Проект «Україна» - Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

Друге. Після оприлюднення в ніч проти 15 листопада Декларації до Директорії приєдналися «запорізький корпус, чорноморський кіш, січові стрільці, старшини і вояки сірожупанники та інші…» Знову повна анонімність – ані чисельності підрозділів, ані імен командирів, ані місць дислокації на дату «приєднання». Найбільшу небезпеку для Директорії представляла «300—400-тисячна австро-німецька армія», частину якої «війська Директорії обеззброїли».

А оце – відверта дурниця, якщо не сказати – брехня. Ще в 1924 р. російський воєначальник, видатний радянський військовий історик А. Зайончковський показав: у січні 1918 р. на всьому Східному фронті було дислоковано 52 німецьких та 31 австрійська дивізії плюс три дивізії їхніх союзників – загалом 86. У березні їх число скоротилося до 70, в т. ч. 43 німецьких, 25 австрійських та 2 дивізії їхніх союзників. В листопаді їх залишилося лише 34—28 німецьких та 6 австрійських[123]. Це все. Тепер щодо чисельності цих дивізій. Щодо австрійських дивізій, даних у відкритих для нас джерелах виявити не вдалося. Щодо дивізій німецьких, ясності більше. Так, ще один класик радянської історичної науки навів дані, згідно з якими станом на 1914 р. списочний склад однієї німецької дивізії – 16 600 військовослужбовців. У 1918 р. Їх число скоротилося «майже удвічі»[124], тобто ні за яких умов не могло перевищувати 10 тис. осіб, у т. ч. поранених, хворих та тих, що перебували у відпустках. Отже, чисельність австро-німецького окупаційного корпусу із частинами забезпечення, які участі в бойових діях ані практично, ані теоретично брати не могли, на початок так званого «повстання» – це maximum maximorum 300 тис. осіб. Причому далеко не «першої свіжості»: все краще гинуло або вже загинуло на Західному фронті. Беручи до уваги цю абсолютну цифру, треба врахувати наступне. Німецьке угруповання, «група армій “Київ”»[125] нараховувала у своєму складі 6 корпусів. Їхні штаби розміщувалися відповідно в Гомелі, Києві, Новограді-Волинському, Сімферополі, Таганрозі та Харкові. Тобто 4 з 6 штабів та, самозрозуміло, підпорядковані їм підрозділи розміщувалися на території Білорусі й на тій частині території сучасної України, на якій тоді Директорія ніякого, навіть міфічного, впливу не мала і ніякого «повстання» організувати там за визначенням не могла. Австрійців, у свою чергу, «представляла» 2-га армія під командуванням генерал-фельдмаршала Бем-Ермолі. Вона складалася з 3-х корпусів, штаби яких були розгорнуті відповідно в Одесі, Херсоні та Кам'янці-Подільсько-му. Отже, 2 з них (крім Кам'янець-Подільського) навіть теоретично брати участі у повстанні не могли – Директорія не мала «вірних» частин ані в Херсоні, ані, тим більше, в Одесі.

Ну і, нарешті, ніяких достовірних даних щодо нібито «обеззброєння» чи то австрійських, чи то німецьких частин у природі просто не існує – якщо, ясна річ, не ввважати «природною» уяву національно налаштованих псевдоісториків.

Третє. З гетьманського боку в бою при Мотовилівці нібито взяли участь сердюцька дивізія (у Стефаніва – полк), полк піхоти і кавалерія під прикриттям панцерника (у Стефаніва – батарея та бронепотяг), що «перевищувало сили січовиків майже у п'ять разів». Результат запеклого бою, в якому «артилерія січових стрільців косила наступаючі лави гетьманських військ» (які в реальності оборонялися), а «стрілецька піхота шквальним вогнем і гранатами відбивала настирно атакуючі офіцерські дружини» (які тільки-но були «сердюцькою дивізією» та «полком піхоти»), такий. З боку наступаючих повстанців, які «оборонялися», – командир 3-ї сотні СС М. Загаєвич і 17 стрільців; смертельно поранено сотника Черника. З боку гетьманців (які «наступали» від Києва, насправді – обороняючи Київ): «переважаючий ворог був розбитий на голову і залишив на полі бою біля 600 убитих». Прикінцевий висновок запозичено без посилання з праці Стефаніва: «В українській воєнній (у Стефаніва – «воєнній». —Д. Я.) історії Мотовилівка одержала почесну назву українського Маратону, подібно до того, як Крути стали в нас Термопілями».[126]

Примітки

1

Українська Центральна Рада. Документи і матеріали. У двох томах. Том 1. 4 березня – 9 грудня 1917 р. – Київ, Наукова думка, 1996. – 588 с; т. 2. 10 грудня 1917 р. – 29 квітня 1918 р. – Київ, Наукова думка, 1997. – 422 с

2

Кириченко В. Г. Державницька, громадсько-політична та культурно-освітня діяльність В. Зіньківського (1881—1962): Дис. канд. іст. наук: Національний педагогічний ун-т ім. М. П. Драгоманова. – К., 2006. – 20 с – с. 11, 15.

3

Про проекти М. Грушевського в цій царині, в яких він «не дотримувався якогось загального підходу», та про спроби їх імплементації у поточну йому політичну реальність див.: Бойко О. Формування території Української незалежної держави в часи Української революції (1917—1921 pp.). – Київ, 2007. – 62 с – С. 23—26.

4

В цьому сенсі нагальною є потреба переосмислення творчої спадщини Грушевського, зокрема «Історії України-Руси», прокозацької, антикатолицької та антипольської за своїм ідеологічним спрямуванням, що об'єктивно відповідало внутрішньополітичним інтересам Габсбурзької держави.

5

Дейвіс Н. Європа. Історія. – К.: Основа. – 2000. – 1463 с – С. 826—827, 837—838, 860.

6

Юрійчук Є. П. Становлення і характер Радянської влади в Україні у 1917—1922 pp.: Дис. канд. іст. наук: Чернівецький державний ун-т. – Чернівці, 1997.– 21с. – С 5.

7

Україна: політична історія. XX – початок XXI століття. – (Київ, Парламентське вид-во, 2007. – 1027 с – С. 317, 344, 345, 346,392.

8

Грибенко О. М. Державотворчі процеси в Наддніпрянській Україні 1917—1920 pp.: Історичний аналіз: Дис. канд. іст. наук: Східноукраїнський національний ун-т ім. В. Даля. – Луганськ, 2007. – 20 с – С. 9, 13, 15.

9

Шамраєва В. М. Міжнародні відносини УНР доби Директорії: Дис. канд. іст. наук: Київський національний ун-т ім.. Т. Г. Шевченка. – К., 2003. – 20 с – С. 8.

10

Єфремова Н. В. Розвиток конституційного законодавства в Україні (1917—1920): Дис. канд. юрид. наук: Одеська національна юридична академія. – О., 2002.– 20 с. – С 11, 12,13, 15.

11

Іванова А. Ю. Законодавчий процес і законодавча техніка у період Центральної Ради, Гетьманату та Директорії: Дис. канд. юрид. наук: HAH України; Інститут держави і права ім. В. М. Корецького. – К., 2005. – 20 с – С. 13 та ін.

12

Директорія, Рада Народних Міністрів Української Народної Республіки. 1918—1920 pp. Документи і матеріали. У 2 томах. – Том І. – Київ, вид-во О. Теліги, 2006. – 687 с – С. 5, 6, 7, 8, 9, 31. (Далі – Директорія. – Т. І.)

13

Присяжнюк А. Й. Конституційне будівництво в Українській Народній Республіці доби Директорії (листопад 1918– початок 1921 pp.): Дис. канд. юрид. наук: Національна академія внутрішніх справ України. – X., 2002. – 19 с. – С 8, 9, 10.

14

Подковенко Т. О. Становлення системи законодавства України в 1917—1920 роках (Українська Центральна Рада, Гетьманат П.Скоропадського, Директорія УНР): Дис. канд. юрид. наук: Київський національний ун-т ім. Тараса Шевченка. – К., 2004. – 21 с – С. 13, 14.

15

Любовець О.М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917—1920): Дис…. д-раіст. наук: Київський національний університет імені Т. Г. Шевченка. – К., 2006. – 31с. – С. 18, 19, 20, 23, 24.

16

Тищенко Юр. Хто такий В. Винниченко. Біографічний нарис. – Київ. – 1917. – 16 с. – С 3, 16.

17

Васковський В. Ю. Діяльність Директорії УНР (листопад 1918 – квітень 1919 р).: Дис. канд. іст. наук: Дніпропетровський державний ун-т. – Дніпропетровськ, 1998. – 20 с – С. 1, 12, 13, 15.

18

Лозовий В. Кам'янецька доба Директорії (червень – листопад 1919 р.) Української Народної Республіки: Дис. канд. іст. наук: HAH України, Інститут історії України. – Київ, 1998. – 19 с – С. 10, 11, 14, 15, 16.

19

Яблонсъкий В. Директорія УНР: формування засад української державності в 1918—1920 рр.: Дис. канд. іст. наук: Київський національний ун-т імені Т. Г. Шевченка. – К., 1998. – 19 с – С. 16, 17.

20

Стрілець В. В. Українська радикально-демократична партія: витоки, еволюція, діяльність (кінець XIX століття – 1939 рік): Дис…. д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2004. – 32 с – С. 18, 19, 21,23,24,25.

21

Любовець О. М. Ідейно-політичні процеси в українських партіях у контексті альтернатив революційної доби (1917—1920): Дис…. д-ра іст. наук: Київський національний ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2006. – 31 с. – С. 18, 19, 20, 23, 24.

22

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. В 7 т. – Скрентон, США, 1962—1966.– Т. 1. – С. 115.

23

Сосновський М. Дмитро Донцов. Політичний портрет. – С. 111.

24

Тисяча років української суспільно-політичної думки. У 9-ти т. – Т. 6. – 90-ті роки XIX – 20-ті роки XX ст. – К., 2001. – С 363—367.

25

Чумаченко О. А. Громадсько-політична діяльність Микити Шаповала: Дис… канд. іст. наук: Київський національний ун-т ім. Т. Г. Шевченка. – К., 2002. – 20 с – С. 1, 10, 13.

26

Терещенко В. Микита Шаповал – велетень із Донбасу. – Артемівськ, 2001. – Цит. за: http://netreferata.com/biograf-33354.html)

27

Шаповал М. Демонічна справа. (До історії повалення нової гетьманщини на Україні). – New York Public Library (NYPL). – QGA 73—3956. Український архівний фонд ім. М. Шаповала. Дар інженера Сави Зеркаля. – С. 9.

28

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. (Спогади). Упорядкував інж. Сава Зеркаль. – New York Public Library, QGA – 73—3803. – C.6.

29

В іншому місці цих споминів М. Шаповал зазначає, що присутніх депутатів було приблизно 160. За його даними, Винниченко на цих зборах був відсутній.

30

Шаповал М. Демонічна справа. – С. 9, 10.

31

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 7.

32

Шаповал М. Демонічна справа. – С. 10.

33

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 7.

34

Шаповал розглядав його як противагу Бюро Українських Установчих Зборів.

35

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 7.

36

Вільна спілка: Неперіодичний орган Української партії соціялістів-револю-ціонерів. – Прага; Львів, 1927—1929. – Збірник 3. – С. 109.

37

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 8.

38

Шаповал М. Демонічна справа. – С. 11.

39

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 238, прим. 40А.

40

Дату цього зібрання встановити не вдалося.

41

Докл. див.: Тисяча років української суспільно-політичної думки. Т. 6. – С 369—370.

42

Наявність двох течій в УНС відзначав і А. Марголін. Пояснюючи позицію центристських партій, він писав: «…соціал-федералісти і трудовики і праве крило руху утримались від участі в повстанні. У цих груп не було впевненості в успіху повстання. З другого боку, центр та праві мали побоювання пов'язаних з ним наслідків у вигляді розвитку большевизму і всяких інших форм анархії і потрясінь…Побоювання відносно наслідків повстання виправдалися повністю». Див.: Марголин А. Украина и политика Антанты. – С. 75. Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 13.

43

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 13; Шкільник М. Україна в боротьбі за державність. – С. 240.

44

Марголин А. Украина и политика Антанты. – С. 74—75.

45

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 9.

46

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 9.

47

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. —Т. 1. —С. 57—58. Автор ніяк не пояснив це очевидне протиріччя: водночас недооцінку і переоцінку «сили білих генералів» організаторами антигетьманського повстання.

48

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 36, 42.

49

Див.: Шкільник М. Україна в боротьбі за державність. – С. 302—304. За свідченням М. Шаповала, організатори повстання доставили до Ясс також «список членів уряду та остаточні умови», але текстів обох документів не навів. Див. також: Сопуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С. 155, 158, 159.

50

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С 160.

51

Брат Микити Шаповала. – Д. Я.

52

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 43—44.

53

Лупандін О. І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. – С. 31, 32.

54

Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє—минуле. – С. 318—332.

55

За словами І. Мазепи, «переговори з Мануїльським та Раковським Винниченко провадив на власну руку», оскільки ЦК УСДРП «після першої розмови своїх представників <…> з Мануїльським та Раковським відмовився від дальших переговорів з ними». – Мазепа І. Україна в огні й бурі революції. 1917—1921. – Частина І. – С 89.

56

Шляхтиченко М. До історії Директорії Української Народної Республіки // Український історик. – 1965. – №№ 1—2 (5—6). – С. 58. Автор – полковий ад'ютант 12-го Брацлавського полку з 28 серпня 1918 р. по 13 вересня 1919 р.

57

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 45—46.

58

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 3. – С. 27.

59

Дослідникам усе ще не вдалося виявити автентичний текст згаданого договору. – Д. Я.

60

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С 38,45, 58, 59, 109.

61

Див.: Там само. С. 54, 55, 86—87, 102. Див. також: Шкільник М. Україна в боротьбі за державність. – С. 295—296, 319.

62

Нагаєвський І. Історія Української держави XX століття. – С. 162—163. Ці дані потребують уточнення. – Д. Я.

63

Лупандін О. І. Українсько-російські мирні переговори 1918 р. – С. 33.

64

Цит. за: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 22—23.

65

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 24, 33, 54.

66

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 56.

67

Костів К. Конституційні акти відновленої української держави 1917—1919 років і їхня політично-державна якість. – Торонто, 1964. – 186 с – С. 140.

68

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 21, 22.

69

Могипянский Н. Трагедия Украины. Архив Русской Революции. – Т. 11. – С. 131.

70

Мандрика М. Дещо за роки 1917—1918 // Український історик. – 1977. – № 1—2 (53—54). – С 86. В 1917—1918 pp. автор – повітовий комісар Радомисльського повіту, член УЦР від Київського губернського з'їзду, член Всеросійських Установчих Зборів.

71

Шляхтиченко М. До історії Директорії Української Народної Республіки. – С 58.

72

Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання // Проблеми вивчення історії Української революції 1917—1921 pp. – Київ, 2002. – 295 с – С. 157, 161,182, 186.

73

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 67, 68, 70.

74

Прохода В. Уваги до праці д-ра Матвія Стахова. – С. 97.

75

Див. напр.: Шкільник М. Україна в боротьбі за державність. – С. 322.

76

Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В.К. Винниченка – С 13, 16.

77

Питання про те, звідки про це дізналася дружина майбутнього члена і керівника Директорії, дослідник не пояснює. – Д. Я.

78

Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – С. 548.

79

Бойко О. Український Національний Союз і організація протигетьманського повстання. – Київ, 2002. – 295 С – С. 157, 161, 181, 183, 186.

80

Цит. за: Ліб П. Придушення повстанського руху – стратегічна дилема. Німецька окупація України 1918 року // Окупація України 1918 року. Історичний контекст – стан дослідження – економічні та соціальні наслідки. Упорядники: Вольфрам Дорнік, Стефан Карнер. – Чернівці, 2009. – 163 С – С. 88.

81

У цьому сенсі твердження типу «реальною була й небезпека передчасного розтаємничення змови і арешту її керівників» або «гетьманські шпигуни вже довідались про заходи з підготовки повстання, і Національний Союз опинився перед загрозою розгрому» тощо (Солдатенко В. Українська революція. Історичний нарис. – С. 549.) перебувають поза межами адекватності наукового аналізу.

82

Проаналізувавши спомини Шаповала, Стахів дійшов висновку, що ця розмова не могла відбутися раніше 5-ї години пополудні 26 жовтня. Див.: Стахів М.Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1.– С. 60—64. Згідно з версією о. І. Нагаєвського, «першим піддав думку зробити повстання проти гетьмана» Макаренко. Згідно з цим поглядом майбутній член Директорії схилив до цього генерала Осецького, за яким стояли полки Павленка та Хилобоченка. Перші наради цієї групи заколотників нібито відбувалися в помешканні Макаренка на Прорізній, 19. В них брали участь Винниченко, Осецький, полковник гетьманського генерального штабу Тютюник, полковники Коновалець та Мельник (Нагаєвський І. Історія Української держави в XX ст. – С. 158). Солдатенко висунув цілком фантастичну версію про те, що Винниченко «довгий час практично один дотримувався курсу на підготовку повстання проти антинародного режиму (з ним солідаризувався пише М. Шаповал)». Див.: Солдатенко В. Еволюція суспільно-політичних поглядів В. К. Винниченка в добу української революції // Український історичний журнал. – 1994. – № 6. – С. 24.

83

Начерк про Андрія Гавриловича Макаренка див.: Відродження. – 1918. – 19 (6) грудня. – № 214.

84

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. (Спогади). Упорядкував інж. Сава Зеркаль. – New-York Public Library, QGA 73—3803.

85

Так у тексті. – Д. Я.

86

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 30.

87

http://www.grwar.ru/persons/persons.html?id=1848

88

На думку М. Стахіва, зустріч Винниченка, Шаповала, Макаренка, Осецького й Різниченка та прийняття їх спільного рішення про початок підготовки повстання не могли статися раніше 27 жовтня, «або іншими словами всього за два з половиною тижні перед самою датою повстання». Отже, робить висновок автор, – «не самі здібності організаторів підготовки повстання, але загальна ситуація причинилася головно до того, що ідея повстання в конкретній формі прийнялася зразу у всіх українських національних колах». Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 60—64. Натомість інший сучасник твердив, що провід УНС і особисто М. Грушевський були проти повстання. «Шаповал, Винниченко та Осецький, – писав він, – підбурюючи політично незрілих УСС, всіляко підштовхували повстання. Ці «отамани від політики» замість відновлення УНР створили за французьким зразком Директорію із законодавчими правами, підтримуюючи при цьому руйнування держапарату, створеного за доби УНР». Див.: Прохода В. Уваги до праці д-ра Матвія Стахова… – С. 97.

89

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 32—33.

90

Делегація селян Уманського повіту Київської губернії. – Там само. – С. 37.

91

М. Шаповал стверджував, що військові і закордонні справи з Винниченком вони вели спільно, але Винниченко «більш вів зовнішньо репрезентаційну працю», «я наполягав більш на внутрішню, організаційно-військову і громадсько-політичну працю». В кожному разі, писав М. Шаповал, «за всі плюси і мінуси нашої праці ми несемо обидва повну відповідальність в однаковій мірі». – Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 47.

92

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 37, 38, 40, 47.

93

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 51.

94

Опис засідання кореспондується з описом Стахіва, який не знав про існування цитованих тут споминів Шаповала. Див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 52 і далі.

95

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 49—50.

96

Винниченко стверджував, що Директорію було обрано саме цього дня. Критику цієї версії див.: Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С 74—76, 235, прим. 34А.

97

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія… – С. 58.

98

В обох випадках – вірогідно сам Шаповал.

99

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 59.

100

Там само. – С. 59. Список присутніх свідчить, що Петлюри на цих зборах не було. – Д. Я.

101

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 60, 61.

102

Солуха П. Договір з Москвою проти гетьмана Павла Скоропадського. – С 62, 78—79, 193. Про політичну програму січових стрільців див.: Там само. – С 71.

103

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 61—66.

104

Тут і далі цитується за споминами М. Шаповала (С. 98—99), який, у свою чергу, очевидно, цитує працю В. Винниченка «Перед новим етапом. (Наші позиції). – Торонто, 1938. – С. 26—31.

105

Шаповал М. Ляхоманія. Машинопис. – Прага, 1931. – NYPL. – Український архівний фонд імені Микити Шаповала. Дар інж. Сави Зеркаля. – QGA. – 73. – 3949. – С 2.

106

Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С. 67—74.

107

Копиленко О., Копиленко М. Держава і право України. – С. 115.

108

«Тим-то ця подія, яка стала зразу відомою в усіх політичних колах в Києві, сталася поворотним пунктом у підготовці евентуального повстання українського національного табору». – Стахів М. Україна в добі Директорії УНР. – Т. 1. – С 49—50.

109

Там само. – С. 51. «Технічно в нашій праці допомагав наш секретар з Національного Союзу Петро Дідушок, котрий, загалом беручи, був нашим зв'язковим товаришем в зносинах з січовиками і иншими». – Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С.47. Відкритим залишається питання, до якої з груп заколотників належав генерал О. Греков, одним з можливих мотивів участі якого Д. Дорошенко вважав те, що П. Скоропадський двічі відмовився призначити його військовим міністром. Докл. див.: Дорошенко Д. Мої спомини про недавнє—минуле. – С. 258.

110

Шаповал М. Гетьманщина і Директорія. – С. 50—51.

111

Там само. – С.67.

112

Психологічну атмосферу тих днів Д. Донцов передав двома реченнями: «8-го (листопада) був в палаці у Тетьмана. Це лише його тінь». – Цит. за: Ковалів П. Д-р Донцов про Гетьмана Павла Скоропадського // Визвольний шлях. – 1966, № 4. – С 498.

113

Скоропадський П. Спогади. – С. 303, 305.

114

Директорія… – Т. II. – С 374—375.

115

Директорія… – Т. II. – С. 376.

116

Там само. – С. 377.

117

Про долю російського офіцерства та його якісний склад, зокрема тієї його частини, яка опинилася під знаменами Петлюри, див.: Волков С. Трагедия русского офицерства // http://samisdat.eom/5/55/553-ogl.htm

118

Стефанів 3. Українські збройні сили. 1917—1921 pp. Частина 1. Доба Центральної Ради й Гетьманату (Друге справлене видання). СУВ, 1947. – 118 с – С 111—112.

119

СС – Січові стрільці.