Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Iстина поруч (на украинском языке)

ModernLib.Net / Бережной Василий / Iстина поруч (на украинском языке) - Чтение (стр. 2)
Автор: Бережной Василий
Жанр:

 

 


      Саркастична посмiшка скривила Петровi обличчя. Невже вони думають, що вiн їх злякався?..
      Вiдхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:
      - Спинiться!!!
      Наче грiм прокотився - так пролунав у цiй атмосферi голос людини. Далина вiдгукнулась:
      - Спинiться-iться-iться!..
      Щити не зупинились. Петро закрив шолом.
      Раптом iз-за щитiв вискочив якийсь головатий звiр. Мить вiн стояв на своїх могутнiх шести лапах ("Такий, як у печерi!"), пропiкаючи Петра хижим блиском очей, а тодi кинувся вперед.
      Щити сунулись.
      Яворович, гадаючи, що звiр побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так i бризнула пiд його лапами! А вiд сiрої стiни щитiв уже бiг другий...
      Петро натиснув кнопку мазера - на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звiр, бухнули вгору клубки пари. А другий не встиг добiгти й до води, як його черкнув червоний промiнчик, пихнув димок - i звiра наче й не було, наче розтав у повiтрi.
      Щити заклякли метрiв за п'ятдесят вiд води. Певно, раптове i безслiдне зникнення двох звiрiв справило враження. Та ось в кiлькох мiсцях стiна розсунулась - вискочило ще кiлька шестиногих "тигрiв", як їх у думцi назвав Петро. Пiдпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тодi провiв промiнчиком. Знову в повiтрi з'явилися пасма жовтавого димку. А одному "тигровi" вiдпанахало переднi лапи, i вiн, стругуляючи мордою в пiсок, продовжував бiгти на чотирьох. Промiнь мазера хвицьнув його бiля самiсiнької води.
      Пiдождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Вiдхилив шолом, i знову прогримiв його голос:
      - Бачили? Зi мною битися - марна справа!
      Знав, що вони нiчого не зрозумiють, але гукав i гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрiбнi переговори.
      - Я не бажаю вам лиха! Покажiть, де мiй апарат!
      Важкими кроками Яворович рушив по пiску вперед. Стiна щитiв здригнулась i теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскiльки вiн пiдходив, настiльки вони вiдходили. На горi вiн зупинився - вони стали в долинi. Жовтава iмла була пройнята тишею, нiмою, непорушною тишею. Нi войовничих викрикiв, нi барабанiв, нi гелгання натовпу - нiчого цього не було. Петровi стало моторошно в цiй тишi. Хвилинами йому здавалось, що це просто сон, таке все було нереальне: i оцi щити в жовтавiй млi, i силуети "риб" за ними, i весь оцей чужий, незрозумiлий свiт. Вiдхиляв шолом, витирав спiтнiле чоло, тер очi, а неймовiрна картина не зникала з-перед очей. I треба дивитись, треба бути насторожi.
      Помiтив невеличкий натовп бiля одної з "рибин" у мiстi. Натовп рушив у напрямку до пагорбiв. Пiдкрiплення? Але нi трубок, нi щитiв цi венерiйцi в руках не мали. Ось вони пiдiйшли до своїх воїнiв. Через кiлька хвилин щити розступилися, i наперед вийшов сухорлявий венерiєць, обмотаний по стегна сiрою тканиною Його тонкi голi ноги ступали рiвно i впевнено. На головi стирчало вгору густе, довге волосся. Петровi дивно було, що волосся не прилягає. Похитується вiд ходи, але стирчить угору - наче колючки на їжаковi.
      Венерiєць зупинився за крок перед Петром i... повернувся до нього спиною. Вищий на голову, Петро поглядав на його кiстляву постать, на потилицю, густо втикану рiвними волосинами, на вузьку спину, i не знав що робити. А той стояв собi, наче розглядаючи стiну iз щитiв, що заступила рiдне мiсто.
      Нарештi Яворович поклав йому руку на плече i обернув до себе. Венерiєць обернувся охоче. Щити внизу одразу ж упали до нiг воїнiв. На щити вони поклали свої чорнi трубки. Все це Петро помiтив настороженим оком, водночас дивлячись i на цього "парламентера". Воїни стояли бiля своїх щитiв, i в їхнiх вiльних позах уже не було войовничого запалу.
      "Значить, мир, - подумав Яворович, дивлячись у великi очi венерiйця. А ти, брат, немолодий уже, синя шкiра пожухла..."
      Вiдкинув шолом, зняв рукавицi i взяв вузеньку долоню венерiйця в свою. Долоня була холодна i слабенька, як у дитини.
      - Вiтаю вас по-земному! - Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.
      Венерiєць склав губи трубкою, але Яворович нiчого не почув. "Мiмiкою розмовляють, - подумав, - оце гiрше". А венерiєць пильно дивився в його обличчя, наче пiзнаючи знайомого.
      Тепер Петро мiг роздивитися на його очi. Вони скидаються на сливи, тiльки ще бiльше видовженi, i - головне - нiяких зiниць, однорiдна маса, трохи свiтлiша за темно-синє тiло. Згодом Яворович вiдкриє для себе своєрiдну красу цих очей, а зараз йому здалося, що цей старий слiпне. В усьому iншому венерiєць нiчим особливим не вiдрiзнявся вiд людини. Хiба що меншi вуха i жорстке волосся на головi. Нiс не так видiляється на обличчi, нi бороди, нi вусiв немає. Густо-синя шкiра взялася зморшками i трохи одвисає на шоках. "Може, де-небудь в хащах Пiвденної Америки живуть отакi племена, - подумав Яворович. - Це люди, люди".
      Венерiєць то складав губи трубочкою, то знову стулював їх, але, окрiм його дихання, Петро нiчого не чув. Крутячи долонею то перед своїм роззявленим ротом, то коло вуха, Петро дав зрозумiти, що нiчого не чує. Венерiєць зробив те саме, вказуючи на Петра. "Чи вони глухонiмi? - з острахом подумав Яворович.- Нi, таких на Землi нема". Венерiєць тим часом почав жваво жестикулювати, запрошуючи йти до селища. Мова жестiв була зрозумiла обом. Яворович намагався показати, що вiн прилетiв iз-за хмар, що десь у лiсi його лiтак, i вiн хоче пiти туди, щоб сiсти й полетiти назад. Венерiєць, видно, нiчого не второпав.
      - Та зрозумiйте ж нарештi, - нетерпляче вигукнув Петро, - є така планета Земля! Гарна планета. I люди вже не кидаються нi стрiлами, нi бомбами, живуть мирно, у злагодi i дружбi. Так от ми прилетiли звiдти на "Астероїдi", розумiєте - на космiчному кораблi!
      Старий венерiєць увесь час вказував на селище. I Петро вирiшив пiти. Треба ж хоч одним оком побачити селище на Венерi, - не в джунглях Амазонки, а на iншiй планетi! Все тут незвичне, не таке, як на Землi. Цiкаво, як там, у тих "рибинах", що лежать, розкривши пащi, зовсiм близько, можна сказати, поруч? I вони пiшли -венерiєць i землянин. Петрова рука стискувала в кишенi ребристий корпус мазера, хоча космонавт добре розумiв, що довiряється оцим венерiйцям, що тепер вiн фактично - у їхнiх руках.
      У СЕЛИЩI ВЕНЕРIЙЦIВ
      Селище справило на Яворовича незабутнє враження. Кожне житло, збудоване у формi велетенської риби, вмiщує стiльки мешканцiв, як, скажiмо, наш земний п'ятиповерховий будинок. З чого зроблено "рибини", Петро не мiг визначити, але споруди цi, безперечно, були мiцнi, хоч i здавалися легкими. Вулиць в нашому розумiннi тут нема. Помiж довгими овальними житлами утоптано стежки, а решта територiї вкрита плетивом низькорослих рослин. "Нiякого транспорту в них, видно, нема, - подумав Яворович. - Не додумались навiть до колеса". Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до примiщення, З обох бокiв його Петро побачив кiлькох воїнiв iз трубками в руках.
      Всерединi юрмилося багато народу. Важко було розрiзнити, де чоловiки, а де жiнки, бо i зовнiшнiй вигляд i одяг у них майже однаковий - тулуби щiльно обмотанi тканиною, тiльки ноги вiдкритi. Тканина, правда, рiзноманiтної розцвiтки. Якими осередками вони живуть - сiм'ями, родами чи, може, ще якимись групами ("може, як бджоли у вулику!") - Петро так i не довiдався. Бачив, що живуть спiльно, а як саме - не мiг визначити.
      Старий вiв його довгим проходом, з обох бокiв якого були примiщення рiзних розмiрiв. Нi вiкон, нi дверей Петро не помiтив, хоча тут було видно, може, навiть краще, нiж надворi. На нього дивилися венерiйцi, але вираз їхнiх очей був нiякий. I, головне, - всi мовчали. Тiльки тупiт крокiв, шурхiт одягу та шум дихання чув Петро, а то - нiяких звукiв. "Нiмi! Нiмi, як риби, - подумав Яворович. - Не дарма ж вони собi й житла такi збудували".
      Нарештi, старий повернув у бокове примiщення i зупинився. Це був досить просторий, видовжений зал, освiтлений хоч i блiдуватим, але рiвним свiтлом. Де джерело свiтла - важко сказати, бо нi вiкон, нi люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помiтив. Здається, тут свiтиться все - стiни, пiдлога, стеля. I все це геть помережано рiзнобарвними лiнiями, якимись значками i закарлючками. Придивившись, Яворович побачив i малюнки, зробленi за допомогою таких самих лiнiй. "Що це, - думав Петро, - музей, мистецький заклад чи храм?" Примарне свiтло, глуха тиша, мовчазний венерiєць, - все це впливало на нього гнiтюче. Вiдчув, що йому жарко, що спiтнiв у скафандрi. Скинув i взяв на лiву руку, наче плащ.
      Пiдiйшов ще один - видно, ще старiший, бо згорблений, i цей показав Петровi спину Це розсмiшило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись iз життям цього народу, Петро дiзнався, що, повертаючись спиною, вони, так би мовити, вiддають себе на його милiсть чи що, бо в такий спосiб не зможуть захиститися вiд смертельного удару. Отже, ця поза означає нiщо iнше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилицi, значить вiн ставав другом.
      Обидва венерiйцi, а вслiд за ними i Петро, пiдiйшли до стiни, до тiєї мiсцини, де на жовтому фонi не було нiяких вiзерункiв. Старiший венерiєць тицьнув Петровi в руку якусь темну гiлочку. Яворович подивився на неї, повертiв-повертiв та й почав розглядатися навколо. Господарi час вiд часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!
      - Що за мiмiка? - заговорив Петро. - Показуйте хоч жестами абощо!
      Голос його звучав глухо, певне, звук поглинають стiни.
      Старi зовсiм не реагували на його реплiку.
      "Дивно..." - бурмотiв Петро, видобуваючи з кишенi скафандра великого блокнота i ручку. - Ану, спробую їм намалювати".
      Гiлочку вiддав назад, сiв просто на пiдлогу i почав черкати на бiлому аркушi. Згорблений торкнувся гiлочкою стiни, i на жовтому фонi проступили фiолетовi лiнiї. Незабаром уже можна було розпiзнати постать Яворовича у скафандрi з великим шоломом на головi. Отже, його поява зафiксована. Тим часом Петро розмашисто накидав схему.
      З неї неважко здогадатися, що диск - це Венера; хвилястi лiнiї - її газова оболонка; далi - космiчний корабель на орбiтi супутника; пунктир вiд космiчного корабля через атмосферу до планети - це шлях його ракетоплана. Ще й дерева намалював, щоб зобразити мiсце падiння апарата.
      Показуючи цю схему старим венерiйцям, Петро пояснював її енергiйними жестами - тикав пальцем собi в груди, обводив орбiту, розкинувши руки, показував, як летiв крiзь хмари, як упав. Навiть напад воїнiв зобразив. Венерiйцi дивились немигаючими очима, складали трубочками зморщенi губи i... мовчали.
      Тодi Яворович намалював схему планетної системи i, тикаючи себе в груди, показав, з якого вiн кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.
      Вони тiльки вiдiйшли трохи, щоб не одержувати стусанiв, та й годi.
      Петро ляснув себе по лобi i розсмiявся. Ну, звичайно ж, звiдки їм знати про сонце i планетну сiм'ю, коли вони i всi їхнi предки жили й живуть пiд такою щiльною оболонкою хмар! Вони ж нiколи не бачили зiрок...
      Так цього разу Яворович i не змiг порозумiтися з ними. Вони навiть не здогадалися, що вiн просить провести його до ракетоплана. Чи, може, тiльки вдали...
      Завели його до просторої кiмнати (також без вiкон, але свiтлої), очевидно, призначеної для вiдпочинку. Принесли жмут якихось гiллячок, мовчки поклали перед ним та й пiшли. Петро довго розглядав тi гiлочки, аж поки не здогадався взяти одну на зуб. То були соковитi i - треба сказати - смачнi венерiйськi плоди. Кiлька гiллячок Петро з'їв обережно, побоюючись. А потiм, розкуштувавши, докiнчив майже все, що принесли йому господарi. Плоди трохи нагадували ананаси, але сiк у них був якийсь нiби м'якший i ароматнiший.
      Чи то вiд нервового напруження, чи, може, вiд цiєї iнопланетної їжi, Петро вiдчув утому в усьому тiлi. Хотiлося розправити руки й ноги, заснути. Вiн так i зробив - лiг на пiдлозi, поклавши пiд голову скафандр, потягнувся до хрускоту в суглобах, потiм ослабив усi свої м'язи i поринув у солодку дрiмоту. Незабаром вiн мiцно заснув.
      ДЕЩО З IСТОРIЇ КРАЇНИ ЩИТIВ
      I все-таки порозумiвся Яворович iз цими венерiйцями за допомогою малюнкiв - незграбних, майже дитячих, але - картинок! Серед венерiйцiв знайшовся свiй Бiдструп, який великими серiями маленьких малюнкiв зумiв передати космонавтовi найголовнiше з життя свого народу.
      Ось, наприклад, вiн зобразив морськi хвилi i гiгантську рибину. На другому "кадрi" - рибина вже наполовину висунулась iз води i з її розкритої пащi виходить двоє венерiйцiв, мабуть, їхнi Адам i Єва. Зрозумiло, що це легенда про походження венерiйцiв; гiгантську рибу (чи, може, то морська тварина) вони вважають своєю пращуркою. Але, чи є це основою їхньої релiгiї, чи це просто казка, - здогадатися було неможливо. Тут потрiбнi пояснення.
      Далi венерiєць обвiз контури своєї територiї. З одного боку її омиває море, з iнших - заступають гори, лiси, течуть рiки. Венерiєць намалював багато мiст i вiдгородив усе це щитами. Цiлком логiчно Петро назвав цю землю Країною Щитiв.
      Малював венерiйський Бiдструп гiлочкою на якихось блiдо-жовтих плитках, якi вiялом розкладав перед Петром. Через кiлька днiв цi плитки зайняли майже всю пiдлогу в його покої.
      Показав венерiєць i загони нападникiв, що, зiгнувшись, кидались iз списами на щити. I за кожним таким загоном була якась головата, дуже головата iстота. Вона не могла навiть стояти на своїх тонюсiньких коротких нiжках, а сидiла на плечах воїна. Хто вони такi, отi Головатi? Ворожi воїни iз списами такi самi, як оцi з трубками, а Головатi рiзко вiдрiзняються. Хто ж вони? Петро вказував на них, i венерiєць малював ще й ще i все однаково, а хiба це могло розкрити таємницю?
      Тiльки згодом, пройшовши кiлька сот кiлометрiв по Країнi Щитiв, побачивши її нiмий народ, Яворович змiг скласти уявлення про неї. До речi, його страшенно дивувала таємнича система сигналiзацiї, за допомогою якої передавалася звiстка про його прибуття. Тiльки вiн (у супроводi кiлькох воїнiв) пiдходив до мiста, жителi висипали навстрiч i, звичайно, показували спину. I це при тому, що нiяких апаратiв, дротiв, кабеля - не було. Взагалi, як переконався Яворович, венерiйцi не знали металiв i не користувалися ними. Петро не мав сумнiву, що пiд оцими чудернацькими мiстечками, попiд синiми лiсами є багатi поклади рiзноманiтних металiв, але не дивувався, що венерiйцi не користуються ними. Метали їм просто не потрiбнi, принаймнi на цьому етапi розвитку.
      Клiмат цього поясу теплий, i природа - щедра трудiвниця - дає все необхiдне для життя: харч, будiвельнi матерiали, сировину для тканин. Плоди (а їх хто зна й скiльки гатункiв!) не потребують нiякої обробки - досить простягнути руку i зiрвати з дерева чи з куща. При обробцi такого будiвельного матерiалу, як гнучкi дерева, якi до того ж видiляють густу клейку масу, венерiйцi користуються невеликим набором кам'яного iнструменту. Ну, а тчуть, певне, вручну, можливо, застосовуючи дерев'янi пристрої, цього Яворович не бачив. Навiть малюють вони рослинним соком! Освiтлення жител, як виявилось, теж природне: стiни покривають якимось люмiнесцентним матерiалом.
      А з воєнного погляду, то це просто щастя, що тут невiдомi метали! Дальнiсть польоту i пробивна сила стрiл iз бронзовими гостряками, певне, збiльшилися б у кiлька разiв, з'явилися б мечi, кинджали, шаблi... А там дiйшло б i до вогнепальної зброї...
      Але чого вони воюють? На це запитання Петро не швидко одержав вiдповiдь. Може, за плодоноснi лiси i гаї? Так вони рiвномiрно вкривають увесь суходiл. Тут навiть обмiну нiякого нема, засоби до життя є скрiзь, буквально на кожному кроцi! Проте Країну Щитiв оточують Списи, i на багатьох плитках Яворович бачив зображення сутичок, великих битв i баталiй. Очевидно, вiйна ведеться уже давно, може протягом життя кiлькох поколiнь. Не втерпiв Петро. На однiй такiй плитцi розмашисто поставив знак запитання. Венерiєць деякий час дивився на цю закарлючку, потiм вiдклав плитку i взявся черкати на iншiй.
      Довелося витратити чимало зусиль, набратися великого терпiння, щоб таки вияснити обстановку.
      Венеру заселяє багато народiв: Сини Риби, Нащадки Тигра, Гiлки Дерева, Дiти Грому i багато iнших. Особливе мiсце займають Головатi, їхню територiю венерiєць оточує на плитцi клубками хмар, i Яворович припустив, що це гiрська, Захмарна Країна. I ось Головатi якось пiдкорили собi всi племена i народи, за винятком Синiв Риби. В кожного пiдкореного вони знищили на головi волосся - цих Петро назвав Голомозими, хоча це слово май трохи iнший вiдтiнок. На голови тут взагалi нiчого не одягають, а раз нема навiть волосся - значить голомозi. Як же Головатi пiдкорили племена, поневолили їх, не маючи нiякої зброї? Петро малював Головатих iз списами - венерiєць стирав списи, малював їх з трубками - той витирав i трубки. В тоненьких руках Головатих не було нiчогiсiнько, проте величезнi загони пiдкорених iшли туди, куди вказували цi кволi руки. А йшли вони штурмувати Країну Щитiв, бо вона, мабуть (як подумав Яворович), не давала данини Головатим i взагалi була в них бiльмом на оцi. Сини Риби мужньо захищалися, не скорилися й тепер. I хоч вiйна часто завдавала i завдає їм вiдчутних ударiв, хоч багато воїнiв поверталося в рiднi селища не з щитами, а на щитах,- вони не показують вороговi спини.
      Дiзнався Яворович, що й його були порахували за одного з Головатих i почастували отруйною стрiлою. Тiльки могутнiй Петрiв органiзм змiг перебороти отруту. Головатий сконав би i вiд меншої дози. I от коли Петро вийшов iз склепу, куди Сини Риби кладуть знищених ворогiв, - усi були враженi. Тодi й вирiшили вступити в переговори з несподiваним гостем. I який же був радий Яворович, що йому не довелося застосувати своєї страхiтливої зброї проти цих волелюбних венерiйцiв, що вiн не пролив їхньої кровi, не спопелив їхнiх щитiв, якi захищають волю!
      За допомогою малюнкiв йому розповiли про один з епiзодiв цiєї безконечної вiйни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, i Сини Риби пишалися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих i оточили одного з Головатих, їхнi стрiли не поцiляли в нього, бо воїни чомусь не визирали iз-за щитiв, хоч Головатий, здається, спокiйно сидiв на плечах Голомозого, звiсивши руки й ноги. Щiльне коло щитiв звужувалось доти, доки той не змiг ворухнутися помiж ними. Тодi iз-за щита знялася рука одного iз Синiв Риби i дзьобнула Головатого стрiлою в тiм'я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися навiть зиркнути на Головатого, вони увесь час ховалися за своїми щитами. А той був зовсiм без зброї i загинув вiд одної стрiли... Чому ж такий страх?
      Венерiєць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. I справдi, вже по черепу отам у печерi Петро мiг скласти уявлення про розмiри голiв у цього загадкового племенi, їхнi черепи, мабуть, разiв у п'ять бiльшi вiд черепа людини. I яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?
      Жадоба якомога бiльше дiзнатися гонила Яворовича по Країнi Щитiв - по її лiсах i луках, маленьких i бiльших селищах. I весь час вiн вiдчував якусь прогалину в усьому баченому, а яку - нiяк не мiг визначити. Чогось не вистачало для повноти картини... Думка про це з'явилася зненацька: немає дiтей! Скiльки вiн мандрує - не бачив жодної дитини. У вiдповiдь на його розпитування Сини Риби малювали селища, оточенi лiсами. "Мабуть, десь вони виховуються всi разом, - здогадувався Петро, - де-небудь у своєрiдному дитячому заповiднику".
      Живився плодами i вiдчував себе добре. Тут, здається, зовсiм немає неплодових дерев - на кожному є довгастi, схожi на гiллячко, стручечки, наповненi поживною соковитою масою. I що цiнно - незважаючи на задуху, сiк плодiв прохолодний. Коли б не це, Петровi було б сутужно. Клiмат тут субтропiчний, але ж... повiтря стоїть непорушне, вiтер не хитає дерев жарко, задушливо. Ото тiльки й порятунок, що освiжаючi плоди.
      Iнколи доводилося ночувати в лiсi, але реву звiрiв вiн не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосi, як i люди. I всi травоїднi, жодного хижака. Навiть шестилапi "тигри" живляться плодами, а нападати на ворогiв їх привчили довготривалим тренуванням.
      А одного разу в густому лiсi Яворович раптом почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як укопаний, зупинилися i його мовчазнi супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сидiла на гiлляцi i, надуваючи собi воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.
      - Ку-у-гу... Ку-у-гу...
      Нiби скаржилась комусь на свою самотнiсть.
      - Бiдна моя, - промовив до птицi Петро. - Може, й ти з Землi прилетiла?
      Пташина повернула голову на звук i, здається, з цiкавiстю подивилася на людину. А тодi знову надула воло i почала квилити:
      - Ку-у-гу... Ку-у-гу...
      Сини Риби мовчки спостерiгали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами i то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала розмова людини з птахом. А Яворовича це зворушило до слiз, бо ось уже скiльки вiн чує тут лише свiй голос, лише свiй. Та коли птиця iз тим жалiбним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, нiмота здалася йому ще густiшою, ще нестерпнiшою. I Петро почав спiвати:
      Знову цвiтуть каштани,
      Хвиля днiпровська б'є...
      Молодiсть мила, ти щастя моє!
      У словах пiснi виливав свою тугу за Землею - зеленою, спiвучою планетою. До болю схотiлося туди, на сонячнi простори, до людей. "Лiтак... Де мiй лiтак? - подумав, наче прокинувся Петро. - Скiльки ж можна отут блукати? Досить!"
      Торкнув синю руку одного iз своїх супутникiв, зупинився i почав енергiйно жестикулювати. Вони стояли мовчазнi, як i дерева навколо. Тодi Яворович узяв плитку i намалював свого ракетоплана.
      У вiдповiдь на чотирьох великих плитках вони накреслили територiю Країни Щитiв, позначили селища Яворович нарахував їх бiльше двохсот. Виявилось, що вiн мусить побувати в кожному мiстi! Так вирiшив отой сухорлявий венерiєць з високим волоссям, який скiнчив миром конфлiкт мiж Петром i Синами Риби Хто вiн у них - вождь чи жрець, - Яворович так i не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказiвки всi стараються виконати якнайретельнiше. А вiн вирiшив, що коли Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник вiдвiдає всi мiста Країни Щитiв i його побачить увесь народ, отодi нарештi вiйна завершиться перемогою Синiв Риби! Гiсть - їхнiй Брат: вiн зайшов у воду, щоб показати це i малює рибу, з якої вийшов.
      Поглянув Петро на карту i тяжко зiтхнув. Уже десятий день ходить вiн по країнi, а вiдвiдав лише п'ять мiстечок. Досi його бажання спiвпадали з бажанням гостинних господарiв. Але обходити пiшки таку величезну країну.. Це треба принаймнi рiк! На "Астероїдi" подумають, що вiн загинув, та й все рiвно, хоча б i звiстку їм подати, "Астероїд" не зможе так довго перебувати коло Венери, вiн мусить певного дня стартувати, а пропустить термiн - не потрапить на Землю...
      Що ж робити? Венерiйськi лiси поглинули ракетоплан, i Петро не зможе його знайти без допомоги Синiв Риби. Знову сiв i, поклавши на колiно плитку, почав малювати лiтака i пунктиром стежку до нього. Сини Риби мовчки подивилися на цей малюнок i... рушили вперед. Мусив i Петро йти. "Ех, коли б оце хоч мотоцикл! - подумав космонавт. - А то поки дiйдеш..."
      Почало темнiти. Венерiйцi добре бачать i в темрявi, а Петровi доводиться орiєнтуватися по блiдих люмiнесцентних свiтлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Лiхтарем не користувався, бо яскраве електричне свiтло просто слiпить венерiйцiв. якi нiколи не бачили Сонця.
      Глупої ночi прийшли вони до мiста, розташованого на морському березi. їх зустрiли при виходi з лiсу i повели до берега, де юрмився великий натовп.
      ВАЛЬПУРГIЄВА НIЧ
      Хоч Петро вже й звик до мовчазностi Синiв Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп i не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стiною - рухи бачив, в голоси не пробивалися.
      Коли Могутнiй Гiсть у супроводi воїнiв пiдiйшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, i в ту ж мить обернулися всi. В темрявi Петро бачив лише першi лави, за кiлька крокiв постатей не можна було розрiзнити. I вiн уже в котре згадав земнi ночi з їхнiм нiжним, серпанковим свiтлом зiрок i Мiсяця. Та навiть i без Мiсяця на Землi вночi все ж таки видно. А тут хоч око виколи - темрява стоїть стiною. А венерiйцi бачать, недарма ж у них такi побiльшенi очi. Хотiлося присвiтити лiхтарем - розпанахати темряву мечем голубого промiння. Але Петро боявся ослiпити Синiв Риби. Стояв i вдивлявся в темряву. I поволi перед ним проступила чудова картина.
      Одяг венерiйцiв почав свiтитися нiжним зеленкуватим свiтлом, а через те, що на ногах у них не було нiчого,- свiтнi спiралi нiби плавали в повiтрi. Свiтилося i їхнє високе волосся - здавалося, над головами здiймаються променi. Коли ж Петровi очi трохи звикли, вiн почав бачити i вiдсвiти на обличчях, особливо в очах... "А може, в них очi самi випромiнюють свiтло? - подумав, сiдаючи на горбку. - Бiдолахи, коли б вони мали голос та оце заспiвали..."
      В глибокiй тишi рухались венерiйцi i, як спостерiг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, вiдчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу i зникли в темрявi. Бiля Яворовича сидiли тiльки тi, що прийшли з ним - четверо юнакiв. Постатi їхнi не свiтилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кiлька крокiв вiн помiтив одного мiсцевого венерiйця, одяг якого не зеленiв, а жеврiв. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, i Петро чомусь вiдчув спiвчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерiйська нiч нiколи не мине, а вiн отак стоятиме i жеврiтиме своєю мукою, своїм горем.
      Яворович повернув голову в бiк принишклого моря i аж скрикнув од несподiванки. Воно все цвiло зеленими гiлочками! Це дуже красиво - з глибини чорного мороку виринає одна пара, потiм друга, за ними ще й ще.. Ось вони пiдпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потiм проходять повз того, що самотньо жеврiє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони нiби пливуть у повiтрi нiжно-зеленi вiзерунки линуть у цiлковитiй тишi i вiд цього здаються якимись нереальними, ефемерними.
      Десь у самiсiнькому Петровому серцi починає звучати музика - тиха, нiжна, як струмочок, що пробивається помiж травою. Струмок бiльшає, повнiє, i Петро починає стиха наспiвувати якусь мелодiю, наспiвує в такт руху Синiв Риби, що виходять i виходять з моря на суходiл.
      - Ех, якби симфонiчний оркестр... - Це ж венерiйська Вальпургiєва нiч!
      Видовище продовжувалось кiлька годин.
      Петро дивився цю мiстерiю i линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа i не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не схованi, як зерно в стрючку, перед очима людей - безмежнiсть космосу... Що, якби оцим венерiйцям показати космiчний простiр, пронизаний свiтлом?
      Повз нього пливли i пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячнi гони?
      Коли пройшли останнi Сини Риби, той, що вiдсвiчував рожевим, пiдступив до Яворовича i, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сiв поруч i все торкав Петрову руку. Що вiн цим хотiв сказати, Яворович не розумiв, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Вiн явно хвилювався рука його злегка тремтiла. Ще гострiше вiдчув Петро їхню велику бiду вiдсутнiсть звукової мови Самi вони якось спiлкуються, але як? Iнколи Яворовичу починало здаватися, що це вiн втратив здатнiсть говорити, що при аварiї з ракетопланом його контузило. Тодi починав розмовляти сам iз собою або спiвав. Переконувався, що цiлком здоровий, адже чує власний голос. I все-таки нiяк не мiг збагнути, чому ж не чують вони?
      Рожевий супроводжував Яворовича в мiсто, зайшов до вiдведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не вiдступав i на крок. Це зацiкавило Петра, i вiн пильно приглядався до його жестiв.
      Принесли гiрлянду якихось фруктiв, нанизаних на гнучку лозинку. Як тiльки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий вiдсунув ту гiрлянду, показав, нiбито їсть, а тодi враз упав на пiдлогу i зобразив сон. Виходило, що цi плоди сприяють сну, а вiн не хоче, щоб гiсть спав. Але чому, з якою метою?
      Незабаром, коли Рожевий вдався до графiки, Петро почав потроху розумiти його. Iз тих численних каракуль, якi важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому мiстi є подруга (дружина, кохана), тiльки в Рожевого нема вона якось потрапила до Головатих i перебуває тепер у Захмарнiй Країнi. Як це сталося, Петро не зрозумiв, та це його не дуже й цiкавило. Головне вiн зрозумiв добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все i пiти в Захмарну Країну.
      Яворович усмiхнувся: от що значить почуття та ще й на Венерi! Але пропозицiя Рожевого дуже зацiкавила його. Намалював лiтака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетопланi.
      - Розумiєш, друже. - злегка поляскав його по спинi, - ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше...
      Здається, вiн зрозумiв. Сам накреслив на плитцi ту мiсцевiсть, де впав лiтак, i Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє мiст. Мовчки тицьнув пальцем. Тодi Рожевий стер мiста, стер усе, що було накреслено i пiдвiвся. В усiй його постатi, сповитiй жеврiючими спiралями, була рiшучiсть. Вiн почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тодi сторожко повiв його з примiщення Через кiлька хвилин вони вже йшли лiсовою стежкою
      Де й дiлася Петрова втома! В темрявi густої венерiйської ночi вiн ступав навмання, але енергiйно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до лiтака, i Рожевий допоможе пiдготувати його до старту... А побувавши в Захмарнiй Країнi, Петро шугне до свого рiдного "Астероїда"!
      Стежина вiддiлялася вiд чорної стiни дерев блiдими свiтними шнурами. Петро бачив поперед себе рожевi спiралi венерiйця, i в думцi спливали картини їхньої нiмої мiстерiї на березi моря. "А в кабiнi ж кiноапарат... - з жалем подумав Яворович. - Який фiльм уже був би!".

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8