Проект «Україна» - Проект «Україна», або Крах Симона Петлюри

– «ми вимагаємо об'єднання всіх німців на підставі права самовизначення народів у Велику Німеччину»,

– «ми вимагаємо рівноправності для німецького народу, нарівні з іншими націями…».

Наголошуємо: майбутній керівник Німеччини, якого вважають одним із найбільших злочинців свого часу, політик, який поставив догори ногами весь світ, вимагав лише рівних прав для свого народу. Володимир Винниченко, натомість, вимагав вищих прав для найбільш злиденної частини неіснуючого ще «українського» народу – за рахунок більш заможних співгромадян, насамперед – інших національностей.

Отже, попри всі високі національні, патріотичні почуття, доводиться погодитися з такими висновками:

– «лідери УНС готовили Україні не сильну державну владу, а соціялістичну руїну, яка почалася з моментом захитання гетьманської влади»,[71]

– УНС не був ані «загальнонаціональним об'єднанням», ані цілком «українським»,

– роль УНС в організації антигетьманського повстання була «чисто декоративною».[72]

Події наступних днів, тижнів, місяців не залишають сумнівів у справедливості цих висновків.

Висновок автора

За дев'ять десятиріч українські історики різних шкіл та генерацій так і не дійшли згоди щодо часу, місця, обставин утворення так званого Українського Національного Союзу, який начебто створив так звану Директорію, яка, в свою чергу, нібито зорганізувала антигетьманське повстання, очолила його, а згодом – проголосила й очолила Українську Народну Республіку, яка буцімто проіснувала на території сучасної України до кінця 1920 р.

III

Хто створив Директорію? Стан розуміння проблеми

Перший системний дослідник тієї доби запровадив до наукового обігу дві тези, широко вживані у науковій та популярній літературі й сьогодні, які увійшли в усі підручники з історії України, отже, стали аксіомами. Аксіома, як відомо, – це твердження, яке не потребує доказів. Перша аксіома, сформульована Стахівим, така: Директорія була обрана Українським Національним Союзом, що його сформували всі українські політичні партії (крім УХДП) та професійні спілки, за якими стояло 80% виборців України.

Друга аксіома: Директорія «не була самочинним органом», «креаційне тіло, яке своїм вибором покликало Директорію УНР, було вповні компетентне в цих надзвичайних обставинах представляти політичну волю українського народу аж до найближчого нового формального голосування при нових загальних виборах». Спираючись на свідчення Шаповала та Христюка, Стахів стверджував, що участь у виборах узяли «представники національних політичних партій УНСоюзу, професійних організацій і війська», а Петлюра на вимогу січових стрільців був «відразу обраний на Головного Отамана».[73]

Протилежної точки зору дотримувався найбільш прискіпливий – аж до сьогоднішнього дня – читач Стахіва. Цей читач був цілковито переконаний у тому, що Директорія була органом самозваним, оскільки Союз у час її організації не проводив ані з'їзду, ані конгресу. «Особи, що мали сміливість висловлювати волю всіх членів політичних партій, професійних та суспільних організацій та об'єднань, не були волею українського народу, який був розгублений при революційній анархії, остаточним зруйнуванням і так недосконалого апарату», – писав він.[74]

Панівною в сучасній історіографії є концепція Стахіва. Саме її вважає апріорно правдивою абсолютна більшість сучасних дослідників. Характерний приклад – творчість широко відомого у вузьких колах члена-кореспондента HAH України В. Солдатенка. В одній із численних монументальних, але дуже непослідовних та часто-густо слабко обґрунтованих розвідок він твердить: саме Винниченко скликав засідання УНСоюзу. На ньому він переконував присутніх: «повстання назріло і організаційно-технічно забезпечене». За Солдатенком, саме Винниченко запропонував «обрати Директорію і від імені всіх партій українства передати їй повноту влади». Саме «13 листопада (за іншими даними – в ніч проти 15-го[75]. —Д. Я.) в приміщенні Міністерства шляхів на Бібіковському бульварі відбулося таємне засідання українських партій, на якому було обрано Директорію, а В. Винниченка – її Головою»[76]. В іншій праці Солдатенко стверджує: «З початку листопада М. Шаповал і В. Винниченко перейшли на нелегальний стан, довідавшись через дружину С. Петлюри[77] про те, що існує розпорядження про їхній арешт. Переховуючись вночі, – пише дослідник, – вони обмірковували всі деталі розпочатої справи»… Саме «так з'явилася ідея про утворення на час боротьби за владу, до скликання Установчих Зборів спеціального керівного органу – колегії з 3—5 осіб – Директорії», яку «мав сформувати Український Національний Союз».[78]

Прихильники альтернативної точки зору, крім уже наведених у розділі «Мемуаристи та дослідники про роль і місце «трансформатора» та його “машиністів” в історії», обґрунтовують і такі тези:

– компроміс у стосунках з гетьманською владою став неможливим через заборону останнім Національного конгресу,

– «створене нашвидкуруч керівництво повстання не мало політичної програми».

– «федеративна грамота не стала ні причиною, ні приводом для повстання».

На підставі виявлених науковцями свідчень можна підтвердити і тезу про гострий конфлікт між Винниченком та Шаповалом: перший після «обрання» Головою Директорії правдоподібно став просто ігнорувати існування Шаповала. Шаповал зробив крок у відповідь – під приводом того, що, мовляв, Директорію обирав УНСоюз, останній і повинен мати право контролю над діяльністю Директорії[79]. Така вимога, очевидно, була абсолютно неможливою: основною ударною силою повстання був Осадний корпус Коновальця, якому були глибоко в носі політичні амбіції Шаповала і, як з'ясувалося дуже швидко, і самого Винниченка.

Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала

«В Україні тепер так тихо і спокійно, – писав у жовтні 1918 р. дружині начальник штабу групи армій «Київ» генерал В. Гренер, – що коли б не тінь невизначеності, яка долітає сюди з інших фронтів та з Берліна, то тут можна було б комфортно жити».[80]

Справами на той час переймалися цілком мирними. Наприклад, 22 жовтня, тобто менше ніж за місяць до початку повстання, у Кам'янці-Подільському відбувалися урочистості з нагоди відкриття тамтешнього українського університету, другого національного вишу, заснованого за режиму Скоропадського[81]. На урочистостях перебувала вся державна й політична верхівка, в тому числі й Шаповал. Свої враження він докладно описав у споминах, які нам пощастило виявити у фондах Слов'яно-Балтійського відділу Нью-Йоркської публічної бібліотеки. Мемуарист залишив для нас й інші відомості, що дозволяють намалювати іншу картину подій, які незабаром укотре перевернули Україну догори ногами.

Після повернення до Києва, як пригадував М. Шаповал, дослівно «через декілька днів», тобто не раніше 25 жовтня[82], він рано-вранці вийшов у Чехівський провулок з буднику №6, в якому мешкав. Тут сталася його випадкова зустріч з його давнім колегою Андрієм Макаренком.

Хто такий Андрій Макаренко?

Один із персонажів, яких доля буквально винесла – нехай і на дуже короткий час – на авансцену нашої політичної історії 1919—1920 pp. залишив по собі такі відомості.

Народився 1886 р. в Гадячі Полтавської губернії. Даних про освіту немає. 1917 р. – голова Всеукраїнської спілки залізничників. За часів Української Держави – директор департаменту Міністерства залізниць. Член Директорії УНР. Від 1920 р. – на еміграції. Помер у 1951 р. в м. Х'юстон (США).[83]

Хто створив Директорію? Свідчення Шаповала – продовження

На розі Чехівського провулка та вул. Столипінської вони зупинилися. Макаренко нарікав на «хижацтво» гетьманщини і розповідав про саботаж вивезення українського майна на Дон. Він сказав Шаповалові, що Міністерство шляхів сполучення, в якому він, Макаренко, працював, організувало «окрему сторожу» на чолі з генералом Осецьким, помічниками якого були полковники Віктор Павленко (Лівобережна залога) та Хилобоченко (Правобережна залога), «обидва, – за словами Микити Шаповала, – люди для України вірні». Далі «випадкова» розмова набула такого характеру:

Андрій Макаренко:

– «організація сторожі полягає в тому що тепер генерал Осецький зложив по всіх станціях штаби, управи, дібрав дещо службового штату»,

– «вже принято і козаків. Організовано з їх резервовий полк у Києві (залізничний полк). До полку приймаються лише свідомі українці»,

– проблема полягає в тому, що військове міністерство хоче перебрати їх «під свою руку».

М. Ш.: «Чи можете в певний час зупинити рух залізниці?» А. М.: «Можу! Наша головна рада залізничників скаже, і буде зроблено».

М. Ш.: «Для мене було поки що досить. Думки миготіли і вихрували. Далі ми говорили про безнадійність і безцільність всяких пертрактацій з Скоропадським і з німцями, що українську справу можна зрушити з місця тільки боротьбою активною…

– А що якби повстання? – питаю».

A. M.: «Це єдине, що треба робити!»

М. Ш: «Далі ми навперебій заговорили про озброєне повстання проти гетьмана і німців».[84]

Вияснивши, що у випадку повстання його організатори можуть реально розраховувати на підтримку запасного полку (Болбочан)[85], полку січових стрільців (Коновалець), Чорноморського коша (Пелещук) та залізничного полку, співрозмовники розпочали обговорення «політичного» боку цієї справи. У відповідь на запитання: «Хто мав дати політичний провід, взяти відповідальність на себе, риск?» Макаренко висловився категорично за Національний Союз.

«Я одверто сказав, – читаємо далі спомини М. Шаповала, – що Національний Союз абсолютно нічого не думає про озброєну боротьбу», що «6 Національному Союзі про цю справу ні з ким не можна говорити, опріч Винниченка». Макаренко відповів: як Винниченко і Шаповал не візьмуться «за цю справу, то нічого і затівати». Разом з тим, Макаренко повідомив свого співрозмовника про існування «свого, більш тіснішого гуртка», до складу якого, за його словами, входили якісь Строкоза, Тулюга, Різниченко, а також генерал Осецький.[86]

Олександр Осецький.

Хто такий Олександр Осецький?

Народився 1873 р. в м. Кременець Волинської губернії у дворянській родині. Закінчив Полоцький кадетський корпус та Павлівське військове училище, Археологічний інститут, Академію Генерального штабу. Служив підпоручиком 59-го піхотного Люблінського полку. Перевівся до лейб-гвардії Преображенського полку. Учасник Першої світової війни, командир 3-го гренадерського Перновського полку, командир бригади 31-ї піхотної дивізії. Генерал-майор (23.05.1917 p.). Нагороджений Георгіївською зброєю, орденами Св. Станіслава (2-го ст.), Св. Анни (2-го ст.). За часів Української Держави – командувач Корпусу охорони залізничних шляхів. У грудні 1918 – лютому 1919 р. – військовий міністр в уряді Чехівського. В 1919 р. – Наказний отаман Дієвої армії УНР. У 1920 р. – голова військової місії в Бельгії. Після 1920 р. – на еміграції у Франції. Помер 1937 р. в Парижі.[87]

«Український Національний Союз». Хто це?

Уже «наступного дня об 11 годині» в кабінеті Макаренка у Міністерстві шляхів сполучення відбулася зустріч, до участі в якій було запрошено Винниченка й Осецького[88]. Останній «без передмов… виклав свої міркування і план глибокого охвату Києва. Це був безумовно правильний план, як виявилося потім… Словом, – підсумував М. Шаповал, – розглянувши ситуацію, ми переконалися, що справа наша не безнадійна». Учасники зустрічі доручили Макаренку вислати емісарів до Болбочана (Новгород-Сіверський), Пелещука (Бердичів), і Коновальця (Біла Церква).

Підготовку повстання у Київській губернії очолив нікому до сьогодні невідомий Петро Косенко.[89]

«Я почав лихорадочно працювати, – записував М. Шаповал. – Громадяни бачили мене щодня в надзвичайному руху, але навіть ніхто не здогадувався, яку тайну я носив в грудях. Знав Винниченко, Андрій Макаренко, Осецький, Петро Антонович (Косенко) і делегація, прізвища членів якої я забув».[90]

Що таке «Військова комісія» УНСоюзу?

Практична підготовка до повстання нібито зосередилася у так званій «військовій комісії» Українського Національного Союзу. За відомими станом на кінець 2009 р. свідченнями, вона складалася з двох видатних фахівців військової справи: монтера-неука та письменника-драматурга – Шаповала та Винниченка[91]. Вони домовились вважати (підкреслення наше. – Д. Я.) за членів комісії Осецького, Макаренка і тих, «хто з ними в спільній праці брали участь». Імена оцих «хто» добродій Шаповал забрав із собою до могили.

Нове зібрання в кабінеті Шаповала в помешканні сільськогосподарського «Централу» по вул. Прорізній, 19. Участь у ньому взяли сам господар, Винниченко, Осецький, начальник оперативного відділу гетьманського генерального штабу полковник Тютюнник, полковник Коновалець, начальник штабу січових стрільців полковник Мельник. Учасники наради дійшли висновку, що кістяк збройних сил, на які вони могли розраховувати, становить приблизно 12 тисяч багнетів. «Швидко могло б бути змобілізовано 60 полків залізничної охорони», – підраховували вони, для якої, однак, не було зброї. Зброю «військова інтендатура гетьманська чомусь не давала, зволікаючи день на день». Командири січових стрільців, зі свого боку, поінформували про «наявність 1500 людей», у т. ч. «900 вивчених», а також запаси зброї ще для 5000 вояків.

«Для розвитку організаційної праці генерала Осецького ми мали здобути кошти, – читаємо у спогадах Шаповала, – і остаточно сповістити політичний план, бо досі ми “ситуацію” ще не аналізували остаточно. Військовий план було ухвалено по проекту генерала Осецького: повстання починається на периферіях, близче до Галичини, а відтіль наступає на Київ. Взагалі вся акція далі від Києва, щоб його повільно охватувати концентричними кругами, йти вперед, організуючи політично і адміністративно тил. На сильний виступ в Києві не можна було опиратись, бо в Києві було 30 000 німців і велика гетьманська організація – Сердюцька дивізія і інші формування. Питання про гроші і політичний план відсунули на кілька день». Учасники наради також вирішили, що «Селянська Спілка» дасть «кількох людей, які поїдуть закладати «штаби» чи “трійки” в повітах».

Наступна нарада, якщо вірити спогадам М. Шаповала, відбулася в кабінеті Осецького «на Золотоворотській площі». Цього разу хазяїн кабінету, а також полковник Павленко та Микола Шаповал, брат Микити, обговорювали політичні аспекти повстання. «Треба признатися, – пригадував останній, – що з Винниченком ми його не обмірковували разом, бо й часу не було… Винниченко більш про технічні справи запитував, інформувався, а від обмірковування політичної будуччини ухилявся чи що».

«Я (тобто Микита Шаповал. – Д. Я.) виклав генералу Осецькому загальну мету так: відновлення Суверенної Української Народної соціалістичної Республіки з Установчими Зборами на чолі. Тимчасова влада належатиме якомусь органові з невеликого числа душ – Директорії чи щоб-то. Директорія організує правительство. Командування всіма військами має бути доручено одному чоловікові, очевидно тому, хто стоїть на чолі всієї військової підготовки повстання».

Обговорили Шаповал та Осецький й ідеологічну базу свого руху – «соціалізм». Відповідь царського гвардійського – в недавньому минулому – генерала одному з політичних лідерів українського селянства та радикальному націонал-соціалісту була такою: «…я йду на велику справу во ім'я самостійної та соціалістичної України. Во ім'я іншої України я не пішов би. Хоч я і бувший гвардійський генерал, але передовсім я українець і громадянин».

Підсумком згаданих нарад, а також окремої зустрічі організаторів повстання з полковником Болбочаном, яка відбулася на квартирі Винниченка, стала констатація факту: «…наша військова організація склалась з Головного Штабу на чолі з генералом Осецьким, полковником В. Павленком, полковником Тютюнником, полковником Хилобоченком і війська: Головна Команда (генерал Осецький), Лівобережний командуючий – полковник Болбочан, Січові стрільці – полковник Коновалець, Чорноморці – полковник Пелещук».

12—13 листопада. План повстання ухвалено

12 листопада «після обіду» в редакції «Нової Ради» відбулося чергове збіговисько за участі Макаренка, Петлюри та інших «тільки що відпущених з тюрми», провідників УХДП Шемета та Міхновського, УПСФ Єфремова, Мацієвича, Ніковського, УСДРП – Винниченка та Садовського, Швеця (ЦК «Селоспілки») та Шаповала, який «репрезентував» УПСР.

Офіційного статусу «нарада» не мала і мати не могла з тієї простої причини, що всі її учасники не мали офіційних повноважень від своїх партій: «вони були, – як вказував Шаповал, – персонально запрошені Винниченком і мною».

Причина друга полягала в тому, що сам Шаповал лише «по деякому часі» визнав за можливе поінформувати партійних соратників з ЦК УПСР та ЦК «Селоспілки» про свою діяльність. Вони, за його словами, «постановили одноголосно приняти справу повстання». Впадає в очі й те, що різні течії в УСДРП зреагували на це повідомлення Шаповала про підготовку повстання по-різному. «Болото» висловилося проти; прихильники Винниченка, які творили більшість у ЦК, також виступили проти, бо не хотіли «йти на авантюру». Лише згодом, за словами Шаповала (але коли саме і хто персонально – невідомо), лідери УСДРП «змінили гнів на милість і постановили таки приєднатись до повстання»[92]. Але і тут суцільний туман. Стахів, який витратив величезні зусилля, аби відшукати правду, стверджував: з числа провідників УСДРП ідею повстання підтримував, крім Винниченка, хіба Авдієвський. Більшість ЦК, натомість, жадала порозуміння з гетьманом[93]. Заколотники також «зробили кроки, щоби приєднати до повстання» УПСФ. Про результати Шаповал нічого не каже, однак вони і так відомі. Соціалісти-федералісти творили кістяк гетьманських урядів. Ну і нарешті, за порозуміння зі Скоропадським виступали хлібороби-демократи, які, власне, і «легітимізували» його обрання 29 квітня.

Тепер декілька слів про хід зібрання:

К. Мацієвич у відповідь на промову Винниченка попередив про «розвиток нечуваного більшовизму», наголосив на тому, що не треба руйнувати «ще слабкі форми державності»;

В. Винниченко у відповідь на це «з нетерпеливості» зауважив: «ми воліємо лівий народний большевизм, як правий поміщицький большевизм!».

М. Шаповал доповів присутнім про наявні сили заколотників: січові стрільці – 1500; чорноморці – 600 («мають озброєння ще на 5000»); три полки запасної дивізії – відповідно 6000 (10 000); запасний полк – 1000 (2000); залізнична охорона – чисельність невідома, «але по мобілізації можна мати ще 60 полків».

Загалом, звітував Шаповал, організатори повстання впевнено розраховували на 11 600 озброєних вояків. Вони також вважали за можливе зібрати під свої знамена «в перший-другий день мобілізації ще 13 500» вояків. «Загалом рахуємо, – стверджував промовець, – на 25 000 озброєного регулярного війська; не рахуючи до цього партизанських сил, які й тепер б'ються на Україні і що-хвилини прилучаться до нас».

«Ми рахуємо на революційність населення», – повідомляв Микита Юхимович. Цей фактор «взагалі є передумовою всякої революції і творить її». Закінчив він свій виступ заявою про те, що, мовляв, у перспективі ближчих днів керівники повстання розраховують на 50—60 тис. озброєних людей.

С Єфремов підтримав виступ К. Мацієвича: «повстання не треба робити, щоб не руйнувати апарату державного і не викликати большевизму, яким тепер живуть».

А. Ніковський, за М. Шаповалом, «був разом за і проти повстання». Він говорив, що «повстання може мати успіх, але вони (тобто члени УПСФ. – Д. Я.) не бачать в ньому виходу для української справи з теперішнього становища, не визнають його як методу боротьби».

В. Садовський висловився «проти повстання, аргументував тими самими міркуваннями – але квазімарксистською фразеологією».

Останній, хто виступав, Ф. Швець, сказав «кілька слів про потребу повстання».

Очевидно, що склад учасників зумовив і атмосферу засідання, і його результати: «На засіданні говорилось, кричалось, ніхто не знав, як реагувати». Засідання Г(оловної) Р(ади) УНСоюзу (яку він щойно охарактеризував як нараду приватних осіб, запрошених персонально ним та Винниченком), писав Шаповал, «нічого не дало нікому». Після засідання Петлюра підійшов до Винниченка і сказав йому: «иншої дороги нема, як повстання». Винниченко відповів: «Все готове! Хочете з нами?» Відповідь не забарилася: «Петлюра погодився».

От і вся правда про «таємне» засідання УНСоюзу[94], яке «обрало» Директорію.

А ось і вся правда про обрання Директорії: «Далі ми пішли вдвох з Винниченком, обмірковуючи “першу поразку” в нашому великому ділі. Ми були через те дуже бадьорі і рішили тут же взяти всю справу виключно на себе самих…».[95]

О 20-й годині того ж дня, 12 листопада, генерал Гренер та фон Тіль викликали до себе Винниченка, якого було попереджено про неприпустимість виступів проти гетьмана та його режиму.

Заколотники негайно зробили крок у відповідь – призначили «засідання повної Президії Національного Союзу» на 13 листопада[96]. Причина такого поспіху – побоювання, що «можуть нас злапати на місцях всіх»[97]. На цьому засіданні нібито й «було доложено про підготовку повстання». Згідно з Шаповалом, за підтримку плану збройного виступу висловилися анонімні представники центральної течії УПСР, Селянська Спілка[98], УСДРП, УПСС. Представники урядової УПСФ, у свою чергу, заявили, що вона «принципово проти, але не буде перешкоджати і перечити». Наслідком засідання, мабуть, під впливом розмови Винниченка з представниками німецької адміністрації, стала постанова: «попередити всіх членів Національного Союзу, аби по можливості виїхали з Києва, бо в мент нашого виступу на них впадуть репресії».[99]

Хто, як і коли насправді сформував Директорію

О 20-й годині 13 листопада в приміщені Міністерства шляхів сполучення, в кабінеті такого собі Стокози (урядовця з особливих доручень при міністрі), відбулося вже «конспіративне» засідання Президії УНС «разом з військовими». За Шаповалом, крім нього та господаря кабінету були присутні також Винниченко, Янко (член ЦК УПСР, редактор «Народної волі»), О. Макаренко (лідер УПСС), П. Андрієвський (член УПСС), Макаренко, Кушнір, Осецький, Коновалець, старшина січовиків Дідушок «та кілька стрільців».[100]

Присутні представники УПСР та «Селоспілки» висловилися за створення революційного уряду у формі Директорії, а згідно з Шаповалом, «про цеу нас було постановлено раніш». Де «раніш», коли «раніш»? – про це Микита Юхимович дипломатично промовчав… Представник «Селянської Спілки» Янко запропонував обрати до складу Директорії знову-таки «погоджені раніш» кандидатури Винниченка, Петлюри та Шаповала. Макаренко, у повній відповідності з досягнутими «раніш» залаштунковими угодами, підтримав цю пропозицію і запропонував прийняти її без обговорення.

У цей самий момент М. Шаповал несподівано для всіх присутніх виступив проти своєї кандидатури. Аргументи – «у мене не вистачить на це просто сили, волі, нервів»; «я зморився, треба людей сильніших, здорових» – справили приголомшливе враження на присутніх. «Я пішов, – читаемо далі у споминах, – і заявив Янкові на вухо: ви не маєте права настоювати на моїй кандидатурі, бо моя присутність в Директорії дасть їй марку більшовицької». Замість себе до складу Директорії Шаповал запропонував Янка, але той відмовився майже в тих самих висловах.

«Всі сиділи в здивуванні», – читаємо у Шаповала.

Тоді він узяв слово і запропонував до складу революційного уряду Винниченка, Петлюру та члена ЦК УПСР професора Швеця з наданням їм права кооптувати до складу Директорії по одному представнику від залізничників та УПСС. Сам же Шаповал запропонував і кандидатури Макаренка та свого давнього приятеля Панаса Андрієвського.

«Бідний Швець! – з іронією писав Микита Юхимович. – Він попав ні з того, ні з сього в Директорію, як курка в борщ. Не знав ні підготовки, ні механізму всього «заговору», ні провідних його ідей».[101]

Як і чому Петлюра став членом Директорії? Версія Шаповала

«Чому я, власне, запропонував такий склад?»– запитував себе згодом Шаповал. І відповів на своє питання так: «Коли мали випустити з тюрми Петлюру і інших, чого ми добивалися в усіх переговорах з гетьманом і німцями, то ми взагалі не знали, що маємо робити з ним, Петлюрою. Для Винниченка тепер, а для мене завжди Петлюра був чужий чоловік. Я його просто не знав ніколи, хоч і був шапочно знайомий. Одначе, побачивши методи його роботи в Генеральному Комітеті і в Уряді Центральної Ради, я визнаю його за людину не високих здібностей. В Центральній Раді я рішучо виступав проти його методів восени і перед III Всеукраїнським Військовим З'їздом гостро критикував його за бездарність в військово-адміністративній справі. Петлюра окружав себе нездібними дітваками, – писав Шаповал, – які захоплювались його деклямаціями, але не розуміли діла, прислухував до їх славословія і панував, не виносючи критики, виїдаючи здібніших і самостійно думаючих. Військова його організація – це кустарна праця з військового погляду і “хитра компанія” – з приватно індивідуального. <…> Ми взагалі тоді були між собою незнайомі, ніхто нікого не знав, а вірили хіба тільки реклямованим раніш особам», – читаємо у його споминах. «Понеже Головним отаманом війська у нас уже був призначений генерал Осецький, то ми Петлюрі ніякої ролі у війську не призначили, – наголошував Шаповал. – Але як Петлюра став іменно Головним отаманом – я цього й досі не знаю… Думаю, що Винниченко на це погодився, як з доконаним Симон Петлюра фактом, щоб не викликувати кризи в Директорії в перші дні її тяжкої і відповідальної праці…. Вся дальніша історія показала, що Директорія розбилась внутрішньо, морально не об'єдналась, справи управління викликали велику гру пристрасти і розбили ту єдність, яку я вважаю передумовою іменно для такого творення Директорії. <…> Петлюра не приймав ніякої участи в організації повстання, а був закликаний на готове діло. <…> Ми з Винниченком по своїй волі дали Петлюрі можливість стати народним героєм, а він вибрав для себе – стати польсько-шляхетським попихачем. Призначення нами Петлюри в склад Директорії було нашою помилкою – це треба признати», – з сумом констатував Шаповал.

Симон Петлюра.

Хто стояв за спиною Петлюри?

Беручи до уваги це міркування, не можна заплющувати очі й на до сьогодні не з'ясовані обставини діяльності Симона Васильовича. Йдеться про його надзвичайно тісні політичні відносини з січовими стрільцями та особисто з Коновальцем. Якщо й припустити, що Петлюру було включено до складу Директорії «випадково», то ця «випадковість» пояснюється дуже просто – за ним фактично стояли січові стрільці. Недарма на цю обставину звертали увагу й мемуаристи, й дослідники. Деякі з них спеціально підкреслювали, що стрілецтво «рахує себе окремою політичною партією з певним політичним завданням». Наслідок: «Стрілецька Рада, маючи свого представника в Директорії, стала не тільки військовим, а й політичним чинником». Більше того, «у добу Директорії Євген Коновалець мав величезний вплив на головного отамана Є. Петлюру і був одною з центральних фігур тієї політичної групи, яку ми називали військовою… – писав Солуха. – Його впливи на українську політику погетьманського часу були дуже великі і, можна сказати, переважаючі… Директорія ухвалювала «лише формальні рішення, всі ж актуальні проблеми вирішувались у тісному і вибраному колі наших полководців у залях [готелю] «Континенталь». Можна сказати, – підсумував дослідник, – що політика Директорії та її уряду, то була політика Коновальця. Фактично він був диктатором».[102]

Полк Січових стрільців біля своїх казарм у Києві (1918 p.).

Чому Шаповал покинув Директорію? Версія Шаповала