С. 106.

44

Цит. за: Ринажевський Б.М. Становлення національної державності в Закарпатті (1918—1939 рр.): Дис… канд. юрид. наук: Львівський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. – Львів, 2004. – 18 с. – С. 1, 7, 8, 9—10, 12.

45

Матеріали до цього розділу надані О. Галенком.

46

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 45.

47

См.: История СССР. – 1961. – № 6. – С. 97—115. Вiдомi данi, якi вiдрiзняються вiд пiдсумкових даних по «Українi» Л.С. Гапоненка та В.М. Кабузана всього на 2%. – Див.: Нова Рада. – 1917. – № 185, 14 вер.

48

Тут ми враховуємо робiтникiв доменних пiдприємств, пiдпорядкованих нагляду iнспекцiї та залiзничних майстерень з кількістю робiтникiв бiльше 100.

49

Боровський М. Національно-соціальні перегрупування населення м. Києва в пореволюційний період (1917—1923) // Київ та його околиця в історії та пам’ятках. – К., 1936. – С. 439—440; Ходос М. Материалы к статистике населения г. Киева. – Жмеринка, 1926. – С. 109; Биск И. К вопросу о социальном составе населения г. Киева (по данным переписи 1917 г.). – К., 1920.

50

Докл. див.: Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці: Прут, 2000. – 486 с

51

Сім’я якого мешкала перед 1917 р. у Києві, на т. зв. «Паньківщині» (у районі сучасної вул. Паньківської), де проживали, за словами моєї бабці І. Яневської, всі чи то шість, чи то сім родин, які послуговувалися – на відміну від усіх інших – у домашньому побуті тим, що зараз називається «українською мовою».

52

Чикаленко Є. Щоденник. Том I (1907—1917). – Київ: Темпора, 2004. – 427 c. – С. 68—69.

53

Цит. за: Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002 р. – 361 с – С. 44—45. (Далі – Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2002 р.)).

54

Докл. див.: Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 48, 49, 51, 54, 55, 57, 61, 62, 63, 73, 87.

55

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 38 с – С. 16—17.

56

Цит. за: Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – Київ, 1998. – 350 с – С. 92.

57

Там само. – С. 93, 94.

58

Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX – початок XX ст.). – Київ, 2003. – 334 с – С. 111.

59

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво… – С. 22, 24.

60

Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. – Київ: Генеза, 2004 р. – 473 с – С. 7.

61

Тут і далі вік подається станом на 1917 р.

62

Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні українського народу (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис… канд. іст. наук: Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2003. – С. 9, 15.

63

Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського: Дис… канд. філос. наук: Львівський національний унт ім. Івана Франка. – Львів, 2001. – 20 с – С. 10.

64

Там само. – С. 11, 16.

65

Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні… – С. 15.

66

Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського… – С. 11, 12, 13, 15, 16.

67

Теоретичні засади солідаризму в різні роки та в різних країнах розроблялися і втілювалися в життя такими діячами, як, наприклад, А. Мельник, М. Сціборський, Й. Сталін та ін.

68

Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка (березень 1917 – вересень 1920). – Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К., 1996. – 26 с

69

Там само. – С. 2—11.

70

Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка… – С. 19, 21, 23, 24.

71

Медвідь Ф. Українська державницька ідея В. Винниченка: політико-правові засади // Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка. – Київ, 2006. – 280 с – С. 203.

72

Заболотна Т.В. Епістолярна спадщина В. Винниченка: адресування і стиль: Дис… канд. філол. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 17 с – С. 7, 8, 14.

73

Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2002. – 295 с – С. 166, 167 170, 171, 173.

74

Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 444—446. Угода повинна була містити такі пункти: «1. Признання повної самостійності та суверенності Української Радянської Республіки в етнографічних межах, включаючи Галицьку Україну зі Львовом по лінії Сяну і інші частини бувшої Австро-Угорщини, населені в більшості українцями, а також частини Бессарабії, Таврії, Донщини, Кубані і Холмщини і пограничні російські губернії з переважаючим українським населенням. 2. До розв’язання в загальноєвропейському масштабі питання існування соціалістичних республік між уже існуючими, а по мірі повстання із новими, мусить бути воєнний союз на підставі рівності в правах кожного члена союзу. 3. Війська тої чи другої радянської республіки, котра входить в союз, можуть лишатись на території другої радянської республіки тільки за її згодою. 4. Уряд Української Радянської Республіки складається із незалежних українських соціал-демократів, лівих українських соціалістів-революціонерів і українських комуністів, а також українських соціалістичних партій, котрі стануть на платформу радянської влади. 5. Кожна з союзних соціалістичних республік зобов’язується давати всіляку необхідну матеріальну поміч другій союзній республіці в обороні її території і боротьбі проти імперіалістичних захватних посягань з боку сусідніх буржуазних держав і в першу чергу проти Антанти, поляків і румунів, а також в боротьбі проти внутрішніх контрреволюційних виступів, які загрожують існуванню радянських республік». Публікатори мемуарів М. Галагана чомусь обійшли мовчанкою ту обставину, що, взявши безпосередню участь у підготовці цього «документа», він, посол УНР в Угорщині, вчинив прямий акт державної зради супроти держави, яку представляв.

75

Галаган М. З моїх споминів… – С. 446—447. М. Галаган також показує брехливість тверджень В. Винниченка стосовно цього епізоду його діяльності: викладено у III томі «Відродження нації». – Там само. – С. 447 (примітка). У примітці М. Галаган вказує, що Винниченкового листа, надісланого по радіо (!! – Д.Я.), перехопили французи і надрукували у тамтешній пресі; «ця телеграма наробила багато шуму». – Там само. – С. 446 (примітка).

76

Чумаченко О.А. Громадсько-політична діяльність Микити Шаповала: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 20 c. – С. 1, 11, 13.

77

Див.: Солдатенко В. Винниченко і Петлюра. Політичні портрети революційної доби. – Київ, 2007. – 621 с – С. 68.

78

Докл. див.: там само. – С. 68—81.

79

Магурчак А.М. Громадсько-політична діяльність Миколи Порша (1900—1921 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка МОН України. – К., 2006. – 18 с – С. 11, 13, 14, 15.

80

Козій І.В. Соціально-філософські погляди Дмитра Донцова: Дис… канд. філос. наук: Львівська комерційна академія. – Львів, 2005. – 16 с – С. 9, 10, 11, 13. Див. також: Шліхта І. В. Дмитро Донцов як ідеолог і теоретик українського націоналізму: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 18 с – С. 3, 11, 14.

81

Кулик С.М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України (кінець XIX – перша чверть XX століття): Дис… канд. політ. наук: Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк, 2003. – С. 6, 7.

82

Ситнік В.П. Громадсько-політична діяльність М. Міхновського: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 17 с. – С. 11.

83

Кулик С.М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах… – С. 9.

84

Бутенко А.П. Еволюція поглядів М.Міхновського на українську державність та шляхи їх практичної реалізації: Дис… канд. іст. наук: Черкаський національний унт ім. Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2006. – 20 с – С. 12, 13, 14.

85

Згідно з нею, мігрувавши з території Провансалю, кельти-руси-ни «наштовхнулися» на території сучасної України на державу антів. Українці-русини, вважав Шелухін, сформувалися внаслідок асиміляції антів і кельтів, які, у свою чергу, мігрували з Рутенії через адріатичні та придунайські території на територію сучасної України.

86

Турчин Я.Б. Суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали Сергія Шелухіна: Дис… канд. політ. наук: Львівський національний університет ім. І. Франка. – Львів, 2005. – 19 с. – С. 10, 11, 12—13.

87

Білас Я.І. Митрополит Андрей Шептицький і проблеми національно-визвольного руху українців: Дис… канд. іст. наук: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – К., 2003. – 23 с. – С. 11 та ін.

88

Василик І.Б. Громадсько-політична діяльність Костя Левицького (остання чверть XIX ст. – 1918 р.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Львів, 2007. – 20 с. – С. 14, 15.

89

Там само. – С. 15.

90

Осадчук С.С. Правові погляди Михайла Лозинського: Дис… канд. юрид. наук: Львівський національний унт ім. І. Франка. – Львів, 2001. – 17 с – С. 7, 8, 12.

91

Усі подробиці в узагальненому вигляді див.: Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Політичні партії та суспільно-політичні рухи в Україні наприкінці XIX – на початку XX століття. Навчальний посібник. – Київ: ВПЦ «Київський університет», 2007. – 279 с.

92

Чеботок Н.В. Державна етнонаціональна політика в Україні у 1917—1921 рр.: Дис… канд. юрид. наук: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2005. – 16 с. – С. 5, 9.

93

Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 18—19.

94

Донченко СП. Ліберальні партії України. 1900—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Дніпропетровський національний університет МОН України. – Дніпропетровськ, 2005. – 40 с – С. 33.

95

Саміло Г.О. Правові засади становлення та розвитку політичних партій в Україні з кінця XIX ст. до 2001 р. (на матеріалах Запорізького регіону): Дис… канд. юрид. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2004. – 20 с – С. 9.

96

Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 19, 21, 22, 23, 36.

97

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917—1920 рр.): Дис… д-ра іст. наук: Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 12, 13, 14, 15.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.