Загублена історія втраченої держави

Данило Яневський

Загублена історія втраченої держави

На світі є набагато значно гіршого, ніж смерть.

Не жалій мертвих, жалій живих, а понад усе

тих, що живуть без любові.

Албус Дамблдор

Вступна заувага

Події останнього десятиліття, особливо років, які безпосередньо передували т. зв. Помаранчевій революції, перебіг цього унікального за своїм позитивним змістом феномена, постпомаранчевий період, кожен день якого демонструє і демонструватиме історичний крах аматорського політичного проекту під назвою «незалежна та самостійна Україна видання 1991 р.», ще чекають на своїх уважних, об’єктивних та відсторонених дослідників. Нам, їх сучасникам та очевидцям, залишається хіба по-доброму позаздрити наступникам – вони точно знатимуть те, про що ми можемо сьогодні тільки здогадуватися. Їм, нашим нащадкам, залишається лише по-доброму заздрити нам – очевидцям і, подеколи, активним учасникам подій, які принаймні деякі з нас із щиросердечним завзяттям намагалися записати червоним рядочком у непросту і дуже довгу історію нашої Отчини.

Особисто мені, історику і журналісту, надзвичайно пощастило в професійному житті. У лютому 1991 р. я купив квитка на блокбастер, спостерігачем, учасником, ґавою, критиком якого залишаюся донині. Як фахівцю в царині кризових станів політичних систем та державних утворень, події, пов’язані із проголошенням, становленням та занепадом Української держави, проголошеної 1991 р., до зубного болю нагадують ті, що відбувалися в тих самих будинках, на тих самих вулицях, у тих самих містах і містечках, що і в роки, коли моя бабунця була вдвічі молодшою за мене, теперішнього.

Сьогодні для нас події 1917—1920 рр., пов’язані з народженням, існуванням та загибеллю тогочасних українських національних державних утворень, формально та поверхово більш знайомі, ніж глибинно зрозумілі та засвоєні. І це попри те, що впродовж майже 100 років ті події перебувають у центрі уваги істориків, політологів, культурологів, публіцистів, політичних та громадських діячів. Досить сказати, що лише за 80 років (тобто станом на 2000р.) світ побачили понад 3000 наукових, науково-популярних розвідок – від статей і брошур до узагальнюючих монографічних досліджень[1]. І це, так би мовити, лише «видима» частина айсберга. Існує і частина «невидима», «невидима» принаймні для широкої громадськості. Ідеться про фахові дисертаційні дослідження, які, власне, і творять живе тіло будь-якої науки, у т. ч. історичної. За перші 15 років після проголошення державної незалежності України дослідниками було підготовлено та захищено 343 дисертації, у т. ч. 37 докторських.[2]

І такий інтерес, як нам видається, не є чимось штучним. Таке припущення є цілком логічним з огляду на те, що в останні два роки Першої світової війни та в процесі створення нового світового порядку, який тривав два роки поспіль після капітуляції однієї із сторін глобального військового конфлікту, на території сучасної України існували, виникли та зникли мінімум два десятки політичних режимів, держав та їх об’єднань, в тому числі:

1. Російська імперія (до її складу входили, зокрема, дев’ять губерній, які нині входять до складу Української держави: Волинська, Катеринославська, Київська, Подільська, Полтавська, Таврійська, Харківська, Херсонська, Чернігівська).

2. Російська Республіка.

3. Українська Народна Республіка як автономія у складі Російської Республіки.

4. Українська Народна Республіка як самостійна держава.

5. Українська Держава (Гетьманат).

6. Кримський півострів, складова частина Таврійської губернії Російської імперії/Республіки, як самоуправна територія (управлявся урядом на чолі з генерал-лейтенантом С. Сулькевичем; статус півострова як державного утворення не був унормований та суб’єктами міжнародного права не визнавався).

7. «Уряд Півдня Росії», який підтримувався Великобританією, Францією та військовим керівництвом Добровільної армії.

8. Республіка Таврида (фактично – протекторат Радянської Росії).

9. Кримська АСРР.

10. Австро-Угорська імперія (Буковина як Герцогство та Галичина як Королівство Галичини і Лондомерії).

11. Річ Посполита (Східна Галичина, Холмщина – Холмська губернія Російської імперії/Республіки та Підляшшя як складові частини).

12. Західноукраїнська Народна Республіка (Східна Галичина, Буковина як окремі адміністративно-територіальні одиниці).

13. Угорське Королівство (Закарпаття як інтегральна частина; статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці не мало).

14. Угорська Народна Республіка (Закарпаття, автономна адміністративно-територіальна одиниця «Руська Окрайна» входить до складу незалежної без визначення статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці).

15. Українська Народна Республіка (Закарпаття входить до її складу формально).

16. Чехословаччина (Закарпаття як інтегральна частина).

17. Галицька Совітська Радянська Республіка.

18. Румунія (Буковина).

19. Українська Народна Республіка (доба Директорії).

20. Українська Народна Республіка (до червня 1919 р. – конфедеративне об’єднання УНР та ЗУНР).

21. УНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

22. ЗУНР як окреме державне утворення (після червня 1919 р.).

23. УНР як «Республіка Рад робітничих, солдатських та селянських депутатів» (федеративна частина неіснуючої «Російської Федеративної Республіки»).

24. УСРР-1 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

25. УСРР-2 як самостійна держава (фактично – протекторат Радянської Росії).

Побіжний огляд сучасної наукової літератури, присвяченої різним аспектам політико-правового розвитку земель, які утворюють сучасну Україну, показує, що впродовж останніх 11 століть тут діяли принаймні такі правові традиції та законодавчі комплекси:

1) дорюриківська (донорманська) звичаєва традиція;

2) норманська (рюриківська) звичаєва: («Закон Руський», система звичаєвого права, яка діяла в IX—XI ст.; регулював питання кримінального, процесуального, спадкового та цивільного права, став основою «Руської правди»);

3) «Руська правда»;

4) «ординська» традиція;

5) «Соборноє Уложеніє» Олексія Михайловича;

6) «Свод законов Российской Империи»;

7) салічне право;

8) римське право;

9) Статут Великого князівства Литовського (у трьох редакціях);

10) «Права, по которым судится малороссийский народ»;

11) «козацьке право» («вищою точкою» якого деякі дослідники називають «Конституцію» П. Орлика);

12) Магдебурзьке право;

13) Австро-угорське законодавство;

14) Законодавство УНР;

15) Законодавство Української Держави (далі – УД);

16) Законодавство ЗУНР;

17) Законодавство «об’єднаної УНР» (доби Трудового Конгресу Народів України);

18) Законодавство УНР після розвалу «об’єднаної УНР», доби 1917—1920 рр.;

19) Законодавство Речі Посполитої (далі – РП);

20) Законодавство Чехословаччини;

21) Законодавство Угорщини;

22) Законодавство Румунії;

23) радянське (до 1921 р.);

24) «галаха» (правовий комплекс, який регулював життя юдейської громади);

25) шаріат (правовий комплекс, який регулював життя мусульманської громади).

Ці та інші правові традиції та законодавчі комплекси тією чи іншою мірою вплинули і на долю державних утворень, в яких вони діяли, і на формування правлячих у них еліт, і на формування правосвідомості населення, мали різні наслідки і для перших, і для других, і для третіх. В залежності від часу та місця виникнення та/або походження вони по-різному відповідали на фундаментальне, системоутворююче питання: хто є носієм права і, отже, може встановлювати правила, загальнообов’язкові для виконання соціальної поведінки, та запроваджувати санкції за їх невиконання? В залежності від часу та місця походження відповіді формулювалися такі:

1) Бог;

2) «помазаний» Ним володар;

3) окремий авторитетний індивід, який спирається на оружну силу, або харизму переконання, або на їх комбінацію;

4) народ, тобто всі люди, які проживають на даній (історичній, географічній) території;

5) нація, тобто ті люди, які довше за інших проживають на даній території;

6) соціальна верства, яка має видимі переваги над усіма іншими групами, які проживають на даній території;

7) сім’я, яка делегує це право найстаршому чоловікові;

8) інше.

Як зауважує світовий авторитет Ф. Фукуяма, в юдео-християнській традиції, особливо в її протестантській формі, Бог сприймається як всесильний законодавець, чиє слово є понад будь-яким суспільним законом. «Зобов’язання перед Богом, – зауважує Ф. Фукуяма, – переважує зобов’язання перед будь-якою поставленою вище особою, чи то рідним батьком, чи то володарем… Божий закон, таким чином, є загальним мірилом будь-якої людської законотворчості».[3]

Така дефініція адекватно характеризує, зокрема, стан речей, який упродовж тисячі років мав місце на значній території сучасної України. Крім принципу «Божественного права» (або права, яке походить з Божого Одкровення) тут в різні часи діяли та суттєво впливали на стан речей принципи:

– історичного права;

– династійного права;

– права завоювання (або «право крові»);

– звичаєвого права;

– права народовладдя;

– права націй на самовизначення;

– права людини.

Правові принципи та похідні від них законодавчі комплекси розрізнялися між собою не стільки тим, як вони встановлювали «сукупність обов’язкових норм суспільного життя», тобто «правопорядок»[4]. Вони, правові принципи та законодавчі комплекси, розрізнялися одне від одного тим, як вони тлумачили саме поняття, саму дефініцію «право». З часів Платона під правом розуміли «правильний розум у згоді з природою», яке «має універсальну застосовність, незмінне й вічне, воно закликає до обов’язку своїми наказами й відвертає від коєння зла своїми заборонами». Натомість сучасна, позитивістська концепція права, говорить нам Джон Остін, один з авторів найпопулярнішої у світі антології «Філософія права», право – «це норма, утверджена для проводу розумної істоти іншою розумною істотою, що має владу над нею». Право в «докладному розумінні» та в «найширшому значенні» охоплює «закони, визначені Богом для людей, і закони, що їх визначили люди для людей»[5]. «Божий закон – це також життєвий устрій, який визначається Богом і якнайтісніше пов’язує Його з обраними людьми, кожний з яких представляє собою все людство, або з обраним народом Ізраїлю, який представляє всі народи», – таке визначення міститься в «Біблійній Енциклопедії Брокгауза».[6]

У принципі це все, що нам пощастило виявити в численних розвідках, присвячених розмірковуванням над дефініцією «право». Оскільки це так, то під терміном «право» ми пропонуємо розуміти Богом установлені принципи, які визначали власників та порядок користування ними, їх природними якостями або набутими чи успадкованими надбаннями. У цьому сенсі закони є системою встановлень, які забезпечують процедуру користування цими правами, тобто регулюють правовідносини. Ми вважаємо правом Божественні установлення, які визначають фундаментальні принципи взаємовідносин між людьми та реалізуються в правилах, які називаються законами. Закони мають вічний і незмінний характер. Нові закони можуть і повинні розроблятися та імплементуватися в поточну реальність виключно на основі вже існуючих норм і відображати природні зміни, які мають місце в процесі суспільного буття. Нові закони формулюються та ухвалюються виключно легітимно обраними представниками народу, які представляють і висловлюють священну волю народу в усій його повноті.

Як показали сучасні українські дослідники, саме на цих засадничих принципах і розвивалася більша частина територій, які утворюють сучасну Україну. На відміну від сучасної практики, державотворення аж до початку XX ст. (окрім московського, більшовицького, українського 1917—1920 рр. та після 1991 р.) ґрунтувалося на правових підходах і, що принципово важливо, прискіпливо враховувало правовий історичний досвід населення того чи іншого державного утворення.

Документальний масив, повернутий до наукового обігу після 1991 р., а це практично весь основний обсяг письмових артефактів, дозволяє, у принципі, скласти цілісне уявлення про суть, особливості та істотні відмінності політико-правових процесів, які відбувалися на землях, які згодом утворили сучасну Україну. Тим не менше – принаймні так видається автору даної розвідки, – такого цілісного уявлення як у суспільному середовищі, так і серед професійних дослідників до сьогодні не існує. Не існує з причин цілком зрозумілих, з причин, які лежать, власне, поза межами науки історії, а лежать у сфері науки психоаналізу, у сфері індивідуального та колективного підсвідомого, яке має природну особливість «блокувати» травмуючу або несприятливу інформацію, витісняти її на периферію свідомості. Потрапляючи туди, а згодом, до глибин підсвідомості, ця інформація-«травма» продовжує жити своїм власним, автономним від суб’єкта життям, детермінуючи в неявний для суб’єкта спосіб його, суб’єкта, життя, готуючись «вибухнути» в самий несподіваний для цього суб’єкта момент.

На цей феномен, як на нашу думку, точно вказав колега В. Брехуненко у блискучому дослідженні про Переяславську раду 1654 р.: «В європейській історії важко дошукатися міжнародно-правового акту, який за ступенем фатальності для того, хто довго умовляв свого контрагента піти на такий крок, можна було б поставити на одну дошку з українсько-московськими домовленостями 1654р.»[7]. Саме фатальна, абсолютно руйнівна за своїми наслідками для багатьох поколінь руського народу діяльність Б. Хмельницького та його поплічників, з діаметрально протилежних ідеологічних міркувань мала наслідком його абсолютну позитивну гіперболізацію та героїзацію – чи то за часів спочилих у бозі Російської імперії та СРСР, чи то щойно народженої незалежної України. Особа, діяльність якої викреслила свій народ із списку цивілізованих європейських народів, особа, яка щедро посіяла неподолані до сьогодні зерна національного та конфесійного розбрату поміж поляками, українцями, євреями, татарами, особа, яка зруйнувала самі ментальні та біологічні основи існування свого народу, особа, яка на століття позбавила народ його власної державності, возведена сьогодні на верхній щабель умовного національного українського пантеону.

І проблема тут навіть не в самому «Богданові Великому» (як на повному серйозі величає його офіційна історична наука), так само як і не в тих, хто возвеличує його діяльність, як у самому суспільстві, для якого його, суспільства, власна історія продовжує залишатися чи не головним системоутворюючим негативним фактором.

Пригадаймо: в сучасній Україні ми розпочинаємо сезон урочистих відзначень заходами в пам’ять загиблих під Крутами, продовжуємо святами на честь Червоної армії, яка впродовж десятиліть мільйонами вбивала українців (у тому числі руками самих українців) та спустошувала наші землі. Далі – річниця Чорнобильської катастрофи, далі – річниця перемоги одного людоїдського режиму над іншим (знову багато в чому українським коштом)… І так далі і тому подібне: річницю акції «Вісла» змінює річниця загибелі командира УПА, а цей сумний (хоча і не для всіх громадян України) день заступає вечір відзначення Голодомору…

Як на автора цих рядків, офіційна державна політика на цьому герці – попри високо духовні схильності та благородні наміри її організаторів – об’єктивно формує у громадян (принаймні серед тих, хто взагалі звертає на це увагу) лише два поняття. Перше: для того, щоби бути українцем, треба неодмінно загинути, причому бажано у найбільш безглуздий та варварський спосіб. Друге: українці – нація споконвічних історичних лузерів, які ніде, ніколи і ні за яких – навіть найбільш сприятливих – обставин не могли досягти нічого путнього.

Усе вищесказане повною мірою стосується вивчення та розуміння подій 1917—1920 рр., до яких один, між іншим один з найбільш компетентних дослідників, пропонує застосувати такий прийом: «З метою подальшої уніфікації вживання цих ключових термінів, а також уникнення різних варіантів хронологічних меж, що стосуються доби національного державотворення, внесено пропозицію про доцільність для розгляду подій 1914—1923 рр. вживати термін “Українські національно-визвольні змагання”, а при дослідженні найвищого етапу, апогею визвольних змагань, тобто для 1917—1921 років застосовувати термін “Українськареволюція”».[8]

Здавалося б, нічого особливого, справедлива пропозиція. Адже, якщо немає наукової дефініції, важко, якщо взагалі можливо, говорити про предмет дослідження. У даному випадку про події, які продовжують залишатися надзвичайно травматичними для національної свідомості чергової генерації українців, росіян, поляків, євреїв, татар, людей інших національностей, які є громадянами сучасної України. Аби уникнути прямих та чесних відповідей на надзвичайно неприємні, дражливі питання, суспільна та індивідуальна свідомість надають перевагу харчуванню «героїзованими» міфами, які мають таке ж відношення до національної історії нашого народу, як «Короткий курс історії ВКП(б)» до реальної історії Радянського Союзу.

Більше того. Саме в такому варіанті історії свого народу надзвичайно зацікавлена як правляча зараз політична еліта, так і та, яка прийде їй на зміну. Наша сучасна державність, пригадуємо собі, стоїть на «Акті проголошення державної незалежності України» від 24 серпня 1991 р. Цей, без перебільшення, історичний документ прямо говорить нам про те, що державну незалежність України проголошено не тому, що декілька десятків мільйонів людей, які вважали себе українцями, мали на це природне право, а тому, цитую перші слова Акта, що «смертельна небезпека нависла була над Україною». Попросту кажучи, Верховна Рада УРСР оголосила громадян частини Радянського Союзу, які проживали на території України Радянської, вільними та незалежними людьми виключно перез загрозою «смертельної небезпеки». Не було б її, рідної, ми й досі залишалися б рабами комуністичної держави.

Багато неправди в тому Акті. Наприклад, неправдою є твердження про те, що Верховна Рада проголошує державну незалежність України, беручи до уваги «тисячолітню традицію національного державотворення». Але, проаналізувавши текст будь-якого підручника історії – навіть радянської доби, легко переконатися, що за останню тисячу років, аж до завершення Першої світової війни, не було жодної «української» державної формації. Так, нашим родовим надбанням є історія Київської Русі, погромленої в XIII ст., є історія Галицького та іншого князівств, є історія мультинаціональної литовсько-польсько-руської держави, знищеної у столітті XVIII Пруссією, Австро-Угорщиною та Росією, є історія станової протодержавної формації доби Б. Хмельницького, є історія «класової» радянської держави (яка, до слова, мала на меті остаточне знищення будь-яких національних відмінностей) та ін. Багато чого було в нашій історії, але не було, підкреслимо ще раз, власне «української державності» – аж до останніх років Першої світової війни.

Повернемося, однак, ще раз до терміна «Українські національно-визвольні змагання» або «Українська революція», який став уже офіційним. Автор даної розвідки охоче б погодився з ним, якби не декілька «але».

«Але» перше. Упродовж попередньої історичної доби державна історична наука щосили намагалася довести «великий», «жовтневий», «соціалістичний» характер «революції» 1917 р. Годі говорити, що попри всі більш ніж сімдесятирічні зусилля дивізій комуністичних «суспільствознавців» нічого «великого», «жовтневого» та «соціалістичного» виявити в тих подіях так і не пощастило.

«Але» друге. Для існування будь-яких «змагань», а тим більше «національних» та «визвольних», потрібні принаймні декілька речей. Перша – наявність «змагунів» та, відповідно, суддів, які могли б результати цих змагань встановити – як для того, хто ці змагання виграв, так і для тих, хто ці змагання програв. Очевидно, що в даному конкретному випадку ми не маємо ані першого, ані другого, ані третього: активні учасники чи пасивні спостерігачі тих подій були б дуже здивовані, якби хтось їм сьогодні сказав, що вони брали участь у якихось там «змаганнях». Відсутні й судді, які встановили б результати таких «змагань»: думка кожного дослідника (за неочевидної умови, що його можна вважати суддею) є суб’єктивною і не базується на законі та юридично вивіреній процедурі; історія ж як наука, очевидно, не має права виносити будь-які вироки.

Вона має право і зобов’язана виявляти, аналізувати, узагальнювати емпіричні дані, артефакти, свідчення, маючи на меті, як у даному конкретному випадку, описати стартові передумови, обставини часу та місця, в яких розпочалися та розвивалися процеси, які сучасні дослідники щосили, відчайдушно, затято намагаються вписати в схему так званої «Української революції» та «Національно-визвольних змагань українського народу 1917—1920(1) років».

Розділ I

Що таке «Україна»?: землі, люди, партії

«Етнографічні «українські» землі». Спроба визначити дефініцію

Цей термін гучно використовувався під час «національно-визвольних змагань» 1917—1921 рр. Але, попри широкий ужиток, жоден з дослідників так і не спромігся ані сформулювати суперечливу дефініцію, ані скласти вичерпний їх перелік. Не менш широко використовується він і в сучасних дослідженнях – правду сказати, з тим самим результатом. Автор даного дослідження підтримує точку зору тих науковців, які вживають термін «етнокультурні регіони Руси-України», до яких відносилися (в різні історичні епохи) більше півсотні нетотожних за обставинами історичного правового та культурного розвитку, домінуючої конфесійної приналежності та інших особливостей територій, а саме: Берестейщина, Бойківщина, Бессарабія, Буджак, Буковина, Волинь, Галичина, Гетьманщина, Гуцульщина, Донщина, Задунайська Січ, Закарпаття, Запоріжжя, Зелена Україна, Карпатська Україна, Київщина, Кубань, Курщина, Лемківщина, Лівобережна Україна, Малиновий Клин, Мармарощина, Надбужжя, Наддністрянщина, Надпоріжжя, Надпруття, Надсяння, Надросся, Надчорномор’я, Перемишлянщина, Новоросія, Переяславщина, Північне Причорномор’я, Підкарпатська Русь, Підляшшя, Поділля, Подніпров’я, Покуття, Полісся, Полтавщина, Посулля, Приазов’я, Прибужжя, Придністров’я, Придунав’я, Прикарпаття, Пряшівщина, Сірий Клин, Слобожанщина, Ставропольщина, Стародубщина, Таврія, Терщина, Холмщина (Забужжя), Червона Русь, Чернігівщина.

Станом на 1917 р. в адміністративному відношенні Російська імперія мала у своєму складі 79 губерній, 9 з яких об’єднували більшу частину сучасної України – за виїмком тих земель, які опинилися у складі Австро-Угорської імперії.

Процес правового, адміністративного, політичного, соціокультурного «переформатування» правобережних земель під стандарти, які існували в Російській імперії, докладно вивчив М. Бармак. Дослідник констатував: після окупації Правобережжя наприкінці XVIII ст. «довгий час у цьому регіоні діяли різні за походженням джерела права», норми яких «нерідко суперечили одна одній… Литовський Статут, польські конституції, збірники магдебурзького права і звичаєве право залишалися чинними правовими джерелами, дієвість частини їхніх норм спеціально підтверджувала царська влада своїми указами».

З дослідження М. Бармака випливає, що процес інкорпорації цих земель до складу Романовської монархії мав, як мінімум, чотири етапи. Перший – за часів Катерини II, метою якої було «досягнення однорідності й уніфікації» новоприєднаних земель. Правління її сина Павла I «характеризувалося більшою повагою до традиційних у прикордонних землях структур». Розпочаті ним реформи «стосувалися всіх губерній Російської імперії, а не були адресно направлені тільки на правобережні українські, хоча… особливе становище цих територій, пов’язане з недавнім їх приєднанням, продовжувало зберігатися». За часів Олександра I уніфікаційні тенденції набрали обертів: перед військовим та цивільним керівництвом цих земель були поставлені «важливі завдання інкорпорації українських територій у склад Російської імперії шляхом запровадження російської правової та управлінської системи». Але «цивілізаторська» місія негайно наштовхнулася на реалії життя: «незважаючи на те, що російська адміністрація вже функціонувала, Правобережжя України ще довгий час перебувало під польським впливом», що значною мірою обумовлювалося «корпоративним устроєм шляхти». Практично це означало, що «легітимована шляхта Правобережжя отримала, крім інших, гарантованих «Дарованою грамотою» дворянському стану прав, ще й право формувати кадровий склад багатьох управлінських структур і, зокрема, судових органів», хоча, зрештою, російській адміністрації цього «атавізму» вдалося позбутися. Перелом настав після поразки польського повстання 1831 р.: Микола I на повну використав нові обставини для подальшого зміцнення імперських позиції у Краї, зокрема для «соціального знищення правобережної шляхти» – основного стану, який становив загрозу уніфікаційній імперській політиці. «Вся діяльність Миколи I будувалася на принципах централізації, посилення єдиноначальності і бюрократизації». Так, зокрема, імператор скасував рештки успадкованої правової системи, радикально реформував за російським зразком адміністративну систему, заснувавши 1832 р. Київське генерал-губернаторство, яке об’єднало всі три правобережні губернії. «Процес ліквідації правової автономії» у Волинській, Київській та Подольській губерніях завершився у 30—40-ві роки XIX століття остаточним скасуванням дії всіх норм і положень статуту Великого князівства Литовського.[9]

Висновки М. Бармака цілком узгоджуються з висновками, сформульованими О. Комарніцьким та І. Верховцевою. Як установив О. Комарніцький, «після анексії Правобережжя наприкінці XVIII ст., царський уряд головним завданням бачив поборювання польського та українського визвольних рухів. Саме тому, після ліквідації тут державних та адміністративних інститутів Речі Посполитої, у тому числі і місцевого самоврядування, запроваджування нового місцевого самоврядування у вигляді земств відтягували тут упродовж наступних 130років. Під тиском економічних чинників 1911 р. на ці території було поширено дію «Земського уложення» від 1890 р. При цьому новий імперський режим для свого утвердження вирішив зіграти на об’єктивно існуючих польсько-українських протиріччях. Законоположенням про земське самоврядування у Київській, Волинській та Подільській губерніях виборчі права поляків при виборах до земств обмежили; натомість зменшили майновий ценз для українців. Це мало наслідком не стільки збільшення представництва українського населення[10] та зменшення представництва населення польського, скільки підвищення рівня міжнаціональної напруги поміж двома найчисленнішими національними громадами цього краю». Не менш суперечливими були стосунки і поміж іншими національними громадами – російською, українською та єврейською. «Містечка Київської, Подільської, Волинської губерній» Росії, які донедавна були Київським, Подільським та Брацлавським воєводствами РП, але «продовжували залишатися своєрідним економічним містком, що з’єднував міста із селами», та були «своєрідним симбіозом передусім жителів єврейської національності та українського селянства». Дослідник окремо наголосив: «порозуміння українського національного руху та єврейства було надзвичайно актуальною проблемою містечкового суспільства для боротьби із спільним ворогом – російським шовінізмом», більше того – це порозуміння мало «визначальний» характер, оскільки «інші національні меншини були незначними». Інші констатації є такими: «суспільна свідомість нацменшин загалом виявилася неготовою для сприйняття української ідеї, що у ряді випадків виливалося у відкриту ворожість»; єврейські «погроми охопили не менш як 188 містечок»; «весь плин Української революції супроводжувався антисемітизмом».[11]

Говорячи про ситуацію, яка склалася на окупованих польських землях, що потрапили під романовську владу, неможливо абстрагуватися від стосунків по лінії «поляки – русини». Цілісне дослідження Б. Гудя переконливо довело:

– польські впливи на землях, інкорпорованих до складу Російської імперії (Київщина, Волинь, Поділля), залишалися всеосяжними аж до 60-х рр. XIX ст.;

– після скасування кріпацтва (1861) та поразки польського повстання (1863) імперська влада підтримувала високий рівень етнонаціонального конфлікту по лінії «українське село» – «польський поміщицький двір»;

– економічне домінування польських землевласників над українським селянством зберігалося;

– польсько-український селянсько-поміщицький конфлікт на Правобережжі сягнув апогею у роки Першої світової війни й «Української національної революції 1917—1921 рр.»;

– «масовий солдатсько-селянський аграрний рух на Київщині, Волині й Поділлі переважно став наслідком цілеспрямованої більшовицької агітації і в більшості своїй мав соціальний, погромницький характер… Погромниками були здебільшого солдати і селяни-українці, а погромленими – теж здебільшого – поміщики-поляки»;

– селянсько-поміщицький етносоціальний конфлікт осені 1917 – весни 1918 рр. «без перебільшення можна назвати війною», «перевага в силі виразно була на боці селянства»;

– польсько-український конфлікт з етнонаціонального переріс в етнополітичний;

– «можна твердити з високою долею правдоподібності», що «процес захоплення і знищення поміщицьких маєтків був заздалегідь запланований і керований з одного центру»: перший масовий погром на Волині, який спровокував «могутню лавину аграрного селянського руху», на початку жовтня 1917 р. вчинили солдати 2-го гвардійського корпусу Південно-Західного фронту, який очолювала більшовичка Є.Б. Бош;

– саме «після цього погрому ситуація на Правобережжі виходить з-під контролю Центральної Ради, а її III та IV Універсали радикальністю своїх положень в земельному питанні сприяли посиленню безпорядків на селі»;

– жертвами погромів стали 85% усіх польських маєтків на Київщині, Волині, Поділлі;

– зупинити погроми вдалося лише після підписання Брест-Литовської мирової угоди і «вступу на Правобережжя австро-німецького окупаційного війська».[12]

Упродовж століть ці землі входили до складу об’єднаної литовсько-польської держави – Великого князівства Литовського (далі – ВКЛ) (з 1569 р. – Речі Посполитої), були складовою, інтегральною частиною ВКЛ/РП. Упродовж століть, навіть у XVII ст. східний кордон європейського «світу-економіки» проходив східним кордоном РП. За абсолютно точним та вичерпним визначенням Фернана Броделя, на схід від цього кордону починався «кінець світу» для кожного європейця – «дика, болотиста, пустинна»[13] Московська держава.

Київщина та Волинь, як частина цивілізованого світу, як і вся «двоєдина» держава трьох народів – литовців, поляків та русинів, управлялися на підставі писаного права – Статуту ВКЛ та «Уставних земських грамот – законодавчих текстів судово-адміністративного, публічно-правового, приватно-правового та соціально-економічного характеру», які докладно проаналізовані в дослідженні Д. Ващука. Автор відзначив «різноманітні, насамперед майнові, підтвердні (тобто такі, які підтверджували минулі привілеї) та посадові привілеї шляхти», якими вона користувалася принаймні «з часів Великого князя Литовського Казимира Ягеллончика, тобто з 1440р. (Київщина) та 1452 р. (Волинь)». До слова, практика надання привілеїв цілим регіонам/областям на теренах ВКЛ набувала поширення з другої половини XV ст.; «на цей час в деяких статтях привілеїв залишалися впливи Руської правди», «багато судових справ розв’язувалося згідно норм звичаєвого права».[14]

Особливості розвитку цього регіону знаходимо у дисертаційному дослідженні А. Скрипник. На території окупованих Брацлавського та Подільського воєводств були утворені відповідно Брацлавська губернія та Кам янецька область. Процеси становлення адміністративних формацій на цих землях «супроводжувалися певним нівелюванням національних особливостей під демагогічними гаслами єдності походження і спільної релігійної приналежності з українцями та намаганням залучення місцевої польської шляхти до кола російського дворянства». Одночасно «заміна владних структур Речі Посполитої та поширення російської державності у краї із самого початку забезпечувалися винятково адміністративними заходами», а «запровадження загальноросійських форм місцевого державного управління на новоприєднаних територіях з самого початку показало їх певну недосконалість та невідповідність місцевим умовам». Наслідок національної та інших форм уніфікації був таким: «соціально-економічні та політичні особливості Поділля», по-перше, «не дозволили створити повноцінну систему управління за загальноросійським зразком», а по-друге, «попри всі зусилля місцевої імперської бюрократії, вона сама опинилася під впливом шляхти». Ситуація для місцевого населення різко погіршилася після повстання 1830—1831 рр.: «самодержавство взяло курс на цілеспрямовану асиміляцію Поділля. Край управлявся на підставі «положєння» 1775 р. та затверджених штатних розписів у «Своде законов Российской Империи». З «початком другої половини XIX ст. зовнішні та внутрішньополітичні чинники підвищили соціально-економічну напругу в краї. Головними причинами були сподівання польської шляхти на відновлення національної держави (тобто РП. – Д.Я.) і підготовка до скасування кріпацтва», а під час збройних заворушень 1905—1907 рр. «зберегти загальний контроль над ситуацією та врятувати від знищення місцевий державний апарат Російської імперії вдалося тільки за допомогою силових заходів.[15]

Владу на території цих новоросійських, а не окупованих внаслідок розділу РП землях (підкреслено нами. – Д.Я.) «до другої половини XIX ст. здійснював окремий генерал-губернатор, а коли інституція генерал-губернаторства була ліквідована, запроваджено губерніальний устрій (Катеринославська, Херсонська та Таврійська губернії, які були прирівняні до «внутрішніх губерній» Росії)». Однак і тут, навіть на цих землях, які ніколи не знали польських та литовських впливів у тому обсязі, як це було на Правобережжі сучасної України, «імперська політика, спрямована на інтеграцію регіону до корінної російської території», провалилася, «у цілому інтеграційні заходи імперського уряду на Півдні зазнали краху». 1917 року «на відміну від Російської революції, основною метою якої була зміна політичного режиму, Українська революція була покликана створити державу для народу, який перебував у стадії перетворення на модерну націю»; «…більшість жителів великих міст регіону не підтримали політичну програму Центральної Ради; зберігся соціокультурний розкол між містом і селом».[16]

Якщо говорити сухою мовою цифр, а саме цей підхід запропонував В. Гвоздик, то слід узяти до уваги, що «на території Катеринославської, Таврійської та Херсонської губерній проживало 7 млн людності, тобто четверта частина «підросійської» України, при цьому 5,5 млн становили сільське населення. Національний розподіл був таким: 71% —українці, 13% – росіяни, решта – німці, молдавани, євреї, болгари, греки. У містах національний склад був іншим: від 66% росіян у Миколаєві, до 25% – в Олександрівську». Висновок: «звідси стає зрозумілим упереджене, а інколи – вороже ставлення більшості мешканців південноукраїнських міст до питань українського державотворення»; «соціальна напруга тут була значно меншою, ніж в інших регіонах Російської держави»; «тут дуже тісно і своєрідно переплелися соціальний та національний чинники революції; жоден з них не був одназначно домінуючим».[17]

«Упереджене ставлення» громадян Російської республіки – мешканців південних губерній «українських національно-визвольних змагань» чітко простежується на прикладі Херсонської губернії, яка до кінця жовтня 1917 р. «не підпадала під юрисдикцію Центральної Ради», якій, «на відміну від більшовиків, не вдалося за короткий термін утворити розгалужений апарат управління і завдяки йому оволодіти становищем на місцях». Для управління Херсонською, Катеринославською та Таврійською губерніями Українська Центральна Рада (УЦР) створила була навесні 1918 р. Головний Крайовий комісаріат на чолі з таким собі С. Комірним, від діяльності якого сліду не залишилося ані в пам’яті нащадків, ані в авторитетних енциклопедичних довідниках ЕУ та «Діячі Української Центральної Ради». Суцільний управлінський хаос панував на Херсонщині і за Гетьмана, який намагався вирішити проблему шляхом створення інституту Головноуповноваженого в справах Херсонської, Катеринославської та чомусь ще й Подільської губерній (С. Гербель, Г. Раух). Не існувало спеціального органу управління на Півдні України і за часів Директорії. Таким чином, «чіткої вертикалі органів місцевої влади жодним з українських урядів не було сформовано». Край фактично був відданий на поталу. Тут утворилося, принаймні, п’ятивладдя: «поряд із загальноукраїнськими органами влади діяла низка інституцій місцевих органів, частина яких існувала ще з часів Російської імперії, а інші – створені революційно налаштованими народними масами ради робітничих, солдатських і селянських депутатів», а також Думи, комісари Тимчасового уряду, комісари УЦР, земства («перебували у катастрофічному фінансовому становищі»), земельні комітети. При цьому «довгий час місцева державна адміністрація не мала практично жодних важелів для реального здійснення своїх повноважень та впливу на хід подій у регіоні».

Абсолютна неспроможність українських націонал-соціалістичних урядів до будь-якої осмисленої конструктивної державницької роботи, а саме «стабілізувати соціально-економічне життя, численні кризи в політичній сфері», «невирішеність робітничого питання (перевага національного над соціальним)», проблеми безробіття, розвал продовольчого ринку стали головним чинником утвердження на українській землі тоталітарного комуністичного режиму у формі радянської влади.[18]

Узагальнена назва території, яка розташована в середній течії Західного Бугу. Згідно із сучасними даними, до початку XI ст. перебувала у складі Київської Русі, з 1080 р. – у складі Пінського князівства, від 1150 р. – у складі Волинського, а з 1320 р. – у складі Трокського князівства ВКЛ. Після укладання Люблінської унії і до останнього поділу Польщі Берестейщина – складова частина Берестейсько-Литовського воєводства Корони/РП (1569—1795), а від 1795 р. – Російської імперії.

Кубанське козацьке військо утворили 1860 р. з Чорноморського козацького війська та частини Кавказького лінійного казацького війська. З 1861 р. на зайняті ними землі Краснодарського краю почали переселятися селяни, головним чином з Полтавської, Чернігівської, Воронезької та інших губерній, які утворили другорядну, стосовно козаків, соціальну верству «іногородніх». Конфлікт між цими двома становими групами, тобто соціальний конфлікт, був системоутворюючим на цих землях. Конфліктів за національною ознакою Кубань не знала.

Цитовані вище документи та висновки дослідників малюють уклад життя мешканців 136 міст, у т. ч. 5 губернських (без урахування Києва, Катеринослава та Харкова), 88 повітових, 43 безповітових та заштатних, які існували на території сучасної України. За переписом 1897р. 12 з них нараховували менше 5 тис. жителів, тобто належали до категорії «міст-сіл», 83 відносилися до т. зв. «малих» міст (5—20 тис), 23 – до середніх; у губернських столицях проживало понад 20 тис. людей, більшість повітових центрів належала до «малих міст». 1897 року із 120 міст (по яких є дані) у 75 переважали українці, у т. ч. у 5 з 12 «міст-сіл», 7 з 23 «середніх» та у 63 з 85 малих міст. Кількісно українці домінували в усіх типах міст лише Харківської та Полтавської губерній та в малих та середніх містах Чернігівської; у середніх за розмірами містах Катеринославщини і Херсонщини та в усіх містах материкової Таврії – росіяни; у малих та середніх містах Поділля й Волині, а також у середніх містах Київщини – євреї. При цьому українці у більшості своїй були мешканцями провінційних повітових центрів, серед євреїв, поляків та росіян відсоток письменних був вищим, ніж серед українців». Висновки: «українці були найменш урбанізованою національною групою, віддавши в цьому відчутну перевагу єврейському та російському населенню»; «для діячів Української революції місто a priori було несприятливим середовищем для національно-визвольних змагань українців». І взагалі: «українці мали найнижчий рівень урбанізованості та присутності у мобілізаційно потужніших типах міських поселень, а звідси, й несприятливі позиції для конкуренції з іншими національними групами у містах».[19]

Після окупації правобережних подніпровських земель імперський російський уряд зіткнувся з проблемою уніфікації управління містами, розташованими на цих територіях. Унаслідок зрозумілих причин царська адміністрація не могла одним рухом позбавити правобережні міста та містечка їх самоуправління: ідея його занадто міцно впродовж попередніх століть укоренилася у свідомості людей. Отож, лівобережні міста мусили управлятися хоч в якийсь подібний спосіб. Власне так і сталося: уже наприкінці століття було введено в дію «Грамоту на права і вигоди містам Російської імперії» (1785), яку згодом доповнили «Міське положення» 1863 р. (для Одеси) та «Міське положення» 1870 р. Розробники останнього документа, який визначив головні принципи функціонування міського громадського самоврядування, проігнорували надбання місцевої теоретико-правової думки, а 1892 р. взагалі обмежили «основну масу міського населення у виборчому праві…».[20]

В адміністративному відношенні «українські «етнографічні» землі» лише за 200 років пережили декілька «уніфікаційних» хвиль. 1708 р. в Романовській імперії було запроваджено новий адміністративний устрій: державу поділили на 8 губерній, у т. ч. Київську, основними містами в якій тоді були власне Київ, а також Ніжин, Переяслав та Чернігів. Від 1775 р. губернії управлялись на підставі єдиного документа – «Установлення про губернії», яким також було визначено і кількісний склад цих адміністративно-територіальних одниць – 50. 1796 р. землі на лівому березі Дніпра об’єднали в Малоросійську губернію, на території Слобожанщини створили губернію Слобідсько-Українську, з південних земель та Криму сформували Новоросійську губернію. За декілька років – у 1802 р. – Малоросійську губернію розділили на Чернігівську та Полтавську, а Новоросійську – відповідно на Катеринославську, Миколаївську (згодом перейменовану на Херсонську) і Таврійську.

Правобережні території, які опинилися під романовською рукою після поділів Польщі та серії російсько-турецьких воєн, до 1917 р. пережили три «хвилі» адміністративного переформатування – відповідно в 1796 р., у 1802 р. та в 1835 р. За Миколи I, а саме у 1835 р. Слобідсько-Українську губернію перейменували на Харківську, а з коронних земель Брацлавського, Київського та Подільського воєводств створили відповідно Волинську, Київську та Подільську губернії.[21]

Результатом більш ніж столітніх уніфікаційних зусиль стало тотальне відчуження населення від влади. Ось лише одна компетентна точка зору. Лідер великого промислового капіталу Півдня Росії, член Державної Ради М.Ф. фон Дітмар виступаючи на її засіданні 6 (19) травня 1914 р. констатував: «у нас система самоуправління… недобудована, вона, можна сказати, без ніг і без фундаменту. Вона має губернські й повітові земські установи, але широкі прошарки населення в ній не задіяні». «Внаслідок цього, – підсумовують сучасні дослідники О. Реєнт та О. Сердюк, – інтереси переважної більшості сільського населення, яке проживало «в глибинці», практично не задовольнялися в таких важливих сферах життя, як освіта, культура та медичне обслуговування. Відсутність реального реформування в системі управління посилювала нігілістичне ставлення до будь-яких заходів влади у суспільно-політичному й соціально-економічному житті».[22]

Розтин державного польського тіла поміж Росією, Австро-Угорщиною та Пруссією наприкінці XVIII ст., який, за влучним висловом Н. Дейвіса, був, «безперечно одним з найганебніших актів політики великих держав у XVIII ст.»[23], мав своїм наслідком розділення русинів по лінії державного кордону між імперіями Габсбургів та Романових. Правові системи цих держав, як справедливо зауважив В. Єрмолаєв, мали різне походження і мали більше якісних відмінностей, ніж формальних тотожностей.[24]

«Частка здобичі від першого поділу Польщі була названа за колишнім руським Галицько-Володимирським князівством «Королівство Галичини і Лондомерії» із столицею у Львові, яке сягало від східних кордонів Сілезії по річку Буг, із польським населенням на Заході і русинським – на Сході…»[25]. Даний пасаж лише констатує невідрубаний історичний факт – Галичина як така складається принаймні з двох частин – Східної, заселеної з давніх-давен русинами, – тепер це Львівська, Івано-Франківська, Тернопільська області України. Інша Галичина – Західна, яку складають Жешувське та більша частина Краківського воєводств Польської Республіки; тут чисельна перевага завжди була на польському боці.

Ця очевидна для будь-якого дослідника констатація, тим не менше, не є самозрозумілою для сучасних українських дослідників. Ось, наприклад, характерний пасаж: «Галичина – це споконвічна українська земля. УIX cт. Галичина повністю входила до складу Київської держави і становила її західну околицю. В XII—XIV ст. ці землі входили до складу Галицького, а згодом Галицько-Волинського князівства. Скориставшись ослабленням військової могутності руських (підкреслено нами. – Д.Я.) земель в результаті їх феодального роздроблення, Польща у 1349 р. загарбала Галичину і володіла нею до 1772 р.»[26]. Як бачимо, ця група дослідників уникає прямої відповіді на пряме запитання: хто, власне, жив на цій землі: неіснуючі аж до ХХ ст. українці? русини? поляки? які ще народи «замешкали» на цих територіях?

Ще одна «констатація» із цитованої розвідки – про «довготривалу роз’єднаність західноукраїнських земель із східноукраїнськими землями і перебування під владою загарбницьких іноземних держав»[27]. Необхідно зауважити, що з даного контексту неможливо зрозуміти, ані ким і коли були «роз’єднані» «західно»– та «східноукраїнські» землі, ані де, коли і ким вони були об’єднані, ані хто, коли і як надовго їх окупував?

Сказати можна було і потрібно простіше. 1340 р. останній галицько-волинський володар з дому Рюриків – Юрій II був отруєний людьми зі свого оточення. Залишившись без законного володаря, одна частина королівства – Волинь – визнала владу сина князя Гедиміна Любарта-Дмитра. Галичиною, натомість, намагалися керувати бояри, але з огляду тогочасних понять про право ніяких законних підстав для цього в них не було. Саме ця обставина відкривала легальні правові можливості для сусідів. Ними скористався останній польський король з династії Пястів – Казимир III Великий, який 1349 р. розповсюдив свою владу власне на Галичину. Саме Казимир Великий, який «в цілому обережно ставився до цілості місцевих привілеїв та суспільно-адміністративних норм: Галичина довгий час не переходила на стан польського воєводства», запровадив тут магдебурзьке право, виділив для «руських міщан» квартали, в яких вони, як обережно вказував А. Ніковський, «користувалися деякою свободою та самоуправлінням».[28]

По смерті Казимира Великого, у 1385 році, обидві держави – Польща та Литва – формально об’єдналися в одну – дочка Людовика вийшла заміж за литовського князя Ягайла. Подружжя було освячене Римською церквою – для цього Ягайло перейшов на західний варіант християнства, нова держава була формально оформлена Кревською унією, яка і завершила процес «загарбання» «українських» земель «поляками». При цьому від 1392 р. Белщина, Галичина та Холмщина остаточно увійшли до складу Польщі, а Волинь залишалася у складі Великого князівства Литовського[29]. Галичина зберігала свою автономію щодо Польщі аж до 1432 р., коли її було розділено на два воєводства – Руське (землі Львівська, Перемишльська, Галицька, Холмська та Сяноцька) та Белзьке.

Казімір III.

Status quo формально зберігався до кінця XVIII ст., коли наслідком війни поміж різними угрупованнями магнатів та шляхти, підтримуваних ззовні, став розтин «двоєдиної держави трьох народів». Юридичним приводом для окупації Австро-Угорщиною «своєї» частини польсько-литовського спадку став факт короткочасного володіння цими землями угорським королем Андрієм II, який 1205 р. по загибелі князя Романа Мстиславовича як його союзник взяв опіку над дружиною і дітьми загиблого з титулярієм «короля Галичини». Цей термін вживали спадкоємці Андрія, і, оскільки австрійський імператор був одночасно угорським королем (з 1526 р. Угорщина і Закарпаття входили до складу Австрії), то він успадкував титул і формальне право на володіння Галичиною[30]. Під новим владикою[31] українські та польські землі були об’єднані в Королівство Галичини і Володимерії, до складу якого увіходили велике князівство Краківське, князівство Освенцімське та князівство Заторське. За деякими дослідниками, до 1772 р. під «Галичиною» розуміли Руське і Белзьке воєводства. Але в будь-якому разі, «Русь Суздальська та Русь Московська ніколи не вбачали в складі російських земель Галичини, не заявляли на цю землю ніяких прав, навіть династичних. Про Київ ще пам’ятали суздальські та московські князі, але земля галицька була для них “terra incognita”».[32]

Можна стверджувати, що «руське» населення краю в цілому схвально зустріло прихід нових господарів: за їх попередників економічні, політичні та інші конфлікти між ними та представниками інших національних громад сягли критичних величин. У міській торгівлі, ремісництві та органах місцевого самоврядування домінували поляки, німці, євреї та вірмени. Кульмінаційний пункт перетворення людей на безправну худобу – постанова 1573 р. Селяни, а русини серед них становили абсолютну більшість, потрапили до кріпосного рабства. Ще один контрапункт цього процесу – сеймова постанова 1766 р., якою уніатських священиків зобов’язали відбувати панщину для польських землевласників.

Натомість становище селян у володіннях Габсбургів являло собою разючу відмінність – кріпацтво тут було скасовано ще 1848 р. У грудні 1867 р. обидві палати австрійського райхсрату ухвалили, а найясніший цісар Франц-Йoсиф I санкціонував запровадження так званого «дуалізму», який зрівняв у правах австрійську та угорську частини його володінь. При цьому, пише відомий австрійський історик Еріх Цьольнер: «де-юре “землям угорської корони” протиставлялися “представлені в райхсраті землі та королівства”, які неофіційно іменувалися “Цісляйтанією”, тобто країною по західний бік Ляйти[33]. Назва “Австрія”, – констатує Е. Цьольнер, – увійшла в офіційний вжиток лише в поєднанні “Австро-Угорська монархія”, та ще в титулі монарха “цісар Австрії та король Угорщини”. Лише 1915 р. з’явився “австрійський” герб».

Суть габсбурзької моделі державного устрою полягала в тому, що «прагматичними спільними справами були визнані сфери, які визначив монарх (цісар Австрії та король Угорщини), а саме: закордонні справи, оборона країни та військові справи, фінанси, якщо вони служили для покриття спільних витрат. Відповідно, – пише Еріх Цьольнер, – було створено три спільних цісарсько-королівських міністерства (скорочено їх називали «рейхсміністерствами»): міністерство зовнішніх справ, військове міністерство та міністерство фінансів. Рейхсміністри звітували перед делегаціями, які складалися із 60 членів; вибирав їх кожен з двох парламентів і скликав, як правило, для надзвичайних засідань. Рішення делегацій повинні були узгоджуватися і лише після затвердження їх цісарем набували сили закону. Вся ця конструкція мала опертям громади, найменші територіальні одиниці, наділені правом самоврядування».[34]

У перші роки після австрійської окупації Галичини тут продовжувала діяти майже без змін колишня судова система. Наприклад, міщани судилися в магістратських судах, які послуговувалися відомими з давніх-давен нормами магдебурзького права. 1812 р., по завершенні в Австро-Угорщині робіт з кодифікації «цивільного права австрійських народів», на території Імперії був уведений у дію Цивільний кодекс, джерелами якого були римське право, Прусське земельне уложення 1794 р. і провінційне право деяких австрійських країв. 1849 р. для управління Галичиною утворили адміністративний орган – Галицьке намісництво, за рік запровадили крайову конституцію, за якою край розділено було на Краківську, Львівську та Станіславівську округи, кожна з яких дістала свій сейм і свого намісника. Як вважають сучасні дослідники, фактично процеси в Галичині були такими самими, як і на землях, окупованих Росією: Галичина лише формально була австрійською територією, якою управляли австрійці на підставі австрійських законів. Фактично краєм управляли поляки; уряд підтримував їх на противагу українцям, які вважалися політично неблагодійними і «зорієнтованими на Росію». Але при цьому «приєднання Галичини до Австрії» як мінімум «відзначилося низкою таких заходів та реформ, які поступово виводили русин на шлях більш людського існування, відкрили їм спочатку деякі можливості в боротьбі за життя нації і дозволяли кращим людям піднімати голови в пошуках більш відрадних соціальних та політичних перспектив».[35]

Зайвим підтвердженням позитивних впливів Австро-Угорської держави на галицьких русинів/українців є навіть не те, що по тамтешніх містах і селах до сьогодні мило згадують часи володарювання «матінки-Австрії» та «батька Франца-Йосифа», а те, що деякі правові норми пережили і своїх творців, і Імперію Габсбургів, і буремні роки громадянської війни, і польську, і німецьку, і радянську влади. Так, наприклад, в Україні в перші роки після проголошення Незалежності діяла норма про можливість видання законодавчих актів головою держави в проміжках між сесіями парламенту.[36]

«За три роки після прилучення Галичини вдалося – знову ж таки без боротьби – здобути Буковину, так було встановлено сполучення між Галичиною і Трансільванією. Таке прилучення територій завжди відбувалося принаймні шляхом укладання договорів, і можна з певністю сказати, що мешканцям Буковини не було причин шкодувати за зміною державної приналежності. Цей малонаселений та геть занедбаний край завдяки праці, що тривала десятиріччями, австрійська адміністрація перетворила на зразкову провінцію монархії».[37]

Узагалі-то першу писемну згадку про Буковину як окрему область – «Велику Буковину» – знаходимо під 1412 р. в угоді між угорським королем Сигізмундом та польським королем Владиславом II Ягайлом. Сама по собі «Велика Буковина» складається, як відомо, зі шкільного курсу географії, з двох частин. Південна Буковина зі столицею в Сучаві в XIV—XVI ст. була складовою частиною князівства Молдова. Від 1527 р. у складі Молдови перебувала під владою Туреччини, а від 1775 р. і до 1918 р. – у складі Австро-Угорщини. Північна Буковина в X—XI ст. перебувала під рукою Рюриків у складі Київської Русі, в XII—XIII ст. – у складі Галицько-Волинського князівства. У XIV—XVI ст. Північна Буковина була складовою частиною князівства Молдова і в 1527 р. у її складі потрапила під владу турків, а в 1775 р. дісталася Габсбургам (за виїмком Хотинського повіту, який згідно з Бухарестським мирним договором відійшов до складу Російської імперії як повіт у складі Бессарабської губернії).[38]

До австрійської окупації більшість населення Буковини писаного права фактично не знала: старости судили, покладаючись на «здоровий глузд», виходячи з норм права звичаєвого, яке поділялося на «загальнодержавне» та «місцеве». Єдиним писаним кодексом були хіба «Молдавські правила», що походили із церковних звичаїв і які використовував Ясський митрополит; в «якійсь мірі» на практиці застосовувалися положення грамоти Господарів. Після приєднання Буковини до Австрії «основним джерелом права» тут став австрійський закон, а першим правом – конституційне право монархії, т. зв. «Прагматична санкція» 1713 р. 1797 р. цісарським патентом на габсбурзьких землях (на Буковині – з 1 січня 1812 р.) запровадили новий Цивільний кодекс, «кодекс децентралізованої держави, яка постійно боялася внутрішнього розпаду». Документ повністю порвав із римським правом «і вперше в австрійській історії права сперся на принципи раціоналізму». Упродовж XIX ст. документ увели в дію і на слов’янських територіях – у Боснії, Герцеговині, Словенії, Хорватії, Сербії, Чорногорії, частково – у Північній Італії та Ліхтенштейні. Характерним і в цьому випадку є те, що після 1918 р. положення документа продовжували діяти у Польщі, Чехословаччині, Югославії![39]

Від 1804 р. всі землі, які перебували під рукою Габсбурзького дому, були об’єднані в одній державі – Австрії, яка з 1812/1813 рр. стала офіційно називатися Австрійською імперією. Буковина 1848 р. була представлена в обох палатах імперського парламенту, а 29 вересня 1850 р. отримала земельну конституцію. Край був піднесений до рівня однієї з коронних земель Імперії: цісар уперше прийняв на себе титул «герцога Буковини». 1867 р. Імперію було трансформовано на двоєдину монархію. В Австро-Угорщині остаточно утвердився конституційний устрій – «остаточно» настільки, що «цілий ряд» правових норм перейшов до конституцій Австрії 1918 та 1920 рр., «урізних модифікаціях» діє в Австрії «до сьогодні», але найважливіше – «чимало з них закріплено в Конституції України»!

Буковина мала своїх депутатів як у райхсраті Австрії (яка до 1867 р. називалася Ціслейтанією), так і в сеймі Угорщини (до 1867 р. – Транслейтанія). Спочатку депутатів обирали виборщики (до цього – крайові сейми), від 1872 р. вибори стали безпосередніми; депутати обиралися від курій (спочатку від чотирьох, з 1896 р. – від п’яти). 1907 р. куріальну систему скасували, на її місці постала виборча система, ґрунтована на засадах загального, прямого, рівного таємного виборчого права. З 516 депутатів нижньої палати Буковина мала 14 місць – 4 від німецьких виборчих округів, 5 – від українських, 5 – від румунських[40]. Депутати-українці об’єднувалися в Українському парламентському клубі, який очолював М. Василько.

Тут треба акцентувати увагу на тому, що, власне, Основного закону як єдиного цілісного документа Габсбурзька монархія не знала. Як показав М. Никифорак, поняття «Конституція» в даному випадку означали п’ять конституційних законів: «Про імперське представництво», «Про загальні права громадян», «Про влаштування імперського суду», «Про судову владу», «Про урядово-виконавчу владу». Конституція 1867 р. «широко задекларувала загальні демократичні права громадян імперії: рівність перед законом, недоторканість приватної власності, свободу совісті, слова, друку, зборів, створення політичних та громадських обєднань, право на освіту, на вільний вибір професії, право на захист особистої свободи (ув’язнення особи дозволялося тільки на підставі судового вироку). Конституція визнала рівноправність усіх народів держави, їх непорушне право зберігати і розвивати свою мову».[41]

Сукупність цих та інших фактів й обставин дозволила М. Никифораку сформувати цілком слушні, на наш погляд, висновки: «Австрія забезпечила на Буковині помітний прогрес у всіх сферах крайового життя. Із глухого турецько-молдавського середньовіччя край поступово піднявся до рівня новітнього суспільства, поєднавши до того ж в собі риси східної й західної цивілізацій»; «у 1774—1918 рр. Буковина єдиний раз за всю історію була цілісною політико-адміністративною одиницею»; «революція 1849 р. поклала початок пробудженню національної свідомості так званих «неісторичних», «недержавних» народів Австрії, до яких відносили також українців Буковини».[42]

Після початку Першої світової війни, власне 17 серпня 1916 р., Росія, Франція, Італія та Румунія домовилися про розділ Буковини за етнічною ознакою між Росією та Румунією: сторони «обґрунтували» свої претензії міжнародно визнаними угодами, «історичним правом» та «правом крові».[43]

Після смерті київського князя Володимира Великого Закарпаття перейшло під владу угорських королів, які на початку XI ст. носили титул «князя русинів». Як показав Б. Ринажевський, Закарпаття, перебуваючи впродовж майже 900 років у складі Угорщини, у правовому відношенні не мало навіть статусу окремої адміністративно-територіальної одиниці. В останні дні Світової війни, 31 жовтня 1918 р., створена у Будапешті Угорська національна рада проголосила на її території незалежну народну республіку. 21 грудня 1918 р. її уряд ухвалив «Закон про Руську Країну» (а не «Україну», як вважає Б. Ринажевський), який «вперше визначив державно-правовий статус Закарпаття» та «обіцяв закарпатцям самоврядування у справах адміністрації, освіти, релігії й мови, однак він не вносив змін у політичне становище», адже – «жодними параграфами не зумовлювалися політичні права населення краю, свобода слова, організацій тощо». На підставі цього закону вперше в столітній історії цієї землі було обрано її законодавчий орган – Сейм у складі 36 депутатів та сформовано регіональний уряд.

За місяць після ухвалення згаданого Закону у Хусті відбулася подія, проведена за сценарієм так званого Всеукраїнського з’їзду Рад у Харкові в грудні 1917 р. 21 січня 1919 р. нібито 1500 делегатів, обраних невідомо ким, невідомо коли і невідомо за якою процедурою, нібито від жителів 175 населених пунктів Руської Країни, нібито провели самочинні збори. Саме ці «збори» називають в науковій та популярній літературі «Хустським з’їздом», який «визнав недійсним закон від 21 грудня 1918р. і проголосив об’єднання» з неіснуючою на той час УНР. Таким чином, переконують нас сучасні дослідники, зокрема Б. Ринажевський, в с Ясені виникла «нова держава» – Гуцульська Республіка – її «розвиток був підготовлений усім ходом історії, відчуттям державотворчих прагнень українського населення». Оці самі «державотворчі прагнення» неіснуючого «українського населення», частина якого ще на початку III тисячоліття називає себе «русинами», ще встигли використати угорські та російські комуністи, «проголосивши» на території краю Радянську республіку, яка проіснувала на Закарпатті хіба більше місяця.

Спробам створити на території Закарпаття окрему державу поклали край переможці у Першій світовій війні. Край було передано до складу Чехословаччини, що і було оформлено Сен-Жерменським (1919 р.) та Тріанонським (1920 р.) мирними договорами.[44]

Так називаються землі, що перебувають у складі сучасної Польщі, власне є територією Бялостоцького та частини Люблінського воєводств Речі Посполитої. До XIV ст. ці землі входили до складу Київської Русі, а від XIV ст. – до складу ВКЛ. З 1569 р. це – землі Корони, поділені 1772 р. між Пруссією та Австро-Угорщиною, кордон між якими проходив по Західному Бугу. 1807 р. згідно з умовами Тильзитського миру на землях, які внаслідок поділів РП відійшли до Пруссії, Імператор Наполеон створив Варшавське герцогство, до якого 1809 р. приєднав польські землі, які після розділу РП відійшли до Австро-Угорщини. 1814—1815 рр. рішенням Віденського Конгресу Варшавське герцогство розділили між переможцями Наполеона – Росією, Пруссією, Австро-Угорщиною.

Це назва земель на лівому березі Західного Бугу, історичним центром яких з давніх-давен є м. Хелм (Холм). Засноване на початку XIII ст. Данилом Галицьким, до 1340 р. це місто та прилеглі до нього території перебували у складі Галицько-Волинського князівства, а в 1340—1377 рр. – у складі ВКЛ. В 1377 р. повновласть тут належала володарям Угорського королівства, а від 1387 р. перейшла до Речі Посполитої. 1795—1809 рр. Холмщина перебувала у складі Австро-Угорської імперії, у 1809—1815 рр. – Варшавського герцогства, від 1815 р. і до 1914 р. – у складі Російської імперії (власне, Царства Польського). Під час Першої світової війни Холмщину окупували країни Почвірного союзу, а після їх поразки у війні тут було відновлено легітимну польську владу.

Усі польські землі, які опинилися під рукою Романових, 1815 р. були «оформлені» у Царство Польське, якому було надано конституцію. Згідно з цим основним законом верховним правителем автономії був російський Імператор, але Царство Польське мало орган законодавчої влади – двопалатний Сейм, виконавчу владу очолював імператорський намісник, зовнішні зносини реалізовував імператорський уряд у Петербурзі. Після повстання 1831 р. конституцію 1815 р. було скасовано, з 1831 р. Царство Польське управлялося на підставі «органічного статуту», яким автономні права було значно обмежено. З 1888 р. Царство Польське в законодавчих актах Російської імперії називалося «Привіслинським краєм».

Від початку XV ст. на території сучасного Криму існувала степова імперія – Кримський ханат, «легітимний претендент на золотоординську спадщину»[46]. Як держава він являв собою воєнну конфедерацію кочових племен на чолі з воєнним ватажком, який водночас був патримоніальним володарем. Воєнний характер ханату відбився в одній з його основних метафоричних назв орда (перс. орду – ставка головнокомандуючого, військо). Під рукою ханів, окрім території півострова, знаходилися у різних формах залежності степові території сучасної України, населені кочовими племенами, та деякі території Прикубання й Північного Кавказу.

Формування центральної території держави почалося у зв’язку з монгольським завоюванням. Кримський півострів як окреме володіння був виділений ханом Золотої Орди Мунґке-Тімуром (1267—1280) в уділ своєму сину Уранґ-Тімуру. Згодом це володіння було пожалуване в окреме володіння сельджуцькому султану Іззед-Діну Кейкаусу. До 1380 р. Крим входив до улусу темника Мамая, що контролював західну половину усієї Золотої Орди. На початку XV ст. Крим мав статус намісництва (тумена) Золотої Орди. Кримський ханат претендував на спадщину Золотої Орди. Як підкреслює авторитетний дослідник О. Галенко, відгомоном цього було право Ґереїв діставати данину з Московії та Речі Посполитої. Хани також виступали посередниками у стосунках цих держав з Османською імперією.

На чолі держави стояв Хан, який, як показав О. Галенко, мав на першому місці у своїй титулатурі метафоричну назву Золотої Орди – Улу(г) Орда («Велика Орда») та її метрополії Улу(г) Юрт («Велика вотчина»). Від 1502 р. хани вживали також титул імператорського рангу падішаг, а хани першої половини XVI ст. навіть претендували на роль спадкоємців усієї імперії Чингісхана як «імператори усіх монголів» (barca Mogolpadisagi). Як підкреслює О. Галенко, литовські та московські князі визнавали імператорський статус кримських ханів, називаючи їх титулами цар кримський (або перекопський), Caesar Praecopensis.

Правляча династія Ґереїв виводила своє походження від Тоґа-Темюра (Тука-Тімур), молодшого сина Джучі, старшого сина Чингіcхана. Легітимність їх престолонаслідування санкціонувалася курултаєм, тобто зібранням родової верхівки, проте вибір кандидата на ханство із середини XVI ст. поступово переходить до османських султанів. Хан був верховним головнокомандуючим, правителем і власником. Легітимність ханської влади, а отже, і лояльність підданців випливала з приналежності до династії Ґереїв. Хан був джерелом права у своїй державі: він мав право життя і смерті над своїми підданими, право встановлювати закони, право на власний розсуд розпоряджатися землею й майном своїх підданців. Права Хана втілювалися в нормах звичаєвого права (тьоре, яса). Хан, наприклад, міг вимагати служби у війську своїх підданців, як він сам мусив служити з військом своєму сюзерену – османському султану.

Головною опорою ханів і водночас їх головною опозиційною силою були ватажки чотирьох великих кланів – розгалужених племінних об’єднань, утворених як із кровно споріднених племен та родів, так і тих, що визнали лояльність верхівки. Кожен з кланів мав постійну територію для кочування і виставляв окреме військо. Ватажки мали право збиратися на загальний з’їзд – курултай, що мав право усувати і обирати ханів. Не будучи самі легітимними носіями верховної влади, ватажки кланів забезпечували легітимність правлячих ханів і лояльність до них населення.

Правова система ханату ґрунтувалася на приписах ісламського права (шаріату), спільного для Османської імперії та ханату, однак власне султанське право на територію Криму не поширювалося. Діяли тут також і норми традиційного права.

Белградський мир, який підсумував російсько-турецьку війну 1735—1739 рр., не завдав Кримові територіальних втрат. Але, як вважає О. Галенко, визнання Османською імперією прав Російської імперії на Україну привело до зростання економічної та воєнної присутності Росії у Північному Причорномор’ї. Зокрема, Романовська імперія вперше дістала право торгівлі на Чорному морі (хоч і на кораблях османських підданців) і змогла будувати фортеці на території Гетьманщини.

Російська експансія в Північному Причорномор’ї набирала обертів: у липні 1771 р. російські війська зайняли Кримський півострів, включно з османською провінцією Кефе. За умовами Кючюк-Кайнарджийського миру 1774 р. ханат ставав незалежною державою, а за так званою Айнали-Кавакською конвенцією османський султан визнавався головою кримських мусульман. 8 лютого 1783 р. Катерина ІІ видала маніфест про анексію Криму 1785 р., а за сім років Порта остаточно визнала російську анексію Кримського ханату – за Ясським договором 1792 р., – підсумовує півтисячолітній період розвитку кримсько-татарської ісламської держави О. Галенко.

Систематичних статистичних даних, якi вiдображали б чисельнiсть населення як південно-західних, так й iнших губернiй Російської імперiї в 1917 р., не iснує. Ґрунтуючись на даних аналiзу матерiалiв сiльськогосподарських переписiв 1916—1917 рр., Л. Гапоненко та В. Кабузан визначили чисельнiсть населення 50 губернiй Росiї в 116,3 млн, в т. ч. України – в 29,3 млн осiб[47]. Виходячи з їхніх пiдрахункiв, можна передбачити, що особи найманої працi складали приблизно 16% населення країни, пролетарi – 13%, на великих пiдприємствах працювало приблизно 9% наявного населення. В дев’яти південно-західних губерніях робітники та близькі до них верстви складали, вірогiдно, 12% наявного населення, доля промислового пролетарiату загалом – близько 4%, а в промислово розвинених губернiях (Київська, Катеринославська, Харківська, Херсонська) – майже 6%.[48]

Якщо екстраполювати на всю Україну данi вересневого 1917 р. перепису населення м. Києва, який засвiдчив, що бiльше половини (власне 51,9%) мешканцiв мiста становило т. зв. «самодiяльне» населення[49], то отримаємо приблизно 2 млн наявного мiського самодiяльного населення. Отже, можна вважати вірогiдним, що 400 тис. робітників промислових підприємств, зайнятих в металургiйнiй, фабрично-заводськiй (за виключенням цукропереробної) промисловостi та великих залiзничних майстернях, складали майже 13%, у т. ч. в Катеринославськiй, Харкiвськiй та Херсонськiй губернiях майже 16%, а по iнших південно-західних губернiях в середньому майже 10% наявного самодiяльного мiського населення. Iншими словами, кожний шостий мешканець промислової зони «України» (до якої умовно можна віднести Київську, Катеринославську, Харківську, Херсонську губернії) та кожний десятий в сiльськогосподарськiй (тобто у Волинській, Подiльськiй, Полтавськiй, Таврiйськiй та Чернiгiвській губернiях) був зайнятий на великому промисловому пiдприємствi.

Люди

Для «змагань», особливо «національних», потрібна, як мінімум, нація. Абсолютна більшість людей, які жили на теренах сучасної України наприкінці ще XIX ст., були селянами. І вони були б дуже здивовані, якби їм сказали, що вони є «українцями». Ті з них, що були підданими Габсбургів, попри звитяжну культуртрегерську діяльність таких масштабних особистостей, як М. Грушевський, І. Франко, М. Павлик та інші, називали себе «русинами», «галичанами», «гуцулами», «косьмацькими» абощо, але аж ніяк не «українцями». Ті з них, які після розділів Речі Посполитої потрапили під владу імперії Романових, вважали себе в більшості «малоросами» і були, за бездоганним діагнозом М. Драгоманова, «нацією холопів»[50]. Ось лише один приклад. Цитуємо запис із щоденника широковідомого визначного діяча українського національного руху, у майбутньому чільного діяча УЦР Євгена Чикаленка. Дата – 27 серпня 1909 р.: «Вчора був у мене Іван Данилович Яневський[51], таращанський дідич», який «зробив на мене враження доброго, симпатичного провінціального пана, що, крім свого господарства та повітового міста, нічого не знає, хоч він і скінчив років 15 тому юридичний факультет. Він, без сумніву, має стихійну любов до українства, але у відродження нашої нації, очевидно, не вірить та й ніколи над цим не думав. Він бридиться літературною українською мовою, вважає її каліченням милої його серцеві народної мови; він хотів би, щоб газета писалась мовою Шевченка, Котляревського, а коли вже не стає своїх слів, то, на його думку, треба брати всім відомі вже російські слова…Я доводив, що рух наш ніколи не вмре, а коли іде пиняво, то через те, що у нас немає буржуазії своєї. Панство наше давно покинуло народ і приєдналося до російської або польської культури, а народ зостався сам зі своєю некультурністю. Рух наш держиться виключно тільки поповичами, а матеріально підтримується двома-трьома капіталістами, що вийшли з низів. На дворянство, очевидно, нам треба махнути рукою, ми вже його не навернемо, а треба покласти всю надію на буржуазію, яка випливає з народних мас»[52]. «Поки національна свідомість не розійшлася в масах, – переконував Є. Чикаленка за рік перед тим П. Стебницький, – треба втягти в свої інтереси крайову інтелігенцію, навіть чужу і зденаціоналізовану, і це можна зробити на питаннях широкого краєвого інтереса, як земське і городське самоврядування. Треба держатись драгоманівськоїтактики. Це одинокий шлях для підготовки націоналізації інтелігентського шару, для зміцнення місцевих і краєвих сил, для поєднання південно-російської людності (підкреслено нами. – Д.Я.) на ґрунті своїх окремих інтересів, економічних попереду всього, а тоді і всяких інших. При цій умові націоналізація краю наступе сама собою, непомітно, без спеціальних заходів».[53]

Тобто один з провідних теоретиків Товариства українських поступовців/Української партії соціалістів-федералістів (ТУП/УПСФ) ще 1908 р. сформулював концепцію територіального «націоналізму», оскільки для «націоналізму» на ґрунті національному передумов не було – бо ж не було нації, а була хіба що південно-російська людність!

Так – саме людність, а не нація. Такий висновок підтверджується десятками свідоцтв сучасників. Наведемо лише одне. Слово – Миколі Галагану, який залишив нам у спадок таку, майже пасторальну картину сільської України кінця XIX ст.:

– в його селі (Требухів Чернігівської губернії) зберігалася пам’ять про полковий устрій України;

– губерніальна реформа принесла багато незручностей, оскільки зруйнувала існуючі економічні та культурні зв’язки (у даному випадку – із Києвом);

– село розділялося на т. зв. «кутки»: «це були, очевидно, стародавні роди»;

– модерні шляхи комунікації були відсутні, користувалися кіньми або волами;

– «люди точно додержувались стародавніх українських звичаїв і справно виконували, поруч з церковно-релігійними, також і давні поганські обряди і ритуали»;

– «спомини про чумаків і чумакування були ще зовсім свіжі»;

– від усіх хвороб лікувались «знаменитою лежанкою»;

– «на жидів я звик дивитись, не як на «чужих», а як на всіх інших, що були «свої люди»;

– «класичні науки стояли тоді, видно, доволі високо, бо мій дід їх добре пам’ятав, легко цитував довгі уривки з Овідія, Цезаря, Ксенофонта»;

– ще до школи діти добре орієнтувалися в астрономії, орнітології, іхтіології, мікології;

– «родинна, інтимна мова була українська з місцевими діалектичними особливостями»;

– «почуття окремішності своєї від «кацапів» було у наших священиків зовсім ясне й виразне»;

– «селянські розрухи… були спричинені генеральним межуванням»;

– «руські» були чужі люди, якісь зайди вроді «руського лавочника»; до них ставились «не тільки з великою обережністю, але й з повним недовір’ям, бо він “обдурить”»;

– «балакали вони (росіяни, великороси. – Д.Я.) надзвичайно смішно»;

– «душа української дитини була скалічена», оскільки їм «ніхто не допомагав нормально розвиватись й усвідомлювати себе національно; навпаки, нас калічили в школах різні «патріоти», вбиваючи нам в голови “рускость”»[54]

Якщо послуговуватися не правдивими, але все ж таки суб’єктивними враженнями М. Галагана, П. Стебницького, Є. Чикаленка та будь-кого іншого, а сухими цифрами, то картина від цього стане ще більш невтішною. Як встановив сучасний дослідник Д. Розовик, станом «на 1917р. понад 80% населення «України» було малограмотним або неписьменним, 50% дітей не мали можливості відвідувати школу». В абсолютних цифрах картина така: «до існуючих 30 тис. початкових «народних» шкіл ходило 1,7 млн дітлахів, їх навчали 50 тис. вчителів»[55]. Іншими словами, на одну початкову школу припадало 1,66 вчителя та 56,66 дитини, тобто 1 вчитель на 34 дитини. І цим вичерпувалися можливості доступу 30 мільйонів «хохлів» до освіти рідною мовою. Результат цієї «політики», яка дивним чином нагадує нацистську в галузі освіти українців, запроваджену під час Другої світової війни, такий: «вищу освіту в українському суспільстві, за даними перепису 189 р., мали близько 24 тис. чоловік, середню спеціальну – близько 17 тис.»[56]. При цьому, констатує М. Кармазіна, «національно свідома еліта Лівобережжя на межі століть була нечисленною, була лише однією з течій в українському суспільстві», «майже повністю була зденаціоналізована і зрусифікована» і взагалі «переживала процеси становлення»; на Правобережжі «український народ творили» селяни та малоосвічені священики; в «підавстрійській Україні аж до кінця XIX ст. першорядну роль в українській спільноті відігравало духовенство – малоосвічене і сполячене, чиїми характерними рисами був консерватизм і клерикалізм…».[57]

Поодинокі щасливці типу мого діда І. Яневського та п’яти його братів і сестер, які мали матеріальні можливості для навчання, були вимушені навчатися або російською (в межах Імперії), або французькою, або німецькою мовами (поза межами Імперії). Навчатися мовою рідною аж до середини XIX ст. було неможливо за визначенням, «оскільки до того часу не існувало літературної, вільної від регіональних діалектизмів української мови»[58]. На початку століття наступного ситуація залишалася не менш сумною. За даними Д. Розовика, «в 1917р. україномовні книжки забезпечували 2—3% потреби, бібліотек на території 9південно-західних російських губерній практично не було, в 1917р. бібліотеки задовольняли тут 8—10% потреб переважно міського населення»[59], у той час як 90% «малоросів», яких згодом назвали «українцями», жили на селі, були в абсолютній більшості неписьменними і, отже, позбавленими будь-яких соціальних перспектив у межах Російської імперії.

Ну, і, нарешті, про третє «але» запропонованої та використовуваної сучасними дослідниками дефініції «національно-визвольні змагання». Мова йде про термін «визвольні». Для того щоби «визволятися», треба мати від чого «визволятися». Наприклад, «визволятися» можна і потрібно від іноземної окупації. Чи мала місце така окупація в даному окремому випадку? Відповідь є ствердною: так, воєнна окупація мала місце. Наприкінці XVIII ст. землі, до яких згодом – у XIX – на початку XX ст. – застосовували адміністративну назву «Південно-Західний край», або географічну – «Наддніпрянська Україна», або зовсім уже чудернацьку для реалій того часу – «етнографічні українські губернії», увіходили до складу Речі Посполитої, державне тіло якої було розтяте поміж Королівством Пруссія, імперією Габсбургів та імперією Романових. З правової точки зору остання ніколи Україну не окуповувала хоча б тому, що ніякої України як політичного, адміністративного або державницького поняття у згадувані часи не існувало. Росія окупувала землі Речі Посполитої, у більшості своїй замешкані русинами, православними за віросповіданням і католицькими за церковною приналежністю. Тому так звані «Українські національно-визвольні змагання», якщо і могли мати місце, то виключно як «визвольні змагання» підданих Речі Посполитої – поляків, литовців, русинів (у т. ч. сучасних українців та білорусів) проти німецько-австрійсько-російської окупації, за відновлення державної цілісності Речі Посполитої в кордонах 1792 р., за відновлення її республіканського, демократичного, конституційного ладу.

Ще одна частина сучасної України – власне її лівобережна частина – ще в першій половині XVIII ст. була «цивілізаційним пустирем». Умови для його заповнення виникли лише після припинення «діяльності» Запорозької Січі, розселення реєстрових козаків полками на землях обабіч Дніпра, переведення до незаселеного Степу селян із центральних російських губерній, та, найголовніше, після початку тут індустріальної революції, пов’язаної з винайденням покладів мінерального палива та залізної руди на території сучасного Донбасу та Криворіжжя. Таким чином, і на цих землях підстави для початку «Українських національно-визвольних змаганнь» були відсутні, оскільки на цих землях ніяких державних формацій і, отже, їх підданих не було і, отже, не було потреби нікому від іноземної окупації визволятися. Визволятися треба було хіба від окупації «внутрішньої», суть якої вичерпно описав французький посол у Петрограді Моріс Палеолог: «Один з найбільш тривожних симптомів – це той глибокий рів, те провалля, що відокремлює вищі класи російського суспільства від мас. Між ними немає жодного зв’язку, їх відділяють начебто століття».[60]

За походженням – син учителя гімназії. Випускник Тифліської гімназії, учень Володимира Антоновича, професорський стипендіат Університету Св. Володимира, професор Львівського університету, засновник і голова Українського Наукового товариства, головний редактор «Науково-Літературного вісника». 51 рік.[61]

Політичні погляди одного з ключових політичних гравців доби УЦР «першої» УНР, як це не дивно, є чи не найменш дослідженою темою. Наразі маємо два дослідження, з яких випливає, що основними ідеями «ідеолога та організатора відродженського руху» (які голова Центральної Ради намагався втілити в політичну практику) були такі:

– провідником національного відродження є український інтелігент;

– безперервність історичного буття українського народу є доконаним фактом;

– «істотною домінантою», яка визначає «динаміку національного відродження», є «українська національна ідея». Відомі нам дослідження не містять вичерпного несуперечливого визначення дефініції «українська національна ідея». Сам М. Грушевський того вияснити не зумів, натомість «науково обґрунтував» інше поняття – «національна свідомість», під яким він розумів «духовний фундамент», на якому «здійснюється національне відродження». Але навіть не це є головним у політичних візіях лідера «українських національно-визвольних змагань». Як виявляється, «вирішальним контрапунктом, що сформулював і науково обґрунтував методологічні основи національного відродження в Україні, стала історична схема М. Грушевського».[62]

На думку Грушевського-науковця, «історичний процес має поліфакторний характер, його розвиток зумовлений взаємодією чинників, які творять багатовимірність історії»[63], а в самій історії «діють три основні групи чинників: народ, територія і культура, що свідчить про поліфакторність історії». При цьому він вбачав «основу історії народу в традиціях та культурі, які акумулюють в собі основні вартості»[64], а саму культуру – «одним з найбільш стабільних чинників історичного прогресу». Із таких аксіоматичних тверджень цілком логічно випливав наступний висновок: основними завданнями національного руху повинні бути формування національної свідомості; поширення видавничої справи; засвоєння мови; створення національної школи; поширення освіти; розвиток літератури та літературного процесу.[65]

М. Грушевський.

Оскільки, на думку Грушевського, «історія подібна до незрівнянної епопеї, якою є похід людства до щастя і правди», то саме сучасна йому доба повинна була «ґрунтуватись на свідомості своєї солідарності з іншими, на подоланні індивідуалістичних тенденцій, адже солідарність є умовою успішного розвитку і прогресу як окремого народу, так і людства загалом». Саме «реалізація в суспільстві солідарних почуттів», вважав голова УЦР, є «шлях до правди, добра, щастя». Таким чином, підсумовував учений, основними тенденціями суспільного розвитку «є тенденції солідаризму та індивідуалізму».[66]

У контексті даного дослідження слід відзначити, що, згідно із сучасними поглядами, солідаризм, як політична теорія[67], спрямований на обґрунтування необхідності виживання та збереження основного ядра соціуму. При цьому ступінь його жорсткості безпосередньо залежить як від глибини кризи, яку переживає соціум, так і від рівня зовнішніх загроз. Обов’язок подолання кризи та протидії зовнішнім загрозам при цьому покладається на еліти, яким надаються відповідні права за одночасного обмеження преференцій та збільшення обсягу соціальних завдань і навантажень. Опорою еліт при виконанні цих завдань повинні стати периферійні та маргінальні групи – в обмін на певні соціальні гарантії та пільги за одночасного скорочення їх соціально-економічних обов’язків. У цьому сенсі неодмінною передумовою успішної імплементації солідарних ідеалів у поточну політичну практику є викоренення зневаги до солідарних стереотипів поведінки на всіх щаблях суспільної ієрархії – аж до застосування засобів індивідуального та масового терору.

Власне цим вичерпуються сучасні знання про політичні уявлення та візії М. Грушевського.

За походженням – селянин. Випускник гімназії (екстерн), виключений з юридичного факультету Університету Св. Володимира. 37 років.

«Державотворча» діяльність цього стовпа «Української революції» – на відміну від М. Грушевського – досить добре описана сучасними науковцями, хоча, на жаль, навіть серйозні дослідники, як, наприклад, Л. Лозинська[68], не уникли компліментарних оцінок. Подавши ґрунтовний історіографічний аналіз існуючої літератури[69], дослідниця цілком слушно відзначила його роль як «одного з теоретиків українського національно-визвольного руху», «основи державотворчої діяльності» якого були закладені до 1917 р. Нагадаємо: 1903 р. Винниченко, якому тоді виповнилося 23 роки, опинився на еміграції, звідки повернувся лише 1917 р. Де він був упродовж півтора десятка років, з ким співпрацював на політичній ниві, які ідеї засвоїв або не засвоїв – усі ці та інші питання, пов’язані з тим періодом життя, коли один з керманичів «Української революції» створив «оригінальну концепцію необхідності одночасного вирішення соціальних та національних проблем українства в їх нерозривному взаємозв’язку і поєднанні», – усі ці та інші питання дослідників обходять. Вони лише констатують наявність двох рушійних моментів у Винниченка-політика: «любов до України, всього українського» та «віру в перетворення суспільства на основі соціалістичних ідей». Як бачимо, відсутність понять у царині державного будівництва, зокрема про те, що ефективну та життєздатну державу можна побудувати виключно на основі права, у студента-недоука Винниченка цілком компенсувалася «вірою» в соціалізм. Саме тому висновок дослідниці, що Винниченком «було зроблено значний внесок у розробку теоретичних підвалин української державності», з нашої точки зору, звучить більш ніж сумнівно. Приписавши Винниченку заслугу обґрунтування ідеї «державності України в формі національної автономії в складі майбутньої, побудованої на федеративно-демократичних засадах, Росії», Л. Лозинська підкреслює: саме голова Генерального Секретаріату, дізнавшись про державний переворот у Петрограді, виступив ініціатором проголошення «самостійної суверенної української держави»[70]. Інший дослідник винниченківського державницького генія змушений констатувати: його уявлення не йшли далі «прийняття системи державної влади в Україні».[71]

В. Винниченко.

Т. Заболотна присвятила своє дослідження аналізу особистісних рис вождя українських есдеків. Зокрема, відзначає вона, той «володів рідкісним даром – умінням настроюватись «на хвилю» реципієнта», був «пристрасним полемістом, що вболіває за право українського народу розмовляти рідною мовою». Прискіпливо проаналізувавши епістолярну спадщину письменника і політика, Т. Заболотна з’ясувала, що «ключовою проблемою» його переписки з М. Горьким була «проблема національної неволі, невирішення якої могло призвести до фізичного винищення українства». Антагоніст М. Горького, В. Винниченко виступав як «лояльний, стриманий реципієнт, щоправда, дещо самозакоханий адресант» у листуванні з Коцюбинським. Але в обох випадках «епістолярній творчості В. Винниченка властивий нігілістичний імпульс, який виявляв його причетність до критики традиції культури. Остання тотожна для нього з поняттям «метафізики» в його Ніцшеансько-Гайдеґґерів-ському розумінні». Мабуть, єдиною людиною, яка змогла до певної міри «розшифрувати» Винниченка, була Леся Українка, яка ставилася до нього «з повагою, бо розуміла силу його таланту»; але в той самий час «вважала згубним проповідництво нових моральних принципів і якостей, які стверджував митець». «Врешті-решт, – відзначила Т. Заболотна, – саме бажання В. Винниченка писати російською мовою викликало непорозуміння та незгоду Л. Українки, вона бачила в цьому зраду – здачу позицій на користь “ласкавих переможців”».[72]

Шизофренічність класика української літератури яскраво проявилася на політичному герці. Упродовж усього свого політичного життя В. Винниченко мав за правило грати одночасно за несумісні між собою політичні сили. Так, наприклад, у 1918 р., по усуненні УЦР, він одночасно вів переговори: з Гетьманом – про формування уряду; з Микитою Шаповалом – про організацію антигетьманського повстання; з більшовиками – також про організацію антигетьманського виступу, лише час від часу інформуючи про них свого поплічника. При цьому, домовившись із прем’єром Ф. Лизогубом про остаточний склад уряду, Винниченко «одразу відмежувався від діяльності кабінету складеного за його участю», а також видав від імені Українського Національного Союзу (УНС) «Заяву про міжнародне і внутрішнє становище України», яка мала виразно антигетьманський характер, «не відповідала вже досягнутим з владою домовленостям». Документ, розрахований на громадську думку країн Почвірного союзу, як підкреслює О. Бойко, був «непридатним для українського суспільства» і дезавуйований Українським Національним Союзом.[73]

Людина без будь-яких моральних гальм або політичних принципів, Винниченко, щойно викинутий з усіх посад у партії та «державі» Директорії УНР, наприкінці березня 1919 р. опиняється в Будапешті. Через посередництво посла УНР в Угорщині М. Галагана та (увага!) керівника комуністичної Угорщини Б. Куна В. Винниченко як приватна особа пише листа до Москви (тобто до Леніна – Троцького), з якою УНР перебувала у стадії війни, з пропозицією укладання союзної угоди.[74]

Відповіді добродій Винниченко чекав «більше тижня, й не діждавшись її, вернувся до Відня». Згодом «відповідь» прийшла – у формі листа лідера більшовицької радянської України Х. Раковського угорським комуністам, в якому згадувався «відомий український поет, тобто Винниченко», який «належить до лівого крила директоріянської банди», є «типовим представником дрібнобуржуазної ідеології, і тому немає ніякої рації не те, що переговорювати з ним про якісь союзи чи вислуховувати якісь його пропозиції й умови, а просто взагалі про це балакати». Відповідь Винниченка була такою: «От скотина! Я так і знав… Це ж Раковський, представник дрібнобуржуазної ідеології. Ну й сволочі…».[75]

За походженням – селянин. Відомості про освіту відсутні. 35 років.

Пристрасний український націонал-соціаліст, М. Шаповал як політик пройшов свій звивистий шлях. Прихильник автономного статусу України у складі федеративної російської республіки, він вже восени 1917 р. почав «виступати за унезалежнення українських законодавчих органів, а після більшовицького перевороту – за цілковите розірвання відносин з Радою Народних Комісарів і усамостійнення України». Один із співавторів IV Універсалу, Микита Шаповал «залишався противником будь-якого співробітництва з більшовиками» і саме тому «підтримав ініціативи В. Винниченка щодо таємного отримання більшовицької допомоги для проведення повстання. Конфлікт із Винниченком, зрештою, і став дійсною причиною відмови М. Шаповала ввійти до складу створеного ним дітища – Директорії». Цей «високосвідомий український громадсько-політичний діяч», який «протягом усього свого життя… органічно вливався в усі стадії процесу становлення української держави, а також був одним з творців державотворчих засад, ідеологічного підґрунтя української революції та її подальшого історико-соціологічного аналізу», «один із найактивніших діячів української революції, політична далекоглядність якого, на жаль, не завжди вчасно бралася до уваги провідниками новоствореної держави», назавжди увійшов в історію як чільний автор законів про землю і ліси в УНР. Спроби втілення цих законів у життя дощенту зруйнували і УНР, і сучасне йому «українське суспільство», і самі поняття про «право» та «закон» під час «національно-визвольних змагань», спровокувавши чи не найкривавішу громадянську війну на території сучасної України.[76]

За походженням – із священицької родини. Освіта – церковно-парафіяльна школа. Виключений з Полтавської духовної семінарії, навчався на курсах українознавства. 38 років.

Як це не дивно, але нам не пощастило виявити жодної об’єктивної наукової розвідки про погляди на державне будівництво людини, яка є чи не уособленням так званої «Української революції», особливо в 1919—1920 рр. У грубезному труді В. Солдатенка розділ про народження та перші роки життя С. Петлюри має красномовну назву «Без особливих прикмет»[77]. У 1895 р. вступив до семінарії. «Навчався нерівно», уже в першому класі був залишений на другий рік. 1901 р. із семінарії був виключений. Не маючи освіти та професійних звичок, опинився на соціальному дні, перебивався випадковими заробітками. 1904 р., не маючи ніяких повноважень, узяв участь у роботі I з’їзду Революційної Української партії, «майже автоматично перетворюючись з периферійного працівника на діяча “центру”», «підпав під вплив В. Винниченка та В. Антоновича». При цьому майбутній вождь Директорії «ніколи не відзначався активною партійною діяльністю». Це і не дивно, адже політичні погляди у Симона Васильовича були відсутні настільки, що він одночасно редагував і ліберальну «Раду», яку видавав своїм коштом Є. Чикаленко, і «“екстремістське” соціал-демократичне “Слово”». У 1908 р. він, після відомого конфлікту з українськими есдеками, переїхав до Петрограда, де працював бухгалтером і де, вірогідно за рекомендацією М. Грушевського, вступив до братства «вільних мулярів». Переїхавши до Москви 1910 р., став редактором «Украинской жизни», «зосередившись на національно-культурних проблемах». Перша світова війна внесла свої корективи: Петлюру було мобілізовано до лав діючої армії. Якщо точно – санітаром на Західний фронт, але невдовзі брати «підшукали престижну та прибуткову посаду» – Симон Васильович став земським діячем[78]. Із цим інтелектуальним та політичним багажем і поринув у 1917 р.

С. Петлюра.

Дані про походження та освіту відсутні. 36 років.

«Один з найактивніших діячів української революції», завдяки якому Революційна Українська партія (РУП) – предтеча УСДРП – нараховувала на початку XX століття аж три гуртки (!), «які налічували 18 робітників, під впливом яких перебувало 40 осіб», «перейняла назву УСДРП і перейшла на соціал-демократичні позиції». Саме Миколі Поршу деякі сучасні його біографи приписують «визначний здобуток», а саме – створення «концепції автономної України у складі Російської федерації».

Оскільки крім проблеми автономного статусу України «його хвилювали» військові питання, тому «невипадково» у грудні 1917 р. його призначили Генеральним секретарем військових справ. На новій посаді М. Порш заходився розганяти професіоналів, його кадрова політика «викликала незадоволення вищого офіцерського складу». Діяльність військового міністра характеризувалася насамперед абсолютною відсутністю яких-небудь понять про військову справу, якщо дослівно – «відсутністю дієвої концепції державного будівництва української армії, а також військової тактики у боротьбі з більшовиками; намаганням організувати оборону України від більшовиків на засадах найманого війська, відкидаючи принцип регулярної армії; законодавчою діяльністю у військовій галузі; кадровими перестановками; продовженням політики українізації, особливо у грудні 1917 р.». Оскільки Поршу «бракувало досвіду і часу», його як справжнього українського патріота призначили головою комісії з товарообміну з Німеччиною, згодом – послом у Берліні. На цій посаді, ясна річ, його знову спіткало «розчарування», цього разу у «західному векторі зовнішньої політики УНР», і тому він вирішив, що прийшов час «покладатися на власні сили у боротьбі за незалежність УНР». Саме «таким чином Микола Порш активно включився у процес державотворення».[79]

Дані про походження відсутні. Випускник юридичного факультету Петербурзького університету. Доктор юриспруденції. 34 роки.

Ще одним визначним теоретиком української державності сучасна література, особливо націонал-фундаменталістська, вважає Дмитра Донцова. Цитуємо: «концепція української національної ідеї Д. Донцова була вагомим внеском в національне відродження України». Однак всі наші спроби розшифрувати, у чому саме полягала ця «ідея», завершилися безрезультатно. Можливо, вона полягала в тому, що «кожен індивід у суспільстві повинен виконувати ту функцію, до якої він найбільше надається». Можливо, в тому, що «нація – це незмінна ієрархія завдань та цілей». Можливо, в тому, що суспільство, у тому числі, вірогідно, й українське, – це «ієрархія каст, на чолі якої стоїть еліта – рушій суспільного прогресу». У кожному разі, «концепція національної ідеї Д. Донцова – це не певна теоретична побудова, а спроба небайдужого і свідомого громадянина вказати практичні шляхи виходу України з-під радянської залежності, які можна було б використати з урахуванням тогочасної політичної ситуації в країні».[80]

На цьому інтелектуальний внесок Д. Донцова в теорію українського державотворення, наскільки нам пощастило зрозуміти, можна вважати вичерпаним.

Д. Донцов.

За походженням – із священицької родини. Випускник Прилуцької гімназії та юридичного факультету Київського університету. 34 роки.

Людина, яка вперше сформулювала «самостійницьку перспективу України на етнічних територіях компактного проживання українців», за визначенням ігнорувала той факт, що на відсутніх у природі «українських етнічних територіях» упродовж століть проживали представники інших національних груп, які користувалися в побуті іншою, ніж русини, мовою. Задля реалізації такої величної програмної мети автор концепції сформулював «етнічний принцип формування нації “Україна для українців”» і запропонував застосовувати «силові методи політичної боротьби»[81]. Геній М. Міхновського прозрівав роки – він, «на відміну від більшості українського політикуму», наперед знав, що «демократичні перетворення в Росії не змінять суті її національної політики щодо України, більше того – унеможливлять розв’язання національного питання». Саме це переконувало його в тому, що «українцям необхідно скористатися сприятливою ситуацією, політичним безладдям у російському суспільстві для розбудови незалежної української держави».[82]

М. Міхновський.

Навіть побіжне ознайомлення із цими параноїдальними поглядами показує, що розум Міхновського не розрізняв художніх образів від поточної реальності. По-перше, станом на початок ХХ ст. «рішуча постановка питання» про «політичне відокремлення України від Росії» означала, як мінімум, державну зраду. По-друге, станом на початок ХХ ст. Україна була хіба таким собі Граалем, намальованим генієм Т. Шевченка. По-третє, якщо уявити неможливе, а саме існування України як окремої чи то політичної, чи то етнічної, чи то адміністративної, чи то історичної одиниці у складі Російської держави, то слід поставити питання: а на підставі якого ПРАВА вона, Україна, може «відокремитись» не від міфічної, а від реальної багатонаціональної імперії Романових, в якій «росіяни» складають хоч і найчисленнішу, але лише одну з національних груп. Ще одна ідея Міхновського – «майбутня Україна мала охоплювати усі етнічні українські землі»[83] – буквально на десятиліття випередила фундаментальну ідею А. Дрекслера, Д. Егхарта, А. Гітлера, Г. та О. Штрассерів та їх товаришів по німецькій Націонал-соціалістичній робітничій партії стосовно німецького народу. Але догітлерівське право такого поняття не знало, такі пропозиції виходили за межі існуючого правового поля, здорового глузду, існуючих політичних практик, отже, будь-яка влада мала повне право і обов’язок оголосити такі ідеї, рівно ж їх носіїв поза законом.

Заради історичної справедливості треба відзначити, що принаймні деякі з ідей першого українського нациста М. Міхновського таки були імплементовані в політичну реальність. Це сталося після проголошення державної незалежності 1991 р., коли в країні сформували режим парламентсько-президентської республіки. Як стверджує А. Бутенко, для М. Міхновського як представника «окремого національно-соціалістичного напрямку українського національно-визвольного руху» державна самостійність унітарної соціалістичної Української держави у формі президентсько-парламентської республіки із широкими правами громадян, незалежністю трьох гілок влади та широким місцевим самоврядуванням була засобом «максимального захисту національних інтересів».[84]

Не можна забувати і про те, що для М. Міхновського, як і для всіх без винятку українських націонал-соціалістів, не існувало таких понять, як «право» та похідні з нього «закон», «демократична процедура» абощо. Так само не існувало для них і питання про внутрішньо– та зовнішньополітичні можливості для реалізації таких завдань, питання про готовність «українського» суспільства сприйняти такі ідеї, а тим більше про готовність заплатити за них невідому ціну.

Походження невідоме. Випускник юридичного факультету Київського університету. 53 роки.

Сергій Шелухін – чи не єдиний відомий на сьогодні інтелектуал-правник, який розробив та залишив у спадок повноцінну політико-правову теорію конституювання та розвитку Української держави. Як довів Я. Турчин, свою оригінальну теорію С. Шелухін виводив із самозрозумілої для нього кельтської теорії походження України-Руси[85]. Але в контексті даного дослідження важливо підкреслити інше: Шелухін-юрист стверджував – Переяславська угода 1654 р. з юридичної точки зору була не чим іншим, як оборонним союзним договором між Українською республікою і персонально московським царем. Із цього він зробив висновок, що державна незалежність України відновилася в день зречення Миколи II з престолу, а не була проголошена IV Універсалом.

Трактуючи Україну як однонаціональну країну, в якій до 1842 р. вважалося чинним власне українське писане та звичаєве право, а після цієї дати запроваджувалося російське законодавство, С. Шелухін цілком справедливо вважав, що останнє «значною мірою використовувало досягнення українського права». На його думку, український народ попри це не тільки «не загубив власного правового мислення, а й зберіг, розвивав свої національні правові традиції». Натомість у Галичині, вважав С. Шелухін, 1435 р. замість українського був уведений у дію польський «Вісліцький статут», у 1797 р. Габсбурги запровадили чуже українській психології німецьке законодавство. Отже, досягти правової єдності Галичини та Наддніпрянщини, за С. Шелухіним, можна було лише за умови відродження і поступової активізації українського національного законодавства в Галичині.

Звідси випливали й інші висновки, сформульовані видатним українським мислителем, політичним та громадським діячем. Галичина, Дон, Кубань, Крим повинні були набути статусу окремих територіальних або автономних одиниць Української держави. Така концепція федералізму, який є інструментом зміцнення української державності, передбачала, що така федерація повинна бути заснована на засадах безкласовості та рівності всіх народностей, які її утворюють. Самостійність при цьому С. Шелухін розглядав як щабель до федерації, оскільки, на його думку, федерація – це держава, яку утворюють самостійні та рівноправні держави. Отже, питання про федеративний устрій України можна було б розглядати лише після набуття нею державної незалежності (яка, згідно з його поглядами, настала після зречення останнього російського імператора) та за умови «внутрішньої консолідації українського народу», під якою він розумів як компроміс у вирішенні релігійних, правових та мовних розбіжностей. Майбутнє України він бачив у складі Чорноморської Адріатичної Федерації – союзу народів, «близьких за расовими, психологічними та духовними ознаками», тобто в союзі із чехами, словенцями, сербами, словаками та хорватами; можливість федерації Української держави з польською та російською вважав шкідливою та передчасною.

На думку С. Шелухіна, у процесі державного будівництва необхідно реалізувати три основних елементи: верховну владу, народ, територію. Властиво українською формою державної влади він вважав демократичну республіку, засновану на принципах народного суверенітету, який здійснюється «відповідним органом, якому народ передає свої повноваження».

Немає потреби наголошувати на тому, що ці та інші блискучі ідеї видатного українського мислителя так і не були реалізовані ані в 1917—1920 рр., ані в 1991—2007 рр. Сьогодні, як і на початку минулого століття, говорячи словами С. Шелухіна, «українська інтелігенція, захопившись політичним популізмом, керувалася хибними політичними орієнтаціями».[86]

Походить із стародавнього українського роду. Доктор права, доктор теології, доктор філософії. 52 роки.

На думку сучасного світського дослідника діяльності Митрополита Андрея, ключовий вплив на нього мав Володимир Антонович. Саме під впливом останнього Андрей Шептицький прийняв монаший постриг, вступивши до чину Святого Василя Великого, що стало «переломним моментом його повернення до національних інтересів». Ставши на чолі Церкви, Митрополит Андрей запровадив принципову новацію – у богослужіннях замість церковнослов’янської стали уживати українську мову. Саме він зробив ще один незворотний крок у справі національної консолідації – запровадив уживання політономів «Україна», «українці» замість локальних етнонімів «русин», «рутенець». Саме Митрополиту Андрею наш народ зобов’язаний відкриттям першого національного університету у Львові– він як посол до австрійського парламенту та віце-маршал галицького сейму переконав у цьому австрійський державний провід та порозумівся в цьому питанні з польською громадою.[87]

А. Шептицький.

Походить з родовитої священицької родини. Доктор права. 58 років.

«Зосередження в руках К. Левицького напередодні Першої світової війни керівних ролей в Народному комітеті УНДП, українському парламентському й сеймовому представництві, – указує його сучасний біограф, – свідчило про його перетворення в одноособового лідера цілої української галицької політики, керівника українського національного життя» в Галичині. «Характеризуючи якості К. Левицького як політика, можна зробити висновок, що він був завжди обережним в судженнях, стриманим у громадських ситуаціях. К. Левицький не дозволяв собі поганих висловів про своє оточення. В ухваленні конкретних рішень зважував усі «за» та «проти», йому була властива прогнозованість. Водночас К. Левицький був політиком так званої «австрійської школи», яких історики інколи називають «галицькими консерваторами». Цей консерватизм виявлявся у толерантному ставленні до опонентів, у тактовності, постійній участі та ініціюванні різноманітних переговорів, нарад, конференцій, консультацій тощо, у вмінні слухати і зробити власні висновки, зрештою у небажанні ні з ким конфліктувати. Вся діяльність Костя Левицького носила чітко демократичний характер. Методи досягнення цілей у політичній галузі носили парламентський характер, перевага надавалась мирним переговорам». Він є співавтором низки законопроектів про основи державного устрою Західноукраїнської Народної Республіки.[88]

Оскільки його політичний курс спирався «на засади проавстрійського лоялізму, перспективи розв’язку українського питання він бачив у співпраці з австро-німецьким блоком», а цей блок зазнав поразки в Першій світовій війні та припинив своє існування, «у грудні 1918 р. К. Левицький пішов у відставку з посади голови Державного Секретаріату, обставини якої, – як делікатно зауважує І. Василик, – до кінця не з’ясовані».[89]

К. Левицький.

37 років.

«Основоположник гуманітарного права в українській юридичній науці», навчався на юридичних факультетах Львівського та Віденського університетів. «Стрижневою ідеєю конституційно-правових поглядів М. Лозинського є ідея загального, рівного і прямого виборчого права, яку він вважав основою успішного функціонування і розвитку парламентаризму… Він стверджував, що коли взаємні відносини народів будуються на ґрунті миру і закону, то в тому ж дусі вони мають вплив на внутрішнє життя окремих країн». Серед інших безумовних переконань Михайла Лозинського і те, що «джерелом права є моральні цінності, а не законодавча влада. З огляду на це, завдання законодавця полягає не у винаході прав, а в добросовісному вивченні життєвих відносин, взаємних інтересів людей, які знаходять своє відображення в нормах моралі. Саме тому закони, які відкидали ці норми (зокрема, право людини на життя, честь і свободу), які суперечать здоровому глузду і справедливості, не можуть вважатися правовими. Виходячи з розуміння природи права можна стверджувати, що М. Лозинський належить до представників школи природного права».[90]

Родом із священицької родини. Доктор права. у 1907—1918 рр. – депутат австрійського парламенту, з 1910 – депутат галицького сейму, заступник голови, голова Української Парламентарної Репрезентації. 54 роки.

Диктатор ЗУНР, член Директорії УНР, як і С. Петлюра, не удостоївся жодної академічної розвідки. Загальновідомими про нього є факти його адвокатської діяльності в Сокалі та Сколімі, активна діяльність як депутата райхсрату. Як депутат австрійського та галицького парламентів, стояв на радикальних позиціях супроти галицьких «лоялістів». Саме Євген Петрушевич був ініціатором скликання галицької Конститунти, яка в ніч проти 19 жовтня 1918 р. ухвалила – усупереч волі польської частини населення Східної Галичини – рішення проголосити Західноукраїнську Народну Республіку. По-друге, було проголошено про «негайну» злуку із Наддніпрянською Україною, «але не з режимом гетьмана Скоропадського». Був рішучим противником компромісів с польськими політичними та урядовими колами.

Є. Петрушевич.

Партії

Для перевірки гіпотези про відсутність підстав для початку «Українських національно-визвольних змагань» узагальнимо та проаналізуємо існуючі емпіричні дані щодо українських національних та неукраїнських політичних партій та деяких інших «непартійних», але надзвичайно політично впливових організацій, які існували й діяли на зазначених територіях наприкінці XIX ст. – 1916 р. і визначили українське політичне обличчя в 1917—1920 рр.[91] Деякі їх ідеї були взяті на озброєння ініціаторами руйнування УРСР та фундаторами новітньої України і продовжують експлуатуватися її чільниками впродовж усіх років, які минули після проголошення державної незалежності 1991 р. На наш погляд, узагальнити нарешті існуючі емпіричні дані необхідно також і тому, що саме «політичні лідери, діяльність політичних партій та документи з’їздів, що засвідчили активізацію політичної самоорганізації українського населення», відіграли «визначальну роль у формуванні правового забезпечення державної етнонаціональної політики»[92], так і всієї теорії та практики «українського державотворення» початку минулого століття.

Треба зауважити, що історично обумовлена, національна, конфесійна, мовна, узагалі культурна строкатість земель, заселених русинами/українцями, мала наслідком надзвичайну строкатість політичної палітри. Усі діючі на підросійських землях на початок ХХ ст. політичні партії серйозними дослідниками «класифікуються в різних площинах:

– «за соціальною базою та відповідною ідейно-політичною структурою (поміщицькі, буржуазні, дрібнобуржуазні, робітничі, селянські);

– за ідеологічним критерієм (консервативні, ліберальні, народницькі, соціал-демократичні, марксистські);

– за ставленням до ідеалу майбутнього суспільного ладу (монархічні, буржуазні, соціалістичні);

– за ставленням до існуючого державного ладу (в Росії та Австро-Угорщині) та відповідного політичного режиму (урядові, опозиційні, революційні);

– за юридичним статусом (легальні, нелегальні, напівлегальні);

– за використанням тактичних засобів для реалізації програмних завдань (конституційні, антиконституційні, ліворадикальні);

– за політичним підходом до вирішення українського питання (великодержавницькі, автономістські, самостійницькі)».[93]

У плані практичної діяльності зазначені політичні сили класифікувалися так:

– «урядові, феодально-монархічні, праві та крайні праві;

– ліберальні партії великої буржуазії (ліберально-монархічні): октябристи та близькі до них партії центру;

– ліберально-демократичні, лівоцентристські партії (кадети, прогресисти, партія демократичних реформ та ін.);

– національні ліберально-демократичні партії (УДП, УРП, УДРП, ТУП, УПСФ) – ліві партії, до яких можна було б віднести меншовиків та деякі інші партії;

– радикальні революційні партії (есери, більшовики) та псевдореволюційні партії анархістів – крайні ліві партії»[94]. На загал, «вся історія розвитку української багатопартійності за період з кінця XIX до 20-х років XX століття за відсутності офіційних обмежень являла собою стрімкий рух ліворуч».[95]

Як бачимо, станом на початок 1917 р. домінантним набором для тих українських політичних сил, які діяли на території 9 південно-західних губерній Російської держави і створили свій спочатку «координуючий», а згодом і «представницький» орган «всього українського народу» (на що, до слова, їх ніхто і ніколи не уповноважував) – Українську Центральну Раду, – був ліворадикальний, селянсько-народницький, соціалістично-революційний та самостійницький.

Партійно-політична ситуація на території підавстрійській мала виразно інший характер. По-перше, «внаслідок більш сприятливих суспільних факторів формування партійно-політичної системи в Східній Галичині розпочалось у 80—90-х рр. XIX ст., тобто раніше, ніж в російській частині України». По-друге, і це, мабуть, найсуттєвіше, «партійно-політична структура як Східної Галичини, так і Наддніпрянщини була дуалістичною». У Східній Галичині вона «була представлена як українськими, так і польськими угрупованнями»; при цьому українську сторону представляли чотири політичні партії та два політичних товариства, з яких найпотужнішою була центристська УНДП, а «першою українською класично-європейською організацією був Католицький русько-народний союз. На Наддніпрянщині, в свою чергу, цей дуалізм був україно-російським, тобто йдеться про «самостійну діяльність і одночасно взаємодію українських і російських політичних партій». По-третє, попри «певний вплив українських партій на суспільно-політичні процеси в австрійській та російській Україні, громадсько-політичне життя в Східній Галичині і в Наддніпрянщині не виробило все-таки моделі такої партії, яка б прагнула, за словами С Єфремова, «…охопити всіма сторонами життя людини, висловити всі потреби економічні, політичні та культурні в конкретних межах того національного ґрунту, з якого ми вийшли»». І, нарешті, по-четверте, головним змістом власне українського національного руху наприкінці XIX ст. було з’ясовування ідейних парадигм поміж самостійниками і соціал-демократами[96]. Від себе додамо, що з’ясованими ці парадигми залишилися і за 100 наступних років і залишаються на вістрі політичних двобоїв і в сучасній Україні.

Українські суспільствознавці прискіпливо дослідили правові засади, на яких діяли тогочасні політичні партії, їх характер, чисельність, впливи на різні верстви населення. Не оминули увагою також характер і особливості їх ідейно-теоретичних концепцій на герці державного будівництва (у тих випадках, ясна річ, коли такі концепції мали місце бути), яких дотримувалися політичні партії, що діяли на території сучасної України. Так, О. Любовець показала, що:

1) всі наявні політичні партії були легальні, єдиною масовою була УПСР і, до певної міри, Союз земельних власників;

2) «праві партії в цілому не відігравали суттєвої ролі в політичному житті України»;

3) станом на 1917 р. «українські партії не розробили цілісної концепції українського державотворення, яка б визнавалася й підтримувалася всіма партіями, або принаймні слугувала спільною базою для принципових модифікацій»;

4) з альтернативою, яка постала після лютого – «самостійна незалежна держава» або «національно-територіальна автономія у складі федеративної Російської республіки», – «провід Української революції на цьому етапі обрав другий шлях і наполегливо торував його впродовж всього 1917року…»;

5) «Життя показало, що на той час втілення в суспільну практику автономістсько-федералістської моделі було об’єктивно неможливим» – не було навіть на теоретичному рівні схеми запровадження федеративного устрою, але найголовніше – «перетворення колишньої Російської імперії на федеративну республіку не могло бути результатом бажань і дій одного або навіть кількох потенційних суб’єктів майбутньої федерації. Потрібна була воля й об’єднання зусиль значної частини націй колишньої “тюрми народів”»;

6) альтернативний, тобто самостійницький шлях розвитку, «з теоретичної точки зору… виглядає більш логічним» за автономістсько-федералістський, але «український політичний провід все одно змушений був визнати його як єдино вірний шлях національно-державного розвитку та розпочати його реалізацію. Але час був втрачений…»;

7) українські партії за доби Центральної Ради «в цілому розробили власну модель суспільно-політичного розвитку», але «як альтернативу варіантам, запропонованим спочатку Тимчасовим урядом, а згодом РНК…».[97]

Коротко кажучи, як українські політичні партії в цілому, так і їх лідери зокрема поняття про принципи можливого майбутнього державного статусу «України» не мали, уся їх державотворча діяльність у 1917 р. була суцільною імпровізацією на тему: «абияк, тільки не так, як у москалів (поляків, євреїв)», тобто не так, як пропонують представники загальноросійських партій – чи то демократичних, чи то соціалістичних, чи то більшовицької.

Можливо, цей висновок занадто радикальний і відображає виключно наші особисті смаки? Звернімося до авторитету сучасних дослідників, спробуємо проаналізувати конкретно-історичні уявлення політичних сил та їх лідерів, які діяли на території сучасної України на початку ХХ століття, умовно розташуємо ці погляди «по горизонталі», «зліва – направо», розуміючи під «лівими» ті погляди на питання державного устрою, які засадничо заперечували необхідність існування держави як такої; на крайньому, «правому», так би мовити, фланзі в цьому випадку опиняться крайні тоталітарні (у нашому випадку – більшовицькі) погляди, згідно з якими держава є альфою і омегою всього сущого, поза державою ніхто і ніщо існувати не може, людина, усі суспільні та політичні інституції існують тільки тому, що є лишень еманацією держави.

Державницькі ідеї політичних партій

Отож, у цьому випадку, на крайньому «лівому» фланзі нашої умовної горизонтальної «лінійки» опиняться анархісти. Станом на 1917 р. (та і пізніше – аж до повного фізичного винищення або в розстрільних підвалах НКВС, або в концтаборах ім. Нафанаїла Френкеля) вони не являли собою якоїсь гомогенної, організованої політичної сили. Це були розпорошені в просторі нечисленні, маловідомі серед населення, політично та електорально невпливові гуртки політичних дисидентів. У цілому, їх погляди на питання державного устрою взагалі мали крайній антиетатистський характер і зводилися до такого:

Примечания

1

Підрахунки А. Панчука. Див.: Капелюшний В.П. Українська національна державність доби визвольних змагань (1917—1921 рр.): історіографія: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К, 2004. – 45 с – С. 9.

2

Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1920 рр. – К., 2002. – С. 279—294; Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. Випуск 2. – К, 2007. – С. 244—258.

3

Фукуяма Ф. Доверие. – Москва: АСТ. – 2006. – 732 с. – С. 464.

4

Саме так характеризує поняття «право», наприклад, фундаментальна «Енциклопедія Українознавства» (див.: ЕУ. – С. 2300).

5

Філософія права. – За ред. Дж. Фейнберґа та Дж. Коулмена. – Київ: Вид-во Соломії Павличко «Основи», 2007 р. – 1254 с – С. 21, 41.

6

Библейская Енциклопедия Брокгауза. Ринекер Ф., Майер Г. – Chrstliche Verlagsbuchhandlung Paderborn, 1999. – 1888 с. – С. 335.

7

Брехуненко В. Московська експансія та Переяславська рада 1654 року. – К., 2005. – 367 с – С. 7.

8

Капелюшний В.П. Українська національна державність… – С. 37.

9

Бармак М. Формування владних інституцій Російської імперії на Правобережній Україні. Кінець XVIII – перша половина XIX ст. – Тернопіль, Астон, 2007. – 511 с – С. 482, 483, 484, 485, 487, 488, 489, 490, 491.

10

Верховцева І.Г. Діяльність земств Правобережної України (1911—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Ізмаїльський держ. гуманітарний ун-т. – Ізмаїл, 2004. – 20 с. – С. 11—12.

11

Комарніцький О.Б. Містечка Правобережної України в добу української революції (1917—1920 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернівецький національний університет імені Ю. Федьковича. – Чернівці, 2005. – 20 с. – С. 8, 9, 10, 11.

12

Гудь Б.В. Україно-польські конфлікти XIX – першої половини XX століття: етносоціальний аспект: Дис… д-ра іст. наук: Інститут українознавства ім. І. Крип’якевича. – Львів, 2008. – 34 с – С. 19, 20, 21, 22, 23, 25, 26.

13

Бродель Ф. Материальная цивилизация, экономика и капитализм. XV—XVIII вв. Том 3. Время мира. – Москва: Прогресс, 1992. – 679 с. – С. 19.

14

Ващук Д.П. Обласні привілеї Волині та Київщини: гінеза і функціонування у другій половині XV – першій третині XVI ст. – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2005. – 18 с – С. 10, 11, 12, 14.

15

Скрипник А.Ю. Діяльність адміністративних установ Подільської губернії (1793—1914 рр.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Київ, 2007. – 20 с – С. 10, 12, 15.

16

Турченко Г.Ф. Південна Україна в контексті формування модерної української нації (XIX – початок 20-х рр. XX ст.). – Автореф. дис… д-ра іст. наук. – Дніпропетровськ, 2006. – 39 с – С. 15, 17, 19.

17

Гвоздик В.С. Південь України в революції 1917 – початку 1918 років: Дис… канд. іст. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2002. – 19 с. – С. 10, 11, 15.

18

Господаренко О.В. Діяльність місцевих органів влади і самоврядування на Півдні України у 1917—1920 рр.: соціально-економічний аспект: Дис… канд. іст. наук: Донецький національний ун-т. – Донецьк, 2005. – 18 с – С. 9, 10, 14—15.

19

Басара-Тиліщак Г.Б. Провінційні міста України як середовище соціальної та політичної мобілізації городян у період Центральної Ради // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2007. – 258 с. – С. 45, 46, 47, 52, 53; Басара Г.Б. Українське провінційне місто як політичне та соціокультурне явище в добу національно-демократичної революції (березень 1917 – квітень 1918 рр.): Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2003. – 20 с. – С. 9.

20

Плаксій Т.М. Міське самоврядування Середньої Наддніпрянщини в 2 пол. ХІХ – на початку ХХ ст.: Дис… канд. іст. наук: Запорізький державний університет. – Запоріжжя, 2001. – 19 с – С. 14.

21

Українська Радянська Енциклопедія. – Т. 3. – К., 1960. – С. 515.

22

Цит. за: Донік О., Любченко В., Молчанов В., Янишин Б. Україна: хроніка ХХ століття. Довідкове видання. Роки 1911—1916. – Київ, 2007. – 147 с. – С. 95.

23

Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с – С. 308.

24

Єрмолаєв В.М. Вищі представницькі органи влади в Україні (історико-правове дослідження): Дис… д-ра юрид. наук: Національна юридична академія України імені Ярослава Мудрого. – Харків, 2006. – 40 с – С. 21.

25

Дейвіс Н. Європа. Історія… – С. 307.

26

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною у складі Австро-Угорщини. – Львів: Тріада плюс, 2002. – 82 с – С. 6.

27

Там само. – С. 4.

28

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. Очерк истории национальной жизни русин в Австро-Венгрии. – М.: Задруга, 1915. – 67 с. – С. 8.

29

Див. напр.: Тищик Б.Й., Вівчаренко О.А. Суспільно-політичний лад і право України у складі Литовської держави та Речі Посполитої. – Івано-Франківськ. – 1996. – 33 с.

30

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною… – С. 6.

31

Габсбурги правили Австрією з 1273 р. по 1918 р., Іспанією та її володіннями – в 1516—1700 рр., Чехією та Угорщиною – в 1526—1918 рр. Імператори Священної Римської імперії – 1438—1806 рр.

32

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем. – С. 12, 14, 17. // Інститут рукописів Національної бібліотеки ім. В.І. Вернадського НАН України. – Фонд. 226. – N 4. (Якщо бути точним, то з 1809 по 1815 рр. Тернопільський округ входив до складу Росії, коли його повернули до Австрії (за винятком Хотинського повіту), який на підставі Бухарестського договору 1812 р. увійшов до складу Росії. – Д.Я.)

33

Ріка, що служила природним кордоном між угорською та австрійською частинами Габсбурзької монархії. – Прим. перекл.

34

Цьольнер Е. Історія Австрії. – Львів: Літопис. – 2001. – 707 с – С. 388, 400.

35

Яринович Ан. Галичина в ее прошлом и настоящем… – С. 28.

36

Кульчицький В.С., Бойко І.Й., Микула О.І., Настяк І.Ю. Апарат управління Галичиною… – С. 22, 31, 33—34, 57, 68.

37

Дейвіс Н. Європа. Історія. – Київ: Основи. – 2000. – 1463 с. – С. 308.

38

Никифорак М.В. Буковина у державно-правовій системі Австрії (1774—1918 рр.). – Чернівці, Рута, 2004. – 383 с – С. 20.

39

Там само. – С. 267, 268, 279, 280, 281, 282.

40

Там само. – С. 108—109, 120, 121, 130.

41

Там само. – С. 272, 273, 275, 276, 333.

42

Там само. – С. 328, 329, 330.

43

Вперше увагу на це звернув І. Буркут. Цит. за: Никифорак М. Буковина у державно-правовій системі Австрії… – С. 106.

44

Цит. за: Ринажевський Б.М. Становлення національної державності в Закарпатті (1918—1939 рр.): Дис… канд. юрид. наук: Львівський регіональний ін-т держ. управління Національної академії держ. управління при Президентові України. – Львів, 2004. – 18 с. – С. 1, 7, 8, 9—10, 12.

45

Матеріали до цього розділу надані О. Галенком.

46

Брехуненко В. Московська експансія… – С. 45.

47

См.: История СССР. – 1961. – № 6. – С. 97—115. Вiдомi данi, якi вiдрiзняються вiд пiдсумкових даних по «Українi» Л.С. Гапоненка та В.М. Кабузана всього на 2%. – Див.: Нова Рада. – 1917. – № 185, 14 вер.

48

Тут ми враховуємо робiтникiв доменних пiдприємств, пiдпорядкованих нагляду iнспекцiї та залiзничних майстерень з кількістю робiтникiв бiльше 100.

49

Боровський М. Національно-соціальні перегрупування населення м. Києва в пореволюційний період (1917—1923) // Київ та його околиця в історії та пам’ятках. – К., 1936. – С. 439—440; Ходос М. Материалы к статистике населения г. Киева. – Жмеринка, 1926. – С. 109; Биск И. К вопросу о социальном составе населения г. Киева (по данным переписи 1917 г.). – К., 1920.

50

Докл. див.: Круглашов А. Драма інтелектуала: політичні ідеї Михайла Драгоманова. – Чернівці: Прут, 2000. – 486 с

51

Сім’я якого мешкала перед 1917 р. у Києві, на т. зв. «Паньківщині» (у районі сучасної вул. Паньківської), де проживали, за словами моєї бабці І. Яневської, всі чи то шість, чи то сім родин, які послуговувалися – на відміну від усіх інших – у домашньому побуті тим, що зараз називається «українською мовою».

52

Чикаленко Є. Щоденник. Том I (1907—1917). – Київ: Темпора, 2004. – 427 c. – С. 68—69.

53

Цит. за: Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Київ: Видавничо-поліграфічний центр «Київський університет», 2002 р. – 361 с – С. 44—45. (Далі – Стрілець В.В. Українська радикально-демократична партія… (2002 р.)).

54

Докл. див.: Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 48, 49, 51, 54, 55, 57, 61, 62, 63, 73, 87.

55

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво в Україні у 1917—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 38 с – С. 16—17.

56

Цит. за: Кармазіна М.С. Ідея державності в українській політичній думці (кінець XIX – початок XX століття). – Київ, 1998. – 350 с – С. 92.

57

Там само. – С. 93, 94.

58

Реєнт О. Україна в імперську добу (XIX – початок XX ст.). – Київ, 2003. – 334 с – С. 111.

59

Розовик Д.Ф. Національно-культурне будівництво… – С. 22, 24.

60

Реєнт О., Сердюк О. Перша світова війна і Україна. – Київ: Генеза, 2004 р. – 473 с – С. 7.

61

Тут і далі вік подається станом на 1917 р.

62

Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні українського народу (кін. ХІХ – поч. ХХ ст.): Дис… канд. іст. наук: Тернопільський держ. педагогічний ун-т ім. Володимира Гнатюка. – Тернопіль, 2003. – С. 9, 15.

63

Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського: Дис… канд. філос. наук: Львівський національний унт ім. Івана Франка. – Львів, 2001. – 20 с – С. 10.

64

Там само. – С. 11, 16.

65

Валіон О.М. Роль М. Грушевського у національно-культурному відродженні… – С. 15.

66

Будз В.П. Філософія історії Михайла Грушевського… – С. 11, 12, 13, 15, 16.

67

Теоретичні засади солідаризму в різні роки та в різних країнах розроблялися і втілювалися в життя такими діячами, як, наприклад, А. Мельник, М. Сціборський, Й. Сталін та ін.

68

Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка (березень 1917 – вересень 1920). – Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт імені Тараса Шевченка. – К., 1996. – 26 с

69

Там само. – С. 2—11.

70

Лозинська Л.О. Державотворча діяльність В.К. Винниченка… – С. 19, 21, 23, 24.

71

Медвідь Ф. Українська державницька ідея В. Винниченка: політико-правові засади // Громадсько-політична діяльність Володимира Винниченка. – Київ, 2006. – 280 с – С. 203.

72

Заболотна Т.В. Епістолярна спадщина В. Винниченка: адресування і стиль: Дис… канд. філол. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 17 с – С. 7, 8, 14.

73

Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення української революції 1917—1921 рр. – Київ, 2002. – 295 с – С. 166, 167 170, 171, 173.

74

Галаган М. З моїх споминів. – Київ: Темпора, 2005. – 655 с – С. 444—446. Угода повинна була містити такі пункти: «1. Признання повної самостійності та суверенності Української Радянської Республіки в етнографічних межах, включаючи Галицьку Україну зі Львовом по лінії Сяну і інші частини бувшої Австро-Угорщини, населені в більшості українцями, а також частини Бессарабії, Таврії, Донщини, Кубані і Холмщини і пограничні російські губернії з переважаючим українським населенням. 2. До розв’язання в загальноєвропейському масштабі питання існування соціалістичних республік між уже існуючими, а по мірі повстання із новими, мусить бути воєнний союз на підставі рівності в правах кожного члена союзу. 3. Війська тої чи другої радянської республіки, котра входить в союз, можуть лишатись на території другої радянської республіки тільки за її згодою. 4. Уряд Української Радянської Республіки складається із незалежних українських соціал-демократів, лівих українських соціалістів-революціонерів і українських комуністів, а також українських соціалістичних партій, котрі стануть на платформу радянської влади. 5. Кожна з союзних соціалістичних республік зобов’язується давати всіляку необхідну матеріальну поміч другій союзній республіці в обороні її території і боротьбі проти імперіалістичних захватних посягань з боку сусідніх буржуазних держав і в першу чергу проти Антанти, поляків і румунів, а також в боротьбі проти внутрішніх контрреволюційних виступів, які загрожують існуванню радянських республік». Публікатори мемуарів М. Галагана чомусь обійшли мовчанкою ту обставину, що, взявши безпосередню участь у підготовці цього «документа», він, посол УНР в Угорщині, вчинив прямий акт державної зради супроти держави, яку представляв.

75

Галаган М. З моїх споминів… – С. 446—447. М. Галаган також показує брехливість тверджень В. Винниченка стосовно цього епізоду його діяльності: викладено у III томі «Відродження нації». – Там само. – С. 447 (примітка). У примітці М. Галаган вказує, що Винниченкового листа, надісланого по радіо (!! – Д.Я.), перехопили французи і надрукували у тамтешній пресі; «ця телеграма наробила багато шуму». – Там само. – С. 446 (примітка).

76

Чумаченко О.А. Громадсько-політична діяльність Микити Шаповала: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2002. – 20 c. – С. 1, 11, 13.

77

Див.: Солдатенко В. Винниченко і Петлюра. Політичні портрети революційної доби. – Київ, 2007. – 621 с – С. 68.

78

Докл. див.: там само. – С. 68—81.

79

Магурчак А.М. Громадсько-політична діяльність Миколи Порша (1900—1921 рр.): Дис… канд. іст. наук: Чернігівський державний педагогічний університет ім. Т.Г. Шевченка МОН України. – К., 2006. – 18 с – С. 11, 13, 14, 15.

80

Козій І.В. Соціально-філософські погляди Дмитра Донцова: Дис… канд. філос. наук: Львівська комерційна академія. – Львів, 2005. – 16 с – С. 9, 10, 11, 13. Див. також: Шліхта І. В. Дмитро Донцов як ідеолог і теоретик українського націоналізму: Дис… канд. іст. наук: Київський національний унт ім. Тараса Шевченка. – К., 2005. – 18 с – С. 3, 11, 14.

81

Кулик С.М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах України (кінець XIX – перша чверть XX століття): Дис… канд. політ. наук: Волинський держ. ун-т ім. Лесі Українки. – Луцьк, 2003. – С. 6, 7.

82

Ситнік В.П. Громадсько-політична діяльність М. Міхновського: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Тараса Шевченка. – К., 2005. – 17 с. – С. 11.

83

Кулик С.М. Микола Міхновський у суспільно-політичних процесах… – С. 9.

84

Бутенко А.П. Еволюція поглядів М.Міхновського на українську державність та шляхи їх практичної реалізації: Дис… канд. іст. наук: Черкаський національний унт ім. Богдана Хмельницького. – Черкаси, 2006. – 20 с – С. 12, 13, 14.

85

Згідно з нею, мігрувавши з території Провансалю, кельти-руси-ни «наштовхнулися» на території сучасної України на державу антів. Українці-русини, вважав Шелухін, сформувалися внаслідок асиміляції антів і кельтів, які, у свою чергу, мігрували з Рутенії через адріатичні та придунайські території на територію сучасної України.

86

Турчин Я.Б. Суспільно-політичні погляди та державотворчі ідеали Сергія Шелухіна: Дис… канд. політ. наук: Львівський національний університет ім. І. Франка. – Львів, 2005. – 19 с. – С. 10, 11, 12—13.

87

Білас Я.І. Митрополит Андрей Шептицький і проблеми національно-визвольного руху українців: Дис… канд. іст. наук: Інститут філософії ім. Г.С. Сковороди НАН України. – К., 2003. – 23 с. – С. 11 та ін.

88

Василик І.Б. Громадсько-політична діяльність Костя Левицького (остання чверть XIX ст. – 1918 р.). – Автореф. дис… канд. іст. наук. – Львів, 2007. – 20 с. – С. 14, 15.

89

Там само. – С. 15.

90

Осадчук С.С. Правові погляди Михайла Лозинського: Дис… канд. юрид. наук: Львівський національний унт ім. І. Франка. – Львів, 2001. – 17 с – С. 7, 8, 12.

91

Усі подробиці в узагальненому вигляді див.: Колесник В.Ф., Могильний Л.П. Політичні партії та суспільно-політичні рухи в Україні наприкінці XIX – на початку XX століття. Навчальний посібник. – Київ: ВПЦ «Київський університет», 2007. – 279 с.

92

Чеботок Н.В. Державна етнонаціональна політика в Україні у 1917—1921 рр.: Дис… канд. юрид. наук: Інститут держави і права ім. В.М. Корецького НАН України. – К., 2005. – 16 с. – С. 5, 9.

93

Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 18—19.

94

Донченко СП. Ліберальні партії України. 1900—1920 рр.: Дис… д-ра іст. наук: Дніпропетровський національний університет МОН України. – Дніпропетровськ, 2005. – 40 с – С. 33.

95

Саміло Г.О. Правові засади становлення та розвитку політичних партій в Україні з кінця XIX ст. до 2001 р. (на матеріалах Запорізького регіону): Дис… канд. юрид. наук: Запорізький держ. ун-т. – Запоріжжя, 2004. – 20 с – С. 9.

96

Павко А.І. Становлення та діяльність політичних партій і організацій в Україні наприкінці XIX – на початку ХХ ст.: Дис… д-ра іст. наук: Національний педагогічний унт імені М.П. Драгоманова. – К., 2001. – 44 с – С. 19, 21, 22, 23, 36.

97

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917—1920 рр.): Дис… д-ра іст. наук: Київський національний університет імені Т.Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 12, 13, 14, 15.

Конец бесплатного ознакомительного фрагмента.