Современная электронная библиотека ModernLib.Net

Iстина поруч (на украинском языке)

ModernLib.Net / Бережной Василий / Iстина поруч (на украинском языке) - Чтение (Весь текст)
Автор: Бережной Василий
Жанр:

 

 


Бережной Василий Павлович
Iстина поруч (на украинском языке)

      Василь Бережний
      Iстина поруч
      Дужим ривком людина вiдчинила дверi в
      Космос, i перед її очима вiдкрилася така
      глибочiнь, що аж дух перехоплює.
      Супутники... окремi i груповi польоти
      космонавтiв...- навколоземний простiр опановано!
      Але це тiльки порiг Космосу. Людина, звичайно, не
      зупиниться на порозi, а помандрує в незмiреннi
      простори Свiтобудови. На черзi - польоти до
      Мiсяця, Марса, Венери... Чи р на них життя? I
      якщо є, то яке воно?
      Ось на цi хвилюючi питання й намагається
      вiдповiсти у своїй фантастичнiй повiстi "Iстина
      поруч" письменник Василь Бережний.
      На загадкову планету Венеру потрапляє
      радянський космонавт Петро Яворович, де на нього
      чигає безлiч несподiванок i небезпек. I Людинi з
      Землi доводиться виявити немало мужностi, сили
      волi й винахiдливостi, аби успiшно завершити
      важку й вiдповiдальну експедицiю.
      ЗМIСТ
      Зустрiч з планетою
      У синьому лiсi
      Щити iдуть в наступ
      У селищi венерiйцiв
      Дещо з iсторiї Країни Щитiв
      Вальпургiєва нiч
      Долина предкiв
      Свiтло проти списiв
      Захмарна Країна
      Великий Розпорядник
      "Чи є в тебе Птиця в грудях?"
      Що розповiла Гiлка
      Юпiтер гнiвається
      Харч спокою
      "Друге народження"
      Свiтло поклонники
      Будемо боротися
      Храм Золотого Свiтила
      Зустрiч iз самим собою
      Сини Риби благають допомоги
      Вогняне кiльце
      Загибель богiв i дарунок неба
      Що задумала жриця?
      Остання зустрiч з Рожевим
      Чорне сонце
      У маленькiй герметичнiй радiорубцi космiчного корабля згорбилася дiвчина. Тiсно, як тут тiсно! Ранiше вона не помiчала цього, а зараз нiби зiйшлися всi шiсть площин, що вiдгородили її вiд усього свiту, i от-от стиснуть, розчавлять... I апаратура давить їй на груди, а тi кiлька кубiчних метрiв повiтря, що наповнюють рубку, важким тягарем лягли на плечi... Важко, ой як важко в Людмили на душi! Рука, наче олов'яна, не здiймається ввiмкнути передавача... Яке б це було щастя, коли б замiсть оцiєї страшної, тривожної радiограми кинути до рiдної планети радiснi слова:
      "Полiт Петра Яворовича продовжується успiшно! Космонавт зробив навколо Венери кiлька виткiв, сфотографував поверхню планети... Всi його повiдомлення записуються на магнiтну котушку. Передаю останнiй запис..."
      Аби ж то... Ну, де ти, де ти, Петре?! Що з тобою?
      I як переживе мати?.. Людмила уявила добре просте обличчя Петрової матерi - вона i всмiхалась, i плакала, прощаючись iз сином. Ця радiограма може вбити її... Треба попередити, щоб поки що не давали... Яка все-таки жорстока природа! Ох, Петре, Петре...
      Гуляли вони у парках понад Днiпром. Розпашiлий, пружний, вiн казав тодi... як же це вiн казав? Ага, пригадала. "Я, - каже, - наче безсмертний, Людо! Iнколи менi здається, що я весь час був i буду, що сила в менi бринiтиме, думки з'являтимуться вiчно..." Петре, Петре...
      Тiсно в рубцi, тiсно без нього в усьому свiтi.
      "Та чого це я так? - дорiкнула собi в думцi. - Адже ще не все втрачено, ще є шанс... можливо - один iз ста, але ж є! I дисциплiна лишається дисциплiною, раз наказано передати, то чого ж ти ждеш? Якого чуда сподiваєшся?"
      Примусила себе ввiмкнути передавача. Клацнув умикач, байдуже глянуло зелене око iндикатора, i мiкрофон вишкiрив решiтку. Почала повiльно, роздiляючи слова на склади, передавати радiограму:
      "Зем-ля, Зем-ля. Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович стартував з "Астероїда" в розвiдувальний полiт над Венерою. Останню радiограму вiд нього одержано, коли ракетоплан потрапив у район сильної грози. Минуло триста шiстдесят годин, зв'язку нема. Можливо, апарат пошкоджений. Запасiв продовольства, води i кисню на борту лiтака було на п'ять дiб. Прошу дозволу зiйти з орбiти супутника i посадити "Астероїд" на поверхню планети.
      Керманич експедицiї..."
      Зрадлива сльоза скотилася по щоцi i впала на папiр. Людмила кидала у мiкрофон слова i плакала, плакала вiд важкого горя. Але нiхто цього не бачив, крiм тiсної радiорубки...
      ЗУСТРIЧ З ПЛАНЕТОЮ
      Коли ракетоплан "Метеор" катапультували з ангара "Астероїда", вiн деякий час летiв поблизу свого космiчного авiаносця. Петро Яворович, поклавши руки на штурвал, поглядав на блискучi iлюмiнатори, срiблясту обшивку космiчного корабля. Подекуди на нiй з'являлися чорнi смуги, рiзкi подряпини i бурульки наплавленого металу. I не дивно: який простiр пронизав "Астероїд"! Хоча, як на масштаби планетної системи, вiдстань мiж Землею i Венерою невеличка,- уявити десятки мiльйонiв кiлометрiв цiєї прiрви неможливо. Занадто вона глибока i широка. Пройнята фотонами, пронизана потоками корпускул i дрiбними метеоритами, скована неймовiрним холодом, ця прiрва смертельно небезпечна для людини. Але що може зупинити бунтiвливий дух? Стрибок зроблено. Тепер до поверхнi Венери - рукою подати. Яворович мусить пробити оболонку хмар (не прилягають же вони до самiсiнького грунту чи там поверхнi океану!), мусить полiтати над самою планетою, знизившись настiльки, наскiльки буде можливiсть, зробити серiю знiмкiв i знову вийти на орбiту.
      Петро вiдсунув шторку шолома i подивився вниз. Бiла, слiпучо бiла поверхня хмар. Наче безкрая снiгова рiвнина. Така сама, як i над Землею. Навiть з цiєї запаморочливої висоти видно темнiючi складки, цiлi гiрськi хребти з округлими вершинами. Подiбну панораму Петро бачив на Землi не раз i не двiчi. Але... Там, бувало, летиш понад хмарами i - гульк - засинiє просвiт, побачиш поля в сизому маревi, звивистий шнурок рiчки. А тут вони вже десятки разiв обкружляли планету - i жодного просвiту, найменшої прогалинки в суцiльних, непорушних континентах водяної пари. Щось величне i зловiсне вiдчувається в цих залитих сонцем просторах.
      Пiлот бачить, як там, далеко внизу, бiжать майже поряд двi тiнi: одна велика, вiд "Астероїда", а друга маленька - вiд його "Метеора". Бiжать, пiдскакують, зникають у "венерiйських" тiнях i знову вириваються на свiтле. Наче обмацують цю непроникну сферу, що приховала поверхню планети. "Нiчого, - думає Петро, - проб'ємося. Ось тiльки буде команда - так i ринемось..." Вiн мав на увазi себе i свою машину, якiй доручив життя. З чоловiчою нiжнiстю стиснув сегмент штурвала. Варто лише ненадовго запустити двигуна i спрямувати "Метеора" по дотичнiй траєкторiї, як вiн спочатку сяде на свою тiнь, а потiм почне занурюватись у м'якiсть хмар...
      - Ну, як самопочуття, Петре? - пролунав голос у навушниках.
      - Бадьоре. Я готовий.
      - Ну що ж, на часi. Можна починати спуск.
      Петро закрив шторку шолома, перевiрив кисневий апарат.
      - Iду на спуск!
      I натиснув кнопку стартера. Запрацював гальмiвний двигун.
      - Щасливо!
      До навушникiв долетiло приглушене, далеке гудiння. Петро вiдчув легкий поштовх у груди, дрiбне тремтiння корпусу "Метеора" i злегка повернув штурвал. Втрачаючи швидкiсть, ракетоплан пiшов на зниження. Петро заглушив двигуна. Тепер космiчну швидкiсть свого апарата вiн мусив погасити в густiй атмосферi Венери. Звичайно, Яворович добре знав, як це небезпечно. Зануритись одразу в венерiйськi хмари - це однаково, що вдаритись об скелю. Якої б не був мiцностi ракетоплан, вiн не витримає такого удару. Отож i вирiшили гальмування провадити обережно, зачiпаючи спочатку лише вершечки хмар, їхню розрiджену бахрому.
      Снiгова пустеля наближається. Яворович до хрускоту в пальцях стиснув штурвал. "Метеор" черкнувся кострубатої газової поверхнi - увесь його корпус загудiв, як дзвiн. Здавалось, фюзеляж ковзнув по нерiвному, горбкуватому шосе. Ковзнув i пiдскочив угору, наче камiнь, кинутий на воду Потiм ще раз, ще... Швидкiсть падала, хоч i повiльно, але падала.
      Тiльки пiсля двох виткiв навколо планети Яворович вирiшив розпочати занурювання в хмари. Металеве тiло ракетоплана вiбрувало пiд натиском щiльної атмосфери. Яворович пронизав уже кiлька кiлометрiв товщi хмар, а їм кiнця й краю не видно. Швидкiсть рiзко зменшилась. Iнколи Петровi здавалось, що вона впаде до нуля, i апарат зависне в хмарах, мов голка у ватi.
      До поверхнi планети залишилось шiстнадцять кiлометрiв, коли Яворович побачив на iндикаторi кругового спостереження плетиво електричних розрядiв. Слiпучi зигзаги спалахували якраз по курсу ракетоплана. Незабаром загримiли грiзнi обвали звукiв. Тепер уже грозу видно було i без iндикатора. Непривiтними салютами зустрiчала Венера космонавта. Яворович ввiмкнув рацiю, у навушниках затрiщало. Заговорив у мiкрофон:
      - Попереду сильна гроза. Блискавки. Грiм.
      - Постарайтесь обiйти, - почув крiзь шум i трiск знайомий голос Керманича.
      - Iду в пiке.
      Петро ввiмкнув головний двигун i ринувся вниз. Тепер за ревом дюзи не чути було грому, але рожевi нитки розрядiв видно було i спереду, i внизу, i з бокiв. Наче якийсь розгнiваний велетень закидав сiтку, щоб спiймати оцю зухвалу вогнедишну рибину. Була мить, коли Петро подумав, що перехитрив того ловця: слiпучi зигзаги вiддалилися. Та нараз бабахнуло так, що перекрило рев двигуна. В кабiнi затанцювали тiнi, i Петро побачив на правому крилi велику розпечену кулю. "Оце так гостинець! - промайнула думка. - Куляста блискавка, шмат плазми..." В ту ж мить вiн збiльшив швидкiсть, i куля оглушливо вибухнула позаду.
      - Алло! Алло! - загукав у мiкрофон. - Район грози пройшов. До поверхнi планети лишилося...
      Петро з жахом побачив, що стрiлка альтиметра стоїть на нулi. Кинув швидкий погляд на локатор - не працює. У навушниках нема навiть найменшого потрiскування. Скiльки ж до поверхнi?! Заглушив двигуна. Гарячково забилася думка: якщо перед початком грози було шiстнадцять, то зараз... зараз може бути десять, ну, вiсiм, чи сiм... Зiтхнув полегшено: все-таки до поверхнi ще далеко. Почав виправляти курс по пам'ятi. Хмари порiдшали, але видимiсть надзвичайно погана, буквально п'ять-сiм метрiв. У таких умовах дуже легко втратити орiєнтацiю. Саме цього Яворович побоювався найбiльше. "Може, я лечу прямовисно до поверхнi? - холодком проповзла думка. - Ех, повернутися б оце на "Астероїд", замiнити прилади..." Повернутися... I це зараз неможливо: невiдомо, де верх i де низ...
      На екранi iндикатора кругового спостереження - сiра, незрушна пелена. Слiпий полiт продовжувався i, як здавалося Петровi, продовжувався безконечно довго. Вiн потер долонею чоло, з тривогою подумав, що зникло вiдчуття часу. I в одну мить уявив те, що зараз вiдбувається, наче подивився на все це збоку. Там, у широкому зоряному космосi високо-високо понад хмарами Венери поблискує iлюмiнаторами "Астероїд". У густому клубочiннi хмар падає, вже захоплений тяжiнням планети, невеличкий ракетоплан, а в його кабiнi сидить молодий пiлот у скафандрi i не знає, де низ, а де верх... Не знає? Петро раптом вiдчув напрямок падiння, повернув голову i, побачивши в який бiк зникає клоччя хмар, переконався - здогад його правильний. Ракетоплан падає прямовисно, треба вийти з цього смертельного пiке! Негайно, якнайшвидше!
      В ту ж мить заревiв двигун, Петро з усiєї сили налiг на стерно. Страшна вага притиснула його до сидiння, кров зашумiла у вухах, в очах потемнiло, але вiн все-таки побачив поверхню планети - вона мчала до нього темною стiною. Ще зусилля, ще! Стiна планети схитнулася, вiдхилилась, але не зовсiм, не зовсiм... Ех!
      В останню мить - перед ударом - Яворович встиг вимкнути двигуна. Ламаючи чорнi дерева, срiблястий "Метеор" врiзався лiвим крилом у податливу поверхню планети, а праве знялося вгору - як нiмий зойк. Чорнi дерева схитнулися над бiлою птицею та й заклякли. Чужа, iнопланетна тиша вкрила гостя з далекої Землi.
      У СИНЬОМУ ЛIСI
      Удар був досить сильний - Петро втратив свiдомiсть. Тiло його, мiцно припасоване до сидiння, безвiльно звисло на лiвий бiк. Хто зна, скiльки вiн отак лежав, та коли опритомнiв - жахнувся: невже вiн втратив зiр, що нiчого не видно? Широко розплющував i заплющував очi, клiпав повiками, а густа темрява - без жодного проблиску! - не розходилась. Навпомацки вiдсунув шторку шолома i обережно доторкнувся пальцями до очей. Болю нема, проте нiчогiсiнько не видно. Що за знак? Лiве плече, груди i ноги нили вiд болю, але ж голова... Шолом цiлий...
      Петро натиснув на важельок правого пiдлокiтника, i сидiння трохи вiдсунулося, можна простягнути ноги. Тупий, ниючий бiль не стишувався, особливо у лiвому колiнi Поворушив ногою - нiчого, наче все гаразд. Обмацуючи ЇЇ, наткнувся на щось тверде в наколiннiй кишенi. А... та це ж лiхтар - подарунок Iнституту ядерної фiзики. Вийняв i швидко натиснув кнопку. Яскраве свiтло прорiзало темряву - отже, вiн бачить! бачить!
      Виходить, що це така чорна венерiйська нiч. Пригадав, що перед аварiєю бачив якiсь чорнi дерева та й саму, власне, поверхню. Швидко, значить, стемнiло... Чи, може, вiн так довго лежав без свiдомостi?
      Посвiтив угору - над срiблястим крилом його апарата вирiзьблялися гiлки дерев, наче антени. Зауважив, що гiлля вiдходить вiд стовбурiв пiд прямим кутом i має майже таку саму товщину, як i стовбур. Листя не видно. Гiлки, як i стовбури, нагадують труби, гладенькi, без жодного сучка, i - головне однакової товщини вiд початку й до кiнця. Коли б дерев було не так багато, Петро мiг би подумати, що то справдi антени. Вони й поблискували пiд промiнням лiхтаря, наче воронений метал.
      Петро вибрався iз сидiння. Насамперед вiн налагодить рацiю: треба ж негайно встановити зв'язок з "Астероїдом"!
      Дивна рiч: критичне становище, в яке вiн потрапив, нiби й не турбувало. Вiн його просто не усвiдомлював. Хотiв якомога скорiше передати iнформацiю, розповiсти про те, що побачив - про оцей чудернацький лiс, про темiнь венерiйської ночi. Головним у цiй ситуацiї було те, що вiн, посланець земного людства, опинився на поверхнi iншої планети. А те, що його лiтак врiзався у цю поверхню i, можливо, зламав крило, що з такого положення неможливо стартувати,- все це зараз його зовсiм не турбувало. Воно згодом заповзе в душу холодком, наповнить розпачем серце. Але це буде згодом, а зараз Петро, розбираючи рацiю, час вiд часу поглядає на чорноту за ковпаком кабiни i думає про цю несамовиту планету, яка зустрiла його блискавицями i океаном темряви.
      На Землi теж бувають темнi ночi, особливо восени. Вiн ходив до школи в райцентр за чотири кiлометри на другу змiну i повертався додому поночi. Але хiба то було таке "поночi", як зараз? Навiть коли над головою не сяяли зорi, то й тодi все-таки тьмянiла, угадувалась стежка, бовванiли дерева, будiвлi... А тут не видно нiчогiсiнько!
      Вглядався до болю в очах - а може, десь хоч трiшки зблисне: чи вогонь, викликаний розумною iстотою, чи очi якого-небудь звiра! Не видно нiчого. Заплющував очi, мiцно притискував повiки, i тодi з'являлась якась невиразна рожевiсть.
      Лiхтар, наче розпеченою трубою, пробивав у Темрявi глибокий отвiр. I куди його не спрямовував Петро - скрiзь стояв мовчазний трубчастий лiс. I нiякої трави чи кущикiв унизу - щiткою стирчать маленькi трубочки. Звичайно, Петро мiг би оце вибратись назовнi i полоснути по цих деревах променем мазера-досить лише натиснути другого вмикача на ручцi лiхтаря, як поруч iз оцим бiлим снопом зажеврiє тонка цiвка великої енергiї. Промiнчик мазера здатний вмить скосити увесь навколишнiй лiс, а якщо тут є кисень, то незабаром вiд цих дерев залишився б тiльки попiлець... Але навiщо це робити? Петро добре знає, що скористається мазером лише для самозахисту, та й то в крайньому випадку.
      Яворович усмiхнувся: хоч якi мудрi нашi астрофiзики, а природа мудрiша. Скiльки було витрачено зусиль, щоб довести непридатнiсть Венери для життя! I жара до 300 градусiв, i вiдсутнiсть кисню, i повiльне обертання...
      А лiси на Венерi тим часом виростали.
      Та хiба тiльки лiси? Раз уже є бiосфера, то, певне, розвинулися й iншi форми життя... Яворовичу дуже хотiлося зустрiти тут розумних, мислячих iстот. I десь глибоко в душi, можливо, iнтуїтивно вiн вiрив, що так воно й буде...
      Рацiю налагодити не вдавалось. Петро прилаштував кiноапарат, нацiлив об'єктив у темряву i почав ждати свiтанку. Раз був вечiр, значить буде й свiтанок. Очевидно, що Венера обертається навколо осi набагато швидше, нiж навколо Сонця. На Марсi доба така, як i на Землi, то чому ж на Венерi мусить бути iнакша?
      Чатував темряву - як тiльки почне її розмивати свiтло, так вiн i зафiксує це явище на стрiчку. Треба буде зняти цiлий венерiйський день - з ранку до вечора.
      Вдень вiн поставить лiтака так як слiд, а зараз виходити назовнi було б необачно. Повидному можна буде використати дерева замiсть лебiдки - це якраз i добре, що навколо лiс, а не пустеля. Та й грунт, очевидно, м'який, бо крило ввiйшло в нього, як нiж у масло.
      Сидiти було незручно, а все ж непомiтно пiдкрався сон. Яворовичу наснилися рiднi поля, шовкове шатро неба над ними. Вiн iде кудись i сам не знає куди, земля стелеться пiд ноги, ваблять зорi, а серце стискує тривога. Вiн iде все швидше i швидше, не йде, а бiжить, широко стрибаючи по кам'янистому мiжгiр'ї. Десь зникли поля i лiси, перед ним голий камiнь, теплий на вигляд, дорога спускається вниз, i вiн гупає по нiй, тiкаючи вiд якогось хижого звiра, що вже дихає за його спиною. Пiд ногами гуде брукiвка - лунко, виразно. I раптом вiн усвiдомлює, що то не дорога вiдлунює, а планета - резонує, як велетенський дзвiн. I це його не здивувало, що вiдчув усю планету - не просто камiння пiд ногами, а планету, велетенську кулю, що лунко обзивається на його кроки. А те, що за ним женеться, вже зовсiм близько...
      Прокинувся з вiдчуттям тривоги в усьому тiлi.
      Свiтало.
      Несмiливо, поволi, але все-таки свiтало. Згори, iз хмар, просочувалось блiдо-жовте свiтло. З темряви поволеньки проступали дерева. "А може, це зовсiм i не дерева? Можливо, це справдi антени, цiлий лiс антен якоїсь гiгантської радiостанцiї? - подумав Петро i одразу ж вiдкинув цi думки. Оце вже фантастика. Треба вгамувати свою уяву". Спрямував об'єктив кiноапарата на темнiючi стовбури i натиснув на спуск. На мить йому здалося, що дерева в одному мiсцi схитнулися... Тривожна цiкавiсть, очiкування чогось незвичайного охопили його єство. Може, то птицi? А може - венерiйцi? Хоча б уже скорiше свiтало!
      Просвiтив гущавину лiхтарем - нiде нiчого, тiльки полискують дерева суцiльна стiна.
      Вимкнув лiхтар - стало ще темнiше. Але за якийсь час очi призвичаїлись i знову вловили жовтизну. Свiтло сiялось зверху, вiд злегка жовтавих хмар, якi густими сувоями закривали небо. Зараз уже видно було метрiв на п'ятдесят навколо. "А бiльше, мабуть, нiчого й ждати при такiй хмарностi",- подумав Петро, закриваючи шторку шолома i перевiряючи кисневий прилад. За хвилину вiн уже вибрався назовнi. Озирнувся навколо i легко сковзнув на венерiйський грунт. Був такий заклопотаний положенням лiтака, що навiть не звернув уваги на цю iсторичну мить. Пiд ногами пружинило, як на торфовищi, але вiн не грузнув. Спробував навiть пiдскочити на одному мiсцi - нiчого. Вiдчував себе помiтно легшим, нiж на Землi. Бiль у лiвому колiнi майже стих.
      Обережно обiйшовши лiтак, переконався, що крило цiле, треба тiльки обкопати його, а тодi вже скористатися тросом. Для того, щоб знятися, доведеться змонтувати турбiну вертикального пiдйому...
      I знову Яворовичу здалося, що схитнулися дерева - вже в iншому мiсцi. Довго дивився в гущавину - зараз уже, мабуть, зовсiм розвиднилось, бо дерева не зливаються в суцiльну стiну,- але нiчого не помiтив. Тихо i непорушно.
      Пiдiйшов до ближчого дерева, узявся за темно-синiй стовбур обома руками, схитнув. З гiлок бризнула рiдина.
      Дiстав з нагрудної кишенi скафандра пластмасову пробiрку - узяти пробу. На "Астероїдi" дослiдять... Труснув дерево, рiдина полилася, але в пробiрку набрати не вдалось. Спробував здертися на стовбур, щоб одламати гiлку, але вiн був такий гладенький, що руки тiльки сковзались. Тодi Петро вийняв з кишенi моток тоненького тросика з важельком. Закинув його на кiнець нижньої гiлки i потягнув. Гiлка пружинила, вигиналася, але не трiскала. Наче то була й не гiлка, а якийсь гумовий шланг. Вхопився за кiнчика, нахилив. Гiлка таки справдi схожа на трубку - добре видно порожнину. Дiстав ножа, зрiзав полилася рiдина, але одразу ж i перестала. Отвiр просто на очах затягувало плiвкою. Зрiзав ще - те ж саме Наповнив пробiрку, взяв також шмат живої трубки. Вiдпустив гiлку i почав змотувати троса. В гущавинi нараз ковзнула якась тiнь. Вiн не так побачив, як вiдчув - хтось є поблизу, хтось за ним стежить. Звiр? Мисляча iстота?
      Гамуючи хвилювання, сховав моток до кишенi. Узявся в боки, стояв, придивлявся, чекав. Бiлiла торпеда лiтака, чорнiв нашорошений лiс. I в усьому вiдчувалася настороженiсть, тривожнiсть.
      Рушив до ракетоплана, але одразу ж зупинився. Мiж деревами майнула якась постать. Тепер уже Яворович не думав, що це йому тiльки здається. Хоч i на коротку мить, але вiн виразно побачив саме постать - вертикальне тiло, що перебiгло вiд одного стовбура до другого, ближчого. Схитнулось дерево, i Петро побачив, тепер уже трохи праворуч, - по гiлках, угорi, перебiгає ще одне!
      Яворович став, як укопаний,- до нього наближались венерiйцi! Такi ж, як i люди - двоногi, дворукi. Одна постать легко перебiгала по гiлках - вони не встигали й прогнутися, - а друга, так само спритно, петляла помiж деревами. В їхнiх рухах була гранична обережнiсть, але дiяли вони смiливо, без вагання. В руках тримали короткi палицi, мабуть, вирiзанi з оцих самих темно-синiх гiлок.
      Метрiв за п'ять вiд Яворовича обоє зупинилися. Той, що був на деревi, миттю сковзнув по стовбуру додолу. Петро не спускав з них ока. Затиснувши свої палицi пiд лiвою пахвою, венерiйцi також насторожено стежили за Яворовичем. Отак, мабуть, мисливцi де-небудь в нетрях Африки пiдстерiгають свою здобич. Вони аж зiгнулися трохи, приглядаючись до дивовижної iстоти в скафандрi i шоломi. На зрiст вони, може, трохи меншi вiд Яворовича, вузькоплечi. На головi в кожного стирчить чорне волосся. Шкiра темно-синя, очi великi, занадто видовженi, з якимось стальним блиском. Вiн не змiг нiчого прочитати в тих очах - нi страху, нi цiкавостi, нi гнiву. Вони дивилися на нього якусь мить, але без нiякого виразу - очi людей з iншої планети. Петро не встиг i слова вимовити, як iстоти сховались за деревами.
      I раптом Яворович подумав: "Мабуть, їх лякає мiй шолом, а раз вони дихають цiєю атмосферою, то, певне, i я зможу".
      Плавно, спокiйно пiднiс руки, вiдхилив шолом за плечi, розстебнув скафандр на грудях. Дихнув раз i вдруге. Повiтря напоєне якимось незвичним запахом, але кисню в ньому, певно, цiлком достатньо.
      - Ну, що ж, - обiзвався Петро, - будемо знайомитись чи що?..
      Голос його зазвучав несподiвано сильно i, вiдлунюючись, полинув у гущавину. У вiдповiдь - жодного звуку.
      - Чого ж ви мовчите? - загримiв Петро. - Може, злякалися?
      I знову нiякої вiдповiдi.
      Тодi Яворович, простигши вперед руки, як для обiймiв, рушив до них.
      В ту ж мить венерiєць, який ховався лiвiше, правою рукою дiткнувся кiнця палицi, притиснутої до лiвого боку. Щось зашумiло, тукнуло Петра в груди, i вiн побачив, що це - невеличка стрiла. Вона заледве пробила костюм i трохи подряпала шкiру. Швидко вихопив її i кинув назад - на того, що стрiляв. Венерiєць спритно вiдскочив за iнше дерево.
      - Що ж це ви так гостей зустрiчаєте? - гримнув Петро, поквапно надiваючи шолом. - Чим я накликав ваш гнiв?
      Стрiла цокнула по шолому.
      "А що, коли їх тут багато? - промайнуло Петровi в головi. - Може, це тiльки розвiдка вiд цiлого загону? Доведеться оборонятись". I вiн засунув руку до надколiнної кишенi, щоб дiстати свого лiхтаря. Аж подих йому перехопило- кишеня порожня! "Швидше до кабiни: мазер там, авжеж там, вiн пригадує, що поклав лiхтаря на сидiння, так, так... Але чому паморочиться голова? Не треба нервувати, спокiйно, спокiйно..."
      Вiн кинувся до лiтака, задихаючись, наче його душили за горло. Перед очима туманилось, у вухах шумiло. Подумав, що це все-таки незвична атмосфера, i затиснув зубами мундштук кисневого приладу. Трохи полегшало.
      Дерся в кабiну, а стрiли дзьобали i дзьобали скафандр.
      "Войовничi... - думав Петро, переставляючи ногу в люк. - I найменшої спроби порозумiтися... Доведеться..."
      Простяг руку до грiзного лiхтаря, а вiн наче одсувається, Петро тягнеться до нього i нiяк не може вхопити, ось уже вiн пiд пальцями...
      Але темрява каменем налягла на його свiдомiсть, на його важке, наче олов'яне, тiло. Наледве засунув лiхтаря до кишенi i мiшком сповз у кабiну.
      Венерiйцi пiдбiгли, заглянули. З лiсу вийшло ще з десяток чи бiльше iз трикутними щитами в руках. Витягши Яворовича з лiтака, поклали його на щит, взяли втрьох i всi разом рушили вглиб лiсу.
      ЩИТИ IДУТЬ В НАСТУП
      Перше, що почув Яворович опритомнiвши, - це шум у вухах i нiби удари молотком у головi - день-дзень-дзень. Пригадав напад у лiсi. Схопився, як ошпарений, сiв. Лапнув кишеню - лiхтар є. Але що це таке - хiба вiн не в кабiнi лiтака? В сутiнках нiчого не можна розiбрати. Присвiтив лiхтарем над ним кам'яне склепiння, розмальоване якимось геометричним орнаментом. От тобi й маєш... Значить, вони його захопили?
      Голова розвалюється. Потер долонею чоло, але нiяк не мiг пригадати, як же це сталося. Нiчого не пам'ятав. Анiчогiсiнько. Скiльки ж пройшло часу? Чи довго вiн тут лежить? Мабуть, що довго, бо вiдчуває спрагу. Але добре, що венерiйцi хоч не забрали скафандра, в однiй з кишень є фляга... Тремтячою рукою витяг флягу, ковтнув живлючої рiдини. "Отже, обшуку вони не робили, нiчого не забрали, навiть лiхтаря... - з полегшенням подумав Петро. - А шолом вiдхилений. Значить, можна дихати їхньою атмосферою... Чому ж годi я втратив свiдомiсть? Невже... стрiла подiяла?"
      Вийняв мазера i, пересилюючи слабiсть, устав, почвалав до виходу. Не гаючи й хвилини - до лiтака! I нехай тiльки спробують йому перешкодити... Хай тiльки посмiють...
      В сутiнках побачив, що перед виходом бовванiє якась постать. Освiтив її лiхтарем - скульптура: фантастичний звiр з головою венерiйця звiвся на заднi лапи. Свiтло лiхтаря викресало iскри в його великих кришталевих очах. Хижi пазурi вiдстовбурчились на пiднятих кiнцiвках. "Добрячого сторожа поставили, - усмiхнувся Петро, - дитина перелякалася б насмерть". Але наступної митi вiн i сам здригнувся: перед звiром валялося кiлька кiстякiв з величезними черепами. "Он воно що... - подумав Петро, - гадали, що я мертвий..." Ступнув до виходу. Нiяких дверей, нiяких замкiв - вихiд вiльний. Ставши на порозi, зрозумiв, що вiн перебував у печерi на схилi невисокої гори. Перед ним розстилалося озеро, може, й море - берегiв не видно. У присмерковому свiтлi венерiйського дня далеко не побачиш. Поблизу видно, але далину сповиває густа iмла. Петро з подивом помiтив, що тут немає тiней жовтуватого цього свiтла хоч i обмаль, але воно розсiюється рiвномiрно з усiх бокiв.
      Дивився на сiрi хвилi - невеликi, без бiлої пiни, без сонячного блиску - i згадав Чорне море. Отам бувають хвилi! Там навiть i в хмарний день вони виграють кольорами. А цi ось i не котяться, а нiби похитуються на мiсцi. I все ж Яворовичу приємно почути плюскiт води,
      Вдалинi наче ковзнули якiсь тiнi. Чуднi iстоти оцi венерiйцi...
      Оглянувся навколо - пагорби понад морем пустельнi - дерев нiде не видно, тiльки пiд ногами стеляться якiсь темнi рослини.
      Гостре вiдчуття небезпеки спонукало Петра перевiрити свою зброю. Якщо вони слiдкують за ним, то нехай знають, що людина Землi вiдкрила тайники такої енергiї... Ось вiн зараз обернеться i торкне оту чудернацьку статую червоним промiнчиком, а тодi можна й увесь оцей пагорб зрiзати.
      Стиснув мазера, став обличчям до щiлини, що править за вхiд у печеру. Палець намацав ввiгнутого гудзика... але вiдсмикнувся. "Хто його зна, можливо, це якась їхня святиня, - шугнула думка. - Нащо ж її руйнувати?"
      Але не випробувати тут мазера Петро вже не мiг. А може, батареї розрядилися? Треба, треба випробувати, але обережно... Нацiлив лiхтаря на воду. Як тiльки палець притиснув кнопку, з мазера беззвучно вистрiлив тоненький червоний промiнчик, i там, де вiн черкнувся води, - вгору шугнула, заклубочилася пара. Зняв пальця iз кнопки - червоний промiнчик нiби сховався у своєму кришталi, зник, а пара ще довго клубочилась у жовтавому повiтрi, i вода вирувала та шипiла.
      Ну, що ж, мазер працює добре, якщо доведеться - має чим вiдборонитися. А тепер - швидше до апарата!
      Яворович ступнув кiлька крокiв по пружному плетиву, що встилає пагорб, i зупинився. Куди йти? Вiн був непритомний, може, кiлька годин, а може, й цiлу добу! За цей час його можна було перенести чи перевезти принаймнi на десятки кiлометрiв од лiтака. Спробуй тепер знайти!
      Широко ступаючи. Петро зiйшов на пагорб. Поглянув i - вражений зупинився. Там, унизу, просто на землi лежать гiгантськi риби. Так, так, саме риби! Одна, двi, три, чотири... Та їх там хтозна-скiльки - наче пливуть косяком до моря. Плескатi голови, розкритi пащi. Пiднятi для удару хвости...
      Тримаючи напоготовi свого мазера, Яворович довго розглядав незвичайну картину. Риби не ворухнулися.
      Невже це якiсь земноводнi вилежуються на м'якому грунтi? I кожне з них в десятки разiв бiльше вiд найбiльшого кита!
      Та раптом помiтив - iз риб'ячих розтулених пащ вискакують... постатi венерiйцiв Он воно що... Виходить, це - їхнi житла, венерiйське селище!
      Глибоко вдихав густе повiтря i чекав, що ж буде далi. Темнi постатi венерiйцiв гуртувалися перед своїми житлами. Окрiм уже вiдомих Петровi трубочок, вони мають i великi трикутнi щити. Ось вони поставили їх перед собою так, що вийшла суцiльна стiна: якщо в першого вгору кутом, то в другого - основою. Стiна iз щитiв, нiде не порушуючись, не роблячи зламiв, рушила i помалу посунулась до космонавта. Самих воїнiв за щитами не видно, здається, стiна пересувається сама.
      Петро надiв шолом. Тепер стрiли були йому не страшнi, але, якщо пiдпустити цю армiю до себе, то вони просто задавлять його. Ну, що тут робити? Чому цi iстоти такi злобнi, хижi, як звiрi? Чому вони не бажають порозумiтися з ним? Сунуть, крадуться за своїми щитами... Шкода їх, але оборонятися треба, нiчого не поробиш.
      Озираючись, Яворович вiдiйшов назад. Венерiйцi лишилися в долинi. Збiг до води, став на мокрому пiску ("I тут пiсок") - далi йти нiкуди. На пагорбах з'явилися щити. Стiна нiби виростала, ось переповзла через гребенi пагорбiв i почала спускатися вниз. I жодного звуку - нiма тиша! Сунуть i сунуть. Петро вiдiйшов до самiсiнької води. Лагiднi хвилi м'яко торкалися його мiцних скафандрових черевикiв. А щити сунуть...
      Саркастична посмiшка скривила Петровi обличчя. Невже вони думають, що вiн їх злякався?..
      Вiдхилив шолом, гукнув на всю силу своїх легень:
      - Спинiться!!!
      Наче грiм прокотився - так пролунав у цiй атмосферi голос людини. Далина вiдгукнулась:
      - Спинiться-iться-iться!..
      Щити не зупинились. Петро закрив шолом.
      Раптом iз-за щитiв вискочив якийсь головатий звiр. Мить вiн стояв на своїх могутнiх шести лапах ("Такий, як у печерi!"), пропiкаючи Петра хижим блиском очей, а тодi кинувся вперед.
      Щити сунулись.
      Яворович, гадаючи, що звiр побоїться води, зайшов по пояс у море. Але страховисько не зупинилось, вода так i бризнула пiд його лапами! А вiд сiрої стiни щитiв уже бiг другий...
      Петро натиснув кнопку мазера - на одну лише мить. Там, де щойно був хижий звiр, бухнули вгору клубки пари. А другий не встиг добiгти й до води, як його черкнув червоний промiнчик, пихнув димок - i звiра наче й не було, наче розтав у повiтрi.
      Щити заклякли метрiв за п'ятдесят вiд води. Певно, раптове i безслiдне зникнення двох звiрiв справило враження. Та ось в кiлькох мiсцях стiна розсунулась - вискочило ще кiлька шестиногих "тигрiв", як їх у думцi назвав Петро. Пiдпустив ближче, бажаючи роздивитися на них, а тодi провiв промiнчиком. Знову в повiтрi з'явилися пасма жовтавого димку. А одному "тигровi" вiдпанахало переднi лапи, i вiн, стругуляючи мордою в пiсок, продовжував бiгти на чотирьох. Промiнь мазера хвицьнув його бiля самiсiнької води.
      Пiдождавши трохи, чи не випустять ще якої-небудь халепи, Яворович вийшов на берег. Вiдхилив шолом, i знову прогримiв його голос:
      - Бачили? Зi мною битися - марна справа!
      Знав, що вони нiчого не зрозумiють, але гукав i гукав до них. Може, хоч догадаються, що потрiбнi переговори.
      - Я не бажаю вам лиха! Покажiть, де мiй апарат!
      Важкими кроками Яворович рушив по пiску вперед. Стiна щитiв здригнулась i теж рушила, тепер уже не до Петра, а назад, на пагорби. Наскiльки вiн пiдходив, настiльки вони вiдходили. На горi вiн зупинився - вони стали в долинi. Жовтава iмла була пройнята тишею, нiмою, непорушною тишею. Нi войовничих викрикiв, нi барабанiв, нi гелгання натовпу - нiчого цього не було. Петровi стало моторошно в цiй тишi. Хвилинами йому здавалось, що це просто сон, таке все було нереальне: i оцi щити в жовтавiй млi, i силуети "риб" за ними, i весь оцей чужий, незрозумiлий свiт. Вiдхиляв шолом, витирав спiтнiле чоло, тер очi, а неймовiрна картина не зникала з-перед очей. I треба дивитись, треба бути насторожi.
      Помiтив невеличкий натовп бiля одної з "рибин" у мiстi. Натовп рушив у напрямку до пагорбiв. Пiдкрiплення? Але нi трубок, нi щитiв цi венерiйцi в руках не мали. Ось вони пiдiйшли до своїх воїнiв. Через кiлька хвилин щити розступилися, i наперед вийшов сухорлявий венерiєць, обмотаний по стегна сiрою тканиною Його тонкi голi ноги ступали рiвно i впевнено. На головi стирчало вгору густе, довге волосся. Петровi дивно було, що волосся не прилягає. Похитується вiд ходи, але стирчить угору - наче колючки на їжаковi.
      Венерiєць зупинився за крок перед Петром i... повернувся до нього спиною. Вищий на голову, Петро поглядав на його кiстляву постать, на потилицю, густо втикану рiвними волосинами, на вузьку спину, i не знав що робити. А той стояв собi, наче розглядаючи стiну iз щитiв, що заступила рiдне мiсто.
      Нарештi Яворович поклав йому руку на плече i обернув до себе. Венерiєць обернувся охоче. Щити внизу одразу ж упали до нiг воїнiв. На щити вони поклали свої чорнi трубки. Все це Петро помiтив настороженим оком, водночас дивлячись i на цього "парламентера". Воїни стояли бiля своїх щитiв, i в їхнiх вiльних позах уже не було войовничого запалу.
      "Значить, мир, - подумав Яворович, дивлячись у великi очi венерiйця. А ти, брат, немолодий уже, синя шкiра пожухла..."
      Вiдкинув шолом, зняв рукавицi i взяв вузеньку долоню венерiйця в свою. Долоня була холодна i слабенька, як у дитини.
      - Вiтаю вас по-земному! - Петро злегка стиснув синю руку, щоб не завдати болю.
      Венерiєць склав губи трубкою, але Яворович нiчого не почув. "Мiмiкою розмовляють, - подумав, - оце гiрше". А венерiєць пильно дивився в його обличчя, наче пiзнаючи знайомого.
      Тепер Петро мiг роздивитися на його очi. Вони скидаються на сливи, тiльки ще бiльше видовженi, i - головне - нiяких зiниць, однорiдна маса, трохи свiтлiша за темно-синє тiло. Згодом Яворович вiдкриє для себе своєрiдну красу цих очей, а зараз йому здалося, що цей старий слiпне. В усьому iншому венерiєць нiчим особливим не вiдрiзнявся вiд людини. Хiба що меншi вуха i жорстке волосся на головi. Нiс не так видiляється на обличчi, нi бороди, нi вусiв немає. Густо-синя шкiра взялася зморшками i трохи одвисає на шоках. "Може, де-небудь в хащах Пiвденної Америки живуть отакi племена, - подумав Яворович. - Це люди, люди".
      Венерiєць то складав губи трубочкою, то знову стулював їх, але, окрiм його дихання, Петро нiчого не чув. Крутячи долонею то перед своїм роззявленим ротом, то коло вуха, Петро дав зрозумiти, що нiчого не чує. Венерiєць зробив те саме, вказуючи на Петра. "Чи вони глухонiмi? - з острахом подумав Яворович.- Нi, таких на Землi нема". Венерiєць тим часом почав жваво жестикулювати, запрошуючи йти до селища. Мова жестiв була зрозумiла обом. Яворович намагався показати, що вiн прилетiв iз-за хмар, що десь у лiсi його лiтак, i вiн хоче пiти туди, щоб сiсти й полетiти назад. Венерiєць, видно, нiчого не второпав.
      - Та зрозумiйте ж нарештi, - нетерпляче вигукнув Петро, - є така планета Земля! Гарна планета. I люди вже не кидаються нi стрiлами, нi бомбами, живуть мирно, у злагодi i дружбi. Так от ми прилетiли звiдти на "Астероїдi", розумiєте - на космiчному кораблi!
      Старий венерiєць увесь час вказував на селище. I Петро вирiшив пiти. Треба ж хоч одним оком побачити селище на Венерi, - не в джунглях Амазонки, а на iншiй планетi! Все тут незвичне, не таке, як на Землi. Цiкаво, як там, у тих "рибинах", що лежать, розкривши пащi, зовсiм близько, можна сказати, поруч? I вони пiшли -венерiєць i землянин. Петрова рука стискувала в кишенi ребристий корпус мазера, хоча космонавт добре розумiв, що довiряється оцим венерiйцям, що тепер вiн фактично - у їхнiх руках.
      У СЕЛИЩI ВЕНЕРIЙЦIВ
      Селище справило на Яворовича незабутнє враження. Кожне житло, збудоване у формi велетенської риби, вмiщує стiльки мешканцiв, як, скажiмо, наш земний п'ятиповерховий будинок. З чого зроблено "рибини", Петро не мiг визначити, але споруди цi, безперечно, були мiцнi, хоч i здавалися легкими. Вулиць в нашому розумiннi тут нема. Помiж довгими овальними житлами утоптано стежки, а решта територiї вкрита плетивом низькорослих рослин. "Нiякого транспорту в них, видно, нема, - подумав Яворович. - Не додумались навiть до колеса". Те, що здалеку здавалося розкритою пащею, зблизька виявилося просторим входом до примiщення, З обох бокiв його Петро побачив кiлькох воїнiв iз трубками в руках.
      Всерединi юрмилося багато народу. Важко було розрiзнити, де чоловiки, а де жiнки, бо i зовнiшнiй вигляд i одяг у них майже однаковий - тулуби щiльно обмотанi тканиною, тiльки ноги вiдкритi. Тканина, правда, рiзноманiтної розцвiтки. Якими осередками вони живуть - сiм'ями, родами чи, може, ще якимись групами ("може, як бджоли у вулику!") - Петро так i не довiдався. Бачив, що живуть спiльно, а як саме - не мiг визначити.
      Старий вiв його довгим проходом, з обох бокiв якого були примiщення рiзних розмiрiв. Нi вiкон, нi дверей Петро не помiтив, хоча тут було видно, може, навiть краще, нiж надворi. На нього дивилися венерiйцi, але вираз їхнiх очей був нiякий. I, головне, - всi мовчали. Тiльки тупiт крокiв, шурхiт одягу та шум дихання чув Петро, а то - нiяких звукiв. "Нiмi! Нiмi, як риби, - подумав Яворович. - Не дарма ж вони собi й житла такi збудували".
      Нарештi, старий повернув у бокове примiщення i зупинився. Це був досить просторий, видовжений зал, освiтлений хоч i блiдуватим, але рiвним свiтлом. Де джерело свiтла - важко сказати, бо нi вiкон, нi люстр чи бодай одної якоїсь лампочки Петро не помiтив. Здається, тут свiтиться все - стiни, пiдлога, стеля. I все це геть помережано рiзнобарвними лiнiями, якимись значками i закарлючками. Придивившись, Яворович побачив i малюнки, зробленi за допомогою таких самих лiнiй. "Що це, - думав Петро, - музей, мистецький заклад чи храм?" Примарне свiтло, глуха тиша, мовчазний венерiєць, - все це впливало на нього гнiтюче. Вiдчув, що йому жарко, що спiтнiв у скафандрi. Скинув i взяв на лiву руку, наче плащ.
      Пiдiйшов ще один - видно, ще старiший, бо згорблений, i цей показав Петровi спину Це розсмiшило Яворовича: що за звичай! Згодом, трохи познайомившись iз життям цього народу, Петро дiзнався, що, повертаючись спиною, вони, так би мовити, вiддають себе на його милiсть чи що, бо в такий спосiб не зможуть захиститися вiд смертельного удару. Отже, ця поза означає нiщо iнше, як повний мир. Якщо ворожий воєначальник не завдавав удару по потилицi, значить вiн ставав другом.
      Обидва венерiйцi, а вслiд за ними i Петро, пiдiйшли до стiни, до тiєї мiсцини, де на жовтому фонi не було нiяких вiзерункiв. Старiший венерiєць тицьнув Петровi в руку якусь темну гiлочку. Яворович подивився на неї, повертiв-повертiв та й почав розглядатися навколо. Господарi час вiд часу складали трубочкою губи, але хто ж його зна, що це означає!
      - Що за мiмiка? - заговорив Петро. - Показуйте хоч жестами абощо!
      Голос його звучав глухо, певне, звук поглинають стiни.
      Старi зовсiм не реагували на його реплiку.
      "Дивно..." - бурмотiв Петро, видобуваючи з кишенi скафандра великого блокнота i ручку. - Ану, спробую їм намалювати".
      Гiлочку вiддав назад, сiв просто на пiдлогу i почав черкати на бiлому аркушi. Згорблений торкнувся гiлочкою стiни, i на жовтому фонi проступили фiолетовi лiнiї. Незабаром уже можна було розпiзнати постать Яворовича у скафандрi з великим шоломом на головi. Отже, його поява зафiксована. Тим часом Петро розмашисто накидав схему.
      З неї неважко здогадатися, що диск - це Венера; хвилястi лiнiї - її газова оболонка; далi - космiчний корабель на орбiтi супутника; пунктир вiд космiчного корабля через атмосферу до планети - це шлях його ракетоплана. Ще й дерева намалював, щоб зобразити мiсце падiння апарата.
      Показуючи цю схему старим венерiйцям, Петро пояснював її енергiйними жестами - тикав пальцем собi в груди, обводив орбiту, розкинувши руки, показував, як летiв крiзь хмари, як упав. Навiть напад воїнiв зобразив. Венерiйцi дивились немигаючими очима, складали трубочками зморщенi губи i... мовчали.
      Тодi Яворович намалював схему планетної системи i, тикаючи себе в груди, показав, з якого вiн кружечка, а штурхаючи їх, вказував на Венеру.
      Вони тiльки вiдiйшли трохи, щоб не одержувати стусанiв, та й годi.
      Петро ляснув себе по лобi i розсмiявся. Ну, звичайно ж, звiдки їм знати про сонце i планетну сiм'ю, коли вони i всi їхнi предки жили й живуть пiд такою щiльною оболонкою хмар! Вони ж нiколи не бачили зiрок...
      Так цього разу Яворович i не змiг порозумiтися з ними. Вони навiть не здогадалися, що вiн просить провести його до ракетоплана. Чи, може, тiльки вдали...
      Завели його до просторої кiмнати (також без вiкон, але свiтлої), очевидно, призначеної для вiдпочинку. Принесли жмут якихось гiллячок, мовчки поклали перед ним та й пiшли. Петро довго розглядав тi гiлочки, аж поки не здогадався взяти одну на зуб. То були соковитi i - треба сказати - смачнi венерiйськi плоди. Кiлька гiллячок Петро з'їв обережно, побоюючись. А потiм, розкуштувавши, докiнчив майже все, що принесли йому господарi. Плоди трохи нагадували ананаси, але сiк у них був якийсь нiби м'якший i ароматнiший.
      Чи то вiд нервового напруження, чи, може, вiд цiєї iнопланетної їжi, Петро вiдчув утому в усьому тiлi. Хотiлося розправити руки й ноги, заснути. Вiн так i зробив - лiг на пiдлозi, поклавши пiд голову скафандр, потягнувся до хрускоту в суглобах, потiм ослабив усi свої м'язи i поринув у солодку дрiмоту. Незабаром вiн мiцно заснув.
      ДЕЩО З IСТОРIЇ КРАЇНИ ЩИТIВ
      I все-таки порозумiвся Яворович iз цими венерiйцями за допомогою малюнкiв - незграбних, майже дитячих, але - картинок! Серед венерiйцiв знайшовся свiй Бiдструп, який великими серiями маленьких малюнкiв зумiв передати космонавтовi найголовнiше з життя свого народу.
      Ось, наприклад, вiн зобразив морськi хвилi i гiгантську рибину. На другому "кадрi" - рибина вже наполовину висунулась iз води i з її розкритої пащi виходить двоє венерiйцiв, мабуть, їхнi Адам i Єва. Зрозумiло, що це легенда про походження венерiйцiв; гiгантську рибу (чи, може, то морська тварина) вони вважають своєю пращуркою. Але, чи є це основою їхньої релiгiї, чи це просто казка, - здогадатися було неможливо. Тут потрiбнi пояснення.
      Далi венерiєць обвiз контури своєї територiї. З одного боку її омиває море, з iнших - заступають гори, лiси, течуть рiки. Венерiєць намалював багато мiст i вiдгородив усе це щитами. Цiлком логiчно Петро назвав цю землю Країною Щитiв.
      Малював венерiйський Бiдструп гiлочкою на якихось блiдо-жовтих плитках, якi вiялом розкладав перед Петром. Через кiлька днiв цi плитки зайняли майже всю пiдлогу в його покої.
      Показав венерiєць i загони нападникiв, що, зiгнувшись, кидались iз списами на щити. I за кожним таким загоном була якась головата, дуже головата iстота. Вона не могла навiть стояти на своїх тонюсiньких коротких нiжках, а сидiла на плечах воїна. Хто вони такi, отi Головатi? Ворожi воїни iз списами такi самi, як оцi з трубками, а Головатi рiзко вiдрiзняються. Хто ж вони? Петро вказував на них, i венерiєць малював ще й ще i все однаково, а хiба це могло розкрити таємницю?
      Тiльки згодом, пройшовши кiлька сот кiлометрiв по Країнi Щитiв, побачивши її нiмий народ, Яворович змiг скласти уявлення про неї. До речi, його страшенно дивувала таємнича система сигналiзацiї, за допомогою якої передавалася звiстка про його прибуття. Тiльки вiн (у супроводi кiлькох воїнiв) пiдходив до мiста, жителi висипали навстрiч i, звичайно, показували спину. I це при тому, що нiяких апаратiв, дротiв, кабеля - не було. Взагалi, як переконався Яворович, венерiйцi не знали металiв i не користувалися ними. Петро не мав сумнiву, що пiд оцими чудернацькими мiстечками, попiд синiми лiсами є багатi поклади рiзноманiтних металiв, але не дивувався, що венерiйцi не користуються ними. Метали їм просто не потрiбнi, принаймнi на цьому етапi розвитку.
      Клiмат цього поясу теплий, i природа - щедра трудiвниця - дає все необхiдне для життя: харч, будiвельнi матерiали, сировину для тканин. Плоди (а їх хто зна й скiльки гатункiв!) не потребують нiякої обробки - досить простягнути руку i зiрвати з дерева чи з куща. При обробцi такого будiвельного матерiалу, як гнучкi дерева, якi до того ж видiляють густу клейку масу, венерiйцi користуються невеликим набором кам'яного iнструменту. Ну, а тчуть, певне, вручну, можливо, застосовуючи дерев'янi пристрої, цього Яворович не бачив. Навiть малюють вони рослинним соком! Освiтлення жител, як виявилось, теж природне: стiни покривають якимось люмiнесцентним матерiалом.
      А з воєнного погляду, то це просто щастя, що тут невiдомi метали! Дальнiсть польоту i пробивна сила стрiл iз бронзовими гостряками, певне, збiльшилися б у кiлька разiв, з'явилися б мечi, кинджали, шаблi... А там дiйшло б i до вогнепальної зброї...
      Але чого вони воюють? На це запитання Петро не швидко одержав вiдповiдь. Може, за плодоноснi лiси i гаї? Так вони рiвномiрно вкривають увесь суходiл. Тут навiть обмiну нiякого нема, засоби до життя є скрiзь, буквально на кожному кроцi! Проте Країну Щитiв оточують Списи, i на багатьох плитках Яворович бачив зображення сутичок, великих битв i баталiй. Очевидно, вiйна ведеться уже давно, може протягом життя кiлькох поколiнь. Не втерпiв Петро. На однiй такiй плитцi розмашисто поставив знак запитання. Венерiєць деякий час дивився на цю закарлючку, потiм вiдклав плитку i взявся черкати на iншiй.
      Довелося витратити чимало зусиль, набратися великого терпiння, щоб таки вияснити обстановку.
      Венеру заселяє багато народiв: Сини Риби, Нащадки Тигра, Гiлки Дерева, Дiти Грому i багато iнших. Особливе мiсце займають Головатi, їхню територiю венерiєць оточує на плитцi клубками хмар, i Яворович припустив, що це гiрська, Захмарна Країна. I ось Головатi якось пiдкорили собi всi племена i народи, за винятком Синiв Риби. В кожного пiдкореного вони знищили на головi волосся - цих Петро назвав Голомозими, хоча це слово май трохи iнший вiдтiнок. На голови тут взагалi нiчого не одягають, а раз нема навiть волосся - значить голомозi. Як же Головатi пiдкорили племена, поневолили їх, не маючи нiякої зброї? Петро малював Головатих iз списами - венерiєць стирав списи, малював їх з трубками - той витирав i трубки. В тоненьких руках Головатих не було нiчогiсiнько, проте величезнi загони пiдкорених iшли туди, куди вказували цi кволi руки. А йшли вони штурмувати Країну Щитiв, бо вона, мабуть (як подумав Яворович), не давала данини Головатим i взагалi була в них бiльмом на оцi. Сини Риби мужньо захищалися, не скорилися й тепер. I хоч вiйна часто завдавала i завдає їм вiдчутних ударiв, хоч багато воїнiв поверталося в рiднi селища не з щитами, а на щитах,- вони не показують вороговi спини.
      Дiзнався Яворович, що й його були порахували за одного з Головатих i почастували отруйною стрiлою. Тiльки могутнiй Петрiв органiзм змiг перебороти отруту. Головатий сконав би i вiд меншої дози. I от коли Петро вийшов iз склепу, куди Сини Риби кладуть знищених ворогiв, - усi були враженi. Тодi й вирiшили вступити в переговори з несподiваним гостем. I який же був радий Яворович, що йому не довелося застосувати своєї страхiтливої зброї проти цих волелюбних венерiйцiв, що вiн не пролив їхньої кровi, не спопелив їхнiх щитiв, якi захищають волю!
      За допомогою малюнкiв йому розповiли про один з епiзодiв цiєї безконечної вiйни. Мабуть, це трапилося не дуже давно, i Сини Риби пишалися своєю перемогою. Раптовим нападом вони прогнали Голомозих i оточили одного з Головатих, їхнi стрiли не поцiляли в нього, бо воїни чомусь не визирали iз-за щитiв, хоч Головатий, здається, спокiйно сидiв на плечах Голомозого, звiсивши руки й ноги. Щiльне коло щитiв звужувалось доти, доки той не змiг ворухнутися помiж ними. Тодi iз-за щита знялася рука одного iз Синiв Риби i дзьобнула Головатого стрiлою в тiм'я. Той упав мертвий. Тактика цього бою здивувала Петра. Сини Риби явно боялися навiть зиркнути на Головатого, вони увесь час ховалися за своїми щитами. А той був зовсiм без зброї i загинув вiд одної стрiли... Чому ж такий страх?
      Венерiєць усе показував на голову, мовляв, яка вона велика в Головатого. I справдi, вже по черепу отам у печерi Петро мiг скласти уявлення про розмiри голiв у цього загадкового племенi, їхнi черепи, мабуть, разiв у п'ять бiльшi вiд черепа людини. I яку ж треба шию, щоб тримала такого здоровенного гарбуза?
      Жадоба якомога бiльше дiзнатися гонила Яворовича по Країнi Щитiв - по її лiсах i луках, маленьких i бiльших селищах. I весь час вiн вiдчував якусь прогалину в усьому баченому, а яку - нiяк не мiг визначити. Чогось не вистачало для повноти картини... Думка про це з'явилася зненацька: немає дiтей! Скiльки вiн мандрує - не бачив жодної дитини. У вiдповiдь на його розпитування Сини Риби малювали селища, оточенi лiсами. "Мабуть, десь вони виховуються всi разом, - здогадувався Петро, - де-небудь у своєрiдному дитячому заповiднику".
      Живився плодами i вiдчував себе добре. Тут, здається, зовсiм немає неплодових дерев - на кожному є довгастi, схожi на гiллячко, стручечки, наповненi поживною соковитою масою. I що цiнно - незважаючи на задуху, сiк плодiв прохолодний. Коли б не це, Петровi було б сутужно. Клiмат тут субтропiчний, але ж... повiтря стоїть непорушне, вiтер не хитає дерев жарко, задушливо. Ото тiльки й порятунок, що освiжаючi плоди.
      Iнколи доводилося ночувати в лiсi, але реву звiрiв вiн не чув жодного разу. Тварини тут так само безголосi, як i люди. I всi травоїднi, жодного хижака. Навiть шестилапi "тигри" живляться плодами, а нападати на ворогiв їх привчили довготривалим тренуванням.
      А одного разу в густому лiсi Яворович раптом почув якесь до болю розпачливе кугукання. Аж стрепенувся, вловивши звук. Став, як укопаний, зупинилися i його мовчазнi супутники. Петро вказав їм на невеличку птицю, що сидiла на гiлляцi i, надуваючи собi воло, переривчасто, наче з болем, кугукала.
      - Ку-у-гу... Ку-у-гу...
      Нiби скаржилась комусь на свою самотнiсть.
      - Бiдна моя, - промовив до птицi Петро. - Може, й ти з Землi прилетiла?
      Пташина повернула голову на звук i, здається, з цiкавiстю подивилася на людину. А тодi знову надула воло i почала квилити:
      - Ку-у-гу... Ку-у-гу...
      Сини Риби мовчки спостерiгали цю сцену. Вони бачили, що Петро ворушить губами i то заглядали йому в рот, то дивилися на птаха, в якого надувалося воло. Мабуть, їх дивувала розмова людини з птахом. А Яворовича це зворушило до слiз, бо ось уже скiльки вiн чує тут лише свiй голос, лише свiй. Та коли птиця iз тим жалiбним кугуканням лишилася десь позаду, тиша, нiмота здалася йому ще густiшою, ще нестерпнiшою. I Петро почав спiвати:
      Знову цвiтуть каштани,
      Хвиля днiпровська б'є...
      Молодiсть мила, ти щастя моє!
      У словах пiснi виливав свою тугу за Землею - зеленою, спiвучою планетою. До болю схотiлося туди, на сонячнi простори, до людей. "Лiтак... Де мiй лiтак? - подумав, наче прокинувся Петро. - Скiльки ж можна отут блукати? Досить!"
      Торкнув синю руку одного iз своїх супутникiв, зупинився i почав енергiйно жестикулювати. Вони стояли мовчазнi, як i дерева навколо. Тодi Яворович узяв плитку i намалював свого ракетоплана.
      У вiдповiдь на чотирьох великих плитках вони накреслили територiю Країни Щитiв, позначили селища Яворович нарахував їх бiльше двохсот. Виявилось, що вiн мусить побувати в кожному мiстi! Так вирiшив отой сухорлявий венерiєць з високим волоссям, який скiнчив миром конфлiкт мiж Петром i Синами Риби Хто вiн у них - вождь чи жрець, - Яворович так i не взнав. Та це й не має значення, головне, що його вказiвки всi стараються виконати якнайретельнiше. А вiн вирiшив, що коли Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник вiдвiдає всi мiста Країни Щитiв i його побачить увесь народ, отодi нарештi вiйна завершиться перемогою Синiв Риби! Гiсть - їхнiй Брат: вiн зайшов у воду, щоб показати це i малює рибу, з якої вийшов.
      Поглянув Петро на карту i тяжко зiтхнув. Уже десятий день ходить вiн по країнi, а вiдвiдав лише п'ять мiстечок. Досi його бажання спiвпадали з бажанням гостинних господарiв. Але обходити пiшки таку величезну країну.. Це треба принаймнi рiк! На "Астероїдi" подумають, що вiн загинув, та й все рiвно, хоча б i звiстку їм подати, "Астероїд" не зможе так довго перебувати коло Венери, вiн мусить певного дня стартувати, а пропустить термiн - не потрапить на Землю...
      Що ж робити? Венерiйськi лiси поглинули ракетоплан, i Петро не зможе його знайти без допомоги Синiв Риби. Знову сiв i, поклавши на колiно плитку, почав малювати лiтака i пунктиром стежку до нього. Сини Риби мовчки подивилися на цей малюнок i... рушили вперед. Мусив i Петро йти. "Ех, коли б оце хоч мотоцикл! - подумав космонавт. - А то поки дiйдеш..."
      Почало темнiти. Венерiйцi добре бачать i в темрявi, а Петровi доводиться орiєнтуватися по блiдих люмiнесцентних свiтлячках, що шнурами тягнуться вздовж стежки. Лiхтарем не користувався, бо яскраве електричне свiтло просто слiпить венерiйцiв. якi нiколи не бачили Сонця.
      Глупої ночi прийшли вони до мiста, розташованого на морському березi. їх зустрiли при виходi з лiсу i повели до берега, де юрмився великий натовп.
      ВАЛЬПУРГIЄВА НIЧ
      Хоч Петро вже й звик до мовчазностi Синiв Риби, але все-таки дивно бачити величезний натовп i не чути жодного звуку! Так, наче Петро стояв за товстою скляною стiною - рухи бачив, в голоси не пробивалися.
      Коли Могутнiй Гiсть у супроводi воїнiв пiдiйшов ближче, увесь натовп, як одна душа, повернувся до нього спинами. Петро звичним рухом обернув обличчям до себе найближчого, i в ту ж мить обернулися всi. В темрявi Петро бачив лише першi лави, за кiлька крокiв постатей не можна було розрiзнити. I вiн уже в котре згадав земнi ночi з їхнiм нiжним, серпанковим свiтлом зiрок i Мiсяця. Та навiть i без Мiсяця на Землi вночi все ж таки видно. А тут хоч око виколи - темрява стоїть стiною. А венерiйцi бачать, недарма ж у них такi побiльшенi очi. Хотiлося присвiтити лiхтарем - розпанахати темряву мечем голубого промiння. Але Петро боявся ослiпити Синiв Риби. Стояв i вдивлявся в темряву. I поволi перед ним проступила чудова картина.
      Одяг венерiйцiв почав свiтитися нiжним зеленкуватим свiтлом, а через те, що на ногах у них не було нiчого,- свiтнi спiралi нiби плавали в повiтрi. Свiтилося i їхнє високе волосся - здавалося, над головами здiймаються променi. Коли ж Петровi очi трохи звикли, вiн почав бачити i вiдсвiти на обличчях, особливо в очах... "А може, в них очi самi випромiнюють свiтло? - подумав, сiдаючи на горбку. - Бiдолахи, коли б вони мали голос та оце заспiвали..."
      В глибокiй тишi рухались венерiйцi i, як спостерiг Петро, рух був не хаотичний, а злагоджений, вiдчувався певний ритм. Ось вони попарно подалися кудись по берегу i зникли в темрявi. Бiля Яворовича сидiли тiльки тi, що прийшли з ним - четверо юнакiв. Постатi їхнi не свiтилися, Петро чув лише їхнє дихання. Але за кiлька крокiв вiн помiтив одного мiсцевого венерiйця, одяг якого не зеленiв, а жеврiв. Цей стояв непорушно, обличчям до моря, i Петро чомусь вiдчув спiвчуття до нього, жаль. Здавалося, важка венерiйська нiч нiколи не мине, а вiн отак стоятиме i жеврiтиме своєю мукою, своїм горем.
      Яворович повернув голову в бiк принишклого моря i аж скрикнув од несподiванки. Воно все цвiло зеленими гiлочками! Це дуже красиво - з глибини чорного мороку виринає одна пара, потiм друга, за ними ще й ще.. Ось вони пiдпливають до берега, виходять з води, наближаються спочатку до свого Могутнього Захисника, а потiм проходять повз того, що самотньо жеврiє, повернувшись до моря. Ходи їхньої не видно, вони нiби пливуть у повiтрi нiжно-зеленi вiзерунки линуть у цiлковитiй тишi i вiд цього здаються якимись нереальними, ефемерними.
      Десь у самiсiнькому Петровому серцi починає звучати музика - тиха, нiжна, як струмочок, що пробивається помiж травою. Струмок бiльшає, повнiє, i Петро починає стиха наспiвувати якусь мелодiю, наспiвує в такт руху Синiв Риби, що виходять i виходять з моря на суходiл.
      - Ех, якби симфонiчний оркестр... - Це ж венерiйська Вальпургiєва нiч!
      Видовище продовжувалось кiлька годин.
      Петро дивився цю мiстерiю i линув думками на Землю. Все-таки людству пощастило: воно має кращу планету! Хоч земна природа i не така щедра, людям доводиться пристосовувати її до своїх потреб, зате ж вони не схованi, як зерно в стрючку, перед очима людей - безмежнiсть космосу... Що, якби оцим венерiйцям показати космiчний простiр, пронизаний свiтлом?
      Повз нього пливли i пливли пари, а його ятрило одне: як їх вивести на сонячнi гони?
      Коли пройшли останнi Сини Риби, той, що вiдсвiчував рожевим, пiдступив до Яворовича i, звичайно, повернувся спиною. Петро обернув його, той сiв поруч i все торкав Петрову руку. Що вiн цим хотiв сказати, Яворович не розумiв, але щось, мабуть, дуже для нього важливе. Вiн явно хвилювався рука його злегка тремтiла. Ще гострiше вiдчув Петро їхню велику бiду вiдсутнiсть звукової мови Самi вони якось спiлкуються, але як? Iнколи Яворовичу починало здаватися, що це вiн втратив здатнiсть говорити, що при аварiї з ракетопланом його контузило. Тодi починав розмовляти сам iз собою або спiвав. Переконувався, що цiлком здоровий, адже чує власний голос. I все-таки нiяк не мiг збагнути, чому ж не чують вони?
      Рожевий супроводжував Яворовича в мiсто, зайшов до вiдведеного йому покою. Щось таки його дуже тривожило, бо не вiдступав i на крок. Це зацiкавило Петра, i вiн пильно приглядався до його жестiв.
      Принесли гiрлянду якихось фруктiв, нанизаних на гнучку лозинку. Як тiльки Петро простягнув руку, щоб розпочати вечерю, Рожевий вiдсунув ту гiрлянду, показав, нiбито їсть, а тодi враз упав на пiдлогу i зобразив сон. Виходило, що цi плоди сприяють сну, а вiн не хоче, щоб гiсть спав. Але чому, з якою метою?
      Незабаром, коли Рожевий вдався до графiки, Петро почав потроху розумiти його. Iз тих численних каракуль, якi важко назвати малюнками, виходило, що в кожного у цьому мiстi є подруга (дружина, кохана), тiльки в Рожевого нема вона якось потрапила до Головатих i перебуває тепер у Захмарнiй Країнi. Як це сталося, Петро не зрозумiв, та це його не дуже й цiкавило. Головне вiн зрозумiв добре: Рожевий просить допомогти визволити свою кохану. Облишити все i пiти в Захмарну Країну.
      Яворович усмiхнувся: от що значить почуття та ще й на Венерi! Але пропозицiя Рожевого дуже зацiкавила його. Намалював лiтака в хащах. Рожевий одразу ж погодився повести його туди. Петро показав, що в Захмарну Країну вони полетять на ракетопланi.
      - Розумiєш, друже. - злегка поляскав його по спинi, - ця штука швидко донесе нас в Захмарну Країну! Та й там з апаратом буде легше...
      Здається, вiн зрозумiв. Сам накреслив на плитцi ту мiсцевiсть, де впав лiтак, i Петро побачив, що на шляху до ракетоплана лежить двоє мiст. Мовчки тицьнув пальцем. Тодi Рожевий стер мiста, стер усе, що було накреслено i пiдвiвся. В усiй його постатi, сповитiй жеврiючими спiралями, була рiшучiсть. Вiн почекав, доки збереться його Брат (Яворович складав скафандр), з тодi сторожко повiв його з примiщення Через кiлька хвилин вони вже йшли лiсовою стежкою
      Де й дiлася Петрова втома! В темрявi густої венерiйської ночi вiн ступав навмання, але енергiйно. Був упевнений, що до ранку вони доберуться до лiтака, i Рожевий допоможе пiдготувати його до старту... А побувавши в Захмарнiй Країнi, Петро шугне до свого рiдного "Астероїда"!
      Стежина вiддiлялася вiд чорної стiни дерев блiдими свiтними шнурами. Петро бачив поперед себе рожевi спiралi венерiйця, i в думцi спливали картини їхньої нiмої мiстерiї на березi моря. "А в кабiнi ж кiноапарат... - з жалем подумав Яворович. - Який фiльм уже був би!".
      ДОЛИНА ПРЕДКIВ
      Цiлу нiч Рожевий i Яворович iшли без перепочинку. Обходячи i селища, заглиблювалися в хащi, полохали сонних тварин, i тодi Петро милувався жовтогарячим свiтiнням їхнiх очей. Iнколи золотi горошини креслили траєкторiю в повiтрi - то розбудженi птахи перелiтали з дерева на дерево. Було задушливо, Петро спочатку розстебнув комiр сорочки, а згодом i зовсiм її скинув. Але втома не брала його, i вiн подумав, що Венера таки має менше тяжiння, бо на Землi вiн би такого марафону не витримав. Ноги, правда, поболювали, але ж пройдено, мабуть, сотню кiлометрiв!
      По тому, що рожеве свiтiння одягу венерiйця помiтно поблiдло, Петро здогадався, що починає свiтати. I справдi, повiтря поволi свiтлiло, наче хтось фiльтрував його, вiддiляючи темну густину. Тепер уже можна було розрiзнити чорно-синi стовбури дерев, якi виринали з жовтавої iмли. Темрява ще чигала в гущавинi, а там, де лiс рiдший, ставало зовсiм видно.
      В гайку карликових дерев, що сягали Петровi до колiн, венерiєць зупинився. Петро втомлено стежив, що вiн робитиме. Рожевий, вiдхиляючи цупке гiлля, дивився на коренi дерев. Ось вiн обережно взяв якийсь плiд, схожий на товстелезного опенька, тiльки без голiвки, i пiднiс його Петровi. Космонавт, не знаючи, що воно й до чого, поклав на долоню i почав роздивлятися. Тим часом венерiєць знайшов ще одного такого "опенька" i показав Петровi, як зняти тоненьку плiвочку, що вкриває м'якиш. Почистили. Венерiєць почав потроху вiдкушувати i смакувати, як ото в нас смакують морозивом. Петро вкусив i собi i вiд задоволення аж прицмокнув. М'якiть цього "опенька" танула на язицi, а сiк нагадував шампанське Здалося, маленькi бульбашки якогось газу вибухають у ротi, i прохолода ллється в груди. Яворович вiдчував, як його покидає втома, як м'язи наливаються новою силою.
      Другого "опенька" знайшов уже сам - вони туляться внизу стовбурiв, i не розбереш, чи ростуть з грунту, чи на деревi. "От планета - справжня теплиця! Якби знаття як його садити, - подумав Петро, жадiбно кусаючи, - може б, прийнялося на Землi..."
      Хотiв поласувати ще одним, але венерiєць жестами показав, що бiльше, не радить. Тiльки тепер Яворович вiдчув, що в нього трохи паморочиться голова, наче вiд легкого сп'янiння.
      - Ну, гаразд, - обiзвався до Рожевого, - соком почастував, тепер давай їсти!
      Той нiби зрозумiв жарт, бо як тiльки вони вийшли з плантацiї карликових дерев, нарвав довгастих плодiв, на смак не то банани, не то грушi, їли на ходу, щоб надолужити прогаяний час.
      В розпалi жовтавого безтiнного дня вступили в гiрську мiсцевiсть.
      Стежка в'юнилася вгору, обминаючи кругле, як голови, камiння, вкрите густою сiткою рослинностi. Взагалi, рослини на Венерi надзвичайно активнi вони вкривають усе: i горби, i долини. Ото тiльки не ростуть на прибережному пiску, а то всюди буяють та ще й у кiлька поверхiв: однi вистелюють грунт, iншi здiймаються над ними на 2-3 метри, ще iншi - сягають у височiнь. Планета й справдi нагадує теплицю, в якiй природа поставила гiгантський експеримент по вирощуванню найрiзноманiтнiших рослин.
      На поворотi Петро зупинився не так вражений, як здивований: через рiдколiсся вiн побачив роззявленi пащi гiгантських рибин, а в них помiтив постатi венерiйцiв. Навiщо ж туди йти? Вiн i так увесь час вiдчуває себе втiкачем, а тепер...
      Хоч Петро стояв мовчки, проте Рожевий вiдразу вiдчув, що вiн не йде, i обернувся. Яворович вказав йому на селище. Венерiєць пiдiйшов, торкнувся його нiг i пiшов уперед. Петровi нiчого не лишалося, як iти слiдом.
      Стежка вивела їх у долину, до пiднiжжя високих скель. Тепер Яворович побачив, що "рибини" видовбанi в скелях, чи, може, то природнi печери, а тiльки вхiд оформлено в традицiйному стилi. Здавалося, величезнi "рибини" видираються з-пiд гiр i нiяк не можуть вирватись. Якими засобами досягалось враження руху, космонавт не мiг визначити, але це - перше враження, яке вiн вiдчув, кинувши погляд на широко роззявленi кам'янi пащi. "Рибини" пливуть, хоч i не зрушують з мiсця, пливуть, хоч на їхнiх спинах - важеннi гори. Подiбного Яворовичу ще не доводилось бачити, i вiн у думцi дивувався, що тут є такi будiвничi.
      Спробував полiчити отвори: один, два, три, чотири... Далi не видно було в жовтiй iмлi, може, їх там хто зна й скiльки. Велике мiстечко i - якесь дивне. Постатi венерiйцiв у пащах застигли, наче прислухаються до чогось, нiхто й не зворухнеться.
      Рожевий раптом зупинився, не дiйшовши до скелi метрiв п'ятдесят, почав жваво жестикулювати руками, потiм обернувся i сiв спиною до печер. Петро торкнувся його плеча, але вiн навiть не глянув на нього. Щось таємниче, побожне було в усiй його постатi. Особливий настрiй охопив i Яворовича, вiн мимоволi пройнявся урочистiстю хвилиш: I жовтий оцей серпанок, i поза Рожевого, i непорушнiсть отих, що в скелi,- все це наповнювало душу якоюсь невимовною тугою. I це була туга неземна, може, це навiть i не туга, а щось iнше торкнулося гарячого серця iнопланетної iстоти.
      Щоб звiльнитися вiд цього почуття, Петро стряснув головою i рушив до ближчої печери.
      В широченнiй пащi - тiсний натовп венерiйцiв, вони нiмо дивляться на нього, але жоден не обертається спиною. Що це має означати? Може, вони тепер вважають його своїм ворогом?
      Яворович пiдступає ближче - не рухаються. Стоять плече в плече, тiльки вузький прохiд посерединi залишили. I те, що по цьому проходу нiхто не рухається, що вiн зяє, як нацiлена в тебе чорна трубка, ще дужче пiдсилює гнiтючiсть моменту.
      Вийняв лiхтаря i, пересилюючи себе, пiдiйшов до самiсiнького входу. Мурашки пробiгли в нього по шкiрi, коли побачив, що ясi цi венерiйцi мертвi. Пiднiс лiхтаря, бризнув слiпучим промiнням в застиглi обличчя - вони тiльки багряно сяйнули сухими очима. Петровi здалося, що на якусь мить мумiї ожили, що вони зараз заворушаться i тодi станеться щось страшне. Але мертвi стояли непорушно.
      Яворович пiшов у прохiд, присвiчуючи собi лiхтарем. Iти було моторошно, але вiн iшов i йшов, наче його магнiтом тягло у темну глибiнь. Поступово заспокоївся, навiть торкав мумiфiкованi постатi. Вони були твердими, як камiнь, жодна мумiя не розсипалась на порох. По обох боках проходу стояли на вiчнiй вартi воїни Країни Щитiв. "Це i гiгантський мавзолей, - думав Петро, iдучи в глиб печери, - i музей iсторiї. Це ж їхнi герої, що боронили свою землю, може, протягом багатьох столiть..." I скiльки вiн не йшов - перед ним усе зблискували багрянцем їхнi сухi очi. Здається, цiй печерi й кiнця не буде. Яворович вернувся i, вийшовши з цiєї гiгантської гробницi, полегшено зiтхнув.
      Упевнившись, що венерiєць так само сидить, заглиблений у себе, космонавт обдивився ще кiлька жител мертвих. I всюди бачив нескiнченнi лави мумiй. їх тут не тисячi, а, мабуть, мiльйони. Певне, всiх своїх предкiв поселили тут шанобливi венерiйцi Країни Щитiв. Тепер Яворович здогадався, чого Рожевий, перед тим як розпочати велике дiло, прийшов вiддати шану своїм предкам. Про що вiн зараз думає, непорушно сидячи перед ними? Може, вiн вбирає в себе їхню вiдвагу i мужнiсть? Чи, може, дає мовчазну присягу боротися проти напасникiв так, як боролися вони?
      Нарештi венерiєць пiдвiвся i твердим кроком пiшов до печери. Повернувся iз сизою трубкою i жмутом стрiл у руцi, за плечима висiв трикутний щит. Петровi кортiло спитати: в кого вiн узяв зброю - у брата? батька? дiда? Але як спитаєш, коли в них тут немає звукової мови...
      Там, де стежка повертає в хащi, Петро оглянувся на Долину предкiв, повиту жовтавою iмлою. "Рибини", як i перше, виривалися iз скель у широкий свiт... Помiтив i групу венерiйцiв, що йшли внизу - мабуть, принесли ще когось iз полеглих. "Цiкаво, як вони мумiфiкують? - подумав Яворович. - При нагодi треба дiзнатися".
      Знову пробиралися хащами, пильно оглядаючи мiсцевiсть, щоб не потрапити в яке-небудь поселення. Мабуть, Рожевий був упевнений, що їх розшукують.
      Побачивши дерева-антени, Петро стрепенувся: це ж той лiс, куди вiн упав i де його поранили завзятi сини Країни Щитiв! Тепер трубчастi дерева оточували їх з усiх бокiв. Молодець Рожевий - привiв! Але чому вiн так скрадається, як леопард? Навiщо вiн затис пiд пахвою свою смертоносну трубку? Петро вдивлявся у жовту iмлу, сподiваючись побачити крило лiтака, i груди йому розпирало хвилювання. Думав про свiй апарат, як про живу птицю, яка давно вже чекає на нього. Може, хоч тепер вдасться налагодити зв'язок з "Астероїдом"...
      Нарештi крiзь густий серпанок помiж темно-синiми трубами дерев забiлiло крило його лiтака! Петровi нараз привидiлось, що воно схитнулося. Та це, мабуть, вiд того, що вiн так швидко iде... Он воно бiлiє, наче сонячне вiтрило!
      СВIТЛО ПРОТИ СПИСIВ
      Петро почув якийсь приглушений шум, але не встиг добре прислухатись, як щось шугнуло в повiтрi i бiля них угруз дебелий спис. Рожевий блискавично скочив за стовбур i пiд його прикриттям почав одстрiлюватись iз своєї трубки.
      Яворович став за товсте дерево, вийняв iз скафандра лiхтаря. У вiдповiдь на стрiли Рожевого летiли списи. Придивившись, Петро помiтив Голомозих, що ховалися за деревами метрiв за п'ятнадцять звiдси. "Чого їм тут треба? - тривожно подумав Яворович. - Невже й вони дiзналися про лiтак?" Перебiг до iншого дерева, ближче. Виглянув - так i є, цiлий натовп порається бiля апарата, а цi, що зi списами, очевидно, прикривають їх. Там i сям помiж деревами лежать убитi - i Голомозi i Волосатi, видно, бiй зав'язався перед приходом Петра i Рожевого. От клятi, вирiшили захопити лiтака!
      Яворович дiяв обачно, але рiшуче. Оглянувся - його супутник причаївся за деревом позаду, значить, йому не зашкодить... Пiдняв лiхтаря i ввiмкнув свiтло, не мазера, а рефлектор Слiпуче промiння просвiтило лiс, i вороги, покидавши списи, затуляючи обличчя руками, кинулися врозтiч. Деякi натикалися на дерева, стукались об них .своїми голими головами, i Петро з жалем подумав, що цi - ослiпли. З жалем, бо вiн не хотiв їх калiчити, а тiльки налякати. Блиснув ще раз, ще, i свiтло погнало голомозих воїнiв так, як ото вiтер жене пушину. Охопленi безмовним жахом, вони забiгли, мабуть, безвiсти.
      Петро, а за ним i його супутник, пiдiйшли ближче до лiтака. Тi, що порались бiля нього, певне, не помiчали їх. Рожевий спрямував туди трубку, i коли б Яворович вчасно не зупинив його - отруйна стрiла вразила б чиєсь сухорляве тiло. А навiщо це - адже вони без списiв, та й не треба їх розганяти, хай спочатку витягнуть лiтака...
      Ставши за деревами, Яворович i Рожевий мовчки спостерiгали за роботою. "А цiкаво, що вiн подумав, коли я розiгнав голомозих? - мiркував Петро. Та, правда, вiн не повинен дивуватися, адже я для них - Могутнiй Захисник..."
      Голомозi робiтники працювали мляво, але методично, без метушнi. Одна група вибирала грунт бiля загрузлого крила, а iнша, накинувши мотуззя на крило, що стирчало вгору, тягнула його на себе. Крило ледь помiтно схитнулося, опустилося трохи i знову стало непорушним. Плетиво мотузкiв натягнулося струнами.
      "Нiчого, дiло йде... - радо подумав Петро. - Налягайте, налягайте, якби тiльки вашi шворки не порвалися. А поставите так як слiд, я вам продемонструю його лiтальнi якостi, довiку не забудете!"
      Пiдiйшов ще ближче - хотiлося краще розглянути цих нещасних, що колись були вiльними особами, а тепер, мов роботи, слухняно виконували чужу волю. Дивився на їхнi застиглi, як маски, обличчя i думав про Головатих, думав з якоюсь ворожiстю i тривогою. Хотiлося бiльше дiзнатись про них, навiть вивчити їхнє життя, але водночас внутрiшнiй голос застерiгав од цього. Подих небезпеки холодив серце.
      Ще раз схитнулося крило, ще, помiтно опустилося.
      Якiсь вони жорстокi, бездушнi iстоти, отi Головатi. Пiдкорили собi всю планету, навiщо їм iще Країна Щитiв? Мабуть, щоб не було прикладу для iнших, не iнакше. Яворович вiдчував, як у ньому накопичується i закипає ненависть до поневолювачiв. Ще жодного з них вiн не бачив, а вже ненавидiв їх всiєю душею.
      Крило осiдає, осiдає, лiтак вирiвнюється.
      Петро наче дивиться нiму кiнокартину - Голомозi працюють мовчки.
      Ще зусилля, ще!.. Готово! Апарат стоїть горизонтально.
      Яворович оглянувся на свого товариша - Рожевий наче прикипiв до темно-синього стовбура. Але як тiльки Петро рушив до ракетоплана, вiн почапав за ним, немов тiнь. Трубка його темнiла пiд лiвою пахвою, готова почастувати стрiлою кожного, хто стане на завадi. Але оцi Голомозi були беззбройними. Вони нiби й не бачили Яворовича i його супутника продовжували поратись бiля апарата.
      Радiсними, енергiйними кроками пiдiйшов Петро до кабiни - наче до свого дому. Та воно ж так i було: лiтак - це не просто собi засiб транспорту, це те, що зв'язує його з Землею, це, власне, часточка рiдної планети, її осколок.
      Вслiд за Петром до кабiни легко вскочив i Рожевий.
      - Ну як? - обернувся до нього Яворовим. - Подобається? А ось як встановлю турбiну вертикального пiдйому - отодi побачиш!
      Рожевий у вiдповiдь беззвучно поворушив тонкими губами i почав стежити за Голомозими.
      А вони зняли своє мотуззя з крила i вовтузились бiля носа лiтака.
      Яворович на них не зважав, у нього був свiй клопiт. Витяг ящика з турбiною, дiстав iнструменти. Робота хоч i не складна, але кропiтка. По-перше, треба змонтувати два диски турбiни, по-друге - вертикально встановити вал, що передаватиме до неї зусилля мотора, по-третє - прикрiпити турбiну до кронштейна. Флянцi, фi-радо, прокладки - все це треба старанно пiдiгнати, добре закрiпити. В кабiнi тiсно, не розвернешся, та ще й Рожевий... Ну, нiчого, Петро натренований, справиться.
      Працював гарячково, пожадливо. Нарештi вiн таки вирветься до своїх! Розвiдає Захмарну Країну, допоможе, якщо вдасться, Рожевому, а потiм кулею шугне у високостi i, набравши першої космiчної швидкостi, вийде на орбiту супутника. Це все так, але ж не так просто знайти i наздогнати "Астероїда"...
      Зiгнувшись у три погибелi i насадивши на шпильки флянець вала, Петро затягував гайки i мiркував про те, що без радiозв'язку не обiйдешся, що без попереднього обчислення траєкторiї польоту можна вискочити на орбiту, але не на ту... А пального... де вiзьмеш пального для нових спроб? Зв'язок, зв'язок - iнакше на Землю не повернешся. А життя поза рiдною Землею, поза своїм суспiльством - це, власне, i не-життя, це загибель.
      Нарештi з флянцем упорався. Тепер треба встановити кронштейн iз запресованою втулкою. Всi цi деталi легкi, з синтетичних матерiалiв. Але чому Петро нiяк не може поцiлити лапою кронштейна в гнiздо? Вiн же тримає його без напруження, легко... Тiльки тепер помiтив - лiтак похитується! Це здивувало Яворовича. Вiн пiдвiв голову i здивувався ще бiльше: апарат не просто похитується, вiн рухається! Повiльно, iз швидкiстю пiшохода, але сунеться вперед по широкiй просiцi ("I коли вони її прорубали!").
      Венерiєць зiщулився, як звiрок, що потрапив у пастку. Петро вибрався з кабiни, поглянув пiд фюзеляж - Голомозi позгинали голови i, пiдставивши плечi пiд срiблясте тiло лiтака, несуть його на собi. Де в них стiльки сили взялося?
      Ошелешений Петро сiв у своє крiсло. Вiн не знав, що робити. Завести мотор - небезпечно. I їх поб'є, i машину. Вискочити та розiгнати їх за допомогою лiхтаря? Це, мабуть, найкраще.
      Вилiз з кабiни, постояв на крилi - воно ритмiчно похитується: вгору, вниз, вгору, вниз - сковзнув на м'який грунт i забiг наперед.
      - Стiйте! - закричав з усiєї сили.
      А вони йдуть, наче це їх i не стосується. Петро бачить сотнi напружених нiг, наче вони приросли до апарата i тепер носитимуть його вiчно.
      - Стiйте! - Петро пiднiс над головою руку. Голомозi не зупинялися.
      - Ну, що ж, - говорив сам до себе космонавт, - я вас попередив.
      Пiдняв лiхтаря i ввiмкнув свiтло.
      Слiпучий снiп сизуватого промiння освiтив переднi постатi, але голови в них дуже нахиленi, аж до грудей, i Голомозi, мабуть, побачили тiльки блiдi вiдсвiти.
      Яворовим вiдходив задом i все бив i бив їх промiнням, але лiтак не зупинявся. Трохи похитуючись, вiн сунув просто на Петра, i пiлотовi довелося вiдступити набiк.
      Прикусив губу, напружено думаючи. Була мить, коли вiн хотiв пустити в дiю мазера. Але схаменувся, помiркував i вирiшив, що ще встигне. Цiкаво, куди вони прямують?
      Знову зайшов наперед, нагнувся i присвiтив їм прямо в обличчя, в сухi блискучi очi. Нiхто не зупинився, навiть не клiпнув. I Петро помiтив якусь автоматичнiсть їхнiх рухiв, вони ступають своїми тонкими ногами, як сновиди. Придивився до їхнiх напружених лиць i охнув: усi цi Голомозi загiпнотизованi! Якась стороння могутня воля керує їхнiми рухами... Яворович мимоволi озирнувся навколо. Нiде нiкого. Тiльки жовтава мла сповиває оцей дивовижний лiс та розмiрено шурхають кроки:
      - Шу-у-рх, шу-у-рх...
      - А хай вам грець! - вигукнув Петро. - Побачу, що буде далi.
      Залiз у кабiну. Венерiєць похитувався, наче п'яний, грiзна трубка його i стрiли валялися на пiдлозi. Придивившись, Петро помiтив - Рожевий притупує ногами i не безладно, а в такт, як отi, що несуть лiтака, - шу-у-рх, шу-у-рх... "I його захопило... - подумав Яворович. - А мене все-таки не бере, не бере... Може, дати йому нюхнути нашатиря?" Вiн уже був потягся до аптечки, але рука не досягла, треба встати, пiдвестися, а йому не схотiлось. Та й навiщо розбуркувати бiдолашного? Адже вiн, мабуть, дуже стомився - ого, скiльки вони з ним протюпали...
      - Шу-у-рх, шу-у-рх...
      Заколисує. Петровi теж хочеться подрiмати пiд оцей шурхiт, руки й ноги якось обважнiли, потерпли. Вiн зручнiше вмощується в сидiннi, простягає ноги. Згадує, що не закiнчив монтувати турбiну, але ця думка ковзнула по його свiдомостi, як легка хмарина в чистому небi. Встигне, вiн ще встигне, хай тiльки несуть. Бач, як плавно похитується лiтак:
      - Шу-у-рх... шу-у-рх...
      Ноги його починають вiдбивати такт - спочатку помаленьку, а потiм дужче i дужче. Так продовжується доти, доки вiн не цокнув каблуком по чомусь металiчному. Цей цокiт порвав павутину зацiпенiння - Петро здригнувся, схопився, потер долонею чоло. Ох, i штукарi! Мало й його не приспали... Чи, може, це просто втома?
      Поспiшаючи, щоб не передумати, Яворович дiстав пляшечку нашатиря, понюхав сам, а потiм тицьнув пiд нiс венерiйцевi. Той схопився, як ошпарений. Постояв, оторопiло озираючись навколо, а тодi швиденько схопив трубку i стрiли. Озброївшись, витяг iз складок своєї одежi два "гриби" одного подав Петровi, а другого почав сам їсти. Живлюча волога одразу вiдсвiжила Яворовича. Кожен м'яз у нього забринiв силою, думки з'являлися чiткi, як блискавки.
      Найперше - треба оберiгати свою свiдомiсть, зосередити силу волi, щоб дiяти, дiяти. Закiнчити монтаж турбiни вертикального пiдйому. Налагодити зв'язок з "Астероїдом".
      I Яворович з подвоєною енергiєю взявся за роботу.
      ЗАХМАРНА КРАЇНА
      Свiтало. Петро розплющив очi i з подивом помiтив, що свiтанок не жовтий, а бiлий. Вiдхилив шолом скафандра, вiдсунув прозору шторку кабiни. Вгорi помалу обертались диски турбiни - вiн таки змонтував її! Загiпнотизованi Голомозi iшли з ракетопланом на плечах, а вiн робив своє дiло. I не подумав про вiдпочинок, доки не встановив турбiни. А тодi закрився в кабiнi i заснув. Рожевий спав i зараз.
      Виглянувши з кабiни, Яворович побачив, що тепер апарат несуть пологим схилом високого узгiр'я. Внизу - суцiльнi сувої хмар, десь пiд ними i сизi лiси, а тут - кам'янистий бiк гори, обплетений голубою сiткою чiпкої рослинностi. Повiтря прозоре, хоча небо вистелене тугими пасмами хмар. На вершинi гори бiлiють якiсь велетенськi кулi - чи камiння, обшпуговане дощами?
      Яворович здогадався, що саме там, де ото громадяться бiлi кулi, i починається Захмарна Країна. Вона, мабуть, розкинулась на високогiрнiй мiсцевостi, вiдгороджена знизу й зверху потужними пластами хмар. Нижнi вiддiляють її бiд поверхнi планети, верхнi - вiд космосу. "Ну, що ж, - думав Петро, вдивляючись в її бiлу стiну, що потроху наближалася i виростала аж до хмар, - побачимо твої дива!.."
      Лiтак ритмiчно похитувався, Голомозi несли його нагору, здається, з такою самою швидкiстю, як i по рiвному. Чи вони вiдпочивали? Чи, може, їм дали змiну? Петро цього не знав, але як би там не було, а запас енергiї в них, очевидно, невичерпний. Залiзна воля їхнiх господарiв витискує з них стiльки сили, скiльки потрiбно.
      До вершини вже рукою подати.
      Яворович виразно бачить, що то не камiння бiлiє, а якiсь кулi. Ось одна поруч... З якого ж вона матерiалу зроблена? Петро вдивляється в напiвпрозору плiвку, бачить там якiсь розпливчастi плями, але не може роздивитися що то.
      Лiтак уже рухається по рiвному плато. Багато куль бiлiє над жовтими гаями - аж до самiсiнького обрiю. Повiтря тут чисте, прозоре, видно далеко. Ген-ген темнiє, нiби замикаючи оцю квiтучу рiвнину, якась зубчаста стiна чи то архiтектурна споруда, чи, може, скелi. Нiжно-жовтi дерева обступають кожну кулю, i здається, що то й не куля, а гiгантська бiла квiтка чи коробочка бавовника. Кулi розташованi досить далеко одна вiд одної; помiж ними снують Голомозi, наче тiнi, наче безтiлеснi примари. I кожен з них несе якийсь вантаж, - що саме - Петровi важко розiбрати.
      Ракетоплан раптом перестав похитуватись, зупинився i плавно лiг на майданчику, оточеному живою огорожею iз жовтих кущiв, правда, бiльше схожих на пучки дроту. Поряд з апаратом здiймається величезна куля. Петро окинув її поглядом i вiдчув, що в душу йому заповзає якийсь тривожний неспокiй, недобре передчуття. "От, значить, i прибули... - подумав, щоб заспокоїти себе. - Цiкаво, цiкаво..." А сам поглядав на Голомозих, що, поставивши лiтака, гуртувалися осторонь. Очi в них були розплющенi, але Петровi здалося, що цi бiдолашнi ще й досi сплять. Ось вони, як по командi, повернулися в один бiк i пiшли. Заворушився i Рожевий у кабiнi. Поглянувши на кулю, що бiлiла майже над самiсiньким апаратом, вiн затиснув свою чорну трубку пiд лiвою пахвою i схопив стрiлу, готовий до бою. Петро машинально стиснув у кишенi металiчний корпус мазера. Та враз Рожевий випустив з руки стрiлу, i вона впала пiд ноги. За нею покотилася i чорна трубка. Рожевий подрався до виходу, але Яворович швидко закрив шторку кабiни, i вiн безпорадно мацав її сухенькими руками. "Що це з ним дiється? - здивувався Петро. - Чи не збожеволiв?" Рожевий судорожно вхопився за його лiкоть i притулився до плеча, нiби ховаючись вiд удару. Потiм запустив пальцi у свiй високий чуб i закрив ним чоло. Пiсля цього вiн полегшено зiтхнув, вiдсунувся i, обравши спокiйну позу, затих.
      Петро обернувся до кулi i невiдривно дивився на її бiлу, трохи шершаву поверхню. Уява чомусь малювала величезну голову, сховану за цiєю поверхнею, i пильнi, пильнi очi Тi очi дивляться просто в душу, пронизують усе тiло, нiби рентгенiвським промiнням, i Яворович вiдчув, що цi променi переносять думки, що вони освiтлюють кожну клiтину його органiзму, кожну звивину мозку. Променi тих очей промацують його мозок, наче читають книжку.
      Йому страшенно схотiлося спати. Очi самi заплющуються, голова хилиться, хилиться, i свiдомiсть затьмарюється якимось легким туманом. Той туман заважає дивитись, сплутує думки, сповиває в густий серпанок - все бiльше, густiше... I хтось шепоче: "Спи, спи... Чого ж не поспати, адже ти так натомився... Спи, спи..."
      I вже б заснув Яворович, та раптом спалахнула думка: "Це ж гiпнотичний сон!" Спалахнула, наче маяк над темними водами, i сонливiсть одразу пропала. "Тримайся, тримайся, Петре! - наказав сам собi. - Ти маєш мiцну волю, ти можеш засвiтити в своєму мозку тисячi маякiв, i вони не дадуть тобi спати!"
      "Спати, спати, спати..." - слово закрутилося в думцi, в уявi з'явилися маленькi друкованi лiтери: спати, наче десь далеко, далеко. Вони прикували до себе всю Петрову увагу - крутяться, наче колiщата, наближаються, бiльшають, витягуються, i вже перед його внутрiшнiм зором - велетенське коло з цих лiтер - СПАТИ. Вони налягають на свiдомiсть, в сизому серпанку один по одному гаснуть маяки, гаснуть, i Петро от-от пуститься берега, порине в iмлу... Але нi - один маяк не гасне, спалахує з новою силою! Тiнi розпливаються. "Ага, он ти як! - думає Петро. - Вчепився за слово? Ну, то я не буду його повторювати, я викидаю його з голови, чуєш? - викидаю! Бадьорiсть, бадьорiсть! Я не хочу... нi, нi, я не повторю цього слова, я його вже викинув геть. I ти облиш цi фокуси, бо я нiколи не змирюся з насильством!"
      Встав, потягнувся, струшуючи з себе рештки сонливостi, хотiв розбуркати i Рожевого, але той був так глибоко загiпнотизований, що, коли б не дихання, то Петро подумав би: мертвий. Залишив його в кабiнi, а сам вибрався назовнi i шторку закрив.
      Дихнув на повнi груди - повiтря тут якесь приємне, дихати легко - i несподiвано подумав: "А чи я по своїй волi вийшов оце з кабiни? Чи, може, це менi наказано? Ану, чи зможу повернутися назад?"
      Спритно скочив на крило, вiдсунув шторку i ступив у кабiну. Окинув оком панель з приладами. Остаточно впевнився, що його воля витримала поєдинок, що вiн сам керує своїми вчинками i думками. Почав послiдовно обмiрковувати становище. Вiн може звiдси стартувати, може перелетiти в якусь незаселену мiсцевiсть i там спокiйно налагодити рацiю. Варто лише натиснути на кнопку пуску... Та й справдi, на бiса йому цi Головатi? I так є що розповiсти на "Астероїдi", хiба неправда? Але iнша думка не могла з цим погодитись. Як же це так - ось поруч дивовижнi iстоти, якi пiдкорили собi майже всю планету, i не вивчити їх. навiть не побачити? Це боягузтво. Полетiти - значить вiдступити, втекти!
      Яворович вирiшив не тiкати.
      Вийшов з лiтака i попрямував до кулi. Вiн здогадувався, що Головатi мають якусь велику розумово-бiологiчну силу, що вони дiють через психiку i якщо надумають боротися з ним, то доведеться нелегко... Та холодок вiдчайдушностi пiдганяв його вперед. Одну спробу вiн уже вiдбив, це по-перше, а по-друге - навiщо їм боротися з ним?
      Хiба їм самим не цiкаво дiзнатися про iнший свiт?
      Ось вона, бiла куля! Здiймається, як нерозкрита квiтка лотоса, на висоту, може, метрiв десяти чи бiльше. Схожiсть iз квiткою посилюється ще й тим, що вона нiби виростає з якогось кореня - он його добре видно внизу.
      А де ж вхiд? Яворович обiйшов навколо, пильно приглядаючись до шершавої бiлої поверхнi, але нiякого отвору чи навiть натяку на нього не побачив.
      Обiйшов ще раз, обдивився пружки, що меридiанами обхоплюють кулю, входу нiде нема. Трохи пригнувшись (щоб не торкнутися кулi), пiдiйшов до кореня - знизу теж нiякого отвору нема. То, може, це зовсiм i не житло Головатих, а якась рослина? "Хiба чикнути по нiй гострим ножем?.." Тiльки Петро подумав про це, як сам вжахнувся. Одiйшов до апарата, довгенько стояв замислений. Потiм узявся в боки i гукнув до кулi:
      - А що - ховаєшся?
      "В тебе допитливий iнтелект" - виразно, чiтко вiдчув Петро чиюсь, не свою думку. Це було дивовижно: вiдчути в своєму мозку порух чужої думки. Дивовижно i навiть лячно.
      Петро озирнувся: може, хто заговорив? Нiкого. Та й хто б же тут мiг обiзватися рiдною мовою? Знову кинув погляд на кулю - вона почала танути...
      ВЕЛИКИЙ РОЗПОРЯДНИК
      Пелюстки лотоса зробилися вгорi прозорими, як тоненький лiд, i в мiру того, як вони розтавали, - перед враженим Петровим зором проступали контури гiгантської голови. Пелюстки вкоротилися до половини, i тепер наш космонавт мiг бачити всю голову - вона скидалась на голий пуп'янок оцiєї величезної квiтки. Обличчя в цiєї голови маленьке, зморщене, як печене яблуко, зате голий череп страшенно великий, нiби роздутий; з-пiд його округлостi поблискує двоє очей, трохи нижче видно невеличкий отвiр, мабуть, нiс. а там, де мусив би бути рот, - синiє коротенька рисочка.
      Моторошно було дивитися на цю iстоту, але водночас Петро вiдчував i її велич. Щось притягувало його, наче магнiтом, i вiн одразу ж мобiлiзував захиснi сили свого iнтелекту. "Ти маєш величезний об'єм мозку, - думав Яворович, поглядаючи на олiмпiйськи спокiйну голову, що здiймалася над пелюстками,- але не в цьому головне. Колись кiбернетичнi машини у нас заповнювали цiлi зали, тепер - меншi за людську голову, а працюють незрiвняно краще. Мiй розум розвивається за своїми законами i не намагайся їх порушувати. Згода?"
      "Згода" - вiдчув думку-вiдповiдь, при цьому синя рисочка рота не ворухнулася.
      "Ви тут передаєте думки бiохвилями?" - хотiв лише подумати Петро, але таки голосно вимовив цi слова. I одразу ж усвiдомив вiдповiдь:
      "Так економнiше".
      Незвично, ну просто дико - розмовляти мовчки, i Яворовичу важко було втримати слова, що народжувались одночасно з думкою i вилiтали, як птицi. Вiн усвiдомлював, що цiй беззвучнiй природнiй радiостанцiї, якою є Голова, звуковi хвилi заважають, але кожного разу, як тiльки хотiв висловитись розкривав рота. Зрештою перестав гукати, а тiльки хапав повiтря. Коли б Головатий умiв смiятися, то, безперечно, насмiявся б уволю. Але на його обличчi не вiдбивалося нiяких емоцiй, здавалось, вiн думав про щось своє i не звертав нiякiсiнької уваги на людину.
      Петро обiйшов кругом. На потилицi в Головатого побачив здоровенну гулю, покриту жовтою плiвкою. Ставши перед очима, продовжував мовчазну розмову.
      "Цiкаво, як ви опанували мою мову?"
      "Я заглянув у твiй мислячий апарат i позичив пам'ять".
      "Не точно висловлюєтесь, - зауважив Петро. - Коли б ви позичили мою пам'ять, то я б уже її не мав".
      "Я скопiював запас ваших символiв".
      "Оце вiрнiше".
      "Розкажи, що ви називаєте Землею", - попросив-наказав Головатий.
      - О, наша Земля - чудова! - пiднесено заговорив Петро, а тодi продовжував у думцi: - Приголублена Сонцем, вона буяє зеленню суходолiв, гойдає океани, повнi риб, а над поверхнею її - прозора атмосфера, в якiй лiтають птицi, шугають апарати, створенi людиною.
      "Ваше слово "Сонце" означає слiпучий диск. Що це таке?"
      Петро на мить зажмурився i уявив ранок. Не думав словами, а уявляв живi картини. Ось вiн дивиться з балкона на Київ. Ще тiльки четверта година, а небо пойнялося сяйвом, на його тлi вирiзьблюється золота макiвка Софiї, а внизу темнiє зелень садiв i паркiв. Щебечуть пташки, тiнi прозорiшають, i ось на чиєсь вiкно упав гарячий промiнь!
      Яскравий диск Сонця спливає вище i вище, i здається, що то й не диск, а отвiр у небi, крiзь який переливається океан свiтла, що виграє за голубою сферою...
      Потiм Яворович пригадав собi луки - в мiрiадах росинок виблискує Сонце; уявив сади, обтяженi яблуками - юнак труснув стовбур (а це ж вiн, Петро, в материному саду), i на його засмаглу спину разом з краплями роси посипались яскравi Сонця...
      "Так що ж таке Сонце?" - знову мовчазно спитав Головатий.
      "Сонце - велика Iстина, якої не знаєте ви, хоча й живете поруч з нею", - вiдповiв Петро.
      "Iстину ми вiдкрили, i образ її не диск, а хвиля".
      Петро уявив дiючу модель Сонячної системи: рухається в просторi свiтна сонячна куля, а навколо неї меншi кульки - планети - Меркурiй, Венера, Земля, Марс, Юпiтер, Сатурн, Уран, Нептун, Плутон...
      Голова спокiйно-величаво сприймала уявнi Петровi картини i схеми, потiм заронила йому думку:
      "Система ця досить чiтка, але звiдки вона з'явилась у твоїй пам'ятi? В глибинах нашої мудростi таких легенд немає. Ти - феномен i будеш доброю поживою для мозку. ("Поживою?"-Петро стиснув корпус мазера). Чого по всiй твоїй структурi побiгли струми? Поживою - значить об'єктом для вивчення".
      - I я хочу вивчати, - сказав Яворович.
      "Яблуко яблуню?"
      Петро подумав i вiдповiв:
      - А хоча б i так. Адже яблуко має в собi яблуню в потенцiї.
      "Якийсь могутнiй розум виткав тебе - оригiнальну загадку. Та я розгадаю, розгадаю".
      - Добре, - промовив Яворович. - Тепер дайте менi уявлення про себе: хто ви i що ви, яке ваше мiсце на цiй планетi?
      Деякий час вiдповiдi не було: чи Велика Голова не бажала вiдповiдати, чи, може, збиралась з думками. Нарештi Яворович одержав бiопередачу:
      "Ми - центр усього навколишнього свiту, джерело i мета, першопричина i наслiдок".
      "Ого!.. - щиро здивувався Петро. - Першопричина i наслiдок... А iншi народи, що живуть там, унизу? На них ви не зважаєте?"
      "Подивися вдалину по колу".
      Яворович почав дивитися. Спочатку нiчого, крiм сувоїв хмар i жовтої iмли, не бачив. Та ось, наче крiзь сiтку якогось величезного екрана, почали вирiзьблюватися далекi натовпи венерiйцiв - усiх отих Синiв Риби, Нащадкiв Тигра, Дiтей Грому - вони снували, наче комашня, роблячи свою буденну роботу. Петро переводив погляд все далi i бачив серед лiсiв, понад рiчками, вздовж морських берегiв скупчення їхнiх жител, - нiби пролiтав над планетою. Упiзнав i Країну Щитiв, побачив i високоволосих, якi спочатку хотiли вбити його, а згодом шанували, як посланця долi. Скрiзь, куди б не кидав погляд, помiчав дiяльних, невтомних iстот. Багато їх лiсовими стежками прямувало до Захмарної Країни, i плечi їхнi згиналися пiд тягарем нош.
      "Тепер поглянь, як ми зважаємо на них, а вони - на нас, як вони виконують волю свого Великого Розпорядника.
      Враз усi, де хто не був, обернулися обличчями до Захмарної Країни i вклякнули на колiна. I тi, що в селищах, i тi, що в лiсах, i тi, що в дорозi,- всi побожно опустилися на колiна.
      "Та вони моляться вам, як богу! - вигукнув Яворович. - Тiльки он тi, довговолосi, не зiгнулися!.." - додав, не приховуючи радостi.
      "Неймовiрно, але це так: довговолосi роботи вийшли з-пiд контролю... В них розвинувся iнстинкт до боротьби, хоча була запрограмована покора".
      Роботи? Це ошелешило Яворовича. Може, з хвилину вiн стояв мовчки. Далекi обрiї затьмарились, i тепер перед його зором були самi жовтавi хмари.
      "Та невже планета заселена роботами?" - скрикнув, дивлячись у напiвзаплющенi очi Голови.
      "Так, усi вони - витвiр нашого iнтелекту".
      "Але ж я бачив їх зблизька, це живi iстоти! - заперечив Петро. - Вони мають не тiльки розум, а й емоцiї".
      "Хтось вклав у твою пам'ять примiтивне поняття про роботiв як про механiчнi допомiжнi пристрої. От i зараз ти уявляєш собi незграбнi механiзми на зразок оцього твого робота. А насправдi найдосконалiшi роботи конструкцiї, створенi на бiологiчнiй молекулярнiй основi. Так, це живi iстоти, здатнi до розмноження i удосконалення. Вони творять свою культуру точнi науки, етику, естетику, фiлософiю. Але нiхто з них, навiть найрозвиненiшi екземпляри, не знає, що вони - роботи. Трапляються окремi генiальнi одиницi, яким вдається прочинити дверi Iстини, але їх вважають божевiльними i замикають за iстиннi дверi. I чим бiльше вони гукають: "Ми роботи", тим пильнiше їх стережуть. Бо самосвiдомiсть основної маси роботiв не може сягнути такого рiвня. Це ти знаєш i по собi.
      Яворович був такий приголомшений цими вiдкриттями, що в першу мить не звернув уваги на тонко замасковану iронiю Голови. Потiм змiст останньої коротенької фрази почав поступово прояснюватись у його свiдомостi. "Знаєш по собi"... Що це означає? Виходить, що вiн...
      - Нiчого мене морочити! - розсердився Петро. - Я не робот, чуєш, я людина!
      "Називай себе як хочеш. Але деякi можливостi в тебе навiть меншi, нiж у наших звичайних роботiв. Твiй голосовий апарат не здатний творити ультразвуки, а слуховий - їх сприймати".
      "Он воно що! - аж зрадiв Петро. - Значить вони розмовляють за допомогою ультразвукiв! А я думав: нiмi..."
      "Якщо бажаєш - я удосконалю твої рецептори: сприйматимеш найширший дiапазон звукових хвиль, бачитимеш iнфрачервону i ультрафiолетову гаму променiв. I це буде моя вiдповiдь тому, хто тебе прислав, твоєму авторовi".
      - Дивуюсь я, - спокiйно, з гiднiстю промовив Яворович, - невже отакий могутнiй розум не може осягнути тiєї iстини, що Всесвiт не обмежується однiєю планетою, що живуть i розвиваються iншi цивiлiзацiї...
      "Ти вагаєшся. Твоя пам'ять - мозаїка. Дуже сильний iнстинкт самозбереження. Заспокойся: втручатися у твою бiологiчну схему я не буду, так навiть цiкавiше, авжеж цiкавiше. А тепер я мушу весь свiй об'єм спрямувати на iнше".
      Пелюстки величезної квiтки ожили i почали швидко рости, закриваючи Великого Розпорядника вiд Петрових очей. За якусь хвилину перед ним знову бiлiла куля - велична i загадкова.
      "ЧИ Є В ТЕБЕ ПТИЦЯ В ГРУДЯХ?"
      Стомлений повернувся до свого лiтака Петро Яворович. I втома ця була не дуже приємна, зовсiм неприємна. Не тiльки руки й ноги обважнiли, голова неначе налилася оловом. Наче трансформатор, перегрiлася вiд високої напруги, i хотiлося її охолодити.
      Важко пiдiймався вiн до кабiни. Рожевий спав, опустивши голову на груди. Петро уважно подивився на його шию - темно-синя шкiра, он i дрiбнi зморшки лягли з бокiв до пiдборiддя, безперечно, що це - жива тканина. I дихає - значить газовий обмiн... То який же це робот? Бiологiчна, молекулярна основа? Живуть, працюють, створюють цивiлiзацiю?..
      Петро втомлено потер долонею чоло. Була мить, коли все це здалось йому сном, але досить було кинути погляд на Рожевого i на бiлу кулю, якою огорнувся Великий Розпорядник, щоб прогнати цю думку.
      Пригадав, що в нього є невеличка плеската пляшечка рому, чудового земного рому. Нiжна дiвоча рука поклала ту пляшечку в аптечку, а вуста прошепотiли на вухо: "Ковтнеш, як стомишся". I рука й вуста порушили залiзний параграф Статуту, що суворо забороняє спиртне, а вiн тодi крадькома поцiлував i ту руку i тi вуста.
      Нетерпляче дiстав пляшечку. Ковток обпiк йому горло i вогнем поплив по жилах. Тисячi запахiв землi вдарили йому в голову - запахи тiєї самої реальної Землi, яка виростила i його, i його предкiв, народила мiльярди людей! Нi, вiн нiскiлечки не сп'янiв, вiн тiльки вiдчув свою рiдну Землю. I цього вiдчуття було досить, щоб збудити в ньому енергiю. Скiльки дивовижного розповiсть вiн своїм товаришам!
      Поклав Рожевому руку на плече.
      - Ех, коли б ти знав, яка гарна наша Земля!
      Той пiдвiв голову, розплющив свої сухi очi i сказав:
      - Я знаю, що вона гарна.
      Вiн вимовив цi слова не зовсiм упевнено, якимось чудним, трохи скрипучим голосом, але ж вимовив, заговорив! Петра наче окропом ошпарило, так вiн скрикнув:
      - Звiдки ж ти знаєш?
      - Я почуваю себе роздвоєним. Знаю, що вирiс тут, враження дитинства i юностi наповнюють мене. I водночас я наче був десь там... на якiйсь Землi. Дивний сон. Я ж спав, i менi приснилось, що я став iншим юнаком...
      - Яким же?
      - Iм'я якесь чудне: Петро Яворович. Снились менi зовсiм iншi простори вони залитi бiлим слiпучим свiтлом, аж у мене очi болiли, i рослини дивовижнi: з кружальцями на гiлках i всi зеленi. Ранiше менi не снилось таке нiколи.
      - Отож вi снi ти побував у моєму краї, - сказав Яворович i мимоволi поглянув на бiлу кулю Великого Розпорядника.
      - Хiба є такий край насправдi?
      - Я прилетiв звiдтiля.
      - Це неймовiрно. А ще дивнiше, що ти заговорив: ми всi думали, що ти нiмий.
      - А я думав, що ваша країна - збiговисько нiмих i глухих.
      Вони обоє засмiялися, i це одразу зблизило їх. Правда, Петро помiтив, що в Рожевого смiються тiльки губи, а очi залишаються якимись скляними. Спочатку в Яворовича, наче докучлива муха, крутилася думка: "Робот, робот". Але розмовляючи з венерiйцем, чуючи його голос, спостерiгаючи вираз його обличчя, Петро мало-помалу вiдiгнав цю думку. Адже без нiякого сумнiву перед ним жива, мисляча особа!
      Не без "задньої думки" Петро заговорив про походження розумних iстот. Рожевий замислився, на його чолi збiглися зморшки. Потiм промовив скрипучим глухуватим голосом:
      - Головатi твердять, що створили нас... А хто створив їх самих - хiба не мати Невiдомiсть, яка обiймає увесь свiт? I чи вони складаються з iншої речовини, нiж ми? З тiєї самої. I нашi мудрецi вже вирощують могутнi мозки, подiбнi до оцих... - Вiн показав на бiлу кулю. - I вони допоможуть нам у працi, в життi.
      - А хiба вони не всi отакi? - спитав Петро.
      - Це їхнi наймудрiшi. Сидячи в бiлих кулях, вони думкою сягають далеко в Невiдомiсть, а вона манить, заплутує їх i приводить на те саме мiсце, звiдки почався шлях. В деяких вiд цього порушується злагодженiсть, i вони гинуть в страшних муках - їхнiй рев лунає попiд небом днi i ночi. I все ж таки вони вiдмовляються вiд тiла, щоб виростити величезний мозок. Сидять, заплющивши очi. i таким способом намагаються вiдкрити таємницю таємниць. Голомозi напувають їх "Соком мудростi" - вiд нього сохнуть кiнцiвки, а мозок розростається. Працюють за них iншi, навiть з нами воюють iншi - всiма керує Великий Розпорядник. В iм'я своєї мудростi вiн може винищити безконечнi ряди своїх послушенцiв... Але так довго не буде. Нашi старi вченi побачили у хмарах знання: на Головатих впаде тяжке лихо, бо не можна безкарно обдурювати Матiр Невiдомiсть...
      На темно-синьому його обличчi, в сухих очах з'явився вираз екстазу. Вiн провiв долонями по щоках, наче вмиваючись, i усмiхнувся.
      - В чому ж їхня мудрiсть? - спитав Яворович.
      - Не знаю. Може, нам розповiсть моя Гiлка...
      - Це її iм'я?
      - Так.
      Петро почав запитувати про народ Країни Щитiв, про тамтешнi звичаї i культуру. Рожевий охоче розповiдав, у його пам'ятi було безлiч фактiв з життя рiдного народу, iсторiя якого губиться десь в глибинi "днiв i ночей". Але про що б вiн не говорив, а неодмiнно повертався до найцiкавiшої для себе теми: про свою Гiлку, яка, може, перебуває десь поруч, зовсiм близько... Одного разу Голомозi несподiвано напали на їхнє селище, i вже змiнилася тьма ночей i днiв, як його пара потерпає в оцiй жахнiй країнi Головатих. Ех, коли б її знайти!
      I вони, вийшовши з лiтака, подались шукати. Рожевий розпитував зустрiчних Голомозих, але нiхто не знав такої. В його рухах, у виразi обличчя з'явилася тривога. Коли Петро спробував заспокоїти його, Рожевий сказав:
      - Чи ти знаєш, що таке кохання?.. Деякий час вiн iшов мовчки, а потiм заговорив - не то до Петра, не то до самого себе:
      - Рiзноколiрне сяйво вночi, тиха музика лiсу... - все на двох, все на двох - увесь свiт.
      Яворович раптом спитав:
      - А ти знаєш, що таке поезiя?
      - Поезiя? - перепитав Рожевий.
      - Так, поезiя.
      Петро насторожено ждав, що вiн скаже. Адже поетичне вiдчуття вiдрiзняє людину вiд тварини...
      - Поезiя... - приглушено заговорив Рожевий, - це коли ми з Гiлкою слухаємо голоси риб у морi, коли виходимо на берег, тримаючись за руки, i Птиця б'ється в наших грудях... У тебе є Птиця?
      - Є, є! - радiсно вiдповiв Петро.
      ЩО РОЗПОВIЛА ГIЛКА
      Вигляд самотнiх куль серед жовтизни шпичакуватих гаїв наганяв на Яворовича тоскний настрiй. Фiксуючи на кiнострiчку краєвид, вiн думав про велике конструкторське бюро природи, в яке проникли оцi Головатi. Якi могутнi сили дрiмають у цих мозках, iзольованих, виключених iз життя... Марнуються на якiсь химери отакi чудовi бiокiбернетичнi комплекснi Цiкаво, над якими ж проблемами замислились оцi генiальнi голови?
      "А чому, власне, генiальнi? - вхопився Петро за останню думку. - Може, тому, що створили бiологiчних роботiв? Але ж головне все-таки мета. Навiщо? - ось питання. Яка ж у них мета? До чого вони прагнуть?"
      Хотiлося спитати про це у ближчої кулi, але подумав, що краще вже мати справу з Великим Розпорядником (був упевнений, що той стежить за кожною його думкою).
      Праворуч i лiворуч, близько й далеко бовванiють бiлi кулi над жовтими кущами. Але всi вони поступаються розмiром кулi Головного Розпорядника, жодної iншої такої Петро не побачив. Деякi зовсiм маленькi - наче пуп'янки.
      Тиша. Цiлковита тиша. Голомозi снують помiж кулями, не звертаючи нiякої уваги на космонавта i його товариша. Рожевий час вiд часу зупиняється i ворушить губами - Петро здогадується, що вiн запитує про свою Гiлочку, але нiяких звукiв не чути. Та ось вiн заметушився, затупцював, обертаючись на всi боки, наче стрiлка компаса помiж магнiтами. Яворович нацiлив на нього апарата, зробив кiлька кадрiв.
      Рожевий глухо пробурмотiв:
      - Я вже вiдчуваю: вона близько, близько...
      Пiшов, як сонний, по боковiй стежцi, жовтi колючi кущi хвиськали його по обличчю, а вiн усе йшов, простягши вперед руки. Петро на-ледве встигав за ним. Так вони йшли, може, хвилин десять, Рожевий раптом кинувся бiгти. Тепер i Яворович побачив ту, яку той називав Гiлочкою. Дiвчина йшла, притискуючи до грудей щось схоже на темне горнятко. Грацiозна постать її огорнута золотистою матерiєю, i це вiдтiняє її темно-синю шкiру; жмут високого волосся, перев'язаний з самого вершечка, конусом похитується на головi.
      Яворович ледве встиг пiдняти кiноапарата, як вони кинулись навстрiч. Може, за крок вiд Рожевого дiвчина спинилася i повернулась до нього спиною. Вiн пiдняв руку, мабуть, щоб обернути її до себе, але стримався i сам став до неї спиною. Петро не знав, чи говорили вони мiж собою в цей час, але стояли отак довго. I, можливо, порушуючи їхнi звичаї, вiн пiдiйшов до закоханих i сам повернув їх обличчям до обличчя. Вiдiйшов i ще зробив кiлька кадрiв. Спохватившись, поглянув на їхнi очi: хотiв побачити сльози, сльози радостi! Але очi в них були сухi, блискучi.
      Невже не виступила жодна сльозина? Чи, може, вони взагалi не плачуть?
      Дiвчина заспiшила з своєю ношею, не пiшла, а побiгла помiж кущами. Золотистий її одяг зливався iз жовтим фоном.
      - Чого ж ти її вiдпустив? - спитав Петро, поглядаючи в обличчя Рожевого i намагаючись прочитати на ньому вираз щастя чи суму. Обличчя було непроникне, однакове. Отже, переживання всi десь у глибинi єства.
      - Сказала: мусить виконати обов'язок, - глухо промовив Рожевий. - Вона ще не знає, що її чекають вищi обов'язки у себе на батькiвщинi.
      Вiн стояв i дивився в той бiк, де важка запона хмар ховала його рiдний край.
      - У вас є таке почуття - любов до батькiвщини?
      - Коли б не було - i ми б опинилися серед Голомозих.
      Гiлка незабаром повернулась i повела їх до свого житла. По дорозi Рожевий, мабуть, розповiдав їй про Яворовича, бо дiвчина частенько повертала свою голiвку в бiк чужинця i поглядала сухими блискучими очима. Та на її обличчi Петро не змiг прочитати нiчого: воно гарне, але нагадує маску.
      Зiйшли в глибокий вузький яр. По його схилах зяє багато чорних отворiв. До одного з них завернула Гiлка, i вони опинилися в напiвтемнiй норi. Це було її житло. Щоб не стояти зiгнувшись, Петро сiв на долiвку, встелену якимись шматками.
      "I оце ти тут живеш i не тiкаєш до нашого моря?" - спитав її коханий, i коли б Петро мiг чути цi слова, то вловив би в iнтонацiї бiль, гiркоту, протест. Але вiн не мiг чути їхньої розмови, iнколи йому дещо перекладав Рожевий, переходячи на людський дiапазон. - "Кожна гiлка мусить бути бiля свого дерева!" - патетично продовжував юнак.
      Дiвчина пiдвела його до виходу i вказала на бiлу кулю, що прилiпилася над самiсiньким урвищем. Це було зрозумiло й без слiв. А Петро ще подумав: кулю цю, мабуть, видно з кожної нори, отже, Головатий, який там сидить, посилає команди-iмпульси в усi отвори. Зручна позицiя. З протилежного боку теж стовбичить Головатий, огорнутий бiлими пелюстками. Це, власне, пiдстанцiї мозку Великого Розпорядника...
      Рожевий подивився на кулю i одвернувсь.
      "Невже вони нiколи не сплять?" - спитав свою кохану.
      "А хiба що?"- здивувалась вона.
      "Як то що? Сьогоднi ж одразу ми тiкаємо звiдси!"
      "Куди?"
      Це запитання спантеличило Рожевого. Вiн обернувся до Петра i переказав йому розмову.
      - Вона питає куди. Я не знаю, що їй вiдповiсти!
      Петро усмiхнувся:
      - У нас теж буває - не знаєш що сказати жiнцi.
      Гiлка стояла, трохи схиливши голову набiк i з'єднавши руки на поясi. В її постатi було щось iронiчне.
      "Я думаю навпаки: ти зостанешся тут... якщо хочеш, щоб ми були в парi".
      - Вона думає навпаки! - вигукнув Рожевий до Петра.
      Той розвiв руками:
      - У нас, на Землi, жiнки теж часто думають навпаки...
      "Хiба можемо ми, дiти Риби, жити в оцiй норi? - обернувся юнак до дiвчини. - Пригадай нашi простори, нашi лiси й моря, наших ровесникiв i батькiв!"
      "Невдовзi настане страшне: Великий Розпорядник готується знищити увесь рiд Риби. Пiдемо туди - i ми загинемо".
      Юнак вiдступив на крок, немовби бажаючи краще роздивитися на неї.
      "Вiн давно обiрвав би наше буття, та не може. Вiд їхнiх бiохвиль нас захищає волосся i високi щити".
      "Тут щось уже таке приготовано, що нi волосся, нi щити не допоможуть. Здiйсниться воля Великого Розпорядника".
      Вони вiдiйшли в куток i притиснулись до стiни - щоб далi вiд входу, далi вiд бiлої кулi.
      "Мiй любий, - сумовито говорила Гiлка, - ти усвiдом i закарбуй собi в пам'ятi те, що зараз почуєш. Досi увесь рiд Синiв Риби тiльки iзолювали, тримали в оточеннi - для якогось великого експерименту. I ось ця епоха минула, Сини Риби випили свiй час, вичерпали його день за нiччю, хоч вiн плинув довжелезною рiкою. Лишилися краплi, бо невблаганна мудрiсть Головатих - творцiв i руйначiв - от-от закриє шлюзи. Завершився iсторичний цикл, i весь народ Країни Щитiв мусить пiти у небуття, розчинитися у Невiдомостi, вернутися туди, звiдки вийшов. Коло замикається. Мусить здiйснитися воля великого розуму Головатих, що є джерелом життя i небуття. Так-так, мiй любий, гака їхня воля, такий непохитний закон. Великий Розпорядник вирiшив знищити Країну Щитiв. Уже завершено пiдготовку, вже зiбрано могутню силу, i вона чекає лише iмпульсу. Безлiч Головатих виробили в собi здатнiсть концентрувати своє випромiнювання в потужний пучок. Тепер кожен з них може посилати на величезну вiдстань бiохвилi такої сили, що проти них немає захисту. Загибель впаде на Синiв Риби, де 6 вони не були. Усе живе поляже, навiть дерева... В тобi хвилями ходить напруга, мiй любий, але ти мусиш скоритися, i, може, Велика Мудрiсть дасть нам днi i ночi, i ми вип'ємо їх разом з тобою, у парi. Це ж безглуздо гнiватись на закони Невiдомостi, адже ми з тобою все одно не вiчнi".
      "Ми не вiчнi, а рiд наш вiчний! - вiдповiв юнак, а в усьому тiлi його наче блискали блискавки i гримiли громи. - Ходiмо до своїх - попередимо, пiдготуємось!.."
      "Марнi поривання, любий".
      "У нас теж велика сила!"
      "Все враховано, проаналiзовано, виверено".
      "Тiкаймо!"
      "Лишайся тут".
      "В оцiй норi?"
      "Законам Невiдомостi треба пiдкорятись".
      "Побачиш, я визволю тебе звiдси, Гiлко, визволю тебе вiд твого страху!"
      Вона взялася рукою за його волосся, стиснувши тугий жмут. Петро не знав, що це засiб заспокоєння, i з цiкавiстю стежив за рухами дiв чини. Зафiксувати цю сценку на кiнострiчку не змiг: в печерi було напiвтемно.
      "Не заспокоюй мене, Гiлко, бо хiба можна бути спокiйним, коли пiднято спис на батькiв i братiв, на минуле i майбутнє рiдного роду! Я зараз же йду до нього..."
      "До Великого Розпорядника? Я не пущу. Загинеш!"
      Рожевий легко вiдштовхнув її i подався з печери. Яворович пiшов за ним. А вслiд поспiшила i Гiлка, схожа на бджолу в своїй золотистiй одежi...
      ЮПIТЕР ГНIВАЄТЬСЯ
      Як не намагалася Гiлка стримати свого коханого, не допустити безрозсудства, вiн смiливо наблизився до Головного Розпорядника. Пiд лiвою пахвою темнiла трубка. Все його єство аж бринiло вiд напруги, вiн був готовий навiть загинути аби тiльки пожбурити оцiй жорстокiй головi свою правду.
      I ось вiн став проти бiлої кулi на вiдстанi польоту стрiли невеличкий, але красивий у своїй рiшучостi.
      "Я хочу говорити з тобою, Великий Розпоряднику!"
      "Те, що ти хочеш сказати, я вже знаю".
      Рожевий мiцнiше притиснув трубку, ступив крок уперед.
      "Виходить, правда, що ти замислив знищити Синiв Риби i всю нашу Країну Щитiв?!"
      "Що ти розумiєш у цьому, роботе? Коли б ти знав, скiльки бiологiчних рiзновидiв менi доводилось виводити з Небуття i повертати їх назад, то не виголошував би марних запитань".
      "Хiба ж це..." - почав Рожевий, але думка його урвалася. Вiн побачив, що з-за бiлої кулi, наче з легкого туману, до нього простує... точнiсiнько i який самий юнак, як вiн. Така постать, така хода, навiть одяг не новий, тiльки що свiжий, не поношений.
      Побачивши двiйника свого коханого, Гiлка затулила очi долонями. Рожевий мимоволi позадкував.
      Та це було лише першої митi. Гордий Син Риби опанував себе i зупинився.
      "О Великий Розпоряднику! - пiдняв вiн руку. - Я визнаю, що ти наш творець, менi не потрiбно доказiв..."
      А двiйник пiдходив ближче - вже видно було, як здiймаються i опускаються його груди при диханнi.
      "...Але нищити своїх дiтей - це жорстоко i безглуздо".
      Точна копiя Рожевого зупинилась перед ним i промовила його ж голосом:
      "Вгамуйся. Найвища мудрiсть - пiдкорення ритмам злетiв i падiнь. Ходiмо, Гiлко..."
      Не встиг цей другий доторкнутися рукою до Гiлки, як у груди йому впилася хижа стрiла. Вiн схитнувся i впав мертвий.
      "О Великий Розпоряднику, а коли ви всi станете перед лицем Матерi Невiдомостi..."
      В туманi, що оповиває бiлу кулю Розпорядника, бовванiє постать. Ось вона рушає, наближається. У Гiлки тремтять руки - ще один такий самий, як її коханий!
      "Вгамуйся, - промовила постать знайомим, рiдним голосом. - Це марне опинатися несхитному Законовi Оновлення".
      "Виходить, тiльки для нас цей закон?"- гукнув Рожевий до кулi.
      Але вiдповiв йому новий двiйник:
      "Все пiдкоряється цьому Законовi. Мозок Головатих безперервно, краплина за краплиною, оновлюється. В цьому їхнє безсмертя. А замiсть нашого роду з'явиться iнший..."
      "I ти, пiдкiнчик, говориш про "наш рiд", - обурився Рожевий.- Чи ти його вiдчуваєш? Чи живеш ти його болями, його радощами?"
      "Я такий же, як i ти".
      "Нi, не такий! - заперечив Рожевий. - Ти не маєш того, що ми набули в процесi розвитку. Хоч i мислиш, але ти манекен. Ти не любиш i не можеш любити життя!"
      "Зрозумiй, що життя - це тiльки прояв Невiдомостi. Такий закон: одна краплина поступається мiсцем iншiй. Увесь наш рiд-це крапля".
      "Нi, не крапля, а велике море!"
      "Хiба це не однаково для Матерi Невiдомостi - крапля чи море? Все пiдкоряється ритмам оновлення, i ти даремно збурюєш своє єство. Ти вже дiзнався багато, чого ж iще хочеш?"
      "Чого я хочу? - гукнув Рожевий. - Хай кожен з нас, наче крапля, падає в Невiдомiсть, оновлюючи рiд, щоб вiн вiчно жив i розквiтав мудрiстю. Ось чого я хочу!"
      "Закон його змете. Ходiмо, Гiлко, ходiмо, люба..."
      Друга стрiла з шумом вирвалася з трубки, i цей покотився додолу.
      Але двiйники iшли i йшли. Здавалося, безлiч їх сидiло за бiлою мовчазною кулею i тiльки ждало своєї черги. Кожен з них говорив Рожевому щось про вищу мудрiсть, про одвiчнi закони буття, i кожен закликав спокiйно йти у Невiдомiсть. Спочатку Рожевий вiдповiдав їм, сперечався, але згодом замовк, бо побачив, що Великий Розпорядник глухий до емоцiй i що цю суперечку вирiшить боротьба.
      Як тiльки двiйники наближалися до Гiлки, вiн спрямовував на них свою чорну трубку, i кожен падав як пiдкошений. В Рожевого не було жалю до них, бо хiба ж вони народженi? Хiба в них було дитинство, юнiсть? Чи ввiбрали вони в себе звуки i пахощi рiдних лiсiв? Музику моря? Вони таки справдi роботи, вони виконують чужу волю, i тому їх треба нищити, нищити...
      Та коли в трубцi не лишилося жодної стрiли, а з туману з'явилася нова постать, Рожевий вигукнув:
      "Ти гнiваєшся, Великий Розпоряднику? Але в моїй свiдомостi немає страху перед тобою!"
      "Коли б у мене були пелюстки емоцiй, - вiдгукнулась голова, - то я б радiв з тебе: адже ти - продукт дiяльностi нашого мозку, нашого життя пiднявся до самосвiдомостi. Ти знаєш, що знаєш. Це високий ступiнь розвитку. На новому етапi наш творчий розум проявиться ще яскравiше".
      "Творцi... Боги... Я не вiрю у ваше безсмертя! Трубка вже нацiлена, стрiла завмерла перед польотом. Стережiться!"
      Вхопивши Гiлку за руку, вiн поспiшив до свого нового друга - Петра Яворовича, який був зайшов до свого апарата.
      Петро безуспiшно намагався полагодити рацiю. Слухав розповiдь молодого розхвильованого венерiйця i морщив чоло, болiсно думаючи про своє. Гiлка зiщулилась i заклякла.
      "Як тiльки стемнiє - ми втечемо!" - виголосив Рожевий.
      Петро поглядав на нього, а в головi пропливали якiсь тривожнi, хаотичнi думки. Отак в земному небi линуть, гнанi вiтром, сiрi хмари. Намагаєшся розгледiти їх, а вони мiняють обриси просто на очах, i можеш побачити в них те, що пiдкаже тобi уява: материки, гiрськi хребти, велетенськi бородатi голови з темними плямами очей... Так, процес оновлення панує в усьому Всесвiтi. Все в русi, все в розвитку. Без цього не було б нi зiрок, нi планет, нi грому, нi пахощiв, не було 6 самого життя... То невже ж Природа наче та дитина бiля купи пiску: то вилiплює, то руйнує?.. А так, так, Невiдомiсть, Природа не може не створювати i не руйнувати... Вона творить iз захопленням, використовуючи всi свої можливостi, i нищить без жалю. Отак будуть зметенi i довговолосi, так, так... А замiсть них з'являться досконалiшi бiологiчнi конструкцiї. Такий одвiчний закон оновлення. Створенi мудрiстю Головатих, довговолосi переступлять порiг Небуття, i для них самих буде однаково - жили вони чи нi, бо зiтреться їхня пам'ять. Тiльки в бездоннiй пам'ятi Великого Розпорядника ляже маленька цяточка як спогад про експеримент. Ну, з цим усе ясно. Даремно Рожевий опинається... Так... То вони, а я... Великий Розпорядник нiяк не може розгадати таємницi моєї появи... Хiба? А може, не дуже хоче? Ну, певне ж... Немає нiчого, що приховалося б вiд його мудростi. Адже вiн одразу розгадав знаки мого мислення... Вiн читає мою психiку, наче розкриту книгу. I невже в нiй не залишив свого символу мiй автор, мiй загадковий конструктор?.. Хочеться спати, спати...
      "Спати!" - це слово прозвучало сигналом тривоги. Слiпуче сяйнув у Петровiй головi "маяк". Яворович потер долонями скронi, стрепенувся. Будь насторожi, юначе, не пiддавайся чужiй волi! Бач, як скрадливо пробрався у твою свiдомiсть Великий Розпорядник, як непомiтно накинув сiть своїх думок... Е нi, це нечесно, хоч ти й Розпорядник та ще й Великий!
      Петро випростався в кабiнi, став обличчям до бiлої кулi.
      - Хочеш говорити - то давай вiдверто!
      Бiлi пелюстки почали танути, танути, i перед зором Яворовича знову з'явилося велетенське печене яблуко Голови. Синя рисочка рота, навислий лоб. Маленькi очицi так i вп'ялися в Петра. Але вiн стояв несхитно, як i належить людинi.
      - Я вiдкидаю твої думки, - сказав уголос Яворович. - I якщо Природа дитина, то ми мусимо виховувати її. А уяви собi, Великий Розпоряднику, що хтось iнший експериментує над вами, Головатими?
      Петровi здалося, що синя рисочка рота тiпнулася.
      "Ми завжди були i завжди будемо. Розум дав нам безсмертя. I ти створений кимось iз наших мудрих. Невже ти не усвiдомлюєш цього? Адже ти один".
      - Нi, я не один, нас дуже багато - людей!
      "Це в твоїй уявi".
      - Можеш переконатися.
      "Як саме?"
      - Спробуй прийняти електромагнiтнi коливання iз-за неба. Там мої товаришi ждуть мене.
      "Нова загадка, - подумав Великий Розпорядник. - Оце парадокс, яких немає в лабiринтах моєї пам'ятi".
      На голому черепi Великого Розпорядника з'явилося синє яблуко. Спочатку Петровi здалося, що воно набухло пiд плiвкою, але придивившись, вiн побачив, що "яблуко" вiльно перекочується на головi. Ось, нiби знайшовши найзручнiше мiсце, воно зупинилося. "Оце так приймач, - подумав Петро. - Сферичний, охопить усе шатро неба". В цю мить "яблуко" почало свiтлiти, в ньому замиготiли тоненькi прожилки.
      "Вони тебе кличуть", - передав Великий Розпорядник.
      - З якої дiлянки неба? - аж стрепенувся Яворович.
      А "яблуко" на головi Великого Розпорядника мiнилось, там нуртували якiсь течiйки.
      "Сигнали йдуть згори, прямовисно до плато".
      - Кинь туди отаку думку: "Живий-здоровий, перебуваю на високогiрному плато, Великий Розпорядник вважає мене за робота".
      "Добре, хай знають, що я здогадався".
      "Яблуко" на його величезнiй головi посинiло, наче вiд напруження.
      - Прийняли?!
      "Так. Але ти мусиш нарештi розкритися, жарт затягнувся".
      - Тут немає нiякої таємницi, нiякого жарту. Можу повторити те, що вже казав: я - людина, житель планети Земля, третьої вiд Сонця...
      "Запрограмували тебе мiцно. Ще й атмосфернi явища викликали..."
      - От що буває, коли мозок, хоч i великий, залишається вiч-на-вiч iз собою, - перебив Петро. - Безумство запускає корiння у мудрiсть. Ну. як хочеш, а я можу стартувати! Негайно лечу до своїх друзiв! Вони надi мною...
      "Парадокс iз парадоксiв. - подумав Великий Розпорядник. - Або я збожеволiю, або розгадаю. Цей робот використав мене для своєї гри".
      - Не для гри, а для зв'язку з космiчним кораблем!
      "Коли б усе це не було таким оригiнальним, я б уже припинив твоє iснування".
      - Даремно погрожуєш, - спокiйно вiдповiв Петро i намацав у кишенi мазера. - Коли б тобi вдалося мене вбити, за мене помстилися б мої товаришi. Бо хто ж є могутнiший за людину? Нiхто. Ви, Головатi, розвивалися однобоко. Убивши своє тiло, ви позбавили свiй мозок досвiду, через це i мудрiсть ваша обмежена, викривлена, фальшива. Животiєте пiд сувоєм хмар i навiть не пiдозрюєте, якi навколо глибини простору, яке Сонце палахкотить...
      "Ага, тепер менi стає зрозумiлим, хто послав тебе, - злорадо подумав Великий Розпорядник. - Говори, говори".
      - Ми прибули до вашої планети як друзi. Ми хочемо розкрити перед вами океан свiтла...
      "Так, це тi упертi сектанти, якi вигадали легенди i самi повiрили в них. Вони надумали зруйнувати Суспiльство Мудрих".
      А Петро, запалившись, продовжував:
      - Одною з причин вашого виродження є лiквiдацiя мови. Адже голос, iнтонацiя сприяють виробленню людського...
      "Яблуко" з голови зникло, вона окуталась якимось темним серпанком, обриси Великого Розпорядника виднiлися неначе в хмарi. То була хмара страшного гнiву, а Петро не знав i жбурляв дошкульнi слова:
      - Пройде небагато часу, i мужнiй народ Країни Щитiв залишить вас далеко позаду...
      Це, мабуть, була та iскра, що викликала вибух. Голова повернулася до Петра потилицею, розсунулася жовта плiвка на гулi, i вiн побачив... червоне око. Рожевий i Гiлка шарпнулися, забилися в куток, i Яворовим iнстинктивно закрив прозору шторку кабiни.
      - Свiтло того ока - вбивче, - проскрипiв Рожевий.
      - Якщо космiчна радiацiя не могла проникнути в кабiну, то бiологiчне випромiнювання - тим бiльше,- заспокоїв його Петро. - Зараз ввiмкну двигуна, i ми вiдлетимо вiд такого нервового сусiди. Юпiтер гнiвається, значить правда не на його боцi!
      Вiн спокiйно сiв за пульт, натиснув кнопку стартера i одразу ж почув, як запрацював двигун пiдйому. Зараз Петро пiднiме апарат, десь у безпечному мiсцi висадить своїх пасажирiв, а сам... Але чому апарат не здiймається? Яворович дає такi оберти турбiнi, що вона аж завиває, ракетоплан здригається, але стоїть на мiсцi, наче прип'ятий. Петро повернув голову i побачив, що навколо машини, просто на очах виростають, в'ються якiсь гнучкi, як лiани, дерева. Незабаром вони буквально сповили лiтака, обшнурували його, як лялечку.
      Петро вилаявся в думцi i вимкнув мотор.
      Як вирватися з оцих цупких обiймiв?
      ХАРЧ СПОКОЮ
      Першою опам'яталась Гiлка. Петро бачив, як вона щось говорила своєму коханому. Рожевий переказав:
      - Вона хоче принести нам харч. Каже, що Великий Розпорядник її не каратиме, бо вона нiчого не завинила. Випусти її з свого житла.
      Яворович вiдсунув шторку, i Гiлка нечутно висковзнула з кабiни. Справдi, червоне око затяглося плiвкою, i дiвчина спокiйно пiшла собi i незабаром зникла за кущами.
      "Що ж робити? - думав Петро. - Невже отак i сидiти в кабiнi?"
      I враз вiн згадав про скафандр. Адже цей космiчний костюм також захистить його вiд бiологiчних променiв!
      Одягся i одразу вибрався назовнi, закривши в кабiнi Рожевого.
      Блимнуло червоне око - раз i вдруге, блимнуло й утретє... А Петровi нiчого. Вiн стояв i дивився на цупку рослиннiсть, що густо обплутала лiтак.
      Око блимнуло ще яскравiше.
      "Ех, не хочеться менi тебе блимнути! - подумав Яворович. - Може, ти таки зрозумiєш..."
      Стояв, прикидав у думцi, як розчистити оцi густi, чiпкi хащi. Пустити в дiю мазер? Це дуже небезпечно, ризиковано. Адже маленька похибка, неточний рух, - i вiн власними руками знищить машину, спалить мiст до своїх друзiв, до своєї планети, до людей. А лiани так густо розрослися, що й не помiтиш, як вiдчикрижиш шмат металу. А як ненароком спiткнешся? Полосне по всьому корпусу... Нi, нi, про мазер нiчого й думати.
      Петро вихопив з пiхов мисливського ножа - блиснула голубувата сталь не нiж, а справжнiй тесак! З лютим завзяттям почав рубати, кришити плетиво пружних, звивистих стовбурiв. Сталь жадiбно стинала живе мотуззя, темна сукроватиця текла на грунт.
      Аж упрiв Яворович, поки позбивав гадючi рослини з одного боку лiтака. Зайшов на другий - там, здалося, заросло ще густiше. Рубав i думав про дивовижнi знання живої природи, про бiогеннi секрети, якими володiють Головатi. Щоб за бажанням викликати отакий iнтенсивний рiст рослин! Та це ж... Коли б можна було на Землi...
      Останнiй помах ножем - остання лiана зазмiїлася бiля Петрових нiг. Полегшено зiтхнув. У скафандрi було душно, але зняти його не наважився, вважав, що навiть шолом вiдхилити небезпечно. Нiчого, вiн потерпить, тепер уже недовго...
      Пiдвiв голову- що таке?! З того боку знову пiднялися рослини! Так, так, доки вiн вирубував тут, - вони виростали там. Це було неймовiрно. Петро обiйшов апарат i почав мацати руками гнучкi жилавi рослини.
      А хай йому чорт! Вони ростуть буквально на очах. Ну, скiльки вiн порався з того боку - хвилин з десять? Не бiльше. А бач, як знову заросло!
      Деякий час стояв розгублений, тiльки дивився, як цi клятi рослини оповивали лiтака. А тодi кинувся рубати з таким лютим завзяттям, що тiльки цурпалки летiли.
      Але це була Сiзiфова праця: лiани виростали вслiд, i, здається, рубка сприяла росту. Втомлений, знесилений, Петро забрався до кабiни. Там уже сидiла Гiлка i годувала свого коханого великими бiластими плодами. Юнак жадiбно кусав м'якiть, з якої аж капав сiк. Тiльки тепер Яворович вiдчув, як йому хочеться їсти. Гiлка, нiби вгадавши його бажання, подала "яблуко".
      - Вона каже: це харч спокою. - обiзвався Рожевий. - Смачно, я ще такого не куштував.
      Плоди i справдi були смачнi: м'якiть нiжна, сiк солодкавий. Яворович їв i поглядав назовнi. Проклятущi лiани ще дужче оповили апарат, прив'язали його сотнями мiцних канатiв. Петро вийняв мазера, покрутив у руках i поклав на колiна.
      Рожевий якось обм'як, гострий блиск його очей погас.
      - Ай справдi, це харч спокою, - сонно проказав вiн. - Нiяких тривог, нiяких небезпек я не вiдчуваю, їх просто нема. От що може зробити кохана, кохана...
      I в Петра розлився спокiй на душi. Дивовижна байдужiсть пойняла його волю. Та й чого йому, справдi, хвилюватися, навiщо себе шмагати? Ну, стартує вiн згодом, пiзнiш - хiба не однаково? Адже космiчний їхнiй корабель все одно ще з мiсяць перебуватиме на орбiтi супутника... Петро знав, що цими мiркуваннями вiн тiльки хоче виправдати свою лiнь, свою бездiяльнiсть, усвiдомлював, що це ганебно для космонавта, але нiчого вдiяти з собою не мiг. Сидiв, мiркував про це, а щоб змiнити становище - i пальцем не кивнув. Минали години, Яворович бачив, як лiани обплутали лiтака, бачив, але оком стороннього.
      "Що це зi мною робиться? - думав сам собi. - Хiба ж так можна?"
      Але не встав, не кинувся нищити клятих лiан.
      Спокiйно спостерiгав, як Гiлка взяла спочатку грiзну трубку Рожевого, а потiм i його мазера. Подумав, правда: "Нащо воно їй?" Але не вiдiбрав. Хай бере, хiба вона де дiне?
      Коли стемнiло, закоханi зiбралися йти.
      - Я залишаюся з Гiлкою, - сказав Рожевий, її правда: тут хоч нас двоє вцiлiє, а там - загинемо усi. Ми продовжимо рiд. Лишайся i ти в нами, вiдкинь свої фантазiї i живи, як усi.
      - Фантазiї? - гiрко усмiхнувся Петро. - Нi, брат, це не вигадки Земля, народ... Вони iснують реально, i я мушу прагнути до них.
      - Облиш. Хiба не бачиш, як тут добре?
      - Ага, добре, добре... I дуже цiкаво...
      Яворовичу не хотiлося навiть розмовляти, сидiв розморений i байдужий до всього.
      Тi двоє, не поспiшаючи, вибралися з кабiни i зникли десь у темрявi. Петро позiхнув, зручнiше вмостився на своєму сидiннi i невдовзi вже спав спокiйним, глибоким сном.
      "ДРУГЕ НАРОДЖЕННЯ"
      Наступного дня Рожевий i Гiлка навiдались до Яворовича. Гiлка знову почастувала його плодами спокою, i тепер вони здалися Петровi ще смачнiшими.
      Гiлка, через свого нареченого, запропонувала пiти побачити якесь свято Головатих. Яворович не заперечував - iти то йти. Щоб легше було ходити, навiть скафандра зняв - недбало кинув на сидiння i вибрався а кабiни. Ковзнув байдужим поглядом по бiлiй кулi Великого Розпорядника i почовгав услiд за Гiлкою i Рожевим. Про небезпеку навiть не подумав.
      Довгенько iшли вони, минаючи бiлi кулi, оточенi жовтими їжакуватими кущами. Нарештi зупинилися над урвищем. Тут кiнчалося оце високогiрне плато, заселене бiлими кулями, а там. внизу, у срiбному маревi розкинулася величезна країна, звiдки й походять Головатi. Петро бачив бiлi стрiчки рiчок, темнi гаї, рiвно прокресленi шляхи, що губилися на обрiї серед мозаїки якихось невиразних плям. Йому здалося, що в самiй атмосферi вiдчувається добробут, щедрiсть природи, якесь iдилiчне щастя.
      Внизу помiтив довгу процесiю, яка повiльно рухалася по шляху до плато. Попереду йшла низка постатей у бiлому, за ними вслiд - у золотистому такому, як Гiлка. Все вiдбувалося так, як у нiмому фiльмi: постатi рухалися беззвучно, нiби й не йшли, а пливли в густому маревi.
      Гiлка повела Петра i Рожевого понад урвищем далi, i процесiя то зникала з очей, то з'являлася знову, але все ближче i ближче. Нарештi пiдiйшли так близько, що можна було розрiзнити окремi постатi. Це були жiнки, i передня несла на руках дитину. Яворович зачудовано дивився на них - ну, точнiсiнько, як на Землi! Жiнки в бiлому дуже нагадували йому земних жiнок, важко було повiрити, що це iстоти з iншої планети.
      Тiльки пiдiйшовши ще ближче i побачивши, що тiло в них зелене, як рута, Петро переконався, що це - венерiйки. Собою гарнi, пропорцiйно складенi, вони викликали симпатiю. Та, що несла на руках дитину, задумливо схилила над нею голову, i це нагадало Петровi "Мадонну з дитям" Леонардо да Вiнчi.
      Рожевий торкнув Яворовича за плече i голосно заговорив:
      - Цей обряд називається "Друге народження". Посадять дитя у квiтку i будуть вирощувати мудреця!
      - Не кричи так, незручно, - шепнув Петро.
      - Вони все одно нашого з тобою голосу не чують: не той дiапазон! загукав Рожевий ще дужче. - Ось i Гiлка нiчого не чує, вона думає, що ти нiмий.
      Петро усмiхнувся. Рожевий продовжував кричати (це, мабуть, його розважало):
      - Що ви робите? Нащо вiдбираєте в дитини дитичстро? Фальшива у вас мудрiсть, коли в'ялить тiло!
      "Еге, так легко критикувати, - подумав Яворович, - коли на рiзних частотах..."
      Дорога, по якiй iшла процесiя, зигзагами пiдiймалася все вище i вище. Нарештi бiлi постатi венерiйок зiйшли на плато, а за ними золотим шлейфом тягнулися Гiлчинi подруги. "Рабинi, - подумав Петро, - бранки. Бач, кожна щось несе". В їхнiх великих очах тьмянiла покора.
      - Хто вони? - спитав у Рожевого, i той пiдтвердив його здогад:
      - Це тiнi своїх владарок. Вони йдуть за ними скрiзь, навiть за межу життя.
      "Тiнi..." Петро й справдi побачив тiнi - неяснi, розпливчастi, але все-таки тiнi! - i це була для нього велика новина. Певно, над цiєю країною хмарнiсть тонша, не так розсiюється свiтло, як, наприклад, в Країнi Щитiв, i тiла вiдкидають легку тiнь.
      Тим часом Рожевий вiв далi:
      - I Гiлка моя - теж тiнь. Це їй владарка дозволила побути зi мною. I я тут зроблюся тiнню, бо настає таке, що тiнню бути краще.
      Яворович усвiдомлював, що це рабська психологiя, але чомусь не мав найменшого бажання сперечатися з Рожевим, доводити йому ганебнiсть таких думок. Що ж, коли йому подобається бути "тiнню" - нехай собi...
      "Мадонна", як у думцi назвав її Петро, зупинилася над урвищем i рвучко пiднесла дитину вгору. Яворович аж подих затамував: йому здалося, що вона зараз кине малюка вниз. Але вона мiцно тримала його в своїх красивих зелених руках, мовби показуючи з висоти благословенну країну, якої майбутнiй мудрець, мабуть, бiльше не побачить.
      Рожевий говорив так голосно, наче тут нiкого й не було:
      - Гiлка менi сказала, що це поганий знак: на обличчi матерi немає радостi.
      Петро придивився до обличчя "Мадонни", i йому здалося, що на ньому зблисли дрiбнi сльозинки, неначе ""роса на зеленому листi. "А певне ж, подумав, - якiй же матерi буде радiсно назавжди розлучатися з дитям?"
      - Це велике для неї щастя, каже Гiлка, що її первiсток займе мiсце серед наймудрiших! - гукає Рожевий Петровi, наче глухому. - А вона засмучена.
      Петро дивиться на пiднятi руки матерi, на дитину, що глипає оченятами в широкий свiт, i йому самому робиться тоскно. Вiн вiдчуває земне, людське почуття материнства. Невже воно скрiзь однакове - на Землi i далеких планетах?
      "Мадонна" знову пригорнула дитину i пiшла, не оглядаючись, помiж колючих густих кущiв оцього високогiрного плато. Всi рушили слiдом - i володарки, i їхнi "тiнi". Пiшли й нашi мандрiвники.
      Обряд завершився бiля одної з розкритих квiток "лотоса". Обiйшовши квiтку навколо, мати поклала туди дитину, наче пташеня в гнiздо, постояла трохи бiля неї та й вiдiйшла. Ти пiднесли чорне тоненьке стебло, i вона його швидко зжувала. До квiтки одразу ж приступили рабинi, що мали в руках предмети, про призначення яких Петро мiг лише здогадуватись. Та певне ж, все те потрiбне для харчування майбутнього мудреця.
      Завченими, автоматичними рухами вони так посадили дитину, що ступня правої її нiжки опинилася на лiвому паху, а лiвої - навпаки, на правому. Петро бачив, як скривилося вiд болю дитяче личко, певне, малюк плакав, але не чути було. Швидко зафiксували цю його позу, обгорнувши клейким листом. Пуп'янок був хоч куди, тiльки личко все ще кривилося. Тепер усе до найменших дрiбниць буде регламентовано, малюк ростиме згiдно рецепта, вивiреного найгенiальнiшими мозками суспiльства. З цiєї самої митi кожна клiтина його крихiтного органiзму береться пiд контроль, усi життєвi процеси спрямовуються до однiєї мети: розростання мозку, його удосконалення як апарата мислення.
      Учасницi процесiї оточили "Мадонну", очевидно, втiшаючи її, чи, може, висловлюючи захоплення, але вона вiдсторонила їх владним жестом i... рушила до Яворовича. Видно, їй впала в око його "нетутешнiсть", його вiдмiннiсть вiд Довговолосих. Вона йшла, пильно вдивляючись в Петрове обличчя, нiби пiзнаючи знайомого. Петро також не вiдводив погляду вiд неї, але нiяк не мiг визначити кольору її великих овальних очей. Першої митi вони здалися йому свiтло-голубими, але одразу потемнiли, зробилися фiолетовими, а потiм темними, як нiч. Згодом вiн дiзнався, що очi цих венерiйцiв випромiнюють свiтло, i колiр цього випромiнювання залежить вiд настрою, вiд iнтенсивностi душевного збудження. "Промениста...- подумав Яворович. - Нагадує молоду iндiанку".
      Жiнка зупинилася крокiв за два перед Петром, повнi губи її ворухнулися, вона щось говорила, але голосу Яворович не чув - наче жiнка стояла за товстим склом. Зате Рожевого чути було далеко:
      - Тут такий звичай, каже Гiлка, перед владаркою треба вкорочувати ноги.
      I вiн одразу став на колiна. Яворович наче й не чув того, невiдривно дивився на Матiр, i бачив на її зеленому обличчi знаки страждання, глибоко захованого в серцi болю.
      Мабуть. Гiлка розповiла їй про Яворовича, бо Промениста перестала ворушити губами, а ступнула ближче i поклала йому руку долонею на чоло.
      Петровi здалося, що пальцi її злегка тремтять, вiбрують. Що ш треба? Стояв нi в сих нi в тих, як учень, що не вивчив уроку. Жiнка тримала руку на його чолi з хвилину чи бiльше. Тонка бiла тканина здiймалася на її грудях, i Петро нiяк не мiг перебороти враження, що перед ним людина, яка навiщось пофарбувала шкiру в зелене.
      "Ти дуже схожий на всiх наших, - вловив її думку Яворович, - але я вiрю в записи твоєї пам'ятi". Вона опустила руку i схилила голову, ждучи, що вiн скаже.
      "Є така планета - Земля..."
      "Це записано в твоїй пам'ятi".
      "Люди... Люди... - вiн уявив першотравневу демонстрацiю на Хрещатику в Києвi. - Люди послали нас".
      "В мене ще є трохи часу, я хочу, щоб ти побачив наш край i потiм розповiв людям".
      "Побачити - це, звичайно, для мене цiкаво, - подумав Яворович, - а от розповiсти людям про це, мабуть, не вдасться".
      "Чому?"
      "Бо я не можу стартувати".
      Вона кинула на нього тривожний погляд своїх великих променистих очей, але думку послала спокiйну:
      "Ходiм до нас, тут зимно".
      Всi рушили за нею - i владарки, i "тiнi" - тiєю самою дорогою вниз. Пiшов i Яворович iз своїми друзями. Деякi натяки в думках Променистої пробуджували в нього не то тривогу, не то звичайну цiкавiсть. "В мене ще є трохи часу..." "Тут зимно..." Що все це означає?
      А внизу й справдi було набагато теплiше. Густе повiтря насичене ароматом буйної рослинностi, i хоч спершу Яворович вiдчув наче легеньке поколювання в грудях, дихати йому з кожним кроком ставало легше i легше. Дерева й тут стояли безлистi, але це справжнi хащi. Бачив, що там i сям сколихуються гiлки, уявляв, що гаї повняться щебетом, гуком, але тiльки уявляв, бо жодного звуку не чув. Глуха тиша давила на плечi.
      "Друге народження... Друге народження..." - спливала думка в головi, i вiн спiвчутливо поглядав на бiлу постать Променистої.
      СВIТЛОПОКЛОННИКИ
      Стiни залу, до якого завела Яворовича Промениста, нагадували перламутр. Колiр їх мiнився, як i очi господарки, хоча це залежало вiд точки, з якої дивишся, - то зблисне бiлим, то фiолетовим то рожевим... Петро не мав сумнiву, що матерiал цей органiчного, а точнiше - рослинного походження, можливо навiть, що й примiщення оцi не будуються, а виростають згiдно бiомолекулярної програми,- адже кути в залi згладженi, стiни, поступово закруглюючись, переходять у нерiвномiрно вигнуту стелю, розмiри якiсь змiщенi, прямих лiнiй нема. Коли вони заходили сюди крiзь гущавину, йому здалося, що перед ними темнiли не дверi, а дупло велетенського дерева. Гiлка i Рожевий лишилися в гаю бiля шляху.
      Зайшовши до примiщення, Промениста швидко обернулася до Яворовича i знову, дiткнувшись долонею його чола, буквально засипала своїми думками. Тут вона не стримувала їх, не формувала в спокiйний потiк.
      "Будь уважним, чужинце, будь насторожi в оцiй країнi горя i зла. Благаю, вимагаю, наказую: не споживай бiльше харчу спокою - харчу безвiлля, покори i байдужостi! Це просто щастя, що ти з'явився на нашiй планетi, i ти не мусиш загинути, розумiєш - не мусиш! А спокiй i байдужiсть - це ж загибель, i загибель духу. Та хiба ж є щось страшнiше, ганебнiше вiд цього?.. В мене мало часу: я повинна переступити лiнiю, що вiддiляє наше фiзичне iснування вiд духовного, я поспiшаю, а то б розповiла усю нашу iсторiю..."
      "Це жахливо - самому поспiшати до загибелi!.." - подумав Петро, i вона одразу ж вiдповiла: "Дух мiй не загине, вiн же невмирущий. А тiло приречене".
      "Будемо боротись!"
      "Думай про свiй рятунок. Слухай уважно..."
      В Петровiй уявi помчали один за одним зримi образи, наче кадри кiнофiльму, i мчали вони з такою швидкiстю, що вiн ледве встигав фiксувати на них увагу. Звичайно, вона думала безсистемно, непослiдовно, й хто б мiг вимагати спокiйного, логiчного викладу вiд iстоти, приреченої на загибель? Але мозок нашого космонавта "сортував" iнформацiю, i в Яворовича склалась бiльш-менш цiльна картина.
      Те, про що вiн дiзнався, було неймовiрним. Влада Великого Розпорядника, яку той здiйснює за допомогою цiлої касти Головатих, мiцно спутує усе суспiльство. Вiн контролює психiку всього населення, кожного, хто її має: чи то природний венерiєць, чи робот. Усе спрямовано до одного: через самозаглиблення - до безсмертя. Один тiльки орган венерiйця - мозок - має розвиватися, всi iншi - тимчасовi, допомiжнi i мусять вiдмирати. I цi велетенськi мозки досягли нечуваного розвитку, розкрили найпотаємнiшi таємницi природи. Вони керують ростом рослин i тварин, можуть накопичувати потрiбнi елементи в рослинних органiзмах, одне слово - лiплять природу так, як вважають за потрiбне.
      Населили планету бiологiчними роботами, мiсiя яких - обслуговувати Головатих. Природнi ж венерiйцi мусять "пiднятися на вищий щабель еволюцiї" i всi, без винятку, стати Головатими. Але для цього треба розв'язати проблему народження, на випадок несподiваної загибелi мудрих. Над оцим завданням тепер i працює Великий Розпорядник i безчисленнi його помiчники. Саме тому ще й лишилися звичайнi венерiйцi, що генiям не вдалося обдурити природу. Але живуть вони пiд гнiтом страху, дух їхнiй не має змоги розвиватися вiльно, вiн запертий в тiснi камери обережностi, i це завдає венерiйцям невимовного болю; радiсть буття проривається тiльки в таємних мiсцях, куди не проникають бiохвилi центрального мозку.
      Старi розповiдають красивi легенди. Нiбито колись було синє небо i по ньому котилося Золоте Свiтило, i жилося тодi венерiйцям весела i радiсно. Були вони дiтьми природи, i хоч рослини давали не такi концентрованi соки, а все одно живлющi. Розвивалися науки, допитливий розум заглядав у небо, в глибинi якого сяяли iншi Венери. Розквiтало мистецтво - спiвцi видобували свої пiснi з самiсiнького серця, художники вкрили скелi малюнками, на яких вигравали фарбами i дикi тварини, i дерева та птахи, i жiнки та дiти.
      Кожне поколiння прикрашувало планету, залишаючи нащадкам чудовi зразки мистецтва. "Культура Одноокого Бика", "Культура Чорного Дерева", "Культура Двох Крил"... - усе це епохи, якi продовжувались, як на земнi масштаби, тисячi, а то й бiльше рокiв. I венерiйцi тодi були iнакшi - мали меншi очi i свiтлий колiр шкiри.
      Але планету спiткала страшна катастрофа - вибухнув Океан. З його глибин з гуркотом вирвалася рожева стiна, вода ринула на неї, i заклубочилися густi, безконечнi хмари. Довго боролася вода з тим жахним вогнем, рiвень океану дуже понизився, виступили з води захованi там гори, пiднялися стрiмкi береги. Нарештi таки вода поборола, але вогонь перетворив її на хмари, i вони так щiльно облягли небо, що назавжди сховалося Золоте Свiтило... Почалася Доба Самозаглиблення, розкриття Невiдомостi. Розвиваючи орган мислення - мозок, мудрецi надумали усе невiдоме зробити вiдомим, вони хочуть перемудрувати саму матiр Природу i домогтися Безсмертя. А навiщо воно? Адже смерть - це перехiд до iнших форм буття. Через природну смерть пролягає шлях розвитку.
      Великий Розпорядник закарбував у мозку кожного венерiйця. перекази про отi давнi культури - то вигадки, мiфи. Але все-таки йому не вдалося зовсiм стерти слiди цих спогадiв у пам'ятi. Туманнi, неяснi i розпливчастi, вони, коли збуджувати пам'ять, чiткiшають, оживають, передаються у спадок. Зародилася течiя прихильникiв Золотого Свiтила. Вони вiрять, що Свiтило є, що без його живлющого промiння загинуло б життя... Свiтлопоклонники збираються в таких примiщеннях, куди не проникають бiохвилi Великого Розпорядника, i тiльки через роботiв вiн дiзнався про цей рух. Але знищити свiтлолюбiв йому не вдалося, лави їх повняться, вони вже навчилися протидiяти бiохвилям Великого Розпорядника.
      "Я бачу в твоїй пам'ятi прекрасний образ Свiтила, - звернулася Промениста. - Скажи менi: воно справдi є?"
      На обличчi в неї вiдбилися одночасно i тривога, i страх, i надiя; очi випромiнювали всi вiдтiнки блакитi.
      - Є, є! - радiсно загукав Петро. - Є Золоте Свiтило, i воно поруч, недалеко вiд вас!
      "Ти його бачив, чужинце?"
      "Бачив. Але це така палаюча iстина, така слiпуча правда, що на нього прямо не можна дивитись, бо заслiпить".
      "Тепер я можу спокiйно йти до Межi, я щаслива, бо знаю, що омрiяне Свiтило є..."
      Петро схопив її за руку, скрикнув:
      - Навiщо? Тепер не час гинути! Будемо разом боротися!
      Мабуть, дiя "харчу спокою" вже скiнчилася, Петро вiдчував, як у нього закипає завзяття. Коли б тiльки допомогли йому свiтлолюбцi...
      "Там, на тому плато, менi дали стебельце..."
      "Невже отрута? "
      "Отрута, чужинце... Такий звичай здавна... I добре, бо тяжко менi було б жити, знаючи, що син мiй спотворений, що вiн боротиметься проти моїх однодумцiв..."
      Вона захиталася, наче п'яна, ступнула кiлька крокiв i звiльна опустилася на прохолодний перламутр. Яворович кинувся до неї, та вона зупинила його жестом зеленої руки.
      "Iди вже, Людино... Дух мiй спокiйно залишить тiлесну оболонку. Адже правда, що Золоте Свiтило є?.."
      - Правда, правда, - прошепотiв Яворович, не вiдриваючи болiсного погляду вiд цiєї далекої i водночас чимось уже близької iстоти. Напруженням волi уявив картину вечора з великим рожевим сонцем на обрiї. Вона аж здригнулася, сприйнявши цей образ, аж нiби ожила.
      "Бачу, бачу... Прощай".
      Петро повернувся i покрокував до виходу. Навстрiч уже йшли жiнки у бiлому - урочистi, зосередженi. Вони спiвали. їхнi уста розтулялися i стулялися. Коли б Яворович мiг сприймати їхнi звуки, вiн почув би "Пiсню прощання". Та вiн iшов крiзь цi звуки, як ходив на землi крiзь радiохвилi. А звуки шугали невидимими птицями. Спочатку жалiснi, а потiм веселi слова наповнювали примiщення, вiдбивалися вiд блискучих стiн. Але Петро нiкого не чув, окрiм гупання своїх крокiв i калатання серця. Хвилювався в передчуттi боротьби.
      БУДЕМО БОРОТИСЯ
      Коли Петро пiдiйшов до своїх друзiв, якi сидiли бiля товстого чорного стовбура, кров кинулась йому до обличчя: Гiлка чистила бiлi "яблука спокою", а Рожевий уже тримав одно в руцi, збираючись кусати.
      - Не смiй, не смiй їсти! - гукнув Яворович i шулiкою кинувся до свого розгубленого друга. Вихопив те "яблуко", розмахнувся i закинув його в гущавину. - Це ж опiй, отрута, розумiєш - отрута! - Рожевий, ще не зовсiм збагнувши в чiм рiч, поглядав то на свою кохану, яка застигла з бiластим "яблуком" у руцi, то на Петра, що розмахував руками i кричав з усiєї сили: Хiба ти ще не отямився, не зрозумiв, що з нами робиться? Адже ми забули про своє покликання, ми стали тваринами, рабами!.. Подумай про свiй народ!
      Рожевий, наче прокидаючись вiд сну, провiв долонею по обличчю, приглушено сказав:
      - Справдi... Цi плоди затуманили менi голову. Так, так... Може, моя Країна Щитiв уже вкрита трупами, а я тут...
      Вiн хотiв пiдвестися, та Гiлка кiшкою кинулася до нього i вхопила за довге волосся. Лiвою рукою стискувала йому жмут на головi, а правою тицяла "яблуко" до рота. Рожевий одвертався, не схотiв їсти, мiцно взяв її лiву руку, так що вона випустила волосся, i пiдвiвся на рiвнi ноги.
      - Бач, хоче мене заспокоїти, хоче знову одурманити, - пояснив Петровi, хоч той i так добре розумiв, що вiдбувається. - Але тепер я не пiддамся, не пiддамся...
      - Вiрно, друже!
      - Я пiду в Країну Щитiв, ми будемо боротися.
      - Спитай у Гiлки, де вона подiла нашу зброю.
      Петро спостерiгав, як вони розмовляли, бачив на обличчi дiвчини вираз розгубленостi, i вiдчував, як у грудях наростає ненависть до цiєї iстоти, що поставила i його, i Рожевого на краю загибелi. Правда, вiн розумiв, що Гiлка-тiльки знаряддя Великого Розпорядника, але все одно не мiг перебороти неприязнi до неї.
      - Каже, в її житлi, - обiзвався Рожевий.
      - Нехай веде!
      Дiвчина аж зiгнулася, наче несла важкий тягар, наледве встигала за юнаками.
      Ходьба трохи втихомирила Яворовича, вiн зрозумiв, що в цих обставинах йому особливо потрiбна витримка. Нервознiсть нiколи й нiкого не приводила до правильних рiшень. 3усиллям волi намагався ввести думки у рiчище. Яке тепер головне його завдання? Стартувати, вийти на орбiту "Астероїда", прилучитися до своїх... Що для цього треба зробити? Звiльнити "Метеора" вiд чiпких лiан. А коли Великий Розпорядник i далi намагатиметься затримувати? Застосувати мазера... мазера... Хоча б швидше дiйти до її проклятої нори! I навiщо вона взяла мазера, якби її спитав? Адже мазер... Як дiє мазер? От вчепилося слово...
      Саме в цей мент у Петровiй свiдомостi спалахнув здогад: це ж Великий Розпорядник намагається дiзнатися, що таке мазер! Пiдслуховує i скеровує його думки! Здогад цей спалахнув на коротку, невловиму мить, i Петро погасив його. Тепер вiн сам спрямовуватиме течiю своїх думок. Еге ж., мазер... мазер... Та чого, власне, за ним побиватися? Цяцька та й годi. Коли темно допомагає очам бачити, адже апарат зору людини не сприймає iнфрачервоного промiння... Мазер дає видимий спектр, освiтлює предмети вночi. Це маленьке свiтило в моїх руках, мiнiатюрне сонце...
      Вони вже йшли по високогiрному плато. Тут було прохолоднiше, i Петро пришвидшив крок; Рожевий з Гiлкою намагалися не вiдстати. Прямої дороги на плато нема, доводилося часто обходити жовтi кущi з бiлими кулями всерединi. Яворович приблизно знав, куди йти, але для певностi надумав перепитати.
      Оглянувся - Рожевий плентається за ним, а Гiлки нема!
      - Де вона?!
      - Побiгла коротшим шляхом, щоб швидше винести нам.
      - Ходiмо скорiш! В який бiк вона побiгла?
      Рожевий показав трохи лiворуч, i Петро кинувся бiгом. Серце його тривожно калатало, намагався не виявляти хвилювання, але з того нiчого не виходило. Ну, звичайно, це ж її послав вiн, вiн... Хоча б встигнути... А тодi... тодi вiн зможе добре погратися своєю цяцькою... А що, як вона вiзьме та натисне... Що натисне? Ну, й нехай (Петро вiдчував, що думки скоряються йому, i це заспокоювало).
      Раптом Рожевий крикнув:
      - Онде вона! Я її гукаю - не чує, поспiшає в iнший бiк. Чи оглухла? Чи ослiпла?
      Петро побачив - Гiлка бiжить поза кущами в напрямку... до кулi Великого Розпорядника, бiжить, легко викидаючи вперед тонкi ноги, наче великий трав'яний коник.
      - Швидше навперейми! - наказав Рожевому i сам кинувся бiгти з усiєї сили. Рожевий обiгнав його - бiг так, що, здавалось, ноги не доторкаються до грунту. Але Гiлка була, мабуть, ще прудкiша. Ось тiльки що її постать майнула лiворуч Петро пробiг, може, з десяток крокiв, як помiтив, що вона вже далеко попереду. Помчала, наче куля!
      Яворович захекався i змушений був збавити крок. А вибiгши на якийсь горбок, вiн зупинився, щоб зорiєнтуватись. Звiдси добре видно, що Рожевий таки потроху наближається до неї, вiддаль мiж ними скорочується коч i повiльно, але певно. Петро полегшено зiтхнув: зараз вiн її спiймає...
      Тiльки подумав це, як помiтив темнi постатi, що поспiшали навстрiч утiкачцi. Мабуть, вислав допомогу... Хто ж встигне скорiше - Рожевий чи вони?! Ну, пiддай же, пiддай ходи, любий друже! Ти ж ближче, тобi метрiв сто, а їм... Ех, "їхня" вiддаль скорочується швидше, бо вона ж бiжить до них!..
      I тут сталося несподiване. Збоку на Гiлку налетiла якась темна постать, збила її з нiг i одразу ж кинулась назад, за кущi. Постать зникла з очей так само швидко, як i з'явилася, Петро навiть не встиг роздивитися що воно таке було - робот чи звiр. Але чого б звiр мав повертати саме туди, звiдки вибiг?
      Рожевий прибiг до Гiлки швидше, нiж посланi Великим Розпорядником Голомозi. Дiвчина лежала, розкинувши руки, але в руках нiчого не було...
      Голомозi потупцювали бiля неї, а тодi враз кинулись у той бiк, де зникла таємнича iстота.
      Яворович оглядав грунт навколо - може, впустила? Але мазера нiде не було...
      Рожевий пiдвiв свою наречену - вона ледве трималася на ногах.
      - Ну, що? - не втерпiв Яворович. - Що вона каже?
      - "Забрав", "забрав". А хто - не знає. Тепер вона боїться Великого Розпорядника... Вона пiде зi мною.
      - Поспiшайте. - Петро взяв i по-земному мiцно потиснув Рожевому руку. Бажаю успiху, друже!
      Коли вони зникли за кущами, Петро спокiйно оглянувся навколо. Так, чи йти до лiтака, чи... податися по слiдах тiєї загадкової iстоти, що вхопила мазер? Його тягло туди, поривало, але вiн вагався: а що, як це поривання не його власне? А який сенс Великому Розпоряднику посилати його туди? Хто його знає... А втiм, усе це - дурницi, треба йти й шукати!
      I Яворович пiшов у той бiк, де зникла невiдома iстота i куди потрухикали Голомозi iз своїми списами.
      ХРАМ ЗОЛОТОГО СВIТИЛА
      Яворович довго iшов по слiдах, протоптаних Голомозими в податливому грунтi. Слiди петляли помiж кущами, в деяких мiсцях завертали назад i, перетнувшись, iшли вбiк. Чим далi, тим усе менше бiлiло бутонiв Головатих, замiсть жовтих кущiв з явилась низькоросла рослиннiсть, що наче обрамляла плато. Це була, мабуть, плантацiя, бо, як помiтив Петро, грунт оброблений, рослини посаджено колами. На ходу нахилився, пiдчахнув сизу гiлку, з якої закапав прозорий сiк, але їсти передумав, може, зашкодить?
      Слiди привели Петра до... Голомозих. Вони безладно попадали, прим'явши деревця, i так лежали, наче до чогось дослухаючись.
      Яворович, обережно ступаючи, обiйшов їх i почав спускатися по пологому схилу. Оглянувся - чи не йдуть слiдом? Голомозi лежали непорушно, зовсiм непорушно. Петро вернувся, пiдiйшов до них - мертвi, всi до одного. I списи валяються поруч...
      Постояв у нерiшучостi. Може, пiти назад? А то натрапиш на засiдку...
      Вирiшив iти вперед. Очевидно, це дiють вороги Великого Розпорядника, це по-перше; а по-друге, - не може бути, щоб вони знали про мазер, а про нього, Петра, не знали.
      Вiдшукавши слiд ("Iшов один, той, що забрав мазера!"), Яворович покрокував по схилу. Внизу темнiли гаї, i щось у них було нашорошене, таємниче. Але це не спинило Петра, вiн без вагання пiшов помiж деревами, роздивляючись, чи немає де житла, або чи не промайне яка постать. Вiн iшов зовсiм беззбройний, не мав навiть мисливського ножа, та проте не вiдчував страху, серце билося ритмiчно, i в усьому тiлi вiбрувала сила.
      Там i сям у лiсi почали попадатися занадто товстi дерева, наче роздутi знизу. Петро так би й не здогадався, що то житла, коли б не звернув уваги на стежини, що вели до них, i потiм не побачив отворiв. Що це - природнi дупла, чи венерiйцi таки вирощують свої житла? Але жодної живої душi не видно, навiть гам. де цi житла стоять порiвняно густо.
      - Агей! - гукнув на всю силу своїх легень, i тiльки луна вiдповiла йому: - Е-е-й...
      Усмiхнувся: природнi ж венерiйцi взагалi, мабуть, не розмовляють за допомогою голосу. Адже Промениста передавала йому думки! Отже, тут можуть "почути" думку...
      Мабуть, воно так i сталося, бо невдовзi навстрiч Петровi вийшов зеленотiлий юнак, мовчки взяв його за руку i повiв по однiй iз стежок у хащi Яворович у думцi запитував його: "Куди ми йдемо?" Але вiдповiдi, здається, не було чи, може, вiн її не вловлював.
      Так i йшли мовчки, вiрнiше, не йшли, а продиралися крiзь гущавину, i весь час юнак не випускав Петрової руки.
      Велетенське примiщення вiдкрилося якось одразу, несподiвано Яворович ступнув крок - i опинився всерединi. У сутiнках гущавини вiн не помiтив широкого входу, можливо, через те, що бiльше дивився пiд ноги, боячись спiткнутись. Тепер, пiдвiвши голову, побачив... свiтло! Висока свiтла колона, вужча знизу i ширша вгорi, пiдпирає перламутрове склепiння Петро одразу догадався: ввiмкнули його лiхтар! Але яке щастя, що вони не зацiкавились другим вмикачем... Тiсним безмовним натовпом стоять венерiйцi, серед дорослих багато й дiтей. Петро побачив на зелених щоках дорослих блискучi сльози. Чого вони заплакали? Може, незвичне свiтло просто рiже їм очi, чи радiсть або горе витискують сльози?
      Юнак пробирається попереду i, певне, щось каже, бо натовп розступається, пропускаючи Петра, i знову змикається за ним. Так вони пiдiйшли до середини храму, де на якомусь круглому пiдвищеннi стояв лiхтар. Слiпуче коло на перламутровiй стелi було тепер над Петровою головою. Побiля свiтляної колони, що здiймалася з лiнзи лiхтаря, стояла юнка, схожа на Променисту. Красива голова її охоплена золотистим обручиком, на якому стирчать срiблястi колючки. "А їй личить цей вiнок, - мимоволi подумав Яворович. - Гарна". Та це були не тi слова. Вона стояла поряд iз сизуватим свiтлом не просто гарна, а якась урочисто-велична. Петровi чомусь пригадався скульптурний портрет Нефертiтi, дружини фараона Ехнатона, - лебедина шия i мигдалевi очi.
      Юнка ступила крок до Петра i так само, як i Промениста, поклала свою зелену долоню йому на чоло, трохи постояла, замислена, i почала "розмовляти" думками. Петро вже звик до такого способу розмови, йому здавалося, що й слова звучать, тiльки вiн не встигає помiтити, як вони вимовляються.
      "О людино, благословенна та мить, коли ти прибув на нашу планету!.."
      "Я мало не розбився..." - подумав Петро.
      "...Ти принiс не лише звiстку про Золоте Свiтило, а й саме свiтло, про яке ми досi знали тiльки з переказiв i легенд. Ось воно - чудо iз чудес, прекрасне свiтло! Його не можна взяти руками, але воно є, його не можна виростити, але воно сягає далi за всяку рослину, воно обiймає всесвiт..."
      Вона ходила навколо лiхтаря, i щось величне було в її поставi, в її розмiрених неквапливих кроках.
      "...Свiтло не крихке, а бачите, як воно дробиться на сяючi осколки? Це щоб освiтити найтемнiшi мiсця простору. I настане час, коли свiтло освiтить усю нашу планету, i велика Правда постане в усьому своєму блиску. I ми не будемо насилувати закони матерi Природи, а житимемо i розвиватимемось у злагодi з ними".
      Проповiдниця трохи помовчала, дивлячись в заплаканi лиця, а потiм проголосила:
      "Нехай кожний пiдiйде i помиє руки свої у свiтлi i омиє свiтлом своє лице".
      З цими словами вона простягла руки до свiтляного стовпа, занурила в нього долонi i потiм провела ними по обличчю. За нею пiдiйшов чоловiк, потiм жiнка пiдвела двох дiтей, потiм знову чоловiк... I Петровi здалося, що лиця їхнi стають гарнiшими, а в очах з'являється вираз доброти.
      Один тiльки стояв якийсь чи байдужий, чи здерев'янiлий. На обличчi в нього не вiдбивалося нiяких емоцiй. Одне за одним пiдходили венерiйцi до свiтла, лише вiн стояв стовпом, звiсивши довгi руки.
      Поступово храм порожнiв, бо, виконавши ритуал, венерiйцi виходили. Зрештою бiля проповiдницi залишилося кiлька старших чоловiкiв i жiнок та ще той байдужий. Усi вони, за винятком Байдужого, з цiкавiстю оглядали Яворовича. Петро також пильно вивчав їхнi обличчя, постатi. Повнi губи, великi очi. Пiд балахонами окреслюються покатi плечi; руки й ноги мають по п'ять пальцiв.
      Якби замiсть зеленої була каштанова шкiра, можна б подумати, що вони з Iндiї чи Лаосу; дуже схожi на тамошнiх людей.
      "О Людино, ми багато вже чули про тебе, - звернулася в думцi проповiдниця, - i тепер маємо щастя побачити тебе зблизька".
      Великi очi їхнi блищали вiд слiз.
      "Менi також дуже цiкаво. - подумав Петро. - Буде про що розповiсти... От тiльки шкода, що не прихопив з собою кiноапарата, ну за те ви менi дасте щось, щоб я мiг показати товаришам-космонавтам, та й людям на Землi..."
      "Хiба ти пiдеш вiд нас? - тривожно подумала Проповiдниця. - А оцей символ Золотого Свiтила?!" -Вона вказала на лiхтар.
      "Я мушу повернутися до тих. що послали мене, а цей лiхтар менi просто необхiдний. - Побачивши переляк на обличчях венерiйцiв, Яворович додав: Зрозумiйте, це моя зброя".
      Але що таке зброя вони не розумiли, а Петро не схотiв детально роз'яснювати, щоб не налякати їх, щоб не подумали, що вбивати - одна iз досконалiших професiй на Землi.
      Вони обступили лiхтар, i Петро вловив щось нове у виразi їхнiх облич. Нетерпляче поморщився. Ну. як вони не розумiють, що ця рiч його i що вона йому просто необхiдна?! Стримуючись, пояснив, що ця штука, хоча б вiн i залишив її, довго свiтити не буде, "сяде" батарея i все. Це мало втiшало венерiйцiв, може, вони й не повiрили, бо легенди їхнi оспiвували вiчнiсть свiтла.
      I тодi в Петра з'явилася iдея запалити їм вогонь. Це ж дуже просто: нехай пiдкидають дровець, i все. Буде їм хоч якась робота Адже вони, власне, зовсiм не працюють, бо взяти вирощене природою - хiба ж то праця?
      Вогонь... Вони ще не бачили вогню. Певне, атмосфера ховає блискавки в глибинi хмар. А первiсним людям на Землi вогонь таки справдi дало небо: блискавка розчахувала i запалювала дерева...
      Дикi люди, мабуть, вважали вогонь добрим духом, оберiгали його, навiть обожнювали Але чи добрий вiн - вогонь? Чи не наробить вiн тут, на Венерi. ще бiльше лиха, нiж на Землi?
      Завагався Петро, але зрештою вирiшив, що все залежить вiд того, як використовувати вогонь Якщо розумно - вiн корисний, а коли нi, то... самi будуть виннi.
      В нього була в кишенi коробочка сiрникiв, але наскiльки її вистачить? Треба навчити їх самим добувати вогонь, вирiшив Яворович, це певнiше. Кресало зробити нi з чого. Попросив принести сухого палiччя, i коли перед ним поклали добрий оберемок, сказав:
      - У кожному з оцих цурупалок є прихований вогонь...
      Вмостившись на пiдлозi, довшу суху палицю обiпер об пояс i затиснув ногами, коротшу взяв обома руками i почав швидке терти. Венерiйцi стали колом, спостерiгаючи за його рухами. Довго тер Яворович, палицi нагрiлися, вiн сподiвався, що ось-ось затлiються, пiде димок, схопиться язичок полум'я... Але вогонь не з'являвся. Пiт зросив йому чоло, а палицi навiть не потемнiли! "А нехай їй всячина, отакiй технiцi!" - подумав Петро i вийняв з кишенi сiрникову коробочку. Так буде легше. Чиркнув сiрником, запалив хмиз, i коли заклубочився дим, венерiйцi злякано вiдiйшли. Про свiтло вони чули, а про дим. певне, немає нiчого в їхнiх легендах. Та ось сухi дровця запалали чистим вогнем. Проповiдниця рушила до нього, простягаючи руки, i коли б Петро не зупинив її, то, мабуть, згорiла б.
      - Це свiтло пече! - гукнув Яворович. Одiрвав у Байдужого - вiн якраз близько стояв - клапоть балахона i простягнув до вогню. Клапоть так i пихнув.
      А вогонь танцював на дровах, наче торжествуючи своє народження, перламутровi стiни нiби ожили, вiддзеркалюючи рухливе сяйво Цей каскад свiтла ще пояскравiшав, коли Петро взяв до рук лiхтаря i вимкнув його. Вiн i сам замилувався грою вогню. Дивився на багаття i думав: "Хоча б же ця сила природи принесла їм користь..."
      Тицьнув коробочку сiрникiв у зелену долоню Проповiдницi, розповiв, як треба поводитися з вогнем. Але йому здавалося, що вiн мав справу з дiтьми.
      - Можете запалити багаття десь у долинi i весь час пiдтримувати його... Тiльки будьте обережнi: щоб вогонь не пожер ваших лiсiв i будiвель. Вiн боїться води, якщо почне шкодити - заливайте водою.
      Проповiдниця вийняла сiрника з коробочки i довго дивилася на нього, як на якесь неймовiрне чудо. Поклала назад, засунула, передала коробочку сусiдовi, а той, роздивившись, вiддав iншому - аж поки коробочка не потрапила в довгу руку Байдужого Петро бачив, як той, навiть не глянувши, затис її в своїй широкiй долонi.
      Усi дивилися на вогонь, немов загiпнотизованi, особливо малеча.
      Петро, стискуючи в руцi гофрований цилiндр лiхтаря, помалу пiшов до виходу. Тепер, якщо Великий Розпорядник змусить до того, вiн покаже, як дiє мазер!
      Оглянувся - венерiйцi все ще стояли коло багаття, як завороженi, на їхнiх зелених обличчях танцювали вiдсвiти. Та ось Проповiдниця неначе прокинулась, швидко пiдiйшла до Яворовича, i вiн сприйняв її думку:
      "Ти сказав, що мусиш залишити нас. Ми допоможемо тобi звiльнити свою птицю. Тобi дадуть трубки iз соком - поллєш ним тi рослини, що обвивають птицю, i вони зiв'януть".
      - Оце по-дружньому! - вигукнув Петро i потряс здивованiй жiнцi руку,
      З лiсу вiн виходив, несучи за плечима чималу в'язанку трубок iз соком. Здавалося, безлистi темнi дерева насторожено стежать за гостем iз далекої Землi.
      ЗУСТРIЧ IЗ САМИМ СОБОЮ
      На плато було тихо й спокiйно. Жовтi кущi й величезнi бiлi бутони в них стоять непорушно, як i ранiше; Голомозих сновигає начебто ще менше, на Петра вони не звертають нiякiсiнької уваги, нiбито це йде також робот, хоч трохи й iнакший.
      "Ну й добре, - подумав Яворович, - значить вiн..." Схаменувшись, Петро обiрвав думку, хоч уже й знав її всю: добре, що Великий Розпорядник не контролює, не здогадується про трубки. I, незважаючи на цю заспокiйливу думку, Петро вiдчув, як десь у глибинi його єства виникає неспокiй. Почав озиратися навколо. Нiде нiчого пiдозрiлого, нiяких змiн. А проте ставало тривожно.
      Проходячи мимо плантацiї їстiвних рослин, згадав, що давно вже не їв. Обережно поклав свою ношу, сiв, i, вiдламавши кiлька гiлочок, почав їсти. Подумав про "Астероїд". Тепер вони знають - живий. А як будуть розпитувати, як здивуються, що на Венерi отаке життя Ну, що ж, природа щедра на форми... Треба тiльки бiльше на кiноплiвку, а то ще ж чимало касет Але ж дiйсно, якi можливостi мозкової речовини! Цiкаво, чи вона така, як у нас?
      Пiдвiв голову - коли б оце прозора атмосфера, то "Астероїд" сяяв би яскравою зiркою, видно було б i вдень. Та якби тут атмосфера була прозорою iнакше б розвивалася i цивiлiзацiя. З їхньої свiдомостi виключено космос Головатi не хочуть про нього й чути. Хоча й на Землi бiльшiсть людей не звертає нiякої уваги на космос, ба навiть серед тих, що помiчають його, працюють для нього,- i то мало таких, що над ним замислюються. Ну, небо, простiр, безмежжя, а в тому безмежжi - газовi кулi, тобто зорi, можна одержати їхнi спектри, визначити маси, швидкiсть, температуру, склад, зрештою зарахувати їх до певного класу i на тому заспокоїтись Якщо ж буде помiчено якiсь неправильностi руху, то можна продовжити спостереження або й просто кабiнетне вивчення - i таки вiдкрити бiля розпечених газових тiл твердi кулi - планети.. Поки що, в основному, йде нагромадження фактiв.
      Смакуючи соковиту м'якiть венерiйських рослин, Яворович подумав, що й досi не знає, як вени звуться, i усмiхнувся: хiба це має якесь значення?
      Побувають тут бiологи, то все розкласифiкують. А цiкаво, як розмножуються оцi рослини? Адже нiякого насiння, жодного стручка вiн ще не бачив.
      Попоївши, Петро рушив далi Невдовзi побачив i свiй апарат, обплутаний лiанами, i бiлу кулю Розпорядника. Нiде нiкого. Отже, тiльки лiквiдувати клятi рослини - i полiт, полiт...
      Вiн узявся старанно поливати соком "клятi лiани". Надрiзував кiнець еластичної трубки i, перебираючи долонями, витискував iз неї сiк. Якщо не придавлювати, то соку витече небагато i надрiз швидко затягується досить мiцною плiвкою. А як тиснути, то сiк б'є з трубки, наче з насоса. Петро цiлився пiд корiння, дивився, щоб не пропустити жодного стебла. Вичавленi трубки вiдкидав геть i брав усе новi й новi, прикидаючи на око, чи вистачить оббризкати кругом.
      Вистачило. Ще трохи й лишилося; там, де густiше, полив удруге.
      А рослини стояли так само, як i ранiш.
      Це розлютило Петра. Кинувся до них, простягаючи напруженi руки ламати, трощити!
      Але руки не могли вхопити нiчого - розчепiренi пальцi стискували... повiтря.
      В першу мить вiн не мiг нiчого зрозумiти i намагався вхопити один сучкуватий стовбур, але руки вiльно пройшли крiзь нього, i лiва п'ятiрня вчепилась у праву. "Галюцинацiя! Витвiр уяви! - промайнуло в його свiдомостi. - Але ж..." Що "але ж" - вiн i сам не знав. Перед очима так само стояв обплутаний рослинами апарат, i важко було повiрити в його нереальнiсть. Петро пiшов просто на лiтак i пройшов крiзь нього. "Ага, он ти як... - подумав. - Хочеш збити мене з пантелику галюцинацiями? Нi, нi, не вдасться!"
      Одвернувся i пiшов, приглядаючись до стежки, бо вже почало сутенiти. Незабаром побачив знайомi слiди, минув з десяток жовтих кущiв i вийшов на майдан Головного Розпорядника. Так, це та сама мiсцевiсть, вiн упiзнав її. А все-таки, пiдiйшовши до свого апарата, помацав лiани рукою i аж зрадiв, коли впевнився, що вони реальнi. Проте радiти було нiчого: адже рятiвного соку вже нема!
      Петро зiтхнув, скоса поглянув на бiлу кулю Розпорядника. "I чому цей генiальний мозок такий... дурний! - подумав з досадою. - Як йому довести, що я - людина?"
      Постояв, походив навколо в задумi, приглядаючись до лiан, що оточували лiтак, а потiм пiшов назад. Вирiшив сходити за тими трубками. Правда, вже добре звечорiло, але вiн не мiг вiдкладати. У нього є лiхтар, i дорогу вiн знайде.
      Спочатку йшов так, а коли вже зовсiм стемнiло - ввiмкнув прожектора. Спустившись iз плато, зустрiв у лiсi якусь постать, здається, Байдужого, але той миттю зник за деревами.
      Довго блудив Яворович у лiсi - аж ноги заболiли. Пробивав собi свiтлом тунель у важких скелях темряви, приглядався до обрисiв дерев, сподiваючись вiдшукати храм, - але все марно. Тиша i темрява налягали, душили. Хотiлося впасти i заснути, але Петро змушував себе iти.
      В одному мiсцi вiн зупинився - його оточували гiнкi тоненькi стовбури. "Вони, вони! - зрадiв, дiстаючи ножа. - Ось нарiжу".
      Як i завжди, iз зрiзiв спочатку полився сiк, а потiм отвiр затягнуло плiвкою. I товщина стебел, i густина соку були наче такими самими "От i добре, - заспокоївся Яворович. - Тепер не спiймає мене своїми галюцинацiями..."
      Нарiзав цих стебел стiльки, що ледве нiс. Здавалися такими важкими, наче були металевi.
      Лiс довго не хотiв випускати Яворовича iз своїх темних нетрiв Космонавт потрапляв у такi хащi, що наледве вибрався iз своєю ношею. Коли вiн вийшов на плато - почав сiрiти свiтанок.
      Сiв трохи перепочити, i лише тепер помiтив, що потрапив на це плоскогiр'я зовсiм не там, де треба було, а, мабуть, дуже далеко вiд того мiсця. Незабаром вiн переконався в цьому остаточно. Краєвид був схожий, але не той. Бiлi кулi тут були набагато меншi i стояли густiше. Здавалось, їм не буде кiнця й краю Траплялися трiщини в грунтi, через якi доводилось перескакувати, заростi.
      Десь уже в другiй половинi дня голод i спрага змучили його зовсiм. I на довершення всього - коли вiн уже надвечiр, страшенно втомлений i розбитий, натрапив на тi трубки, що так невдало вчора використав, i порiвняв їх з тими, що нiс, - виявилося, що нарiзав вiн зовсiм не тих. Аж застогнав з досади. Стiльки працi i, головне, часу пропало марно!
      Покинув свою тяжку в'язанку i почвалав до лiтака. Тут уже стежка вела його несхибно. Он i бiла куля цього тупого Розпорядника, ось i лiтак виднiється... Ще не знав, що робитиме, хотiлось одного - вiдпочити.
      Помiж цупкими стеблами пробрався на крило, простяг руку, вiдсунув шторку i... остовпiв. У крiслi пiлота сидiв Петро Яворович! "Знову галюцинацiя", - подумав i потер собi очi. Той з цiкавiстю дивився на нього, нiби вичiкуючи. Петро вхопив його за плече.
      - Ну, ну, легше! - сердито вигукнув той.
      "I слухова, ще й слухова галюцинацiя! - подумав Петро.- Що це зi мною дiється? Але ж я вiдчув його плече..."
      - Ану, вилазь! - гукнув несамовито.
      - А ти хто такий? - з притиском спитав той. - Може, познайомимось? - I вiн простяг руку. Петро махнув своєю, сподiваючись, що не наткнеться нi на що, але той пiймав його долоню i стиснув так, що в Петра аж пальцi хруснули. Нi, це не галюцинацiя... "Двiйник!" - спалахнула думка, але дивитись на нього було моторошно.
      - Ха-ха-ха! - дурнувато засмiявся двiйник, показуючи його зуби. - Так хто ж ти такий? - уп'явся в Петра очима, враз припинивши смiх.
      - Я - Петро Яворович.
      - Ти - Яворович? - щиро здивувався двiйник. - Перестань виглуплюватись. Яворович - це я!
      "Вiн, певне, ще не дивився в дзеркало i не уявляє своєї зовнiшностi, чомусь подумав Петро. - Зараз покажу".
      - Отам, у нагруднiй кишенi комбiнезона, є дзеркало. Вийми, подивись.
      - А звiдки ти знаєш, що є в моїх кишенях? - спитав двiйник, дiстаючи дзеркало. - Дивно.
      Вiн довго дивився в дзеркало, вивчаючи своє обличчя, а потiм кинув кiлька пильних поглядiв на Петра.
      - Так... - тихо промовив, пiдводячись. -Ти - мiй двiйник... - I схопив Петра за груди. - Хто тебе виготовив? Кажи, чого тобi треба? Ти хочеш мене знищити?!
      Очi його налилися нелюдським гнiвом, вiн висунувся з кабiни i розмахнувся, щоб ударити Петра, але Яворович перехопив його руку i так сiпнув до себе, що пiдсковзнувся. Падаючи, потягнув i того. Борсались пiд крилом, тiла їхнi сплелися в клубок, Петро вiдчував, що двiйник дужчий за нього, але не знає прийомiв боротьби. Яворович притискував його до грунту, бив кулаком, але той вiдбивався з усiєї сили. Обоє заюшились кров ю, захекались Незчулись, як викотилися з-пiд кущiв, схопилися на ноги... I раптом сталося найстрашнiше -двiйник вихопив з Петрової кишенi мазера.
      - А-а... - захарчав, пригнувшись. - Зараз я тобi покажу!
      Пальцi його мацали корпус, шукаючи вмикача, вiн згаяв може секунду чи двi, i це врятувало Яворовича - спритно вiдскочив убiк.
      В ту ж мить сяйнув снiп яскравого промiння, освiтивши велику бiлу кулю Розпорядника, i вдарила червона цiвка... Там, де щойно була куля Великого Розпорядника, заклубочився бурий дим. Петровi здалося, що вiн почув якесь ревище, але чи справдi це було гак, поручитися важко Вiн був, як у чаду, i дiяв машинально.
      Кинувся збоку на двiйника, вхопив за руку, яка тримала мазера. Той крутнувся, але вже не з такою силою, не змiг вирватись. Стискаючи його в залiзних обiймах, Петро вiдчув, що той зовсiм ослаб. Досить було струснути, i вiн впустив мазера додолу, а потiм i сам почав осiдати. Яворович стрибнув до лiхтаря, вхопив i одразу ж нацiлив його на ворога. Але той уже лежав, розкинувши руки i ледве дихаючи.
      - Що це зi мною? - тихо спитав вiн. - Що зi мною сталося?
      Навiть у вечорових сутiнках помiтно було, як вiн блiдне, як синiють його губи. Раптом вiн пiдвiвся i зашепотiв, наче тут хтось мiг їх почути:
      - Слухай, скажи менi, хто я такий? Скажи...
      I впав мертвий.
      Петро ще постояв, невiдомо чого ждучи, а тодi нацiлив на мертвого двiйника мазер...
      Усе це так приголомшило його, що вiн забрався в кабiну, закрив шторку i довго сидiв заплющивши очi. Намагався нi про що не думати. Голова була важка, наче чавунна, щось у нiй гудiло i видзвонювало. З хаосу виринало шмаття думок, швидко кружляло перед внутрiшнiм зором i зникало. I нiяк не можна було зосередитись на чомусь одному. Ревище могутнього мозку... "Хто я такий? Хто я такий?" Догрався... догрався... Ну, що ж. сам винен...
      Раптом уявився вогонь - танцюють язики полум'я, хочуть лизнути зеленi руки. А та, з променистими очима, падає, падає на перламутр, над нею голосно спiвають бiлi постатi. "А тодi й не чути було..." - подумав Петро, зручнiше вмощуючись у крiслi. Сон поволi затемнив хаос думок i образiв.
      СИНИ РИБИ БЛАГАЮТЬ ДОПОМОГИ
      Яворович прокинувся раптово, наче по сигналу тривоги. Ранкова каламуть виповнювала кабiну. Пiдвiв голову i побачив темний силует - хтось намагався вiдсунути шторку. Петро швидко простяг руку i намацав стопор. "Добре, що не забув..." - подумав з радiстю i почав придивлятися до силуета. В постатi було щось знайоме... Гiлка! I як це вiн одразу не впiзнав? Ну, звичайно. Гiлка...
      Петро вiдiмкнув i вiдсунув шторку. Дiвчина проворно, наче кiшка, стрибнула в кабiну i, переступивши через Петровi ноги, сiла праворуч його. Рухи знервованi, швидкi, синi губи її то розтулялися, то стулялися - мабуть, щось казала. Яворович тiльки дивився на неї. Здогадувався - трапилось щось серйозне, раз вона забула, що вiн не сприймає їхньої мови. Раптом дiвчина стала перед ним на колiна.
      - Оце вже нiкуди не годиться... - буркнув Петро. Узяв її пiд пахви i посадив на мiсце, як дитину. Вона й була легенька, як дитина.
      Та Гiлка не хотiла сидiти. Схопилась i випурхнула з кабiни, усiм своїм виглядом запрошуючи i його зробити те саме. Вiн одяг скафандр i незграбно вибрався назовнi. Лiани заважали рухатись, але вiн обома руками вiдхиляв податливi стебла i, обережно ступаючи, щоб не спiткнутись, пройшов крiзь це живе плетиво.
      Уже зовсiм розвиднилось. Почався ще один похмурий венерiйський день без променiв, без тiней. "Отак, мабуть, у нас в океанах на великiй глибинi",-подумав Яворович, оглядаючись навколо. В густому серпанку ледве проступали обриси бiластих куль, оточених кущами "Цiкаво, як вони сприйняли загибель Великого Розпорядника..." - подумав Петро i тiльки тепер глянув на те мiсце, де ще вчора бiлiла куля безсмертного мозку. Зараз там сiрiла невеличка купка попелу... Яворович пiймав себе на тому, що йому шкода цього Головатого, i здивувався сам собi.
      Гiлка вхопила його за рукав i намагалася купись тягнути. Вона весь час показувала в той бiк, де за темними лiсами лежить Країна Щитiв. З її жестiв Яворовим зробив висновок, що Рожевий у тяжкiй скрутi, що Сини Риби благають кого. Могутнього Гостя i Доброго Заступника, допомогти. Але вирушати пiшки... чи має вiн право пуститися в таку далеку мандрiвку пiшки? Часу в нього тепер зовсiм мало...
      А Гiлка наполягала, синє обличчя її перекошувалось, як вiд болю. Петро показав на лiтака i, як мiг, розтовкмачив на мигах, що коли б не цi клятi лiани, то вiн би полетiв. Дiвчина пильно стежила за його жестами, постояла трохи, щось, мабуть, обмiрковуючи, а тодi шаснула до лiтака. Яворович з цiкавiстю дивився, що вона робитиме.
      Здершись наверх. Гiлка почала розплутувати плетиво гнучких батогiв i закручувати кiнцi донизу. Так-так, вона не зламувала їх, а заплiтала! До генiальностi просто - нехай ростуть собi вниз... Ох i молодця!
      Петро, не гаючи часу, теж взявся до роботи.
      Деякий час вони працювали кожен окремо, а згодом почали разом: Гiлка розплутувала i подавала йому кiнцi, а вiн нахиляв їх якомога нижче i закручував на стовбурах.
      Поступово звiльнили турбiну вертикального пiдйому, а потiм i фюзеляж. Гiлка, дарма що тендiтна, працювала невтомно. Яворович тiльки поглядав на її меткi руки - вони були весь час у русi.
      Лiани давалися, вони стали покiрнi й лагiднi. Може, тому, що нема вже їхнього всемогутнього господаря?
      За годину чи бiльше Петро з Гiлкою повнiстю звiльнили апарат з їхнiх цупких обiймiв. Навколо срiблястого тiла лiтака стояли чудернацькi стовбури. Якби вони були однакової товщини i висоти, то можна було б подумати, що це вiдполiрованi колони з чорного базальту, встановленi на спомин спiльної працi людини i венерiйки.
      З хвилюванням сiв Яворович у своє пiлотське крiсло. Запустив турбiну, послухав її приглушене гудiння, уважно подивився на прилади. "Все гаразд, подумав задоволено, - можна летiти!" Махнув рукою Гiлцi, щоб iшла до нього, але вона чомусь не рушала з мiсця.
      Петро вимкнув двигуна i нетерпляче вискочив з кабiни. Пробував пояснити їй свiй план, але вона чи не розумiла, чи не погоджувалась. Це починало дратувати Яворовича, i вiн, махнувши рукою, пiшов до лiтака. А коли виглянув з кабiни - дiвчини вже не було. "Мабуть, подалась стежками... - подумав. Ну, нехай як хоче".
      Знову запустив мотор. Ввiмкнув турбiну, збiльшив оберти. Апарат здригнувся, Петровi груди пройняло таке знайоме i кожного разу несподiване передчуття, що охоплює людину перед польотом.
      Але й цього разу на нього чигала невдача. Лiтак сiпнувся вгору, та не змiг пiднятися й на метр, хоч Петро дав максимальнi оберти. Що за лихо?
      Довелося знову глушити, вилазити з кабiни. Подивився - ну, так i є: не звiльнили шассi! З десяток цупких чорних "канатiв" мiцно обплутало каретки. Потратив ще з пiвгодини, поки "розв'язав" останню петлю. Працювати тут довелося лежачи - то на спинi, то боком. Нарештi вибрався i полегшено зiтхнув: здається, все. Але, даючи оберти турбiнi, все-таки не був упевнений, що чогось не прогледiв i аж не вiрив, що машина вiльно здiймається вгору.
      Набравши висоту, Яворовим перейшов на реактивну тягу i з гуркотом i громом помчав у той бiк, де його ждала змучена земля Синiв Риби. "Ех, шкода, що вони не чують цiєї музики! - подумав, дослухаючись до реву дюзи. - Вона б на них справила враження!" Мав на увазi нападникiв, що плюндрують Країну Щитiв. Йому не хотiлось нищити їх, мав намiр тiльки нагнати страху, щоб порозбiгалися.
      Внизу пропливали лiси - вони схожi на темнi хмари, i, здавалось, що пiд ними, десь там у глибинi, є стрiли шляхiв i кубики жител. Помiтивши рiчку, Петро полетiв уздовж неї i незабаром побачив море. Тепер йому легше буде орiєнтуватися Вiн уже летiв над землями Синiв Риби - пiд крилом чорнiли їхнi густi лiси, де вiн ходив.
      Але що то клубочиться на обрiї? Невже дим?!
      Повернув у той бiк i через кiлька хвилин ясно побачив - горить селище. Червонi язики полум'я охопили кiлька довжелезних рибоподiбних будiвель, чорний дим хмарою висне в повiтрi. Що за маячня? Вони ж не знали вогню! Не знали? Страшний здогад стиснув Петровi серце - вiн, вiн сам дав їм вогонь!.. От i скористалися, великi та мудрi, випалюють непокiрних...
      Помiтив - чималий гурт Голомозих iз тонкими довгими смолоскипами оточує ще цiлу будiвлю. Стиснув штурвал, пiшов у круте пiке. Страшний рев, грiм виповнив увесь простiр, здавалося, сама планета реве од болю i лютi. Ех, натиснути б оце на гашетку! Та замiсть кулемета Петро вистрiлив на них снопами свiтла з прожекторiв.
      Аж засмiявся, коли побачив, як вони попадали з переляку i, тiкаючи, натикались на смолоскипи i спалахували як свiчки,
      - Ага, бандити! - закричав Петро, хоч i сам не чув власного голосу. Так вам i треба!
      Прогуркотiв над самiсiнькими їхнiми головами i коли вийшов з пiке i оглянувся - внизу валялися трупи, деякi горiли. З уцiлiлих жител вискакували Сини Риби i бiгли до лiсу, певне, переслiдуючи рештки ворогiв.
      Петро помилявся, коли думав, то внизу не чують його польоту Ще й як чули! Двигун лiтака був потужним джерелом ультразвуку, який сприймали i Голомозi i Довговолосi. Одних вiн радував, а iнших приголомшував.
      Яворовим лiтав од селища до селища i скрiзь наганяв жаху на жорстоких нападникiв. Поодинокi Головатi, що керували знищенням Країни Щитiв, не витримували таких сильних звукових вихорiв i падали мертвi. Голомозi страшенно боялися прожекторiв.
      Бiльше десятка мiстечок врятував Яворович, але багато згорiло дотла. Вiн нiколи б не подумав, що ця вiйна на знищення набере такого розмаху. I, головне - вогонь, вогонь... На лiсових стежках помiчав довгi низки Синiв Риби, що прямували в глиб країни. Вiн одразу впiзнавав їх по високому жорсткому волоссю та ще по трикутних щитах. "Молодцi, не вiддали себе у пащу смертi, - думав, здiймаючись угору. - Виховали силу волi всупереч задумовi своїх творцiв... То хiба ж вони роботи?" Здумав свого друга - Рожевого. Де-то вiн зараз? Може, серед оцих що пiшли в передгiр'я? А може, полiг у нерiвнiй боротьбi...
      З якоюсь нестямою налiтав Яворович на Голомозих, сiючи погибель i жах... Його лiтак орлом ширяв у венерiйському небi, то здiймаючись аж до хмар, то шугаючи вниз. Це було шаленство могутньої сили, яка обвалювала гори звукiв i слiпила, наче блискавка.
      Раптом звуки обiрвалися, стихли. Петро кинув погляд на прилади i обмер: скiнчилось пальне. Мотор заглух. Внизу - лiси, лiси... Втримуючи апарат вiд падiння, гарячково приглядався, чи немає хоч невеликої мiсцини, вiльної вiд дерев... I морського берега не видно - на воду було б найкраще...
      Висота рiзко падала.
      "Може, стрибнути з парашутом? Он де вiн лежить..." Цю думку Яворович одiгнав, i не тому, що парашута не було на ньому, - вiн би стрибнув, тримаючись за ремiнь, а тому, що не хотiв кидати напризволяще апарат...
      200 метрiв... 150... 100...
      Вiн робить великi кола, машина слухається, наче вiдчуває: iнакше загибель.
      Злiва помiтив чималу плантацiю якихось низькорослих рослин. Вирiшив сiдати там.
      Ще одне коло, ще... Апарат плавно iде на посадку.
      "Турбiна... турбiна пiдйому, видно, розкрутилася, пiдтримує" - встиг подумати Яворович i враз вiдчув, як шасi ударилося об м'який грунт, лiтак пострибав iще з пiвсотню метрiв i зупинився.
      Петро витер пiт з чола, полегшено зiтхнув.
      "Порядок, порядок... - дзвенiло в головi. - Який порядок? Що машина цiла? Ну, й що з того? Пального нi грама, рацiя не працює... Ну, та чого там, треба подивитися, що за мiсцевiсть..."
      Втомлено вилiз на крило, стрибнув на грунт. Озирнувся навколо - тиша, нiде анi шелесне. Плантацiю обступає густий лiс, а тут - карликовi, по колiна, деревця. Петро нахилився i одразу ж знайшов м'ясистого "опенька". Почистив i почав їсти. Пригадав, як вони з Рожевим смакували отакими плодами. Як гарно освiжають, задовольняють спрагу!.. А може, це та сама плантацiя? Цiлком iмовiрно. Тодi, значить, десь не дуже далеко Долина предкiв... Так-так, вiн же бачив i гори...
      Вирвав ще одного "опенька". Вiдкушував потроху, обмiрковуючи становище.
      ВОГНЯНЕ КIЛЬЦЕ
      Дерева пiдступали аж на самiсiнький край урвища. Яворович, тримаючись рукою за стовбур, перехилився, щоб краще роздивитися, що дiється там, внизу.
      Так, без сумнiву, це - Долина предкiв. Он лiворуч, де прямовисний бiк скелi вигинається дугою, видно отвори печер. Бiля них метушаться Сини Риби, очевидно, виносячи бойовi обладунки мумiй. Уся велика долина вкрита трупами, звiдси, правда, важко розiбрати, кого бiльше полягло - Довговолосих чи Голомозих, але очевидно: нападники з палаючими смолоскипами в руках перемагають. Вони оточили долину пiвкiльцем, притиснувши загони Синiв Риби до скель. Вал вогню, хоч i повiльно, але насувається, насувається...
      "Цiкаво, чи тут Рожевий? - придивлявся Петро. - Мабуть, тут, бо якщо вже Сини Риби прийшли до своїх предкiв, то значить це останнiй вiдчайдушний бiй, тут вирiшується доля народу i всiєї Країни Щитiв. А хiба ж вiн може бути в iншому мiсцi?" Але як не дивився Петро, вiдшукати його не мiг. Коли б оце був бiнокль...
      Кортiло швидше допомогти Синам Риби, але там зробилася така мiшанина, каша, що вiн боявся разом з ворогами знищити i своїх. "От уже й своїми стали... - подумав. - А чому, хiба менi, людинi, не однаково?.. Виходить, що нi. Я за справедливiсть, а справедливiсть на боцi Довговолосих".
      (Останнiм часом Яворович звик розмовляти сам iз собою i не лише в думцi, а й уголос. Критикував себе за це - i даремно, бо як же iнакше боротися з самотнiстю?)
      "Де ж їхнiй... ну, штаб чи що, вiрнiше - мозковий центр? Десь же є... Мабуть, десь збоку i на пiдвищеннi, щоб можна було охопити своїм впливом усю арену..."
      Почав оглядати "другий план", обмацуючи поглядом кожен кущ, кожен камiнь. Густа жовта мла дуже заважає, але коли придивитись... Так i є, на одному з пласких каменiв, приблизно навпроти середини долини, помiтив величезну голову з кривавим кружальцем - бач, чого деякi постатi Довговолосих корчаться в пилюцi: їх убиває промiння! Отже, не тiльки бiохвилi, а й променi... Зажди ж, кате...
      Вiд того мiсця на високiй скелi, де лежав нiким не помiчений Яворович, i до того каменя внизу, де сидiв Головатий, блискавично напнулась червона струна. За Головатим щось пихнуло, розжарений дротик пересунувся нижче, черкнув по тому каменю, на якому вмостився окатий, черкнув буквально на якусь мить, там слiпуче зблиснуло, бухнуло, заклубочилось. I не то що вiд Головатого, а навiть i од каменя не лишилося й слiду.
      Петро вимкнув мазера.
      В долинi зчинилося страшне. Топчучи смолоскипи, Голомозi кинулися врозтiч. Переднi напирали на заднiх, збивали з нiг. Сотнi їх падали, враженi стрiлами Синiв Риби; уся маса нападникiв одхлинула з Долини, а за ними по п'ятах бiгли Довговолосi.
      I все це, як у нiмому кiно. До Петра не долинало жодного звуку.
      "Ну, все, - подумав пiдводячись, - бiй виграно, ворог у панiцi тiкає".
      Але це ще було далеко не все. Раптом втiкачi зупинилися, схитнулися, як од сильного вiтру, i кинулись назад, у Долину. Знову спалахнули затоптанi смолоскипи i наїжачились списи.
      "Ти диви... - здивувався Петро. - Ех, чорт!.."
      Лише тепер здумав, що мiг не винищити всiх... Адже тiкали таким густим натовпом!
      - Вояка називається... Ану ж, де той режисер, що змусив акторiв вернутися на сцену?
      Крiзь жовту задимлену млу важко було роздивитися, але незабаром Петро все ж таки помiтив якусь вiдокремлену групку, а придивившись пильнiше, переконався, що там, серед Голомозих, видiляється величезна голова, мабуть, ще бiльша, нiж у того, на каменi. Кривавого ока не видно, певне, катюга повернутий до поля бою обличчям.
      Яворович прилiг, добре прицiлився i, затримавши вiддих, натиснув на гудзичка. Страшна енергiя, що її понiс червоний промiнчик, зiткнулася з перешкодою, i те мiсце так i пихнуло.
      Тепер Голомозi знову кинулись навтьоки.
      Встав, зiгнувся, щоб обтрусити колiна, та так i застиг. Навколо горить лiс! Полум'я йде суцiльним фронтом, дугою, кiнцi якої упираються в скелю. Дерева горять так, наче наповненi нафтою, бризкають на всi боки вогнем, i тому палає навiть грунт. Вогняна стiна повiльно, але неухильно рухається до урвища. Яворович уже вiдчуває подих жару на обличчi.
      В першу мить вiн просто розгубився. Це була для нього така несподiванка, що вiн не знав, що й подумати. Вiн звик до власної безпеки i, якщо й вживав деяких заходiв, то лише iнстинктивно. Тим бiльше, що найбiльший його ворог уже не iснує.
      "Хоча б лiтака не спалили... - подумав i тут же заперечив: - Що там лiтак, ти ось викрутись сам!"
      Одiйшов на край скелi. З-пiд нiг посипалось, далi - жодного сантиметра. Кинув погляд униз - вiрна загибель. Побiгти через вогонь? Смерть у тяжких муках.
      "Невже все?" Зцiпив зуби, стиснув кулаки. Вiдчув у руцi гофрований цилiндр свого лiхтаря. I це вiдчуття наче пiдштовхнуло його.
      - Нi, не все, ми ще поборемось! - скрикнув Петро i, виставивши вперед мазера, кинувся навстрiч вогню. Пiдбiг якомога ближче i почав шмагати полум'я червоним батогом. Секунда-друга, i вогонь наче вiтром здуло! Iшов уперед, прокладаючи собi широкий коридор у вируючому полум'ї, i, тiльки вибравшись на згарище, помiтив, що одяг на ньому затлiвся. Та це були дрiбницi. Хотiлось пити, але навколо все вигорiло, не було жодного стебельця.
      Озирнувся - свiчками догоряли дерева понад самим урвищем - там, звiдки вiн обстрiлював Головатих. Значить, помiтили, виробили план... Отже, пожежа ця не випадкова...
      I, наче на пiдтвердження цiєї думки, в густiй жовтiй iмлi, метрiв за п'ятдесят вiд Петра, сковзнула якась постать. Стежать?
      Петро швидко пiшов у той бiк i знову помiтив постать. Вона поспiшала вниз, явно обходячи Долину предкiв. I, головне, важко було визначити Голомозий це чи Довговолосий. Мазер, безперечно, дiстав би його, та Яворович боявся помилитися...
      Навперерiз загадковiй постатi кинулось кiлька iнших, зчинилася метушня. Петро зупинився, очiкуючи, чим воно закiнчиться. I який же вiн був радий, коли вся група пiдiйшла до нього i вiн упiзнав Рожевого!
      - Петре! - гукнув той. - Ось ми пiймали злочинця...
      - Пити, дай менi пити, - сказав Яворович, облизуючи пошерхлi губи. Злочинець його не цiкавив.
      - Зараз, принесуть, - пообiцяв Рожевий, i один з його воїнiв швидко побiг через згарище.
      Рожевий тим часом говорив:
      - Отже, правду сказали нашi мудрецi: ти - Могутнiй Гiсть i Добрий Захисник. Без твоєї допомоги Країна Щитiв загинула б. На знак нашої вдячностi ми поставимо твою мумiю на найпочеснiшому мiсцi в Долинi предкiв.
      Яворович подивився на нього пильним оком:
      - Я хочу ще довго жити.
      - Живи, тiльки нiколи не залишай нашої країни.
      Принесли дуже смачних плодiв, з яких так i пирскав сiк. Петро жадiбно їв, поглядаючи на чубатих воїнiв. Нарештi, глянув i на бранця. Зелена шкiра, застиглий вираз обличчя, довгi руки. Десь вiн його бачив...
      - Вiн принiс вогонь! - вказав на нього Рожевий, i Петро пригадав храм сонцепоклонникiв. - Ми поставимо цього слугу Головатих перед очi наших мудрецiв. Щоб вiн усвiдомив свою ницiсть i презирство Синiв Риби.
      Яворович подумав: "От тобi й роботи! Чим вони гiршi вiд своїх творцiв?"
      - Ось! - Рожевий вихопив iз складок одягу Зеленого сiрникову коробочку i подав Яворовичу. В нiй лишився один сiрник.
      Той стояв, звiсивши довгi руки, з таким самим дерев'яним лицем, як i тодi, у храмi. Яворовичу не хотiлось на нього дивитись. Втомлено промовив до Рожевого:
      - От що, проведи мене, друже, до лiтака.
      Воїни потягли Зеленого в Долину предкiв, а Рожевий i Яворович пiшли до тiєї плантацiї, де стояв ракетоплан.
      "А що ж, може, воно так i буде... - подумав Петро про свою власну мумiю, - адже пального нi грама..."
      ЗАГИБЕЛЬ БОГIВ I ДАРУНОК НЕБА
      Щось наче найшло на Яворовича - уперше за весь час експедицiї його пройняв препоганий настрiй. На душi зробилося важко, наче груди наповнились свинцем i нiяк дихати. Моментами жалiв себе i одразу ж висмiював i за цi жалощi, i за нерозумнi вчинки. Добре знав: того, що скоїлось, уже не вiдвернути, - i сама думка про це здавалась жалюгiдною, губи його кривила презирлива посмiшка. "Хлюпик! Можеш себе картати, можеш втiшати - ну, й що? Сидиш на якорi з порожнiми баками... борець за справедливiсть. А хiба справедливо забути про головне - про свої обов'язки перед тими, хто тебе послав?"
      Намагався заглушити в собi думки, але вони зовсiм не пiдкорялися його волi, виринали невiдомо звiдки i як, сперечалися, крутилися, вертiлися, зникали, натомiсть з'являлися новi й новi. Хотiв визначити форму думки, простежити, як саме вона з'являється, - але цей процес невловимий для свiдомостi.
      Тодi вiн подумав, що увесь цей джаз вiд того, що в нього просто болить голова. Дiстав з аптечки порошок, проковтнув i, пiдклавши пiд голову скафандр, прилiг на сидiннях.
      Нiби трохи полегшало, але думки про те, що сталося, ятрили його. "Вiн принiс вогонь!" Звичайно, цей Зелений - злочинець, але, по-справедливостi, разом iз ним "перед очима мудрецiв" мусив би стати i вiн, Петро Яворович. I коли б вони спитали:
      - Ти принiс оце лихо на нашу планету?
      Вiн би вiдповiв:
      - А нащо?
      - Та вже ж не на те, щоб пiдтримувати забобон чи палити житла... Вогонь - це ж чудо природи, i поводитися з ним треба обережно...
      - Але ж це завдало нам лиха.
      I ото вони могли б справедливо вирiшити:
      - За те, що ти принiс нам таке страшне зло, яке спустошило наш край, вiддати тебе стрiлi. А за те, що ти захистив нас i врятував вiд знищення, поставити твою мумiю на чiльному мiсцi в Долинi предкiв.
      - Мазер! - гукнув Петро, i обличчя його освiтилося такою радiсною усмiшкою, наче вiн щось знайшов, те, що давно i довго шукав. - Мазер! Вони б же не вiддали, ось у чому причина...
      Здавалося, виправдався перед своїм сумлiнням - будь веселим. Але усмiшка швидко зникла з Петрового обличчя. Його пригнiчувало усвiдомлення невиконаного обов'язку. Другого лiтака на "Астероїдi" нема... Отже, що залишається? Вивчати планету, населення, фауну, флору - аж до прибуття нової експедицiї iз Землi? При однiй лише гадцi про роль Робiнзона йому ставало тоскно. Звичайно, за п'ять чи десять рокiв йому вдалося б нагромадити багато цiкавих фактiв, спостережень... Та хоча б же хоч повiдомити! Хоча б... Ех, ти... ти-и...
      Що за мана? Вiн уже не каже "ти", а воно звучить! Пiдвiвся - перестало. Тiльки лiг, знову:
      - Ти-и... ти-и...
      Сiв, провiв долонею по чолу. Так i збожеволiти можна. Прислухався - не чути нiчого, схилився до скафандра - звучить! Невже запрацював мiсцевий зв'язок?!
      Нервовими рухами вхопив скафандр, притулився вухом до шолома. Так i є!
      - Ти-и... ти-и... ти-и...
      В цьому слабенькому, приглушеному звуковi було все: радiсть земного життя, люди, сонце!
      Похапцем вiдчепив шолом, натягнув на голову i вискочив iз кабiни. Тiло пружинило, втоми як не було.
      Звiдки сигнали? Те, що не з "Астероїда" - сумнiву не було, мiсцевий зв'язок охоплює вiдстань до 40-50 кiлометрiв. Та й сигнал подається автоматом, це ж ясно...
      Щоб запеленгувати передатчик, Яворович вирiшив, обравши лiтак за вiдправну точку, вiддалятися по черзi в рiзнi боки, визначаючи силу звуку.
      Пiшов чомусь спочатку вiд хвоста. Вiдрахувавши тисячу крокiв, зупинився, прислухався. Сигнал нiбито послабшав. Тодi вiдмiряв кiлометр вiд носової частини лiтака. Сигнал видався сильнiшим, а особливо, якщо порiвняти з вiддаллю у два кiлометри.
      Отже, напрямок визначено! Яворович уже хотiв так i йти, але передумав. Повернувся до лiтака, взяв необхiдне спорядження, усе перевiрив, добре закрив кабiну i тiльки тодi пiшов. Та недалеко й вiдiйшов - може, кiлометра пiвтора - як почало смеркати. Думав уже вернутися, переспати в кабiнi, але хiба вiн тепер засне? Там десь кличе його, жде посланець його друзiв, а вiн ляже спати?!
      Ввiмкнув лiхтар i, пробиваючи темряву, йшов на сигнал.
      - Ти-и... ти-и... - гукало все голоснiше й голоснiше.
      - Iду! Iду! - кричав, як несамовитий, Петро i ступав ще ширше.
      А йти доводилось здебiльшого хащами, стежки попадались дуже рiдко. I як тiльки, йдучи стежкою, Петро помiчав, що сигнал слабшає,- одразу ж звертав i без вагання простував помiж чорними стовбурами дерев, по низькорослих шпичакуватих кущах, перебродив через рiчки.
      Iшов доти, поки почав спотикатися. Тодi тiльки до його свiдомостi дiйшло: втомився, ноги вiдмовляються служити.
      Присiв пiд деревом, така думка - трохи вiдпочину та й пiду. Але незчувсь, як i заснув. Схопився уже на свiтанку, його розбудило:
      - Ти-и... ти-и...
      - Ех, бодай йому! Проспав...
      Десь у глибинi душi ворухнувся острах: а що, як передатчик раптом перестане працювати?
      Навiть їв на ходу, щоб не втратити й хвилини.
      Скiльки вiн уже пройшов - п'ятдесят, сiмдесят кiлометрiв? Сигнал помiтно подужчав, i це радувало, надавало сили. Тепер, коли траплялася стежка, бiг бiгом. Сердився, коли доводилось обминати якусь перешкоду озеро чи скелю.
      I ось вiн пiдiйшов до узгiр'я. Невже починається Захмарна Країна? Вибрався наверх, так i є - високогiрне плато, але що тут сталося? Не видно жодної бiлої кулi, навiть жовтi кущi повиривано, наче тут пройшов смерч!
      Яворович зупинився, роздивляючись на всi боки. Забув навiть про сигнал, що марно кликав i кликав голосом мембрани. Уся мiсцевiсть вкрита трупами, i особливо багато - Синiв Риби. Лежать i поодинцi, ї густими лавами, але всi головами туди, де були кулi Головатих, тобто вперед. Бiй, очевидно, вiдбувся цiєї ночi, i хоч Сини Риби зазнали страшенних втрат, - Головатих знищено до ноги.
      Петро довго блукав помiж купами трупiв i шматками ще недавно всесильних мозкiв. Жодного живого Головатого! Мабуть, i малолiтнi загинули у цiй страшнiй сiчi... От тобi й роботи... Повалили, знищили своїх творцiв, своїх жорстоких богiв! Загинула, зникла тиранiя.
      Нацiлюючи кiноапарат, Яворович пильно придивлявся: чи не потрапить в об'єктив Рожевий? I не хотiв надибати на нього вбитого, i чомусь вiдчував, що саме тут скiнчилася життєва дорога цього мужнього воїна. Петро догадувався, що на штурм Захмарної Країни повiв довговолосих вiн, Рожевий, i якщо вже полiг увесь його загiн, то... А може, вiн якимось чудом уцiлiв?
      Пройшовши ще з кiлометр по плато, Яворович побачив якiсь постатi. Сини Риби! Вони кладуть на щити забитих i несуть їх вниз, певно, в Долину предкiв лежить їхнiй шлях.
      - А де Рожевий? - закричав Яворович. - Де Рожевий?
      Нiхто, звичайно, йому не вiдповiв. Тодi Петро почав зупиняти їх i показувати жестами. Вони нiчого не зрозумiли, кожного разу ставали до нього спиною, а коли вiн повертав чи просто заходив наперед, - тiльки дивилися на нього своїми великими очима.
      Переконавшись, що спроби цi марнi, Петро махнув рукою i пiшов. Чомусь вважав, що передатчик мусить бути десь тут, на плато. Може, тому, що звiдси був здiйснений зв'язок з "Астероїдом"?
      Сигнали посилювались з того боку, де починалася країна зеленошкiрих свiтлопоклонникiв.
      Яворовим оглянувся на сплюндроване плато i почав спускатися вниз. Навушники так "затикали", що довелося скинути шолом. Дорога в'юнилася зигзагами. Петро пригадав урочисту процесiю, Променисту...
      В хащах зустрiв багато венерiйцiв, i, мабуть, вони вiдразу повiдомили своїй жрицi, бо не пройшов i з пiвсотнi крокiв, як вона вже поспiшала йому назустрiч. На головi тьмянiє золотистий обручик, похитуються срiблястi колючки. За нею ледве встигають "тiнi".
      "О людино, - почала вона, наблизившись, - певно, ти йдеш за тим, що тобi послало небо".
      "Так. Де воно лежить?"
      "Дарунок неба зовсiм недалеко, ходiм".
      Вона пiшла попереду, - спритна, можна сказати, - навiть грацiозна, трохи схиливши свою лебедину шию i притримуючи зеленою долонею своє одiння, щоб не зачепитись. "Тiнi" десь зникли.
      "Ти вже знаєш, людино, - продовжувала, не спиняючи ходи, - яка доля спiткала Великого Розпорядника i всю його касту. Це тому, що вiн одiбрав у нас твiй вогонь..."
      "Вогонь - велика небезпека, - замислився Петро. - Можуть знову з'явитись узурпатори..."
      "О нi, людино, з цим уже покiнчено! А вогонь, свiтло нам потрiбнi як символ нашого iдеалу, живе нагадування про мету. Адже без iдеалу живуть лише тварини i рослини... А ось i дарунок неба".
      На зламаних деревах важко лежав великий цилiндричний контейнер, схожий на ракету. Металевий парашут, яким можна було б накрити будинок, застряв помiж стовбурами i скидався на зiжмаканий зонт. В його тросах Петро побачив якийсь ящик, але це його не зацiкавило. "Мабуть, продукти, - мелькнула думка. - А що ж тут - невже... невже пальне?!" Аж руки в нього затремтiли.
      Так, у контейнерi було пальне, а в ящику, крiм продуктiв, - запасна рацiя. Справдi, дарунок неба!
      ЩО ЗАДУМАЛА ЖРИЦЯ
      У ящику був i лист. Не без хвилювання розiрвав Яворович конверта - адже це перший лист, одержаний на Венерi. Товаришi з "Астероїда" писали:
      "Дорогий Петре!
      Ми всi дуже стривоженi твоєю вимушеною посадкою. Певне, рацiя дуже пошкоджена, що за довгий час тобi вдалося передати лише одне коротке повiдомлення, та й то на межi чутностi апаратури. Але воно надзвичайно обрадувало нас! Ти сказав, що працюєш, як робот, значить без вiдпочинку. Ми розумiємо, що цього, певне, вимагають умови, але все-таки радимо щадити свою нервову систему. Час iще є, не хвилюйся, наш старт - через два тижнi, але ми все одно нi в якому разi не залишимо тебе. Якщо тобi не вдасться встановити зв'язок i ти не повернешся через три днi..."
      - Чи давно лежить тут цей дарунок?- спиав Яворович свiтлопоклонницю, що здивовано поглядала на бiлий аркуш.
      "Другий день, як упало. А що то на аркушi? Думки?"
      - Так, слова, думки.
      "Дивно. А ми думки зберiгаємо в пам'ятi".
      "...доведеться посадити на планету "Астероїда". Орiєнтовне мiсце можливої посадки - район, звiдки ти подав останнiй сигнал.
      За нашими пiдрахунками, в тебе обмаль пального. Скидаємо балон.
      Ждемо, ждемо зв'язку!
      Обнiмаємо й цiлуємо тебе всi",- i три пiдписи.
      Чи треба розповiдати, як просяяв Петро, як забилося його серце? Перечитав листа кiлька разiв, а тодi, схаменувшись, запхав його в кишеню i кинувся настроювати рацiю. "Зв'язок, зв'язок!" - ось що зараз найпотрiбнiше.
      Жриця з головою Нефертiтi бачила, що Людина нiби стала iнакшою, в очах з'явилося сяйво, хоч обличчя i нахмурене.
      А Петро, здається, зовсiм забув про неї. Встановивши трапецiю антени, ввiмкнув апарат, надiв навушники i почав гукати в мiкрофон:
      - Астероїд! Астероїд! Я - Метеор... - А тодi, почувши вiдповiдь, скрикнув, як несамовитий: - Люда, ти? Людочка, Людусь... Увiмкнула? Записує? Поспiшила трохи. Ех, коли б ви знали, що я тут побачив!.. Рослини? Тут не тiльки рослини, тут...
      Яворович почав швидко i досить-таки безладно розповiдати про все бачене i пережите. Згодом, коли плiвка iз записом його слiв i дихання була доставлена на Землю i передавалася всiма радiостанцiями свiту, нiхто й уваги не звернув на хаотичнiсть розповiдi - такий неймовiрно фантастичний був її змiст.
      - Тепер передi мною нелегке завдання: доставити пальне до лiтака. Але я... ми впораємось (вiн подивився на жрицю i чомусь усмiхнувся). Рацiю перенесу на лiтак. Як тiльки буду готовий до старту - повiдомлю. Зараз тут пораджуся про транспортування пального. Зробiмо перерву. Та так, може, на пiвгодини чи на годину. До побачення. Обнiмаю i цiлую всiх! Ех, як я за вами скучив...
      Клацнув вимикач, погасло зелене око iндикатора.
      Обернувся до жрицi - вона сидiла в глибокiй задумi.
      - Тут - їжа для моєї птицi, - поклав долоню на металевий бiк балона з пальним. - Чи зможуть вашi... тобто... допомогти перенести далеко-далеко... до лiтака.
      "Я зрозумiла. Ми допоможемо, але..."
      - Що?
      "Повiдомлю потiм".
      I як вiн не допитувавсь, що означає оте "але", - не призналась. Зрештою вiн махнув рукою i почав обговорювати конкретнi можливостi транспортування важкого контейнера. Може, вона запропонує використати Голомозих роботiв? Петровi чомусь не хотiлось цього робити.
      Мабуть, на мовчазний поклик своєї жрицi до контейнера пiдiйшло кiлька юнакiв. Нехотя, без особливого ентузiазму подивилися, але жоден з них навiть не доторкнувся до балона.
      "Скажи куди, - звернулася в думцi жриця, - доставимо".
      - Але ж вiн дуже важкий!
      "Не має значення".
      - Вiддаль величезна, треба йти щонайменше цiлий день...
      "Перемiстимо хоч до антиподiв".
      - Антиподи? - здивувався Петро. Вiн думав, що все вже на Венерi знає. Якi вони?
      "Це... - жриця чи не знала як пояснити, чи, може, не хотiла. - Це... такий експеримент Великого Розпорядника. Ти ще побуваєш там, людино, i побачиш".
      Петро знизав плечима. Звичайно, Венера буде вивчена вся, можливо, навiть тепер... Але чому вона не хоче сказати? Петровi спало на думку, що експедицiя ж їхня може вiльно затриматись на рiк! От повернеться вiн на "Астероїд", доповiсть керманичу... Атмосфера придатна для життя, навiть запасу продуктiв не треба. А можна лишити тут наукову станцiю... з людьми. Так. Але балон все-таки необхiдно перетягти до лiтака...
      Вiн почав пояснювати жрицi, де стоїть апарат. Головний орiєнтир Долина предкiв у Країнi Щитiв. Усе вона зрозумiла якнайкраще, мабуть, в її пам'ятi є детальна карта.
      Юнаки пiд час розмови стояли мовчазнi, потiм, очевидно за її наказом, пiшли. Невдовзi повернулись, несучи половинки розчахнутої вздовж деревини. Причому середина з тих половинок була вибрана, i вони скидалися на довгi ночви.
      Петро з цiкавiстю ждав, що вони робитимуть далi.
      Поклали одну половинку торцем до балона, пiдсунули пiд нього, i вiн лежав тепер, як торпеда перед пострiлом. Один (один!) юнак нахилився i почав легко пхати, балон посунувся до другого кiнця. А там поклали, торець в торець, другу половинку, на яку вiн легко сковзнув... Уже був метрiв за п'ять чи шiсть вiд того мiсця, де лежав спочатку! Деревину, яка звiльнилася, перенесли наперед, i все повторилося знову.
      Яворович помацав "люльку" - внутрiшня поверхня ковзька, нiби змащена якимось спецiальним мастилом. Здорово, молодцi!
      - А плато? - обернувся до жрицi. - Як же через високогiрне плато?
      "Через плато переносити не будемо".
      От тобi й на!
      - А як же?
      "Це забере багато часу. Поведуть по ярах. Не треба боятися, що їжа загине, скоро вона буде там, коло птицi".
      Юнакiв з балоном уже не видно було за деревами.
      "Ти дивись... - ворухнулось у Яворовича. - Вмiють працювати, хоч i необхiдностi не було! А може, й була, хто його знає. Житла, храми, якi-небудь греблi... Та навiть збирання готових плодiв..."
      "Ти маєш рацiю, людино, ми вмiємо працювати Розум не може iснувати без працi".
      Петро подивився на неї з повагою. Вона пiдвелася i пiшла в той бiк, куди юнаки попхали балон. "Щось вона замислила"... - подумав Петро.
      Знову ввiмкнув рацiю i, почувши мелодiйний голос Людмили, розповiв про спосiб транспортування балона, про свої сподiвання продовжити експедицiю... Там, на "Астероїдi", в радiорубцi зiбрався увесь екiпаж, i всi вiтали Петра. Керманич наприкiнцi сказав:
      - Якнайшвидше повертайтесь, Яворовичу, тут все обмiркуємо.
      Людмила ще пожартувала про "Венерiйську русалку", а Петро подумав, що якби керманич залишив їх удвох на станцiї, то тут уже гордовита Людусь... А що тут - i сам не знав. "Дурницi в голову лiзуть!".
      Попрощавшись, почав складати рацiю. Думав про жрицю. Щось вона не договорює, щось таїть. Але що?
      ОСТАННЯ ЗУСТРIЧ З РОЖЕВИМ
      Настрiй у Яворовича був пiднесений. Iшлося легко, навiть ящик iз рацiєю не здавався важким, хоч i вiдтягував плечi. Скоро, скоро "Астероїд", товаришi-друзi, а там i Земля!.. Коли б тiльки доправити балон та зарядити баки... Земля вабила з такою силою, що Петро й забув про свої плани лишитися тут на рiк чи два працювати на станцiї. Йому здавалось, що вiн пробув на Венерi принаймнi сотню лiт - без прозорого повiтря, без яскравого Сонця, без людських голосiв! I ось незабаром вiн вирветься у безмежнiсть, пройняту промiнням, у простiр, який можна оглядати в радiусi мiльярдiв свiтлових рокiв,- нi, як же, скажiть, не радiти?
      Венерiйцi пересували балон спритно i без "перекурiв". Коли Яворович наздогнав їх по слiду, то аж здивувався, що за балоном iшов цiлий натовп. Згодом, придивившись, вiн помiтив, що вони працюють по черзi, очевидно, пiдмiнюючи втомлених. Заднi несли ще двi "люльки", причому не на плечах, а пiд пахвами, притискуючи до бокiв. Певне, деревина ця була зовсiм не важка.
      Дуже здивувався Яворович, побачивши, що поперед усiх iде, рiвно ступаючи i високо тримаючи свою гарну голову, жриця. По її слiду юнаки попихають балон, i вiн нечутно сковзає, наче човник у ткацькому верстатi, де замiсть кросен - чорнi стовбури. "Невже вони без неї не знають напрямку? подумав Петро i тут же сам собi вiдповiв: - Певно, що не знають, iнакше чого б вона йшла таку даль?"
      Йому хотiлося зупинитись, настроїти рацiю i передати на "Астероїд", що транспортування iде успiшно, що вони вже наближаються до гiрського плато, он уже починається i яр, по якому вони перетнуть цей високо пiднятий п'єдестал Великого Розпорядника. Але стримався, вирiшив радiювати уже вiд лiтака, та й то тiльки тодi, коли пальне буде в баках.
      Яр був широкий i глибокий, це, власне, одна iз численних долин, що перерiзають плато. Мабуть, в певнi перiоди року ця Долина стає рiчищем, бо крiзь густу щiтку низької рослинностi помiтно пiсок i дрiбне, обшлiфоване водою, камiння. Долина звертала то в один, то в другий бiк, але все ж таки неухильно вела до цiлi.
      I раптом затримка. Всi зупинились. Петро пiдвiв голову i побачив на схилi такий знайомий i такий несподiваний пiсля всього, що трапилось, жовтий кущ з великою бiлою кулею. Власне, куля вже розкрилася, зажеврiло червоне око - наче закритий семафор. Яворович i здивувався i... зрадiв. Здивувався, бо думав, що всi цi голови, до одної, загинули пiд ударами Довговолосих, а зрадiв тому, що хоч один екземпляр лишився i його можна буде показати iншим членам експедицiї.
      Та екземпляр цей, мабуть, не хотiв стати експонатом для цiкавих землян. Вiн послав навстрiч свiтлопоклонникам чималий загiн Голомозих iз списами в руках, а сам, бач, засвiтив своє криваве око. Петро швидко вийняв мазера i пройшов наперед.
      Жриця простягла руку, щоб зупинити роботiв, але вони тiльки схитнулися, наче наткнувшись на невидиму перепону, i продовжували йти. Видно, воля того, хто послав їх, сильнiша.
      Вiдстань зменшувалась, свiтлолюбцi збились у тiсний гурт. "От як повтiкають, - подумав Яворович, - коли я тодi сам упораюсь?" I нацiлив на роботiв мазера... Але ввiмкнув тiльки прожектора i добре зробив. Заслiпленi яскравим свiтлом, Голомозi кинулись назад, спотикались, падали, схоплювались i бiгли до свого мовчазного господаря. Невже доведеться зрiзати цей "кущ"?
      Петро звернувся до жрицi:
      - Прошу передати...
      Але вiн не встиг докiнчити фрази, як червоне око погасло, i бiлi пелюстки закрили голову.
      "Не треба гнiватись, Людино, вiн подумав, що це вороги. Далi перешкод не буде нiяких, i ви безпечно дiстанетесь до птицi. Я залишаюсь тут. А завтра ждатиму тебе, Людино, на плато, саме там, де ранiше стояла твоя птиця".
      - А цей... - Петро кивнув на бiлу кулю, - не вчинить тобi нiчого злого?
      "Нi, Людино, бо це - мiй бiдний брат".
      Яворович так здивувався, що навiть забув поспитати про завтрашню зустрiч, а коли здумав - уже вибиралися з долини в лiси Країни Щитiв. Жриця лишилася бiля Головатого. Про що вони говоритимуть? I чи вiн їй кровний брат, чи, може, вона сказала в тому розумiннi, що походить iз їхнього середовища, з їхнього народу? Вона свiтлопоклонниця, прагне до космосу, мрiє про Сонце, а вiн перебуває в туманi самозаглиблення. Стоятимуть поруч, а мiж ними буде непереборна прiрва...
      Нiч застала Яворовича i його нових друзiв у лiсi. Не знав, як вони, але сам вiн дуже стомився, хоча й робили привали i пiдкрiплялися чудовими плодами, якi збирали побiля себе. Вирiшив зупинитися на нiч.
      - Шабаш, хлопцi! На сьогоднi досить.
      Але "хлопцi" не сприймали нi його слiв, нi думок. Iшли, як i ранiше, пхаючи балон i швидко пiдкладаючи попереду "люльку". Довелося зупинити переднього i самому сiсти, простягнувши ноги. Тодi й вони посiдали, але не колом, як то роблять люди, а там, де хто стояв.
      Тiльки обiпершись спиною об дерево, Петро вiдчув, яка втома розлилася по всьому тiлу. Тепла венерiйська нiч одразу наслала на нього дрiмотнiсть, заколисала невгамовного сина Землi. I йому приснилось, наче вiн пливе в океанi свiтла, з кожним помахом руки здiймаються свiтнi хвилi, але долонi та й усе тiло не вiдчувають текучостi свiтла, його сприймають самi очi. "Треба зачерпнути його просто долонею", - приснилась думка, i вiн так стиснув пальцi в кулак, що прокинувся. У вiчi йому справдi рiзонуло свiтло: на балонi стояв засвiчений лiхтар i сизуватою колоною пiдпирав небо. Чорнi стовбури дерев вилискували, наче мармуровi, i здавалося, що це не лiс, а якийсь дивовижний храм. Венерiйцi, сидячи в застиглих позах, не зводили очей iз свiтла.
      В першу мить Петро так i охолов: червона жилка, наче натягнута струна, прошиває свiтляну колону. Ввiмкнули, ввiмкнули мазера!.. Яворович, обережно ступаючи, не зводячи очей з лiхтаря, почав наближатися до нього. Напружена увага його фiксувала все - i венерiйцiв, i положення балона ("хоча б не схитнути!"), i грунт пiд ногами. Вiн не йшов, а крався, наче перед ним був не лiхтар, а якась страшна гадюка i не дай бог її сполохати... Ривком простяг руку i вхопив ребристий футляр. З грудей iз шумом вирвалося затамоване повiтря. Вимкнув, погасив. Зникли мармуровi колони, храм обвалився важкою темрявою. Але ось очi звикли, i Яворович помiтив, що вже починає свiтати. Тупцював навколо балона, не знаючи, як порадитися з "хлопцями". Але вони, мабуть, здогадалися, попiдводились i взялися за дiло.
      Чорна торпеда зрушила з мiсця i почала прошивати лiс. Яворович закинув за плечi ящик з рацiєю i пiшов услiд, витираючи з чола холодний пiт. Бо саме тепер, коли вiн роздумував над нiчною пригодою, йому зробилося по-справжньому страшно. I не за себе, хоч, може, пiдсвiдомо i за себе, та таки воно так i було, що десь у глибинi душi, на самому її днi боявся за себе, але тiльки не усвiдомлював цього, а те. що розумiв ясно i чiтко - це страх за оцих молодих венерiйцiв, за балон, за виконання свого обов'язку. Вони ж як дiти...
      Здумав чомусь Рожевого. Думки про нього з'являлися ї ранiше, але якось уривками, мимохiть, а тепер, з наближенням до пам'ятної Долини Предкiв, образ його витiснив усi iншi. Справдi, де вiн, що не дає про себе знати? Що вiн зараз робить? Певне, ховають загиблих воїнiв. Дорого заплатила Країна Щитiв, але Захмарна Країна - ще дорожче, її вже немає, та й не буде нiколи. Того одного, в яру, можна не боятися... I навряд чи вiн захоче продовжувати "експерименти" Великого Розпорядника. Та навiть коли б i захотiв, то не змiг би.
      Почалося згарище. Юнi венерiйцi зупинилися, видно, враженi побаченим. На великiй площi дерева були винищенi дотла, жодного стовбура не лишилось. Нагиналися, брали в долонi попiл i, мабуть же, обговорювали, обмiрковували загадкове явище, але Петро їхнiх думок не сприймав.
      Пiшов, збиваючи ногами куряву, до урвища. Звiдси вiн допомiг Синам Риби здолати нападникiв, тут на нього насувався вогняний вал...
      Внизу, в долинi, вештається багато постатей; посерединi пiд гострим кутом вишикувалось двi шеренги, звiдси вони скидаються на двоє крил.
      "Вiн десь там! - радiсно i водночас чомусь тривожно подумав Петро. - А де ж йому ще бути? На плато вiн своє зробив..."
      Ще раз окинув поглядом долину i пiшов униз. Хотiв однести рацiю до лiтака (тут уже рукою подати!), але передумав, не захотiв з нею розлучатися.
      Так, в долинi ставляли на вiчний спочинок мертвих. Сотнi чи, може, й тисячi мумiй зайняли вже свої мiсця в печерах, а новi все прибували i прибували - їх приносили на трикутних щитах.
      Вступивши в долину, Яворович якось одразу, незважаючи на метушню, побачив постать Рожевого. Його довговолосий друг стояв на пiдвищеннi, саме на стику двох шерег своїх воїнiв, стояв, пильно дивлячись вперед. "Невже вiн мене ще не помiтив?" - подумав Петро i гукнув щосили:
      - Вiтаю тебе, друже! З перемогою вiтаю!
      Але Рожевий мовчав. Навiть не зворухнувся. Це здивувало Петра.
      I тiльки пiдiйшовши ближче, Яворович побачив - мумiя! Мужнiй юнак уже зайняв почесне мiсце в Долинi Предкiв, а за ним вишикувались його полеглi товаришi...
      Петро мимовiльно схилив голову. Постояв у задумi, а тодi повернувся i помалу пiшов до апарата, де на нього вже чекав балон.
      ЧОРНЕ СОНЦЕ
      Хвилин п'ять чи сiм польоту - i пiд крильми ракетоплана попливло високогiрне плато. Яворович одразу помiтив натовп венерiйцiв, що, очевидячки, чекали на нього. Зробив коло, заходячи на посадку...
      Якщо говорити правду, то спочатку Петровi хотiлося шугнути в стратосферу i вийти на орбiту супутника, щоб якнайшвидше прилучитися до своїх друзiв-космонавтiв. Але пiсля всього того доброго, що зробили йому оцi венерiйцi, попросту втекти вiд них - було б принаймнi не гречно, не культурно. Та й цiкаво все-таки, що вона має повiдомити?
      На турбiнi спустився, як на парашутi. Венерiйцi рушили до апарата, попереду - жриця у своєму вiночку. Iдуть поважно, навiть урочисто. Петро вискочив з кабiни, вiдхилив шолом свого скафандра.
      "О Людино, - думкою звернулася жриця, - ти казав нам про життєдайне свiтило - про нього у нас складено легенди, якi переходять iз серця в серце i нiколи не переступлять межi життя. Та нiхто iз нас чи з тих попередникiв наших, яких ми пам'ятаємо, не бачив цього прекрасного свiтила, воно нам наче снилось, лишилося в переказах, як сон..."
      - Та воно справдi поряд з вами, тобто з вашою планетою! - не витримав Яворович.
      "I ти його справдi бачив?"
      - Звичайно! Воно пестить, плекає нас iз дитинства. Та коли б не Сонце, то й на вашiй планетi не було б життя, та й самої планети не було б.
      "Покажи його нам, Людино!"
      Яворович розгубився, не знав, що вiдповiсти.
      - Та що ж... Можна буде. Ми ось спустимося до вас iще, встановимо тут автоматичнi станцiї, радiомаяки, ну, i знiмки Сонця привезу...
      "Твоя птиця лiтає до Сонця, вiзьми мене на крила".
      "Он чого вона хоче! - подумав Петро. - Чи доповiсти керманичу? Хоча пального є досить... Може, пiдняти у верхнi шари?.."
      - Але ж це важко, навiть небезпечно, - звернувся до свiтлопоклонницi. I не тiльки полiт. Сонце може заслiпити.
      "Я мушу, мушу його побачити, - наполягала вона... - Ти людина, ти можеш це зробити. А за те, щоб побачити Золоте свiтило, кожен з нас готовий вiддати не те що зiр, а й саме життя. Ти подумай, Людино, яка неймовiрна радiсть, яке невимовне щастя - побачити життєдайне свiтило, побачити хоч на коротку мить".
      Петро подумав i глибоко, по-людському вiдчув ту вiковiчну жагу, тi мрiї i пошуки, сподiвання щастя, - все це для них втiлює Сонце...
      - Летимо!
      Венерiйцi стояли, немов скам'янiлi. Пильно стежили за всiм, що вiдбувалося, за кожним рухом своєї проповiдницi. Петро не мав сумнiву, що вона їм передала їхню розмову. Цiкаво, що вони вiдчували, що думали в цей час, коли одна з них лаштувалася в таку незвичайну мандрiвку - до самого Сонця?
      Яворович допомiг їй одягти скафандр, вiрнiше, залiзти в нього, бо вiн дуже просторий для неї. Прилаштував темнi окуляри.
      Наглухо закрив штору кабiни i запустив двигуна... Плато почало вiддалятися, провалюватись, i незабаром апарат занурився в густi, наче спресованi шари венерiйських хмар.
      Яворович вирiшив прямовисно пiднятися до верхньої межi хмар, може, навiть не пробивати її, якщо видимiсть буде добра. Одного тiльки й побоювався: грози. Це було б лихо. Як тiльки помiтить грозу - одразу ж i спуститься, ризикувати не буде.
      Поглядав на супутницю - сидить нiби спокiйно, а там хто його зна, що в неї дiється на душi.
      А хмари - наче чорна вовна - поглинули апарат i не вiдпускають. Вiн, здається, i не рухається, завис, застряв у цьому податливому одноманiтному мiсивi. Хоча, пильно придивившись, можна все-таки помiтити - з кабiни вниз сповзають, стiкають пасма.
      Посвiтлiло. Просвiт!
      Отже, один "поверх" пробили. Над головою знову стеля - щiльне темно-буре склепiння. Але посвiтлiло мало, тут мусить бути свiтлiше... Сюди вже повиннi пробиватись променi - чому ж їх нема? Дивно. Ну, та скоро будуть.
      Але променiв не було. Навпаки, Яворовичу здалося, що хмари, чим вище, то темнiшають. Наче настають вечоровi сутiнки. А може, й справдi вони вилетiли надвечiр? Так нi, нi, Петро добре знає, що нi. Вiдхилив шолом скафандра, потер долонею чоло. їй-богу, тут можна збожеволiти... Супутниця теж звiльнила свою голову вiд шолома. "Нiчого, нехай, нехай, раз турбiна пiдйому тягне, значить атмосфера ще досить густа, - подумав Яворович. - Що я мелю - густа? Ще ж хмарнiсть не скiнчилася... Але вже скоро, скоро..."
      I справдi, виднiшало з кожною хвилиною, Петровi наче полуда спадала з очей.
      Вище, вище...
      Сяйво так i хлюпнуло!
      На темно-фiолетовому небi розкошує Сонце - велике, величне i веселе! Петровi хотiлося плакати вiд радостi - наче вiн цiлу вiчнiсть не бачив Сонця, не вiдчував його життєдайних променiв, його тепла...
      На якийсь час вiн забув про все - i про Землю, i про Венеру, сховану пiд сувоями хмар, i, звичайно, про свою супутницю. Над ним палахкотiла золота куля, пульсувала, нiби гiгантське невтомне серце, i вiн не мiг одiрвати вiд неї зачарованого погляду.
      Та ось, нiби вiдчувши якийсь внутрiшнiй поштовх, вiн кинув погляд на венерiйку. Саме в цю мить сонцепоклонниця рiзко подалася вперед, пiдвела голову. Не встиг Петро й скрикнути, як вона зiрвала захиснi окуляри. Здригнулася, наче пронизана струмом.
      "Чорне... Дивись, Людино, свiтило чорне".
      Що вона торочить?
      "Чорне, чорне Сонце... - мiркувала свiтлопоклонниця. - А казали золоте..."
      - Воно золоте i є! - скрикнув Петро. - Золоте! А зорi ти бачиш, Нефертiтi? Скiльки зiр на небi, та якi великi, яскравi!
      "Отi цяточки - зорi?"
      - А онде бачиш, бачиш - велика, найбiльша? Ото наша Земля, ми звiдти...
      "Дивовижний Всесвiт... - подумала венерiйка. - Але темряви в ньому ще бiльше, нiж свiтла. Свiтла тiльки цяточки".
      - Ну що ж... - промовив Яворович. - Мусимо спускатись.
      "Нефертiтi" (саме тепер вiн чомусь називав її так) нiчого не вiдповiла. Його погляд упав на її захиснi окуляри, що лежали на колiнях, i Петро похолов: ослiпла! Її ослiпило Сонце! Тому ж воно й здалося їй чорним... А зорi - то вона в моїй уявi бачила...
      - Я кажу той... - раптом у цю мить з'явилась нова, зовсiм несподiвана думка. - Кажу - давай полетимо на "Астероїд" - це наш космiчний корабель там побачиш... познайомишся... Ми вилiкуємо тебе! Давай?
      Вiн уявив, як бони причалюють до корабля, як заводить вiн її через шлюз... А коли одужає... От хто розповiв би про свою планету! I про антиподiв... їй повернуть, повернуть зiр!
      - Ну, то що - згодна?
      "Нi, Людино, нi. Кожен мусить бути в своїй стихiї. А очi ми вилiкуємо самi. Але ж я добре бачила чорний диск..."
      Петро вiдразу пiшов на зниження. Звiсно, вона має рацiю. Ну, як їй без найменшої пiдготовки витримати космiчний полiт? I з'являються ж легковажнi думки! I потiм - у кабiнi можуть сидiти лише двоє, отже, назад - спецiальний рейс, не повезеш когось з екiпажу... А пальне? Е, та що там казати! Коли керманич вирiшить - то розробимо детальний план, запросимо з Венери когось iз добровольцiв, а не так... I знову ж, якщо дозволить запас пального. А взагалi - ризиковано i небезпечно.
      Сховалося Сонце, його поглинули хмари.
      Пробивши нижнiй сувiй, Яворович почав обережно саджати машину. Тепер вони опинилися над iншим краєм плато. Натовпу венерiйцiв, що, певне, чекають проповiдницю, звiдси не видно.
      Легкий, ледве чутний поштовх. Петро вимкнув двигуна. Вiдчув, що йому чомусь сумно розлучатися з венерiйкою, з самою планетою. Ось вiн зараз зв'яжеться iз своїми, одержить останнi вказiвки, що взяти, потiм - точнi данi про вихiд на орбiту, траєкторiю польоту... Ну, а чи доведеться знову спуститись у цей дивний свiт?
      А вона стоїть якась пригнiчена i, певне, читає його думки. Хоча, може, й не читає, бо думки рояться невиразнi, головне - сумовите почуття... Шкода її, шкода... Але вони ж вмiють керувати ростом тканини, певне, й сiтчатку...
      "Та що це я, справдi? - труснув головою Петро. - Адже все добре, вiдкрито нове, неземне життя! Он уже поспiшають сюди венерiйцi. Ну, що ти їм скажеш, Нефертiтi?"
      "Свiтило наше - чорне "
      - Це неправда! - скрикнув Яворович. - Воно золоте, осяйне, життєдайне ось iстина!
      Вiн ввiмкнув рацiю i схилився до мiкрофона.
      ***
      Радiорубка "Астероїда" наче збiльшилась, розширилася в усi боки! Ще недавно Людмила почувала себе тут, як у тiснiй камерi, а зараз... Який простiр навколо! Венера пiд боком, Земля - за десятки мiльйонiв кiлометрiв, i звiдти, i звiдти до неї тягнуться невидимi струни. На тих струнах Сонце грає! I музика наповнює Людмилине серце. Ох, Петре, Петре...
      I знову товпляться спогади. Людмила розганяє їх: треба ж виконувати свої обов'язки!
      Цокнув умикач, весело блимнуло зелене око, i мiкрофон наставив своє жадiбне вухо. Почала швидко, з радiстю передавати радiограму:
      - Земля! Земля! Я - "Астероїд". Льотчик-космонавт Петро Яворович пiсля тривалого перебування на планетi Венера повертається на космiчний корабель. Вiн щойно передав...
      Зрадлива сльоза блиснула на вiях i капнула на папiрець. Людмила говорила в мiкрофон i плакала вiд щастя. I це, певно, вiдчули не тiльки на спостережному пунктi, а по всiй Землi...

  • Страницы:
    1, 2, 3, 4, 5, 6, 7, 8