Архiтектурна фантазiя (на украинском языке)

      Невизначенiсть ситуацiї мучила її до фiзичного болю - пiд ложечкою замлоїло, отерпiло.
      Тао кинув на неї розпачливий погляд, немов благаючи порятунку. Вона ж тiльки жалiсливо осмiхнулася. А що могла вдiяти? Хiба що взяти його за руку та повести звiдси? Але нi, почуття вiльне, i кожен обирає шлях...
      Старша Мати i Стерничий на екранi перезирнулися, вона щось навiть сказала йому стиха. Вчений торкнувся пальцями своєї розрiдженої шевелюри, поплямкав, а тодi сказав:
      - Це наша традицiя, Тао, - шанувати Матiр...
      - Ще не було випадку, щоб велiння Старшої Матерi...
      - Виховати з тебе зореплавця, - перебив Стерничий, - це була її мрiя. Коли ти народився, прийшла звiстка про загибель твого батька в далекому польотi. Вона вирiшила, що ти його замiниш у космосi.
      - А чому це...
      - Вона твоя рiдна мати - ось чому. Так, так, рiдна. Бачу - ти вражений. Послухай, експедицiя в напрямку до Веги, в яку вона вiдправилась, несподiвано застряла на довгi роки, i ти виростав...
      Болiснi, незрозумiлi Євi перемови ятрили їй душу, клубок образи i гiркоти душив горло, але все-таки дiвчина трималась, та коли Адам, гамуючи хвилювання, затулив своє обличчя долонями, Єва не витримала, пiдвелася i пiшла до люка. Досить. Вона нiкому не дозволить збиткуватися над собою! I якщо Адам поступився, то що ж... нехай.
      Єва вже була далеко вiд "Птицi" - iшла не оглядаючись, по колiна в травi, а Стерничий все розповiдав ошелешеному Тао його родовiд. I, звичайно, продовжував мiзкувати над своєю формулою - паралельно. Йому бракувало буквально однiєї ланки, одного вiртуального моменту руху, щоб опанувати кривизною дев'ятого порядку...
      Нараз учений замовк, неначе до чогось прислухаючись, постукав себе пальцем по тiм'ю - так, як ото дятел дзьобом по дереву, i рот йому округлився. Це вже була певна ознака, що вся розумова потенцiя сконцентрована виключно на одному об'єктi.
      - Тепер ти все знаєш, сину, - пiдхопила нитку розмови Старша Мати. Звичайно, моя провина... - Тут вона зiтхнула вже не як керiвна, а просто як мати. Очi їй зблиснули, але сльоза так i не з'явилась.- Осiсти на Землi, хоч вона й прекрасна, унiкальна серед планет...
      - Завершив! - раптом вигукнув Стерничий.
      Старша Мати здивовано видивилась на нього, i пiд її поглядом обличчя ученого одразу набрало статечного вигляду. Вiн сказав своїм звичайним стриманим тоном:
      - Вiднинi залишається лише технiчне завдання...
      - Про що ви? - спитала Старша Мати.
      - Я вивiв формулу скорочення простору. Не десятки рокiв вiддiлятимуть Фiлiю i Землю, а лише сiм годин! Тао може залишатися на цiй планетi. З допомогою землян оснастимо свiй корабель...
      - Сiм годин польоту? - пiдвiв голову Тао. - Неймовiрно! То це ж Фiлiя стане околицею Землi...
      Материне лице вiдтало, вираз його полагiднiшав i подобрiшав. Тао перехопив її погляд - теплий, усмiхнений, i сам дитинно посмiхнувся.
      ...Єва прикрiплювала пузатого дирижабля до крайньої щогли, яка стояла понад потiчком. Всi iншi карячкуватi опори вже були обвiшанi такими сизими стручками, нiби гронами дивовижного винограду. Розташованi на рiзних рiвнях, вони скрiплювались помiж собою тонкими, натягнутими, як струни, тросами. I зараз дiвочi пальцi спритно протягували кiнець троса в петлi на "спинi" дирижаблика. Та раптом на руку впала тiнь. Єва озирнулась - бiля неї стояв Тао, її Адам!
      - Полетiли?
      Вiн кивнув головою.
      Єва покинула дирижаблика i з вигуком радостi припала до його грудей.
      - Я знала: ти прийдеш... любий!
      - А це що побудувала? - кивнув на щогли з дирижаблями.
      - Це мiсто майбутнього, архiтектурна фантазiя. В кожнiй такiй повiтрянiй секцiї, скажiмо, тисяча квартир, на однiй щоглi - п'ять чи бiльше секцiй, уявляєш? Всi основнi комунiкацiї - в щоглах, на вершинах - вiтрянi електродвигуни...
      Тао роздивлявся навколо, неначе вже бачив це дивовижне мiсто збудованим.
      - Красива твоя Земля, нема слiв - красива?
      - Наша Земля, - лагiдно поправила Єва i, ледь усмiхнувшись, додала: - I Фiлiя наша, увесь Всесвiт...
      Неприкрiплений дирижаблик, пiдхоплений повiтряною течiєю, поплив понад рiчкою, поволi набираючи висоту. Сонячнi цятки на ньому скидалися на засвiченi вiконця - нiби там уже хтось жив.